Матеріали з рубрикою «Ракурс»

Історико-топонімічна комісія Одеської міської ради відклала ухвалення рішення щодо демонтажу пам’ятника «Засновникам міста», більш відомого як «пам’ятник Катерині ІІ», через центральну скульптуру імператриці на монументі, повідомив https://izbirkom.org.ua.

За словами керівника Південного міжрегіонального відділу Інституту національної пам’яті Сергія Гуцалюка, комісія вирішила дочекатися висновку юридичного департаменту міськради щодо повноважень комісії з цього питання: чи взагалі вона має право ухвалювати рішення щодо знесення монумента. «Історико-топонімічна комісія вкотре не ухвалила рішення про долю пам’ятника Катерині II в Одесі. Як з’ясувалося, юридичний департамент досі не з’ясував повноваження міста: чи воно тремтяче, чи має право прийняти рішення про його знесення. Тому комісія вирішила знову відкласти це питання у довгу шухляду», — написав він у Facebook.

Слово «деескалація» останнім часом практично зникло з перших шпальт преси. Воно майже не використовується дикторами інформаційних програм на ТБ. Навіть у мережі це колись модне слово вживають рідко і не в сенсі поступового руху до миру. Після масштабної війни, розв’язаної росією в центрі Європи, про процес деескалації згадують хіба що Реджеп Ердоган і Сі Дзіньпін із суто спекулятивних міркувань.

«Некорисні» бюрократи і корисний генерал-майор

Допустимо, що завдяки зусиллям кремлівського психопата міжнародне право остаточно стало фікцією, шантаж — єдиним інструментом міжнародних відносин, а стратегічно важливі багатосторонні договори на наших очах перетворилися на клаптики паперу. Навіщо тоді витрачаються космічні суми на утримання бюрократів в Орга-нізації Об’єднаних Націй, ОБСЄ і в десятках подібних об’єднань, що працюють винятково на утримання власних безпорадних апаратів? Чи не розумніше було б звільнити сотні тисяч нероб, а на кошти, що вивільнилися, створити новий дієвий апарат з підтримання світового порядку?

«Після Другої світової війни завдяки публіцистичним і художнім творам, тобто на рівні масової культури, поширився романтичний, пом’якшений, навіть дещо баналізований образ Муссоліні — проникливий, наче міт, стійкий, немов антиміт, і перекручений, як вони обидва», — читаємо у вельми цікавій італійській книжці про першого фашиста: Алессандро Кампі, «Муссоліні» (Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 2020). Авжеж, коли бачиш у своєму «герої» такі риси, як «непогамовний авантюризм… смак до провокації з певною долею кокетства та заради епатажу… богемний стиль… ексцентричність і аномалію», — оповідь заповідається на захопливу.

Утім, автор не справджує читацьку надію на біогра-фічний екшн — він дає дещо більше: розуміння того, як типова «людина з народу» опиняється на чолі нації. Такий собі детектив з царини соціальної психології, «по-літико-інтелектуальна біографія».

Наступного ж дня після підписання в Стамбулі угод про вивезення через чорноморські порти України нашого зерна російськими ракетами «Калібр» був демонстративно обстріляний один з цих портів. Наш, Одеський.

Виграти війну, не воюючи?

Стамбульські угоди вирішили для агресора в позитивному сенсі кілька важливих завдань (про це — у статті Бориса Соколова «Міна негайної дії» на «Гранях.ru»). А от Україні стамбульські документи додали стільки ж, якщо не більше, проблем не вирішених.

Якось звернув увагу на цікаву тему, порушену у фейсбуці бессарабською болгаркою Тетяною Станєвою. Оскільки йдеться про мешканку Одеської області, то найлогічніше написати про це у стабільну, перевірену і патріотичну газету «Чорноморські новини». Думаю, її читачі також висловлять свої думки.

Ось що написала Тетяна:

«Сурогатне материнство та штучне запліднення могли б покращити демографічну ситуацію в країні після війни. Це, звісно, комплексне питання. Йдеться не тільки про фізичні можливості запліднення, а й про захист та безпеку дітей, про їхнє майбутнє. Про це в першу чергу треба потурбуватися після війни.

5 липня 2022-го сталася знакова подія, яка, як не дивно, не викликала значного резонансу в широких колах українців. А сталося те, у що ще якихось років зо 30 тому майже ніхто не вірив.

Колегія суддів Восьмого апеляційного адміністративного суду завершила розгляд адміністративної справи №826/9751/14 та ухвалила рішення про заборону діяльності Комуністичної партії України. КПУ та партія «Щаслива Україна» поповнили список зі ще 13 проросійських політсил, заборонених раніше.

