Матеріали з рубрикою «Ракурс»

15 жовтня на сесії Генасамблеї ООН Україну обрано від Східної Європи непостійним членом Ради безпеки ООН на період 2016—2017 років. «За» проголосували делегації 177 із 193 держав-членів ООН. 14 делегацій не голосували. Для обрання України до Радбезу потрібно було 129 голосів. Окрім України, непостійне членство в Раді безпеки ООН отримали також Японія, Єгипет, Сенегал та Уругвай.

Щороку Генасамблея обирає п’ять непостійних членів Ради безпеки, термін повноважень яких становить два роки. Будучи однією із 51 держав-засновників ООН, за 70 років існування цієї глобальної міжнародної організації Україна вже тричі була непостійним членом Радбезу — в 1948—1949, 1984—1985 та 2000—2001 роках. Визнанням авторитету України на міжнародній арені під егідою ООН було рішення східноєвропейських держав висунути на посаду голови Генеральної асамблеї 1997—1998 років кандидатуру міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка, який до цього багато років працював у системі ООН: 1965—1971 — співробітник відділення ООН у Женеві; 1977—1980 — директор Управління (Д-2) Секретаріату ООН; 1985—1992 — постійний представник України при ООН.

Перебуваючи на конференції з нагоди 90-ліття Спілки української молоді в Українському католицькому університеті Львова, я слухав, як львівський губернатор у своєму привітанні сказав, що українець найкраще почувається у Львові. Не встановлюючи докладного географічного положення українського раю (бо, мабуть, це саме можна сказати про інші міста в Галичині), я зітхнув, оскільки щойно прибув на конференцію з Києва у досить поганому настрої. За три дні перебування в Києві я жодного разу не почув на вулиці української мови, немов у перших роках незалежності. Натомість у Львові я не чув на вулиці російської.

Невже Україна така дійсно різна?! У Києві, коли я звертав увагу звичайним людям на мову, чув такі відповіді: «президент і Марина розмовляють між собою російською», «у воєнній зоні є наші хлопці, які воюють за Україну, а говорять по-російськи», «це не той час, щоби настирливо впроваджувати українську мову»...

Радослав Сікорський в Україні найбільше відомий як колишній глава МЗС Польщі, хоча насправді його кар’єра — набагато ширша: він був і міністром оборони Польщі, і спікером польського Сейму.

Зараз у Сікорського справи вдома йдуть не дуже добре. Через скандал, що спалахнув після публікації прослуховування низки польських політиків (у тому числі колишнього глави МЗС), йому довелося залишити посаду спікера Сейму. Він навіть не балотується на парламентських виборах від «Громадянської платформи», на яких, за опитуваннями, переможе їхній конкурент, «Право і Справедливість».

Дискусії про те, який формат переговорів — «женевський» чи «нормандський» — кращий для врегулювання російсько-українського конфлікту на Донбасі, тривають уже близько року. Нагадаємо, що «женевський формат» включає США, ЄС, Україну і Росію, а «нормандський формат» — Німеччину, Францію, Україну і Росію.

«Женевський формат» був започаткований 17 квітня 2014 року на зустрічі в Женеві міністрів закордонних справ США, ЄС, України та РФ, які домовилися про заходи щодо деескалації конфлікту на Донбасі — роззброєння незаконних формувань, амністію сепаратистів, початок в Україні національного діалогу щодо конституційної реформи, яка передбачала б децентра-лізацію і надання тимчасового особливого статусу Донбасу.

Для того, щоб Майдан повторився, треба, щоб громадяни вийшли на мітинг, а влада зробила вигляд, що їх нема, і почала ставити на площі новорічну ялинку

«Починається третій Майдан» — щоразу, коли в Києві відбувається щось трагічне, коли ми стаємо свідками зіткнення протестувальників з правоохоронцями, я чую цю фразу. Пов’язана ця фраза з наступним: ті, хто промовляє її, просто не розуміють, що таке Майдан.

Майдан — це не технології, це навіть не мітинг протесту. Майдан — це розгніваний народ. Ось саме так: не «розгнівані містяни з Болотної» в модних костюмах і з новими гаджетами, а розгніваний народ у чорних куртках і кепках. І ще — дебільна влада, яка не вірить в те, що цей розгніваний народ виходить на вулицю сам по собі. Саме тому в Росії ніколи не буде Майдану, бо розгнівані містяни в ній (швидше, в Москві — не в Росії) були, є і ще будуть, а розгніваний народ спостерігається тільки в давній історії. І то він найчастіше мовчить прямо на сцені.

