Матеріали з рубрикою «Точка зору»

Сьогодні, 24 серпня, наша країна відзначає День Незалежності. Відзначає удруге після масштабного вторгнення російських військ на нашу територію. На початку війни, після окупації та анексії Криму, ми продовжували пошановувати цей день начебто нічого й не сталося. Святковий настрій не зник навіть після того, як російські терористи захопили Луганськ і Донецьк, а європейські союзники змусили Україну укласти з агресором ганебні «мінські угоди».

Апологія Зеленського

Декого протверезили лише масові вбивства агресорами українських громадян після 24 лютого 2022 року. А взяти на себе частину провини за розгубленість на початку вторгнення серед української політичної еліти здатні одиниці. При цьому особливою заслугою глави української держави вважають, що він не втік зі столиці, а залишився у Києві разом з адміністрацією, попри реальну небезпеку. Применшувати таку заслугу не варто, але Вінстон Черчилль у 1940-у теж не покинув Лондона. А Сальвадор Альєнде у 1973-у особисто захищав президентський палац і загинув зі зброєю в руках.

Після масштабного вторгнення російських військ у нашу країну категорично не хотілося коментувати внутрішні справи агресора. У кримінальних структурах, звісно, є різні точки зору на те, якими методами зручніше і безпечніше (для бандитів) вбивати і грабувати перехожих. А різниця у поглядах, як і мотиви злочинців (наприклад, важке дитинство), фігурують на суді як пом’якшувальні обставини провини.

Страх важкого дитинства

«Важким дитинством» сучасного рашизму його адвокати вважають так звані лихі 1990-ті. Коли російські реформатори, в лапках і без лапок, щоб зберегти владу, добровільно поділили її з чекістами. І зайнялися первісним накопиченням капіталу. У свої кишені та в кишені своїх родичів. Цікаво, що яскравим і безкомпромісним викривачем лицемірства тих лихих 90-х став багаторічний борець із корупцією Олексій Навальний, якого путінський режим нібито вирішив уморити в ув’язненні, призначаючи багаторічні звірячі терміни.

Новиною цього тижня стала спроба прориву морської блокади України ізраїльським торговим судном Ams1. За ним було ще два кораблі (Sealok і After) під грецьким і турецьким прапорами. Ще кілька суден готуються пройти прямим маршрутом до гирла Дунаю, ігноруючи попередження московського режиму, що будь-який корабель у Чорному морі, який прямує до українських портів, розглядатиметься вмс росії як «законна» воєнна ціль. Три судна супроводжує американський військовий літак, оснащений протикорабельними ракетами, і розвідувальний безпілотник.

Свобода судноплавства — світова проблема

Про основи міжнародного права після початку російської війни проти України намагаються не згадувати взагалі. Але якісь правила, що не дозволяють стріляти віялом від живота один в одного, у світі таки залишаються. Одне з правил — забезпечення вільного судно-плавства поза зоною бойових дій. Якби його не було, то будь-який збройний конфлікт перетворився б на привід для початку світової війни. До цього йшло на Близькому Сході, у В’єтнамі, біля берегів Кореї чи Тайваню. Але не доходило і поки що не дійшло.

Як росіяни пробивають наш повітряний щит і до чого тут ракети «Онікс»

Уже тиждень російські нацисти зі звірячою систематичністю практично щоночі б’ють по Одесі ракетами і дронами, намагаючись вразити портову інфраструктуру. Треба визнати, б’ють вельми результативно.

У цьому матеріалі, пишуть автори на https://dumskaya.net, ми не будемо розбиратися у загадках російської душі — чому вони вирішили «прасувати» наше місто саме зараз, чи пов’язане це з черговою «бавовною» на так званому Кримському мосту, а чи із шантажем у контексті продовження «зернової ініціативи» на вигідних агресору умовах. Натомість спробуємо зрозуміти (або щонайменше хоча б запропонувати кілька реалістичних пояснень), чому у ворога це виходить.

«Історію московії в анекдотах» можна доповнити жартом ХІХ століття. Почали холопи бунтувати. З вилами пішли до маєтку. Кричать, матюччя сиплять. Вийшов на ґанок прикажчик: «Чего вам надо, холопы?». — «Чаво, чаво? — відповідають. — А ничаво». Почухали бороди. Розвернулися, розійшлися по домівках.

