Матеріали з рубрикою «Ракурс»

Без науки і кроку не ступиш. Поговориш зі знаючою людиною, зрозумієш, що одні пішли від мавп, а інші — не встигли. Але це для першого класу церковнопарафіяльної школи. Тим, хто старший, Владислав Сурков з Кремля пояснив: імперії за законами природи повинні розширюватися. У світі зникає порядок, зростає ентропія, а супроти основ термодинаміки не попреш.

Саміт по закритій лінії зв’язку

Путін, роботодавець Суркова, на пальцях пояснив, як зупинити зростання ентропії. Треба повернути і зміцнити порядок, втрачений після «глобальної катастрофи ХХ століття». І ці пояснення — не теорія, а керівництво до дій. Спочатку Росія захоплює п’яту частину Грузії, трохи згодом окуповує українські Крим і частину Донбасу. Потім допомагає відновити порядок у Сирії, в Лівії і далі — в Африці. Все за наукою. От тільки безладу стає не менше, а більше. Ймовірно, тому, що в Європі та за океаном зараз розуміють порядок не так, як у Кремлі. І по змозі чинять опір відновленню Радянського Союзу.

Українські ЗМІ є досить специфічними — надто вже щедрі на негатив. Часом здається, що комусь дуже вигідно, щоб населення й надалі «атомізувалося», втрачало здатність до об’єднання. Тоді олігархи зможуть жити спокійно ще не одне десятиліття.

Погодьтеся: важко зарядитися позитивом, прочитавши зранку ось таке: «На Одещині невідомі напали на депутата та його дружину» / «В Мелітополі в сміттєвому контейнері знайшли тіло немовляти» / «На Київщині фейкові інвестори обікрали фермера» / «Неповнолітня дівчина вбила свою матір...» / «На Дніпропетровщині школярка спалила прапор України» / «Росіянин зняв прапор України з будівлі у Вінниці»...

(Одеська влада могла б підтримати цей патріотичний острівець, але...)

Прописна істина: якщо прагнеш миру, спокою та гармонійного розвитку для своєї країни — якомога далі дистанціюйся від Росії. Розумні люди про це говорять на кожному кроці. Але декого досі треба переконувати. Відомий поет Борис Херсонський про перлину Причорномор’я — Одесу — сказав так: «Багато хто живе міфом Одеси. Але це нетолерантне місто. І ніколи не було толерантним. Воно увійде до України, деконструювавши свій міф...».

Це дуже схоже на правду. Але цікаво, хто займатиметься деконструюванням глибоко закоріненого міфу? Мабуть, найкраще було б довірити цю відповідальну роботу одеській владі. У них і практика, і зарплати хороші. А владі варто спертися на патріотичну громадськість. Найкраще — на людей з багатим особистим досвідом спілкування з «русским миром». В умовах Одеси — це вимушені переселенці з Донбасу та Криму.

Таке питання, на жаль, можна поставити в нинішній непростий час і щодо інших сфер нашого життя. Пріоритетом ж мого вибору й бажанням поділитися думками-враженнями з читачами є сьогодення сільського життя, його укладу, в якому особливе місце посідає, скоріше — посідала, споживча кооперація. Мабуть, для багатьох, якщо не більшості, з теперішнього покоління це terra incognita, а ще не так давно вона була важливою ланкою — і, я впевнений, об’єктивно — суспільно-економічних відносин у державі.

На початку 90-х років минулого століття споживча кооперація України була багатогалузевою системою, яка мала в своєму підпорядкуванні розвинуту мережу торговельних, промислових, автотранспортних, заготівельних, будівельних підприємств та об’єднань, об’єкти соціальної сфери, науково-дослідні та навчальні інститути, технікуми, училища, чітку систему управління, засновану на статутних демократичних засадах від сільського споживчого товариства до Укркоопспілки у столиці.

Реальний екскурс у недавню історію

Як п’ята за потужністю промисловість Європи розсипалася на непрацюючі території та пустопорожні будівлі? Як могли падати десятиліття поспіль (1991-1999 рр.) обсяги її продукції? Як вижили люди, заборгованість за зарплатами і пенсіями яких досягала двох-трьох років? Нарешті, чому країни колишнього соцтабору наближаються до рівня економіки Євросоюзу, а ми взагалі випали з європейського потягу, що все далі від’їжджає від нас?

