Матеріали з рубрикою «Спадщина»

Високо в Альпах на перевалі Вршич, у самому серці Словенії, стоїть дерев’яна каплиця. Вона була збудована у 1915—1916 роках. Перша Світова, як і всі війни, принесла багато горя і страждань усім її учасникам. Особливо простим солдатам, які були змушені залишати свої домівки і брати участь у тяжких баталіях. Українцям у тій війні довелося воювати по обидва боки. І за кайзера Австро-Угорщини, і за російського царя. А любили вони найбільше свої домівки, свої традиції, своє просте затишне життя.

Військовополонені російської армії, що походили переважно із сіл України — з Волині, Поділля, Придніпров’я, та полонені галичани вимушені були в нелюдських умовах будувати високогірну дорогу в недоторканих цивілізацією, первозданних Альпах. Це був неймовірно тяжкий труд, який ще й закінчився трагедією. У березні 1916 року з гір зійшла снігова лавина і поглинула сотні полонених. Товариші ховали їх уздовж дороги, випалюючи та вишкрябуючи на дерев’яних хрестах конкретні українські прізвища (на -енко, -ук, -юк).

Каплиця на перевалі Вршич була зведена за принципом «зрубу». Її вежі й барокові куполи, що звужуються догори, копіюють традиційне карпатське дерев’яне зодчество (бойківський та лемківський стилі). Українські теслярі відтворювали в австрійському полоні ту сакральну архітектуру, яку з дитинства бачили вдома. Внутрішній іконостас і різьблення мають чіткі геометричні елементи, притаманні саме українським храмам початку ХХ століття. Каплиця присвячена Святому Володимиру — князю Київському.

Громадська організація «Піксельовані реальності» запрошує на відео-інсталяцію «Хрести Куяльника», що реалізується в межах виставкового проєкту «Для Одеси з любов’ю», приуроченого 40-річчю муніципального музею особистих колекцій імені О.В. Блещунова.

Уже сьогодні можна побачити перші результати нового зацифрування козацьких хрестів Куяльницького кладовища у форматі Ґаусового розбризкування. Ці цифрові візуалізації створені в процесі польових досліджень і 3D-документування.

Літературні генії завжди залишають після себе спадщину — духовні заповіти. То що ж залишив нам український Мойсей і Каменяр Іван Франко?

Однією із найсильніших та найактуальніших тем у творчості Івана Франка й водночас його заповітом є заклик до боротьби. Сам митець був ге-ніальною та сміливою людиною. Девізом його життя можна назвати вис-лів з вірша «Vi-vere memen-to!», який став відомим афоризмом:

Лиш боротись значить жить…

25 травня 100 років тому від рук московського агента у Парижі загинув Симон Петлюра.

Наш одвічний ворог прагнув не просто вбити Петлюру, а й максимально оббрехати, очорнити його ім’я як в Україні, так і в світі. Але слава Петлюри повертається на Батьківщину, а його справу продовжують сучасні українці.

«Шановні співвітчизники! Був присутнім на події, значення якої наша нація ще глибше усвідомить із роками», — написав на своїй фейсбук-сторінці Президент України (2005 — 2010) Віктор Ющенко.

— На рідну землю, — констатує він, — до серця України — священного Києва — повернулися полковник Армії Української Народної Республіки, голова Організації українських націоналістів Андрій Мельник і його вірна дружина й соратниця Софія Федак-Мельник.

Вони повернулися додому. Повернулися в Україну, за яку боролися, яку носили у своєму серці навіть на чужині, за яку молилися й за яку жертвували власним життям.

Це не лише перепоховання. Це — акт великої історичної справедливості. Це — повернення пам’яті. Повернення нашої державної тяглості. Повернення тих імен, без яких неможливо скласти повну історію української нації.

Упродовж століть Москва прагнула не тільки окупувати українську землю — вона хотіла розірвати наш історичний корінь, розпорошити по світах нашу пам’ять, зробити так, щоб українські герої залишалися вигнанцями навіть після смерті. Тому сьогоднішня подія має не лише символічне, а й глибоке державницьке значення.