У цьому анекдоті дев’яносто відсотків того, що треба знати українцям про заколот євгєнія прігожина. Роздуми російських емігрантів, «хороших» і не дуже хороших росіян, про розкол у лавах кремлівської еліти, про втрату путіним обличчя, про близький розпад держави можна сміливо пропускати повз вуха.

Які довготривалі наслідки руйнування греблі Каховського водосховища? Чи адекватно Захід реагує на ядерні загрози, які створила росія, окупувавши Запорізьку атомну станцію на півдні України? Як реагує Захід на погрози кремля застосувати тактичну ядерну зброю проти України і чи вживає заходів, щоб цього не сталося?

Про це Грузинська служба «Радіо «Свобода» (друкуємо у перекладі української редакції цієї служби https://www.radiosvoboda.org. — Прим. «ЧН») поговорила з бригадним генералом США у відставці Кевіном Раяном, старшим науковим співробітником Центру науки та міжнародних справ Белфера при Гарвардській школі імені Кеннеді.

Основні джерела інформації про нашу війну — аналітики з Інституту вивчення війни (США) та Британської розвідки у Лондоні — опинилися у складній ситуації. Уже два тижні вони не можуть сформулювати чітку відповідь на запитання: чи розпочався обіцяний півроку тому весняний (літній) масштабний наступ Збройних сил України на фронті?

Секретність і недовіра

У розпорядженні поважних розвідувальних організацій чого тільки нема. Зі супутників видно буквально кожен сантиметр наших територій. Прослуховуються розмови всіх, хто користується засобами зв’язку, аж до найвищого керівництва. А який толк? Сьогодні генерал сказав одне, завтра — інше. На підставі цих заяв складаються кольорові карти з просуваннями чи відступами із населених пунктів, назви яких більшості обивателів за межами цих сіл та селищ мало що говорять.

Останні двісті років ми живемо в режимі іншої стійкості — це режим великого прискорення, great acceleration. Хоч би які ми брали показники — чи збільшення тривалості життя, чи підвищення комфорту, чи рівня освіченості, чи будь-який інший показник рівня якості щоденного життя — всі вони зростають експонентно, тобто у кожного все краще і всього більше.

Але водночас (і це дуже нас гнітить) так само експонентно підвищується рівень вуглекислого газу, скорочується озонова зона, зникають біологічні види і т. д. Паралельно з тим, що ми маємо режим стійкості дуже швидкого розвитку, дедалі більше зростає загроза дальшому нашому існуванню яко людського роду.

«Найбільше диво — це все ж лише людина: своїм зусиллям може Богом бути або дияволом». Цей вірш написав Анґелус Сілезіус, німецький поет часів тридцятирічної війни, а нагадаю вам, що тридцятирічна війна XVII століття — це одна з найбільш жорстоких кривавих війн в історії Європи.

Чому я його процитував? Бо він порушує тему, яку історики вважають центральною для сучасності й не тільки. Ця тема звучить по-богословськи, але нею насправді займаються історики — вона називається «диявол в історії», і суть цієї метафори в тому, що все те добре, що ми робимо, не завше добре закінчується, тому що в історії є диявол.

Не хочете ескалації — отримаєте війну без кінця

Посіяти сумніви легко. Достатньо розділити віру на пункти і розбити її на параграфи. Подібну властивість розуму називають аналізом. Розкладати інформацію по поличках у точних науках допомагає математика. А в науках неточних — уява. З усіма недоліками. Історія — наука неточна. Спроби застосувати у ній аналіз, розбити минуле на пункти і параграфи призводить до помилок. Непорозуміння зумовлюють і спроби синтезу. Прогнози, передбачення майбутнього. Особливо під час війни.

Глухий кут, якого не існує

Але маленькі фукуями не можуть вгамуватися. Помилилися з кінцем історії — завалимо пресу розповідями про глухий кут, у який зайшло людство, та сценаріями виходу із цього кута. Матеріалу довго шукати не треба, а уява не перестає працювати. Який сценарій виведе нас із глухого кута — не відомо. Швидше за все, жоден. Бо глухого кута нема. Масштабний напад рашистів на Україну незвичний тому, що відбувся і продовжується в центрі Європи. У світі подібних воєн — хоч греблю гати. Причому далеко не всі з них закінчуються миром. Деякі тривають десятиліттями, і кінця їм не видно.

