Матеріали з рубрикою «Спадщина»

Щороку 12 січня, у День українського політв’язня, ми вшановуємо пам’ять і спадок тих, хто ціною власної волі відстоював незалежність та свободу України в різні періоди її історії. У цій когорті розумних, відданих і мужніх людей і мій тато — Олекса Різників, якого Левко Лук’яненко називав «однокашником з уральського концтабору №36».

Українські політв’язні в СРСР — це люди, які не вчиняли реальних кримінальних злочинів, а стали жертвами репресій через свою позицію, які переслідувалися або позбавлялися волі з політичних мотивів. Усі вони відповідно до закону від 9 квітня 2015 року №314-VIII визнаються борцями за незалежність України.

У статті «Ідейний проводир одеських українців», надрукованій у «Чорноморських новинах» майже напередодні повномасштабного вторгнення РФ в Україну (№11-12 за 10-12.02.2022), автор цих рядків акцентував увагу на видатній ролі історика і педагога Леоніда Анастасійовича Смоленського (8.08.1844 — 24.11.1905) у громадсько-політичному житті українців Одеси у другій половині ХIX століття, його активній участі впродовж 1870—1890-х років у діяльності місцевої «Громади», яка стійко й наполегливо протистояла брутальній русифікації, що розгорнулася під дією Емського указу царя 1876-го.

Слід підкреслити, що глибоку і слушну думку, висловлену в «Спогадах» учня Леоніда Смоленського — видатного українського націєтворця і мецената Євгена Чикаленка про приналежність його талановитого вчителя до мужнього кола ідейних людей того часу, «відданих щиро справі українського національного відродження», своїми ґрунтовними працями підтримали сучасні дослідники Григорій Зленко, Олександр Музичко, Василь Вельможко, Микола Суховецький та інші.

Саме їхні виважені в історичному сенсі висновки були покладені в основу справедливого і вкрай актуального рішення Одеської міської ради про перейменування однієї з вулиць на честь Л.А. Смоленського — задля вшанування його непересічних історичних заслуг перед громадою і громадянами.

Одна з проблем, з якою стикаються мистецтвознавці, пов’язана з атрибуцією творів, зокрема з таким аспектом, як визначення іконографії портретів та індентифікація особи. Це стосується не тільки творів віддалених часів, а й робіт митців, від яких нас відділяє лише два-три покоління. Ця проблема залишається актуальною і щодо творчої спадщини Михайла Івановича Жука (1883—1964), до якого останнім часом інтерес помітно зріс.

Подібні дослідження обіцяють зацікавленим певні відкриття як у нюансуванні біографічної фактології, так і в розширенні загальної історичної канви.

До 90 річчя від дня народження Григорія Зленка (1934 — 2015)

Пропонований портрет Григорія Зленка, скоріш, документальний, аніж художній, бо зітканий зі спогадів людей, які впродовж багатьох років трудилися разом з ним в одному кабінеті під його керівництвом. У редакційному відділі Одеської національної наукової бібліотеки Григорія Дем’я-новича пам’ятають і нерідко згадують у різних ситуаціях не як бронзову статую, а як живу людину. Тут — його друкарська машинка, його ваза з олівцями, його книжки, а іноді… його невидима присутність.

Спогадами про Григорія Зленка поділилися редакторки ОННБ — світлої пам’яті Марта Десенко (1935 — 2024) та Ірина Шелестович, які пропрацювали з ним по 42 роки. Картину доповнюють коментарі теперішньої завідувачки редакційного відділу Наталії Майданюк і відомого одеського колекціонера та краєзнавця Тараса Максим’юка.

«Коли говорять гармати, музи мовчать», — писав Марк Тулій Цицерон. Можливо, так було раніше, за часів Стародавнього Риму. У наш час, попри війну, щоденні вибухи, культурне, творче, музичне життя в Одесі триває.

У квітні цього року докторка мистецтвознавства, професорка Одеської національної музичної академії імені А.В. Нежданової Дарія Андросова стала лауреаткою Всеукраїнської програми «Золотий фонд нації. Науковці України». Вона є авторкою проєкту «Музичне відродження України», мета якого — повернення Україні, й зокрема Одесі, пам’яті про відомих композиторів, чиї імена замовчувалися з політичних міркувань або ж чия спадщина була начебто не нашою, хоча вони жили й творили в Одесі, в Україні.

Загалом, питання національної ідентифікації видатних людей дуже непросте. Наприклад, і поляки, і французи вважають Фридерика Шопена своїм композитором. Він народився у Польщі. Але батько його був французом. Усе своє свідоме життя Шопен провів у Парижі, де й похований. Щоправда, серце своє заповів поховати у Польщі...

