Україна і світ

Можливо, що так. Але від суто декларацій і слів треба перейти в поле практичної реалізації

Минулого тижня відбулося кілька важливих подій, які в багатьох створили враження початку обговорення, того про критичну необхідність чого мовиться від початку російського вторгнення в Україну, — нового світоустрою. Чи справді це так? Спершу про самі події.

Дводенний Саміт майбутнього, який пройшов 22—23 вересня в штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку за участі делегацій майже всіх країн світу (близько 190), представлених главами держав, урядів, їхніми заступниками або міністрами, а також посланцями понад 60 міжнародних організацій. Попри спротив РФ та її союзників, було ухвалено декларацію «Пакт майбутнього», в якій підписанти зобов’язалися вжити конкретних дій для створення безпечнішого, мирного, стійкого та інклюзивного світу для майбутніх поколінь.

Один із претендентів на посаду господаря Білого дому доречно і не доречно заявляє, що глава української держави — найуспішніший торговець в історії. Після візитів Володимира Зеленського Україна нібито отримує від союзників у вигляді подарунків, грантів і безвідсоткових кредитів мільярди доларів, витрачає їх на власний розсуд і не посвячує у свої плани нікого. З точки зору успішного крамаря — так воно й виглядає. Але свідчить про повне незнання ситуації.

Плани і коригування

Шкода, що досвідчені радянологи США відійшли у засвіти. Інакше вони розповіли б Трампу про радянські плани та соціалістичні п’ятирічки. Які виконувалися й перевиконувалися. У звітах. А насправді були результатами коригувань у бік скорочення показників. Цей самообман підходив для пред’явлення членам Політбюро ЦК КПРС. І тільки. Навіть у сфері оборони комуністична імперія відставала від цифр на папері. Вона вічно когось наздоганяла і переганяла. Ці наздоганяння закріпилися в психології наших лідерів навіть після краху імперії. Не минає і дня, щоби на поверхню не спливав якийсь план. План ремонту водопроводу чи план закінчення війни — байдуже.

Німецька компанія Babbel, яка розробила мовні курси для українців на початку повномаcштабного вторгнення рф, заявила, що продовжить надавати безкоштовний доступ для усіх україномовних користувачів.

За даними компанії, з 2022 року на онлайн-платформі Babbel зареєструвалися близько 750 тисяч українців, які вивчають англійську, німецьку та польську мови. При цьому серед користувачів, які живуть в Україні, найпопулярнішою є англійська (70%), тоді як серед тих, хто виїхав, — німецька (її вивчає половина користувачів).

Експрем’єр Франції, голова політичної групи «Ensemble pour la Republique», член комітету у справах культури та освіти Національних зборів Габріель Атталь і представники парламенту цієї країни побували з візитом на Одещині.

«У січні, коли пан Атталь був тільки-но призначений прем’єром Франції, — йдеться у повідомленні телеграм-каналу голови Одеської ОВА Олега Кіпера, — ми дізналися про його одеське коріння й одразу направили запрошення відвідати наш регіон.

Як і все у сучасному світі, масштабна війна в Україні перейшла у битву технологій. Балістичні ракети, звісно, важче збивати. Але запаси радянських ракет вичерпуються, а виробництво нових у росіян обмежене. Іран зволікає з прямими поставками, якість «заліза» з КНДР — нижча за середню. При цьому за допомогу друзів москалям доводиться платити. Дорого. І чекати на допомогу довго.

Прогрес людства — результат війн

Менше коштують безпілотники — розвідувальні та ударні. А якщо оснастити їх найпростішою електронікою, «шахеди» з керованими бомбами здатні завдати шкоди більшої, ніж «кинджали» з «калібрами» разом узяті. Шойгу, колишній міністр рф, в арифметиці був не сильний. А нинішній російський «міністр війни» бєлоусов — бухгалтер за покликанням. Він наказує стріляти не наосліп, а по цілях, що негайно дають перемоги.