Нагадаю, що у 1990-ті зупинилася і була фактично ліквідована більшість об’єктів промисловості — обсяги виробництва впали майже втричі (найглибше падіння у легкій промисловості — у десять разів).

Якщо не трапиться чогось надзвичайного, то наступні, восьмі за рахунком, президентські вибори в Україні відбудуться 31 березня 2024 року. Коли закордонні колеги намагаються пояснювати поточні події в нашій країні підготовкою до виборчої кампанії, їм заперечують: виборів у нас зараз нема. Це правда. Але не вся правда.

Україна — не Росія, не США і не Ізраїль

У демократичній політично поляризованій країні, якою є зараз Україна, виборча кампанія починається з дня вступу обраного глави держави на посаду. У цьому сенсі наша країна при Зеленському не відрізняється від Сполучених Штатів при Трампі або від Ізраїлю в останні роки прем’єрства Нетаньяху. Політичним виходом з протистояння може бути тільки зміна верховної влади. На стандартних виборах — якщо процес проходить цивілізовано, або у форс-мажорі — якщо чинні прем’єр чи президент категорично не бажає залишати посаду.

Сповнюється 30 років нашій незалежній Українській державі. І ми задумуємося: які у нас успіхи і які невдачі. Що зроблено, а що — ні. У якому напрямку нам рухатися далі. І постає питання: в чому полягає сучасна українська національна ідея, яка повинна об’єднувати наш народ і давати напрям розвитку нашого суспільства?

У 2004 році завдяки співпраці Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка (тоді я був головою обласного об’єднання «Просвіти») з державними установами в Одесі було проведено ІІ міжнародну науково-практичну конференцію «Українська національна ідея: минуле, сучасне, майбутнє» з виданням програми і тез доповідей цього зібрання.

У Білгород-Дністровському районі спеціалісти Головного управління Держпродспоживслужби України в Одеській області провели фітосанітарний контроль очерету, нарізаного на експорт до країн Європейського Союзу, й на своєму офіційному сайті анонсували про черговий плановий захід.

Чим це особисто мене зачепило? Маю гостру потребу оновити дах літньої кухні, зо тридцять років тому критої шифером. Величезні важкі листи з часом десь прогнулися, провисли, десь буревії, які часто гасають нашими степами, побили їх камінцями. На стелі примітила кілька жовтих плям, тож уже й протікає…

Політичний тиждень розпочався 10 травня самітом «Бухарестської дев’ятки», південного флангу НАТО. Поряд з президентом Румунії Клаусом Йоганнісом «Бухарестську дев’ятку» (Б-9) цьогоріч очолює президент Польщі Анджей Дуда, а представлені у ній члени Північноатлантичного альянсу, колишні країни «соціалістичного табору» — від Естонії до Румунії. Тож фланг цей, скоріше, східний, ніж південний.

Зміцнення східного рубежу

Фактором, що об’єднує військово-політичні позиції країн «дев’ятки», є близькість їх територій до Росії. У разі масштабного військового зіткнення вони першими стануть ареною бойових дій з руйнуваннями і людськими втратами.

Цими днями на Українському радіо повідомили, що практично половина слухачів збирається відзначати кінець Другої світової війни 9 травня. Такі погляди досить поширені тому, що старші не звертаються за порадами до своїх дітей-онуків, які вже достеменно знають, що саме Сталін своєю політикою спровокував початок війни і втягнув нас у цей світовий злочин.

По-перше, замість того, щоб засудити агресивну політику Гітлера, як це робили європейські країни, Сталін припинив з ними перемовини, що вже відбувалися у Москві, і терміново уклав з німцями «пакт Молотова-Ріббентропа» із секретним додатком, а ще через місяць — угоду про дружбу і кордон. Завдяки цьому Гітлер уникнув небезпеки воювати на два фронти, що до того його стримувало. Все це дуже зрозуміло всім європейським країнам, які ще у 2009-у на засіданні Європарламенту ухвалили рішення про те, що Сталін, як і Гітлер, несе відповідальність за розв’язання Другої світової.

Ще недавно можливість прямого нападу Російської Федерації на Україну вважалася фантастикою. Українські військові експерти зосередження російських військ на наших кордонах пояснювали як засіб грубого тиску, як агресивну дипломатію путінського режиму, але не більше. Та цього року все змінилося. Переміщенню російських військових з’єднань і техніки зі сходу на захід засоби масової інформації у нас і за кордоном тепер приділяють стільки уваги, скільки буває напередодні справжньої війни.

