Матеріали з рубрикою «Ракурс»

(Продовження. Початок у номері за 5-7 січня)

Ерзянський національний конгрес зібрався у вигнанні в естонському місті Отепя 30 вересня 2022 року для розгляду питання про посилення репресій у російській федерації. Делегати після обговорення ухвалили важливі резолюції щодо нових цілей і завдань національного руху, серед яких — боротьба за незалежність Ерзі та відокремлення ерзянської території від рф.

Ерзя — один з найчисленніших фіно-угорських народів рф, що проживає на Поволжі. У всеросійських переписах ерзян часто записують під екзонімом «мордва», об’єднуючи їх в одну національну групу з мокшанами. Така уніфікація ускладнює розрахунок ерзян. Загальна їх чисельність — близько 500 тисяч. Ерзянська мова — угро-фінська мова фіно-волзької групи, одна з трьох державних мов Республіки Мордовія, поряд з мокшанською та російською. Ерзяни сповідують християнство (православ’я і лютеранство), а також традиційну національну релігію — інешкипазію.

У першому огляді 2023 року хочу звернути увагу не на тему гарячу (певна річ, це війна), а на тему холодну — на відсутність світла в квартирах співгромадян. І підійти до питання не глобально, як-от винен агресор й особисто путін, а конкретно. З точки зору простих людей. Нам не гірше від інших відомо, що українська енергосистема зруйнована бомбардуваннями. І якби не героїчна — без лапок — робота працівників ДТЕК і комунальних служб, блекаут надовго накрив би не одну область нашої країни.

Дефіцит як спосіб життя

Отже, слава героям, але не про них зараз мова. А мова про те, що електроенергія як під час війни, так і під час миру є товаром, який можна продати і купити. Знову ж купити і продати або за законами ринку (з урахуванням попиту і пропозиції), або, як за радянської і частково вже української влади, — за розподілом планових і регулюючих органів. Роботи гігантів у Києві — «Укренерго», НКРЕ, Кабінету Міністрів і парламенту — я, як обіцяв, не торкатимуся. А в рамках цього огляду згадаю про одне поняття, з моєї точки зору, недостатньо висвітлене економістами.

Калмики (ойрати) — монгольський народ, що оселився в Поволжі на початку XVII ст. За віросповіданням вони переважно буддисти. За переписом 2010 року в російській федерації їх налічується майже двісті тисяч. Ще чотириста тисяч проживають за межами рф. Республіка Калмикія розташована в найвіддаленішій частині південно-східної Європи. За назвою вона є автономною республікою у складі рф. Остання незалежна держава калмиків була ліквідована указом катерини II 19 жовтня 1771-го.

2—9 липня 1920 року відбувся I Всекалмицький з’їзд Рад трудового калмицького народу, який проголосив утворення державності у формі автономної області у складі ррфср. У ньому взяли участь делегати від усіх калмицьких улусів Астраханської і Ставропольської губерній, калмиків, що проживають на Дону і Тереку, в Киргизстані, на Уралі і в Оренбурзькій області.

До 74-ї річниці Загальної декларації прав людини

10 грудня 1948-го Генеральна асамблея ООН ухвалила Загальну декларацію прав людини. Відтоді щороку відзначаємо Міжнародний день прав людини, вшановуємо мужніх українців, які в часи окупаційного тоталітарного комуністичного режиму боролися за людські й національні права рідного народу. Ризикуючи свободою, здоров’ям і життям. Пам’ятаємо життєвий подвиг Левка Лук’яненка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола і сотень, тисяч їхніх побратимів.

Декларація стала першим в історії людства міжнародно-правовим документом, який проголошує основні права і свободи кожної особи — незалежно від місця народження і проживання, громадянства, статі, раси, національності, віросповідання, мови, освіти, соціально-го статусу, віку, здоров’я тощо. Вона є і назавжди залишиться золотим ядром усієї системи людських прав.

