Матеріали з рубрикою «Точка зору»

На міжнародних ринках і на звичайних базарах правила торгівлі регулюють законодавці та рекетири. Найчастіше, це одні й ті ж люди. І багато що залежить від обставин. Обставини довго не змінювалися, всі до цього звикли і навіть під час локальних воєн противники дотримувалися якихось рамок пристойності. Чимось через лінію фронту торгувати можна, чимось — ні. Щось годує війну безпосередньо, щось — опосередковано.

Нелегальні гроші — харч для війни

Скажімо, економічні санкції, запроваджені проти РФ країнами Заходу, обмежують за ціною та обсягами російську торгівлю нафтою. І роблять нерентабельною купівлю у росіян природного газу газопроводами. Але маржа настільки велика і «дірок» у законах так багато, що обійти санкції неважко. Низка країн «третього світу» відверто наживається на дисконті. І не відмовиться від цього, чим би їм не погрожували.

Щодо війни, яку США нав’язали світовій торгівлі, думки, як завжди, розділилися. Частина коментаторів вважає Трампа психопатом, частина — фінансовим генієм, якому нобелівські лауреати — не указ. З огляду на це у моїй пам’яті сплив давній антирадянський анекдот. Загін космонавтів запросили до ЦК КПРС і поставили завдання перегнати Америку, яка відправила людей на Місяць. «Збирайтеся на Сонце, хлопці!» — наказав генсек. «Але ж ми згоримо», — відповів космонавт. «Не згорите. У ЦК не дурні сидять. Полетите вночі».

«Кривава бійня» тарифів

Тарифи та мита, які тепер обговорюють всюди, — і є нічним польотом на Сонце. Аби довести, що до влади прийшов розумник. Під його керівництвом Америка на чотири роки знову стане великою, а далі — хоч трава не рости. Кризи, рецесії, падіння реального виробництва — це демократи вигадали, а республіканці нагадають, що великій країні всі винні. І що всі заплатять, скільки Америка скаже. Хтось — грошима, хтось — Гренландією, хтось — заводами, що повернуться на батьківщину. Проблема, щоправда, в тому, що реальне виробництво без кооперації неможливе. Як «на пальцях» пояснив чудовий економіст Мілтон Фрідман, без кооперації неможливо виготовляти навіть олівці. Тобто гроші, заплачені Штатам у вигляді тарифів та мит на літаки й автомобілі, обернуться подорожчанням товарів у всьому світі й усе це закінчиться банкрутством багатьох фірм від Європи до Австралії.

Вранці 1 квітня звідусіль посипалася інформація, що вночі, вперше за кілька місяців, російські БПЛА та балістичні ракети не атакували нашу країну. Перше, що спало на думку, — запрацювало оголошене тридцятиденне безумовне припинення вогню. Чи то в кремлі злякалися американців, чи, навпаки, у Вашингтоні пішли на поступки кремлю. Зняли частину санкцій із московської банківської системи і дали добро на переміщення Чорноморського флоту РФ та торгових суден зі східної у західну частину моря. Однак пошук в Інтернеті результатів практично не дав. Припинення вогню пояснювали тим, що Трамп розсердився, путлер злякався, а хтось дозволив щось за лаштунками.

Несправжній цар

Тим часом для відгадок достатньо подивитися на календар і побачити, що наближається дата, яку політики заздалегідь призначили днем тиші. Це неділя, 20 квітня. Християни більшості країн світу цього дня разом святкуватимуть Великдень. Політики, віруючі та невіруючі, розраховують приєднатися до цього «разом» і додати собі шансів у боротьбі за місце під сонцем. Не виключено, що тридцятиденне припинення вогню продовжиться далі, але, ймовірніше, російська агресія не зупиниться, а стане ще запеклішою. Путлер не вирішив головного завдання — знищення нашої держави. А на вирішенні такого завдання, як на «дранг нах остен» Гітлера, тримається вся його нібито монолітна влада. Якщо «СВО» не приносить перемогу, то, виходить, війну веде не справжній цар. Його можна терпіти, йому доводиться підкорятися, але любити самозванця піддані не будуть.