Ніхто не знає, чого хоче фюрер

Чутки про близьку війну можна було б вважати одним із видів ворожої пропаганди. А картинки з колонами танків з російською символікою на заліз-ничних платформах розглядати як засіб залякування чи деморалізації населення України. При цьому на офіційному рівні можливість війни з Росією у нас постійно заперечують. Провокації окупантів замовчують, а втрати серед наших військово-службовців на Донбасі пояснюють діями снайперських груп, хоча паралельно з ними регулярно працює артилерія терористів.

13 березня у бізнес-центрі «Парковий» пройшов черговий з’їзд правлячої партії «Слуга народу». Втім, правлячою партією цю організацію тепер можна називати тільки умовно. Є правлячий Президент України Володимир Зеленський і «болото» з народних депутатів, яке за звичкою вважають монобільшістю. Фракція «СН» під час голосувань за важливі закони часто не набирає простої більшості — 226 голосів. І змушена просити підтримки у дружніх і не зовсім дружніх фракцій.

Із зали ніхто
не вийшов

Ситуація у Верховній Раді дев’ятого скликання щодо керованості, певна річ, краща від тієї, що була у ВР восьмого скликання. Але не дуже. Завдяки особистим якостям Петра Порошенка, якого недруги нині називають «гетьманом», Банковій вдавалося гнути свою лінію, вирівнюючи амплітуду коливань. Державним людям було зрозуміло, чого хоче і чого не хоче «гетьман». А нетямущим, включаючи олігархів, пояснювали, чим загрожує для їхнього бізнесу опір президентові.

Кілька вихідних днів поспіль призвели до того, що святкові, тобто пусті, новини відтіснили важливі політичні новини на задній план. А проте, перед вихідними відбулися події, що вимагають пильної уваги й осмислення.

Вашингтонський обком діє

5 березня почався реальний наступ на корупцію в Україні і на політичну систему, яка цю корупцію породжує і підтримує. Наступ почався не в Києві, а у Вашингтоні із заяви глави Держ-департаменту Ентоні Блінкена про те, що Ігор Валерійович і члени його сім’ї внесені до санк-ційного списку. Їм заборонений в’їзд до Сполучених Штатів. Операції з активами осіб під санкціями неможливі за звичайними процедурами. Але історія на цьому не закінчується. У зв’язку з діями осіб, підозрюваних у корупції, в США будуть порушені кримінальні справи.

Чи можна «скасувати» людину? Ви скажете: «Та як? Ні!». Але у ХХІ столітті це стало не тільки можливим, а й популярним. Адже технічно людину можна «видалити» із соціального середовища за допомогою публічного засудження. Цей феномен має назву «Cancel Culture», або українською — «культура скасування».

За час свого існування людство старанно бореться за свої права. Вперше про права людини йшлося ще у 539 році до нашої ери. На відомому для сьогодення циліндрі Кира були вигравіювані тексти про свободу віросповідання й скасування рабства. Цей документ і вважається першою у світі хартією про права людини. Відтоді минула купа років, а людина так само продовжує боротьбу з різними проявами дискримінації, за свої свободи й права. Так почала своє зародження і «культура скасування».

Бунт на кораблі найчастіше відбувається з вини капітана. І найчастіше тому, що капітан поняття не має про настрої помічників, та й команди в цілому. З бунтом, звичайно, можна впоратися за якийсь час. Але в цей час штурвал залишається без нагляду.

Про ловлю риби в каламутній воді

Думаю, ви здогадалися, що йдеться про Україну та її шостого президента, який на очах втрачає один за одним важелі управління державою. Цих важелів з моменту обрання і то було раз, два та й годі. Команду «слуг народу» довелося набирати з нуля і навчати грамоті на трускавецькому курорті. З першого дня навчання «слугам» навіювали, що господар у них один. Без нього, Володимира Олександровича Зеленського, обранці народу й ламаного гроша не варті. А з ним — сила.

Реалізація мовного закону далеко не всіма в Україні сприймається позитивно. Зрозуміло, що багатьом мешканцям Південного Сходу було б краще й надалі перебувати у звичному російськомовному просторі. Коли українська або повністю відсутня, або ж присутня незначною мірою, скажімо, для виконання певних декоративних функцій. З цим вони ще якось миряться. Але як переконати це консервативне середовище, що саме українська мова є головним захистом від сумнівних принад «русского мира»? Сьогодні, завтра і завжди! Російська при цьому нікуди не дівається, адже вона й нині «живее всех живых». Але національним панциром, оберегом може бути саме українська.