150 років повному виданню «Кобзаря» у Празі

Сьогодні ми читаємо твори Тараса Шевченка без «купюр». Але мало хто знає: щоб в українців з’явилася така розкіш, понад сторіччя тому розробили цілу таємну місію. У підросійській Україні зробити це було неможливо, тож Київська громада з цією метою делегувала подружжя Олександра і Софії Русових до Праги. А щоб хоч половину опублікованих текстів Шевченка можна було привезти у Київ, твори розділили на «цензурну» і заборонену частини.

Подружжя Русових

Твори Тараса Шевченка стали знаковими для українського руху після першої ж публікації. До другої половини ХІХ століття було здійснено п’ять видань «Кобзаря»:

• самим Тарасом Шевченком у Петербурзі в 1840 і 1860 роках;
• московським видавцем Дмітрієм Кожанчіковим у 1867-у і того ж року в Петербурзі,
• п’яте видання організував у Львові народовець Корнило Сушкевич у 1869-у.

Жодне з цих видань не охоплювало більшості творів Шевченка, і цю проблему прагнула вирішити Київська громада.

(18 квітня — День пам’яток історії та культури)

Виникнення села, що ташується на лівобережжі Тилігулу, пов’язують з чорноморським козацтвом, яке здавна розвивало Північне Причорномор’я.

Навесні 1790-го степові лицарі, нагороджені за звитягу в борні з турками цими благодатними землями, звели перші хати. Хутірець назвали Павлівкою.

Колись ці шляхи були артеріями українського Півдня — чумацькі дороги, якими валки волів тягнули вози, повні солі, риби, зерна, а назад — тканини, залізо, вино, новини та пісні. Сьогодні — це наша історична карта, яку варто знову прочитати, — закликає одеський відділ Інституту національної пам’яті.

На території сучасної Одещини чумацькі маршрути розходилися, наче промені, від лиманів й узбережжя Чорного моря.

Одним із ключових інструментів міжнародного захисту світової культурної спадщини є надання їй статусу об’єкта під посиленим захистом ЮНЕСКО.

«Саме на такий захист розраховувала Одеса, коли подавала документи на включення історичного центру міста до списку ЮНЕСКО. Та для країни-терориста, що є нашим сусідом, не існує жодних правил і законів: вони нехтують власними зобов’язаннями та зневажають міжнародне право. Але вони помиляються. Військові злочини не мають строку давності», — зазначив в.о. директора департаменту міжнародного співробітництва, культури та маркетингу міськради Федір Стоянов.

Історія і сучасність «Просвіти»

26 листопада в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського відбулася Всеукраїнська наукова конференція «Одеська «Просвіта» в боротьбі за здобуття та збереження незалежності України: до 120-річчя заснування». Захід об’єднав істориків, дослідників, освітян і діячів культури, які прагнули заново переосмислити внесок Одеської «Просвіти» у розвиток українського національного руху від ХІХ століття до сьогодення.

Організаторами конференції стали департамент культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської ОДА, ОУНБ ім. М.С. Грушевського, кафедра історії України та спеціальних історичних дисциплін Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова та Благодійний фонд Івана і Юрія Лип. Їхня спільна робота відкрила нові горизонти для професійного діалогу й осмислення історичної ролі «Просвіти», що стала невід’ємною складовою культурного й громадянського розвитку краю.

Урочисте відкриття в Музеї української книги відбулося в теплій та святковій атмосфері. Пролунали вітання від організаторів та колишніх голів Одеської «Просвіти» 1990-х років — людей, які стояли біля витоків відродження україн-ського культурного руху на півдні нашої держави.

У межах одеського літературного фестивалю PORT (див. «ЧН» за 4 вересня) відбулася дискусія «Узбережжя свободи та літературний колоніальний міф», присвячена деконструкції стереотипів про Південний регіон як культурну периферію.