Переговори американських дипломатів то з російською, то з українською делегаціями називають «човниковою» дипломатією, відсилаючи нас до епохи Ніксона-Кіссінджера, до так званої «реалполітики». У давньої доби і нинішньої справді є щось спільне. Зокрема, розворот політики США на сто вісімдесят градусів (від розрядки напруженості із «совєтами» до дружби з комуністичним Пекіном). Але є й докорінна відмінність. Той розворот був успішним.

Дипломати і прислуга

Порівнювати Генрі Кіссінджера з дипломатами Трампа — безглуздо. За освіченістю і компетентністю радник з національної безпеки, а потім голова Держ-депу перевершував усіх, хто ці посади обіймав до нього та після нього. Кіссінджер на рівних спілкувався з Брежнєвим, з Громико, із Сусловим, з усією командою, яка обслуговувала Політбюро ЦК КПРС, і, сміятиметеся, вони визнавали перевагу американського партнера з переговорів і часто прислухалися до його порад. До речі, на підмосковну дачу, де «варилася» закулісна дипломатія, на прохання Кіссінджера не допускали чекістів. Щоб уникнути витоків інформації та зради. Великий Генрі довірливо повідомляв Москві правду. Його шеф Ніксон — запійний алкоголік, печерний антикомуніст. І довіра виправдовувала себе. У Вашингтоні від Кіссінджера достеменно знали, чого чекати від совдепів і чого боятися.

Виникнення незалежної України – це восьме чудо світу, яке явилося світу аж наприкінці ХХ сторіччя. Україна ще була частиною Радянського Союзу, коли вперше за всю історію Сполучених Штатів Америки її відвідав американський президент. Це був республіканець Джордж Буш-старший, який прибув до нашої столиці 1 серпня 1991-го, за кілька місяців до проголошення незалежності України. Він виступив у Верховній Раді УРСР зі знаменитою промовою, яку згодом нарекли «Chicken Kyiv speech» («куряча київська промова»). У ній Буш застеріг українців від «самовбивчого націоналізму» і закликав залишатися у складі СРСР.

Українські депутати не сприйняли серйозно це застереження і згодом проголосували за державну незалежність. Але даремно їх не насторожила ця промова. Ні, за незалежність України вони проголосували абсолютно правильно, однак не зауважили небезпеку подальших кроків США супроти нової держави.

У дискусіях про організацію Міжнародного трибуналу для суду над путлером та його оточенням поступово зникає головний аргумент для переслідування злочинців за законом. А саме те, що російська агресія проти України є порушенням Статуту ООН та багатьох міжнародних договорів, укладених червоною імперією після закінчення Другої світової війни. Рашисти, до речі, порушення законів та угод, на яких сімдесят років тримався світопорядок, не заперечують. Геополітичну дірку, в їхній лексиці — «катастрофу», вони намагаються заштопати. Що можна — відновити, а що відновити не можна — замінити декорацією порядку.

Погані й хороші хлопці

Але з приходом Трампа у Білий дім декорації впали. Навіщо спиратися на закони, коли глава ядерної держави вважає, що все просто. Поганим хлопцям у світі протистоять добрі хлопці. І нема чого витрачати гроші американських платників податків на комісію із розслідування злочинів. Поганих і добрих хлопців слід посадити за стіл й змусити закінчити війну, де «гинуть люди». Примітивність такого підходу виборців не бентежить. Велика демократія фактично перетворилася на одноповерхову Америку із вежами Трампа. І було б дивно на чолі такої країни побачити Авраама Лінкольна або Франкліна Делано Рузвельта.

Непідтверджені скандальні «новини» першою тиражує жовта преса (у паперовому варіанті — англійська «Сан» або німецька «Більд») та численні блогери, які експлуатують соціальні мережі. Спростувати їхні вигадки нескладно. Але що робити з інформацією, підтвердженою на чверть чи наполовину? Скажімо, такою, як бажання президента США Трампа домогтися відставки глави нашої держави під час війни та провести в Україні вибори, всупереч Конституції та законодавству?

