Матеріали з рубрикою «Вітання»

Одеська регіональна організація Національної спілки журналістів України, колеги і друзі щиро вітають ветерана балтської районної газети «Народна трибуна» Леоніда Федоровича Богачука зі славним ювілеєм — 80-річчям.

Бажаємо оптимізму, життєвої наснаги та довголіття!

Чи сонячним було 21 травня 1944-го? Може, й сонячним, але те сонце все ще закривали свинцеві хмари Другої світової війни. Війни, солдатом якої був Василь Петрович Громлюк. Утім, у його родині той день таки був сонячним: дружина Єфимія Григорівна народила сина. Віталія.

Дитинство і юність Віталія Васильовича Громлюка, який відзначив нинішнього понеділка славний ювілей — 80-ліття, — не було сонячним. Батько, повернувшись зраненим із війни, помер на Покрову 1945-го. Тож хлопчина, а він був шостою дитиною у сім’ї, всотував життєву мудрість від учителів-наставників, які стрічалися на життєвому шляху.

— Змалечку, — каже Віталій Васильович, — уважно придивлявся-прислухався, як поводяться люди і як їхні слова й дії впливають на тих, хто довкруж. Бо словом можна окрилити, а можна й скривдити.

Відтак уже як керівник, а багато років обіймав відповідальні посади, намагався уникати тих помилок, які принижують гідність людини, пробачав тим, хто на різних етапах життя ставив палиці в колеса.

— Коли маєш життєвий стрижень, коли розумієш, що робиш у цьому житті і який слід залишиш після себе, — неважко бути послідовним і виконувати свою справу чесно, сумлінно, — впевнений Віталій Громлюк.

Онукові Іллюші
від дідуся Юрія.

Хай буде твій життєвий шлях
Щасливий, довгий, гарний!
В турботі й щирих почуттях
Хай буде він безхмарний!

Моє слово — про Валентину Сидорук, яка 5 травня відзначатиме своє 75-ліття.

«Ювілей — це презентація життя», — як сказала Ліна Костенко. Так, пані Валентині є що презентувати, і зараз живе активно, творчо. Має загострене почуття справедливості, любові до України, до рідного краю. Тому ніколи не була байдужою до всіх соціальних перетворень, завжди виявляла свою патріотичну позицію. У місті Чорноморську (колись смт Іллічівка) живе із 1970 року. З піднесенням зустріла проголошення Незалежності України, брала активну участь у всіх виборах, в утвердженні суверенітету, дописувала в різні газети.

Викладання мови й літератури в школах міста стало тренуванням творчої уяви й фантазії. Але додавав болю упосліджений стан рідної мови. Тому й стала членкинею громадської організації «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Ті роки, коли вона очолювала організацію, були най-пліднішими: виходила газета «Рідне слово», видавалися різні посібники, організовувалися поїздки в різні куточки України. Київ, Поділля, Запоріжжя, Полтавщина, Черкащина, столиця українського театру Кіровоградщина — все це місця, які тутешні просвітяни відвідали завдяки підтримці порту. За свою просвітянську діяльність Валентина Сидорук відзначена медаллю «Будівничий України».

У навчальному комбінаті порту вона вела тоді курси української мови.

Розквітнув і літературний талант пані Валентини. З бездонного джерела народної мудрості вона черпає основу для своїх творів, бринять їй материнське слово й пісня. Кожен твір вона присвячує своїм предкам, із вдячністю пише про діда Дмитра Гоцуляка. Стоять перед очима краєвиди рідного села Кумари Миколаївської області, якому сповнилося вже понад 300 років, мілководна річечка Кодима. Валентина Олександрівна ділиться: «Дякувати Богу, я народилася в травні, коли цвіло вишневими садками все село. Так і йду по життю з вишневим цвітом».

Катерина Анатоліївні Діордійчук із тих небагатьох, хто працював у нашій редакції ще на Пушкінській.

 А це означає, що в «Чорноморці» вона вже більше півсотні років. Як приїхала дівчиськом з Обжилового до Одеси, так і прикипіла до газети на все життя, ставши її своєрідною візиткою, бо ж завжди — чи у відділі листів, чи на посаді секретаря, чи відповідаючи за комерційно-рекламну діяльність — стояла, так би мовити, на передній лінії взаємовідносин редакції з читачами, дописувачами, відвідувачами, партнерами, а в чомусь навіть берегинею — охоронницею і передавачкою кращих традицій попередників новим поколінням «чорноморців».

