Матеріали з рубрикою «Ракурс»

Та підвищена увага, з якою у світі стежили за американо-китайським самітом у Сан-Франциско, стала черговим доказом того, як усі ми зацікавлені у стабілізації і віримо — хай для цього й нема об’єктивних політичних підстав — що якщо президент Сполучених Штатів і голова КНР про щось серйозне домовляться, епоха конфронтації відійде у минуле.

А проте, сам той факт, що декларування готовності домовлятися й розмовляти надалі вже сприймається як важливий результат, також є свідченням глибини розбіжностей, які існують між світами — умовним світом демократій й умовним світом диктатур (умовними, тому що «попутники» з іншим політичним устроєм є у кожному з ворогуючих таборів). Насправді кількість і глибина розбіжностей із принципових питань є настільки серйозною, що радше нагадує передвоєнну атмосферу — ту, яка у ХХ сторіччі була перед Першою і Другою світовими війнами. І це ми говоримо про китайсько-американські відносини в тіні Тайваню. Про американо-російські стосунки на тлі війни в Україні я вже й не згадую. Отже, чи є реальні шанси розв’язати всі ці проблеми шляхом діалогу? Навряд. А шляхом війни?

Війна руйнує, але водночас створює додаткові можливості. Головне — хотіти і змогти ними скористатися. Чим більше людей налаштується на активне націєтворення — тим краще. Дехто подумає: яке вже там націєтворення? Найкращі хлопці щодня гинуть на фронті, мільйони людей виїхали за кордон і не факт, що захочуть повертатися. Демографія проти нас. Усе це так, але йдеться саме про компенсаторні механізми. Чим раніше вони запрацюють, тим меншими будуть наші втрати.

Надто багато скалічених? А ви знаєте, скільки поміж них героїв? Скільки пасіонаріїв! Є такі самородки, що й на протезах можуть ходити по школах та університетах, успішно виховуючи молоде покоління. Все залежить від особистості. Просто необхідно творити «центри кристалізації», які б цим питанням займалися. І щоб туди неодмінно входили представники навчальних закладів, зацікавлені в такій роботі. Усе вийде, якщо захотіти.

Усім, хто ще й досі сумнівається, що Катерину варто було прибрати з центру Одеси, треба приїхати сюди. Недалеко від міста, по Хаджибейській дорозі в напрямку села Усатове, є найбільший зі збережених в Україні козацький цвинтар.

Це поховання козаків-нерубаїв Сотниківської січі. Чому нерубаїв?

Що буде з чорноморським флотом росії після деокупації Криму?

У той час як український контрнаступ літа-осені поволі, але просувається, одним з, можливо, найбільших його досягнень вже є системне ураження чорноморського флоту росії та військових об’єктів в окупованому Криму. Той флот практично вже не контролює все північне Чорне море, відколи зазнав ударів від України. Але коли Україна звільнить Крим, то чи повинен буде чф росії залишити український півострів, де він перебував від самого початку незалежності України в 1991 році?

Експерти, з якими розмовляло «Радіо «Свобода» (https://www.radiosvoboda.org), однозначні в своїх прогнозах: місця для чорноморського флоту росії в Севастополі після деокупації Криму не буде — він має або піти до Новоросійська, або його буде потоплено.

На десятому році війни росії проти України, попри сотні тисяч смертей мирних співвітчизників, зокрема й наших земляків (про реальні втрати наших захисників — а вони немалі — дізнаємося уже після Перемоги), попри понівечені оселі, храми, пам’ятки архітектури і в Одесі, і в багатьох містах та селах нашої області, попри спалені елеватори, разом зі збіжжям, розтрощені порти й морвокзали, майже половина з-поміж нас, жителів Одещини, все ще тяжіє до царсько-совєтсько-російського спадку. І не хоче його спекатися.

Що тримає нас тримає у шорах минулого? Хто й досі править віжками, намагаючись загнати нас назад, у стійло послушної конячки?