Спроби переконати американців зняти обмеження на використання західної зброї Збройними силами України укладаються в сюжет анекдоту про рукавички і туалетний папір. У москві 1960-х перетнулися іноземні журналісти. В одного вкрали рукавички. Він хотів купити нові. Продавчиня пропонувала підібрати їх під колір пальта. Попросила принести пальто з готелю. «Уявляєте, який у них сервіс!» — «Уявляю, —відповів колега. — Цими днями купував туалетний папір. Унітаз носив у магазин. Досі користуюся своєю газетою».

Чи ті поради?

На відрядження до Вашингтона українські чиновники з Банкової та військові найвищого рангу витратили, мабуть, чималі суми. Вони надали Пентагону гарантії, що застосовувати високоточні ракети та снаряди будуть лише у прифронтовій зоні. Вони запевнили політиків, що ЗСУ мають намір вражати винятково військові цілі. Вони, зрештою, передали до Вашингтона детальний список таких цілей. І ніякого толку. Високоточні «унітази» і високотехнологічний «туалетний папір» додому не привезли.

«Захід є Захід, Схід є Схід, і з місць вони не зійдуть, доки не постануть Небо із Землею на страшний Господній суд». Так починається довга балада Кіплінга, але цитують, як правило, лише перші її рядки. Особливо останнім часом. Коли стало реальністю протистояння «глобального Заходу» і «глобального Півдня». Так, опозиція світових соціально-економічних систем ХХІ століття умовна. Але ми свідки того, як у ХХ столітті протиріччя двічі переростали у світові війни.

Конвергенція вже не актуальна

Найпрозорливіші давно стурбовані, як би відтягнути момент зіткнення «глобального Півдня» і «глобального Заходу». І які компроміси потрібні, щоб наш час, ХХІ століття, не став прелюдією світової пожежі? Один із мислителів минулого, академік Андрій Сахаров пропонував відносно просте рішення — конвергенцію, зближення та взаємопроникнення двох систем, але ця ідея не знайшла відгуку у радянських політиків. Та й західних лідерів теж не захопила. Лідери держав того часу існували завдяки протистоянню систем. Відтак не могли рубати сук, на якому сиділи. Після краху червоної імперії недовгий час здавалося, що ліберальна демократія ідею Сахарова підхопить і реалізує. Що філософи зразка Фукуями і Гантінгтона поширять світло розуму на країни, де про лібералізм не чули, а демократію вважають вигадкою сатани.

Китай намагається не програти у війні й звузити можливості путіна

Запрошення на адресу міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби прибути з візитом до Китаю пролунало гучно й несподівано. Ще в червні найвищі посадовці в Пекіні майстерно ухилялися від комунікацій із представниками України. Посол Павло Рябікін прямо скаржився на мовчанку пекінських бюрократів, візит заступника міністра Андрія Сибіги китайська сторона не погоджувала до останнього моменту, а про неучасть китайських дипломатів у швейцарському Саміті миру було офіці-йно повідомлено буквально напередодні події. А тут ворота до Піднебесної для візиту Дмитра Кулеби в липні відкрили саме з китайського боку. На сайті тамтешнього МЗС пресреліз про зустріч Ван Ї з Дмитром Кулебою було опубліковано без характерної для китайського стилю підкресленої згадки факту петиції про візит із боку гостя.

Раптовий інтерес Китаю до комунікації з Україною зовсім не свідчить про зміну його позиції щодо «української кризи». В рід-ауті, виданому китайською стороною за підсумками зустрічі, відтворено традиційні кліше, якими послуговується Пекін: про політичне вирішення «української кризи», про відданість Китаю переговорам і про його «конструктивну роль» у припиненні війни. В ньому знову нема згадок ані про підтримку територіальної цілісності України, ані про відповідальність росії за війну. Свою позицію Китай презентує не як одноосібну, а як консенсусну, на основі порозуміння з Бразилією та підтриману «міжнародною спільнотою».

