Матеріали з рубрикою «На життєвих перехрестях»

Були колись у редакції «Чорноморки» веселі часи. Є що згадати. Імена та по батькові персонажів залишив такими, як є. А прізвище головного героя трохи видозмінив.

У кожному колективі є свій жартівник-витівник. Є такий і в нас — Микола Герасимович Лебідь. Заходить у кабінет, де збирається найбільший гурт людей, і починає знічев’я:

— Оце люди придумають… — каже, ніби сам до себе.

Молода жінка з донечкою-світлячком — її золоте волоссячко, здавалось, посилає свої відблиски на найближчі ряди — роздивлялась по театральній залі, аж сусіди поруч звернули увагу. Було щось неспокійне, тривожне в її обличчі, у всій поставі, коли оберталася туди й сюди, немовби когось вишукуючи. Золотавка сиділа спокійно, час від часу про щось розпитувала маму.

…Вони домовились телефонічно: він прийде до театру, щойно лише відпустять після дотримання якихось формальностей. Можливо, запізниться до початку вистави, але то пусте: людина, котра десять місяців перебувала там… там, де війна, де смерть чигає на кожнім кроці щокожної миті, і яка дісталась, нарешті, додому, — ця людина може спізнитися хіба на побачення з коханою. Вже можна спокійно, без поспіху, пройтися містом, навіть зайти до театру, в якому його чекає кохана з донечкою. Хоч і не найкраща ідея — ця зустріч в театрі.

Триває другий рік тяжкої, кривавої війни. Минулої весни москалі методично «довбали» міст через Дністер, аж поки не зробили його непридатним для руху. Тихішою стала дорога, що пролягає через Роксолани, зате гучніше вночі чути вибухи збитих російських ракет. Ми вже навчилися розрізняти вправну роботу ППО, болить серце за розбиту, понівечену Затоку, але травень буйною зеленню заквітчав «степи Аккерманські», власне там, де майже на самому кінчику села стоїть знайома мені хата, яка ще трохи — і відзначатиме своє століття.

Про її першу господиню, жінку-берегиню великого, розлогого родового дерева, нащадки якого і зараз проживають у прабатьківському гнізді — Феодосію Федорівну Богаченко, у дівоцтві — Кривченко, і буде моя розповідь.

Людина в домашніх капцях і халаті, іноді навіть без документів, залишає рідний дім, рідну вулицю, своє місто чи село. Людина опиняється на найнижчій сходинці виживання — без даху над головою, без майна, без роботи, без усього, що підтримувало й додавало наснаги.

Війна змушує замислитися над питаннями, які рідко виникають, коли ми живемо в комфорті. Хто я в цьому світі? Навіщо живу? В чому сенс того, що відбувається, особисто для мене?

Цю статтю спонукала мене написати українська журналістка, яка готувала текст для німецької преси про наших біженців і збирала відповідний матеріал. На своєму ФБ вона зауважувала, що «всі історії в медіа дуже плоскі: або це нещасні біженці з валізами, або це щасливі історії про те, як люди втекли від війни і щасливо облаштовуються в Німеччині. Ну, або ще сльозливі історії про розділені сім’ї, бо чоловіків не випускають».

Я вважаю себе двічі біженкою (хоча це не зовсім так), оскільки змінила вже дві країни перебування — обидві в Європі, — і до жодної з означених категорій не належу. З часу вторгнення побувала один раз в Україні. Мала коротке спілкування із земляками і встигла відчути на собі легку тінь протиставлення: ви ж там, за кордонами, а ми тут…

Ніколи не зайве бути обережним та зібраним. І в побуті, і, тим більше, в дорозі. Не те щоб узагалі не ризикувати, всього боятися й підозріло остерігатися, здригаючись від найменшої несподіванки, бо тоді й життя не буде, а поводитися так, аби безпечність не взяла гору над здоровий глуздом, надто ж — над найважливішим людським інстинктом — самозбереження.

Як же вона себе тоді подумки картала, опинившись на залізничній платформі в очікуванні приміської електрички! Ніби її висадили на безлюдний острів, заселений усілякими несподіванками і небезпеками. За спиною — невеличкий дачний масив, де не світилося в жодному вікні, бо не у всіх будинках і вікна були. За колією — по припорошеному першим, пробним снігом степу гуляв вітер. І вона, безпорадна, на платформі, немов та оплавлена свічка.

Іван та Анна Кандаловські — друге покоління поліцейських у родині — пишаються тим, що пішли шляхом тата.

Батько — Іван Кандаловський — ветеран МВС, який 33 роки пропрацював у правоохоронних органах. Половину життя майор міліції присвятив служінню людям і власним прикладом прищепив дітям прагнення захищати права та свободи громадян.