Про цю ганебну війну вже сказано багато і в Україні, і у світі. Але ще далеко до того часу, коли про неї ми взнаємо всю правду. Очевидно одне: ця війна призвела до зміни епох, яка триває нестерпно довго…

Щось у цьому світі таки застигло. Паралізовані інституції, покликані для забезпечення міжнародного порядку. Застиг холодний погляд кровожерливого кремлівського звіра. І застигли серця матерів, дружин і дітей, що втратили своїх рідних.

(Шукаємо союзників на Заході, не помічаючи проукраїнського потенціалу у самій росії)

«Вы людей живьем сжигали!» — цей московський наратив, що стосувався міфічних бандерівців, свого часу був жваво підхоплений значною частиною мешканців Одеси, Севастополя, Донецька, Луганська та інших міст південного сходу України. Мабуть, малися на увазі події 2014 року на Майдані та людські жертви в одеському будинку профспілок.

Але росія чомусь уперто замовчує самоспалення директора Інституту людини Удмуртського університету Альберта Разіна, яке сталося 12 вересня 2019-го. Мужній патріот зробив це на знак протесту проти знищення удмуртської мови. Як тут не згадати самоспалення Олекси Гірника 21 січня 1978-го на могилі Кобзаря в Каневі? У такий спосіб український дисидент протестував поти русифікації України. А кому з росіян довелося спалити себе на знак протесту проти витіснення російської з публічного простору? Такі випадки нікому не відомі, оскільки російська мова у нас і тепер «живее всех живых». І це після де-в’яти років кривавої війни, розв’язаною Росією.

Минулорічна ейфорія перших днів війни у більшості українців давно вивітрилася. Путін не захопив Україну, але й ми не викинули ворога за межі своєї Батьківщини. Наступ на Півдні йде не так успішно, як хотілося б. Руйнувань по Україні стало набагато більше. Один лише підрив Каховської ГЕС чого вартий! І чудових наших хлопців багато полягло.

А тут іще Європа демонструє втому від наших біженців. Навіть з дружньої Польщі останнім часом надходять неприємні сигнали. Ну, добре, припустимо, що там під вибори деякі політики заграють зі своїм специфічним електоратом, що росія величезні гроші туди кидає, але ж пишуть поляки реальні, а не масовка, привезена з москви! Часом хтось із них у соцмережах ображає українців (може, це агентура путінська), але ж лайків такий провокатор отримує не один-два, а кілька сотень. Усі не можуть бути агентами. А близька до нас Болгарія? Росіяни й там мають успіх. Характерне відео: журналістка спілкується з мешканцями Варни, і ми бачимо, що вони на 90% проросійські. Ще й називають наших душогубів «братушками». Як нам під обстрілами з усім цим жити?

У радянських підручниках з історії ХХ століття чимало місця займало поняття «воєнний комунізм». Так називали період із кінця 1917 по початок 1921 років.

А також внутрішню політику більшовиків часів громадянської війни. Аж до запровадження НЕПу. За всієї різниці поглядів істориків на цей період вони сходяться на думці, що метою політики «воєнного комунізму» було утримання влади партією та урядом на чолі з Леніним. Але заявити про це прямо вони не могли.

Публічні лекції — важлива складова патріотичного просвітництва на шляху до нашої Перемоги

Початок російського вторгнення в Україну та спротиву у 2014 році загострив і без того очевидні для багатьох проблеми українського суспільства: наявність значної маси проросійського населення, погане знання української мови, або й просто її свідоме ігнорування, поверхові знання історії України та відповідне панування російських наративів, антисоборницькі (сепаратистські) настрої, викривлення сприйняття української проблематики західноєвропейськими та американськими громадянами і майже повне незнання у решті країн світу.

Частина українських учених-гуманітаріїв, представників академічної освіти та науки чітко розуміла небезпеку такого становища, яке було однією з передумов окупації Криму і частини Донецької та Луганської областей.

Міркування про нашу незалежність

Відзначення річниць незалежності відбувається у багатьох державах щорічно і з певною фанфарою, але дуже часто без духовного змісту. Це не обвинувачення супроти цих держав, які просто рутинно відзначають тому, що вони самопевні майбутнього і що ніщо їм не грозить. Їхні кордони безпечні, і хоч існують політичні противники або й навіть вороги, вони не є загрозливими чи навіть небезпечними, бодай на даний час. У цих державах відзначення річниці незалежності є просто нагодою для вихідного дня та всенародного гуляння.