Серед багатьох чинників нашої майбутньої Перемоги над клятими орками експерти зазвичай називають зростаючу потужність ЗСУ, Територіальної оборони, Національної гвардії, Прикордонної служби, МВС, згуртованість і патріотизм всієї української нації, адекватну діяльність нашого керівництва, військову та економічну допомогу з боку всього цивілізованого світу. На мій погляд, до цих чинників слід додати також занепад економіки і соціальної сфери в росії, який упродовж 22 років правління путінського злочинного режиму невпинно поглиблюється.

Протягом останнього року путлер підняв шалену істерію щодо нібито загрози росії з боку НАТО, і це в той час, коли країни НАТО та ЄС впродовж трьох останніх десятиліть були основними торговельними партнерами рф. Кремль вимагає не приймати Україну в НАТО, бо не хоче випускати нашу країну із сфери свого впливу, оскільки без України не тільки неможливо відтворити квазі-СРСР, а й тому, що без України існування самої московії в умовах її нинішнього економічного занепаду є вкрай проблематичним. Путлер не може відпустити Україну «в свободное плавание» ще й тому, що, ставши членом ЄС та НАТО, вона почне стрімко розвиватися як демократична й економічно потужна держава, і це буде для росіян не дуже приємним контрастом із нинішньою ситуацією в самій росії, а тим більше — у найближчій перспективі, через 10—20 років.

Триває неймовірно важка війна. Кожного дня гинуть наші захисники і захисниці… Неможливо спокійно писати про таке: перо мимовільно спиняється...

Здавалось би, ніяких не може бути дискусій чи зволікань стосовно того, що все, бодай мінімально пов’язане з ворогом, потрібно викинути геть з нашого життєвого простору. Прибрати всі оті пам’ятники і пам’ятні знаки, російськомовні написи та вивіски суціль російською мовою тощо — «верстові стовпи» імперії, мітки їхнього тут перебування, ознаки спотвореної, вже давно не української, ментальности. Знаєте, як пес мітить свою територію? Так отож!..

Мабуть, кожен українець сьогодні бажає одного — удару відплати. Ворог має боятися, жити в напрузі. Можливості для цього є, але скромні наразі.

З початку повномасштабного вторгнення російська армія застосувала щодо України вже понад 2800 різних ракет, сотні тисяч авіабомб і снарядів реактивної артилерії.

Питання алярмістське, але його треба поставити, особливо тепер, бо кремль усе більше втрачає надію в Україні, а риторика російських політиків і пропагандистів стає все жорсткішою.

Необхідно розглянути два можливі сценарії. По-перше, ймовірно, Захід може перетнути якусь російську червону лінію і тим самим спровокувати жорстку відповідь москви. По-друге, фрустрований своєю неспроможністю виграти війну проти значно слабшого супротивника, президент росії путін може вирішити, що єдиним способом врятувати свій режим від краху буде військова диверсія проти слабкого місця Заходу.

Якщо на початку п’єси на сцені висить рушниця, то до кінця п’єси вона повинна вистрелити. Втім, цитувати російського письменника зараз не на часі. Звернемося до творчості письменника американського, майстра горора і трилера Стівена Кінга. Реалії його знаменитого роману «Протистояння» далекі від тих, які нас оточують. Але суть ненависті описана так, начебто Кінг писав роман під обстрілами в Харкові або в Сєверодонецьку.

Куди рушниця вистрелить?

Спрощено сюжет роману Кінга можна подати як протистояння двох спільнот громадян, що вижили після хвороби, яка умертвила дев’яносто відсотків населення США. Одну спільноту об’єднує вірність свободі, закладеній в американській конституції. Другу — страх перед фюрером, уособленням вселенського пекла. Роман побудований на очікуванні нападу сил зла на територію свободи. Її населення за рішучістю вбивати ворогів, за підготовкою до війни, за озброєнням і за пропагандою ненависті дуже поступається війську фюрера.

Мова — зброя! Але ж не ганебна мова, бо ганебна (нецензурна) — лише послаблює.

Із чиїх тільки вуст не звучать у ці дні матюки?! Телеканали навіть не «запікують» (не приглушують) ці ганебні слова. На кого ми перетворюємося? З ким уподібнюємося?! А з нашим ворогом.

Влада добре робить, що не публікує офіційну статистику наших втрат. Не тому, що нам краще не знати правди, а через те, що цифри жодним чином не описують реальні масштаби українського горя.