Перший ректор Одеської консерваторії, композитор, теоретик музики, видатний педагог Вітольд Малішевський народився у Могилеві-Подільському, навчався у Санкт-Петербурзі, а в 1913 році став одним із засновників Одеської консерваторії.

До дня народження Дмитра Донцова: погляд з Одеси

29 серпня сповнився 141 рік від дня народження Дмитра Донцова. Перше, що зробили російські виродки, коли окупували його рідне місто — Мелітополь, знищили меморіальну дошку на його честь, чим, власне, підтвердили: Д. Донцов і зараз загрожує основам «русского міра».

День народження Дмитра Донцова — завжди свято для українських націоналістів — єдиних, хто чітко знає сенс існування України, шляхи її розвитку, місію, але дуже часто є касандрами, як називали й Донцова, а тепер уже називають і Фаріон. І це ще, так би мовити, люблячи. Бо для націоналістів у посполитих завжди приготовлені категоричніші епітети: «фашист», «нацист», «гомофоб» і т.п. тупі ярлики.

Кулемети терескочуть,
Наче навіжені.
Крикнув сотник Соловейко:
«Хлопці, я ранений!»

З повстанської пісні.

Терескочуть генератори вздовж усієї вулиці, якою йду додому, і я розумію, що вдома нема світла. І це означає, що не працює холодильник, і знову пропадуть харчі, бо холодильник старий, придбаний ще за радянщини, без електрики одразу починає текти. І що знову доведеться викинути деякі зіпсовані продукти. А до пенсії ще далеко.

Уже біля дому наздоганяє сигнал тривоги, але треба зготувати щось на вечерю, а перед тим принести води з бювету, піти перевірити, яка залишилася копійчина на картці від минулої пенсії. І не забути зателефонувати до сімейного лікаря стосовно скерування до фахівця. Сімейна у відпустці, її заступає колега, працюючи за двох, тому потрапити до неї можна буде днів за десять. А підступна болячка не чекатиме… І все не йде з голови ця проста повстанська пісня…

У Києві відкрилася виставка унікальних експонатів, відомих як «скіфське золото», що повернулися до нас з Нідерландів після майже 10 років судів

5 липня Скарбниця Національного музею історії України на території Києво-Печерської лаври представила знаковий виставковий проєкт «Скарби Криму. Повернення». Очам відвідувачів відкрилися понад пів тисячі унікальних артефактів, які росія незаконно намагалася привласнити: давньогрецькі, давньоримські, пізньоскіфські, сарматські, гунські та готські речі, знайдені під час археологічних досліджень у Криму.

«Кримські скарби вдома. І це, без перебільшення, історична перемога України у боротьбі за культурну спадщину, яку століттями намагається вкрасти російська імперія», — наголосив у коментарі «Укрінформу» (https://www.ukrinform.ua) в.о. міністра культури та інформаційної політики Ростислав Карандєєв напередодні її відкриття.

Компетентно поговорити про давній період історії української мови доволі складно, оскільки достеменних знань із цього приводу вкрай мало. Натомість, не маючи певної інформації, люди часто вмикають фантазію.

«Історичній Свободі» (проєкт «Радіо Свобода» https://www.radiosvoboda.org) вдалося поспілкуватися на цю тему з Віктором МОЙСІЄНКОМ — істориком мови, членом-кореспондентом Національної академії наук України. Зараз він — молодший лейтенант Збройних сил України з позивним «Професор».

На Святій Горі Афон українські науковці розпочали проєкт із дослідження та підготовки до видання унікального рукопису XVII — XVIIІ століть, де записані українські гетьмани та козацька старшина, які щедро жертвували на афонські монастирі, повідомляють https://texty.org.ua.

За словами директора Міжнародного інституту афонської спадщини в Україні Сергія Шумила, у рукописі записані знатні козацькі роди гетьманів Івана Самойловича, Івана Мазепи, Данила Апостола, Івана Скоропадського, полковників Леонтія та Павла Полуботків, Василя Борковського, Якова Лизогуба, Семена Палія, Івана Обидовського, Федора Топольницького, Івана Черниша, Василя Котляревського та багатьох інших.

Одеська національна наукова бібліотека нещодавно отримала в дар унікальне видання — «Декламатор «Сяйво» «(Київ, 1924) — з автографом його упорядника Миколи Зерова, видатного українського поета, літературознавця, перекладача, професора Київського інституту народної освіти, репресованого радянською владою та розстріляного у Сандармосі в 1937 році разом з багатьма знаковими постатями української культури.