Але не для українців. Українці, мабуть, як мало інших, розуміють свою державну незалежність як основу існування нації. Якщо є небезпека незалежності держави, ставиться питання про існування нації. Це, ймовірно, емотивне, але, на жаль, дуже реальне почуття, бо наша українська нація часто і довго була бездержавною. Тому ми цінуємо нашу державну незалежність, вочевидь, інакше, ніж інші народи. 32-а річниця — це від княжої доби найдовше існування нашої держави.

4 серпня Україна оголосила про воєнну загрозу для судноплавства в акваторії ро-сійських портів Анапа, Новоросійськ, Геленджик, Туапсе, Сочі та Тамань на Чорному морі. Відповідне повідомлення «Держгідрографії» Державної служби морського та річкового транспорту було зроблено у суворій відповідності до міжнародного морського права, зокрема Міжнародної конвенції з охорони людського життя на морі SOLAS-74.

5 серпня морський дрон уразив російський танкер-продуктовоз класу «річка—море» поблизу Керченської протоки. Танкер SIG був задіяний у постачаннях дизельного та реактивного палива в Сирію для дислокованих там російських військ, а також перевозив пальне до окупованого Криму для потреб окупаційного контингенту.

Хто із політиків забере електорат «ОПЗЖ»

Протистояння з росією від самого проголошення Незалежності було центральною темою української політики. Уже з ранніх 1990-х кремль продукував нові й нові конфлікти, сподіваючись, що українська влада не втримає ситуацію: проголошення «незалежності Криму», спроба захоплення Тузли, газові війни, Чорноморський флот, блокування руху в НАТО, Харківські угоди, гібридна агресія 2014-го… Росія працювала системно й наполегливо, з кожною новою кризою дедалі гірше маскуючи свої правдиві наміри — прибрати Україну до рук або знищити її.

Але це не зупиняло українських проросійських політиків і громадських діячів від постійних повторів: «насправді винна не росія, а заокеанські куратори Києва». Проросійські партії в Україні з початку 2000-х витворили політтехнологічну реальність «двох Україн» і системно на ній паразитували, протиставляючи «україномовний захід» «русскоговорящему юго-востоку». І навіть після анексії росією Криму й розпалювання війни на Донбасі цей наратив не зник.

Російські громадяни хочуть відпочити від війни. І найкраще — у Криму. На українській землі, яку з 2014 року вони вважають своєю, приєднаною навіки. На півострові відпочивати, можливо, й дорожче, ніж у Єгипті чи в турецькій Анталії. Але патріотично. Почуваєшся у загальному строю. На шляху до відновлення імперії, гібриду двоголового орла із серпом та кувалдою. І нічого не бояться окаянні. Добираються поїздами, автомобілями та пішки через Кримський міст. Точніше, добиралися. Бо з мостом проблеми. А в найближчому майбутньо-му ті ж проблеми виникнуть у російських курортників, які застрягли у Криму.

Така собі логістика

Відомо, що Кримський міст через Керченську протоку намагалися збудувати ще за Гітлера. У 1943-у фюреру, як зараз путіну, здавалося, що Третій Рейх назавжди, а мостом із приєднаного півострова потрібно рухати вермахт у напрямку Ірану та Індії. Але грандіозні плани зруйнувала Червона армія. Опори мосту демонтували, завезені з Німеччини матеріали використали на інші потреби.

Свого часу, коли Іван Дзюба написав «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і її почали перекладати різними мовами, якось російський переклад потрапив до російського історика — з тих, кого прийнято вважати «ліберальними». Текст, у якому Дзюба описував колонізаторську політику радянського керівництва (справу, успадковану ще з часів російської імперії), пояснював проблему русифікації та, по суті, стирання української національної ідентичності, російський історик назвав «первобитно-каменной постановкой вопроса».