Яким ми, українці, запам’ятаємо президента США Джозефа Байдена?

Жахи війни, численні жертви та страждання, критична ситуація на фронті змушують нас зосереджувати увагу на чинниках, що віддаляють закінчення війни на прийнятних для нас умовах, які поклали б край постійній загрозі суверенітету України з боку росії. Серед цих чинників — відсутність у США та інших наших партнерів стратегічної визначеності щодо глибини військової поразки росії, що негативно впливає на постачання нам зброї необхідної номенклатури, її використання для ураження цілей на території агресора, а також реального просування України до членства в НАТО. Вирішальною мірою це обумовлено невиправдано «обережною» позицією чинної американської адміністрації та особисто президента США.

14 липня — День взяття Бастилії. Хотілося щось про Францію написати. Але поки думав, Дональда Трампа підстрелили. І поїхало… У соціальних мережах стрічки перевантажені версіями, міркуваннями та фантазіями про змову і про паралельну реальність. Тим часом непаралельна реальність відходить не на другий, а на двадцять другий план. А якби куля подряпала не вухо, а ніс? Як би подряпина позначилася на долях світу? На продовженні воєн, на вбивствах солдатів і цивільних, на руйнуванні міст, на погрозах застосувати ядерну зброю?

Про законність влади

Ми самі створюємо і підтримуємо міфи про всесилля вождів. Самі приводимо їх до влади і самі падаємо перед ідолами на коліна. Україна у цьому процесі — не виняток. А війна сприяє страхам та призводить до пошуків вітчизняного «бонапарта». Але в нашій країні недовіра до влади — частина історії, закріплена століттями традиція. У цьому сенсі ми є зразком демократії, близьким до Латинської Америки. Поки що, слава Богу, лідерів української опозиції не катують і не скидають із вертольота. Але замкнути у стінах Верховної Ради і заборонити виїзд за кордон — запросто. Або призначити бойового генерала послом, всупереч міжнародній практиці, без агремана країни, що приймає. І, зрештою, виключити з оперативної політики.

Чим  він  небезпечний  для  України?

Уперше за 24 роки владімір путін здійснив державний візит до КНДР. Під час зустрічі з Кім Чен Ином вони підписали договір про всеосяжне стратегічне партнерство, який, зокрема, передбачає: «У разі агресії проти однієї зі сторін інша надає їй усю необхідну допомогу відповідно до статті 51 Статуту ООН та національного законодавства рф і КНДР». У такий спосіб путін легалізує та забезпечує довготермінову перспективу військово-технічного співробітництва з КНДР для ведення війни проти України і водночас намагається застерегти Південну Корею та інших союзників від надання військової підтримки Україні. До речі, договір від 1961 року між Радянським Союзом і Північною Кореєю містив такий пункт, але росія свого часу від нього відмовилася.

Від початку російської агресії проти України Північна Корея не лише стала дипломатичним голосом підтримки москви, а й закрила її критичну потребу в озброєнні, надавши артилерійські снаряди, протитанкові міни та балістичні ракети. За оцінками американської та південнокорейської розвідок, вона відправила до росії щонайменше 10 тисяч морських контейнерів зброї.

25 червня 2024 року назавжди вписане в історію нашої держави — саме цього дня розпочалися офіційні переговори про вступ України до Євросоюзу. Так, попереду ще довгий і складний шлях, ще багато потрясінь, втрат і перемог. Але відтепер це не ілюзорна перспектива, що, може, колись нас запросять доєднатися до європейської спільноти, а конкретна дорога, якою ми вже йдемо.

З цієї нагоди очільники держави звернулися до народу з такими словами.

Нещодавно в рамках проєкту «Зміцнення інформаційної стійкості в Україні» у партнерстві з International Practitioners Partnership Network (Естонія) за підтримки Європейського Союзу в Українському кризовому медіацентрі відбувся захід «Європейська інтеграція: просто про складне».

