Матеріали з рубрикою «Ракурс»

За інформацією одеської держсанепідслужби, проби морської води, взяті на пляжах міста, відповідають нормативним вимогам. Офіційна статистика свідчить, що захворюваність на гострі кишкові інфекції не перевищує сезонного рівня, а випадки сальмонельозу чи дизентерії поки що зовсім не фіксовані. Чи не ідеальні умови для літнього відпочинку?

Якби ж лише цими умовами все й обмежувалося… Чимало гостей-пляжників нарікають на інші обставини. А деякі з цих обставин, на жаль, в Одесі просто за всілякі рамки пруть. Стосується це і «кусючих» цін на житло, і нав’язливих платних «послуг» на територіях пляжів, що іноді супроводжуються ще й невмирущим «совково-сервісним» хамством. Одне слово: колеться і кусається пік сезону.

За даними ООН, в 2013 році за політичним притулком звернулися близько 40 тисяч росіян — за цим показником РФ посідає друге місце у світі після Сирії. Деякі з них поїхали в Європу, а деякі — навіть до Таїланду та Індії. Сьогодні ро-сійська мова на вулицях Дубая вже перестала бути рідкістю. Про це пише історик і журналіст Енн Еплбаум в газеті «The Washington Post» (США), інформує news.еizvestia.com.

Дослідниця відзначає, що багато з тих, хто побоювався введення заборони на виїзд, а також контролю за рухом капіталів, нової заборони на вживання нецензурної лексики та обмежень на ведення блогів, уже покинули Росію. Причому, для однієї категорії росіян найпривабливішим містом став Київ. Хоча рівень життя в Україні досі залишається досить низьким за російськими та європейськими мірками, Київ є двомовним містом. Російським емігрантам не потрібно відмовлятися від рідної мови. Більше того, новий український уряд не веде боротьбу з письменниками, журналістами та акти-вістами. Київ, що довгий час вважався лише провінційною столицею, нині стає надійним притулком для інтелектуалів, які вважають Москву надто репресивною, констатує авторка.

Польський прем’єр-міністер заявляє, що він ніколи не буде очолювати «хрестового походу» проти Росії, засвідчуючи тим, що він плутає Росію з каґебістською хунтою, яка є ворогом Росії, як і решти світу.

Як на мене, то державі — члену Европейського Союзу треба глибше дивитися на те, що діється на світі.

Тож «хрестовий похід» проти Путіна — це похід не проти Росії, а проти ворога Росії. Польському прем’єру варто б це розуміти, будучи прем’єром европейської держави, щоб не змушувати мене тратити дорогий час на витлумачення такої простої істини.

Одеса — багатонаціональне місто. Тут можна знайти представників будь-яких національностей. Жартома ж кажуть, що в Одесі живе особлива національність — одесити. Як вони ставляться до гостей? Чи є проблеми у приїжджих? Чи існує дискримінація за расовими відмінностями?

Щоб дізнатися це, я провела невеличке дослідження, в якому люди різних націй, що проживають у нашому місті, відповіли на кілька питань.

Чи можете ви назвати зо два десятки фільмів, що вироблені в Україні, зняті на українському матеріалі, та ще й українською мовою? Озирнувшись на кілька років назад, згадаєте хіба стільки ж і фільмів, одні з тих стрічок ви дивилися, а про інші лише чули. Та й ті пройшли в Одесі тихо і непомітно (а що вже казати про райцентри?!), без належної реклами — як зовнішньої, так і медійної, без обговорення чи бодай якихось відгуків у тих же ЗМІ.

Коли недавно після перегляду одного з таких фільмів поспілкувався з одним із глядачів, то з подивом почув, що чоловік років з десять не був у кінотеатрі. І зрозумів: у нього не було мотивації. Людям середнього та більш літнього віку там нема що робити. А от своє, рідне, про яке випадково почув, таки зацікавило. Вийшов схвильований, радісний. Герой українського фільму збудив приспане почуття національної гордості, роздмухав зацікавлення рідною історією, на яку творці фільму подивилися очима не чужими та байдужими, а власними, таки українськими. Певне ж, у режисера картини була мотивація зняти фільм, у якому головний герой — українець, зняти його українською мовою.

(Продовження. Початок у номері за 14 червня.)

