Матеріали з рубрикою «Ракурс»

Історія відновлення незалежності України не почалася в Біловезькій Пущі. Перші тріщини в моноліті радянської імперії з’явилися 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Це була не лише політична формула, а й вихід із зони імперської залежності, що передбачало право на власні закони, ресурси, кордони, культуру та зовнішню політику. Декларація перекреслювала саму ідею «єдиного радянського народу», відкриваючи шлях до повноцінної незалежності.Другим кроком став Акт проголошення незалежності 24 серпня 1991 року, коли Україна не просто заявила про суверенітет, а юридично розірвала зв’язок із центром союзної влади. Після провалу путчу в Москві імперія перестала бути суб’єктом, здатним диктувати правила. Для України це означало відсутність наддержавного органу, який може примусити її залишатися в Союзі.

Третім — і найважливішим — етапом став загальнонаціональний референдум 1 грудня 1991-го. Вперше за 70 років саме народ, а не партійна верхівка надав легітимність державності. Більш ніж 90% громадян сказали «так» незалежності й остаточно закрили питання, яке десятиліттями вирішували без них. Від цієї миті Україна стала суб’єктом міжнародної політики, а не внутрішньою адміністративною одиницею СРСР.

У День подяки президент Зеленський знову подякував президенту Трампу від імені України. Натомість кількома днями раніше Трамп звинуватив керівництво України в тому, що воно не виявляє «жодної вдячності», попри те, що Зеленський неодноразово дякував США — від свого віртуального звернення до Конгресу невдовзі після вторгнення й аж до кількох днів перед закидом Трампа.

Твердження президента США — це не лише брехня, а й нерозуміння того, що саме Захід має дякувати Україні. Ба більше, його зневажливі висловлювання на адресу Зеленського підривають згуртованість Заходу в найгірший із можливих моментів — настільки, що тепер було б логічно, якби Трамп звинуватив Путіна в нульовій вдячності Москви.

Як працює «психологія справедливого осуду»

«Палка, мов юнь, і мудра, наче буй-тур, невловимою вивіркою стрибає вона туди-сюди по дереву української новітньої історії. Поміж молодою зеленню доларів і пожовклою зрілістю євро звабно миготить її пишний хвіст облудних судових рішень. Але вона далі несе смачні горішки неправомірної вигоди в своє соціалістичне дупло — це ж бо окраса наших реформ, героїня національного епосу, наша корупція».

Якби вікопомний радіодиктант був на тему корупції, я би вніс до українського правопису одну зміну: слово «корупція» писати з такою кількістю літер «р», наскільки вона вам особисто здається великою.

Чи справді Росія така велика, як виглядає на картах?

Росія хоч і є найбільшою країною світу за територією, але насправді не є такою гігантською, як виглядає на географічних та політичних картах. Як так сталося, що Росію на картах «роздуло»? Хто доклався до цього? Як довго це триває? Чи не слугує це часом приводом для роздмуханої величі Росії і поштовхом до експансіонізму і завойовницьких воєн? І які є шляхи корекції сучасних мап, щоб показати справжній розмір Росії?

Зараз серед тих, хто цікавиться мапами, «штормить» на одному континенті і в одній країні. Цей континент — Африка, розмір якої виглядає малим і непропорційним до розміру інших континентів і держав, особливо Півночі. Тут присутні і болісні струни колоніалізму: мовляв, європейська картографія малює себе більшою, а розміри Африканського континенту применшує.

Ну що ж! Читачу, мій правдивий, приречений читачу, ти зовсім самотній, — а де ж тоді решта? Решта — це просто людство. Треба здолати людство своєю силою й шляхетністю душі, — отже, зневагою...

Фрідріх НІЦШЕ.

Доленосний для України 1991 рік. Вперше за всю історію до Києва приїхав американський президент Джордж Буш. Жодного разу протягом ХХ століття уряд Сполучених Штатів не був на боці українського народу. І цей раз не став винятком. Президент застеріг українців проти проголошення незалежності. Послаблення Московії не входило в плани американської сторони. Впродовж майже століття Московія була зручним інструментом для дестабілізації Європи. Так мало бути і надалі. Аж раптом українці надумали взяти власну долю у свої руки. Хто їм це дозволив?