Як на мене, важливим є поєднання кількох моментів. Усві-домлення того, що забезпечення компромісу поміж україномовною та російськомовною частинами соціуму є набагато важливішою річчю, аніж усі інші проблеми з меншинами, разом узяті. Звісно, тут теж не без проблем. Дедалі помітнішим стає національне відродження етнічних громад півдня Бессарабії. Поступово в ролі найбільш «неуспішної» меншини Буджаку все виразніше опиняються українці. Поспілкуйтеся з ними, і ви почуєте, як вони заздрять болгарам чи молдованам. Стосовно фінансування і так далі. Це неприємна обставина, але вирішення проблеми все одно лежить через всеукраїнський компроміс україномовних і російськомовних. Ніяк не інакше.

Може, й не всі знають, що Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй оголосила 2021-й Міжнародним роком овочів та фруктів.

Гендиректор Продовольчої сільськогосподарської організації ООН (ФАО) Цюй Дуньюй закликав усі країни світу шляхом впровадження інновацій та передових технологій нарощувати стійке виробництво овочів та фруктів, інших продуктів харчування, які складають основу здорового способу життя. Він також зазначив, що пандемія коронавірусу змусила людство шукати нові шляхи в боротьбі з голодом та неповноцінним харчуванням. На думку очільника ФАО, всі країни світу мають розглядати Міжнародний рік овочів і фруктів як можливість удосконалити інфраструктуру та методи ведення сільського господарства і таким чином підтримати сільгоспвиробників. Адже цей напрямок виробничої діяльності може стати для них надійним джерелом прибутків.

Цікаво їхати у львівському міському транспорті, читаючи «Чорноморські новини». З вільним часом сутужно, а от переглянути матеріали, добираючись в інший кінець міста трамваєм чи тролейбусом, сам Бог велів. Нерідко пасажири, які сидять позаду чи стоять поряд, помітивши дещо незвичну для нашого регіону назву, запитують: «Звідки ця газета, де видається?». Кажу, що в Одесі. Дивуються і водночас радіють, що українською мовою.

Так у транспорті. Але й при щільніших контактах з науковцями може з’ясуватися, що далеко не зайва ця газета у Львові. От начебто й усе найважливіше знаєш про Одесу, та коли заглиблюєш-ся в історичні матеріали, які друкуються в «Чорноморці», то виявляється: далеко не все. Ми тут навіть інтерв’ю з визначними киянами та львів’янами можемо пропустити. Тоді «ЧН» нагадають. Скажімо, розмова Алли Котляр з Євгеном Головахою «Якщо інтелектуальна еліта складе руки...». Або з правозахисником Мирославом Мариновичем — «Світ тримається на ДНК цінностей» і «Головне зерно — у народі». Чи точка зору історика Ярослава Грицака на нинішні події: «Революція Зеленського — це третій Майдан, який хакнули». І з відомим правозахисником, і з не менш відомим істориком я знайомий особисто, тож, при бажанні, можу з ними зустрітися, але саме «Чорноморка» детально проінформувала про погляд згаданих львів’ян на останні події.

Отже, головна подія року. Ніхто не сумнівається — всесвітньо значущою подією є пандемія вірусу COVID-19. Вона однаково вплинула на те, з чим зіткнулося більшість країн і народів планети. Однак у різних куточках світу виникли неоднакові проблеми. Різного масштабу і різної складності.

Контури
нового світу

Не варто сподіватися на те, що за допомогою створених і запущених у виробництво вакцин вдасться швидко впоратися зі всесвітньою заразою. Але навіть якщо вдасться, шкода, завдана людству пандемією, непоправна. І йдеться не тільки про мільйони людських жертв. Державні структури, суспільні відносини, світова економіка та політика не зможуть повернутися до колишнього стану.

Після історії зі зривом операції українських спецслужб із затримання терористів («вагнерівців», які воювали проти наших військ на Донбасі) нас, здавалося б, нічим здивувати. Але 2020-й — рік невтихаючого скандалу в полі-тичній, економічній і фінансовій сферах. І в кожній сфері до кінця року, підозрюю, нас чекає чимало сюрпризів.

