Матеріали з рубрикою «Вітання»

Для «Чорноморських новин» нинішній ювіляр — більше, ніж просто побратим по газетному цеху. Можна навіть сказати, що саме із лона «Чорноморки» і постав на світ «Прес-кур’єр».

Тоді, навесні 1993-го, у кабінеті 608, що на шостому поверсі «Чорномор’я», щовечора, після робочого дня, точилися запальні дискусії: обговорювалася концепція майбутнього щотижневика, формувалася редакційна політика, накреслювалися плани на ближчу і дальшу перспективу. У тому 608-у кабінеті, де працювали журналісти «ЧН» Йосип Бурчо та Іван Мельник (нинішні редактори, відповідно, «Прес-кур’єра» та «Чорноморських новин»), власне, й гуртувалася перша «прес-кур’єрівська» команда. І ядро її, знову ж таки, складали «чорноморці».

Народження дитини — щастя, а в поліцейського офіцера Визирської громади Дмитра Третякова воно подвійне!

Лейтенант поліції Дмитро Третяков і його кохана дружина Мар’яна вперше стали батьками, й одразу двійняток. Синочка назвали Марком, а донечку — Златою. Впевнені, що в цій прекрасній родині дітки виростуть хоробрими, справедливими та чуйними людьми.

6 грудня Україна вшановувала своїх захисників, що ось уже десятий місяць з початку повномасштабного вторгнення росії на нашу землю і восьмий рік від розв’язаної кремлем російсько-української війни боронять нашу Вітчизну.

З нагоди Дня Збройних сил України головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний на своїй фейсбук-сторінці написав:

«Про що я думаю, а точніше про кого я думаю у День Збройних сил України?

Передусім про полеглих побратимів і посестер та про їхні сім’ї. Ці думки крають моє серце як головнокомандувача і як батька, чоловіка та сина. Вони змушують повсякчас озиратися на пройдений нами шлях довжиною у майже дев’ять років. Це шлях воїнів, шлях людей, які мають сміливість і гідність обрати свободу. Він залитий кров’ю, сповнений страждань і болю. Але саме він веде нас уперед, щоб помститися і перемогти. Не залишає місця для страху чи зневіри.

З нагоди ювілею журналістки-«чорноморки» Ніни Залевської

Ніна Залевська, за журналістським псевдонімом — Яна Стасіна, прописалася на шпальтах «Чорноморки» із 1986 року, коли газета ще називалася «Чорноморською комуною».

Випускниця престижного Київського університету ім. Т.Г. Шевченка легко й органічно влилася в редакційний колектив і зайняла в ньому, як у строю, визначене їй місце. Визначене не стільки редакційним начальством, скільки нею самою — її тяжінням до людинознавчої тематики й усього, що до цієї тематики дотичне. А це і сімейні стосунки, й окремо — статус жінки в родині та суспільстві, й життя-буття тих, хто досяг полудня віку, й уся медична сфера вкупі зі здоровим дозвіллям, і ще багато-багато чого, з чим ми стикаємося щодня вдома, на роботі, у соціумі. Одне слово, як сказали б сьогодні, апріорі читабельний контент.

З нагоди ювілею заслуженої журналістки України Ольги Сірої

Якось у розмові з викладачем факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка (а тоді в «Чорноморку» якраз приїхала на практику студентка цього вишу) я зауважив: «Сильна у Львові журналістська школа. І сам колись там навчався, і за Ольгу Сіру — велика дяка. Журналістка найвищого ґатунку». На цей комплімент пан професор відповів по-львівськи гонорово: «Та в нас усі такі. Баласту серед випускників немає». І вдоволено усміхнувся кутиками вуст, радіючи за похвалу на адресу своєї вихованки.

Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, —
у мене жодних претензій нема
до Долі — моєї обраниці.

Нашому колезі Олександрові Галясу сповнилося 70. Понад 40 років крокує він непростою медійною дорогою. Тисячі статей у газетах, журналах та онлайн-виданнях України, США, Німеччини, Естонії, Данії та інших країн, більше десятка цікавих проєктів, 15 книжок, переважно у жанрі нон-фікшн, загалом 120 з доважком нагород на журналістських конкурсах та літературних фестивалях — вагомий творчий здобуток.

Утім, сам ювіляр своїм найбільшим досягненням вважає те, що свого часу зміг розгледіти іскру непересічного обдарування у багатьох початківцях та допоміг їм зробити перші кроки у сфері медіа. Зараз деякі його вихованці вже самі стали знаними журналістами та редакторами, володарями чималої кількості відзнак та премій. І завжди добрим словом згадують свого першого наставника.