Для кого війна, а для кого і мати рідна. Для одних нинішній день — це спартанські умови, відсутність найнеобхіднішого, забуття з боку чиновників та постійний ризик. Для інших — спосіб наживи різного масштабу: гроші, зброя, контрабанда, медалі, посади... Таке було завжди і всюди, не ми перші. Але, на відміну від троянців, які боронилися від греків, тих же еллінів, що зупиняли персів, чи римлян, котрі вмирали тисячами за власну державу, ми не просто не вміємо воювати — ми не можемо налагодити й мирне життя. Якщо спитати у середньо-статистичного рядового української армії, а за що ж він конкретно зібрався воювати проти супостата, то яку відповідь почуємо? За добробут у країні? — Його нема. За збереження власної землі? — Так, але ж на ній нема ні рівності, ні справедливості, а багатствами користуються ті, хто втече на власному літаку за кордон, тільки-но наблизиться окупант. За те, щоб уберегти власну культуру від варварської? — А наша хіба розвивається, в чому це помітно?

Усі відсутні компоненти мають так чи інакше бути вирішені нами в найкоротший термін, інакше — прийде той, хто зробить це без нас і не на нашу користь.

«Україна і НАТО: спільна протидія гібридній війні» — такою була тема 11-ї асамблеї громадської ліги «Україна — НАТО», яка відбулася на початку липня у Києві у приміщенні Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ України. Своїм баченням проблем сьогодення поділився професор Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, експерт з питань міжнародної політики, доктор політичних наук Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ.

Україна кілька разів мала шанс приєднатися до НАТО і кілька разів його втрачала. Помилки, які були зроблені після Помаранчевої революції щодо реалізації курсу України на Євроатлантичну інтеграцію, коли ми втратили шанс у 2008-у, не були враховані. Що дав Україні Майдан? Євромайдан дав Україні дві великі історичні речі. По-перше, Євромайдан показав, що у нас виросло потужне громадянське суспільство. Друге, що дав Майдан, він породив сильну монолітну українську націю. Ці два чинники практично зупинили агресію Росії. Не армія зупинила агресію — українська нація зупинила агресію. І, відповідно, у цій ситуації суспільство почало мислити національними інтересами.

Заступник директора з наукових питань Інституту соціології Національної академії наук України Євген Головаха (на знімку) виступаючи у Львові на тему «Щаслива нація. Чого не вистачає українцям?», розповів про те, ким треба бути в Україні, щоб почуватися щасливим, яка має бути концепція щастя та як поєднані розвиток ВВП країни і рівень щастя населення.

Щастя vs економіка

Одразу пошлюся на слова відомого майстра афоризму Станіслава Єжи Лєца: «Людині для того, щоб стати щасливою, потрібне щастя». Українцям для того, щоб стати щасливими, теж потрібне щастя.

Москву обурено. Сам кремлівський Гітлер утратив рівновагу: маленька «фінляндизована» Фінляндія посміла виконувати европейські санкції! І бряцання зброєю (ядерною!) не помогло.

Світ обернувся догори раком!

Давалисьмо «набой» фінам: ми вас не чіпатимем! Підводні човни товклися біля берегів Швеції, Норвегії, Данії, обминаючи Фінляндію. Себто — ви ж свої!

Будівлі та приміщення судів, як правило, мають суворий вигляд. Навряд чи хтось, навіть у святкові дні, прикрашатиме таку офіційну установу гірляндами або кольоровими кульками. Хіба що в деяких містах, наприклад у Києві, на фасаді суду можна побачити статую Феміди із зав’язаними очима, як данину міфові про неупередженість.

Портрети поетів у судових коридорах-залах зустріти дуже важко. У потоці судової прози не знаходиться місця для поезії. Тому заслуговує на увагу той факт, що у приміщенні Малиновського районного суду м. Одеси, який розташований на вулиці Василя Стуса, 1, відвідувачів, поруч з вікном інформації, зустрічає стенд, присвячений пам’яті відомого українського поета і правозахисника Василя Стуса.