Поразка і відставка

Особиста неприязнь Великого Дональда до Володимира Зеленського ні для кого не є секретом. Напруга у стосунках між ними виникла ще у 2020 році, коли Президент України відмовився підтримати пошуки компромату на Хантера Байдена і відправити у відставку власного генерального прокурора. Це справа давня. Про неї можна було б забути, якби Трамп не був злопам’ятним. Й одержимий жагою помститися тим, хто його, великого, якось і колись образив. Образа, звісно, увійшла до комплексу повороту керма у зовнішній політиці США після другого пришестя месника до влади. А скандал із Зеленським в Овальному кабінеті Білого дому, як то кажуть, підлив гасу у вогонь ворожнечі, що почав загасати. Одне слово, жовта преса багато в чому має рацію. Поки Володимира Олександровича американці не дотиснуть, вони не заспокояться. Період тиску, що наростає, українцям треба перетерпіти. І, схоже, терпіти доведеться чотири роки.

Низка провідних європейських політиків, серед яких — майбутній канцлер ФРН християнський демократ Фрідріх Мерц, сказали, що скандал в Овальному кабінеті Білого дому, на їхню думку, був добре продуманою провокацією з боку американців. З цим можна погодитися, розширивши тему. У тому сенсі, що провокації розпочалися 12 лютого цього року, коли Дональд Трамп зателефонував до путлера. І відтоді не припинялися. У Саудівській Аравії, у Туреччині, під час голосування на Генеральній Асамблеї ООН та в Раді Безпеки, де США відмовлялися визнати Росію агресоркою.

Класичний шантаж

Ще раз розширивши тему, провокацією можна назвати і трактування угоди про українські корисні копалини, знамениті «500 мільярдів доларів», які Трамп вважав еквівалентом підтримки нашої країни під час війни, і мав намір здерти з України як ціну американської допомоги. Додати до цього можна також поміркований цинізм, коли грабіжників і пограбованих передбачається посадити за спільний стіл переговорів. А себе проголосити миротворцями. Можна додати шантаж припинення постачання американської зброї, необхідної для оборони. І заборону на використання вже наданої зброї для ударів по тилах ворога.

Перефразовуючи відомий напис на футболці, пишу, як думаю: «Слава Богу, що я не політик». Інакше довелося б взяти участь у раціоналізації зла — однієї зі складових світогляду чиновницької «еліти». Відтак висловлююся прямо: крім фюрера на сході, у ХХІ столітті до влади прийшов фюрер на заході. Обидва готові вщент знести порядок, який існує з часу закінчення Другої світової війни. А те, що ці вожді між собою поки що не домовилися, — великий успіх для людства. В результаті такої домовленості ми можемо опинитися у владі безстрокового ярма. Ярма туго набитого гаманця і маніакальної жаги нічим не обмеженої влади.

Двох вождів планета не витримає

Ці два ярма існують окремо. Але путіноїди і трампісти вже розвивають думки Гегеля про те, що несвобода — фундамент держави, етап у розвитку духу та гарантія того, що війни не буде. Історія ХХ століття довела, що гегельянці та їхні спадкоємці марксисти помилилися. Етапи розвитку духу в минулому столітті не завадили пролити ріки крові й поставити цивілі-зацію на межу виживання. Що-правда, перемога у Другій світовій війні подарувала надію, що Третьої світової ніколи не станеться. І ця надія прожила понад сім десятиліть. Поки не виросли покоління, які забули Освенцим і Хіросіму.

Наприкінці тижня, 14 — 16 лютого, у Мюнхені відбудуться засідання Конференції з питань безпеки. У них візьмуть участь лідери багатьох європейських країн і країн заокеанських. Україна буде представлена делегацією на чолі з президентом, а українське питання стане на конференції одним із центральних. Але не головним. Оскільки йтиметься про нову архітектуру світової політики загалом. Про перехід від угод (Ялта, Потсдам, Гельсінкі) до чогось іншого.

Кому хто винен

Напередодні відкриття Конференції з безпеки її організатори традиційно оприлюднюють звіт з аналізом основних геополітичних тенденцій. Фактично — про завершення цілої епохи. Епохи протистояння глобальних систем часів «холодної війни» і від спроб збудувати світ, де домінує «міжнародне право», до визнання факту, що світовою політикою не можна керувати з одного центру. Визнати це теоретики часто соромляться. А на своє виправдання посилаються на те, що Сполучені Штати Америки після обрання Дональда Трампа хочуть позбутися ролі жандарма, що підтримує на планеті порядок, якого нема.