Кожен із нас цікавився у дідусів, бабусь, а хтось і в прадідів-прабабусь своїм родоводом, і чув від них якісь родинні історії, легенди. Бо ж усі ми є носіями певної програми кількох поколінь. Наша ДНК – це не лише колір очей чи волосся, а й суміш рис, чеснот, талантів, перейнятих від наших предків.

З великою любов’ю згадує ветеранка педагогічної праці Майя Миколаївна Поліщук із села Покровка свою бабусю Ірину Іванівну Божинську. Народжена вже дуже далекого 1882 року, вона встигла навчити внучку всіх життєвих премудростей, поділитися з нею спогадами, сімейними історіями й сільськими бувальщинами, передати народні традиції та звичаї, що споконвіків побутували у цій мальовничій надтилігульській місцині.

Одеські оповіді Таміли

Переді мною в люстрі — білява чарівниця з гарнющими, великими, уважними очима.

— Скажіть, скільки б ви обрізали? — запитую, звісно, польською.

— Ось стільки, — відповідає білява красуня й підносить кінчики мого волосся вгору, а я чую знайомий акцент.

— Ви звідки? — запитую українською.

— Ой, як добре чути нашу мову! З Одеси.

Марія Володимирівна Медведенко з Любашівки ось уже понад три роки вишиває бісером ікони. Свої рукотворні образи у вишуканих рамках роздаровує родичам, насамперед — онучкам. Бабуся переконана, що ікони допоможуть дівчаткам у майбутньому вберегтися від життєвих негараздів, стануть для них доленосними оберегами. Віру у це підсилює власний досвід майстрині: захоплення вишивкою святих ликів допомогло їй відновити зір.

Уродженка прадавніх Свіршківців (село згадується у літописах 1493 року) Чемеровецької селищної громади Кам’янець-Подільського району, що на Хмельниччині, ще дівчам захопилася рукоділлям. Ази вишивання Марійка опановувала самотужки. Батько, Володимир Йосипович Станіславський, працював конюхом у місцевому колгоспі, а матуся, Дарина Романівна, — простою, як тоді казали, нормовичкою. На дітей у них не вистачало ні часу, ні сил. У цій хоч і незаможній, але дружній і роботящій родині, окрім нашої героїні, виховувалося ще двоє дітей: Анатолій і Валентина. Бувало, натруджена, зморена мати лягала спати, а мале дівча бралося за голку і полотно. Сьогодні оселю Марії Володимирівни прикрашають вишиті нею рушники, наволочки, простирадла, багато інших речей.

Це був один із звичних робочих днів у відділенні військового госпіталю. Зала приймального відділення гуділа від вихору емоційних перемовин медсестер, баритону начальника, який у телефонній бесіді активно пояснював співрозмовникові суть необхідної операції, та нескінченного руху допитливих пацієнтів.

Я оглянула чергового хворого і, віддавши йому набір довгоочікуваних медичних записів, кинула погляд на робочий горизонт: чисто. Жодні допитливі очі, у яких читається «Дозвольте дізнатися?», не шукали людину у білому халаті. Всіх хворих було проконсультовано, і вони терпляче чекали заповітних папірців від інших лікарів. Не гаючи часу, я дістала із кишені телефон і поринула в цифровий океан інформації. Варто сказати, що то були дні, коли Україна спочатку раділа звільненню багатостраждального Ізюма, а потім здригалася від новин про знайдені останні пристанища тамтешнього населення. Стрічка новин у телефоні, на жаль, майоріла саме тими фотографіями з дерев’яними хрестами посеред густих крон мовчазної хвої.

Ця кумедна історія трапилася в Одеському аеропорту 12 років тому. Про неї тоді писала одна із газет Кіровоградщини.

Ось ця розповідь, що вийшла під заголовком «Пригоди Одеси в Одесі»:

Повернути мир нашому працелюбному народові — найзаповітніше бажання ветеранки праці Ніни Василівни Трашко.

Дехто вважає, що село — це некомфортне життя, важка праця зранку й до ночі. Ніякого розмаїття і жодної романтики… Таким подобається натовп на міських вулицях, сучасні супермаркети, величезний вибір забав… Що ж, кожна людина — свого щастя коваль.

Ніні Василівні до душі розмірене життя у сільській глибинці. Все життя її минуло у Забарах Білгород-Дністровського району. Та й син Юрій, після кількох років праці у місті, повернувся у село. Економіст за фахом, а попит на фахівців цього профілю завжди був, міг би в Одесі вибудовувати кар’єрні сходинки, але Юрія Миколайовича потягнуло додому, де він досить довгий час працював головою сільради. Її донька, Любов Шершун, також живе у селі — у сусідній Ройлянці, працювала агрономом.