Спиратися в оглядах на тексти російських керівників, журналістів і пропагандистів треба з великою обережністю. Найчастіше цей набір звуків і букв розрахований не на рядового споживача інформації, а на начальника, який приймає рішення. Його хочуть до рішень підштовхнути. Однак головного начальника росії підштовхувати в потрібному напрямку небезпечно. У його голові все йде за планом. Лише деякі ризикують порушити ці плани порадами.

Стій там, іди сюди

Одним з небагатьох таких порадників минулого тижня виявився «кремлівський кухар» євгеній пригожин, який опублікував у Telegram статтю «Тільки чесний бій: ніякого договорняка». Порада, викладена в публікації, стосується способу завершення війни в Україні. За примітивністю вона конкурує з добре відомим нам «треба просто перестати стріляти». З одним, щоправда, істотним уточненням: росії необхідно «закігтитися», зберегти захоплене під час війни. Уточнення начебто суперечить меті знищити Україну як державу, яку рік тому висловив господар пригожина. І в той же час не суперечить. Бо закликає воювати до вирішального кінця.

Найнадійніший спосіб заховати секретні відомості — розбавити їх фантазією й опублікувати у пресі. Якщо такою була мета «витоків» документів Пентагону, то у військовому відомстві США працюють розумні люди. Є, однак, ризик, що дезінформацією скористаються вороги. Але під час війни ризик — справа шляхетна. Поки з «білого шуму» лиходії спробують виокремити корисні дані — всі війни у світі закінчаться. У тому числі й війна в Україні.

Сенсація і провокація

Поява в пресі секретних і надсекретних документів — не новина. Їх гублять у метро, залишають на автобусних зупинках і в ресторанах, де відбуваються важливі зустрічі. Незважаючи на західні свободи без берегів, журналісти в більшості випадків розуміють, коли публікації здатні завдати шкоди своїй чи дружній державі. І за небагатьма винятками (як-от діяльність Джуліана Ассанжа) своїми знахідками користуються обережно. Але «витоки» відомостей з Пентагону — не той випадок. Починаючи з їх появи.

«Та яка війна? Про що ти кажеш?..». Такі та подібні розмови часто звучали під час родинних посиденьок чи зустрічей давніх друзів на початку минулого року. У війну не вірили, попри вісім років АТО. Не вірили в потужні ракетні атаки мирних міст і сіл, масову евакуацію та блекаут. Не вірили в катівні у підвалах і розстріли беззбройних мирних жителів…

Хоча активна патріотична меншість заздалегідь готувала тривожні валізи і зброю до бою. Закликає вона це робити навіть після перемоги в цій війні. Адже поки існує імперська росія — існує загроза незалежній Україні. Детальніше — у публікації lb.ua.

Держава, яка не володіє ядерною зброєю,
коли інші володіють цією зброєю,
не володіє власною долею.
Шарль де ГОЛЛЬ.

Україна територіально затиснута між потужною економічно, але не надто сильною політично Європою і слабкою економічно, але вкрай агресивною Московією. Агресивність нашого північного сусіда цілком компенсує його економічну слабкість і робить вкрай небезпечним для всього цивілізованого світу.

В усі історичні епохи територія України була територією воєн. Причому ці війни не були лише локальними міжплемінними сутичками, а війнами наших предків з найбільшими військовими потугами світу.

Ми звикли дізнаватися про бої в Бахмуті за повідомленнями з Вашингтона, про становище в Мар’їнці або Авдіївці — за донесеннями з Лондона. А минулого тижня глава нашої держави звернувся до населення України через японську газету «Іоміурі Сімбун» з новиною, що весняного наступу Збройних сил України не буде.

Оборона. Військові та політичні завдання

З натяків авторитетів «Нью-Йорк Таймс», «Вашингтон Пост», «Волл-стріт джорнел» або «Політико» ми і раніше здогадувалися: перенесення термінів українського наступу можливе. Тепер це прозвучало з вуст Верховного головнокомандувача конкретно. Аналітикам та експертам, військовим і цивільним, слід переглянути суму оцінок, які в останні місяці були нав’язані суспільству як єдино вірний прогноз. Варто відмовитися і від твердокам’яних аргументів та придумати щось інше. Новеньке.

