Матеріали з рубрикою «Ракурс»

Коли і як вона знову (не) стане українською?

Місяць знадобився Державній службі етнополітики та свободи совісті (ДЕСС), аби виявити ознаки афілійованості Почаївської Свято-Успенської лаври з Росі-йською православною церквою, діяльність якої законодавчо заборонена на території України. Рішення про проведення відповідної перевірки було ухвалене 24 червня, а вже 22 липня з’явилося відповідне повідомлення.

Формально зараз Почаївська лавра належить державі (розпорядник — Міністерство культури України, балансоутримувач — Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник), але за фактом використовується монастирем.

Відтоді, як Україна почала змінювати хід війни, завдаючи болючих ударів углиб Росії, російська влада вирішила не шукати компромісів (бо це для кремлівського діда — самогубство), а йти шляхом ескалації. УНІАН (https://www.unian.ua) зібрав можливі сценарії.

«Нема бензину». Це словосполучення вже стало девізом літа-2026 не лише в окупованому росіянами Криму, а й на всій території «великої та неосяжної» Росії. І поки більшість громадян РФ продовжують дивуватися: «Що відбувається? Хтось може пояснити?», дехто вже починає прозрівати, звинувачуючи у кризі владу. Кремль, вочевидь, зовсім не зацікавлений у розповсюдженні таких думок. Звідси — закручування гайок: вимкнення інтернету, паралельна реальність від російської пропаганди, коли з телевізорів розповідають про «штучний ажіотаж», приборкання найбільш норовливих z-воєнкорів…

Що стоїть за урядовими змінами Зеленського?

В Україні — менше, ніж за рік — знову оголосили, що поміняється прем’єр-міністр, а також, вочевидь, можуть бути значні кадрові перестановки в уряді. Але між торішньою зміною прем’єра і нинішнім усуненням прем’єрки Юлії Свириденко ще ж були перестановки в керівниці Офісу президента після відставки Андрія Єрмака й інші кадрові призначення — було це в кінці минулого року — на початку 2026-го.

Чому раз на пів року Україну затягує у вирій ключових кадрових змін? Чи таким чином — оголошенням з боку президента — має змінюватися прем’єр та уряд? Що тут не так? Розбираємо.

Америка — країна іммігрантів. Усі в Америці, крім корінного населення, є іммігрантами або нащадками іммігрантів. Америка — це мозаїка різних культур. Моє власне походження — українське. Мої предки, мої батьки та моя сестра прибули до Америки в 1951 році. Я народився через рік. Моя освіта була як американською, так і українською. Мови, якими я вільно розмовляю, — це і американська, і українська.

Я пишаюся тим, що є невеликою частиною 250-річчя американської незалежності. Коли я думаю про цю віху, я роблю це крізь українську призму. Америка для мене уособлює свободу робити і говорити, що я хочу, доки я не порушую свободу інших. Це не унікально для Америки, але, безумовно, найважливіший аспект 250-ї річниці її Декларації незалежності.

Зізнаюся: аж до вечора 19 червня я зберігав надію, що польським «правим» вистачить таки розуму й стриманості не доводити ситуацію з орденом Білого Орла до точки неповернення. Але Кароль Навроцький таки продемонстрував усьому світові: президент сусідньої України, яка вже чотири роки бореться з російською навалою, є для нього і для репрезентованої ним частини поляків постаттю неприйнятнішою і страшнішою, аніж Катерина ІІ (яка стала «архітектором» остаточного знищення першої Речі Посполитої в 1795 році) чи Беніто Муссоліні (найближчий союзник Гітлера, який разом зі Сталіним знищив другу Річ Посполиту в 1939-у) — цих двох ордена Білого Орла ніхто не позбавляв. Надвечір 19 червня всі ми опинилися в новій системі координат, яку варто осмислити і зрозуміти (бодай тому, що основні шляхи для критично важливої західної допомоги проходять сьогодні в Україну через Польщу).

Серед українців абсолютна більшість досі ставиться до поляків приязно. Але наші політики й інтелектуальні еліти часом роблять фатальні помилки, бо далеко не завжди усвідомлюють, наскільки розділеним зараз є польське суспільство і наскільки поглиблюється весь час прірва поміж двома його частинами. Сьогодні, як на мене, можна говорити вже про «дві Польщі» — дуже умовно назвімо їх «Польщею Дмовського» і «Польщею Гедройця».

