Матеріали з рубрикою «Вітання»

Те, якими ми стали, як живемо-діємо і як нас сприймає оточення, залежить передусім від батьків. Це вже потім щось додають (чи не додають) школа, інститути-університети й особистий, перевірений практикою, досвід, але першооснова того, якими ми є, закладається саме там, у сім’ї. Якщо, скажімо, парубійко, зомбований тріскотнею в навушниках, не поступається місцем у трамваї бабусі або старшокласниці спілкуються між собою на вулиці мовою, від якої хочеться провалитися крізь землю, то тут, даруйте, запитання таки до батьків: чому не навчили своїх чад поводитися чемно, чому своєчасно не поправили, чому, зрештою, не утвердили ті етичні ази власним прикладом? Тож, переконані, у справі виховання-формування молодої людини роль сім’ї першочергова, визначальна.

Для Володимира Павловича Павліченка батьки, родина, рід увесь, допоки сягає пам’ять, — то святе. Батько, фронтовик, на всі руки майстер, працював на виробництві, мати — у колгоспі. Як то кажуть, прості трударі. Але в тій простоті, рівнозначній ясності, безпосередності, щирості, — якраз і вся сутність правдивого людського життя. Працюй, не покладаючи рук. Люби рідну землю. Шануй старших. Стався до інших так, як хотів би, щоб ставилися до тебе. Допомагай нужденним, хворим, тим, хто потрапив у біду. І ще чимало всім відомих, по суті, біблійних, правил-заповідей.

Та одна справа знати їх і зовсім інша — дотримуватися. Малий Володя не просто засвоїв ту науку, а взяв її за альфу й омегу свого буття. За що й дотепер, уже будучи в поважному віці, безмежно вдячний батькові-матері.

Серпень у житті Ярослава Дмитровича Прокопишина — місяць особливий. Як і для всіх українців — не тільки за паспортом, а й за духом — він найперше асоціюється із найвеличнішим нашим святом — Днем Незалежності України. А для пана Ярослава поруч із цією знаменною датою — 24 серпня — сусідить ще і його особисте свято — день народження, що припадає на 22 серпня. Цьогоріч — ювілейний, вісімдесятий.

Історію, відомо, творять люди. Не лише ті, хто, наділений владою, вершать долі країн і народів, а й ті, хто, усвідомлюючи своє земне призначення, не бажає бути чиїмось рабом чи прислужником і незламно стоїть за найсвятіше: власну волю та гідність, спокій і добробут родини й непорушність кордонів Богом даної йому землі — Батьківщини.

65 років — це не лише поважна дата. Це десятиліття пошуку, досліджень, зустрічей, громадської роботи і служіння історичній пам’яті. Саме такий ювілей відзначив відомий одеський краєзнавець, музейник, дослідник історії політичних репресій, громадський діяч Ігор Комаровський.

Ігор Леонідович — людина, для якої краєзнавство давно стало не просто професією, а способом осмислювати минуле й допомагати сучасникам краще розуміти історію свого міста, свого краю і своєї країни. Сьогодні він очолює Музей історії політичних репресій 1917 — 1991 років, працює провідним бібліотекарем відділу краєзнавчої літератури та бібліографії Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського, а ще є керівником громадських організацій «Одеський Меморіал» та «Постраждалі від політичних репресій», членом Національної комісії з реабілітації при Українському інституті національної пам’яті.

Слово про друга

10 липня відзначив свій 80-річний ювілей кандидат історичних наук, доцент кафедри загальноправових дисциплін Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, а також професор, дійсний член (академік) Міжнародної Кадрової Академії Олексій Ілліч Домбровський.

У його доробку — понад 150 наукових і навчально-методичних праць, надрукованих у підручниках, монографіях, збірниках та в періодичній пресі.

А розпочинав свій шлях у науку Олексій Домбровський у далекому 1968 році, коли після демобілізації зі строкової армійської служби бравий старшина-танкіст приїхав вступати на історичний факультет знаменитого Одеського університету, який згодом закінчив з відзнакою. Ще під час навчання поєднав свою долю з однокурсницею красунею-активісткою Ларисою. У дружній сім’ї народився син Ярослав.

Слід зауважити, що попервах, після закінчення середньої школи у селі Копистирин на Вінниччині, Олексій мріяв стати будівельником, навіть отримав відповідну кваліфікацію, але любов до історії перемогла. Щоправда, і професія будівельника знадобилася, коли він у складі студентських будівельних загонів кілька разів виїжджав до Тюмені та Якутії.