У визвольній війні статистика позбавлена сенсу. Вона колись буде корисною для істориків, але в цей конкретний момент не має жодного значення. Бо якщо цифра загиблих на фронті захмарно висока, це не означає, що ми складемо зброю і капітулюємо. А якщо наші втрати значно менші, ніж у росіян, це не означає, що вже завтра ми відсвяткуємо перемогу. У нас немає іншого виходу, ми мусимо битися, і жодна статистика нас не зупинить.

Ми полюбляємо розповідати, «як було колись…». Ідеться переважно про місцеві історії. Вони різні і їх вдосталь.

Звернув увагу на репліку мого земляка, що, мовляв, колись у селі, якщо господарі відлучались на деякий час, хату колодкою не запирали. Достатньо було на порозі перед дверима поставити перешкоду (палицю чи коромисло), і до житла ніхто не заходив. Таке було ще на початку 60-х років минулого століття.

Дату вторгнення російських військ в Україну 24 лютого 2022 року частина оглядачів-міжнародників вважає початком третьої світової війни. Дві такі війни у минулому столітті були війнами ресурсів. Точніше, ресурсів, які супротивникам вдалося мобілізувати для війни. У Першу світову йшлося, переважно, про кількість солдатів в окопах. У Другу — про сукупність людських і промислових потенціалів. Виходячи з цього, експерти намагаються передбачити розвиток подій і результат світової війни у ХХІ столітті.

Про готовність до жертв

Росія та її умовні союзники в рамках більшості прогнозів безумовно програють. Сукупні ресурси цивілізованих країн у рази, а може, і в десятки разів, перевершують сумарні можливості диктатур та автократій світу. Не кажучи вже про технологічну перевагу буквально в усіх секторах військово-промислового комплексу. Є, щоправда, в таких оцінках одна «закарлючка», розмов про яку уникають. Готовність до людських жертв.

Злочинний напад кремля на Україну викликав зовсім не ту реакцію, на яку чомусь сподівався ослаблий розумом «вождь» московії. Цю ординську акцію світ назвав «харакірі для рашки». Цивілізовані люди побачили у діях путлера і гітлера багато схожості. Визначили режим рашки як фашистський. Виникло одразу й слово — «рашисти».

Так званий захист російськомовних людей перетворився на суцільне їх знищення у Харкові, у Маріуполі, на Донбасі.

Про деталі наступальних бойових дій не можна писати, щоб про наші плани не дізналися вороги. Місця попадання російських ракет і снарядів не можна знімати, щоб не дати противнику уточнювати координати цілей. Обговорювати переміщення наших військ і військової техніки — табу. Такі обмеження свободи слова під час війни виправдані, законні і справедливі.

Небезпечні ігри

Але в політичній царині — інші правила. Чиновники, які відповідають за безпеку, запросто можуть злити в пресу «компромат», що підриває єдність воюючої країни. Бо ж демократія. І сьогодні легше людину змішати з болотом, ніж завтра виграти у неї на виборах. Такі методи до пори до часу були виправдані існуванням в Україні «п’ятої колони», яка відкрито співпрацює з ворогом. Справилися. Проросійські партії позбавили засобів пропаганди, притягнули до відповідальності їхніх лідерів. Потім ці партії законодавчо заборонили.

З невідомої причини політичні та військові аналітики, у нас і за кордоном, через тиждень після вторгнення російських військ в унісон оголосили 9 травня «сакральною» або переломною датою у воєнних діях. На Заході багато хто був упевнений, що після провалу триденного «бліцкригу» в лютому росіяни до свого «дня перемоги» все ж постараються домогтися очевидного успіху.

США вступають у третю світову війну

В Україні намагалися передбачити, чого чекати від ослабленого, але такого, що не втратив боєздатності, ворога. У тому, що успіх нашої країни у воєнному протистоянні агресорові можливий тільки за допомогою і за підтримки союзників, не сумнівався ніхто. Але багато чого залежало від форми підтримки. Тепер стало зрозуміло, як нас підтримуватиме під час війни головний союзник — Сполучені Штати Америки. 9 травня президент США Джозеф Байден підписав схвалений Конгресом «Закон про ленд-ліз на захист демократії в Україні 2022 року» (на знімку).

За службовим обов’язком доводиться іноді повертатися до відвалів словесної руди. У тому числі й ідеологічної. Внесок у подібні теорії і розробки 1990-х колись робили мої друзі і я особисто. Чинні і колишні викладачі історичних дисциплін, ми намагалися в глибині століть відшукати коріння того, що оформилося потім у так званий рашизм. Згадували Орду, російський імперіалізм, радянську владу і таке інше.