Цю книжку бібліотеці подарував відомий одеський журналіст, краєзнавець, історик театру та естради, лауреат численних літературних і журналістських премій Олександр Галяс.

Велелюдна зустріч відбулася у відділі рідкісних видань та рукописів. Традиція дарування книжок в Одесі має давню історію. Про це у вітальному слові розповіла заступниця генерального директора ОННБ з наукової роботи та інформатизації Ліна Арюпіна:

— Нинішньої осені сповниться 195 років від дня заснування Одеської національної наукової бібліотеки, створеної за ініціативи наших городян. У червні 1829-го газета «Одесский вестник» анонсувала, що в місті незабаром буде відкрито бібліотеку і звернулася до громади із закликом дарувати книжки.

Найперша письмова згадка про острів Зміїний належить давньогрецькому поету Арктіну Мілетському (Арктіну із Мілет) VIIІ ст. до н.е. Тоді греки називали цей острів Білий.

Під час троянської битви, коли загинув один з найвідоміших її учасників Ахілл, його мати — морська богиня Фетіда — поховала сина на Білому острові.

Українська повстанська армія заклала традицію спротиву агресору — так вважають 70% учасників соціологічного опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та Київським міжнародним інститутом соціології протягом вересня-жовтня 2023 року.

Респондентам поставили кілька запитань, щоб визначити сприйняття та рівень обізнаності україн-ців про УПА та її генерала Романа Шухевича.

То був найкращий, найдорожчий, на все життя подарунок на день народження собі самому, майже учасникові та самовидцеві історичної події.

Того вересневого дня нині вже далекого 1991 року вирішив подарувати собі золотисто-синє море — таке безкрає, як воля, котра щойно прийшла на рідну землю, ще по-літньому яскраве сонце, що засвітило, нарешті, і для нас, українців, свіжість вільного вітру — вітру прийдешніх перемін.

(Ланцюг, або безкінечна структура)

Культура, зокрема візуальне мистецтво, розкриває плани Великого Світу. Від астрального плану через рельєф фізичного плану і вглиб часу…

Сучасність — буферна зона часу, свого роду діалогова зона, що наповнена динамікою виразного драматизму. Динаміка рухів у тому чи іншому векторі широкого поля, наприклад, українського арт-простору, представляє собою і гостроту контрастів, якими наповнена сама діалогова зона, що, певно, може видаватися замінованим полем без карти можливого порятунку…

У часах чисельних велелюдних мітингів, маніфестацій, зібрань на зламі епох, коли ми виборювали державну свою Незалежність, ця музика — поряд із відновленими стрілецькими, повстанськими піснями — нагадувала українцям, що вони є нацією з героїчним родоводом, закликала стояти до переможного кінця.

Запорозький марш… Дивовижна музика, яку слухати — не переслухати, з якою разом відчувати, як душа повниться гордістю за рідну країну, за свій народ та як визріває в ній сила і мужність. Уже й не знайти, не дослідити, з якої немислимої давнини прийшла вона до нас. Та й чи співався в часах нашого козацтва такий марш, хоч багацько лунало тоді бойових пісень.

В гаю зелененькім соловейко щебече,
Соловейко щебече;
Там дівчина мила віночок пустила
З барвіночку, з барвіночку.
Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку,
За миленьким, за миленьким...
                   Із народної пісні.

Ще з дохристиянських часів у день літнього сонцестояння, що за новим літочисленням припадає на 7 липня, українці славлять прадавнього бога родючості, достатку, багатства, буяння природи та земних радощів — золотокудрого Купала. Він — один із символів річного циклу Сонця-Дажбога, тому вшанування Купала мало ритуально-жертовний характер.

У Троїцькому будинку народної творчості (директор Олександр Славинський) 9 червня відбулася безпрецедентна за період Незалежності України мистецька подія — вручення премії імені Ростислава Палецького, започаткованої Любашівською селищною радою у 2022 році за всебічного сприяння очільника громади Геннадія Павлова та депутатського корпусу.

Ростислав Палецький (1932 — 1978) — основоположник південного стилю українського декоративно-ужиткового розпису, творець нового напрямку національного живопису, троїцької станкової графіки. Виходець із простої селянської родини із с. Коханівка (зараз вона належить до Ананьївської міської громади) завдяки своїй самобутній творчості досяг високих вершин у мистецтві й отримав почесне звання «Заслужений майстер народної творчості України». Як митець світового рівня він творчо зріс саме у щедрому на таланти Троїцькому. Рівно десять літ активної, повноцінної творчої праці відпустив митцеві Всевишній. Багатокольоровою гамою Ростислав Михайлович виплескував на папір винесені з батьківського дому любов до рідної землі, її історії, силу та ніжність українського слова й пісні.