Кого з нас у молодості не хвилювало романтичне гасло «Свобода, рівність і братерство»? Воно було провідним для Французької революції 1789—1794 років і ніби відкривало шлях до ідеального устрою суспільства.

Справді, люди сприймають найважче нерівність. Неможливо почуватися комфортно, коли поряд із тобою є хтось багатший за тебе, наділений більшою владою, врешті, вродливіший та розумніший. Тут спрацьовує заздрість — абсолютно природний і корисний за певних обставин інстинкт, причому один із найсильніших. Прагнення рівності — це наче спроба зробити життя людей кращим. А чи кращим?

Нині, у розпал війни, я часто згадую давню зустріч із єговістами на одній з вулиць Краматорська. Це було в часи президентства Порошенка, здається, в 2017-у. Дві літні жіночки запропонували для перегляду свою релігійну літературу. Почувши від мене українську мову і запитання: «А чи є у вас український примірник?», одна із жінок роздратовано сказала: «Вот если бы не такие нацики, то у нас и войны бы не было…». Подумав тоді: Свідки Єгови на той момент уже отримали копняка з росії (бо путін завжди дбав про монополію гундяївської церкви), а тут, на Донбасі, вони досі поводяться як ретранслятори кремлівських наративів. Що то значить: відсутність україноцентризму!

У березні 2022 року інша віруюча вразила мене деструктивністю мислення, заявивши: «А ви знаєте, що Херсонська область — це вже росія? Будемо всі виїжджати за кордон, бо у нас тут неспокійно. Вибухи, руйнування… Знаєте, мені все одно — Україна чи росія. Головне — щоб був мир!». А потім делікатно нагадала, що захисники України також грішники, бо… вбивають людей. І роз-плата у них попереду, якщо не покаються. Ця набожна таврійчанка благополучно виїхала до Німеччини з дітьми і внуками. Навіть зятя призовного віку з України випустили, бо дітей у них багато. Дітки, справді, симпатичні й чемні. Але як же бути з державницькою ідеологією? Не мати її — собі ж на шкоду.

З усіх прасок, пральних машин і духовок України звучать заклики до населення спиратися тільки на офіційні відомості про воєнні дії і становище на фронтах. З точки зору цивільної і військової влади ці вимоги обґрунтовані й справедливі. Панічні настрої під час війни небезпечні. А поширення недостовірної інформації допомагає тільки ворогові.

Аналітичні проєкти і корективи до них

Але як відрізнити достовірну інформацію від недостовірної, якщо не можна перевірити її джерело?

Коли заходить мова про те, чим закінчиться для сусідньої держави можлива поразка у війні, частина політиків, експертів і журналістів упевнено відповідає: розпадом росії. Для нас, українців, подібний фінал був би подарунком долі. Але для любителів прогнозів нема важливішого правила, ніж відрізняти бажане від дійсного. А дійсність така, що у світі ХХІ століття бачимо прямо протилежний процес — процес створення і зміцнення нових імперій.

Імперіалізм як досвід і як ідея

Починаючи з другої половини ХХ століття, після перемоги над гітлерівською Німеччиною, класичні імперії зникали одна за одною. Холодна війна фактично розділила людство на дві частини. Одну контролювали Сполучені Штати Америки, іншу — Радянський Союз. Радянська сторона наступала, американська стримувала. Але в основі глобальної політики залишалася територіальна експансія. З гонкою озброєнь, локальними війнами і спробами нав’язати всьому світу фантастичні доктрини.

Вибір, який ми зробили. Підсумки Мюнхенської конференції

Джозеф Байден у Києві та Ван Ї в Москві символічно підбили підсумок Мюнхен-ської безпекової конференції: Україна і росія розійшлися по різних цивілізаціях.

Рік тому на Мюнхенську безпекову конференцію запрошували приїхати представників російської влади, щоб переконати не нападати на Україну (вони не приїхали), і відмовляли приїжджати Президента України, бо російський напад міг статися будь-якої хвилини, — та він приїхав. Через рік представників російської влади просто не запрошували — з ними вже нема про що говорити. Президент України не приїхав, бо йде війна. Але його відеовиступ новий голова Мюнхенської безпекової конференції Крістоф Гойсґен назвав найбільш зворушливим.

Чи може світ зупинити війну?