Учасники — філософ, есеїст, перекладач, доктор політичних студій, кандидат філософських наук, старший викладач кафедри філософії та кафедри літературознавства й іноземних мов Києво-Могилянської академії, президент Українського PEN і голова управління Міжнародного фонду «Відродження» Володимир Єрмоленко; фахівець з менеджменту культури, культурної дипломатії, маркетингу і комунікації, генеральний директор Українського інституту, член Українського PEN Володимир Шейко; письменник, перекладач, видавець, розробник інформаційно-пошукових та аналітичних систем Антон Санченко — пропонували нові підходи до осмислення регіональної ідентичності. Модерувала розмову кураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», професорка Київської школи економіки, докторка філософських наук Оксана Довгополова.

Ця подія стала однією з найважливіших у вересні, ще раз засвідчивши, що саме Одещина залишається центром багатоголосого діалогу та активної взаємодії України з її громадянами

5 вересня, одразу після Південного форуму національних спільнот та корінних народів України, в Одесі відбулися «Кобзарські сходини», які стали першою подією фестивалю «Чорноморський степ». Це було чудово і, як на мене, суперсимволічно! Адже, з одного боку, форум продемонстрував багатоголосся культур і традицій України, а «Кобзарські сходини», з іншого, стали уособленням самої сутності українства, його глибинного коріння та духовного голосу.

У межах одеського літературного фестивалю PORT (див. «ЧН» за 4 вересня) відбулася дискусія «Узбережжя свободи та літературний колоніальний міф», присвячена деконструкції стереотипів про Південний регіон як культурну периферію.

Учасники — філософ, есеїст, перекладач, доктор політичних студій, кандидат філософських наук, старший викладач кафедри філософії та кафедри літературознавства й іноземних мов Києво-Могилянської академії, президент Українського PEN і голова управління Міжнародного фонду «Відродження» Володимир Єрмоленко; фахівець з менеджменту культури, культурної дипломатії, маркетингу і комунікації, генеральний директор Українського інституту, член Українського PEN Володимир Шейко; письменник, перекладач, видавець, розробник інформаційно-пошукових та аналітичних систем Антон Санченко — пропонували нові підходи до осмислення регіональної ідентичності. Модерувала розмову кураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», професорка Київської школи економіки, докторка філософських наук Оксана Довгополова.

Екскурс сторінками періодичного часопису «Етнографічний вісник» з фондів Одеської національної наукової бібліотеки, який був заснований Етнографічною комісією Всеукраїнської академії наук і видавався у 1925—1932 роках.

За цей період вийшло друком 10 випусків «Етнографічного вісника». Перші п’ять років свого існування часопис переживав справжній розквіт. Незважаючи на скромну поліграфію та обмаль ілюстрацій, журнал був надзвичайно інформативним, яскравим явищем в українській народо-знавчій науці.

Скільки в України (чи в Україні) славнів? Себто — гімнів. Або, скажемо так, скільки пісень-славнів було в українського народу впродовж усієї довгої історії боротьби за повернення сильної незалежної держави, названої науковцями Київська Русь — з усіма її перемогами і поразками? А що таке славень — всі ми знаємо: це ж бо і є гімн.

Ми ентузіястично підспівуємо, коли десь на велелюдді, урочистостях во славу держави або на інших зібраннях виконується Державний гімн «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». І є надія, що всі пам’ятають слова. Хоч, може, й не до кінця, бо ж чомусь традиційно виконується лише перший куплет з приспівом. Та чи пам’ятаємо славні імена достойників — Павла Чубинського і Михайла Вербицького, котрі створили ці слова й цю музику, що об’єднали, нарешті, українців, давши їм потужну мотивацію до активних, рішучіших дій за здобуття «і слави, і волі»?

Як етнічному гагаузу мені давно хотілося написати про Обласний центр гагаузької культури, що у селі Виноградівка (Курчу) Болградської територіальної громади, але, як це часто буває у журналістів, завжди знаходилися «важливіші справи».

Й ось, нарешті, таки вдалося зустрітися з директоркою цього центру Ольгою Кулаксиз (на знімку) і попросити її розповісти про уже 10-літню його діяльність.

Сьогодні людство перебуває на порозі Третьої світової війни. Цілком можливо, колись напишуть, що ця війна розпочалася ще 24 лютого 2022 року, коли російський агресор розпочав свою війну проти України, а фактично — проти європейської цивілізації.