Я мав можливість свого часу запитати в пана Івана, що він про це думає. І ми зійшлися на тому, що це не було намаганням зневажити «українську проблему» в СРСР. Це було радше з розряду «ситий голодного не розуміє». Нехай і виражену в досить вульгарній формі, але тенденцію російський історик схопив загалом правильно: українці посеред ХХ століття займалися утвердженням власної ідентичності та самобутності — тобто тим, що багато народів пройшли вже десь на зламі ХІХ—ХХ століть. Це про утвердження ідентичності, про вивчення власної історії та про популяризацію мови — ті речі, які багато народів пройшли в добу «романтиків».

Напередодні у Вільнюсі відбувся саміт НАТО. Київ до останнього боровся за те, щоб отримати запрошення стати членом Альянсу. Але шанси були мізерними. Хоча запрошення — це ще далеко не членство, Джо Байден не хоче зробити навіть цього символічного жесту. За словами глави Білого дому, прийняття України в НАТО за умов російсько-української війни означатиме, що в стані війни з росією опиниться весь військово-політичний союз. Позицію Байдена, на жаль, поділяють і в Берліні.

Замість членства у системі колективної безпеки (або твердих гарантій спільної оборони країни на двосторонній основі) нашій країні обіцяють, що вона вступить до НАТО після завершення війни, коли відповідатиме вимогам Альянсу. А наразі США нав’язують Україні альтернативу — «ізраїльську модель»: американці готові допомогти нам стати спроможними самим себе захищати. Ця модель передбачає зміцнення обороноздатності країни (зокрема й завдяки військовій допомозі з боку партнерів), постійну готовність самостійно давати відсіч агресору та колосальні кошти на підтримку високотехнологічної армії.

Чи загальмує українізацію законопроєкт президента про застосування англійської мови?

Нинішня дискусія, спричинена законопроєктом №9432 «Про застосування англійської мови в Україні», що його подав до Верховної Ради президент, змусила згадати застереження, яке висловив Юрій Шевельов ще під час свого першого візиту до Києва в серпні 1990 року для участі в Першому міжнародному конгресі україністів. «Дай Боже, — говорив Юрій Шевельов, — щоб люди навчилися англійської мови, але не дай Боже, щоб вона стала другою «общепонятною».

В урядовій «Росссийской газете» 3 липня з’явилася стаття «Ера протистояння», підписана заступником голови ради безпеки російської федерації дмитром медведєвим. Останнім часом ця особа була відома невмотивованими образами на адресу лідерів західних держав та міжнародних організацій. Але в цій статті медведєв виступає як теоретик широкого плану і розмірковує про розлам цивілізації, близький апокаліпсис і тому подібні спірні феномени.

Вихід із ситуації

Стаття в «Росссийской газете» написана, очевидно, колективом авторів і є програмним документом російської влади. Вона присвячена проблемі виходу держави з міжнародної ізоляції, в яку кремль загнав країну війною. Відразу зауважу, теоретиків, здатних виразно висловлювати думки, в оточенні путіна залишилося небагато. «Занадто розумних», на кшталт владислава суркова чи покійного гліба павловського, давно відфільтрували і вигнали через непотрібність. А у генералів фсб на думці не тектонічний розлам цивілізацій, не способи уникнути ядерного апокаліпсису, а пошук офшорів, куди можна сховати награбоване.

Порівняння військових дій в Україні з футбольним матчем, а наших військових оглядачів — із уболівальниками критики не витримує. Таке порівняння, якщо подумати, навіть образливе. Але що робити людям, для яких аналіз обстановки на фронтах і в тилу — професія? Доводиться винаходити формули, які не обтяжені змістом, але дозволяють пояснювати все на світі. Одна з таких формул: «колишні цілі фундаментально змінюються відповідно до поточної ситуації».

Колишні цілі і поточна ситуація

Пошуковики інтернету на запит «оперативна пауза» дають масу посилань, але спільне у цих посилань тальки одне — тимчасова перерва у воєнних діях. На окремих ділянках фронту, на кількох фронтах, у війні як такій. Про тривалість перерви взагалі не йдеться. Про плани виходу з оперативної паузи — тим паче. Що з цього приводу думають наші начальники — секрет. Інформаційні стрічки перевантажені просуваннями українських військових з’єднань на окремих напрямках та повідомленнями про звільнення невеликих населених пунктів. Цілісну картину того, що відбувається, за такими даними скласти неможливо. Та ніхто й не пробує. Вона розмита. Свідомо чи ні — сказати важко.