Із журналістами українських регіональних медіа зустрілася віцепрем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інте-грації України в 2016—2019 роках, а сьогодні — депутатка Верховної Ради, голова Комітету з питань інтеграції України до ЄС Іванна КЛИМПУШ-ЦИНЦАДЗЕ. Ось що вона розповіла.

«Найкраща відбудова — та, яку не потрібно проводити», — наголосив канцлер Німеччини Олаф Шольц під час Конференції з відновлення України, яка 11–12 червня проходила у Берліні під гаслом «Єдині в обороні. Єдині у відновленні. Сильніші разом».

А щоб зменшити те, що доведеться відновлювати через руйнівну дію агресивної росії, пан канцлер анонсував поставку у найближчі тижні і місяці третьої системи Patriot, установок IRIS-T та Gepard, ракет і боєприпасів. А ще закликав присутніх на конференції підтримати німецьку ініціативу щодо посилення україн-ської ППО «всім, чим можете».

Час від часу у мережі з’являються карти із зображенням вибухів ракет, випущених по нашій країні та по Ізраїлю. Зовні особливої різниці нема, хоча руйнівну силу московської зброї (ракет, бомб та «шахедів»-камікадзе) не порівняти з напівкустарними виробами терористів ХАМАСу. Але річ, зрозуміло, не в техніці. І навіть не в масштабах руйнувань. А в тому, як на те, що відбувається, реагує світ. А реагує він по-різному.

Категорична ініціатива

На початку нинішнього тижня Рада Безпеки ООН вкотре проголосувала за припинення ізраїльської операції проти терористів ХАМАСу. «За» проголосували всі, крім росії, яка утрималася. Представники кремля пояснили, що утрималися вони не з принципових міркувань, а для того, щоб не сваритися з арабами, які попередньо схвалили американську ініціативу.

У 27 країнах, які входять до Європейського Союзу, 6–9 червня пройшли вибори до Європарламенту. І хоча головна ознака цих виборів — відчутний успіх правих популістів, схоже, за попередніми результатами, вже стає зрозуміло, що у цій інституції таки збережеться проукраїнська більшість: три найбільші політичні групи залишаються незмінними і разом отримають 403 мандати із 720 у новому скликанні ЄП.

Переможниця виборів — правоцентристська Європейська народна партія (European People’s Party), очільницею якої є Урсула фон дер Ляєн, — отримує 185 місць. На другій позиції — Прогресивний альянс соціалістів і демократів (S&D), який здобуває 137 мандатів. На третьому — об’єднання лібералів «Оновлюючи Європу» (Renew Europe) — 79.

Мій знайомий, скептик за натурою, запевняє, що сучасна українська дипломатія є безперервним ланцюгом помилок і промахів. Незалежність, що впала з неба, відібрала у лідерів, як і в населення, здатність тверезо дивитися на речі. Вона замінила реальність мрією. Понад тридцять років ми намагаємося повернутися у реальний час. Не протверезила навіть війна. Коли на фронті бракує снарядів, у тилу зносять пам’ятники, перейменовують вулиці, перебирають образи минулих століть. Стріляємо не вперед у ворогів, а назад — у себе. І найчастіше потрапляємо у ціль.

До саміту – лічені дні

Нема сенсу вкотре занурюватися в давню історію. Помилок та промахів достатньо і сьогодні. Деякі з них вже відіграли негативну роль, деякі продовжують шкідливо впливати на українську політику. З недавнього минулого виділимо так званий контрнаступ 2023 року. З актуальних подій року нинішнього назвемо підготовку до червневого Саміту миру у Швейцарії. І те, й інше — продукти доморощеної пропаганди, склепаної нашвидкуруч київськими чиновниками для підняття духу населення. Але якщо з провалом «контрнаступу» і підняттям духу все зрозуміло (це призвело до зворотного результату), то із Самітом миру ми продовжуємо пов’язувати надії на швидке закінчення війни і неминучу поразку агресора.