У всьому живому присутні ворожі до нього мікроорганізми, які називаються інфекцією. Навіть абсолютно здоровий організм перебуває у стані невпинної боротьби із заразою. Іноді остання перемагає, що означає смерть організму. Але частіше перемагає організм, якщо вміє мобілізувати на боротьбу всі свої захисні функції. В інфекції є і позитивна роль, яка полягає у тому, що вона знищує слабкі організми. Натомість інфекція дає можливість виживати і розмножуватися організмам сильним, пристосованим до постійної боротьби за життя. Так інфекція стає важливим фактором, хоча і не єдиним, еволюції всього живого на Землі до досконаліших форм. Як казав німецький філософ Ніцше: «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими».

Сучасні люди настільки тісно взаємодіють між собою, що великі спільноти можна розглядати як живі організми. Що відіграє для них роль інфекцій? На мою думку, шкідливі ідеї. Їх метою є руйнація суспільства. Чи існує абсолютний критерій для поділу ідей на корисні та шкідливі? Так, існує — це заповідь «Плодіться і розмножуйтесь». Саме ці слова мудрі люди сивої давнини вклали в уста своїх богів. І людство, в цілому, виконує цей заповіт. Кількість людей на планеті Земля невпинно зростає відповідно до зростання засобів до існування. Але, одночасно, спостерігається і вимирання багатьох народів. Наприклад, стрімко вимирають народи Європи. Цей процес не здатний замаскувати навіть величезний потік мігрантів з усьо-го світу, що заполонив Європу. Красномовний факт: більша частина школярів у центральній частині Лондона — вже не англійці.

Ще до воєн і революцій у нашій країні й у світі мудрий лікар, одесит, який проживав у США, поставив діагноз тому, що відбувається: пішов час політиків, настав час вождів. Справедливість такого діагнозу підтверджується подіями. Хвороба з кожним десятиліттям, з кожним роком і з кожним днем прогресує.

Час вождів

Клятва вірності, яку склала Трампу «верхівка» Республіканської партії, у якомусь сенсі нагадує процедури, яких сто років тому, присягаючи фюреру, дотримувалися соратники по партії нацистів. І тоді, і тепер це була присяга засудженим за карні злочини. Такою присягою в єдину банду пов’язали німецький народ, а через сто років — народ російський. Не виключено, що в майбутньому так само пов’яжуть у монолітні банди народи інших держав і навіть народи Сполучених Штатів.

Якщо хтось очікує прочитати в короткому огляді виклад або аналіз тригодинного інтерв’ю президента нашої країни Володимира Зеленського американському блогеру Лексу Фрідману, то очікування марні. Дивіться «Єдині новини» по телевізору або в соціальних мережах. Там усе є. Ба більше, трьома мовами синхронно. Диво сучасних технологій.

Ми ж спробуємо вийти за рамки мейнстриму. Поговоримо про теми неочевидні.

Сьогодні у США та інших країнах Заходу нам пропонують різні варіанти припинення війни, які, умовно кажучи, називають «мирними планами», хоча нічого мирного в цих планах не проглядається. Зараз укласти мир з РФ — це все одно, що укласти мир з гітлерівською Німеччиною у кінці 1943-го, коли вже було очевидно, що антигітлерівська коаліція перемагає. Тоді нікому і в голову не приходило рятувати Гітлера, а от нині дехто у США та Європі навіть намагається зберегти «лицо Путину» і відсвяткувати з ним 80-у річницю перемоги над німецьким фашизмом, хоча нинішній російський фашизм виглядає не кращим від німецького. Україна довела, що вона здатна якщо не розгромити, то принаймні зупинити путінську орду, за умови отримання необхідної допомоги від наших партнерів, про яку ми просимо вже майже три роки.

Наразі в оточенні новообраного президента США Дональда Трампа розробляється кілька варіантів «мирної угоди» між Україною і Росією. Словосполучення «мирна угода» я беру в лапки тому, що такої угоди апріорі не може бути з нинішнім злочинним режимом у РФ, який продовжує історичну конфронтацію між Московією й Україною, що триває близько 500 років. Це вже починають розуміти навіть серед прихильників Д. Трампа. Так, його давній соратник сенатор Майк Раундс, виступаючи нещодавно на Міжнародному форумі безпеки в Галіфаксі (Канада), заявив, що «жодних мирних угод між Україною і Росією не може бути, оскі-льки Путіну не можна довіряти». При цьому наголосив, що «Путін не зупиниться, навіть якщо йому запропонувати певну частину українських територій». А ще М. Раундс висловив розчарування повільними й обмеженими поставками американської зброї до України і закликав «забезпечити українців всіма системами зброї, щоб дати відсіч абсолютній тиранії, яка йде з боку Росії».