Завтра сповнюється рівно рік з початку масштабного вторгнення російських військ в Україну. До дати 24 лютого приурочено кілька важливих заходів по обидві лінії фронту. При цьому більшість з них належить не до військових дій, а до дипломатії та пропаганди.

Восьмий «Рамштайн» (нарада збройових донорів України на американській базі в Німеччині) позаду. Охочі порахувати, скільки заліза, що стріляє, отримала наша країна і скільки не отримала, можуть узяти калькулятори й повправуватися у додаванні і відніманні. Гарантій, що цифри справжні, — нема. Гарантій, що союзники виконають обіцянки, — нема. Гарантій, що обіцяне надійде до нас вчасно, — тим більше.

Соромно, хлопці!

Але нема й підстав критикувати союзників за те, що вони дають стільки, скільки дають. І доводиться без кінця повторювати на їхню адресу «дякую», хоча, як справедливо зазначив президент Зеленський, сто «дякую» не замінять ста танків. З проханнями про постачання і з критикою, до речі, треба бути обережними. Щоб не спровокувати жорстку відповідь. Лідери союзних нам держав, принаймні публічно, не нагадують українським керівникам про гріхи попередників. Однак військові експерти на Заході все добре пам’ятають. Причому, не бояться звинувачень у використанні «кремлівських наративів».

«Динаміка позитивна. Все розвивається в рамках плану міністерства оборони й генерального штабу» Так у Башкирії в середині 2023 року відповів журналістові глава російської держави. Не полінуйтеся заглянути у будь-який пошуковик. Отримаєте аналогічні відповіді путіна в минулому році. Але чи був у нього план проведення «спецоперації» в Україні? І чи взагалі у гопників бувають плани?

Є ще за що воювати

Заглянувши в радянські газети минулого століття, виявимо, що плани бувають. Плани п’ятирічок, наприклад, розробляли в Політбюро, приймали на з’їздах КПРС і публікували в пресі. Більшість з проголошеного в планах, щоправда, не доводили до кінця і вдавалися до коригувань. Але динаміка була позитивною аж до моменту, коли партія разом з планами побудувати комунізм опинилася на звалищі історії. Бували, певна річ, винятки. Плани луб’янки з підготовки і проведення репресій ніде не публікували, а їх результати тримали (в росії і досі тримають) під грифом «Цілком таємно». І ніякий архів у сусідній країні офіційно не відповість, хто доніс на вашого діда чи прадіда і де його розстріляли «без права на листування».

Заможна міська сім’я підгодовувала голодних студентів, часом лаяла радянську владу. Глава сім’ї нікого не лаяв. З його вини полягло близько тисячі солдатів на Близькому Сході, і генерала відправили у відставку. Звільнений упав у маразм і замовк надовго. Він приходив до тями винятково у свята. У Святвечір 6 січня далекого 19** року старий прокинувся. Щосили стукнув кулаком по святковому столу і на весь будинок закричав: «Голубь міррра!». Гості злякалися, а господиня пояснила: тільки-но дід згадає, скільки бійців занапастив через свою дурість, кричить «благим матом». Над ним треба голосно рахувати до тисячі, щоб утихомирити.

2023-й. Уже більше ста тисяч

Минуло багато часу. Я забув дивний випадок. Але згадав минулого тижня. У зв’язку з різдвяним «перемир’ям», оголошеним главою російської держави. Над миротворчою ініціативою путіна встиг посміятися увесь світ. Хоча корисніше було б думати над тим, як втихомирити людожера. Рахувати до ста двадцяти тисяч терпіння не вистачить, а з продовженням безглуздої війни цифри втрат росії у живій силі на українському фронті, скоріш за все, за рік зростуть удвічі.

Виступ Мирослава МАРИНОВИЧА в Українському католицькому університеті на «круглому столі» «Національна єдність під час і після війни»

Національна єдність майже завжди була слабким місцем в українській історії. А плач Ярославни з приводу фатальної ворожнечі поміж давніми русичами плавно переходив у жалісливі плачі часів Козаччини, Гетьманщини, Розстріляного Відродження чи Другої світової. В історії України найпопулярнішою молитвою всіх часів була «Боже, нам єдність подай».

А Він її чомусь не подавав. Бо не хотів? Бо ми такі добрі й чемні, а Він цього не побачив? Чи, може, тому, що Він не приймає такого собі «небесного патерналізму», коли покладаються на волю Божу, а самі вперто не хочуть змінити в собі те, що і призводить до тих бід? Небесна педагогіка часом буває невблаганною.