Після злочину, скоєного на Каховській ГЕС, Великі Тіні минулого бачать, як їхні нащадки нищать ворога, що зазіхнув на їхню землю

Варварський терористичний акт, який вчинили російські нелюди, підірвавши греблю Каховської ГЕС, крім очевидних трагічних наслідків — для екології, затоплених територій, економіки, для людей та звірів — повернув Україні те, на що явно не розраховував ворог.

Зверніть увагу: сьогодні діє заборона на поширення оперативної інформації про результати ворожих бомбардувань. Це правильно. З іншого боку, ніхто не перешкоджає публікаціям у нашій пресі заяв про кількість і якість озброєння, яке постачають наші союзники. Про те, які системи ППО вже є на бойовому чергуванні, яка зброя вже надійшла на фронт, а яка тільки готується до відправки. А тим часом, із подібних повідомлень ворогові легко скласти загальну картину того, що відбувається, і визначити характер майбутніх бойових дій.

Нас підтримують, але хочуть результатів

Складніше простим громадянам України. Для формування загальної картини війни нам доводиться просівати в пресі тонни інтерв’ю з військовими і полі-тиками, завдання яких — не просвітити населення, а заплутати. При цьому використовуються незграбні і суперечливі методи. На зразок висловлювань, що росію ми вже перемогли, а весняний контрнаступ Збройних сил України змусить агресора забратися якщо не з усієї території нашої країни, то з більшої її частини.

Україна захистить себе, упевнений філософ, професор Стенфордського університету Френсіс Фукуяма, який входить до Списку глобальних інтелектуалів світу. Із травня 2023 року він став амбасадором напряму «Гуманітарне розмінування» проєкту United24. Про шляхи завершення російсько-української війни, а також про те, на чиєму боці зараз керівництво Грузії, із Фукуямою поговорила Грузинська служба «Радіо Свобода» (https://www.radiotavisupleba.ge).

— Як ви оцінюєте теперішній етап російсько-української війни?

— Я думаю, що фундамент російської поразки вже був закладений українцями та їхньою абсолютно героїчною здатністю захищати себе.

Наші доблесні ЗСУ завжди мусили зважати на географічний фактор. А як зважають на нього люди тилу? З цього приводу маю деякі міркування.

Оскільки надмірно перезавантажувати воюючу частину суспільства було б несправедливо і нераціонально, вагомий шмат роботи зі зміцнення обороноздатності нації варто довірити громадським структурам. Й ось тут географічний фактор неодмінно доведеться враховувати. Повірте — це неабияк додасть ефективності! Адже нерідко буває, що юнак з Прикарпаття загинув на Чернігівщині, волинянин — на Донбасі, а одесит — на Харківщині. З точки зору військового ця обставина мало впливає на загальний хід війни. Інакше в тилу — врахування географічного фактора дозволить ефективніше розвивати горизонтальні зв’язки, об’єднувати суспільство.

Щоб не потонути у формулюваннях, домовимося, що дипломатією є загальновизнаний регламент переговорів і статус представників держави. Він зафіксований у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 року. Станом на сьогодні документ про рати-фікацію Конвенції схвалили понад 190 країн.

Риторика, приватна думка та інші фокуси

У жодній із статей Конвенції не сказано про те, що дипломати, які представляють країну — від міністра закордонних справ до рядового співробітника посольства, мають право публічно висловлювати точку зору, відмінну від офіційної. Але, на жаль, таке трапляється. І кожен подібний випадок провокує міжнародний скандал. Останній спричинений висловлюваннями посла Китайської Народної Республіки у Франції Лу Шайє.