Одеська обласна організація Національної спілки художників України сердечно вітає багаторічного члена спілки, патріарха мистецької Одеси, художника, мистецтвознавця, педагога та колекціонера, ветерана Другої світової війни Івана Івановича Козирода із золотим ювілеєм — 100-річчям від дня народження!

Зичимо ювілярові здоров’я, миру, домашнього затишку і любові від дружньої спільноти!

8 серпня сповнилося 85 років багатолітньому директорові видавництва «Чорномор’я» Олександрові Івановичу Шекері

Спочатку ми хотіли обмежитися традиційним вітанням-побажанням. Але ювіляр — настільки неординарна особистість і настільки багато зробив на поліграфічно-газетярській ниві, що звичних зичень було б замало. А відтак, ламаючи усталену практику, вирішили передрукувати розповідь про Олександра Івановича, написану головним редактором газети «Прес-кур’єр», заслуженим журналістом України Йосипом Бурчо, яка, на нашу думку, якнайповніше розкриває людські та професійні якості цієї, без перебільшення, легенди одеської поліграфії.

Він віддав газетному виробництву все своє життя, десятки років очолював найбільше на Півдні України видавництво «Чорноморська комуна» (сьогодні — «Чорномор’я»), яке друкувало мільйонні тиражі центральних, республіканських та місцевих видань. Часи змінилися. Одні газети зникали, натомість з’являлися нові. Сьогодні не порівняти газетний ринок із 1980-ми. Але багато нині популярних видань в Одесі починали свою біографію саме при Шекері.

9 серпня нашому побратимові, відомому в Одесі й Україні громадському та політичному діячеві, полковнику у відставці В.З. Мастеренку сповнилося 85 років

Віктор Захарович належить до того покоління, раннє дитинство якого пройшло в роки німецько-совєцької війни, а сьогодні, на схилі віку, він, як і всі ми, є свідком нічим не спровокованої агресії клятих рашистів проти України. Оскільки ми знайомі з ним уже понад 30 років, а нещодавно почали читати фрагменти його автобіографічної повісті (наразі обсягом близько 400 сторінок), то можемо з документальною точністю відтворити тут основні етапи славного життєвого шляху ювіляра.

Віктор Захарович народився у Житомирі в сім’ї Захара Федоровича Мастеренка і Яніни Телесфорівни Скоковської. До 1930 року родина була досить заможною, але після розкуркулення почалися поневіряння, злидні, виселення, переслідування, ув’язнення і страти. Діда Телесфора Скоковського було двічі заґратовано за його відмову вступити до колгоспу. Під час другого ув’язнення в 1933-у він загинув. Така ж доля спіткала і двох його братів.

«Вечерней Одессе» – 50!

Минулої п’ятниці у старовинному читальному залі Одеської національної наукової бібліотеки ювілярів — газетярів «Вечірки» — вітали колеги-журналісти і кілька поколінь працівників ОННБ, які пережили разом чимало приємних і хвилюючих моментів, втілюючи спільні проєкти.

Фахівці бібліотеки ґрунтовно, зі знанням справи підготували виставку «Пів століття на вістрі часу» з документальною вибіркою знакових публікацій газети. З архівів дістали підшивку з історичним першим номером, підписаним до друку першим редактором — Борисом Федоровичем Дерев’янком. Для зручності перегляду експозицію, присвячену ювілярці, розділили на рубрики: «Перший редактор», «192 сходинки», «Біля витоків газети», а в окремий зібрали публікації про популярний конкурс «Вечерней Одессы» «Люди справи». Літопис життя Одещини на газетних шпальтах доповнюють видання-додатки, як-от книжки про переможців згаданого конкурсу та книжки самих журналістів «ВО».

Для «Чорноморських новин» нинішній ювіляр — більше, ніж просто побратим по газетному цеху. Можна навіть сказати, що саме із лона «Чорноморки» і постав на світ «Прес-кур’єр».