Росія щодо України здає свої позиції. Це проявляється у веденні як внутрішньої політики, так і зовнішньої. Обравши позицію «відстороненості» і перенаправивши сили власного народу на участь у штучно створених мітингах за зразком «майдан-антимайдан», країна-агресор з часом може сама ж собі нашкодити. Мітингувальники консолідуватимуться не навколо Путіна, а навколо різних радикальних сил, що згодом може призвести до усунення від влади російського президента. Про це на прес-конференції в Одеському кризовому медіацентрі розповіла російський історик і політолог Олена Галкіна.

Ніяких нових кроків від Росії стосовно України найближчим часом чекати не варто. Такі висновки експерта. За її словами, після гучного провалу початкових планів Росії щодо впровадження в Україні великого проекту «Новоросія» стратегія змінилася на тактику. Країна-агресор хаотично приймає ситуативні рішення, аби виправити ту чи іншу ситуацію і при цьому не відступити із завойованих, з точки зору російського керівництва, територій (Кремль вважає, що йому вдалося створити в суспільстві новий консенсус, згідно з  яким росіяни масово підтримують Путіна, тільки якщо він наступає і завойовує для країни нові території).

Закінчення. Початок у номерах за 25 та 30 квітня.

Фронти Української вітчизняної

Не просте питання: за що воюють українці? Як послухати наших політиків, то із Росією, але не проти Росії. Не проти залишків камарильї Януковича, хоч коренева система корупції, сконструйована Сім’єю, не просто жива, а й винахідливо вдосконалюється. Не проти «руськоязичних», бо російської мови серед наших вояків не менше від української. Та й російської в інформаційному просторі стало ще більше. Ми воюємо навіть не проти ватників, хоч саме вони в прицілі українських бійців на фронті. І само собою зрозуміло, що не за «київську хунту», бо у суспільного рушення немає ілюзій, буцім вінницькі кращі за донецьких.

Українці воюють за Україну — найпростіша відповідь. Але вона ділиться на пазли, які не завжди складаються у мозаїчне полотно. Таке у нашій історії вже бувало. На махновських знаменах писали «Здобудемо землю і волю для трудящого люду!», на прапорі Холодного Яру горіло «Воля України або смерть!». У той же час соціалісти-урядовці УНР блукали між трьох сосен — національної незалежності, федерації із Червоною Росією і європейським вибором, Петлюра розстрілював Болбочана, а Скоропадський «закликав німців в наш куток, звалив Центральну раду», галичани дружили із Денікіним.

Продовження. Початок у номері за 25 квітня.

Доля жити на краю

Попри те, що після СРСР лінія світового розлому пролягла між таборами соціалізму й капіталізму, що табір соціалізму потім і сам коловся, як дрейфуючий льодовий материк, однополярний світ — визначення умовне. Бо через сотню років після нездійсненого задуму створити свої Сполучені штати Стара Європа взялася активно і послідовно розбудовувати нову політичну галактику — Європейський Союз. Як противагу США. Нова біполярність — Європи і США — ставала чесним змаганням економік, культур і політичних впливів.

Коло замкнулося

Історичний віз із військовим супроводом, заганяючи на смерть коней, розбиваючи колеса, вищерблюючи в січах шаблі й втрачаючи вершників, за 546 років приїхав туди, звідки й вирушив — до Любліна. «Ми — діти Вісли і Дніпра, слов’янського коріння й роду…» мала би співати із цієї нагоди, гамселячи плац черевиками, маршову пісню литовсько-польсько-українська бригада. Навряд чи співала. Може, тому, що у ній загубилася іще одна річка — Німан. Чи Вілія. Щем Литви. Може, тому, що завершення шляху у 546 років вимагає більше осмислення, як параду.

Це тільки здається, що давно минуле — сторінка перегорнута і мало важить для сьогодення. Не осмислене, не усвідомлене минуле є блуканням в нетрях, із яких немає виходу. Люблінська унія, з якої почалися великі нещастя Литви, України, Білорусі і Польщі, довго лишалася невивченим уроком. Першою його осмислила Польща. Після чотирьох переділів, які щораз були спробою знищення її державності і нації. Потім Литва. Найменша, вона не тільки дивом вціліла після двох поглинань у круговерті імперських жорен, а й загартувала національну гідність. На відміну від Білорусі, що свідомо обрала роль слухняного сателіта.

Місто неохоче прокидається. З похмурого неба морський вітер зриває рясні краплі. Жовтий «Богдан» із заплаканими від дощу вікнами неквапливо наближає своїх пасажирів  до середмістя.