Після візиту в москву наприкінці минулого місяця голови КНР Сі Цзіньпіна більшість коментаторів вирішила, що результати цієї поїздки були пустими і практично не позначаться на глобальному розкладі сил. Тобто Китай підтримає росію в українському «конфлікті» морально, але не зброєю і фінансами у відчутному масштабі. Такий висновок виявився поспішним. Нічого не було відомо про результати бесіди двох диктаторів тет-а-тет, яка 21 березня тривала чотири з половиною години. Тепер багато що прояснилося.

Китайський курс на війну

У міжнародних відносинах китайці рідко виступають у ролі прохачів. Економічним і політичним впливом вони вміло торгують. Причому, завжди з великою вигодою для себе. У даному випадку вигода полягала саме в моральній підтримці росії в майбутній війні зі Сполученими Штатами Америки за Тайвань. По суті відразу після московського візиту підготовка до такої війни почалася в КНР за двома напрямками. За силовий варіант вирішення питання голова Сі висловлювався з моменту свого переобрання, але тільки зараз зробив це публічно чотири рази. У тому числі на сесії Всекитайських зборів народних представників і перед керівництвом Народно-визвольної армії Китаю.

(Закінчення. Початок у номері за 30 березня).

Але Греція, крім того, що хотіла застовпити за собою бренд Македонії і всю античну велич, також переживала за територіальні претензії до неї. Тобто ці слов’яни, які над нею нависали і претендували на бренд Македонії, реально певний час висували ідею «Великої Македонії», яка мала б вихід до Егейського моря. Тому греки боялися, що використання назви Македонія потягне за собою певні територіальні претензії.

Перейменувати Російську Федерацію у Московію чи в Московську федерацію... Після того, як відповідна петиція набрала необхідну кількість голосів, Президент України доручив уряду розглянути це питання. Може, й не ухвалити рішення, але принаймні вивчити і дати свої пропозиції.

Таке не вперше стається, що деякі країни змінюють назву. Але так, щоб одна країна перейменовувала для внутрішнього вжитку іншу, пригадати складно.

Ще з античності відомий вислів, що історія є вчителькою життя. Нині більш популярною є думка, що військову справу маємо вивчати, щоби давати відсіч ворогу, а історію — щоби знати, хто є наш ворог.

Сьогодні історія і її трактування стає ще одним полем бою. Пригадаймо хоча б виступи кремлівських пропагандистів на чолі з путіним, їхні недолугі спекуляції на історичну тематику, очевидні для нас фейки та відверті маніпуляції. І ми впевнені, що жодна тверезо мисляча людина не може в це повірити. Але ж автори цієї очевидної брехні мають досвід — і не лише власний — як переконати інших і... їм це вдається. І не лише своїх затуманених громадян та світ, але й багатьох в Україні. Навіть тих, хто зі зброєю в руках воює з московським агресором.

Тема війни поки що домінує в політичних оглядах. Іноді вона витісняє все, що заслуговує на увагу. У більшості випадків війна затінює значущі події, в гіршому — спотворює їх до непізнаваності або й примітиву. Так зараз відбувається з віковою українською культурою. Політики хочуть її вбудувати в ситуацію, адаптувати в поточний момент.

Як це було в Америці

Бажання підпорядкувати культуру політиці — вічний сюжет. Охопити його навряд чи здатна монографія, не те що огляд чи коментар. Але іноді подивитися на культурну подію в політичному контексті необхідно. Це стосується премії «Оскар» 2023 року. Американська академія кіномистецтва присудила перший приз за «Кращий повнометражний документальний фільм» стрічці «Навальний» канадця Даніеля Роера. Я не беруся судити про художні достоїнства фільму або про те, наскільки адекватно в ньому представлена історія «хорошего русского». Завдавати ударів людині, яка сидить у в’язниці, соромно, незалежно від того, як ця людина ставиться до України.

Далеко не всі війни закінчуються ясною й однозначною перемогою чи поразкою. Навпаки, після Другої світової війни багато воєн закінчувалися дуже невизначеними результатами, які дозволяли висловлювати десятки інтерпретацій на тему, хто переміг, а хто — програв.

Поширені приклади — це заморожені чи напівзаморожені воєнні конфлікти без договорів про мир чи навіть перемир’я, коли лінія фронту перетворюється у квазістабільну лінію, яка може існувати у такому стані десятиріччями.