Тоді, навесні 1993-го, у кабінеті 608, що на шостому поверсі «Чорномор’я», щовечора, після робочого дня, точилися запальні дискусії: обговорювалася концепція майбутнього щотижневика, формувалася редакційна політика, накреслювалися плани на ближчу і дальшу перспективу. У тому 608-у кабінеті, де працювали журналісти «ЧН» Йосип Бурчо та Іван Мельник (нинішні редактори, відповідно, «Прес-кур’єра» та «Чорноморських новин»), власне, й гуртувалася перша «прес-кур’єрівська» команда. І ядро її, знову ж таки, складали «чорноморці».

Народження дитини — щастя, а в поліцейського офіцера Визирської громади Дмитра Третякова воно подвійне!

Лейтенант поліції Дмитро Третяков і його кохана дружина Мар’яна вперше стали батьками, й одразу двійняток. Синочка назвали Марком, а донечку — Златою. Впевнені, що в цій прекрасній родині дітки виростуть хоробрими, справедливими та чуйними людьми.

6 грудня Україна вшановувала своїх захисників, що ось уже десятий місяць з початку повномасштабного вторгнення росії на нашу землю і восьмий рік від розв’язаної кремлем російсько-української війни боронять нашу Вітчизну.

З нагоди Дня Збройних сил України головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний на своїй фейсбук-сторінці написав:

«Про що я думаю, а точніше про кого я думаю у День Збройних сил України?

Передусім про полеглих побратимів і посестер та про їхні сім’ї. Ці думки крають моє серце як головнокомандувача і як батька, чоловіка та сина. Вони змушують повсякчас озиратися на пройдений нами шлях довжиною у майже дев’ять років. Це шлях воїнів, шлях людей, які мають сміливість і гідність обрати свободу. Він залитий кров’ю, сповнений страждань і болю. Але саме він веде нас уперед, щоб помститися і перемогти. Не залишає місця для страху чи зневіри.

З нагоди ювілею журналістки-«чорноморки» Ніни Залевської

Ніна Залевська, за журналістським псевдонімом — Яна Стасіна, прописалася на шпальтах «Чорноморки» із 1986 року, коли газета ще називалася «Чорноморською комуною».

Випускниця престижного Київського університету ім. Т.Г. Шевченка легко й органічно влилася в редакційний колектив і зайняла в ньому, як у строю, визначене їй місце. Визначене не стільки редакційним начальством, скільки нею самою — її тяжінням до людинознавчої тематики й усього, що до цієї тематики дотичне. А це і сімейні стосунки, й окремо — статус жінки в родині та суспільстві, й життя-буття тих, хто досяг полудня віку, й уся медична сфера вкупі зі здоровим дозвіллям, і ще багато-багато чого, з чим ми стикаємося щодня вдома, на роботі, у соціумі. Одне слово, як сказали б сьогодні, апріорі читабельний контент.

З нагоди ювілею заслуженої журналістки України Ольги Сірої

Якось у розмові з викладачем факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка (а тоді в «Чорноморку» якраз приїхала на практику студентка цього вишу) я зауважив: «Сильна у Львові журналістська школа. І сам колись там навчався, і за Ольгу Сіру — велика дяка. Журналістка найвищого ґатунку». На цей комплімент пан професор відповів по-львівськи гонорово: «Та в нас усі такі. Баласту серед випускників немає». І вдоволено усміхнувся кутиками вуст, радіючи за похвалу на адресу своєї вихованки.

Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, —
у мене жодних претензій нема
до Долі — моєї обраниці.

Нашому колезі Олександрові Галясу сповнилося 70. Понад 40 років крокує він непростою медійною дорогою. Тисячі статей у газетах, журналах та онлайн-виданнях України, США, Німеччини, Естонії, Данії та інших країн, більше десятка цікавих проєктів, 15 книжок, переважно у жанрі нон-фікшн, загалом 120 з доважком нагород на журналістських конкурсах та літературних фестивалях — вагомий творчий здобуток.

Утім, сам ювіляр своїм найбільшим досягненням вважає те, що свого часу зміг розгледіти іскру непересічного обдарування у багатьох початківцях та допоміг їм зробити перші кроки у сфері медіа. Зараз деякі його вихованці вже самі стали знаними журналістами та редакторами, володарями чималої кількості відзнак та премій. І завжди добрим словом згадують свого першого наставника.

У важких умовах війни побачила світ десята книжка із серії «Мемуари професора» — «Чиновники, припиніть ганьбити державу» — авторства відомого вченого, завідувача кафедри історії та етнографії України Національного університету «Одеська політехніка» Григорія Гончарука (про що «ЧН» уже повідомляли у номері за 28-30 липня. — Прим. ред.).