Портрет Рішельє, не як державця, а як простої людини, змалювала у своїй праці, присвяченій історії Одеси, історик Патриція Герлігі: «Хоча Байрон і вважав Рішельє романтичною особою, проте сам дюк багато в чому був дитям епохи Просвітництва. Він був холодним і розсудливим, хоробрим у боях, одначе уникав вчинків, що вимагали особливої відданости. Будучи одеським міським головою і губернатором Новоросії, він мешкав у скромному п’ятикімнатному будинку з простою обстановкою, лишаючись скромною людиною. Для сучасників і пізніших істориків він виглядав радше як простолюдин, аніж як представник високонародної знаті, до якої належав». Згодом історик додає: «Дружелюбний і приязний в особистих стосунках, дюк, проте, уникав панібратства і не любив ділити людей на фаворитів і ворогів. Тінь скандалів ніколи не затьмарювала його життя. Сучасники змальовують його високим і худим з красивим хвилястим волоссям, «темними добрими очима та дуже привабливим білим безбородим обличчям». Рішельє, очевидно, був короткозорим, бо, за словами його приятеля Сікарда, побачивши на вулиці жінку, завжди запитував у того, хто його супроводжував, чи знає він її».

Сьогодні прикметна для стану громадської думки українців саме «щільність» змін у суспільній свідомості — тих, які відбуваються впродовж останніх місяців. Про їх динаміку — розмова кореспондента газети «Дзеркало тижня. Україна» (http://gazeta.dt.ua) з керівником соціологічної групи «Рейтинг» Олексієм АНТИПОВИЧЕМ.

Повільні зміни —
обережний поступ?

— Нинішні зміни продиктовані подіями на Сході, а насправді — подіями на кордоні України з Росією. На жаль, українці відчувають небезпеку прямої війни, вони дедалі більше готові, скажімо так, щось віддати, аби їх не чіпали. Наприклад, мовне питання: хоче Схід говорити російською — хай говорить. Так уже вважає і Західна Україна. Навіть певні ЗМІ там переходили на російську мову, засвідчуючи підтримку Сходу. Але чи потребує цього Схід — велике питання. Крім того, чи є державна мова тією цінністю, якою можна жертвувати?

Певна частина українців, як на мене, вже пожертвувала Кримом, тільки б їх не чіпали, а дехто з тих самих міркувань готовий пожертвувати ще й Донбасом. І все це диктується страхами, що війна, яка розхитує державу зсередини, докотиться до їхньої домівки, до їхнього регіону. Такі настрої впливають на зміну настроїв громадської думки.

...Над полігоном висить розпа-шіле сонце. У витоптаній солдат-ськими чобітьми траві сюрчать коники. Між ними за ручним кулеметом лежу я. Десь далеко попереду із землі виростає мішень — у неї треба встигнути поцілити за кілька секунд. Плавно, як вчили, натискую на спусковий гачок...

У перерві між стрільбою наш студентський взвод, який старанно опановує військову науку, розміщується у куцому затінку «Орієнтира-1» — одинокої сосни. «А якби, — міркуємо вголос, — замість фанерної мішені постала жива людина і була команда «Вогонь!», чи стріляли б?» Питання неоднозначне. Як поєднати принципи гуманності і людяності з армійською єдиноначальністю?

Топовими темами в інформаційному просторі України зараз є вибори президента та події на сході країни. Відтак тема євроінтеграції відходить на другий план. Але, як не дивно, саме вона може стати запорукою інформаційного та еконо-мічного виграшу України в російсько-українській війні та виходу з політичної та економічної кризи, зазначають експерти громадської організації «Центр UA» на сайті www.pravda.com.ua.

Переможець президентських перегонів за результатами ЦВК Петро Порошенко у своєму першому виступі зазначив: «Я впевнений, що протягом одного-двох років Україна виконає (зобов’язання). Що стосується зовнішньополітичних пріоритетів, це буде, безумовно, реалізація положень Угоди про асоціацію з ЄС. Я буду робити все, щоб протягом одного-двох років Україна виконала левову частину зобов’язань за Угодою про асоціацію і мала можливість отримати перспективу членства в Євросоюзі».

Останнє дослідження Центру Разумкова, яке пройшло з 25 по 29 квітня 2014 року (було опитано 2012 респондентів у всіх регіонах України за винятком Криму), показало, що думки українських громадян щодо сьогоднішньої політичної ситуації в країні свідчать аж ніяк не про консолідованість суспільства, а, швидше, про ідейний розбрід і навіть про «махрові» застійні комплекси масової свідомості. До того ж деякі люди виявляють здатність не тільки бачити «чорне у білому», але й успішно поєднувати ці кольори у себе в свідомості, «збовтавши» їх до стану глухої сірості.