Старе слово в новому значенні

У словниках далекого зарубіжжя не так давно з’явилося російське слово «крыша» в новому значенні. Громадянам України і нашим «братам» з колишнього СРСР це значення пояснювати не треба. Кожен, хто хоч раз звертався за допомогою до відомих представників влади, прекрасно розуміє, про що йдеться й у скільки обійдеться «захист». Таке явище називають хабаром. Але це, коли «крыша» маленька, а вигоду від «захисту» отримує начальник місцевого рівня.

«Це ви «Саша 3%» вже написали на майках. Ну ви хоч вірите, що у чинного президента — 3%? Та в цій ось «альтернативній кампанії» я вже більше трьох наберу».

О. Лукашенко під час виступу перед опозицією у Бресті.

Фальсифікації виборів — не нове явище на пострадянському просторі. Загалом, після того, як про фальсифікації стає відомо, відбувається або зміна влади (як це було в Україні у 2005 році чи у Киргизстані влітку 2020-го), або зберігається статус-кво (як це неодноразово було в РФ, Казахстані, Азербайджані та Білорусі до 2020-го).

Пояснити відмінності у результатах, до яких призводить викриття фальсифікацій, можна тим, що фальшують вибори по-різному. Розуміння природи фальсифікацій у Білорусі дасть змогу відповісти на низку питань. Для чого Лукашенкові 80%? Чому протести тривають так довго? Та чому у Росії за ними зацікавлено стежать?

Політичне літо в Україні закінчилося. І закінчилося день у день за календарем. 31 серпня у Києві на «вертолітному майданчику Януковича» відбувся з’їзд правлячої партії «Слуга народу». Осінній передвиборний з’їзд.

Без «зеленої» вертикалі

Хоча на вертолітному майданчику в повітрі незримо витали гасла «єдність партії і народу непохитна» та «рішення з’їзду — у життя», на радянські урочистості захід не був схожий. Але не був схожим і на американські з’їзди. Він нагадував презентацію продуктів фірми середньої руки. Де представляють залежані товари упереміш з новими. А президент упевнений, що покупець з’їсть усе. Ви зрозуміли, сподіваюся, що йдеться про представлення кандидатів на посади міських голів та членів міськрад в українських обласних центрах.

Якнайменше хотілося б перелічувати прізвища цих кандидатів й оцінювати їхні шанси на перемогу. Рейтингами цих людей, їхніми біографіями та описами скандалів з їхньою участю переповнена літня українська преса. Пресу осінню зацікавить питання рамкове: чи здатні кандидати від «Слуги народу» у разі перемоги сформувати підпорядковану центру вертикаль у місцевому самоврядуванні? А в разі поразки — не допустити конфронтації місцевої влади з київською. І домовитися про умови співіснування.

Між великим і малим: чи на часі Україні сперечатися щодо герба?

Верховна Рада щойно оголосила конкурс «на кращий ескіз великого Державного Герба України». Це не вперше, до речі. А навіщо він потрібен, великий герб?

Згідно з постановою, уряд до жовтня повинен утворити організаційний комітет, розробити і затвердити відповідні положення, а також вирішити питання щодо фінансового й матеріально-технічного забезпечення організації та проведення конкурсу. Переможець має бути визначений до 1 грудня.

Українське суспільство нині вельми розхитане, розділене та розсварене. Нема спільної визначености подальшого руху в майбутнє, не видно реальних шляхів досягнення миру, а найгірше — нема розуміння: нас навмисне розсварюють, а ми бездумно заковтуємо ці фахово розставлені гачки. І не видно цьому кінця.

Що ж розділяє нас усіх саме в той час, коли так потрібна згуртованість, зібраність, коли нам необхідна єдність — хоч слово це, направду, вже набило оскому від постійних заклинань упродовж багатьох років. Одні вважають, що це — питання мови. Але ні, не мова, українська чи російська, роз’єднує наше суспільство. Кожен спілкується, якою хоче, головне — щоб державна функціонувала повносило: у всіх держструктурах, в освіті, культурі та, власне, у всіх сферах суспільного життя, коли воно входить у контакт з громадянином.

Не всі безробітні поспішають шукати кращої долі за кордоном. Багато з них, а переважно жінки, намагаються заробити на життя не виїжджаючи за межі України. У селі, скажімо, можна знайти сезонну роботу в полі, але як прожити рік? Тому їдуть з надією у великі міста. Зокрема і в Одесу. А зважаючи на наплив робочої сили ще й із сусідньої Молдови, конкуренція серед охочих влаштуватися у приватні будинки прибиральницями, куховарками, гувернантками, покоївками, нянями, сиділками, двірниками, садівниками, охоронниками дуже висока.