СТАЛОСЯ це 24 серпня 1991 року. А вже 1 грудня того ж року на референдумі українці переважною більшістю проголосували за створення власної держави всупереч волі головного полі-тичного й економічного гравця планети.

Я вірю, що Бог створив світ. Ви не знайдете цього в Книзі Буття, але здебільшого самі українці розповідають, що під час Творіння Бог розподіляв землі між народами відповідно до їхнього прибуття. Майже всі землі були розподілені. Бог залишив собі ділянку, але врешті прибули українці, запізнено. Будучи доброзичливим батьком, Бог, хоч і, можливо, люб’язно, віддав українцям ділянку, яку залишив Собі. І саме так українці отримали свою Україну. Це не що інше, як Божа земля.

Існує ще одна версія Творіння, яка приписується українцям та Україні. Її також нема в Книзі Буття. Бог і архангел Михаїл радилися щодо розподілу землі. І Бог вирішив створити людей, які будуть благородними та працьовитими. Жінки будуть найкрасивішими у світі, а чоловіки — найрозкішнішими. Вони будуть спраглими знань і будуть працьовитими. І Бог дасть їм прекрасну землю з природними ресурсами та корисними копалинами, а ґрунт буде настільки родючим, що якби хтось просто плюнув на землю, виросте дерево. Бог дав цим людям усе. Архангел заперечив і зазначив, що це не буде справедливо для довіри народів світу. Бог відповів: «О, для цих українців буде велике випробування. Зачекайте, поки побачите сусідів, яких я їм дам».

Чи справді Росія знайшла «ключ» до американських ЗРК?

Нещодавно впливове видання Financial Times опублікувало матеріал, що сколихнув інформаційний простір: американські системи ППО Patriot, мовляв, втрачають ефективність проти російських балістичних ракет. За даними FT, Росія нібито модернізувала свої «іскандери» та «кинджали», «навчивши» їх ухилятися від перехоплювачів. Стверджується, що відсоток збитих балістичних цілей різко впав, а це посіяло сумніви у надійності західних технологій.

Та чи справді ситуація настільки критична? Наскільки реальною є така «модернізація» в умовах жорстких санкцій і чи не є гучні заголовки частиною інформаційної гри Кремля? «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua) спробував розібратися за допомогою провідних українських військових експертів.

У будинках жителів приватного сектору Київського району Одеси, який найбільше постраждав від зливи 30 вересня, обвалюються стіни. Також там зсувається ґрунт на вулицях. Провали утворилися на вулицях Ейзенштейна та Магнітогорській — прямо під будинками.

Постраждалі вимагають установити причину, чому їх затопило, та змінити статус потерпілих унаслідок негоди на статус потерпілих від халатності, повідомляє кореспондентка «Укрінформу» (https://www.ukrinform.ua).

Близько опівночі 6 жовтня поліція Осло отримала повідомлення про дрони біля аеропорту. За попередніми даними, помітили від трьох до п’яти БпЛА. На Flightradar після півночі можна було побачити кілька літаків, які кружляли на південь від аеропорту. Безпілотники спричинили затримки рейсів, але жоден з них не переспрямували до іншого летовища. На відміну від численних випадків, коли низка прольотів невідомих дронів паралізувала роботу аеропортів у Польщі, Данії, Швеції, Фінляндії, Німеччині й інших європейських країнах, пише у своїй редакційній колонці «Лівий берег» (https://lb.ua/).

Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц у програмі ARD «Caren Miosga» припустив, що за запуском більшості дронів, помічених над його країною та Данією, стоїть Росія. Він зауважив, що частота вторгнень у повітряний простір Європи перевершує часи «холодної війни», але жоден зафіксований дрон не був бойовим. «Це спроби шпигунства. Це також спроби де-стабілізувати населення», — заявив канцлер і назвав ці випадки серйозною загрозою безпеці.