У важких умовах війни побачила світ десята книжка із серії «Мемуари професора» — «Чиновники, припиніть ганьбити державу» — авторства відомого вченого, завідувача кафедри історії та етнографії України Національного університету «Одеська політехніка» Григорія Гончарука (про що «ЧН» уже повідомляли у номері за 28-30 липня. — Прим. ред.).

Видання, загальним обсягом 104 сторінки, складається із передмови, п’яти розділів: «До Міністерства: почуйте нас», «Хам-українофоб — опора ректорського режиму», «Пане Міністре, а скільки це коштує?», «Розправа», «Подарунок аспіранта» та післямови під заголовком «Дві тенденції або висновки». Книжку доповнено ілюстративними документальними матеріалами.

Невдовзі, 10 серпня, письменникові та громадському діячеві Сергієві Мартинюку сповниться шістдесят років.

Знаю його вже майже 15 літ. Познайомилися на обласній конференції Української народної партії. На лацкані піджака у Сергія тоді виблискував значок депутата районної ради. На відміну від інших промовців, його короткий виступ складалася не із загальних фраз, а торкався справ у вихованні національної свідомості молоді, звертав увагу на засилля сепаратизму серед священників московського патріархату. Тоді ж я отримав у подарунок книжку «Горжусь, что я украинец».

У громадського патріотичного руху Одещини є приємна нагода висловити повагу і захоплення нашому побратимові Геннадієві Мечиславовичу Чекановичу — нещодавно, 11 червня, йому сповнилося 85 років.

Цей ювілей цілком закономірно називають ювілеєм мудрості, життєвого досвіду, часом аналізу пройденого й створеного. Це, так би мовити, найвища атестація людини й фахівця.

Народився ювіляр 28 квітня 1947 року в мальовничому українському селі на Тернопільщині. У семилітньому віці з родиною опинився на Одещині. Багато успішних, шанованих людей виплекав цей великий і потужний рід, що розсіявся всією Великою Україною, але його найбільшою гордістю, безумовно, є Ярослав Ілліч Лепіх.

Після закінчення в 1965-у із золотою медаллю школи він вступив на інженерно-фізичний факультет Одеського політехнічного інституту. Потім була аспірантура в академіка АН СРСР Ю.В. Гуляєва й успішний захист дисертації на звання кандидата фізико-математичних наук. У 2001-у, після закінчення докторантури в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова, захистив дисертацію доктора фізико-математичних наук. У 2006-у отримав вчене звання професора.

Сьогодні, 24 лютого, Олекса Різників — талановитий поет, прозаїк, педагог, мовознавець, громадський діяч, в’язень сумління — святкує свій 85-літній ювілей.

Він має за плечима неординарне життя, багате складними подіями та поворотами, позначене не лише низкою творчих здобутків, а й освітлене участю у боротьбі проти тоталітарного режиму, палкою любов’ю до України, послідовним відстоюванням права українського народу на власну культуру, власну мову, що «була списана, призначена на злам».

Свій 55-й день народження, що припадає на 19 січня, фермер, член правління Всеукраїнської аграрної ради Анатолій Іванович Артеменко уже вп’ятнадцяте відсвяткував у «йордані».

Водохрещенське дійство традиційно відбулося на території бази відпочинку «Садиба на Кодимі», на березі однойменної річки. Церемонію освячення провів настоятель Ясенівської церкви Покрови Пресвятої Богородиці, благочинний храмів Балтського округу, протоієрей Роман Іванюта. З вірою у силу Хрещення першим у крижану купіль пірнув ювіляр. На думку Анатолія Артеменка, занурення у воду, що символізує початок всього живого, дозволяє позбутися неприємнощів-негараздів та хвороб, а ще — укріпитися на хліборобську та інші добрі справи на весь рік. Загалом тієї одухотвореної ночі разом з іменинником прийняли «йорданську» купіль більше півсотні його родичів, друзів, соратників, жителів околишніх сіл, Любашівки та гостей з Одеси.

Це сьогодні на журналістів вчать чи не в кожному виші. Часом навіть щиро переймаєшся: і де ті одипломлені випускники потім працевлаштуються, бо ж стільки ЗМІ, щоб усиновити-вдочерити їх, в Україні просто нема?!