Промова виголошена в рамках «круглого столу» «Національна єдність під час і після війни», організованого Інститутом лідерства та управління Українського католицького університету за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»

Існує така публіцистична теза, що українці не можуть об’єднатися. Насправді історія незалежної України показує принаймні три великі події, коли українці продемонстрували здатність до об’єднання. Вперше — це створення Народного руху України і сам шлях до незалежності, другий момент — це Помаранчева революція і втретє українці об’єдналися під час Революції Гідності. А приклади зміни у поглядах та переоцінки тих цінностей, які побутували в політичному і соціальному полі українців, знаходимо ще далі в історії. У цьому контексті фантастичним зразком трансформації ідеології є Третій надзвичайний великий збір ОУН у 1943 році, який засвідчує переоцінку ідеологічної платформи ОУН, та створення Української головної визвольної ради у 1944-у, що демонструє принаймні спробу відкритості до представників інших по-літичних поглядів. Це історичні приклади об’єднання українців і переоцінки цінностей.

(Закінчення. Початок у номері за 17-19 листопада)

— Отже, з одного боку, йдеться про те, щоби дистанціюватися від росіян. З іншого — виникає потреба зануритися в російський контекст, вишукувати тріщини, підбирати попутників тощо. Хіба то не взаємовиключні процеси?

— Я розумію: поки йде війна, ми не можемо бути байдужими повністю. Ми на все реагуємо із сильними емоціями. Але загалом це нормально, що під час війни держава використовує пропагандистські інструменти. Її ціль — розколювати ворога, впливати на нього. І це треба сприймати як питання тактики. А стратегія — дистан-ціюватися.

Остаточний результат виборів до Конгресу США, що відбулися 8 листопада, досі невідомий. Але деякі підсумки підбити вже можна. Це насамперед те, що очікуваного розгрому демократів не сталося.

Як пройшли американські вибори і чого чекати Україні — у матеріалі «РБК-Україна» (https://www.rbc.ua).

В Україні палають бурхливі суперечки про колективну й індивідуальну відповідальність росіян, про те, чи варто у росії вишукувати «правильних» або «корисних» русскіх, про те, чи нам, українцям, треба обмежувати себе в ненависті. Бо є така теза, що коли дозволити собі забагато ненависті, то після війни, після перемоги, вона почне пожирати нас самих.

Відповіді Романа Кечура, психіатра, президента Української конфедерації психоаналітичних психотерапій, завідувача кафедри психології і психотерапії Українського католицького університету, на ці питания — складні. Пан Роман зізнається, що пропонує «складні рецепти», і попереджає, що для перемоги над ворогом нам доведеться вдаватися до рішень, які на тактичному рівні можуть виглядати взаємовиключними. Зі стратегічними ж рішеннями розбіжностей нема — мур, рів, вогонь.

Хто ми є з погляду нашої багатотисячолітньої історії — нащадки рабів чи вільних людей? Тисячі років тому останніх на Землі було не так багато. Вибори — це певний тест на нашу ментальність, на наш генотип. Наскільки ми близькі або далекі від більшості братніх нам народів Європи?

Тут ми проаналізуємо лише президентські вибори в незалежній Україні. Я вважаю, що реальну доказову базу мають лише твердження, які спираються на неспростовний і доказовий фундамент математики. Вибори в Україні дають цілком міцну основу для математичного моделювання деяких аспектів нашої ментальності.

Одеса претендує на включення історичного центру міста в Список всесвітньої спадщини. Це викликало хвилю невдоволень: починаючи з того, що через прискорену процедуру не відбулися громадські обговорення (автори заявки аргументують це надзвичайною ситуацією в країні), і закінчуючи версією, що все це зроблено з єдиною метою — зберегти пам’ятник Катерині II.

Одеситка і співкураторка платформи культури пам’я-ті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», докторка філософських наук Оксана Довгополова проаналізувала 265 сторінок номінаційного досьє, яке оцінюватиме комітет ЮНЕСКО, і пояснює, чому, незважаючи на проблеми, це важливий шанс для Одеси й України.