Видання, загальним обсягом 104 сторінки, складається із передмови, п’яти розділів: «До Міністерства: почуйте нас», «Хам-українофоб — опора ректорського режиму», «Пане Міністре, а скільки це коштує?», «Розправа», «Подарунок аспіранта» та післямови під заголовком «Дві тенденції або висновки». Книжку доповнено ілюстративними документальними матеріалами.

Невдовзі, 10 серпня, письменникові та громадському діячеві Сергієві Мартинюку сповниться шістдесят років.

Знаю його вже майже 15 літ. Познайомилися на обласній конференції Української народної партії. На лацкані піджака у Сергія тоді виблискував значок депутата районної ради. На відміну від інших промовців, його короткий виступ складалася не із загальних фраз, а торкався справ у вихованні національної свідомості молоді, звертав увагу на засилля сепаратизму серед священників московського патріархату. Тоді ж я отримав у подарунок книжку «Горжусь, что я украинец».

У громадського патріотичного руху Одещини є приємна нагода висловити повагу і захоплення нашому побратимові Геннадієві Мечиславовичу Чекановичу — нещодавно, 11 червня, йому сповнилося 85 років.

Цей ювілей цілком закономірно називають ювілеєм мудрості, життєвого досвіду, часом аналізу пройденого й створеного. Це, так би мовити, найвища атестація людини й фахівця.

Народився ювіляр 28 квітня 1947 року в мальовничому українському селі на Тернопільщині. У семилітньому віці з родиною опинився на Одещині. Багато успішних, шанованих людей виплекав цей великий і потужний рід, що розсіявся всією Великою Україною, але його найбільшою гордістю, безумовно, є Ярослав Ілліч Лепіх.

Після закінчення в 1965-у із золотою медаллю школи він вступив на інженерно-фізичний факультет Одеського політехнічного інституту. Потім була аспірантура в академіка АН СРСР Ю.В. Гуляєва й успішний захист дисертації на звання кандидата фізико-математичних наук. У 2001-у, після закінчення докторантури в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова, захистив дисертацію доктора фізико-математичних наук. У 2006-у отримав вчене звання професора.

Сьогодні, 24 лютого, Олекса Різників — талановитий поет, прозаїк, педагог, мовознавець, громадський діяч, в’язень сумління — святкує свій 85-літній ювілей.

Він має за плечима неординарне життя, багате складними подіями та поворотами, позначене не лише низкою творчих здобутків, а й освітлене участю у боротьбі проти тоталітарного режиму, палкою любов’ю до України, послідовним відстоюванням права українського народу на власну культуру, власну мову, що «була списана, призначена на злам».

Свій 55-й день народження, що припадає на 19 січня, фермер, член правління Всеукраїнської аграрної ради Анатолій Іванович Артеменко уже вп’ятнадцяте відсвяткував у «йордані».

Водохрещенське дійство традиційно відбулося на території бази відпочинку «Садиба на Кодимі», на березі однойменної річки. Церемонію освячення провів настоятель Ясенівської церкви Покрови Пресвятої Богородиці, благочинний храмів Балтського округу, протоієрей Роман Іванюта. З вірою у силу Хрещення першим у крижану купіль пірнув ювіляр. На думку Анатолія Артеменка, занурення у воду, що символізує початок всього живого, дозволяє позбутися неприємнощів-негараздів та хвороб, а ще — укріпитися на хліборобську та інші добрі справи на весь рік. Загалом тієї одухотвореної ночі разом з іменинником прийняли «йорданську» купіль більше півсотні його родичів, друзів, соратників, жителів околишніх сіл, Любашівки та гостей з Одеси.

Це сьогодні на журналістів вчать чи не в кожному виші. Часом навіть щиро переймаєшся: і де ті одипломлені випускники потім працевлаштуються, бо ж стільки ЗМІ, щоб усиновити-вдочерити їх, в Україні просто нема?!