Українські націоналісти, на відміну від безхребетних політиків інших течій або й просто безідейних, завжди були готові і є готовими до будь-яких найважчих викликів. Вони задовго до 2014 та 2022 років чітко розуміли, що війна з росіянами неминуча, що тільки крізь цю війну ми можемо стати справжньої Нацією, яка відсіє все вороже, а головне — вичавить із себе все російське.

28 червня в Одеському національному художньому музеї відкрилася знакова експозиція «Плеяди: до 160-річчя «Греківки». Це — велика ретроспектива, що охоплює історію Одеського художнього фахового коледжу ім. М.Б. Грекова від 1865 року до сьогодення.

Через учнівські та викладацькі роботи можна простежити зміни наративів, політичних режимів та ідеологій, а також роль мистецтва в них. За кожною роботою — життя реальних людей, цілих плеяд молодих художників і художниць.

У рамках фестивалю гагаузької культури «Буджак Ілдизи» у селі Котловина Ренійської громади відбулося яскраве, видовищне і «смачне» фольклорне свято Хедерлез. Це весняне національне свято було приурочене до дня Георгія Побідоносця (за григоріанським календарем відзначається 6 травня. — Ред.), який вважається покровителем не лише воїнів, а й землеробів, пастухів, мандрівників.

Забігаючи наперед, скажу: як і всі попередні фестивалі гагаузької культури, нинішній Хедерлез пройшов на високому рівні, в найкращих традиціях, якими славиться це село. Втім, інакше котловинці й не вміють. Усе було відмінно. Молодці! Вони вкотре показали, як люблять своє село, свою культуру, мову, свої звичаї і традиції, як уміють приймати гостей.

Перша думка, коли побачила фото із собору Святого Петра у Ватикані: чи підказав хтось нашому Президентові звернути увагу на вівтар святого Еразма?

Саме там, по обидва боки, — мозаїки київських князя і княгині, святих Володимира й Ольги. А на мозаїці св. Володимира — символ тисячолітньої української державності — наш золотий тризуб на синьому тлі.

Наближається до завершення 65-й навчальний рік у дитячій музичній школі, відкритій у 1959-у. Прикметно, що вона діє у Болграді, який з перших днів свого існування є культурною столицею Бессарабії. Багато добра, світла, правильних життєвих цінностей привнесла в життя і міста, й району ця школа, ставши їх невід’ємною частиною.

У рік свого створення школа прийняла 40 учнів: 25 — за класом фортепіано і 15 — баяна. Хоча, слід зауважити, охочих навчатися грі на музичних інструментах було значно більше. Тоді з дітьми займалися шестеро викладачів. Але минав час, можливості школи зростали, і сьогодні тут опановують ази музики 254 вихованці. До речі, за період існування школа випустила понад 2000 юних талантів, у тому числі 456 — її філії, розташовані у трьох селах району. Сьогодні у навчальних класах звучать рояль і скрипка, баян та акордеон, труба й флейта, інші музичні інструменти, лунає класичний і народний спів. Чимало випускників назавжди пов’язали своє життя з музикою, грають в оркестрах, концертують, займаються викладацькою діяльністю.

Стежками літературного слідопита

Тримаю в руках каталог автографів з бібліотеки Г.Д. Зленка «Невтомний шукач скарбів духовних» (Одеса, 2024) і в пам’яті постає знайомий образ завжди зосередженого самітника: дещо сутулого, повільного в рухах чоловіка із сивою, трохи втягнутою в плечі головою, лукаво-іронічною посмішкою, живим і запитальним поглядом. Привіт крізь час, шановний літературний слідопите!

Позаду залишилася торішня презентація в престижному відділі рідкісних видань і рукописів ОННБ, у якій сформовано фонд бібліотеки Г.Д. Зленка. У просторі минулого давно розчинилася луна голосів тих, хто виступав, — гостей та укладачів каталогу, лягли між рядки їхні думки на шпальтах газет, а відтак випуск довгоочікуваної книги став історією. Григорій Дем’янович як дослідник і журналіст віддавав належне класикам і сучасникам. Не зайве нагадати, що він грав провідну роль в укладанні каталогів М.Ф. Комарова і математика М.Г. Крейна, тож настав час віддати належне і нашому невтомному шукачеві істини.