Кайданки, праска і паяльник

Але історики, особливо археологи, добре знають, що багато відкриттів лежать не в глибині, а на поверхні. А екскаватор на розкопках здатний наробити більше шкоди, ніж бути корисним. Зокрема, знищити цілий культурний пласт. Для пояснень путінського експансіонізму, звірств у «збиранні російських земель» і протистояння із західною цивілізацією зовсім не обов’язково згадувати Орду, московських царів і більшовиків.

Російські політологи давно вже зробили висновок, що «Украина с плодородным черноземом, с богатым Донецким бассейном, с плотным населением и выходом в Черное море великолепно может существовать как самостоятельное государство без Великороссии, но что последняя, загнанная в Сибирь и тундры, отрезанная от Черного моря и прижатая к берегам Ледовитого океана, не может обойтись без Малороссии».

У 2015 році князь Дмітрій Шаховской, заявивши разом з іншими представниками голубої крові на еміграції підтримку Путіну, додав: «Это не означает, что Украина – это Россия. Но это означает, что Украина воспринимается как часть России. Воспринимается как что-то единое с Россией».

На філологічному факультеті ОНУ — новина. Кафедру української літератури доповнили й донайменували. Тепер має бути кафедра української літератури та компаративістики.

Ну то й що? Це вартує уваги у час війни? Більше того, всі дійові особи локального збурення задоволені. Розумом розумію логіку подій, прагматику того, що відбувається, може, навіть недоречність моїх міркувань, коли погань убиває наших людей, загиджує собою нашу землю. Але так буде не завжди. Ми переможемо! Сумнівів тут бути не може. Як і в тому, що україноцентричне гуманітарне знання — альфа й омега державницької ідеології — має бути збережене, має розвиватися і в час війни. Ентузіазм, самовідданість до самопожертви, героїзм не є довготривалими, передовсім серед тилового загалу, компенсаторами ідеологічних переконань, «розмити» які значно легше, ніж виховати і сформувати…

Ці нариси з’явилися після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну на фейсбучній сторінці науковця Інституту української археографії та Інституту історії НАН України Наталії Старченко. В них відома укра-їнська історикиня по-новому осмислює питання взаємодії української та ро-сійської культур, про які у свідомості більшості навіть освічених українців існували стереотипи, що створювалися багато десятиліть і навіть століть.

Російські інтелектуали й Україна

Російський релігійний мислитель Георгій Федотов через одинадцять років по революції написав на еміграції статтю «Будет ли существовать Россия?».

Незадовго до нападу росії на Україну я опублікував статтю під назвою «Битва за історію і формування ідентичності: фальшиві новини протистоять професійним новинам». Зараз, коли бойові дії розгортаються на повну, зрозуміло, що цю розмову варто продовжити, щоби проаналізувати трьох її головних акторів: росію, Україну і так званий «колективний Захід». Ця розмова про світ, у якому ми живемо, світ, який стикається з величезними проблемами, пов’язаними з чесністю та гідністю.

Росія — міжнародний терорист,
а російське суспільство — співучасник злочинів путіна

Напад росії на Україну виявив безліч проблем у взаєморозумінні та пошуку точок дотику в глобалізованому світі. Якщо ми не знайдемо способу зрозуміти одне одного, ми просто знищимо нашу планету. Почати варто з визначення «українська криза». Це не криза. Це — війна. І почалася вона не у 2022 році, й навіть не у 2014-у. Насправді вона ніколи й не закінчувалася, вона триває століттями, відколи стало можливим говорити про історію України та історію росії.

Я невимовно вдячний журналістам та оглядачам за репортажні й аналітичні матеріали. Ними всі ми живемо вдень і вночі. Моє ж нинішнє слово — для тих, хто хотів би поглянути на новітню російсько-українську війну крізь призму окремих уривків із Біблії. Бо в багатьох із нас очі, відірвавшись від екрана комп’ютера чи телевізора, вдивляються з надією все-таки в Небо…

«Багато пророків і праведних хотіли бачити, що ви бачите, і не бачили, і чути, що ви чуєте, і не чули» (Мт. 13:17).

Як історик України я маю багато контактів з російськими істориками: як-не-як, історії наших двох країн пов’язані між собою. Так само я знаю багато австрійських, американських, ізраїльських, німецьких, польських та інших істориків, які займаються нашою історією. Від початку війни вони шлють мені листи, розпитують, чи моя сім’я і мої студенти у безпеці, та пропонують нам допомогу.

А тепер вгадайте, скільки з них є російськими істориками?

26-27 березня ми стали свідками «історичних» виступів двох глав держав. У Королівському замку Варшави народи світу порадував промовою президент США Джозеф Байден, а наступного дня журналістам «опозиційних російських засобів масової інформації» подарував інтерв’ю Президент України Володимир Зеленський. Як думаєте, чи не занадто багато в невеликому абзаці лапок? Як на мене, навіть замало.