Про це — в розмові «Дзеркала тижня» із заступником директора соціологічної служби Центру Разумкова Михайлом МІЩЕНКОМ.

У боротьбі за майбутнє України у Вашингтоні відмовилися від мови дипломатії. Про це в інтерв’ю радіо «Свобода» заявив заступник держ-секретаря США Річард Стенґел. Адже коли йдеться про життя людей та існування цілої країни, доводиться користуватися іншими засобами. Як сказав колишній головний редактор журналу Time, а нині чиновник, Америка зробить все від неї залежне, щоб вибори в Україні пройшли чесно, вільно і не були оскаржені.

— Чи важко говорити дипломатичною мовою, коли йдеться про життя людей (як сьогодні на сході України), особливо після вашої журналістської кар’єри?

— Коли ідеться про життя і смерть, у моменти, коли люди обирають своє майбутнє, складно залишатися дипломатичним. Адже йдеться про такі чутливі речі. Тож президент і державний секретар США відмовилися від мови дипломатії, підтримуючи український народ, який бореться за своє майбутнє.

Розділилося суспільство: одним — Росію подавай, іншим — Європу. На Захід тягне, бо ж там європейські цінності: культура, рівень життя, соціалка, свобода — все вабить. І так багато про те говорили, що договорилися...

Розділилося суспільство на дві барикади. То стояла барикада із палаючими шинами на столичному Майдані, де люди вимагали покращення. А тепер-от стоять люди (маю на увазі не засланих і не проплачених) за барикадами на сході країни і вимагають... покращення.

Відомий факт

Якось знаменитий американський письменник Марк Твен одержав рукопис від молодого автора, який просив оцінити його працю. У визначений час юнак прийшов до Марка Твена, привітався і звернувся до письменника з такими словами: «Шановний майстре! Я чув, що для кращої роботи мозку, а також і для творчого натхнення, потрібно їсти багато риби. Чи не підкажете, скільки саме треба мені її з’їсти, аби досягти досконалості? Ви вже прочитали мій рукопис?»

Машина  пропаганди  Путіна  та  інформаційна  недолугість  України

Міжнародна дипломатія проспала пробудження кровожерливого ведмедя з реваншистськими настроями. Але цей звір є не брутальним та тупим. Він дуже нагадує Німеччину часів Гітлера.

Колись весь світ дивувався, як тямущий німецький народ підтримував кривавого диктатора. Ось вона відповідь. Це грандіозна машина пропаганди, яку зараз відпрацьовують на росіянах. «І коли Крим раптом опинився вже в іншій державі, ось тоді вже Росія відчула, що її навіть не просто обікрали, а пограбували», — наголосив Володимир Путін — і приєднав АРК до РФ.

Свого часу прочитав у «Чорноморських новинах» актуальне інтерв’ю «Плата за землю: хто і скільки». Посадовець Держземагентства Анатолій Колосюк пояснював, що нормативна грошова оцінка земель є однією з основ ефективного використання земельних ресурсів. Це база для встановлення обґрунтованих платежів за землю, зокрема розрахунку орендної плати та визначення земельного податку.

У цьому інтерв’ю наголошується на визначенні нормативної грошової оцінки землі щодо впливу її на податок на землю, але дуже хочеться нам, селянам, щоб було наголошено на визначенні справедливої сплати нам, орендодавцям, новими панами (які вже стають буржуями) за оренду нашої землі. Бо в указі про сплату у три відсотки було закладено розмір на користь орендарів. Зрозуміло, що більше вони селянам не платитимуть. Так було багато років, і так є сьогодні.

Несентиментальна  подорож  часом,  або  Примхливі  особливості  думки  і  пам’яті

Молися, сину, за Вкраїну
Його замучили колись...
Т. Шевченко. «Мені однаково»

Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.
Т. Шевченко. «Холодний Яр».

І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Т. Шевченко. «Заповіт».

Мамонт наглый!
Жди копья!
Велемир Хлєбников.

І. Примхи думки
і пам’яті

Певно, багатьом (здебільшого людям старшого віку) доводилося спостерігати дивні примхи (навіть, жартома кажучи, своєрідні вибрики!) своїх думок і пам’яті. Неспо-дівано, під час виникнення якихось навіть випадкових обставин (а то й на рівні, сказати б, півсвідомості), постає цілий ланцюг картин, давно забутих, навіть начебто нічим не мотивованих... Пригадуються якісь мало знайомі люди, вибігають у вашу пам’ять цілі шматки віршів, яких ви не вчили (а то й не бажали вчити!). З’являються дуже приємні, а то й страхітливо неприємні видива, котрі таки ж були, але яким ви не надали тоді (підкреслюю) ніякого значення.