Щойно ситуація на фронті стабілізується, з нафталіну дістають спогади тих, хто особисто був присутній при спробах домовитися з кремлем. Таких спроб з 2014 року було зо двадцять, а від початку масштабного вторгнення військ агресора на нашу територію — не менше п’яти з обох боків. Але цікавою є лише стамбульська попередня домовленість. Тоді була можливість прямого контакту між путіним і Зеленським.

Джонсона там не стояло

Досі не відомий текст нібито існуючого документа 2022 року, підготовленого після відведення російських військ від Києва. Одна з версій — проєкт угоди підготували за участю посередників: президента Туреччини Раджепа Ердогана та московського олігарха Романа Абрамовича. На папері нібито зафіксували вимоги та побажання воюючих країн. З варіантами та доповненнями, що могли виникнути у процесі переговорів. Цікаво, що «чернетки» документа з’явилися у розпорядженні засобів масової інформації одразу ж і почали кочувати із газети в газету. Для серйо-зних переговорів це не характерно. Але спрацювала магія авторитетів. Серед коментаторів виявилися представники чинної влади України, чиновники кремлівської адміністрації і навіть прем’єр-міністр Великобританії Борис Джонсон.

Війна переходить на новий етап. Може, до кінця року буде знайдена формула й Україні дозволять бити зброєю партнерів по території рф?

20 травня у віртуальному форматі пройшло чергове — двадцять друге — засідання Контактної групи з питань оборони України за участю представників понад 50 держав світу. Традиційно за його підсумками українців найбільше цікавить, яку ж зброю отримає наша держава. Детальніше про це — згодом. Утім, тут слід одразу наголосити, що на третьому році існування «Рамштайну» не варто очікувати якихось сенсацій. Цей формат давно перейшов у режим копіткої рутинної роботи. Уже нічого нового з номенклатури озброєнь партнери Україні не запропонують. Максимум про що може йтися — це нові назви. Скажімо, навіть якщо ми почуємо заяву про передачу нам, наприклад, французьких Mirage 2000 або Rafale, чи шведських Gripen, то за всієї важливості цього кроку це все одно будуть винищувачі того ж класу, які для України вже погоджені (американські F-16).

Згідно з легендою Філіп Македонський (батько Олександра), підійшовши з військом до Спарти, запропонував її захисникам здатися. Він погрожував: якщо вдасться до штурму, то знищить країну повністю. Спартанці відповіли на погрози коротко: «ЯКЩО».

Різноголосся — не ультиматум

Нашим політикам і дипломатам коротко відповісти на російську за-грозу поки що не вдається. Існує, щоправда, слово «перемога», але його можна озвучити, розгромивши агресора на полі бою. А до цього далеко. Доведеться шукати багато слів, збирати разом тих, хто готовий виголосити слова, і чекати, що вийде. Швейцарія надала майданчик для проведення «Форуму миру» 15—16 червня цього року у місті Бюргеншток. Фундаментом розрекламованого заходу (якщо він відбудеться) стане відомий мирний план Володимира Зеленського і створення коаліції держав для відсічі кремлю.

Війна з росією не залишає місця для осмислення нами навіть недавнього минулого. Які можуть бути зіставлення, які історичні паралелі, коли щодня ракети терористів вбивають у тилу десятки мирних співгромадян, а на передовій під обстрілами ворогів щодня гинуть наші захисники? Але якщо не згадати, чому і як усе відбувалося, то не вибратися із нинішнього жахіття.

Безпеку забезпечить бізнес

Розбір польотів не може ви-правити старих помилок, але він здатний застерегти від нових. Утім, навряд чи. Розбурхувати осині гнізда небезпечно у будь-якому випадку. З огляду на останні події нам, наприклад, не зрозуміти, навіщо тодішнє ке-рівництво нашої держави свідомо й послідовно підривало безпеку країни. Спершу відмовилося від частини Чорноморського флоту. Згодом — від ядерного арсеналу в обмін на Будапештський меморандум. Потім знищило стратегічну авіацію, яку передало росії в оплату за газ. І, нарешті, пов’язало ВПК України з промисловістю потенційного ворога міцною кооперацією.