В архіві публікацій Telegram-каналу (серія «Дневник войны») колишній російський політик і публіцист Альфред Кох ділиться власними роздумами про трансформацію Володимира Путіна та про небезпеки необмеженої влади. Автор говорить не лише як спостерігач, а й як людина, що колись знала Путіна особисто. Текст — це емоційний аналіз того, як тривале перебування на вершині політичної піраміди спотворює психіку й руйнує здоровий глузд, перетворюючи керівника держави на заручника власних амбіцій.

«Минуло три роки і двісті п’ятнадцять днів війни. На сьогоднішніх картах ISW (американський аналітичний центр «Інститут вивчення війни». — Прим. «ЧН».) можна побачити повну відсутність будь-яких подій. Узагалі нічого. Ніхто нікуди. Повний глухий кут. Путін це називає «наступом». Я б додав: «собі на яйця». У мене це ніяк не вкладається в голові. Зрозуміло, що я його давно не бачив і востаннє спілкувався з ним аж 24 роки тому. Та тоді, коли я був з ним знайомий і час від часу контактував, він хоч і не справляв враження нобелівського лауреата, але був, готовий поручитися, цілком розсудливою і тямущою людиною. Спокійною й абсолютно адекватною.

У вже далекому 2019 році британський письменник Нейт Вайт на запитання «Чому деяким британцям не подобається Дональд Трамп?» відповів не фактами й цифрами, а вишуканою сатирою. Його текст став справжнім літературним есе, де сарказм переплітається з тонким гумором, а іронія — з елегантністю. Вайт обіграв контраст між британською стриманістю, ввічливістю і смаком та образом Трампа як уособленням зверхності, нарцисизму й несмаку. Його відповідь читалася не як політичний аналіз, а як блискуча газетна колонка, у якій кожен абзац влучає точніше за будь-який аргумент. Автор зміг передати відчуття, які поділяли мільйони, але зробив це яскравіше й гостріше, ніж будь-хто інший.

Вайт зазначив, що Трампу бракує певних якостей, які традиційно цінуються британцями.

З початку року на різних рівнях дедалі частіше ведуться розмови про необхідність припинення бойових дій в Україні й переходу до переговорів задля укладення мирної угоди. З ініціативи президента США Дональда Трампа і за посередництва високопоставлених представників Білого дому відбулася низка зустрічей між представниками України та РФ у Саудівській Аравії та Туреччині з метою досягнення хоча б тимчасового перемир’я (cease-fire). Але ці зустрічі не дали позитивного результату, крім хіба що обміну полоненими.

Найбільш турбулентним періодом, насиченим різними подіями і процесами переважно в євроатлантичному просторі, були літні місяці. Впродовж двох останніх місяців відбулася низка самітів, конференцій і нарад у рамках ЄС і НАТО. Всі ці події були пов’язані з російсько-українською війною і спробами США та провідних країн Європи зупинити її бодай на рівні тимчасового перемир’я, яке за сприятливих обставин могло б відкрити шлях до мирного врегулювання цієї війни.

Китай наближається до вирішальної фази боротьби за світове лідерство. Країна рекордними темпами нарощує військову міць і намагається наздогнати США за кількістю конвенційних видів озброєнь. Та це зовсім не означає, що Пекін зробив основну ставку на мілітарні засоби. Стратегія Китаю хитріша, різноплановіша й підступніша. Вона передбачає досягнення основних цілей іншими, переважно невійськовими методами.

Нещодавно західні медіа поширили новину, що Пекін має намір серйозно збільшити свій ядерний арсенал. У Пентагоні вважають: до 2030 року китайська армія матиме понад 1000 ядерних боєголовок. Китай докладає багато зусиль, аби наростити свою атакувальну міць: від малопотужних високоточних ударних ракет до міжконтинентальних балістичних ракет із вибуховою силою e кілька мегатонн. Офіційна доктрина Китаю містить обіцянку не застосовувати ядерної зброї першим за жодних обставин. Але в Пентагоні висловлюють припущення, що китайська комуністична влада може порушити цю норму, якщо виживання режиму опиниться під загрозою внаслідок військової поразки.