Слово «переговори» дедалі частіше з’являється на перших шпальтах відомих газет. Голови, що говорять на ТБ і в соціальних мережах, дискутують щодо варіантів близького завершення російської агресії. Нових фактів вони, як правило, не наводять. Нові лише слова. Посилаються, наприклад, на недавнє інтерв’ю директора служби зовнішньої розвідки РФ Сергія Наришкіна, дане журналу «Разведчик». Про те, що Москва близька до виконання завдань, поставлених у рамках СВО.

У кола нема кінця

Саме голова служби зовнішньої розвідки був єдиним чиновником, який моментально не підтримав диктатора на засіданні Держдуми 21 лютого 2022 року. Головному розвідникові вже тоді були зрозумілі ризики, пов’язані з СВО. За тисячу днів «операції» навіть диктатор зрозумів — ризики уже не ризики. Найгірше сталося. Наступати неможливо. Відступати означає визнати поразку. І поразку не лише воєнну. Вона — політична. Узурпатора влади в очах населення виправдовують тільки перемоги. Нема перемог — влада зникає, наче й не було. Сам факт переговорів, на думку диктатора, — зрада. Перемир’я — зрада. Призупинення воєнних дій — зрада. Заморожування «конфлікту» — зрада. Зрада все, що кремлівська влада вважає зрадою. Про що домовлятися, якщо перемовникам загрожує в’язниця лише через те, що сіли з ворогом за стіл переговорів?

Шукати логіку в агресії росіян проти нашої країни — лише гаяти час. Навіть фантомні болі совка, навіть імперська експансія не можуть пояснити, навіщо москалям у 2014 році знадобилося захоплювати та анексувати АРК Крим, а у 2022-у вторгнутися на решту території України. Після двох революцій у кремля зберігалася можливість повного контролю над політикою та економікою нашої держави. І не було проблеми знайти у Києві слухняного й нежадібного президента.

У війни нема логіки

Підписана Президентом України Угода про асоціацію з Євросоюзом залишилася б гарним папером. У процесі її реалі-зації у нас і на Заході знайшовся б не один, а тисяча приводів відкласти саму ідею чотирьох принципів міждержавних економічних союзів — вільного переміщення людей, товарів, послуг та капіталів. Без політичного тиску, що знецінює свободи. До речі, згадані принципи досі ніде не втілені, а жорстка інтеграція (економічна й політична) зустрі-чає спротив. Аж до бажання залишити Євросоюз (британський «брекзит»).

Якщо тисячу днів масштабної агресії росіян розділити на періоди, то нинішній можна назвати «очікуванням Трампа». Його коротка характеристика — нічого без України. У сенсі взагалі нічого, крім дзвінка Шольца путлеру і дозволу американців стріляти західною зброєю по прикордонних (прифронтових) областях московії з обмеженням щодо дальності та детальним узгодженням цілей.

Дозвіл з масою умов

«Чудова сімка» G7 не була єдиною щодо обмежувальних заходів. Італія наполягла на тому, що її зброю проти росіян на російській території застосовувати не можна. А де можна — не вказала. Краще нехай припадає пилом на складах. У крайньому разі нехай, звільняючи території, вбиває українців, які потрапили в окупацію. З дозволом стріляти по тилах агресора західною зброєю — теж не все зрозуміло. У кожному з випадків такий удар необхідно погоджувати. У розрахунку на те, що поки погодять, то й війна закінчиться.

Ще недавно ми гадали за календарем, як за Біблією. А дату 5 листопада вважали вирішальною. Але ця дата все вирішувала для США і нічого не вирішувала для України. Лише відсувала рішення до 20 січня, коли всесильний Трамп реально вступить на посаду. Скоріш за все, 20 січня у Вашингтоні не знайдуть способу припинити безглузду війну і назвуть наступну дату. Щоб агресора і жертву агресії посадити за стіл переговорів. І зняти із себе відповідальність за масштабні вбивства.