Ясно, що найбільша потреба сьогодні — це зброя, як наступальна, так і оборонна. Одначе, зокрема з огляду на війну, яка фактично триває вже дванадцять років, Україна має й інші дуже помітні потреби. Між ними — гуманітарна допомога, допомога перебудови тощо. Багато «гуманітарки» приходить від громадських не українських організацій і навіть урядових мереж. За час Трампа — далеко менше.

Мій стрийко, який за Польщі був в Україні адвокатом та суддею, а опісля жив в Америці, постійно наголошував, що Україні потрібно розумних людей. Він дуже цінив високу освіту. Фактично український розум уможливлює успіхи нашого народу у цій війні, не відбираючи непоборимости нашого українського духа та козацького роду. Наша надзвичайна винахідливість дала нам можливість перемагати проти переважаючих сил. Москалів далеко більше, чим наших.

«Kyiv Independent» опублікував статтю про нещодавнє поховання в Україні останків полковника Андрія Мельника. Стаття була суто фактологічною. Однак на завершення редактори вирішили додати таке: «Групи, пов’язані з Бандерою, ОУН та її військовим крилом, УПА, мають дещо суперечливу спадщину. Навесні та влітку 1943 року члени УПА вбили тисячі поляків по всій Волині в окупованій нацистами Польщі, території, яка зараз є частиною західної України. Після цього тисячі українців також були вбиті поляками у відповідь. Плохій оцінює, що кількість убитих українців може коливатися від 15000 до 30000, тоді як оцінки польських жертв коливаються від 60000 до 90000».

Сергій Плохій, український історик, який проживає та працює у Сполучених Штатах, у своїй фундаментальній історичній праці про Україну «Брама Європи» написав:

Як страх перед кризою породжує політичне месіанство

Понад 100 мільйонів американців вірять (відповідно до останніх досліджень), що побачать кінець людської цивілізації: глобальне потепління каже їм, що невдовзі життя людини на планеті закінчиться; розвиток штучного інтелекту свідчить, що зникнення нашого біологічного виду не за горами.

Відчуття наростання загроз змушує американців, незалежно від партійної приналежності, шукати рятівника, що явиться в образі президента. Цей президент має гарантувати зростання економіки, знизити ціни на їжу та житло, забезпечити кращу охорону здоров’я, захистити країну від ураганів, зупинити глобальне потепління, встановити мир у всьому світі, очолити, надихнути, оновити й навести лад.

Колись людство боялося помідора, паровоза, електрики, атома, а тепер воно боїться того, що саме й створило — штучного інтелекту (ШІ), цифрового Прометея, якому ми власноруч підпалили факел і тепер із жахом дивимося, чи не підпалить він будинок.

Усе це вже було, і саме тому нинішня паніка навколо ШІ так дивно нагадує істерію довкола генетично модифікованих організмів (ГМО) на межі століть. Тоді людство теж поводилося так, ніби вчені не схрестили кукурудзу з бактерією, а відчинили двері в біблійний апокаліпсис. Газети кричали про «їжу Франкенштейна», активісти палили поля, а телевізійні експерти з обличчями провидців розповідали про мутантів, рак і кінець природи. Людство завжди однаково реагує на нову силу: спершу захоплено аплодує, а потім раптом помічає, що створене ним чудовисько має зуби.

У сучасній політології глобальна нестабільність інколи характеризується терміном «зиґзаґ» — для пояснення ситуації, коли відбувається несподівана трансформація стратегічних орієнтирів, ідеологічних засад держави або політичного лідера, що суперечить попереднім та усталеним традиціям. Такий маневр зазвичай диктується не національними інтересами, а вузькокорпоративними вигодами, миттєвими рейтингами або особистими амбіціями, що призводить до системного ігнорування норм міжнародного права та внутрішнього законодавства.

На моє переконання, саме така логіка дій сьогодні домінує у правлячих режимах як Російської Федерації, так і Сполучених Штатів Америки. Це породжує парадоксальну ситуацію: Москва і Вашингтон фактично солідаризуються у своїх спробах обійти класичні механізми міжнародної безпеки. Ми бачимо ерозію безпекових інституцій на користь персоналізованої волі лідерів. Це створює середовище, де «право сили» заміщує «силу права», що особливо помітно в контексті російсько-української війни та глибинної кризи трансатлантичної солідарності, яку Д.Трамп намагається переформатувати під свої суто транзакційні інтереси.