На жаль, тиждень саміту не був продуктивним. Насправді, він був руйнівним. Як ніколи раніше. Росія бомбардувала Україну дронами та ракетами, ніби саміти пропонували можливість, і так воно й сталося. Для нормальної людини в Білому домі це повідомлення було б гучним і чітким: Росія не хоче миру. Але президент Трамп ненормальний. Нема іншого способу пояснити його поведінку.

Дональд Трамп є президентом чотири роки і сім місяців. Була чотирирічна перерва, протягом якої він мав час поміркувати та захистити себе в кримі-нальному і цивільному судочинстві. Володимир Путін був диктатором Росії протягом усього цього періоду, включаючи перерву. Трамп мав достатньо можливостей ознайомитися з формою переговорів Путіна, які є відносно прозорими, оскільки їх єдиною переважаючою характеристикою є брехня. Безумовно, автор книги «Мистецтво угоди» має бути достатньо досвідченим, щоб розпізнати, коли його колега грає з ним.

Менш ніж за місяць до проголошення незалежності України, 1 серпня 1991 року, президент США Джордж Буш-старший виступив у Верховній Раді УРСР. Промова американського президента відома як «Chicken Kiev Speech», викликала гостру реакцію як у західній пресі, так і в Україні.

Київ, серпень 1991-го. Місто дихає густим серпневим повітрям, важким від історії. На вулицях нетерпляче напруження, у парламенті – дерев’яна вивіска «Верховна Рада УРСР», яка вже ніяк не пасує до внутрішнього стану депутатів.

Гучною подією минулого тижня стало припинення українського громадянства очільника УПЦ МП митрополита Онуфрія (Березовського). СБУ зібрала відповідні матеріали, а Президент підписав указ.

Варто наголосити: позбавлення громадянства прямо заборонено Конституцією України, тому йдеться саме про припинення. На підставі того, що, заходячи в громадянство України, особа не відмовилася від паспортів інших країн. Конкретно тут Російської Федерації.

Чому пам’ятник Битві народів, як і раніше, важливий

На південно-східній околиці Лейпцига височіє грандіозна споруда із сірого граніту. Це — пам’ятник Битві народів (Vоlkerschlachtdenkmal), мовчазний свідок історії, який, незважаючи на свій вік, залишається одним із найзначніших символів не тільки міста, а й усієї Німеччини.

Війна, що об’єднала ворогів

Битва під Лейпцигом, що відбулася у жовтні 1813 року, увійшла в історію як найбільша битва до Першої світової війни.

(Закінчення. Початок у номері  за 5 червня).

В останній передвоєнний рік (1938) у Московії, за «офіційними» даними, було приблизно 1,3 млн в’язнів концтаборів (за неофіційними — вдесятеро більше). Нагадаю, що у Німеччині — лише 24 тис.

Весь світ знає про трагічну для євреїв Німеччини «Кришталеву ніч», коли загинув 91 єврей, а 30 тис. було відправлено до концтаборів, але до останнього часу світ нічого не знав про трагедію українського народу, який за один рік (1933) внаслідок геноциду втратив 10,5 млн осіб. Про масове виселення українців до Сибіру, наповнення ними концтаборів і знищення української інтелігенції потрібна окрема й довга розмова. Отже, говорити про те, що західні країни між Німеччиною й абсолютним злом планети Московією вибрали Німеччину як ворога через репресивний, антидемократичний характер її політичної влади, не доводиться. Це і є п’ятий парадокс Другої світової війни.

Про початок світової війни можна говорити тоді, якщо військовий конфлікт охоплює більше, ніж дві країни. Тому початком Другої світової я вважаю не 1 вересня 1939 року, коли Німеччина напала на Польщу, а 3 вересня, коли у війну вступили Велика Британія і Франція.

Велика Британія і Франція були гарантами польської незалежності та територіальної цілісності. Крім них, такими ж гарантами виступали Німеччина і Радянський Союз. Чи не нагадує це, шановний читачу, Бухарестський меморандум 1994 року, який в обмін на ядерне і звичайне роззброєння гарантував Україні незалежність і територіальну цілісність?