Шановного колегу — досвідченого журналіста, чудового організатора газетної справи, багаторічного заступника редактора і редактора балтської газети «Народна трибуна» Петра Созоновича Халаїма щиросердно вітаємо зі славним ювілеєм — 80-річчям від дня народження.

Бажаємо всіляких гараздів, здоров’я і довголіття!

5 травня роздільнянська районна газета «Вперед» відзначила поважний ювілей — 95 років від дня заснування.

У святковому номері колектив редакції звернувся до читачів з такими словами:

«Майже століття видання залишається надійним джерелом інформації, дзеркалом життя громад району та літописцем історичних подій рідного краю. За ці роки газета пережила різні етапи — від непростих довоєнних часів до періоду незалежності України, від змін у суспільстві до цифрової трансформації медіа. Але незмінним залишалося головне — служіння людям, правдиве слово та відданість своїй справі.

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу…

            Ліна КОСТЕНКО.

…Галопом проскакали 65 літ, 43 з яких віддані «Чорноморці». Дуже «скупа» трудова біографія. Скупа на записи у трудовій книжці, бо, прийшовши в редакцію ще студентом, і донині залишається відданим газеті. Але багата на професійні набутки, на людей, з якими звела журналістська доля, на рішення, які мали валив на суспільно-політичні настрої нашого краю.

Мова — про заслуженого журналіста України, члена правління Національної спілки журналістів України, редактора газети «Чорноморські новини» (на цій посаді уже майже чверть століття) Івана Володимировича Мельника.

Одеська обласна організація Національної спілки письменників України вітає зі світлим ювілеєм видатного українського поета Станіслава Стриженюка.

Ім’я Станіслава Стриженюка посідає гідне місце в сучасному українському літературному просторі. Його творчість вирізняється високою культурою художнього слова, філософською глибиною й щирою громадянською відповідальністю. Це слово, народжене з особистого досвіду й історичної пам’яті народу, утверджує гуманістичні цінності та духовну стійкість людини.

У понеділок, 26 січня, свій 80-річний ювілей відзначив талановитий журналіст і поет Михайло Гершкович.

Михайло Фішелевич — справжній фахівець газетної справи був головним редактором газети «Балтський вісник» і незмінним відповідальним секретарем редакції «Народної трибуни», а ще — надзвичайно творчий діяч на літературній ниві: очолює Балтське літературне об’єднання ім. В. Куликівського, є членом національних спілок письменників і журналістів України та Ліги незалежних українських письменників ім. П. Чубинського. Він — неодноразовий лауреат Всеукраїнського конкурсу «Українська мова — мова єднання» та багатьох інших творчих конкурсів. І, що важливо, — відповідальний і надійний друг.

Читачам «Чорноморських новин» навряд чи потрібно представляти знаного одеського історика і краєзнавця Антона Гриськова — про нього найкраще говорять опубліковані на шпальтах «ЧН» його розвідки.

І все ж сьогодні є гарна нагода — навіть дві — сказати про цього дослідника кілька слів і від імені редакції. По-перше, нещодавно він відзначив 70-літній ювілей, а по-друге, став лауреатом першого Всеукраїнського конкурсу з літературного краєзнавства імені Григорія Зленка. І візьмемо ми ці слова із редакційної характеристики-подання на згаданий вище престижний конкурс. Отож, звертаючись до журі конкурсу, ми писали:

Цими днями відсвяткувала гарний ювілей Олена Федорівна Ковальчук.

У нашому, газетярському, колі це ім’я, без перебільшення, знакове. Щоб цей номер, як і всі попередні, побачив світ, доклали зусиль не лише ми, працівники редакції, а й наші найперші партнери — поліграфісти, за що їм щиро вдячні. Й чи не найбільша подяка Олені Федорівні Ковальчук, головному технологові Одеського обласного комунального підприємства «Видавництво «Чорномор’я», яке, скільки існує, друкує «Чорноморські новини». Був навіть час, коли і газета, й видавництво називалися однаково — «Чорноморська комуна». Так-от, за майже 40 років своєї роботи на цій посаді Олена Федорівна причетна до випуску не сотень — тисяч номерів «Чорноморки». Утім, не тільки «ЧН», а й багатьох інших друкованих ЗМІ. І якщо в Одесі дотепер існує по-ліграфія, то насамперед саме завдяки таким самовідданим і високопрофесійним людям, як Олена Ковальчук.

Шановні мої земляки! У ці дні наша славетна дитяча музична школа відзначає своє 65-річчя. Цей заклад — своєрідний храм музики у Болграді.

Понад 200 дітей грають на різних інструментах, співають, а близько 40 років передає і їм, і своїм молодшим колегам любов до музичного мистецтва директорка школи Валентина Нєнкова. Для неї цей заклад — альма-матер, рідний дім, до якого вона із задоволенням ось уже чотири десятиріччя відчиняє двері. І це двері у велике мистецтво.