Це з’явилося не вчора, не 24 лютого, не 2014 року. Жорстокість російського насильства проти України, цей імперський культ садизму і приниження, були тут давно, століттями. Росія діяла у Східній Європі як нахабна рабовласниця, яка вважає свободу головною аномалією. Яка випалює землю, перетворюючи життя на смерть, свободу на рабство, енергію на байдужість. Стираючи, знищуючи, пожираючи будь-які свідчення, що проти неї повставали.

І навпаки: впертий, безстрашний спротив України проти цієї агресії має глибоке коріння. Він жив тут століттями, час від часу проявляючись у повстаннях та спротиві. Це коріння зарите в українському чорноземі аж до серця цієї землі. Воно зарите в пам’яті тих, хто загинув, але не зламався. Цей спротив живе у їхньому диханні, яке досі можна відчути у повстанських піснях.

Шістдесят років тому, 16 жовтня 1962-го, холодна війна могла перерости в гарячу. Ядерну. Політичну і військову кризу того далекого жовтня називають Кубинською або Карибською. Вона дала тодішнім лідерам і всім нам кілька уроків. Засвоївши ці уроки, людство навчилося сяк-так долати гострі кризи. І вижило.

На піку холодної війни

Шістдесят років здавалося, що та наука засвоєна добре. До фатальної межі — самогубства земної цивілізації — ми ніколи не наблизимося. А виявилося — ні. Нинішня глобальна криза за багатьма показниками гостріша  за карибську, а уроки минулого геть забуті. Насамперед це стосується причин кризи. Операція «Анадир», приховане транспортування морем на Кубу радянських ракет, військовослужбовців і термоядерних боєголовок, була розроблена за особистої участі першого секретаря ЦК КПРС голови Ради міністрів СРСР Микити Сергійовича Хрущова.

Як живуть територіальні громади Одещини в умовах воєнного часу?

Щоб на власні очі побачити, як вони справляються з новими викликами, група журналістів вирушила у Лиманську сільську ОТГ.

У своїй новій антиєвангельській «теології війни» московський патріарх Кіріл Гундяєв щоразу по-новому «пробиває дно». Хоча здається, що нижче вже нікуди, але за останні півроку на кожній новій проповіді цей «жрець язичницького бога війни» вражає новими й новими перлами свого скочування в язичництво чи навіть сатанізм.

Ось і цього разу, виправдовуючи мобілізацію в росії на війну проти України та українського народу, московський патріарх озвучив антихристиянські тези, які з точки зору православної теології підпадають під поняття «єресь».

В Одесі дискутують про долю пам’ятника Катерині ІІ, який стоїть уже 15 років. Нинішня масштабна війна росії проти України лише додала пристрастей у суперечку, бо для багатьох сам монумент «Засновникам Одеси» є символом «русского мира», агресивна реалізація концепції якого нинішнім кремлем призводить, у тому числі, до ракетних і повітряних ударів по Одесі та області. Історики ж, з якими спілкувалося «Радіо «Свобода» (www.radiosvoboda.org), вказують на негативну роль імператриці Катерини ІІ в долі України та козацтва.

Після масштабного нападу росії на Україну і дуже частих обстрілів Одещини активізувалися ті, хто вважає, що сама присутність Катерини ІІ у місті дає підстави кремлю не визнавати південь України Україною і говорити про відтворення новоросії. У російській стратегічній концепції передбачалося захоплення Одеси, яка мала б стати частиною сухопутного коридору з окупованого Криму та півдня України до Придністров’я.

У рамках проєкту Інституту центральноєвропейської стратегії Re:Open Ukraine у Буковинському медіацентрі Belle Vue (Чернівці) відбулася публічна розмова Олександра БОЙЧЕНКА (яка в підсумку виявилася досить далекою від запланованої) з істориком, професором Українського католицького університету Ярославом ГРИЦАКОМ на тему можливої ролі нової України в Центральній Європі та світі.