Мабуть, закономірно, що газету з іншого регіону завжди читаєш дещо уважніше, намагаючись знайти у ній якісь інформаційні родзинки. Тому після кожної чергової бандеролі з редакції «Чорноморки» (або від її читачів) я з головою занурююсь у читання. І завжди відзначаю про себе вагомий внесок краєзнавця Василя Вельможка в історичну насиченість «ЧН». Що не публікація — то скарб!

Скажімо, у його статті «Будівничий флотів України та Польщі» (7.04.2022) детально описана біо-графія діяча УНР, одного з творців українських Військово-Морських сил Юрія Свірського. Народився він 5 квітня 1882 року на території нинішньої Мінської області. Тобто на білоруській етнічній території. За національністю був поляком, завдяки батькам добре володів рідною мовою. Із 1905-го служив на Чорноморському флоті. З весни 1917-го долучився до відродження української державності, зокрема брав участь в українізації Чорноморського флоту. Підтримав підняття українських прапорів на кораблях та звернення до Центральної Ради щодо активнішої роботи зі створення національних військово-морських сил.

На заходах, присвячених презентаціям вишиванок, зазвичай багато символічного. І не дивно, бо орнаменти вишиванок, як і ткацьких виробів, є закодованою, здебільшого в геометричних конфігураціях, інформацією про надзвичайно давні світоглядні уявлення українців. Тому вишиванки завжди були популярними і сьогодні вважаються одним з основних маркерів української ідентичності.

Але презентація лише одного, тепер уже ексклюзивного експонату, що відбулася за ініціативи Ігоря Стамбола в музеї «Степова Україна» Одеського історико-краєзнавчого музею, важлива в контексті кількох не менш знакових подій у рамках ушанування 160-річчя Івана Липи — видатного українця, одесита, лікаря і громадського діяча. Йдеться про реконструйований зі світлини орнамент його вишиванки, виконаний майстрами громадської організації «Вишивка в одязі видатних українців» (Львів). Це не єдиний у музеї експонат подібного штибу, але відтворений орнамент вишиванки Івана Липи привертає особливу увагу не тільки завдяки своїй ексклюзивності. Це ще свідчення того, що й століття тому українська вишита сорочка була вельми популярною не лише у селянському середовищі. Збереглося чимало світлин представників української інтелігенції у вишиванках, й Іван Липа — серед них. Вони усвідомлювали роль демонстрації таких візуальних маркерів української культури для утвердження національної ідентичності, докладали зусиль у розвиток української орнаментики, що сьогодні є предметом дослідження мистецтвознавців.

Тарас Федюк. «Спогади». Оформлення Юлії Броварної (Тернопіль, Видавництво «Навчальна книга — Богдан», 2024).

Попри окремі спалахи, яскраві і не надто, українська мемуаристика все-таки завинила перед своїм читачем. І вина та — досі. Хоча над головою літописців давно вже не стоять верховні «дроворуби»…

(До  180-річчя  від  народження)

Яскравий талант Пулюя як публіциста і політолога проявився у його статтях на захист української мови, яку він глибоко усвідомлював як націє- і державо-творчий чинник. В одній з них він писав: «Переклади св. Письма дозволені в росийській імперії на більше як на 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідувати слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким славянським народам, як серби, болгари та чехи, що жиючи розсіяні по всій Імперії, становлять тілько малесенький процент російського населення, не вільно тільки – 25 міліоновому руско-україньскому народови, хоч він з московським ще й одновірний» (це з тексту протесту Пулюя, надісланого до «Главного Управления по делам печати» у Петербурзі). В іншій статті подано текст меморіялу професора Пулюя, надісланого ним у Петербург до спеціальної комісії для перегляду цензурних законів. З гострою критикою відгукнувся він на царський маніфест від 19 серпня 1905 р., який подавався як велике благо для народу: «… за слово Боже на рідній мові людей як переступників карають, а сьвятійший синод св. Письма на українській мові і раненим людям не дозволяє, тим воякам українцям, що за царя кров проливати мусіли. Чи можливий поступ там, де таке варварство дозволено царським указом?!».