Меценатка, громадська діячка, директорка культурного центру «Український клуб Одеси» Наталя Чайчук нещодавно відвідала засідання мовно-літературної вітальні «Дивослово», що відбувалося в читальному залі Одеської національної бібліотеки (вул. Акад. Філатова, 1). Це засідання під назвою «Пророчість поезії Кобзаря» було присвячене Дню перепоховання Т.Г. Шевченка на рідній, українській землі.

Незмінна ведуча мовно-літературного клубу «Дивослово», відома культурологиня, краєзнавиця Тетяна Ананченко ознайомила присутніх зі сторінками біографії Великого Кобзаря, знаними та малознаними. Йшлося про справжніх друзів, які вирішили виконати «Заповіт» Тараса Григоровича і перепоховати його на Чернечій горі в Каневі. Акція з перевезення праху із Петербурга на Батьківщину та перепоховання «на Вкраїні милій» згуртувала націю і стала символом народного спротиву російському царизму.

Що ми знаємо про рідний край? Про людей, про магічні чари рідної природи?..

Особливо сьогодні, коли життя ходить по краю леза… Зберегти пам’ять про добрі справи земляків — завдання неабияке. А нашому краю є ким пишатися!

23 травня 1939 року Другий збір ОУН започаткував свято День Героїв — борців за свободу України.

Подібно до яскравої квітки, що пробиває камінь, роз-квітаючи бодай на короткий час, як жива вода на скелі, як невмируща трава, що проростає крізь асфальт і виклично зеленіє супроти всіх правил природи, так люба наша Вітчизна завжди намагалася відроджуватись після кожної трагедії. А їх було багато в нашій історії: лічба нескінченна, вона дає нам до зрозуміння, що не було в нас часу на те, аби відкласти меч і стати врівень з іншими народами у своєму розвої. Та не в силах був доконечно зламати, знищити нас до решти знавіснілий од ненависті і злості ворог. Не міг, бо невтямки було йому, що ця земля є батьківщиною героїв.

Уже мільйони громадян різних країн вражені, а ще мільярди переживуть ту мить, коли переглядатимуть кадри героїчного чину нашого воїна Олександра Мацієвського: дивлячись смерті у вічі, він з гідністю кинув московським катам: «Слава Україні!».

Цей вираз зродився в нього невипадково — він був ним заряджений уже тоді, коли пішов захищати рідну землю від цього нашого одвічного ворога, усвідомивши, що в цих двох словах спресована боротьба, яка тривала впродовж бага-тьох століть.

Бессарабія — багатонаціональний край на півдні Одещини, багатий на традиції, обряди, свята. Один із обрядів села Баннівка Болградського району — «Сирни заговезни» — став елементом нематеріальної культурної спадщини нашої області.

Баннівці, що у Василівській громаді, вже понад 150 років. Тут проживають переважно етнічні болгари і, відповідно, обряд належить до традиційної народної культури болгар.

Тарасе, знов до тебе я приходжу,
Бо ти для мене слово і закон.
Ліна КОСТЕНКО.

Всі ми сьогодні на війні, а разом з нами і Тарас Шевченко відстоює нашу свободу й наше майбутнє. Та й не може бути інакше. Як не могла інакше відбутись ця подія: традиційні Шевченківські читання в Одеській національній науковій бібліотеці, як лише в такому дискурсі. Традиційні — в щонайкращому значенні, бо це якраз одна з тих традицій, що повертають нас до цієї постаті, ще більше зближують нас із ним.

У читаннях, після емоційного перед-слова директорки бібліотеки, заслуженого працівника культури України Ірини Бірюкової, взяли участь: голова Одеської обласної організації НСПУ, доцент ОНУ ім. І.І. Мечникова Сергій Дмитрієв, доктор історичних наук, професор кафедри історії України цього ж ВНЗ Олександр Музичко, генеральна директорка Одеського національного академічного театру опери і балету, заслужений працівник культури України Надія Бабіч, продюсерка проєкту «Імерсивний світ Тараса Шевченка» (номінант на Національну премію імені Тараса Шевченка) Наталія Делієва, доктор філософії Валентин Довгочуб, культуролог Тетяна Ананченко, художниця, старша викладачка кафедри образотворчого мистецтва ПНПУ ім. К.Д. Ушинського, авторка виставки однієї картини «Вічний наспів» Світлана Крижевська. Також виступили артистки філармонії — майстер художнього слова Наталія Мойсеєва і бандуристка Софія Нечай.