Справжнє асорті по-одеськи, котре в таку годину можна надибати на цьому маршруті. Кого лишень нема?! Чоловіки-інтелігенти і ті, хто вміє прикласти руки до металу, дерева, емалі, дротів, кабелів, труб, моторів, мікросхем чи механізмів. Дамочки середнього віку, декотрі з бездоганним манікюром або зачіскою, як з глянцевого журналу, їдуть, може, на державну службу, у бухгалтерію, податкову, банк, а може, викладати чи лікувати? Студенти та студентки, домашні та з гуртожитку, модні, богемні, звичайні — наші гарні діти. Студенти-іноземці. Два араби упівголоса обговорюють щось жваво й хитрувато, ймовірно, свої вчорашні походеньки. Молода мати з пустотливою непосидючою малечею. Майбутній моряк, котрому личить чорний бушлат. Молодий батюшка, з рудою борідкою та хвостом, через навушники слухає поп-музику. З голів приблизно чверті присутніх навушники стирчать також: мелодії всіх напрямів, стилів, жанрів. Хтось поглядає у вікно. Щоб дивитись на світ Божий, який у цьому місці зветься проспектом Шевченка, слід у спітнілій шибі пальцем протерти собі віконечко. Хтось заглибився у свій смартфон, телефон, планшет, електронну книжку і навіть конспект. Біля водія — синьо-жовтий прапорець. Наче звикли, наче дрібничка, а як додає настрою та зігріває душу! Чи лише мені? Синій і жовтий. Небо над пшеничним полем. Найкраща асоціація. Все просто і зрозуміло.

Олександра Кваснєвського можна без сумніву назвати одним з найвідоміших в Україні колишніх європейських лідерів.

З 2004 року, коли завершився його другий термін на посаді президента Польщі, Кваснєвський не обіймав жодної формальної посади, однак складно знайти політика, більш долученого до українських справ. Він був посередником у переговорах між владою та опозицією під час Помаранчевої революції. В 2011 році, після ув’язнення Юлії Тимошенко, знову увійшов до місії ЄС, яка спершу опікувалася звільненням екс-прем’єра, а далі — переконувала Януковича підписати Угоду про асоціацію з ЄС. За цей час він спілкувався з Януковичем ледь не 100 годин — на Заході складно знайти людину, що мала більший досвід у цьому питанні.

Останнім часом стали актуальними слова радянського поета-класика В. Маяковського: «Якщо на небі сяють зірки — значить, це комусь потрібно». Це твердження варто конкретизувати словами іншого, не менш відомого класика: потрібно тому, «кому це вигідно» (В. Ленін). Саме у відповіді на це сакраментальне запитання вбачав колишній вождь ключ до розв’язання найзаплутаніших ситуацій. Отож говоритимемо про одну з таких ситуацій, що склалася, щоправда, не із зірками.

БАЗАРНИЙ ряд: птиця, яйця, різна живність...

— Бабусю, почому яйця?

— Двайцять.

— Дорогувато!

— А почому долар, знаєте?

— А до чого тут долар? І навіщо він вам здався?

— Ти диви, який розумний! — долучається до розмови молодиця, що стоїть поряд над кролячими тушками. — Виходить, що долари тільки тобі треба?

Про кризу в системі міського транспорту Одеси йшлося на прес-конференції в кризовому медіа-центрі. Власним дослідженням щодо нестиковок між заявами міської влади та реаліями громадського транспорту ділився незалежний експерт, журналіст Олександр Вельможко.

З гривні п’ятдесят, до двох, трьох, а потім і п’яти... Чергове здорожчання проїзду в міському громадському транспорті знову вдарить по кишенях містян, але проблем з перевезенням так і не вирішить, впевнений Олександр Вельможко. За його словами, те, що зараз відбувається в системі транспортних перевезень нашого міста, інакше як кризою не назвеш. Лише за рік і кілька місяців з півтори тисячі реально працюючих маршруток залишилося лише 800. «До кінця 2013-го в Одесі щодня на маршрути виходило близько 1500 автобусів, переважно маловмісних. Вже восени 2014-го, як відзвітували чиновники-транспортники, плановий показник виходу маршруток скоротився до 1200. На даний момент планова кількість виходу маршруток в Одесі складає 1042 одиниці. З них близько 200—260 маршруток уже не виходять», — заявив експерт.