Адміністрація президента США Дональда Трампа — країни, яка, за документами, є стратегічним партнером України і гарантеркою, як і Росія, нашої безпеки за «Будапештським меморандумом», зробила черговий крок на користь агресора, що вже понад 11 років нищить український народ, українську землю.

Як повідомило видання Politico, посилаючись на двох співрозмовників, залучених до підготовки заяви «Великої сімки», над якою працюють міністри фінансів G7,  у погодженні спільного документа виникли проблеми через позицію адміністрації Трампа: представники США висловилися проти включення у заяву фрази про подальшу підтримку України та закликали не називати напад Росії на Україну як «протиправне» вторгнення.

«Ніколи знову»: чому історія зазнала невдачі?» — так озаглавив своє вступне слово на панелі «Вирок історії» Київського безпекового форуму Мирослав МАРИНОВИЧ, член Ініціативної групи «Першого грудня», радник ректора Українського католицького університету. Подаємо цей виступ у редакції https://zbruc.eu.

Нинішній стан людства я описав би коротко так: схоже, що світ знову забув про спільні «правила дорожнього руху», а тому кожен починає рухатися відповідно до своїх егоїстичних потреб. Видно, людству судилося час від часу міняти свої гасла на протилежні: від «Осанна!» до «Розпни!», від оптимістичного «Never again!» («Ніколи знову»!) до путінської погрози «Можем повторить!». Отже, настав час висвітлити на табло гасло «Пристебніть ремені безпеки!».

Географія — це доля країни. І не такі ми вже й знедолені. Україна має шанс поєднати Китай, найбільшого виробника товарів, із ЄС, одним із найбільших ринків збуту, чимало при цьому здобувши. Як це зробити, розберемося.

Україна — це Європа. Але чи так це з погляду метагеографічного позиціювання України?

Експрезидент США Джо Байден в інтерв’ю для ВВС, першому після полишення посади, заявив, що тиск адміністрації Дональда Трампа на Україну з вимогою віддати території Росії є «сучасною політикою умиротворення».

Російський диктатор Володимир Путін, застеріг Джо Байден, вважає Україну частиною Росії, і «будь-хто, хто думає, що він зупиниться», якщо якась територія буде віддана в рамках мирної угоди, «просто дурний»: «Послухайте, що Путін казав, коли вторгнуся в Україну… Він вважає, що Україна — це частина «матушки»-Росії. Він вважає, що у нього історичне право на Україну. Він не може прийняти той факт, що СРСР розпався, і будь-хто, хто думає, що він зупиниться, — просто дурний».

Під час повномасштабного вторгнення багато українців виїхали за кордон, зокрема й до Молдови. Звісно ж, перед ними постала проблема адаптації до нового середовища. Щоб згуртуватися і разом долати незручності, вимушені перселенці створюють чи приєднуються до груп у соцмережах, займаються волонтерською діяльністю, з подякою приймають гуманітарну та іншу допомогу.

Як вдається їм переборювати труднощі еміграції та які проєкти підтримки наразі існують?

За свою історію людство знало три історичних види світового порядку: 1) Вестфальський порядок, що виник у 1648-у внаслідок Тридцятирічної війни 1618–1648 років, у рамках якого постала система суверенних держав і система балансу сил; 2) порядок, створений Віденським конгресом 1814–1815 років, після Наполеонівських війн, який забезпечив майже столітній мир у Європі; 3) ліберальний порядок після Другої світової війни.

Останній світовий порядок переживає сьогодні процес трансформації, пов’язаний, зокрема, з агресією Росії проти України.

Кожного разу, коли фільм російського режисера чи з російськими акторами здобуває нагороду, українці обурюються: як можна прославляти культуру агресора? Російські фільми часто просувають ідею примирення (як у «Глухих коханцях» Бориса Гуца) або зображують російських військових не як загарбників, а як «жертв обставин» (як у «Росіянах на війні» Анастасії Трофімової).