Мирно величі не досягнути

У Сполучених Штатах знову популярне гасло «Make America great again!», що означає «Повернемо Америці колишню велич!». Це гасло, якщо вірити всьому, у що вірять американці, під час виборчої кампанії вперше широко експлуатував Рональд Рейган, але якщо пошукати, то таке ж гасло засвоїли і втілювали у життя американські президенти, починаючи з Теодора Рузвельта. А участь американців у двох світових війнах пояснюється не симпатією до Європи та збереженням світопорядку, а провокаціями. У Першу світову — атакою німців на лайнер «Лузітанія», а у Другу світову — нападом японців на Перл-Харбор.

Чому розпався Радянський Союз і чому Російська Федерація вийшла з нього першою? Моя відповідь така. Радянський Союз був імперією, а імперії існують лише за рахунок сильного центру. Соціалізм як економічна модель суспільства зазнав у Радянському Союзі повного банкрутства, а відтак центр суттєво ослаб. Після 74 років блукання економічними манівцями слід було повертатися до нормальної моделі суспільства, базованої на свободі громадян і змагальності суб’єктів економічної діяльності, тобто на капіталістичній економічній і політичній основі.

Але повернення в русло світової цивілізації мало бути дуже болючим (згадайте лихі дев’яності). Аналітики російських спецслужб це очевидно передбачили. Радянський Союз міг розпастися у некерований спосіб під час цього переходу. Військові конфлікти між окремими суб’єктами і взаємні образи могли поховати назавжди саму ідею відродження «великої імперії». Один із законів контролю спецслужбами за суспільними процесами полягає у тому, щоб очолити небажані політичні процеси, якщо їх не можна уникнути. Тому Російська Федерація вийшла з Радянського Союзу першою.

Коли власники і топ-менеджери компаній виходять у відставку, їм найчастіше дістається роль консультантів, високооплачуваних «розмовляючих голів» або комівояжерів. Якщо такі люди — політики, майбутнього вони не мають. Так відбувається скрізь. В Україні, де п’ятого президента відсунули від влади на стадіоні. Й у Сполучених Штатах, де глава держави змушений був відмовитися від другого терміну за станом здоров’я.

Загальний збір на військовій базі

Цікаво, що самі відставники не помічають, як їхній вплив у всіх сферах спадає до нуля. І борсаються доти, доки їм, м’яко кажучи, не нагадають. Про нашого Верховного головнокомандувача поки що ні слова. Під час війни переобрання його неможливе. Він цим користується. Принижує зовнішніх та внутрішніх конкурентів, перетворює парламентсько-президентську республіку на департамент Офісу. Але коли війна закінчиться, демократичній владі доведеться зважати на думку виборців. А майбутній глава української держави стане схожим на Джозефа Байдена. Тобто на комівояжера з великим досвідом, але без впливу на ситуацію.

Хто не ризикує, найчастіше не програє. Але й не виграє з такою ж імовірністю. Визначаючи порядок денний Президента України під час візиту до США на Генеральну Асамблею ООН, в ОП та МЗС пішли на великий ризик. Розрахунок на двопартійну підтримку нашої країни у Конгресі на якийсь час проігнорували. Й обрали пряму співпрацю із демократами. Тобто безумовну підтримку чинного президента Джо Байдена та кандидатки у президенти Камали Гарріс.

Ми за демократів. Крапка

У зовнішній політиці України це майже переворот, що нагадує «курську операцію» ЗСУ. Реалізація знаменитого прислів’я «пан чи пропав», коли шанси рівні, але ризик виправданий. Бажання сидіти на двох стільцях одразу і не складати яйця в один кошик характерне не лише для українських полі-тиків. Але війна — взагалі час ризиків. У короткостроковій перспективі перетин кордонів рф нашими військами небезпечний тому, що підрозділи можуть бути відрізані від основних сил або заблоковані в Курській області надовго. Але довгостроковий психологічний ефект ризику безсумнівний.

Нова загроза національній безпеці України

А чи знаєте ви, що в Україні віднедавна є територіальний ексклав, такий самий, як Аляска у США чи Калінінградська область у рф?