Нація — це спільність долі, «чуття єдиної родини», це єдність у розмаїтті, це спільнота, що усвідомлює не лише власну окремішність, особливість, а й тісний взаємозв’язок усіх людей, що належать до цієї нації. Саме усвідомлення спільності долі надає натхнення і стимули для розвитку особистості та суспільства.

Марксистська теза «Суспільне буття визначає суспільну свідомість» є хибною, оскільки збіднює соціальне життя, робить вторинним головний імпульс розвитку — свідомість людини. Єдність буття та свідомості притаманна тваринам й робить тваринним життя людей, завдає удару по творчому потенціалу людства. Саме завдяки мисленню та діяльності креативних особистостей відбувається прогрес суспільства, збільшується духовний та матеріальний потенціал нації.

Із загостренням політичних стосунків смішить, часом обурює, а подекуди й жахає рівень культури деякої одеської молоді. І якщо я скажу — рівень упав, то зроблю стратегічну помилку, узявши на себе сміливість поділити одеситів на дурних і розумних. Я скажу так, що має легшу масу — те і на поверхні, зовсім не обов’язково, що таких людей багато.

Ближче до суті. В переддень до II Всеукраїнського форуму Євромайданів було жорстоко принижено честь та гідність одної людини. Звичайна українська людина, християнка, мати сіла після робочого дня у районі Пересипського мосту на 168-е маршрутне таксі. Оскільки місць у салоні не було, попросилася сісти коло водія. Той дозволив. Подивившись на пасажирку, водій помітив значок — маленький значок з тризубом та стрічкою прапора. Тої ж хвилини спинив авто та відмовився їхати далі, поки «політична повія» не вийде. Час був пізній, маршрутка була, мабуть, з останніх, і жінка відмовилася у дуже чемній формі, зауваживши, що не водієві вирішувати, яких кому бути поглядів.

У відповідь на заклики місцевого Євромайдану «Вставай, Одесо!» піднімається провладна проросійська тусовка на захист президентської вертикалі.

Місцевий Майдан намагається грати на фобіях і стереотипах одеситів, як уміє, влаштовуючи марші «понаєхавших западенцев», вигадував приколи, флешмоби, що висміюють страхи. Однак одеський Майдан не став масовим майданчиком для протесту містян.

Суботнє фрік*-шоу на вулицях Одеси з портретами Леніно-Сталіних, влаштоване фашистами-«антифашистами», та креативний недільний «марш западенців» у виконанні кращої частини одеситів у черговий раз підкреслили усю глибину прірви між люмпенсько-шариковським та справді буржуазним/ городянським/громадянським баченням розвитку Одеси.

Той, хто схоче зрозуміти, чому совок у всіх своїх проявах і пар-тійках так нервово ненавидить усе прозахідне, волелюбне, магдебурзьке, а власне капіталістично-міщанське (цю рису можна порівняти з львівськими міщанськими традиціями, у чому Львів та Одеса схожі), варто довідатися про коріння цих перверсій сьогоднішнього агонізуючого совка.

З таємного донесення одного з комуністичних ідеологів А. Луначарського до Леніна травня 1920 року, тобто невдовзі після окупації Одеси (були то суто неукраїнські, з російських губерній, а часто просто бандитські елементи, нащадки яких нині ще розгулюють моїм містом): «Этими отрицательными своими сторонами крупные города (не исключая Елисаветграда, где мне тоже довелось присмотреться к делу) подходят к тому законченному типу антисоветского города, который мы и видим в самой Одессе. Одесса наиболее ярко выраженный город спекулянтов, какой я видывал на всем пространстве Российской и Украинской республик. Впрочем, я мало знаю здешнюю буржуазию. Это, в сущности говоря, бары, сутенеры, саботажные совбуры, проститутки, вообще какой-то черный хлам, весьма показным образом разодетый, ровно без всякого дела фланирующий и даже во мне, человеке, как известно, весьма мягком, возбуждающий неудержимое желание прибегнуть к самым крутым мерам. Одесса, конечно, цвет российского хищнического мещанства».