Найкоротші дні року політики відводять для зустрічей і візитів. У надії надолужити згаяне, доробити недороблене, зміцнити дружбу, яка на вигляд міцна, а насправді тріщить по всіх швах. Так сталося у грудні.

Далекий візит з історичною підкладкою

З подачі Бориса Джонсона протистояння України російському рейху почали порівнювати з протистоянням Великобританії німецькому рейху в 1940 році. Сили були нерівними, і без допомоги Рузвельта країна Черчилля не могла довго чинити опір. Прем’єр Сполученого Королівства вирушив тоді до Вашингтона, щоб обіцяну американську допомогу перетворити на фактичну. І свого домігся. Переказувати сюжет англо-американських відносин під час Другої світової війни нема потреби. Але в деяких деталях він збігається із сюжетом сучасних американо-українських відносин. А візит Зеленського за океан це підтверджує.

Порівняння сучасної росії з Ордою, заснованою Чингізханом, образливе для середньовічної держави монголів. Московське князівство виникло і впродовж половини тисячоліття (від Івана Калити до Бориса Годунова включно) розвивалося як улус — мала складова великої азійської деспотії. Розвивалося, поступово втрачаючи привабливі риси Орди — відносну віротерпимість і здатність частину влади віддавати правителям завойованих околиць.

Короткий курс «Звільнення від ярма»

Утім, віротерпимість і здатність ділитися владою були непритаманними для ханів Московського князівства. Москва із XIV століття зростала завдяки примусовому приєднанню сусідніх улусів та піднесенню власної церкви, врешті-решт ізольованої від візантійського православ’я. З розширенням території збільшувалися й апетити. Й оформилися в ідею звільнення від «монголо-татарського ярма». Місце ординського хана в ієрархії зайняв самодержець, наділений необмеженою владою. А місце митрополита, підпорядкованого Константинопольському патріарху, узурпував, як сказали б тепер, самопальний патріарх.

У 1772 році великий математик, фізик й астроном Жозеф Луї Лагранж визначив положення точок, у районі яких тіла порівняно невеликої маси потрапляють у гравітаційну «мишоловку». Тяжіння гігантів, великих планет або зірок, робить їх невидимими і не дозволяє вибратися з пастки.

Коли нас помічають по-справжньому

Феномен мишоловки відо-мий і в історії людства. Народи, що потрапили в пастки імперій, стають на століття «невидимими» для сусідів, а їхню багатовікову культуру привласнюють і знищують. Україна впродовж століть потрапляла із пастки в пастку. А коли при розпаді імперій ненадовго звільнялася, її як незалежну державу ніхто помічати не хотів. Не хотів доти, поки наша країна не ставала ареною війни. Так було в двадцяті роки минулого століття, коли Українську Народну Республіку буквально розірвали на частини. Так сталося і під час розпаду СРСР, коли наш народ опинився на перехресті дикого капіталізму і «русского міра».

Після кожного успіху Збройних сил України у війні проти росії хор закордонних політиків, військових і журналістів заводить знайому пісню: успіх треба використати для проведення з ворогом переговорів. Як «вікно можливостей».

Але виникає питання: можливостей для кого, для чого і в чиїх інтересах?

До «приєднання» чотирьох українських областей до росії більшість українських і західних коментаторів ставиться недостатньо серйозно і схильна називати те, що відбувається, цирком або клоунадою. Зізнаюся, ці події, починаючи з проведення «референдумів» на окупованих рф територіях, хотілося висміяти і забути. А замість огляду помістити на газетній шпальті наказ генерального директора АТ «Укрпошта» Ігоря Смілянського про визнання території московського кремля власністю тієї ж «Укрпошти». Але йде війна, а під час війни — не до жартів.

Ворога небезпечно недооцінювати

Вважати ворога ідіотом зручно тому, що в ідіота не може бути реальної мети. Частина наших політиків і військових переконана, що, віддаючи наказ про масштабне вторгнення російських військ в Україну, путін не мав це за реальну мету, а йшов на повідку емоцій, фактично підсвідомої ненависті до колективного Заходу і «бандерівців», яких Захід використовує, щоб принизити або знищити росію.