Від перемоги революції Євромайдану минув рік, від обрання Президентом Петра Порошенка — дев’ять місяців, від обрання нової Верховної Ради — чотири місяці. В західних демократіях, при обранні нової адміністрації чи уряду, населення та, зокрема, четверта гілка влади — преса, звичайно, надає сто днів так званого «медового місяця», мирного часу без критики, і тільки після цього починає ставити серйозні запитання. У випадку сьогоднішньої влади в Україні, з огляду на війну з Росією, продовжений «медовий місяць» виправданий.

За цей рік пройшло чимало спостережень за діями влади, які вплинули на певні висновки, обґрунтовані чи ні.

Прем’єр-міністр Яценюк динамічний, виглядає заангажованим, бо у постійному поспіху, доступним, бо зустрічається, здається, з усіма, одначе невідомо, чи, ефективний бо, на перший погляд, курс гривні впав стрімголов. Чи це вина уряду? Не знати, бо Україна у війні. Всі прошарки індустрії та суспільства заангажовані в обороні від загарбника, що виснажує поважну частину державного бюджету. Одначе є допомоги від поодиноких країн, а також Міжнародного валютного фонду.

ЕС в особі А. Меркель та Ф. Олланда домігся перемир’я на Сході України. Безперечний успіх дипломатії. Але поки це перемир’я з паперу не стане реальним фактом, варто не поспішати з оцінками.

Тим паче, що в угоді Мінськ-2 деякі пункти насторожують.

Як можна розуміти пункт про позбавлення України контролю за своїм кордоном і передачу цього контролю терористам? Чи узго-джується цей пункт із заявою п. Меркель про те, що Европа не буде терпіти переділу европейських кордонів?

Він не любить давати інтерв’ю. І якщо робить це, то доcить рідко. Та все ж мені вдалося вмовити Івана Дзюбу. 83-річний Герой України, дисидент, академік, учасник ініціативи Першого грудня, екс-міністр культури (у нього багато звань та регалій) поділився з «Експресом» своїми думками щодо останніх подій…

— Іване Михайловичу, більшість українців починає день зі знайомства з новинами — по телебаченню, радіо чи інтернету. Хоча дехто (таких, звичайно, меншість) свідомо дозує той бурхливий інформа-ційний потік… Ви серед перших чи других?

— Серед перших. Новини «ловив» багато разів на день, у надії почути щось обнадійливе. Але останнім часом обмежуюся ранковими й вечірніми новинами — через їх одноманітність і неконкретність, за якими вгадується часом і неправдивість.

Бортко В.В., Брячак М.В, Валенчук О.Д., Василенко О.Б., Виборний А.Б., Гальченко В.В., Герасименко М.Ф., Гончар М.М, Горовий М.І., Демченко І.І., Денисенко О.І., Діденко О.М., Драпенко О.Г., Же-лєзняк С.В., Журко В.В., Завальний П.М., Іщенко А.А., Калюжний Р.В., Квітка І.І., Колесник А.І., Корнієнко О.В., Кравець О.О., Кравченко В.М., Кулик Г.В., Левченко С.Г., Луговий А.К., Муравленко С.В., Мурга А.Ю., Носовко Г.С., Островський О.В., Півненко В.Н., Піддубний С.А., Поцяпун В.Т., Прокопенко Т.В., Руденко А.В., Романович О.Л, Савченко О.В., Сердюк М.І., Скоробогатько О.І., Сліпенчук М.В., Собко С.В., Тарасенко М.В., Тарасюк В.М., Тимченко В.С., Чепа О.В., Шайденко Н.А., Штогрин С.І., Юрченко С.І., Ющенко О.А., Ярова І.А.

Навіщо цей довгий список, у якому 50 стовідсотково українських прізвищ? Додаймо сюди ще десять: Богуславський І.Б., Вороненков Д.Н., Глубоковська Е.Г, Єзерський М.Н., Зелінський Я.В., Нікітчук І.Г., Руденський І.М., Скоч А.В., Сокол С.М., Хованська Г.П. З цього десятка людей більшість, ймовірно, також має українське походження. Ці шістдесят працюють в установі, яка налічує 450 осіб.

Земна цивілізація починалась з декількох епохальних відкриттів. Це приручення коня, що сприяло розселенню арійських племен від островів Великої Британії до Північної Індії. Це винайдення колеса, що допомогло цьому розселенню і створило передумови для стрімкого технічного прогресу людства. Це, нарешті, створення писемності, що дозволило накопичення існуючої і створення нової інформації.