— …Славко приїхав до нас зі своєю найновішою на сьогодні книжкою «Подолати минуле: глобальна історія України», виданою наприкінці 2021 року. Але наша зустріч — це не презентація книжки. З іншого боку, якщо книжка тут є, то чому б її не згадати. Отож перше питання до автора: що це означає — подолати минуле? Чи не було б найпростіше подолати його, взагалі нічого про нього не знаючи? Ніхто нічого не пам’ятає, не знає, хто з ким воював, хто кого вбивав, відтак ніхто ні до кого не має претензій, і всі спільно будують щасливе майбутнє…

У День Незалежності України, 24 серпня, коли рф своїми ракетами по-звірячому обстріляла мирних жителів на станції у селищі Чаплине, що на Дніпропетровщині (25 загиблих, серед них — двоє дітей. — Ред.), Папа Франциск, виступаючи на щотижневій загальній аудієнції, відзначився черговою скандальною заявою. Цього разу понтифік назвав дарію дугіну — дочку ідеолога «русского міра», питомого українофоба олександра дугіна, яку було підірвано під москвою, — однією з «невинних» жертв війни. «Божевілля війни… Маю на думці бідолашну дівчину, що злетіла в повітря у москві від бомби, закладеної під сидінням автомобіля. За війну платять невинні, невинні», — сказав Папа.

Звісно, українці обурилися: «А тисячі вбитих, закатованих і зґвалтованих рашистами наших жінок, дітей, літніх людей, а тисячі українських полеглих воїнів — це що «винні жертви»?».

Тридцять з гаком років тому на фронтоні артилерійської академії міста Леніна красувалося гасло «Наша мета — комунізм». Тоді це викликало посмішку. Із жовтня 1993-го по комунізму не доводилося стріляти з танків та гармат. Але російським курсантам знадобилися набуті навички. Більше півроку вони їх використовують, щоб вбивати українців і руйнувати українські села та міста.

Безконтактна війна і її головна проблема

Із часів винаходу гармат воєначальники мріяли про безконтактну війну, коли доля наземних операцій залежить від числа і правильного використання артилерійських одиниць, кількості та якості боєприпасів і засобів коригування вогню. Усе це тепер вдосконалюється, і настане той день, коли місця людей на полі бою займуть роботи. Втім, роботи не здатні утримати завойовані території з населенням. А в сучасній війні — це проблема номер один.

Подати ці нотатки до газети мене спонукала майже випадковість. Нещодавно, читаючи отриману в бібліотеці книгу «Антологія української готичної прози. Том 2», у новелі «У Святої Софії» нині забутого (принаймні відомого небагатьом знавцям історії української літератури) письменника Мирослава Капія (1888 — 1949), я натрапив на опис деяких подій та думки автора, неабияк суголосні нинішнім подіям і думкам українців щодо боротьби з рашистськими загарбниками.

Словами героя новели — поручника армійського підрозділу УНР Карасевича — письменник ділиться спогадами «недавніх часів з перед двадцяти літ, коли в Україні ревіли наші гармати»,«було це в тих лютневих днях, коли то знову, вдруге, сунула зі сходу московська орда на нашу землю, коли знову курився тамерланський шлях, полишаючи тільки згарища, кров і сльози за собою. Коли знову довелося нам покидати нашу столицю, залишаючи її безборонну на поталу наїзника, що з червоним прапором у руках ніс нам загибель і неволю…».

Історико-топонімічна комісія Одеської міської ради відклала ухвалення рішення щодо демонтажу пам’ятника «Засновникам міста», більш відомого як «пам’ятник Катерині ІІ», через центральну скульптуру імператриці на монументі, повідомив https://izbirkom.org.ua.