Як 9 травня стало головною датою радянського культу

9 травня парад на Червоній площі у Москві пройшов без військової техніки. Офіційно — у зв’язку з «оперативною ситуацією». Фактично — через страх перед українськими дронами. Вперше з початку російсько-української війни зазнав трансформації ритуал, який видавався незмінним і священним для російського культу «пабєди».

У звичному для нас вигляді цей ритуал склався аж ніяк не у сорокових роках ХХ століття. І парад, і культ ветеранів (але не всіх), і вічний вогонь, і облаштування меморіальних комплексів з’явилися пізніше. Перші десятиліття після завершення Другої світової про «пабєду» в СРСР воліли не згадувати.

Нещодавній конфлікт між Ватиканом і Вашингтоном став новиною минулих тижнів. Світ раптом згадав стару істину: коли політики говорять про віру, вони зазвичай роблять це голосно; коли про владу говорить Папа — вони починають обурюватися.

Папа Лев, який уже майже рік очолює Католицьку церкву і якого дехто встиг назвати «мовчазним понтифіком», раптом заговорив словами, що звучать тихо, але мають властивість лунати довше за гармати. У своїй молитві за мир, що збіглася в Україні з Великою суботою, він нагадав речі, які здаються очевидними лише доти, доки не стають політично небезпечними: «Досить ідолопоклонства щодо самих себе і щодо грошей! Досить демонстрації сили! Досить війни! Справжня сила проявляється у служінні життю…».

Десять років тому Дональд Трамп переміг Гілларі Клінтон і здобув президентство США значною мірою завдяки своїй критиці безрозсудної війни в Іраку та політичного істеблішменту, відповідального за неї. Неоконсерватори під керівництвом президента Джорджа В. Буша завели країну в болото, розтративши американську кров і скарби, а Клінтон, перебуваючи на посаді сенатора США, підтримувала це. Трамп обіцяв поставити Америку на перше місце, утримуючи країну від дорогих «вічних воєн».

Потім, після повернення до Білого дому в січні 2025-го, Трамп став першим політиком в історії, який зажадав присудити йому Нобелівську премію миру. Восени він заявив, що особисто поклав кінець «восьми війнам лише за вісім місяців». Але премію отримала лідерка венесуельської опозиції Марія Коріна Мачадо. Ображений, Трамп став войовничим політиком, втрутився у справи Венесуели та викрав її президента в січні, а також разом з Ізраїлем розпочав війну проти Ірану.

Як Китай заробляє на Росії й Україні

Кожна війна є також бізнесом. Перерозподіл ресурсів, стимулювання оборонної промисловості, створення нових логістичних ланцюжків, локалізація стратегічних виробництв — усе це лише видима сторона економіки війни. Для одних це означає прибутки від оборонних замовлень, для інших — виживання й адаптацію. Ті, хто отримує прибутки, не гинуть на полі бою, і це є підставою для «теорій змови», які стверджують, що саме економічні, а не політичні інтереси живлять ініціаторів війн. Це стосується як фізичних осіб, так і цілих країн.

Багато написано про геополітичні вигоди, які Китай отримує від війни Росії проти України. Пекін вирішує цілу низку власних стратегічних проблем, спостерігаючи за тим, як Росія вбиває цивільне населення, нищить українські міста й інфраструктуру, а ЗСУ, своєю чергою, перемелюють піхоту, озброєння, обладнання та стратегічні об’єкти нафтогазового комплексу РФ. Перетворення Росії на економічну руїну — в інтересах КНР, освоєння ресурсів Сибіру — давно в планах Піднебесної. Дуже зручно й вигідно зберігати мундир білим і сяючим та збурювати повітря пустопорожніми фразами про сприяння якнайшвидшому миру, водночас постачаючи обом сторонам усе необхідне як для виживання, так і для продовження війни.

Мою лекцію в Київському національному університеті імені Шевченка довелося скасувати через цих клятих росіян. Фактично дрон врізався менш ніж за кілометр від місця проведення. Студенти ще не зібралися, тому проблем не було. Викладачі провели час очікування в деканаті. Протокол вимагає півтори години очікування після того, як район буде оголошено безпечним для збору студентів. Оскільки я наступного ранку виїжджав з Києва, ми вирішили перенести лекцію на віртуальну, тільки-но я буду в Західній Україні або в Штатах.