Опозиція негативно оцінила укладені Віктором Януковичем у Москві 17 грудня угоди. Експерти ж не виключають, що знижка ціни на газ і російські кредити можуть занадто дорого обійтися Україні, йдеться в огляді, підготовленому «Німецькою хвилею».

Україну здали
в ломбард?

Лідери трьох українських опозиційних партій вкрай негативно оцінили домовленості президента Януковича в Москві, головними з яких стали надання Україні кредиту обсягом 15 мільярдів доларів США та зниження ціни на газ. У тому, що Янукович уникнув спілкування з журналістами за підсумками московських переговорів, а також судячи з факту нерозголошення текстів підписаних документів, опозиціонери вбачають намагання приховати економічні та полі­тичні поступки Києва Москві.

Це видається глибоко символічним, навіть містичним, що європейська перспектива України зараз вирішуватиметься у Вільнюсі. Адже майже п’ятсот років тому українці допомогли цій теперішній литовській столиці залишитися в європейському просторі. Отож чи віддасть тепер Вільнюс свій «борг»?

Битва за Вільнюс
під Оршею

Про цю історичну для Східної Європи битву майже не знають в Україні. П’ятсот років тому значна частина нашої землі, в тому числі Київ, входили до складу Великого князівства Литовського. Згідно з російською історіографією, в наших підручниках часто можна зу­стріти думку, що ця держава була для нас «чужою» і загарбала наші землі. Хоча, насправді, її варто розглядати як наступницю Київської Русі. І територія її переважно була руською, і мова державна теж руською іменувалася. Зрештою, руські, власне українські, можновладці мали в ній сильні позиції. Та й саме Вільно, теперішній Вільнюс, було руським містом, де жили предтечі сучасних білорусів.

У той час набирає сили Московія, яку, до речі, не вважали «правдивою» Руссю. У плані політичному вона продовжувала більше традиції Золотої Орди, а не Київської Русі. Московити з другої половини ХІХ століття починають здійснювати активну експансію на Захід. 1478 року під їхніми ударами впала Новгородська республіка, яка й економічно, й культурно була пов’язана з європейськими землями. У 1512 році московський цар Василь ІІІ починає війну з Великим князівством Литовським. Військо московитів бере в облогу Смоленськ (у той час це місто й уся Смоленщина були частиною Білорусі; лише пізніше воно, як Псков і Новгород, були помосковщені). Василь ІІІ вирішує завдати смертельного удару. У червні 1514 року йому вдається зібрати 100-тисячне військо. 1 серпня впав Смоленськ. Дорога до столиці Великого князівства Литовського стала відкритою.

21 листопада в ОННБ ім. М.Горького було оголошено Днем науковця. У рамках заходів, приурочених до 80-х роковин пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні, відбулася презентація книжково-ілюстративної виставки «Запали свічку пам’яті». Вона перетворилася в своєрідну міні-конференцію, присвячену сучасному стану та перспективам дослідження цієї трагічної теми.

Фахова розмова, розгляд проблеми в різних ракурсах стали можливими завдяки участі в заході ви­кладачів та студентів історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова, представників національно-культурних товариств, бібліографів.

В якій саме площині відбувається дослідження Голодомору в Україні на нинішньому етапі, йшлося у виступі відомого науковця, декана історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова В’ячеслава Кушніра. «За останні п’ять-десять років у дослідженні цієї трагічної сторінки нашої історії науковцями різних регіонів України зроблено настільки багато, що складається враження, ніби пора збавити темпи і звернутися до аналізу вже зробленого. Однак практика свідчить протилежне. До осягнення цієї теми нині підключаються не лише історики, але й представники суміжних наук», — відзначив В’ячеслав Григорович.

Таку думку висловила всесвітньо відомий історик, лауреат Пулітцерівської премії Енн Епплбаум на міжнародній науковій конференції «Вимірюючи наслідки Голодомору 80 років по тому», яка 6—7 листопада пройшла у Нью-Йорку.

Виступаючи на цьому представницькому форумі, Eнн Епплбаум (автор книг «Історія ГУЛАГу», «Залізна завіса: руйнування Східної Європи. 1944—1956 роки»), зокрема, сказала: «Голодомор став взірцем масового вбивства для інших тоталітарних режимів. У роки Другої світової війни такими ж методами, як у 1932—1933 роках (ізоляція, повне позбавлення їжі) нацисти знищили мільйони радянських військовополонених. І навіть Голокост на початку нагадував цю методологію — євреїв ізолювали в гетто і залишали вмирати. Потім нацисти ви­знали цей метод недостатньо ефективним і швидким, тому почали використовувати газові камери».

