Матеріали з рубрикою «Прошу слова»

1  січня  1909  року народився  Степан  Бандера

Багато бур зазнала Україна,
Та не схилилася і не схилитись їй.
                   Микола ВОРОНИЙ.

І можна нічого не додавати до цих слів — хто він і чим уславився, ніяких визначень ані епітетів. Всі й так знають. Проблема ж у тім, що різні це знання — їхня якість, рівень, джерела цих знань.

У кожного — своє бачення, своє, власне розуміння. У кожного, хто бодай щось чув про нього — свій Бандера, своя візія і свій образ його. Від цілковитого несприйняття і крайньої ненависти до захоплення й поклоніння, відданости його вченню, його закликам, його ідеям, властиво — одній-єдиній ідеї: визволення та побудова самостійної України, якій він присвятив усе своє життя. І ті, й ті характеризуються своєю приналежністю до однієї нації — українців. Хоч і не наша це зчаста провина, та все-таки за тридцять років Незалежности та ще два роки війни (а фактично — майже десять) могли б таки вилюдніти.

«Сумно жить на світі, панове», — сказав колись наш великий Гоголь, котрий лише придурився москалем та вивів їх на чисте українське плесо, за що отримав їхню ненависть, хоч вони, за притаманною їм ментальною звичкою цупити все чуже, вперто називають його своїм — аби лише допекти нам, українцям.

Сумно, бо… та не треба розказувать, всі ми й так знаємо і розуміємо. Не йде нині шампан до святкового столу, не бажає, хоч там нібито й нема вже совєтського олів’є; не приходять до голови принагідні тости. Окрім одного, найпершого та найважливішого тосту-побажання. Ні, не з новим роком. «За перемогу!» — хоч з великої літери, хоч з малої. Ту, котра ще далеко від нас, дуже далеко, ще десь там, де кують її наші рідні й кохані ковалики, в пікселі чи у цифрі, а то й у цивільному — тут, поряд з нами (якщо, звісно, ми вже долучилися до них), роз’їжджаючи по країні й закордонню та звозячи, що лиш можна, туди, де поки що «нуль», щоби допомогти пересунути його, той «нуль», бодай трохи вперед. І це також — один з наших тостів. Хоч різдвяних, а хоч і новорічних.

Із виступу на конференції Всесвітнього конгресу дослідників Голодомору-геноциду українців «Непокарані геноциди —повторюються»

Служба безпеки України за останні роки виконала безпрецедентну за обсягом роботу з дослідження най-більшої за масштабами трагедії в історію людства — геноциду українського народу. Встановлена кількість жертв (3 мільйони осіб у 1921 — 1923 роках, 10,5 мільйона — у 1932 — 1933 роках і 1,5 мільйона — у 1946 — 1947 роках) є потужним і непохитним фундаментом для подальших досліджень. Цю роботу не можна вважати завершеною, поки не постануть пам’ятники на місцях усіх масових поховань.

 Я пишаюся тим, що, не чекаючи команди згори, не будучи фаховим істориком, одним із перших у ХХІ столітті виніс тему геноциду українського народу на шпальти провідних українських періодичних видань. Саме геноциду, а не великого голоду, як могли дозволити собі називати цей злочин найсміливіші й нечисленні автори у попередні роки. Що міг доктор фізико-математичних наук, не маючи доступу до центральних архівів та інших стратегічних джерел інформації, у вільний від основної роботи час написати про найбільшу трагедію в історії не лише українського народу, а й світу? Оцінити масштаби цієї трагедії, яка насправді піддається математичному опрацюванню, навіть за тих скупих відомостей, що можна знайти у відкритих джерелах.

Нещодавно «Українське радіо» передало коротку інформацію: у Римі, столиці Італії, відмінено намічену до показу оперну виставу «Дон Кіхот» через загострення соціальних заворушень…

Не знаю, що ж там відбувається сьогодні (повідомлень не чути), але співчуваю італійцям, котрі, успадкувавши властивість своїх же давніх предків, звикли бачити-відчувати перебіг навколишніх подій і музичними мислеобразами, раптом опинилися перед… «голою» сценою. Отож і подумалось: ця широко знана у світі музично- і пісенно-звучна нація упродовж насичених громадсько-політичними акціями багатьох століть знаходила шляхи до свого поступу вперед як на велелюдних вулицях і площах, так і на театральних сценах. Це ж саме італійці дали нашій цивілізації і першу оперу (ХVI ст.), а потім — ще десятки й сотні інших світових музичних шедеврів!

«Згадаймо всіх поіменно». Було колись таке гасло. Воно актуальне й сьогодні. Особливо сьогодні…

Кілька місяців тому у відділі соціально-культурної роботи Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського започаткувався вельми потрібний і, безсумнівно, корисний під усіма оглядами проєкт «Одеські обличчя шістдесятництва».

14 травня українські жінки прийматимуть квіти і подарунки, для них звучатимуть найтепліші слова, бо й самі вони є найкращими в світі, і, безсумнівно, з їхню поміччю — прямою та опосередкованою, завдяки їхній любові та жертовності наші захисники успішно б’ють ненависного ворога, пришвидшуючи радісну зустріч.