Зараз до бомбардувань в Україні ставляться досить звично. Мало хто ховається в бункери. У минулому метро продовжувало працювати, але рух автомобілів на вулицях зупинявся. Я помітив у собі очевидну різницю. Нічна сирена зазвичай будила мене, і хоча я не був у стресі, відчував певне занепокоєння, поки не було відбою, після чого знову засинав. Тепер я чую сирени і не звертаю уваги. Я не став сміливішим. Я став байдужим або стійким, як кажуть на Заході. Сирени вдень на мене не впливають.

Колись у медінститутах був такий жарт про «хворобу третього курсу». Це специ-фічний етап навчання, коли студенти проходять загальну та диференційну діагностику й раптом починають знаходити у себе симптоми ледь не всіх патологій із підручника. Ці відкриття докорінно змінюють їхнє уявлення про себе та світ: учорашні здорові ходять або з депресивним виглядом, або з лихоманковим вогнем в очах.

Зазвичай за кілька тижнів цей «радикальний перегляд світогляду» зникав завдяки взаємній гуртожитській супервізії — природа та здоровий скепсис зрештою брали гору.

Мюнхенська конференція з безпеки 2026 року навряд чи була одкровенням. Швидше, це було підтвердженням реальності. Цей факт став очевидним у вступному слові ведучого, канцлера Німеччини Фрідріха Мерца.

Канцлер не оплакував втрату американського лідерства. Він просто визнав це, а потім наголосив, що європейські цінності відрізняються від цінностей сучасної Америки. Він попередив, що Росія є серйозною загрозою для світової безпеки, про що свідчить її агресія в Україні. Він підтвердив, що захист України є обов’язком Європи і що Німеччина робитиме свою частину, насправді, більше, ніж будь-коли.

Фотографію американського президента Дональда Трампа з лідеркою венесуельської опозиції Марією Коріною Мачадо і медаллю лауреатки Нобелівської премії опублікували, здається, всі світові медіа. І дійсно — це один із таких епізодів, коли політичний анекдот стає реальністю.

Ще кілька тижнів тому на тлі постійних згадок Трампа про Нобелівську премію хтось з американських коментаторів пожартував, що ласий до нагород президент може «конфіскувати» медаль колишнього президента США Теодора Рузвельта й виставити її у власному кабінеті. Але Трампу, очевидно, була потрібна саме медаль Мачадо, бо політикиня отримала її саме в той рік, коли на нагороду претендував сам президент Сполучених Штатів. І я не виключаю, що тепер Трамп намагатиметься колекціонувати нагороди всіх наступних лауреатів Нобелівської премії миру — принаймні за наступні три роки.

Які монастирі країни повні «ждунів»

Викриття журналістами «Слідство.Інфо» підпільної школи МП у Голосіївському монастирі, що в Києві, спричинило чималий резонанс. «Як таке могло коїтися в центрі столиці, на очах у громадськості, держави та спецслужб?» — обурюються громадяни. Могло. Ба більше, виглядає, що цей випадок не поодинокий. «Рускій мір» відкладає свої личинки по тисячах парафій в Україні: тут не тільки вчать дітей, а й переховують ворогів, зберігають зброю, не кажучи вже про те, що моляться за патріарха Кирила й провадять антиукраїнську діяльність.

Нижче — розповідь «Лівого берега» (https://lb.ua) про найбільші «русміровські» центри по всій країні.

Історія відновлення незалежності України не почалася в Біловезькій Пущі. Перші тріщини в моноліті радянської імперії з’явилися 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Це була не лише політична формула, а й вихід із зони імперської залежності, що передбачало право на власні закони, ресурси, кордони, культуру та зовнішню політику. Декларація перекреслювала саму ідею «єдиного радянського народу», відкриваючи шлях до повноцінної незалежності.Другим кроком став Акт проголошення незалежності 24 серпня 1991 року, коли Україна не просто заявила про суверенітет, а юридично розірвала зв’язок із центром союзної влади. Після провалу путчу в Москві імперія перестала бути суб’єктом, здатним диктувати правила. Для України це означало відсутність наддержавного органу, який може примусити її залишатися в Союзі.

Третім — і найважливішим — етапом став загальнонаціональний референдум 1 грудня 1991-го. Вперше за 70 років саме народ, а не партійна верхівка надав легітимність державності. Більш ніж 90% громадян сказали «так» незалежності й остаточно закрили питання, яке десятиліттями вирішували без них. Від цієї миті Україна стала суб’єктом міжнародної політики, а не внутрішньою адміністративною одиницею СРСР.