Реалії війни змінюють політичну географію України не тільки на сході. Загрозливі зміни відбуваються і на півдні Одещини, хоча про них мало хто говорить уголос. Та, на моє глибоке переконання, проблему Бессарабії не можна зводити до суто регіональних клопотів, це – в тому числі й через строкату етнічну мапу цього чудового закутка української землі – один із ключових викликів національній безпеці.

З огляду на професію час від часу доводиться дивитися телевізор і слухати радіо. Про якість передач писати не хочеться, але поділюся приватним спостереженням. Випуски новин редактори формують так, щоб не вийти за межі дозволеного під час війни. А диктори із задоволенням й оперативно повідомляють нам прогнози погоди (у понеділок — про землетрус, який відчула й Одеса). Але, не дай Боже, бодай натяком згадати про конкретні місця падіння російських ракет і снарядів. Як перешкода для наведення ворога на цілі — правильно. Та, на жаль, вимушена секретність поширюється на все. А політика, зовнішня і внутрішня, подається постфактум.

Ескалація легітимності

Новини постфактум, з одного боку, дозволяють уникнути помилок та різночитань. Але, з іншого боку, дають змогу сховати невигідні для влади сюжети. Так, розповідь про нещодавнє «перезавантаження» в уряді України перетворилася з повісті про перестановку ліжок у борделі на мудре рішення Офісу президента та «слуг народу» у Верховній Раді. А суть проблеми — довготривала концентрація влади в руках однієї людини — взагалі не увійшла до переліку українських проблем.

Якось я читав лекцію з вищої математики для студентів другого курсу в одному з одеських вишів. Студенти презентували колись найпрестижніший фах — теплофізику. Тепер це був найнепрестижніший фах й абітурієнтів приймали на нього за залишковим принципом.

Темою лекції була похідна та її властивості. Пояснити молодим людям, що таке похідна, було справою абсолютно безнадійною, оскільки їхні знання з математики не виходили за межі початкової школи. Щоб якось оживити гнітючу атмосферу, я спитав: як ви думаєте, Сонце рухається довкола Землі чи Земля — довкола Сонця? Атмосфера в аудиторії відразу розрядилася. На моє здивування почалася жвава дискусія. Для того, щоб з’ясувати переважаючу точку зору, я провів голосування. Виявилося: п’ятеро студентів вважають, що Земля рухається довкола Сонця, а шестеро — що Сонце рухається довкола Землі.

Перенесення частини бойових дій Збройних сил України на територію ворога — безсумнівна наша перемога. Диво. Але секретність, за допомогою якої цієї перемоги досягнуто, викликає багато запитань. По суті, на війні утворився третій фронт. При цьому фронт, не захищений як від зовнішніх союзників, так і від внутрішніх героїв. Ейфорія «курськ наш» поступилася місцем серйозним роздумам, що робити з перемогою.

Знову поради

Загальний настрій союзників України — образа. Чому заздалегідь не порадилися і не повідомили, де й коли українські війська перейдуть російський державний кордон? Такі відомості, як показує досвід, негайно опинилися б у російському генштабі. Й у Вашингтоні одночасно позбулися б проблем із непередбаченою «ескалацією», на зразок постачання в Україну високоточних ракет далекого радіусу дії, та зі спробами застрахуватися від української перемоги.

У метеозведеннях поряд з об’єктивними показниками часом з’являється суб’єктивне формулювання «відчувається як». Тобто тепліше чи холодніше, ніж насправді. У полі-тиці та в економіці — та ж картина. Наближення нової світової війни відчувають не лише політики й політологи. Громадяни в заможних країнах, як у п’ятдесяті роки минулого століття, обладнують бункери, щоб відсидітися під час нібито «неминучої» ядерної катастрофи. Ті, що бідніші, збирають гроші на гідний похорон. Хоча ці гроші задовго до катастрофи можуть перетворитися на цукеркові фантики.

Безумних треба вчасно зупинити

Передчуття ядерної катастрофи ґрунтується на тому, що російські політики, на відміну від радянських, свою ядерну зброю перетворили із засобу стримування супротивника на засіб воєнного шантажу. А основним шантажистом є «кремль» на чолі із психологічно неадекватним національним лідером. Реагувати на це потрібно, як у психіатричних лікарнях реагують на пацієнтів лікарі та санітари. Ізоляцією пацієнтів та сильнодіючими засобами. Аж до лоботомії.