До першого з цих відкриттів безпосередній стосунок мають предки українців. Найдавніший кістяк прирученого коня знайдено в одному з курганів лівобережної України. Він датується початком четвертого тисячоліття до нової ери. Ознакою одомашнення були характерні сліди від вудил на щелепах коня. Розкопки, що стали справжньою науковою сенсацією, були здійснені лише декілька десятиліть тому. Вперше про них я дізнався з тогочасних газет. Але в якості авторитетного посилання пропоную читачу солідне видання — «Енциклопедію винаходів і відкриттів», перекладену на українську з англійської за виданням «Timelines of Science and Technology» видавництвом «Махаон-Україна».

Реформа правоохоронної системи у президентській стратегії-2020 визначена як одна з восьми першочергових. Утім, за підсумками опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та соціологічною службою Центру Разумкова, реформування міліції не входить до пріоритетів українців: лише 14,9% респондентів вважають її першорядною. Причому, можна лише здогадуватися, чому найбільше ця реформа хвилює мешканців Закарпатської області (47,1%) і найменше — жителів Донбасу (5,1%). Народ не надто вірить у те, що зміна міліції на поліцію дасть можливість якісних зрушень у цій сфері.

Полковник міліції у відставці, президент фонду сприяння боротьбі з організованою злочинністю «Захист» Володимир Куценко розповів на брифінгу в Одеському кризовому медіа-центрі про недосконалість проекту реформування правоохоронної структури. Проект закону «Про поліцію та поліцейську діяльність» найближчим часом буде внесений на обговорення Верховної Ради. Але у тому вигляді, в якому він сьогодні існує, на думку експерта, приймати документ не можна. Фахівець, який пройшов шлях від дільничного міліціонера до керівника в УБОЗі, якому відома вся внутрішня складова служби в МВС, знайшов безліч недоробок у пропонованій реформі, за чим криється справжня загроза для суспільства.

Наші нові цінності ґрунтуються на відповідальності, самоорганізації та взаємовиручці, а багато суспільств світу до цього ще не готові, впевнений економіст зі світовим ім’ям, громадський діяч, член Ініціативної групи «1 грудня», меценат Богдан Гаврилишин. Своїми міркуваннями про Україну, українське суспільство та роль нашого народу у світових процесах він поділився на сторінках відомого російського журналу «Новое время» (http://nvua.net). Ось основні тези цієї публікації.

Українці вже зробили важливий подарунок світу, показавши на Майдані, що таке відповідальність один за одного. Світ занадто довго жив у жорсткій конкуренції, де людина не цінність, а ресурс.

Скандал навколо телеканалу «Інтер», який своєю новорічною програмою ніби хотів показати, що й за новітнього часу посутніх змін у нас не сталося і, можна сказати, зневажив національні, патріотичні почуття мільйонів українців, й саме тепер, у час російської агресії, не є випадковим. Можна гнівно критикувати канал, скільки завгодно вимагати най-страшнішої кари для нього, — якихось радикальних перемін у телеефірі чекати, мабуть, не варто. Доти, доки не буде змінено форму власності. А також чинне законодавство у цій галузі. І доки не стануть біля керма українського телебачення люди, що здатні зробити його українським по суті. Можна б назвати ще багато інших передумов. Але і те, і друге, й третє, і ще багато чого під нинішню пору є доволі проблематичним. Хоча насправді подібних питань на сьогоднішній день уже могло б і не бути.

Але суть проблеми навіть не в цьому. Багато людей хочуть дивитися і дивляться такі програми, бо ці люди все життя споживали подібний продукт, вони виховані, на жаль, саме на цих, сказати б, сурогатах справжнього, вони формувалися на цих самих кобзонах та газманових тощо, на совєтських фільмах, у кожному з яких було закладено отой горезвісний «двадцять п’ятий кадр», що вирощував, плекав у душі українця оте хохляцтво, те, що називаємо малоросійством, програмував у свідомості вторинність свого, національного, рідного, а фактично — всього українського. Плекав — що найстрашніше — зневагу до своєї країни. А чогось іншого, окрім цієї дієти, зготовленої для України за рецептурою московської ідеологічної кухні, українцям і не давали.

Постановою Кабінету Міністрів від 26 листопада з метою ефективної реалізації положень закону «Про очищення влади», забезпечення відкритості, прозорості та публічності у діяльності органів виконавчої влади, здійснення громадського контролю за їх діяльністю, оновлення громадських рад, утворених при органах виконавчої влади до 22 лютого 2014-го, вирішено припинити повноваження нині діючих громадських рад, а державним адміністраціям вжити заходів до формування нового складу таких рад.

