Матеріали з рубрикою «Враження»

Другий міжнародний Чорноморський туристичний форум, який проходив 27—28 лютого, ще не розпочавшись, зумів стати центральною подією ярмарку. Принаймні, для нашої групи журналістів. Говорити про його програму організатори примудрялися всюди: у перервах між подіями ярмарку, в паузах між переїздами і навіть за обідом. Секрет — у вдало обраній тематиці, яка хоч-не-хоч, а стосується інтересів усіх кримчан та зацікавлює приїжджих — «Полікультурність чорноморських міст як ефективний туристичний ресурс».

Крим не просто так називають українською оздоровницею. Сьогодні Кримський півострів — найвідоміша й найпопулярніша курортна зона України і колишніх країн Радянського Союзу. Але приваблювати туристів лише цілющою силою чорноморських земель, кліматом і морем тамтешнім туроператорам вже давно не вдається. Вихід знайшли історики та етнографи півострова: вони запропонували Міністерству курортів і туризму Криму зробити ставку на поліетнічність населення. Пропозиція міністерству сподобалася, відтак почали розроблятися нові туристичні маршрути, укладатися ділові угоди між країнами-сусідами, ледь не щотижня проводилися наради на різних рівнях. А нинішній форум — це свого роду узагальнення річної роботи, підведення підсумків та продовження вдалого старту. Най-головніше, що зрозуміли чиновники і перші особи АРК: саме від їхньої готовності співпрацювати із сусідами та етнічним населенням Криму залежить подальший розвиток півострова як курортної оази.

Наприкінці зими медійникам з усіх куточків України влаштували справжнє свято: журналістів, телеоператорів та фотографів запросили на чотири дні до Криму на XXII Міжнародний туристичний ярмарок «Крим. Курорти. Туризм. 2013» — знайомитися з туристичним та рекреаційним потенціалом автономії. Програма видалася досить насиченою: форуми, конференції, майстер-класи, презентації… Особливе місце займали екскурсії до білогірського парку левів «Тайган», Нікітського ботанічного саду (в селищі міського типу Нікіта) та Балаклавського військово-морського музею підводних човнів. Та про все по порядку.

День перший.
Білогірський
підкорювач левів

Олега Зубкова в Україні як тільки не називали і які лиш ярлики (пам’ятаючи про його дружбу з колишнім прем’єр-міністром Юлією Тимошенко та балотування на крісло мера Ялти) на нього не чіпляли. Згадувати все сказане — паперу не вистачить. І все ж Олега Олексійовича знають насамперед як успішного директора ялтинського зоопарку «Казка» та засновника першого в Європі сафарі-парку левів «Тайган» (подібні є у Танзанії та Кенії, але для Криму це справді революційний проект).

Спочатку листопад був сонячний, з останніми відблисками бабиного літа, потім — похмуро-дощовий. Пізня осінь для більшості не краща пора подорожувати. Мандрую сам — маю досвід. Люблю міжсезоння: уява малює тихі малолюдні вулички у старовинних містах, котрими вже не снують, як кілька тижнів тому, натовпи екскурсантів. Люблю Східну Європу. До неї мене везе напівпорожній теплий потяг Одеса — Ужгород. Їду до Угорщини. Там я ще досі не був. Маю шенгенську візу, мінімум необхідних речей: путівник, фотоапарат, трохи грошей і телефон, з якого відправлятиму додому SMSки.

ПРОКИДАЮСЯ вдосвіта. Знайомий під заскленим дахом вокзал. Це — Львів. За годину виринають передгір’я Карпат. Сколе, Славське, гори вже вищі, буки на схилах скидають листя, Бескид, кілька тунелів, серпантин і — Закарпаття. Можна вийти в Ужгороді і сісти на міжнародний потяг «Тиса» (Москва — Будапешт — Бєлград), але… квиток дорогий і ще півдоби чекати.

Виходжу швидше. Чоп — маленьке напівсонне містечко з величезним майже новим вокзалом, з котрого однією гілкою залізниці можна дістатись Угорщини, іншою — Словаччини та Чехії. Поруч державний кордон. Тут переставляють потяги з широких рейок радянського стандарту на дещо вужчі європейські.

Це містечко, розташоване за 30 кілометрів на північний захід від Львова біля підніжжя одного з уступів мальовничого горбистого пасма Розточчя, буде цікавим усім шанувальникам середньовічної архітектури. Адже тут дивом зберігся цілісний архітектурний ансамбль, побудований за принципом «ідеального міста» епохи Відродження, що означало відповідність двом критеріям — бути добре укріпленим та гарним водночас. Ймення цьому місту — Жовква. Порівнюючи її з Одесою, розумієш її архаїчність, де ренесанс і бароко можна вивчати без префікса нео.