Цю ситуацію і враховують агентства з працевлаштування. Деякі з них ставляться більш-менш шанобливо до претендентів на робочі місця, беруть певні зобов’язання щодо захисту їхніх інтересів. У договорах низки фірм зазначається, що наймач зобов’язується створити нормальну психологічну обстановку для роботи, а у випадку образи працівника останній має право розірвати угоду.

Наші недруги найбільше експлуатують тезу про те, що ми, українці, різні, не єдині, а відтак нагнітають міжнаці-ональну ворожнечу, яка ніколи не вела до порозуміння поміж людьми, до поліпшення їхнього добробуту.

На цю тему я поспілкувався з уславленим багаторічним досвідом керівником, головою Лиманської районної ради ветеранів, Почесним ветераном України Миколою Івановичем ГАВРИЛЕНКОМ.

16 липня народ України відсвяткував ювілей — тридцятиріччя відновлення державного суверенітету. Це свято для нашої країни не менш важливе, ніж День Незалежності. З дня прийняття Декларації про державний суверенітет Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки ХІІ скликання розпочався незворотний процес розпаду Радянського Союзу. Процес був ініційований і затверджений вищим законодавчим органом нашої країни — країни-засновниці і рівноправного члена Організації Об’єднаних Націй.

З волі народу

На всіх етапах утвердження державної незалежності влада посилалася на волю українського народу, виражену в декларації. Проголошення Акта про незалежність 21 серпня, рішення про проведення референдуму 1 грудня 1991 року — все це спиралося на Декларацію про державний суверенітет, випливало з її духу і букви. І становило єдиний корпус документів легалізації нової держави.

Останніми днями у суспільстві, особливо серед тих, хто знає, що хліб не росте на прилавках магазинів, а корів, які дають молоко, не випасають на віртуальних пасовиськах, шириться лавина пересторог щодо законопроєкту, яким можновладці, котрі хазяйнують нині на Печерських пагорбах, взялися обкласти оброком тих, хто тяжкою щоденною працею господарює на землі, забезпечуючи хлібом-молоком-огірками-петрушкою всіх нас.

Стривожені ініціативою «зеленої» влади не тільки прості селяни, а й у наукових колах сільськогосподарської галузі.

Наполегливе бажання шостого Президента України сконцентрувати владу в своїх руках зрозуміле. Більше року воно приносило Зеленському користь. Рейтинг глави держави був, наприклад, набагато вищий за рейтинг партії «Слуга народу», а рівень довіри до нього — за рівень довіри до уряду і парламенту. Але все має межу. Пісочний годинник політики тепер готовий перевернутися. З усіма наслідками.

Гілля, коріння і політичне сміття

Не втомлююся нагадувати, що Україна, згідно з Конституцією, є парламентсько-президентською республікою. Повноваження глави держави головним чином обмежені силовим блоком, сферою зовнішньої політики, а у внутрішній політиці здійснюються через голів місцевих адміністрацій. Це в ідеалі. На практиці президенти України завжди виходили за ці межі, а принцип поділу гілок (виконавчої, законодавчої та судової) влади реалізовувався, переважно, у міжнародних угодах і конвенціях. Задля краси правової системи.

Національна єдність — це коли люди усвідомлюють, що вони є частиною великої родини, яка називається політична українська нація, і коли вони готові захищати свою Батьківщину та її незалежність, докладаючись у будь-якій формі, роблячи свій внесок у її розвиток, переконаний професор політології НаУКМА, науковий директор фонду «Демократичні ініціативи» Олексій Гарань.

«Ми можемо по-різному бачити, якою має бути Україна, — зазначив він під час онлайн-марафону «Що нас об’єднує: п’ять питань про національну єдність», організованого UKR-LIFE.TV спільно з національною платформою «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію». — Я хотів би, щоб ми були об’єднані навколо ідеї європейської України, якщо говорити про те, що може бути національною ідеєю. Але можуть бути люди, які з цим не погоджуються, які вважають, що Україні не треба вступати до Європейського Союзу. Та в будь-якому разі ми маємо розуміти, що це наша Батьківщина і ми готові захищати її незалежність. Оце є дуже важливо, особливо коли є зовнішній ворог».