Не знаю, як кого, а мене завжди нудило, коли нас, старшокласників, «виганяли» на травневі та жовтневі демонстрації. До того кілька разів тренували, аби, проходячи повз трибуни з місцевим партначальством, на різні там «Да здра..!», ми голосно (ще й тричі) вигукували «Ура-а!». Однокласники дзвінко кричали, а в мене жодного разу не розтулилися вуста для бравурного вітання. Воно настільки принижувало, що почувалася, немов в отарі «бекаючих» овець.

У розквіті юних літ мені аж ніяк не хотілося бути «вівцею», тому намагалася уникати всіляких масовок, ставати в них гвинтиком, шурупчиком, сірою порошинкою. Звісно, це нелегко, коли вчителі вимагають, а ти вперто торочиш про своє. Ніби пливеш проти течії. Наперекір своїм бажанням чинити важко: постаєш у власних очах нікчемним кошеням. Яка вже там самоповага!

З люб’язної згоди автора це есе ми передруковуємо з книжки «Соломонова Червона Зірка» (Київ, «Темпора», 2012). Оскільки минув час, і матеріал, як висловився сам Володимир Полторак, пройшов апробацію, сьогодні він вніс би в нього певні корективи. Заодно історик підкреслив: його роздуми є суб’єктивними. Відтак, як і в постскриптумі, звертається до читачів із словами: відповіді на численні запитання, які виникнуть у них, вони зможуть отримати від особистого спілкування з багатоликою Одещиною.

Одещина — регіон не настільки знаний, як його метрополія Одеса. Та й сама Одеса сьогодні ви­глядає справжньою «незвіданою землею» — настільки відсунулось реальне місто від стереотипно усталеного міфологічного образу легендарного «Чорноморська».

Щороку наша оселя потребує «генеральної ревізії». На смітник летять від протертих килимків — до поламаних пилососів. Щомісяця туди ж потрапляють купа пластмасових і скляних пляшок, журнали, газети, металеві предмети, що вийшли з ужитку, іноді — й зношений або замалий одяг.

Українці звикли скаржитися на свою бідність, зазвичай, звинувачуючи в цьому державу. Не посперечаєшся: правда у цих словах є. Але й власну провину слід визнавати.

Новий посол США в Україні Джеффрі Пайєтт свої перші слова на нашій землі вимовив державною українською мовою. Рідкісний випадок в історії дипломатичних стосунків нашої незалежної країни з іншими державами світу.

Представник великої держави звернувся до народу країни, у якій йому доведеться працювати, можливо, не один рік, рідною мовою цього народу. І хоч сказав лише кілька фраз, а далі перейшов на англійську, усе ж викликав симпатії до себе. Адже досі ми чули від  дипломатичних представників переважно російську мову. Без сумніву, цей вияв пошанування країни, її народу одразу вивищив  посла США в очах українців. Це по-перше.

Впродовж існування та розвитку української держави село завжди відігравало визначну роль, адже так історично склалося, що українці вели осілий спосіб життя, який полягав в обробітку землі та веденні домашнього господарства. Українське село повсякчас було колискою культури, джерелом харчів для міських жителів та основною сировинною базою для багатьох галузей національного господарства. В різні часи воно переживало різну долю, часто і трагічну (часи колективізації та голодомору), а процеси урбанізації, які стосуються світу в цілому, вимивали найкращі кадри з сільської місцевості, як у радянські часи, так і зараз.

Ми вирішили проаналізувати ситуацію зі станом українського села за критеріями кількості сіл та чисельністю сільського населення, яка спостерігається впродовж останніх 20 років, адже з постійною втратою позицій українського села наша держава втрачає своє автентичне обличчя в культурному сенсі та ставить себе в скрутне становище перед продовольчою кризою, що насувається.

Не праця, а її розподіл перетворив мавпу на людину. Йому зобов’язані й виникненням мовлення, й утворенням соціуму, і навіть формуванням моралі. Однак еволюційна «кампанія» завершилася вже давно — отож і розподіл праці потихеньку «згортається»...

Сьогодні бути такою собі «ренесансною особистістю» — норма. Але, на відміну від людей Відродження, універсалізм сучасників зумовлений мінливим життям. Тільки-но освоєно одне ремесло, як подув часу вимагає іншого. В результаті — безліч займається не своєю справою, безліч — «недоспеціалісти»…