Тоді ж, у радянській країні, в якій випало жити й опановувати професію і нинішньому ювілярові, заслуженому журналістові України Йосипові Олександровичу Бурчо, й авторові цих рядків, усе було інакше. Мова не про краще чи гірше, а про те, що журналістський фах був дуже престижним і вступити на профільний факультет було ой як непросто. З першого разу мало й кому вдавалося. Особливо після школи. Конкурс — захмарний. Перевага — тим, хто відслужив в армії чи мав трудовий стаж, закінчив відповідне підготовче відділення або — найголовніший козир — встиг обзавестися партійним квитком. А журфаків не так, як зараз — майже в кожному місті, а в деяких, зокрема і в Одесі, аж три чи чотири, а лише два на всю Україну — у Києві та Львові.

Сільський хлопець із Берегівщини, що на Закарпатті, обрав Львів. Аргумент простий: додому ближче. Хоча, якщо бути до кінця відвертим, у їхньому Квасовому казали: для них, закарпатців, усе, що по той бік гір, у тому числі й Львів, — то чужина, Московія. І творчий доробок подав вагомий, й іспити склав добре, однак, не маючи жодної з названих вище переваг, конкурсний відбір не пройшов. Але треба знати вже тоді цілісну й цілеспрямовану Йосипову натуру: якщо є мета, омріяна, ретельно зважена і, так би мовити, взята до виконання, ніщо не може завадити її досягти. Бо ж усе залежить від тебе самого, твоєї самодисципліни й самовіддачі. Попрацювавши рік на меблевому комбінаті, наступного, 1969-го він таки став студентом факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка.

Вельмишановний Іване Володимировичу!

Щиро вітаємо Вас зі славним 60-річним ювілеєм. Передусім бажаємо міцного козацького здоров’я і потужного імунітету, якого боялися б усі віруси на світі. Бажаємо Вам сімейного затишку, підтримки з боку друзів і побратимів, до числа яких маємо честь належати. Бажаємо натхнення і Божого благословення! А ще зичимо непохитного життєвого оптимізму та невичерпної творчої наснаги у Вашій надзвичайно важливій і шляхетній місії служіння українському слову, українській культурі, літературі, журналістиці на високому й відповідальному посту редактора наших славних «Чорноморських новин», які ось-ось відзначать 104-у річницю неперервного літописання життя нашого краю і нашої держави.

Відразу після закінчення у 1983-у факультету журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка і по сьогодні, тобто майже 40 років, Ви працюєте в «Чорноморці» на посадах кореспондента, власного кореспондента, завідувача відділу, заступника редактора, а з вересня 2002-го — редактора газети.

Ваш талант і Ваша самовіддана робота гідно оцінена колегами-журналістами, керівництвом міста та області. Знаємо Вас як члена правління Національної спілки журналістів України, достойника звання «Заслужений журналіст України» і відзнаки НСЖУ «Золота зірка української журналістики», Почесної відзнаки голови Одеської облдержадміністрації, почесних відзнак Одеського міського голови «Подяка» та «Трудова слава», численних грамот. Ваш внесок в утвердження духовних цінностей пошанований орденом Православної церкви України Рівноапостольного князя Володимира ІІІ ступеня. Послідовна популяризація красного письменства, а передусім — літераторів Одещини, що не має нині аналогів серед регіональної періодики України, удостоєна премією імені Степана Олійника. Та найбільша Ваша нагорода — це шанування і подяка від тисяч читачів «Чорноморки» як у нашій області, так і в усій Україні. Ми були і є свідками самовідданої, буквально героїчної праці очолюваної Вами редакції, попри всі несприятливі політичні, соціальні, фінансові та моральні умови, в яких доводиться видавати газету, не кажучи вже про утиски колишньої злочинної влади «регіоналів».

Що таке щастя? Хто, скажіть, не шукав відповіді на це питання?..

Роман Кракалія, з притаманними йому моральною оголеністю, надтактовністю й надтолерантністю, намацує свою ґенезу щастя. Через сумнів, через досвід-випробовування, через самоусвідомлення й самовтілення. Дотик — спомин — відчуття, іще дотик — спомин… Слово до слова, шкіц до шкіца, а поміж ними (чи в них!), мов той маленький з гір потічок, біжить-струменить думка…

У грубці потріскують соснові дрова. Живий дух згораючої живиці. Розкриті перед усіма долоні. І зранене од любові — до світу, до землі рідної і до дружини вірної — серце…

Дорогий наш Романе Тарасовичу! Щиро вітаємо Вас зі славним ювілеєм і зичимо, щоб у вашому серці й у вашій оселі ще багато-багато років яскраво пломеніли свічі Миру, Любові, Надії і Віри!