Тоді ж, у радянській країні, в якій випало жити й опановувати професію і нинішньому ювілярові, заслуженому журналістові України Йосипові Олександровичу Бурчо, й авторові цих рядків, усе було інакше. Мова не про краще чи гірше, а про те, що журналістський фах був дуже престижним і вступити на профільний факультет було ой як непросто. З першого разу мало й кому вдавалося. Особливо після школи. Конкурс — захмарний. Перевага — тим, хто відслужив в армії чи мав трудовий стаж, закінчив відповідне підготовче відділення або — найголовніший козир — встиг обзавестися партійним квитком. А журфаків не так, як зараз — майже в кожному місті, а в деяких, зокрема і в Одесі, аж три чи чотири, а лише два на всю Україну — у Києві та Львові.

Сільський хлопець із Берегівщини, що на Закарпатті, обрав Львів. Аргумент простий: додому ближче. Хоча, якщо бути до кінця відвертим, у їхньому Квасовому казали: для них, закарпатців, усе, що по той бік гір, у тому числі й Львів, — то чужина, Московія. І творчий доробок подав вагомий, й іспити склав добре, однак, не маючи жодної з названих вище переваг, конкурсний відбір не пройшов. Але треба знати вже тоді цілісну й цілеспрямовану Йосипову натуру: якщо є мета, омріяна, ретельно зважена і, так би мовити, взята до виконання, ніщо не може завадити її досягти. Бо ж усе залежить від тебе самого, твоєї самодисципліни й самовіддачі. Попрацювавши рік на меблевому комбінаті, наступного, 1969-го він таки став студентом факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка.

Вельмишановний Іване Володимировичу!

Щиро вітаємо Вас зі славним 60-річним ювілеєм. Передусім бажаємо міцного козацького здоров’я і потужного імунітету, якого боялися б усі віруси на світі. Бажаємо Вам сімейного затишку, підтримки з боку друзів і побратимів, до числа яких маємо честь належати. Бажаємо натхнення і Божого благословення! А ще зичимо непохитного життєвого оптимізму та невичерпної творчої наснаги у Вашій надзвичайно важливій і шляхетній місії служіння українському слову, українській культурі, літературі, журналістиці на високому й відповідальному посту редактора наших славних «Чорноморських новин», які ось-ось відзначать 104-у річницю неперервного літописання життя нашого краю і нашої держави.

Відразу після закінчення у 1983-у факультету журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка і по сьогодні, тобто майже 40 років, Ви працюєте в «Чорноморці» на посадах кореспондента, власного кореспондента, завідувача відділу, заступника редактора, а з вересня 2002-го — редактора газети.

Ваш талант і Ваша самовіддана робота гідно оцінена колегами-журналістами, керівництвом міста та області. Знаємо Вас як члена правління Національної спілки журналістів України, достойника звання «Заслужений журналіст України» і відзнаки НСЖУ «Золота зірка української журналістики», Почесної відзнаки голови Одеської облдержадміністрації, почесних відзнак Одеського міського голови «Подяка» та «Трудова слава», численних грамот. Ваш внесок в утвердження духовних цінностей пошанований орденом Православної церкви України Рівноапостольного князя Володимира ІІІ ступеня. Послідовна популяризація красного письменства, а передусім — літераторів Одещини, що не має нині аналогів серед регіональної періодики України, удостоєна премією імені Степана Олійника. Та найбільша Ваша нагорода — це шанування і подяка від тисяч читачів «Чорноморки» як у нашій області, так і в усій Україні. Ми були і є свідками самовідданої, буквально героїчної праці очолюваної Вами редакції, попри всі несприятливі політичні, соціальні, фінансові та моральні умови, в яких доводиться видавати газету, не кажучи вже про утиски колишньої злочинної влади «регіоналів».

Що таке щастя? Хто, скажіть, не шукав відповіді на це питання?..

Роман Кракалія, з притаманними йому моральною оголеністю, надтактовністю й надтолерантністю, намацує свою ґенезу щастя. Через сумнів, через досвід-випробовування, через самоусвідомлення й самовтілення. Дотик — спомин — відчуття, іще дотик — спомин… Слово до слова, шкіц до шкіца, а поміж ними (чи в них!), мов той маленький з гір потічок, біжить-струменить думка…

У грубці потріскують соснові дрова. Живий дух згораючої живиці. Розкриті перед усіма долоні. І зранене од любові — до світу, до землі рідної і до дружини вірної — серце…

Дорогий наш Романе Тарасовичу! Щиро вітаємо Вас зі славним ювілеєм і зичимо, щоб у вашому серці й у вашій оселі ще багато-багато років яскраво пломеніли свічі Миру, Любові, Надії і Віри!