Начальника Головного управління розвідки МО України Буданова називають найвід-критішим для преси воєначальником усіх часів. Його коментарям буквально нема ціни. Скаже Кирило Олексійович, що не буде у нас Армагеддону — то точно не буде. Заявить, що нас чекає важка ситуація, будьте певні, саме вона нас чекає, а не катастрофа.

Вирішальний вівторок припав на суботу

Хотілося б знизити градус і використати в прогнозі слово «біда». Але спадає на думку випадок із кізочкою, яка впала у воду, переходячи місточком через річку. Це справді біда. Армаґеддон же, вирішальна битва Апокаліпсису, для України — повна катастрофа. Після виділення Сполученими Штатами нашій країні пакету допомоги на 60,84 мільярда доларів нічого вирішального не станеться. Можливо, переживемо 2024 рік без нових втрат території. Якщо вчасно надійде зброя, обіцяна Пентагоном, збережемо життя воїнів та цивільних. Однак Армагеддону, вирішального «контрнаступу», обіцяного Зеленським на початку минулого року, точно не буде. Буде, як висловився Буданов, важка ситуація наприкінці весни та влітку.

Війни уже почалися, коли президенти Вудро Вільсон і Франклін Рузвельт обіцяли берегти світ від катастроф. І намагалися вберегти, доки могли. Але атака німецького підводного човна на цивільний лайнер «Лузітанія» у 1915 році та напад японців на Перл-Харбор у 1941-у змінили громадську думку. Неможливе стало можливим.

У двох війнах ХХ століття на планеті загинуло понад сто мільйонів людей. Європейці досі дорікають США, що їхнє наполегливе небажання брати участь у битвах двічі спровокувало катастрофу. А «парасолька» Америки над вільним світом під час «холодної війни» лише відстрочила перебіг подій.

Останні десятиліття Захід жив у парадигмі фукуямівського «кінця історії», де утворення, подібні до НАТО, багато хто вважав атавізмом.

Альянс поступово перетворювався на клуб демократичних країн, який займався часто не тими справами, для яких його створювали. Замість зміцнювати обороноздатність, до-цільність чого дедалі дужче підважували, НАТО поступово перейнялося змінами клімату, расово-гендерною політикою та іншими гуманітарними темами.

Цей огляд я почав писати 9 квітня, коли, за запевненнями республіканців і демократів, у Палаті представників Конгресу США на голосування у залі буде винесений закон щодо поправок до федерального бюджету. Вкотре переповідати скандальну історію цього закону нема потреби. Навіть далекі від теми громадяни України пам’ятають суму 60 мільярдів доларів — допомогу нашій країні під час війни. Її пообіцяли, але не дали. І тепер навряд чи дадуть до осінніх виборів у США.

Мільярди як засіб гіпнозу

Велика сума гіпнотизує українців. Але якщо згадати вартість зброї, необхідної для захисту наших міст (тільки міст!), то шістдесят мільярдів — дещиця. Одну систему ППО «Петрі-от» оцінюють приблизно в мільярд доларів. Найновіша версія винищувача Ф-16 без наземного забезпечення коштує 34 мільйони доларів. Тобто допомоги США (якщо дадуть) не вистачить для покриття і половини наших військових потреб упродовж пів року. А до гуманітарних потреб та покриття частини «соціалки» не дійде черга.

В останні березневі вихідні відбулися муніципальні вибори в Туреччині. Ця країна здатна вплинути на перебіг російсько-української війни не менше, ніж «колективний Захід». Але позиція президента Ердогана у цьому питанні досі не зрозуміла. Занадто багато образ назбиралося в нього проти Євросоюзу і Сполучених Штатів Америки. Занадто сильні економічні зв’язки з росією. Та й увесь світ не вітає появу на політичній карті нової Османської імперії, яку будують турки.