Кожного року ми, українці, відзначаємо різні історичні події та вшановуємо різні постаті у нашій славній культурі. Можливо, дещо змінилося, бодай у формі, бо ускладнилося у час цієї вже понад річної великої війни. Що не змінилося, то це хіба що наші релігійні обряди. Бо у час горя і небезпеки люди знаходять потребу більше молитися. Навіть ті, хто не знав Бога, шукають шлях до нього. Наші капелани виконують серед вояків значно більшу роль, надаючи не тільки моральну та психологічну підтримку, але й фізичну. Це подиву гідне: наші духовні пастори доставляють машини «швидкої допомоги», а то й тепловізори та безпілотники.

Що ж до національної свідомості, то багато чого не так змінилося, як закріпилося. Нація стала більше об’єднаною не тільки у молитві, а й у посвяті навколо національної ідеї, нашої мови та символів. Гасла, пісні націоналістичного характеру стали загальними орієнтирами. «Слава Україні! — Героям Слава!», червоно-чорні кольори, гімн «Зродились ми…» стали нормальним відлунням.

Із початком 1914 року російські шовіністи підняли верескливі протести щодо відзначення 100-ліття від дня народження Тараса Шевченка. Особливо старалися окремі малороси. Так, заступник голови київської філії Всеросійського народного союзу, професор Університету Святого Володимира Петро Армашевський, добиваючись цієї заборони, телеграфував в усі найвищі інстанції Санкт-Петербурга: це, мовляв, буде перегляд українсько-мазепинських сил, котрі домагаються відновлення колишньої вольниці під синьо-жовтим прапором.

І тоді ж наш видатний історик Михайло Грушевський у своїй ювілейній статті про Великого Кобзаря наголосив, що ми вступаємо в добу «Шевченківських століть». Ішлося про період від 1914-го до 1961 року, коли українці мали започатковувати столітні відзначення основних віх його життя і творчості. «З столітньої перспективи все ясніше, — писав учений, — вирисовується перед нинішнім поколінням величний і радісний момент приходу на землю українського Апостола правди, національного пророка, котрому судилося відкрити нову епоху в життю нашого народу, сказавши те велике слово, що огненно заговорило, що людям серце розтопило і по Україні пронеслось, і на Україні святилось».

Документальний фільм під такою назвою з циклу «Український Південь» створений на замовлення Інституту національної пам’яти та за підтримки «Ветеранс Хаб Одеса» наприкінці минулого року.

Це, властиво, короткий ролик, з якого дізнаємося про те, як у перші повоєнні роки (коли ще продовжувалась жорстока боротьба проти відновлення совєтської влади, коли, задавалося, кожен крок упівців відстежувався органами) головнокомандувач Української Повстанської армії Роман Шухевич — Тарас Чупринка приїздив до Одеси на лікування.

Осіннє сонце, ще по-літньому яскраве, сліпучо виблискує на бойовій шаблюці, тішить око малиновий козацький прапор… На майданчику побіля пам’ятника Тарасові Шевченку — сакральному місці для кожної української людини в Одесі — ГО «Чорноморське козацьке військо» приймає у своє членство нове поповнення.

Зважаючи на воєнний стан, зібралися не надто чисельно. Якраз стільки, щоби за давньою козацькою традицією утворити бодай невеличке коло. Час — середина дня. В парку, як завше в цю пору, — відпочивальники. Люди підходять ближче, запитують, що відбувається, з цікавістю слухають.

27 серпня вшановуватимемо 166-річчя від дня народження Івана Яковича Франка (1856 — 1916).

Так уже склалося, що приводом згадати про ту чи іншу знакову постать для нас часто є саме такі пам’ятні дати. Важко сказати, добре це чи погано. Але факт залишається фактом, і ця дата є чудовою нагодою замислитися та наблизитися до такого різнопланового феномена, як Франко.

Як, мабуть, усі ви вже знаєте, Міжурядовий комітет з охорони нематеріальної культурної спадщини вніс україн-ський борщ до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, що потребує негайної охорони.

«Битва за борщ була розпочата ще до війни. І скільки б маша захарова (рупор ришиського зовнішньополітичного відомства. — Прим. «ЧН») не розповідала, що «книги з кулінарії заборонялися, а рецепт страви тримали в таємниці та забороняли готувати» і взагалі наш борщ — це «прояв екстремізму та нацизму», цей «прояв екстремізму» тепер офіційно український та офіційно під охороною ЮНЕСКО», — прокоментував подію міністр культури й інформаційної політики Олександр Ткаченко.