У День подяки президент Зеленський знову подякував президенту Трампу від імені України. Натомість кількома днями раніше Трамп звинуватив керівництво України в тому, що воно не виявляє «жодної вдячності», попри те, що Зеленський неодноразово дякував США — від свого віртуального звернення до Конгресу невдовзі після вторгнення й аж до кількох днів перед закидом Трампа.

Твердження президента США — це не лише брехня, а й нерозуміння того, що саме Захід має дякувати Україні. Ба більше, його зневажливі висловлювання на адресу Зеленського підривають згуртованість Заходу в найгірший із можливих моментів — настільки, що тепер було б логічно, якби Трамп звинуватив Путіна в нульовій вдячності Москви.

Як працює «психологія справедливого осуду»

«Палка, мов юнь, і мудра, наче буй-тур, невловимою вивіркою стрибає вона туди-сюди по дереву української новітньої історії. Поміж молодою зеленню доларів і пожовклою зрілістю євро звабно миготить її пишний хвіст облудних судових рішень. Але вона далі несе смачні горішки неправомірної вигоди в своє соціалістичне дупло — це ж бо окраса наших реформ, героїня національного епосу, наша корупція».

Якби вікопомний радіодиктант був на тему корупції, я би вніс до українського правопису одну зміну: слово «корупція» писати з такою кількістю літер «р», наскільки вона вам особисто здається великою.

Чи справді Росія така велика, як виглядає на картах?

Росія хоч і є найбільшою країною світу за територією, але насправді не є такою гігантською, як виглядає на географічних та політичних картах. Як так сталося, що Росію на картах «роздуло»? Хто доклався до цього? Як довго це триває? Чи не слугує це часом приводом для роздмуханої величі Росії і поштовхом до експансіонізму і завойовницьких воєн? І які є шляхи корекції сучасних мап, щоб показати справжній розмір Росії?

Зараз серед тих, хто цікавиться мапами, «штормить» на одному континенті і в одній країні. Цей континент — Африка, розмір якої виглядає малим і непропорційним до розміру інших континентів і держав, особливо Півночі. Тут присутні і болісні струни колоніалізму: мовляв, європейська картографія малює себе більшою, а розміри Африканського континенту применшує.

Ну що ж! Читачу, мій правдивий, приречений читачу, ти зовсім самотній, — а де ж тоді решта? Решта — це просто людство. Треба здолати людство своєю силою й шляхетністю душі, — отже, зневагою...

Фрідріх НІЦШЕ.

Доленосний для України 1991 рік. Вперше за всю історію до Києва приїхав американський президент Джордж Буш. Жодного разу протягом ХХ століття уряд Сполучених Штатів не був на боці українського народу. І цей раз не став винятком. Президент застеріг українців проти проголошення незалежності. Послаблення Московії не входило в плани американської сторони. Впродовж майже століття Московія була зручним інструментом для дестабілізації Європи. Так мало бути і надалі. Аж раптом українці надумали взяти власну долю у свої руки. Хто їм це дозволив?

СТАЛОСЯ це 24 серпня 1991 року. А вже 1 грудня того ж року на референдумі українці переважною більшістю проголосували за створення власної держави всупереч волі головного полі-тичного й економічного гравця планети.

Я вірю, що Бог створив світ. Ви не знайдете цього в Книзі Буття, але здебільшого самі українці розповідають, що під час Творіння Бог розподіляв землі між народами відповідно до їхнього прибуття. Майже всі землі були розподілені. Бог залишив собі ділянку, але врешті прибули українці, запізнено. Будучи доброзичливим батьком, Бог, хоч і, можливо, люб’язно, віддав українцям ділянку, яку залишив Собі. І саме так українці отримали свою Україну. Це не що інше, як Божа земля.

Існує ще одна версія Творіння, яка приписується українцям та Україні. Її також нема в Книзі Буття. Бог і архангел Михаїл радилися щодо розподілу землі. І Бог вирішив створити людей, які будуть благородними та працьовитими. Жінки будуть найкрасивішими у світі, а чоловіки — найрозкішнішими. Вони будуть спраглими знань і будуть працьовитими. І Бог дасть їм прекрасну землю з природними ресурсами та корисними копалинами, а ґрунт буде настільки родючим, що якби хтось просто плюнув на землю, виросте дерево. Бог дав цим людям усе. Архангел заперечив і зазначив, що це не буде справедливо для довіри народів світу. Бог відповів: «О, для цих українців буде велике випробування. Зачекайте, поки побачите сусідів, яких я їм дам».