За словами керівника Південного міжрегіонального відділу Інституту національної пам’яті Сергія Гуцалюка, комісія вирішила дочекатися висновку юридичного департаменту міськради щодо повноважень комісії з цього питання: чи взагалі вона має право ухвалювати рішення щодо знесення монумента. «Історико-топонімічна комісія вкотре не ухвалила рішення про долю пам’ятника Катерині II в Одесі. Як з’ясувалося, юридичний департамент досі не з’ясував повноваження міста: чи воно тремтяче, чи має право прийняти рішення про його знесення. Тому комісія вирішила знову відкласти це питання у довгу шухляду», — написав він у Facebook.

Слово «деескалація» останнім часом практично зникло з перших шпальт преси. Воно майже не використовується дикторами інформаційних програм на ТБ. Навіть у мережі це колись модне слово вживають рідко і не в сенсі поступового руху до миру. Після масштабної війни, розв’язаної росією в центрі Європи, про процес деескалації згадують хіба що Реджеп Ердоган і Сі Дзіньпін із суто спекулятивних міркувань.

«Некорисні» бюрократи і корисний генерал-майор

Допустимо, що завдяки зусиллям кремлівського психопата міжнародне право остаточно стало фікцією, шантаж — єдиним інструментом міжнародних відносин, а стратегічно важливі багатосторонні договори на наших очах перетворилися на клаптики паперу. Навіщо тоді витрачаються космічні суми на утримання бюрократів в Орга-нізації Об’єднаних Націй, ОБСЄ і в десятках подібних об’єднань, що працюють винятково на утримання власних безпорадних апаратів? Чи не розумніше було б звільнити сотні тисяч нероб, а на кошти, що вивільнилися, створити новий дієвий апарат з підтримання світового порядку?

«Після Другої світової війни завдяки публіцистичним і художнім творам, тобто на рівні масової культури, поширився романтичний, пом’якшений, навіть дещо баналізований образ Муссоліні — проникливий, наче міт, стійкий, немов антиміт, і перекручений, як вони обидва», — читаємо у вельми цікавій італійській книжці про першого фашиста: Алессандро Кампі, «Муссоліні» (Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 2020). Авжеж, коли бачиш у своєму «герої» такі риси, як «непогамовний авантюризм… смак до провокації з певною долею кокетства та заради епатажу… богемний стиль… ексцентричність і аномалію», — оповідь заповідається на захопливу.

Утім, автор не справджує читацьку надію на біогра-фічний екшн — він дає дещо більше: розуміння того, як типова «людина з народу» опиняється на чолі нації. Такий собі детектив з царини соціальної психології, «по-літико-інтелектуальна біографія».

Наступного ж дня після підписання в Стамбулі угод про вивезення через чорноморські порти України нашого зерна російськими ракетами «Калібр» був демонстративно обстріляний один з цих портів. Наш, Одеський.

Виграти війну, не воюючи?

Стамбульські угоди вирішили для агресора в позитивному сенсі кілька важливих завдань (про це — у статті Бориса Соколова «Міна негайної дії» на «Гранях.ru»). А от Україні стамбульські документи додали стільки ж, якщо не більше, проблем не вирішених.

Якось звернув увагу на цікаву тему, порушену у фейсбуці бессарабською болгаркою Тетяною Станєвою. Оскільки йдеться про мешканку Одеської області, то найлогічніше написати про це у стабільну, перевірену і патріотичну газету «Чорноморські новини». Думаю, її читачі також висловлять свої думки.

Ось що написала Тетяна:

«Сурогатне материнство та штучне запліднення могли б покращити демографічну ситуацію в країні після війни. Це, звісно, комплексне питання. Йдеться не тільки про фізичні можливості запліднення, а й про захист та безпеку дітей, про їхнє майбутнє. Про це в першу чергу треба потурбуватися після війни.

5 липня 2022-го сталася знакова подія, яка, як не дивно, не викликала значного резонансу в широких колах українців. А сталося те, у що ще якихось років зо 30 тому майже ніхто не вірив.

Колегія суддів Восьмого апеляційного адміністративного суду завершила розгляд адміністративної справи №826/9751/14 та ухвалила рішення про заборону діяльності Комуністичної партії України. КПУ та партія «Щаслива Україна» поповнили список зі ще 13 проросійських політсил, заборонених раніше.