Про зміну режиму — ні слова

Зеленський і Байден, кожен на свій лад, прагнули сказати менше по суті, але якомога голосніше про те, що не потребує промов. Тобто про те, на яких умовах можна зупинити війну. І що для цього треба зробити. Визнати, що від єдиної наддержави в цьому сенсі нічого не залежить, визнати, що для зупинення війни Україні необхідно зникнути з політичної карти світу, — не можуть ні Байден, ні Зеленський.

Россия не хочет войти в дружную семью народов,
она хочет быть зловещим примером...
                Петро ЧААДАЄВ.

Агресія московії проти України вкотре поставила питання важливості визначення критеріїв нашої національної ідентичності, нашого ставлення до російської мови і культури загалом, мовної пропорції на теренах України і, зрештою, нашого духовного здоров’я й безпеки — речей, над якими мало замислюється пересічний українець. Ми повинні чітко провести межу з росією не тільки територіальну, але й ментальну, й у цьому сенсі наша культура та мова і є тим духовним водорозділом, які роблять нас унікальними і неповторними.

Погоджуючись з прибічниками ліберальної доктрини, що поняття політичної нації допускає полікультурність, а отже співіснування різних мов та етнокультур, ми повинні визнати важливість як цементуючої у державі саме української мови, яка є також нашою візиткою у цивілізований світ. Не всі носії російської мови навіть після російської агресії відмовляться на користь української, і нам ще не раз доведеться червоніти перед представниками інших зрілих націй за своїх індиферентних співвітчизників, котрі позиціонуватимуть себе як громадяни України. Але це тема окремої розмови. Зараз же хочу повернутися до оцінки російської культури загалом і висловити свої міркування, можливо й полемічні, що виникли у перші дні широкомасштабної війни держави-монстра проти України як реакція на деякі крайнощі у сприйнятті моїми співвітчизниками російської культури, віддаючи перевагу перш за все тій її складовій, що розвивалася не в останню чергу як європейська візія й антитеза державній доктрині.

Про російсько-українські політичні взаємини

Минуло вже три місяці, як відійшла в кращі світи моя дорога матуся, а наша славна поетеса і громадська діячка Галина Могильницька.

Хочу, щоб знову для всіх нас прозвучало її розумне та виважене слово, що й нині є таким актуальним. Уважно прочитайте статтю Галини Могильницької «Цілував яструб курочку… (Про російсько-українські політичні взаємини)», яка була надрукована в «Чорноморських новинах» ще у 2000 році.

Ярослава РІЗНИКОВА.

У Росії розпочалася чергова антиукраїнська істерія під кодовою назвою «защита прав русскоязычного населения».

Російські «думці» зчиняють галас про дискримінацію цього «населення», а посол Російської держави в Україні І.Абоїмов геть недипломатично погрожує з екрана телевізора, що Росія «будет принимать серьёзные меры, чтобы защитить права рускоязычных, в том числе и украинцев». Отакої!

Тридцять років тому в Англії видали роман Роберта Харріса, а через два роки з'явилася його екранізація — класика «альтернативної» історії — телефільм «Фатерлянд» (Вітчизна, Батьківщина). Одна із сюжетних ліній — майбутнє, в якому Гітлер зберіг владу і дожив до 75 років. Злочини нацистів засекречені, архіви знищуються або в руках гестапо.

Як лікувати майбутнє

Охочі можуть подивитися фільм з Рутгером Хауером. Але інтерес для нас становлять не актори першого плану, а те, як у кіно показаний німецький народ, що зберігає в умах і душах нацизм. У «Німеччині альтернативного майбутнього» ніхто не знає і знати не бажає про злочини гітлерівців, зокрема про конференцію 1942 року у Ванзеї, де верхівка Третього Рейху постановила «остаточно» вирішити єврейське питання. У те, що євреї виїхали з Німеччини невідомо куди, вірить усе населення. Американській журналістці, яка передала президентові США справжні документи, дивом вдається уникнути смерті.

Коли говоримо про причини російської могутності (від якої сусідам анітрохи не легше), то не забуваємо сказати про відносну ефективність авторитарної моделі. Цар, генсек чи президент щось задумав — і народ усе беззастережно виконує. Але зазвичай не кажемо про ефективність брехні, яка у поєднанні із стрункою вертикаллю влади є надзвичайно потужною зброєю.

Брехня в Росії — більше, ніж пальне. Вона є одночасно і локомотивом, і навіть зодчим.