Шальки терезів хитаються

З одного боку, влада Реджепа Ердогана — жорстка диктатура з опорою на ісламську глибинку, з іншого — це демократія, яка поборола абсолютну владу військових. З незалежними від влади інститутами і відносно вільними виборами. Політики Євросоюзу вважають такі свободи недостатніми і десятки років не дають добро на інтеграцію Туреччини до ЄС, а Вашингтон обмежує співпрацю з Анкарою у військовій сфері.

Росія повинна заплатити за збитки, завдані війною Україні. У цьому переконані представники 44 держав, які взяли участь у міжнародній конференції «Відновлення справедливості для України», що відбулася 2 квітня у Гаазі.

Учасники зібрання обговорювали підсумки документування та розслідування злочинів, вчинених росією на території України, а також подальші кроки зі створення спеціального трибуналу щодо агресії рф та відшкодування завданих нею збитків.

На відміну від Гітлера, який виклав національну ідею (у своєму розумінні) за десять років до того, як нацисти прийшли до влади, рашисти на чолі зі своїми вождями про таку ідею довгий час мовчали. Не тому, що в них нічого подібного за пазухою не було. А тому, що разом із крахом радянської імперії зник і радянський народ. Штучна нація, готова підтримати подібну ідею.

Правосуддя в Україні, а не в Гаазі

Упродовж довгих тридцяти років спроби виростити у пробірці нову радянську «націю» не припинялися. Чого тільки не вигадували нові росіяни, але, крім примітивної крадіжки, придумати нічого не могли. Потім заспокоїлися на тому, що національна ідея зовсім не потрібна. Спочатку у кремлі не було проходу від системних лібералів. Вони вважали чекістів капіталістами і всерйоз вживали слово «суверенітет». Однак нації у суркових-павловських не виходило. Чекісти обійшлися без лібералів та суверенітетів, повернулися до ідеї, яку успішно втілювали у життя Гітлер та Сталін. Це ідея — війна. Бажано — довга. Ще краще — така, якій не видно кінця.

У нещодавньому інтерв’ю швейцарській телерадіокомпанії Radio Televisione Svizzera (RSI), фрагменти якого були опубліковані 9 березня (повна версія запланована на 20 березня), Папа Римський Франциск, зокрема, сказав, що «сильнішим буде той, хто матиме мужність підняти білий прапор» і що «вести переговори — це сміливо», закликавши Україну вести переговори, «поки не пізно».

Після того, як слова Франциска викликали широкий резонанс, керівник пресслужби Ватикану Маттео Бруні пояснив, що Папа підхопив запропонований журналістом у питанні вислів про «білий прапор» і що нібито підтвердив свою «глибоку прихильність» до українського народу.

Війна довга і війна позиційна — визначення, які не збігаються за змістом. Під час довгої війни позиції противників можуть кардинально змінитися. Одна поразка чи одна перемога — і хто згадає, з чого все починалося. Вожді штибу Гітлера чи путіна часто переоцінюють свої сили та недооцінюють силу обставин. Інакше фюрер не обмежив би дію «Плану Барбаросса» європейською територією СРСР, а кремлівський карлик не назвав би «спеціальною військовою операцією» плани знищення української держави.

«Скелет» позиційної війни

На певному етапі агресору вигідно закріпитися на захоплених рубежах, навіть не виконавши повної програми завоювань. Гітлер не мав наміру форсувати Волгу, путін із суто військових міркувань хоче закріпитися на лівобережжі Дніпра і зупинитися. З виграшних позицій зручно вести переговори. «Зважаючи на реальну обстановку», як тепер висловлюються у кремлі. От тільки наша країна на переговори не погоджується, вважає невдачі ЗСУ тимчасовими і розраховує на майбутню перемогу. Отже, за логікою агресора, позиції слід поліпшити. Потрібно просуватися далі на захід. Атакуючи з повітря наші міста, вбиваючи наших людей, прихоплюючи на землі те, що захистити поки що неможливо.