(Розуміння виявила не російська влада, а японська, яка на клопотання Пулюя дозволила поширення духовного слова українською мовою серед вояків-українців, полонених під час російсько-японської війни). Глибину суджень Пулюя з іншої його статті про те, що «…одна тілько культура може обезпечити не тілько добробут і красну долю великих мас народу, але й удержати добрий лад в державі», підтвердив увесь хід становлення високорозвинених держав. Зразком переконливої публіцистики є також статті Пулюя у газеті «Діло» щодо необхідності відкриття українського університету у Львові.

(До  180-річчя  від  народження)

Усвідомлення й висвітлення масштабу постаті І. Пулюя (02.02.1845, Гримайлів – 31.01.1918, Прага) формувалося поступово ще за його життя.

Перші відомості про нього друкувалися починаючи від 1883 р. у львівських виданнях – часописі «Зоря», календарі товариства «Просвіта», газетах «Діло» і «Kurjer Lwowski». Тим же 1883 р. датована згадка про нього за межами Галичини у фаховому журналі з електротехніки «Elektrotechnische Zeitsсhrift», який виходив у Берліні, а з 1898 р. відомості про Пулюя подавали енциклопедії Німеччини і Росії, згодом – Іспанії, Чехословаччини та Великої Британії. В європейських періодичних виданнях найбільше публікацій про нього припало на 1896 р., у них висвітлювалася його важлива роль у дослідженні Х-променів та їх ефективному застосуванні у медичній діа-гностиці – відповідні статті друкувалися німецькою, чеською, англійською і французькою мовами.

Щороку 12 січня, у День українського політв’язня, ми вшановуємо пам’ять і спадок тих, хто ціною власної волі відстоював незалежність та свободу України в різні періоди її історії. У цій когорті розумних, відданих і мужніх людей і мій тато — Олекса Різників, якого Левко Лук’яненко називав «однокашником з уральського концтабору №36».

Українські політв’язні в СРСР — це люди, які не вчиняли реальних кримінальних злочинів, а стали жертвами репресій через свою позицію, які переслідувалися або позбавлялися волі з політичних мотивів. Усі вони відповідно до закону від 9 квітня 2015 року №314-VIII визнаються борцями за незалежність України.

У статті «Ідейний проводир одеських українців», надрукованій у «Чорноморських новинах» майже напередодні повномасштабного вторгнення РФ в Україну (№11-12 за 10-12.02.2022), автор цих рядків акцентував увагу на видатній ролі історика і педагога Леоніда Анастасійовича Смоленського (8.08.1844 — 24.11.1905) у громадсько-політичному житті українців Одеси у другій половині ХIX століття, його активній участі впродовж 1870—1890-х років у діяльності місцевої «Громади», яка стійко й наполегливо протистояла брутальній русифікації, що розгорнулася під дією Емського указу царя 1876-го.

Слід підкреслити, що глибоку і слушну думку, висловлену в «Спогадах» учня Леоніда Смоленського — видатного українського націєтворця і мецената Євгена Чикаленка про приналежність його талановитого вчителя до мужнього кола ідейних людей того часу, «відданих щиро справі українського національного відродження», своїми ґрунтовними працями підтримали сучасні дослідники Григорій Зленко, Олександр Музичко, Василь Вельможко, Микола Суховецький та інші.

Саме їхні виважені в історичному сенсі висновки були покладені в основу справедливого і вкрай актуального рішення Одеської міської ради про перейменування однієї з вулиць на честь Л.А. Смоленського — задля вшанування його непересічних історичних заслуг перед громадою і громадянами.

Одна з проблем, з якою стикаються мистецтвознавці, пов’язана з атрибуцією творів, зокрема з таким аспектом, як визначення іконографії портретів та індентифікація особи. Це стосується не тільки творів віддалених часів, а й робіт митців, від яких нас відділяє лише два-три покоління. Ця проблема залишається актуальною і щодо творчої спадщини Михайла Івановича Жука (1883—1964), до якого останнім часом інтерес помітно зріс.

Подібні дослідження обіцяють зацікавленим певні відкриття як у нюансуванні біографічної фактології, так і в розширенні загальної історичної канви.