25 березня сповниться 90 років Миколі Трохимовичу Щербаню, одному зі старійшин одеської журналістики.

Він народився в Любашівському районі, жив у Запорізькій області. На його очах фашистські окупанти розстріляли батька…

Журналістську кар’єру розпочав у газеті Ананьївського району «Радянське село», згодом працював кореспондентом багатьох всеукраїнських періодичних видань. Стаж роботи в журналістиці — 60 років.

Цими днями свій знаковий 85-річний ювілей святкує відомий український поет, перекладач, видавець, публіцист і громадський діяч Анатолій Степанович Глущак.

Неможливо уявити літературну Одесу другої половини минулого і першої чверті нинішнього століть без цієї постаті. Та й не лише літературну, а й мистецьку загалом. Якби у мене запитали про визначальну рису характеру ювіляра, я б сказав: небайдужість. І не просто небайдужість, а небайдужість активна, прагнення змін на краще і вміння досягати цих змін.

Серед численної кількості новинок, представлених видавництвами з різних куточків країни на цьогорічній виставці-форумі «Українська книга на Одещині», було й дослідження відомого краєзнавця і громадського діяча, заслуженого вчителя України, Почесного громадянина міста Балти Петра Астафійовича Ткача «Надбання віків».

Приємно, що журі у складі представників Міністерства культури та інформаційної політики, Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів та Книжкової палати ім. Івана Федорова визнало цей новодрук кращим у номінації «Історична спадщина» й відзначило дипломом.

Кажуть, під час війни не до святкувань. Що не до гучних застіль — так, безсумнівно. Але привітати людину з днем народження — не те що можна — треба! Тим більше, якщо в неї славний ювілей і сама людина славна.

Мова — про нашого колегу-«чорноморця», багатолітнього редакційного водія Василя Володимировича Хортіва, якому вчора сповнилося 70.

Одеська регіональна організація Національної спілки журналістів України, колеги і друзі щиро вітають ветерана балтської районної газети «Народна трибуна» Леоніда Федоровича Богачука зі славним ювілеєм — 80-річчям.

Бажаємо оптимізму, життєвої наснаги та довголіття!

Чи сонячним було 21 травня 1944-го? Може, й сонячним, але те сонце все ще закривали свинцеві хмари Другої світової війни. Війни, солдатом якої був Василь Петрович Громлюк. Утім, у його родині той день таки був сонячним: дружина Єфимія Григорівна народила сина. Віталія.

Дитинство і юність Віталія Васильовича Громлюка, який відзначив нинішнього понеділка славний ювілей — 80-ліття, — не було сонячним. Батько, повернувшись зраненим із війни, помер на Покрову 1945-го. Тож хлопчина, а він був шостою дитиною у сім’ї, всотував життєву мудрість від учителів-наставників, які стрічалися на життєвому шляху.

— Змалечку, — каже Віталій Васильович, — уважно придивлявся-прислухався, як поводяться люди і як їхні слова й дії впливають на тих, хто довкруж. Бо словом можна окрилити, а можна й скривдити.

Відтак уже як керівник, а багато років обіймав відповідальні посади, намагався уникати тих помилок, які принижують гідність людини, пробачав тим, хто на різних етапах життя ставив палиці в колеса.

— Коли маєш життєвий стрижень, коли розумієш, що робиш у цьому житті і який слід залишиш після себе, — неважко бути послідовним і виконувати свою справу чесно, сумлінно, — впевнений Віталій Громлюк.

Онукові Іллюші
від дідуся Юрія.

Хай буде твій життєвий шлях
Щасливий, довгий, гарний!
В турботі й щирих почуттях
Хай буде він безхмарний!

Моє слово — про Валентину Сидорук, яка 5 травня відзначатиме своє 75-ліття.

«Ювілей — це презентація життя», — як сказала Ліна Костенко. Так, пані Валентині є що презентувати, і зараз живе активно, творчо. Має загострене почуття справедливості, любові до України, до рідного краю. Тому ніколи не була байдужою до всіх соціальних перетворень, завжди виявляла свою патріотичну позицію. У місті Чорноморську (колись смт Іллічівка) живе із 1970 року. З піднесенням зустріла проголошення Незалежності України, брала активну участь у всіх виборах, в утвердженні суверенітету, дописувала в різні газети.