Найдешевший спосіб дістатися Жовкви з Одеси — доїхати потягом до Львова, а звідти автобусом чи електричкою. Цю мандрівку цілком можливо спланувати на один день — потяг прибуває до Львова вранці, а відходить увечері.

Дивні цикади, пізні солов’ї

Отож, народне повір’я — як проведеш новорічну ніч, так і проживеш увесь рік — спрацьовує: моя наступна подорож (про попередню див. статтю «Спочатку була Анталія...» у номері за 22 вересня) невдовзі пролягла вже до Чорногорії. Що я досі про неї знала? Практично нічого, крім того, що це була одна з республік колишньої Югославії, близька нам сло­в’янська країна. Я щиро вдячна своїй давній, з юних літ, подрузі Раї з чарівним дівочим прізвищем Щебетаха, котра загітувала мене на цю мандрівку.

Комфортабельний лайнер авіакомпанії Windrose через дві години з Києва приземлився у невеликому аеропорту, а звідти автобусом прямуємо до курортного міста Будва, розташованого в Будванській Рив’єрі. Туристичний автобус розвозить нас по готелях, приватних віллах та апартаментах.

Нам випало поселитися у «Alet-MOC». Трохи розчаровуюся: ні, це не з фешенебельних зіркових готелів, у яких три місяці тому довелося розкошувати в турецькій Анталії. Скромна чотириповерхова будівля, що притулилося до підніжжя гори, на якій вище ніби терасами стояло ще кілька таких самих будівель. Облаштовуємося у двомісному номері, де з усіх очікуваних зручностей — гаряча й холодна вода, душ у туалетній кімнаті. Ні холодильника, ні телевізора, ні телефона. Економклас. Не інакше, як у колишній Югославії тут було щось на зразок піонерського табору. Подруга ловить мій розчарований погляд і радить не панікувати — тут матимемо інші переваги: чисте гірське повітря, відносна тиша, бо житимемо не в самій Будві, а в прилеглому до неї невеличкому селищі Бечичі, де немає того багатолюдного курортного гамору. Одне слово, відпочинемо тут від усього. Зате які ж краєвиди відкривалися з нашого балкона: ліворуч — вкрита густим лісом гора, а праворуч — котить лазуреві хвилі Адріатичне море, найчистіше в світі!

За народним повір’ям

Правду кажуть: як зустрінеш новий рік, так його і проведеш. А нам випало зустріти його у поїзді по дорозі на Макіївку. Бо перед тим спізнилися на свій потяг через автомобільні затори на вулицях. Наступний же відправлявся з Одеси тільки через добу, саме у переддень Нового року. Всі «принади» нашого ненав’язливого залізничного сервісу випало пережити тої ночі в майже порожньому вагоні, без провідника, якого і вранці не дочекалися. Справді, чого з такими пасажирами панькатися, нормальні люди в новорічну ніч не їдуть?!

Отож, за народним повір’ям, чекав на нас рік подорожей. Уже в середині лютого вирушали ми із засніженого Києва в Туреччину — до Анталії, де через дві години наші юні попутники Денис із Прикарпаття та киянин Олег хлюпалися у хвилях Середземного моря. Все довкруж умив недавній весняний дощ, зелено, тепло. Підступно зваблювали апельсини й лимони на деревах вулиць і скверів, так і кортіло ними поласувати.

Минулої зими я втілив свою давню мрію — поїхати в українську глибинку, де ще збереглися наші прадавні традиції святкування Різдва Христового, та побачити величні релігійні обряди на його честь, послухати колядок-віншувань. Отож вирушив у село Яблуницю у Карпатах, де щозими відпочиває з сім’єю мій брат.

Уранці 5 січня приїхав до Івано-Франківська (це був кінцевий пункт маршруту потягу, яким я вирушив з Одеси). Півдня присвятив знайомству з цим славним містом та з його такими ж чудовими мешканцями. До 1960 року воно мало назву Станіслав. Мені розповіли, що утворилося місто з двох сіл, одне з яких називалося Заболоття. Що промовисто свідчить: місцевість тут болотиста, і тому будівничі та жителі добряче потрудилися, щоб відвоювати у матінки-природи життєвий простір. А назване так, розповідали, графом Потоцьким на честь сина Станіслава за прикладом українського короля Данила Галицького, який нарік новозбудоване місто у Прикарпатті на честь свого сина Лева — Львовом.