Навіщо вам, наші кохані, матері, сестри, наші подруги й «дами серця», юні школярки та поважні бабусі, — навіщо вам оте московитське дрантиве нібито свято? Вони відзначають його у своїй божевільні, а тут, на нашій рідній землі, прицільно вбивають жінок і дітей, ґвалтують, катують, викрадають і депортують… Та ви про все це знаєте, бачите, чуєте кожного дня, і все-таки тримаєтесь за цю вигадану традицію, як наче за вислизаючу нитку, яка нібито ще єднає вас із минулим, у якому ви були молоді, що, безперечно, є найяскравішим у людському житті. Святкуємо разом з найлютішим ворогом його ж таки свято — як це огидно! А чи знаєте, як і за яких обставин, і ким воно було вигадане і для якої потреби, те їхнє березневе «свято»? Не знаєте і знати не хочете, а може, й відаєте про те, не вірячи та не бажаючи й чути в байдужості своїй. І не хочете знати, що це їхнє свято є такою самою часткою їхнього вже всьому світові обридлого «русского міра», їхньої надії останньої ще якось утримати нас біля себе — навіть на порозі їхньої катастрофи — та ще трохи подурити довірливий світ. Але досить про це!

По п’ятницях, бува, що в суботу, а то й у понеділок, поштарка справно приносить рідну газету. Яка б не була в тій часині пильна робота, вона відсувається перед нетерплячим бажанням розгорнути часопис. Не раз доводилося чути нарікання від різних людей, що не приносять, мовляв, газету вже тривалий час, запитують, чи вона ще виходить. А ви телефонували в редакцію, звертались до пошти, наголошували там, що порушуються ваші права?

Не уявляю типового англосакса, німецького бюргера, гордовитого поляка, що зазвичай пишається належністю до своєї нації, француза, американця… перелік можна продовжити, котрий не розгорнув би вранці чи то «Таймс», чи «Зюддойче цайтунг», чи «Газету виборчу», «Ліберась-йон», «Файненшл таймс», чи будь-яку іншу свою улюблену газету — свіженьку, щойно з друкарні, й не поцікавився б: а про що ж там преса пише? Порівняння, може, й захмарне, але це так.

24 лютого сповнився рівно рік, як почалася повномасштабна війна. Велике потрясіння для світу, трагедія для цілого народу, який уже не вперше намагається захиститися від знищення росією. Важко об’єктивно оцінити те, що відбувається, не вдаючись до нецензурної лайки. Ще важче жити у центрі цих подій, особливо, коли ти молода людина.

Більшість із нас добре пам’ятає перший день війни. Але мало хто пам’ятає життя до неї. Здається, що роки «до» — це щось з іншого життя, з іншої реальності. Хтось ще вчора готувався до ЗНО, а сьогодні вже навчається на першому курсі університету й навіть не встиг розкуштувати ці миті на смак. Хтось тільки-но вступив до вишу, і, не встигнувши насолодитися студентським життя, змушений навчатися дистанційно, та ще й під виття сирени. Аналізуючи цей рік нескінченного лютого, я дедалі більше переконуюся: у всіх нас украли час. У мого покоління вкрали юність. Усіх нас дуже жорстоко пограбували, спалили наш дім і намагаються закопати наші тіла, що ледве дихають.

Я знову у Львові. За чотири дні до святкування Хрещення Ісуса за старим, юліанським календарем і за дев’ять днів після святкування Богоявлення, чи Епіфанія за латинським обрядом. Учора росіяни запустили балістичні ракети по Україні. Особливо постраждало південно-східне місто Дніпро, де було обстріляно житловий будинок зі значними жертвами серед цивільного населення. Київ, наш пункт відправлення, також був підбитий, але потяг вирушив лише на півгодини із запізненням. Життя триває.

Насправді є багато приводів для оптимізму, незважаючи на нещодавні вибухи по всій Україні, включаючи західні міста Львів та Івано-Франківськ. Учора у київському метрополітені діти співали українських пісень. На горизонті — західні танки та протиракетні комплекси Patriot. Українці — справді незламний народ. Звичайно, вони скаржаться так само, як і будь-хто інший, але їм незмінно вдається зловити позитив. Одна з їхніх улюблених фраз — «Герої не вмирають!», попри те, що герої України гинуть щодня.

17 грудня 2022-го парламент України ухвалив постанову про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022—2023 роках (№6406). Її ініціаторами стали народні депутати — члени Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики.

Переглянувши цей список, я помітила, що кілька цікавих і знакових ювілейних подій не потрапили до нього. Зокрема, нема там такої дати, як 850-ліття з часу другого походу на Київщину володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського — сина Юрія Долгорукого. Тоді він привів на Київщину величезне на той час (50 тисяч) військо. Але в ніч на 19 грудня 1173 року під Вишгородом воно було дощенту його розгромлене нашими предками під орудою Мстислава Ростиславича та луцького князя Ярослава Ізяславича.