Викладання мови й літератури в школах міста стало тренуванням творчої уяви й фантазії. Але додавав болю упосліджений стан рідної мови. Тому й стала членкинею громадської організації «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Ті роки, коли вона очолювала організацію, були най-пліднішими: виходила газета «Рідне слово», видавалися різні посібники, організовувалися поїздки в різні куточки України. Київ, Поділля, Запоріжжя, Полтавщина, Черкащина, столиця українського театру Кіровоградщина — все це місця, які тутешні просвітяни відвідали завдяки підтримці порту. За свою просвітянську діяльність Валентина Сидорук відзначена медаллю «Будівничий України».

У навчальному комбінаті порту вона вела тоді курси української мови.

Розквітнув і літературний талант пані Валентини. З бездонного джерела народної мудрості вона черпає основу для своїх творів, бринять їй материнське слово й пісня. Кожен твір вона присвячує своїм предкам, із вдячністю пише про діда Дмитра Гоцуляка. Стоять перед очима краєвиди рідного села Кумари Миколаївської області, якому сповнилося вже понад 300 років, мілководна річечка Кодима. Валентина Олександрівна ділиться: «Дякувати Богу, я народилася в травні, коли цвіло вишневими садками все село. Так і йду по життю з вишневим цвітом».

Катерина Анатоліївні Діордійчук із тих небагатьох, хто працював у нашій редакції ще на Пушкінській.

 А це означає, що в «Чорноморці» вона вже більше півсотні років. Як приїхала дівчиськом з Обжилового до Одеси, так і прикипіла до газети на все життя, ставши її своєрідною візиткою, бо ж завжди — чи у відділі листів, чи на посаді секретаря, чи відповідаючи за комерційно-рекламну діяльність — стояла, так би мовити, на передній лінії взаємовідносин редакції з читачами, дописувачами, відвідувачами, партнерами, а в чомусь навіть берегинею — охоронницею і передавачкою кращих традицій попередників новим поколінням «чорноморців».

Одеська обласна організація Національної спілки художників України сердечно вітає багаторічного члена спілки, патріарха мистецької Одеси, художника, мистецтвознавця, педагога та колекціонера, ветерана Другої світової війни Івана Івановича Козирода із золотим ювілеєм — 100-річчям від дня народження!

Зичимо ювілярові здоров’я, миру, домашнього затишку і любові від дружньої спільноти!

8 серпня сповнилося 85 років багатолітньому директорові видавництва «Чорномор’я» Олександрові Івановичу Шекері

Спочатку ми хотіли обмежитися традиційним вітанням-побажанням. Але ювіляр — настільки неординарна особистість і настільки багато зробив на поліграфічно-газетярській ниві, що звичних зичень було б замало. А відтак, ламаючи усталену практику, вирішили передрукувати розповідь про Олександра Івановича, написану головним редактором газети «Прес-кур’єр», заслуженим журналістом України Йосипом Бурчо, яка, на нашу думку, якнайповніше розкриває людські та професійні якості цієї, без перебільшення, легенди одеської поліграфії.

Він віддав газетному виробництву все своє життя, десятки років очолював найбільше на Півдні України видавництво «Чорноморська комуна» (сьогодні — «Чорномор’я»), яке друкувало мільйонні тиражі центральних, республіканських та місцевих видань. Часи змінилися. Одні газети зникали, натомість з’являлися нові. Сьогодні не порівняти газетний ринок із 1980-ми. Але багато нині популярних видань в Одесі починали свою біографію саме при Шекері.

9 серпня нашому побратимові, відомому в Одесі й Україні громадському та політичному діячеві, полковнику у відставці В.З. Мастеренку сповнилося 85 років

Віктор Захарович належить до того покоління, раннє дитинство якого пройшло в роки німецько-совєцької війни, а сьогодні, на схилі віку, він, як і всі ми, є свідком нічим не спровокованої агресії клятих рашистів проти України. Оскільки ми знайомі з ним уже понад 30 років, а нещодавно почали читати фрагменти його автобіографічної повісті (наразі обсягом близько 400 сторінок), то можемо з документальною точністю відтворити тут основні етапи славного життєвого шляху ювіляра.

Віктор Захарович народився у Житомирі в сім’ї Захара Федоровича Мастеренка і Яніни Телесфорівни Скоковської. До 1930 року родина була досить заможною, але після розкуркулення почалися поневіряння, злидні, виселення, переслідування, ув’язнення і страти. Діда Телесфора Скоковського було двічі заґратовано за його відмову вступити до колгоспу. Під час другого ув’язнення в 1933-у він загинув. Така ж доля спіткала і двох його братів.

«Вечерней Одессе» – 50!