Чи справді Росія знайшла «ключ» до американських ЗРК?

Нещодавно впливове видання Financial Times опублікувало матеріал, що сколихнув інформаційний простір: американські системи ППО Patriot, мовляв, втрачають ефективність проти російських балістичних ракет. За даними FT, Росія нібито модернізувала свої «іскандери» та «кинджали», «навчивши» їх ухилятися від перехоплювачів. Стверджується, що відсоток збитих балістичних цілей різко впав, а це посіяло сумніви у надійності західних технологій.

Та чи справді ситуація настільки критична? Наскільки реальною є така «модернізація» в умовах жорстких санкцій і чи не є гучні заголовки частиною інформаційної гри Кремля? «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua) спробував розібратися за допомогою провідних українських військових експертів.

У будинках жителів приватного сектору Київського району Одеси, який найбільше постраждав від зливи 30 вересня, обвалюються стіни. Також там зсувається ґрунт на вулицях. Провали утворилися на вулицях Ейзенштейна та Магнітогорській — прямо під будинками.

Постраждалі вимагають установити причину, чому їх затопило, та змінити статус потерпілих унаслідок негоди на статус потерпілих від халатності, повідомляє кореспондентка «Укрінформу» (https://www.ukrinform.ua).

Близько опівночі 6 жовтня поліція Осло отримала повідомлення про дрони біля аеропорту. За попередніми даними, помітили від трьох до п’яти БпЛА. На Flightradar після півночі можна було побачити кілька літаків, які кружляли на південь від аеропорту. Безпілотники спричинили затримки рейсів, але жоден з них не переспрямували до іншого летовища. На відміну від численних випадків, коли низка прольотів невідомих дронів паралізувала роботу аеропортів у Польщі, Данії, Швеції, Фінляндії, Німеччині й інших європейських країнах, пише у своїй редакційній колонці «Лівий берег» (https://lb.ua/).

Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц у програмі ARD «Caren Miosga» припустив, що за запуском більшості дронів, помічених над його країною та Данією, стоїть Росія. Він зауважив, що частота вторгнень у повітряний простір Європи перевершує часи «холодної війни», але жоден зафіксований дрон не був бойовим. «Це спроби шпигунства. Це також спроби де-стабілізувати населення», — заявив канцлер і назвав ці випадки серйозною загрозою безпеці.

В архіві публікацій Telegram-каналу (серія «Дневник войны») колишній російський політик і публіцист Альфред Кох ділиться власними роздумами про трансформацію Володимира Путіна та про небезпеки необмеженої влади. Автор говорить не лише як спостерігач, а й як людина, що колись знала Путіна особисто. Текст — це емоційний аналіз того, як тривале перебування на вершині політичної піраміди спотворює психіку й руйнує здоровий глузд, перетворюючи керівника держави на заручника власних амбіцій.

«Минуло три роки і двісті п’ятнадцять днів війни. На сьогоднішніх картах ISW (американський аналітичний центр «Інститут вивчення війни». — Прим. «ЧН».) можна побачити повну відсутність будь-яких подій. Узагалі нічого. Ніхто нікуди. Повний глухий кут. Путін це називає «наступом». Я б додав: «собі на яйця». У мене це ніяк не вкладається в голові. Зрозуміло, що я його давно не бачив і востаннє спілкувався з ним аж 24 роки тому. Та тоді, коли я був з ним знайомий і час від часу контактував, він хоч і не справляв враження нобелівського лауреата, але був, готовий поручитися, цілком розсудливою і тямущою людиною. Спокійною й абсолютно адекватною.

У вже далекому 2019 році британський письменник Нейт Вайт на запитання «Чому деяким британцям не подобається Дональд Трамп?» відповів не фактами й цифрами, а вишуканою сатирою. Його текст став справжнім літературним есе, де сарказм переплітається з тонким гумором, а іронія — з елегантністю. Вайт обіграв контраст між британською стриманістю, ввічливістю і смаком та образом Трампа як уособленням зверхності, нарцисизму й несмаку. Його відповідь читалася не як політичний аналіз, а як блискуча газетна колонка, у якій кожен абзац влучає точніше за будь-який аргумент. Автор зміг передати відчуття, які поділяли мільйони, але зробив це яскравіше й гостріше, ніж будь-хто інший.

Вайт зазначив, що Трампу бракує певних якостей, які традиційно цінуються британцями.