У своєму святковому, різдвяному посланні місцевий отець парох, де я проживаю, підкреслив позитиви, починаючи з того, як ревно Папа Римський Франциск молиться за український народ у цей важкий час. Я подумав, що, звичайно, якщо це правда, то це має бути Різдво, і що послання пароха вимагає серйозного самоаналізу як з боку Папи, так і з мого боку. І тому я самостійно розмірковую про позитивні моменти року, який був засадничо недобрим для мого українського народу.

Якщо ми шукаємо співчуття, то це не був поганий рік. Україна була в усіх на думці. Правда, краще, щоб не було потреби співчуття. Світова спільнота виявила більш ніж співчуття – вона дуже допомогла не лише словом, а й ділом.

Коли цілий світ у сяючих барвах нашої національної символіки у цей день говорить про українську Незалежність, яку так мужньо відстоюють рідні Збройні сили, то неможливо — попри всі застереження – всидіти у своїх помешканнях, в тісних підвалах чи деінде.

Були часи: збиралися у вже звичних місцях, чисельно, святково… Цього ж року — ніяких зібрань, і це слушно, й на часі. То що ж: залишатися й надалі в телефонному режимі з друзями та однодумцями?

Говорячи про імперські маркери в пам’ятниках і топоніміці Одеси, зазвичай зосереджуємось на трьох, сказати б, об’єктах. Це грандіозні монументи цариці катерині та суворову, а також колона, що возвеличує ще одного із царів, до того ж — автора горезвісного Емського указу про заборону української мови, яка стоїть на одній алеї з пам’ятником Тарасові Шевченку.

Водночас, не може не дивувати цілковита байдужість громадськості, активістів до русифікації наших вулиць. Чомусь не звертаємо уваги на те, що більшість вивісок, оголошень тощо написані чужою мовою. При цьому деякі з них, наче хизуючись, виклично демонструють свою при-належність до агресора літерою «твердий знак», якої, звісно ж, в українській мові нема. Цікава деталь: на окремих будинках закреслено назву вулиці, але тут же, поряд — ви-віска по-російськи.

Я ще прийду, Єланцю, я приїду,
води нап’юся із твоїх криниць...

Моя мала батьківщина починається за 70 кілометрів від Одеси, там, де трасу перетинає дорожній знак «Миколаївська область». До рідного селища ще добра сотня кілометрів, але повітря, сухе і жагуче, уже пахне соняшниковим медом, густим чебрецем, тужливим полином і степом, степом, степом...

Місто над Бугом, спокійне, розсудливе, неквапливе. Надійне. До такого хочеться пригорнутися і забути всі біди…

Ця війна зробила дійсність ірраціональною. Під гуркіт вибухів миршавий чоловічок з комп’ютера розказував, що я не маю права на життя, що мій народ, моя країна — «недонація», «недодержава» і ще щось «недо...». «Ага, щасссс!» — як кажуть в Одесі.

Перші дні — розгубленість, незібраність, ніяк не можу прийти до тями, взяти себе в руки.

Всюди, де в Україні нині ступила армія окупанта, бачимо криваві сліди його ненависті…

Ненависті, яка понад 300 років зашморгом наруги над нашою історичною пам’яттю, закріпаченням народу, голодоморами та розстрілами нашої еліти тримає покоління українців у полоні внутрішньої еміграції.

Посивілі вітри з Подніпров’я літають над Україною. Задувають холодом кожну праведну душу: не забудь, помстися бодай чим, не збайдужій, не страшись, допоможи тим, хто стримує знавіснілого ворога, щоби опісля погнать до його поганого мордору. Звідусюд, де пройшов ворог, де він ще топче нашу землю. Святу українську землю, на котру зазіхали багато напасників. І де вони тепер?.. А то б обов’язково сказали сьогодні: схаменися, не лізь на цю землю, бо спіткає тебе така сама доля. Обов’язково спіткає! Бо тут кожен — не просто герой. Тут кожен до кінця стоятиме за рідну землю.

Посивілі вітри Приазов’я, Донеччини, Слобожанщини, По-лісся, Причорномор’я дмуть над Україною цієї довгої і такої не теплої — такої гарячої весни. Де Чорне море, де море Озівське?.. Одне тепер море в Україні — море крові, море сліз, море горя людського. Тримаймося! — це єдине тепер побажання: до перемоги, в яку віримо часом навіть більше, аніж у самих себе.

Доброго дня, дорогі наші захисники! Я сподіваюся, що у вас буде час прочитати мого листа.

Ви — герої! Я дуже пишаюся тим, що живу в одній країні з такими мужніми, хоробрими захисниками. Хвилююся за кожного, хто у цей складний час бореться за нашу незалежність, за наше вільне та спокійне життя. Жодному з українців не вдається спокійно заснути, поки наші хлопці та дівчата на передовій.

Ранок 24 лютого 2022 року…

Кар! Кар! Кар!.. Чому так несамовито каркають ворони? Виглядаю у вікно. Птахи шугають від дерева до дерева… Все, як завжди: невтомна наша бабуся підмітає у дворі, розпушує землю на клумбах, собачники вигулюють своїх улюбленців, батьки ведуть дітей у садочок... Але що це? Чому не проходять на територію дитсадка? Переговоривши про щось, розходяться. Дивуюся: невже знову карантин через ковід?