Серед багатьох чинників нашої майбутньої Перемоги над клятими орками експерти зазвичай називають зростаючу потужність ЗСУ, Територіальної оборони, Національної гвардії, Прикордонної служби, МВС, згуртованість і патріотизм всієї української нації, адекватну діяльність нашого керівництва, військову та економічну допомогу з боку всього цивілізованого світу. На мій погляд, до цих чинників слід додати також занепад економіки і соціальної сфери в росії, який упродовж 22 років правління путінського злочинного режиму невпинно поглиблюється.

Протягом останнього року путлер підняв шалену істерію щодо нібито загрози росії з боку НАТО, і це в той час, коли країни НАТО та ЄС впродовж трьох останніх десятиліть були основними торговельними партнерами рф. Кремль вимагає не приймати Україну в НАТО, бо не хоче випускати нашу країну із сфери свого впливу, оскільки без України не тільки неможливо відтворити квазі-СРСР, а й тому, що без України існування самої московії в умовах її нинішнього економічного занепаду є вкрай проблематичним. Путлер не може відпустити Україну «в свободное плавание» ще й тому, що, ставши членом ЄС та НАТО, вона почне стрімко розвиватися як демократична й економічно потужна держава, і це буде для росіян не дуже приємним контрастом із нинішньою ситуацією в самій росії, а тим більше — у найближчій перспективі, через 10—20 років.

Триває неймовірно важка війна. Кожного дня гинуть наші захисники і захисниці… Неможливо спокійно писати про таке: перо мимовільно спиняється...

Здавалось би, ніяких не може бути дискусій чи зволікань стосовно того, що все, бодай мінімально пов’язане з ворогом, потрібно викинути геть з нашого життєвого простору. Прибрати всі оті пам’ятники і пам’ятні знаки, російськомовні написи та вивіски суціль російською мовою тощо — «верстові стовпи» імперії, мітки їхнього тут перебування, ознаки спотвореної, вже давно не української, ментальности. Знаєте, як пес мітить свою територію? Так отож!..

Мабуть, кожен українець сьогодні бажає одного — удару відплати. Ворог має боятися, жити в напрузі. Можливості для цього є, але скромні наразі.

З початку повномасштабного вторгнення російська армія застосувала щодо України вже понад 2800 різних ракет, сотні тисяч авіабомб і снарядів реактивної артилерії.

Питання алярмістське, але його треба поставити, особливо тепер, бо кремль усе більше втрачає надію в Україні, а риторика російських політиків і пропагандистів стає все жорсткішою.

Необхідно розглянути два можливі сценарії. По-перше, ймовірно, Захід може перетнути якусь російську червону лінію і тим самим спровокувати жорстку відповідь москви. По-друге, фрустрований своєю неспроможністю виграти війну проти значно слабшого супротивника, президент росії путін може вирішити, що єдиним способом врятувати свій режим від краху буде військова диверсія проти слабкого місця Заходу.

Якщо на початку п’єси на сцені висить рушниця, то до кінця п’єси вона повинна вистрелити. Втім, цитувати російського письменника зараз не на часі. Звернемося до творчості письменника американського, майстра горора і трилера Стівена Кінга. Реалії його знаменитого роману «Протистояння» далекі від тих, які нас оточують. Але суть ненависті описана так, начебто Кінг писав роман під обстрілами в Харкові або в Сєверодонецьку.

Куди рушниця вистрелить?

Спрощено сюжет роману Кінга можна подати як протистояння двох спільнот громадян, що вижили після хвороби, яка умертвила дев’яносто відсотків населення США. Одну спільноту об’єднує вірність свободі, закладеній в американській конституції. Другу — страх перед фюрером, уособленням вселенського пекла. Роман побудований на очікуванні нападу сил зла на територію свободи. Її населення за рішучістю вбивати ворогів, за підготовкою до війни, за озброєнням і за пропагандою ненависті дуже поступається війську фюрера.