Головна подія цього тижня — Олімпіада. Їй завжди намагалися нав’язати політичну підкладку. І завжди намагалися цієї підкладки позбутися. Починаючи з часів П’єра Кубертена, який відродив традицію античних Олімпійських ігор, існують ілюзії, що спорт зближує людей, які прагнуть єдності. І встановлює добрі, дружні стосунки між народами. У Стародавній Греції якийсь час так і було. Але цей період добряче забутий. У новітній історії олімпіади найчастіше служили приводом для розбрату та полі-тичних маніпуляцій, а видатних спортсменів держави і політики використовували у своїх інтересах.

Втрачені ілюзії

Більшовики вважали олімпі-йський рух буржуазною затією, але Сталін у 1952 році в рамках розбудови імперії вирішив цю затію використати. Він послав на літні Олімпійські ігри до Гельсінкі велику команду. До її складу увійшли 25 спортсменів із УРСР. Після смерті «вождя світового пролетаріату» в Радянському Союзі олімпійський рух використовували з тією ж метою аж до розпаду совка. Після його розпаду участь в Олімпіадах підтримують держави-уламки. У тому числі — Україна. Можна було б згадати, скільки медалей вибороли наприкінці ХХ — на початку ХХІ століть наші спортсмени загалом. Але не варто. Медальний залік за країнами походження і є маніпуляцією у спорті. Слава належить конкретним людям, які досягли визначних результатів, а не тим, хто від імені спортсменів виступає по телевізору.

«Демократія, звісно, погана форма правління, але нічого кращого люди поки що не вигадали». Ці слова приписують Вінстону Черчиллю, хоча близькі за змістом висловлювання відомі ще з часів створення перших держав.

Купив не купив, а поторгуватися можна

Від часів доісторичних і до наших днів точаться дискусії, як удосконалити демократію. Щоб населенню жити не заважала. Толку від подібних дискусій — нуль. На зміну поганій формі правління приходить така, що Черчилль, за всього бажання, не зміг би описати. Мільйони людей існували, а подекуди існують, в умовах соціалістичної демократії. Іншої не було. Слухали — ухвалили. Рішення політ-бюро, пленумів, з’їздів — крапка. П’ятнадцять років у черзі на отримання квартири. Три роки — щоб купити «Жигулі». Ділянку на цвинтарі із встановленням пам’ятника сплатять родичі. Безкоштовно вивчені і яким вдалося вижити за безкоштовної соціалістичної медицини.

Тиждень розпочався з трагедії. Російська стратегічна крилата ракета частково зруйнувала, частково призвела до непридатності корпуси знаменитої української дитячої лікарні «Охматдит». Загинула лікарка, кілька батьків, постраждали діти. У Києві ворог завдав удару ще по одній лікарні, кількох об’єктах інфраструктури та житлових будинках. Понад чотири десятки загиблих. У той же час рашисти спрямували ракети на ще кілька наших міст. Там також є жертви.

Скільки коштує китайський «нейтралітет»

Утім, називати акт московського тероризму безпрецедентним — помилка. Безпрецедентним актом державного терору є розв’язана війна проти України. Війна на знищення нашої країни і нашого народу. Війна ведеться за потурання або невтручання (що по суті те саме) багатьох країн та урядів. Називати дружні, недружні та ворожі нам держави нема потреби. Як і політичних лідерів. За десять років війни практично все розкладене по полицях. А з полиці на полицю перескакують рідко. Хоча такі випадки є і є сподівання, що в ситуацію втрутяться країни та лідери, від яких реально залежить закінчення війни.

Нове — не що інше, як забуте старе. Це стосується не лише історичних подій, а й оцінок минулого. Здебільшого людьми, які самі не брали участі у переворотах, не будували держав, не воювали за права та свободи.

В очікуванні важкого вибору

«Хорошими» революціями історики ХІХ століття вважали ті, що дали позитивні результати. Тобто виправдали ті тяжкі випробування, яких зазнали громадяни. Включаючи втрату майна і самих життів. «Хороші» революції залишили нащадкам добре виписані конституції, закони та засновані на них демократії. З поділом влади, дієвою судовою системою та здатністю змінювати владу на виборах. Прикладом «хороших» революцій більшість істориків зо двісті років тому називала боротьбу британського народу з королівською владою та американську війну за незалежність від тієї ж корони.