Минулої п’ятниці у старовинному читальному залі Одеської національної наукової бібліотеки ювілярів — газетярів «Вечірки» — вітали колеги-журналісти і кілька поколінь працівників ОННБ, які пережили разом чимало приємних і хвилюючих моментів, втілюючи спільні проєкти.

Фахівці бібліотеки ґрунтовно, зі знанням справи підготували виставку «Пів століття на вістрі часу» з документальною вибіркою знакових публікацій газети. З архівів дістали підшивку з історичним першим номером, підписаним до друку першим редактором — Борисом Федоровичем Дерев’янком. Для зручності перегляду експозицію, присвячену ювілярці, розділили на рубрики: «Перший редактор», «192 сходинки», «Біля витоків газети», а в окремий зібрали публікації про популярний конкурс «Вечерней Одессы» «Люди справи». Літопис життя Одещини на газетних шпальтах доповнюють видання-додатки, як-от книжки про переможців згаданого конкурсу та книжки самих журналістів «ВО».

Для «Чорноморських новин» нинішній ювіляр — більше, ніж просто побратим по газетному цеху. Можна навіть сказати, що саме із лона «Чорноморки» і постав на світ «Прес-кур’єр».

Тоді, навесні 1993-го, у кабінеті 608, що на шостому поверсі «Чорномор’я», щовечора, після робочого дня, точилися запальні дискусії: обговорювалася концепція майбутнього щотижневика, формувалася редакційна політика, накреслювалися плани на ближчу і дальшу перспективу. У тому 608-у кабінеті, де працювали журналісти «ЧН» Йосип Бурчо та Іван Мельник (нинішні редактори, відповідно, «Прес-кур’єра» та «Чорноморських новин»), власне, й гуртувалася перша «прес-кур’єрівська» команда. І ядро її, знову ж таки, складали «чорноморці».

Народження дитини — щастя, а в поліцейського офіцера Визирської громади Дмитра Третякова воно подвійне!

Лейтенант поліції Дмитро Третяков і його кохана дружина Мар’яна вперше стали батьками, й одразу двійняток. Синочка назвали Марком, а донечку — Златою. Впевнені, що в цій прекрасній родині дітки виростуть хоробрими, справедливими та чуйними людьми.

6 грудня Україна вшановувала своїх захисників, що ось уже десятий місяць з початку повномасштабного вторгнення росії на нашу землю і восьмий рік від розв’язаної кремлем російсько-української війни боронять нашу Вітчизну.

З нагоди Дня Збройних сил України головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний на своїй фейсбук-сторінці написав:

«Про що я думаю, а точніше про кого я думаю у День Збройних сил України?

Передусім про полеглих побратимів і посестер та про їхні сім’ї. Ці думки крають моє серце як головнокомандувача і як батька, чоловіка та сина. Вони змушують повсякчас озиратися на пройдений нами шлях довжиною у майже дев’ять років. Це шлях воїнів, шлях людей, які мають сміливість і гідність обрати свободу. Він залитий кров’ю, сповнений страждань і болю. Але саме він веде нас уперед, щоб помститися і перемогти. Не залишає місця для страху чи зневіри.

З нагоди ювілею журналістки-«чорноморки» Ніни Залевської

Ніна Залевська, за журналістським псевдонімом — Яна Стасіна, прописалася на шпальтах «Чорноморки» із 1986 року, коли газета ще називалася «Чорноморською комуною».

Випускниця престижного Київського університету ім. Т.Г. Шевченка легко й органічно влилася в редакційний колектив і зайняла в ньому, як у строю, визначене їй місце. Визначене не стільки редакційним начальством, скільки нею самою — її тяжінням до людинознавчої тематики й усього, що до цієї тематики дотичне. А це і сімейні стосунки, й окремо — статус жінки в родині та суспільстві, й життя-буття тих, хто досяг полудня віку, й уся медична сфера вкупі зі здоровим дозвіллям, і ще багато-багато чого, з чим ми стикаємося щодня вдома, на роботі, у соціумі. Одне слово, як сказали б сьогодні, апріорі читабельний контент.

З нагоди ювілею заслуженої журналістки України Ольги Сірої

Якось у розмові з викладачем факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка (а тоді в «Чорноморку» якраз приїхала на практику студентка цього вишу) я зауважив: «Сильна у Львові журналістська школа. І сам колись там навчався, і за Ольгу Сіру — велика дяка. Журналістка найвищого ґатунку». На цей комплімент пан професор відповів по-львівськи гонорово: «Та в нас усі такі. Баласту серед випускників немає». І вдоволено усміхнувся кутиками вуст, радіючи за похвалу на адресу своєї вихованки.

Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, —
у мене жодних претензій нема
до Долі — моєї обраниці.