Однак присутність росіян на міжнародних кінопреміях має глибоке коріння. Далі розберемося — чому попри численні воєнні злочини росії та заклики українців бойкотувати культурні продукти країни-агресорки, російське кіно і досі присутнє на міжнародних кінофестивалях та чи можна це змінити. Важливий дисклеймер: цим текстом ми не виправдовуємо «аполітичність» міжнародних кінознавців, а лише намагаємося пояснити, чому так відбувається.

Пропагандистська реальність завжди зрозуміліша, ніж справжня. Вона одразу відповідає не тільки на поставлені, а й на ще не поставлені запитання. Пропаганда утримує діалог із масовою свідомістю, водночас ведучи її за собою правильним шляхом.

Конкурентом пропаганди в плані «правильного» відволікання від реальності стали й серіали. Вони можуть не будувати правильної дійсності, як це має робити пропаганда, а просто «вилучають» нас зі справжнього світу, відправляючи в штучний.

Сьогодні багато експертів і політологів намагаються проаналізувати й зрозуміти дії Дональда Трампа та його оточення як у США, так і в міжнародному вимірі, особливо в контексті російсько-української війни. Необхідно оцінити, до чого можуть призвести такі кроки і якою має бути відповідь України та її європейських партнерів, аби зберегти усталений після Другої світової війни порядок і не допустити перетворення сучасної системи міжнародних відносин на «природний стан» середньовічного штибу з ворожими альянсами, економічним націоналізмом і нехтуванням міжнародного права. Особливо актуально це в умовах загострення протистояння в Європі, коли війна Росії проти України триває вже одинадцять років, а Україна, боронячи власну свободу, водночас відстоює стабільність усього регіону.

У середині грудня 2024-го на сайті Центру «Борисфен Інтел» була опублікована моя стаття «Україна в період стратегічної невизначеності», в якій я з обережним оптимізмом намагався передбачити майбутню політику новообраного на той час президента США Дональда Трампа й формування його адміністрації. Утім, ще тоді занепокоєння викликали досить провокаційні висловлювання самого Трампа і деяких представників його команди, включно з віце-президентом Джеєм Ді Венсом. Ці особи, на мою думку, не демонстрували прихильності до класичних демократичних цінностей, а діяли в руслі цинічного прагматизму, зорієнтованого на бізнес-інтереси. У перший місяць своєї другої каденції Трамп і Ді Венс завдали Європі та світу чималих потрясінь своїми непослідовними й часто контраверсійними заявами і діями.

Велика Одеса, а місце для пам’ятника Лесі Українці все ніяк не можуть знайти. Шукає влада (властиво, пропонує свої — далеко не найкращі — варіанти, їй простимо, вона може й не знати й не розуміти про Лесю Українку всього того, що знають українці, а може, якраз добре знає і через те противиться). Шукає громадськість — інтелектуали, лідери суспільної думки, що мають свою візію пам’ятника. Шукає ініціативна група — а це представники мистецьких кіл, письменства… Ця група неодноразово вносила свої пропозиції у вигляді офіційних листів. Та, на жаль, всі вони були категорично відхилені. Замкнене коло якесь!

Чи хоче міська влада бачити в Одесі пам’ятник Лесі Українці? Коли б це було так, то, принаймні, вже кілька років такий пам’ятник стояв би тут. У місті, куди Леся Українка приїздила понад двадцять разів, про що написала чудовий поетичний цикл «Подорож до моря». Ці поезії недавно видані окремою книжкою у гарному оформленні художниці Лариси Дем’янишиної. Видається, в ідеалі треба було б, як мовиться, прив’язати пам’ятник до моря. Звідси, з високого берега, вона милувалась морськими краєвидами, звідси вирушала у свої далекі подорожі задля обнадійливого лікування…

Американський історик Тімоті Снайдер у своєму блозі провів історичні паралелі між Мюнхеном 1938 року і Мюнхеном 2025-го. Texty.org.ua публікують скорочений переклад колонки, здійснений українським істориком Сергієм Громенком.

Симетрія між Німеччиною — Чехословаччиною 1938 року і Росією — Україною 2022-го є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на нинішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в’язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу. Тож подумайте.