Під час брифінгу в обласному кризовому медіа-центрі на цю тему говорили громадські активісти Леонід Штекель і Володимир Максимович.

«Немає жодного сумніву, що коли-небудь величезне тіло Російської імперії розпадеться, і Україна стане знову вільною і незалежною державою. Час цей наближається повільно, але неухильно. Українці — це нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. В даний час Україна роздерта між сусідами. Але матеріал для будови української держави лежить готовий: якщо не зараз, то завтра з’явиться будівничий, який побудує з тих матеріалів велику і незалежну Українську Державу».
Великий німецький вчений і мандрівник Йоганн Георг Коль (1808—1878).

Життя людини набуває певного сенсу, якщо вона береже пам’ять про своїх пращурів, на плечах яких вона стоїть. Не може бути повноцінної особистості, якій не цікаво знати, як жили і сприймали світ ті люди, завдяки яким вона з’явилася на світ і продовженням яких є. Особистість не може відбутися, якщо вона не вбирає конкретний життєвий досвід своїх дідів і прадідів. Іншими словами, життя кожної людини є ланкою в ланцюзі поколінь певного роду, тому кожна окрема людина має відчувати двоєдину відповідальність: з одного боку — перед своїми предками, а з іншого — перед прийдешніми поколіннями.

Вельми складним для України видався 2014 рік, найскладнішим за всю новітню історію. Україна виборола своє европейське майбутнє ціною втрати частини територій. Східний сусід, який повинен був за Будапештським меморандумом 1994 року гарантувати територіальну цілісність України, пазурами вчепився в країну, яка обрала власний шлях розвитку в унії з іншими цивілізованими европейськими народами, й таки урвав собі шматок. І досі газетними шпальтами блукають думки, ніби саме Майдан винен у втраті Україною своїх теренів. Чи так це насправді? Пунктирно розставимо крапки над і.

У розмові з росіянами або українцями, які не підтримують української евроінтеграції, часто доводилось чути, що до появи Майдану причетні США. Така думка не витримує жодної критики, позаяк у такому разі слід звинувачувати американців у тому, що вони через свій тиск змусили европейців відмовитися від пропозицій Україні підписати асоціацію або змусили Януковича не підписувати угоду з ЕС. Це не відповідає дійсності. Усім відомо, що Москва, дізнавшись про тверде рішення Києва підписати асоціацію з ЕС у листопаді 2013 року, розпочала торгівельні війни з Україною, намагаючись довести «хибність» обраного шляху. Торгівельні війни проти України були підкріплені дипломатичним тиском й особистими пропозиціями Януковичу, що врешті-решт дало результат — за тиждень до доленосної зустрічі у Вільнюсі офіційний Київ оголосив про призупинення евроінтеграційного руху. Країна, яка на повних вітрилах йшла до Европи, раптово завмерла… І вийшла на Майдан. Українці не схотіли миритися з втратою своєї европейської мрії. То хто ж змусив людей вийти на майдани багатьох міст, як не Янукович, який піддався тискові Путіна?

Світова спільнота продовжує підтримувати Україну у протистоянні з Росією. Очевидно, інакше і бути не може, оскільки агресія путінської Росії проти України руйнує весь світовий лад, що формувався впродовж останніх 70 років, починаючи з Ялтинської конференції 1945-го.

Згідно з міжнародним правом, визнання Росією самопроголошеної влади Криму де-юре та «ДНР» і «ЛНР» де-факто є протиправним і нелегітимним. Озброєна підтримка Росією сепаратистів і терористів на Донбасі відповідає визначенню агресії, закріпленому в резолюції Генасамблеї ООН 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 року. Росія порушила основний принцип міжнародного права, що забороняє застосування військової сили проти територіальної цілісності іншої держави (п.4 ст.2 Статуту ООН, Декларація про принципи міжнародного права 1970 року, Гельсинський акт ОБСЄ 1975 року). Москва віроломно порушила Будапештський меморандум 1994 року про гарантії територіальної цілісності України в обмін на її відмову від ядерної зброї, а також Меморандум 1995 року про підтримку миру і стабільності в СНД. Крім усього цього, Кремль відмовився до-тримуватися практично всіх міждержавних угод між Україною і Росією, укладених з 1992 року.