Спогади остарбайтерки

Одну з неприкрашених історій Другої світової війни «писали» своєю рабською працею, потом та кров’ю мільйони остарбайтерів — молодих дівчат і хлопців, яких фашисти вивозили на примусові роботи в Німеччину. Масштабне використання робітників з України розпочалося 1942 року і тривало до 1945-го.

Колишня остарбайтерка Надія Григорівна Нагасюк з Вишневого, яка 15 березня святкуватиме 95-річчя, прожила довге і важке життя.

23 січня Анастасія Олександрівна Унтілова відзначила свій 101-й день народження. Уродженка села Гвоздавка Друга зараз мешкає у турботливих доньки Ольги і зятя Василя Кір’євих у Зеленогірському. До дітей у комфортні умови змушена була перебралася восени 2011 року, коли її оселя, зведена на мальов-ничих пагорбах так званої Стримби ще в далекому 1945-у, осиротіла після смерті господаря Івана Сергійовича Унтілова. Та й сил у старенької вже бракувало, щоб поратися по господарству. Тепер мати живе у любові і затишку. Каже, і самій не віриться, що вдалося розміняти друге століття.

Пам’ять до дрібниць утримує події давнини. Про прожите-пережите Анастасією Олександрівною можна було б написати історичну хроніку. Бо ж у цей час в Україні відбулося чимало буремних подій, починаючи з боротьби Армії УНР проти більшовиків і закінчуючи сьогоднішньою війною на Сході країни проти Росії.

Поляк повернув заробітчанину з України загублену річну зарплату.

Водій автобуса №122 у Вроцлаві на одній із зупинок пройшовся оглянути салон і виявив забутий кимось пакет. Заглянув всередину й отетерів: у руках тримав 7700 доларів, 945 євро та 575 злотих. Чесний чоловік не взяв гроші собі, а повідомив про знахідку в Центр транспортного руху. Звідти зв’язалися з поліцією. Знайти власника пропажі допомогли документи, які разом з грішми лежали в пакеті.

Через годину поліцейські прибули на кінцеву зупинку 122-го маршруту вже з власником загубленого пакета. Ним виявився українець, який приїхав у Польщу на заробітки. З’ясувалося, що він більше року працював на місцевому будівництві й відкладав кожну копійку. Всі заощадження носив із собою в пакеті, побоюючись крадіжки. Але, судячи з усього, робота вимотала його настільки, що, виходячи з автобуса, навіть незчувся, як залишив на сидінні все зароблене.

У селі Осички Савранського району живе на самотині 65-річний Семен Петрович Курочка. Саме його ми й вирішили відвідати.

Осінній день погодою не радував. Машина, зважаючи на туман, їхала повільно. Тож не бракувало часу на всілякі роздуми, які чомусь крутилися навколо життєвих негараздів та проблем, що аж ніяк не додавало настрою. Придивляючись до сільських будинків, помітили потрібний номер. У дворі ходив чоловік. Видно було, що порається по господарству. «Мабуть, помилилися», — майнула думка. Та ні, як виявилося, потрапили за адресою. Он і невеличка хата, й літня кухня навпроти — почала впізнавати обійстя, бо ж колись тут була. Просто за кілька років призабулося…

Назустріч гостям упевненою ходою йде і сам господар. Про себе відзначаю, що він зовсім не змінився — ні зовнішнім виглядом, ні своїми манерами та поведінкою. Такий же усміхнений, привітний, доброзичливий. У голосі відчувається рішучість, сила характеру.

— Ну, якщо не хочете до хати, то розташовуйтесь он там, на лавочці, — показує Семен Петрович рукою, ведучи під хатній навіс. — А я сяду ось тут.

У суботу, 14 вересня, Одеса зустрічала наших героїв — звільнених з московського полону моряків, членів екіпажів незаконно затриманих «зеленими» окупантами Криму катерів «Нікополь», «Бердянськ» та буксира «Яни Капу».

У рідній гавані вірних присязі захисників Вітчизни вітали представники командування Військово-Морськими силами України, побратими-моряки, волонтери, священнослужителі, громадські активісти, просто небайдужі містяни і, певна річ, рідні та близькі кремлівських бранців. І знову, як і тиждень перед тим, коли літак з Москви сідав у «Борисполі», присутні не стримували емоцій, на їхніх очах бриніли сльози, сльози радості.

На знак пошани і вдячності волонтери вручили незламним морякам прапор ВМС, що упродовж майже десяти місяців (якими ж безконечно довгими ті місяці здавалися!) майорів перед Одеською міськрадою, очікуючи їхнього повернення з полону, дітки — паперові кораблики (без них у ці місяці не обходилася практично жодна акція в Україні), символ підтримки наших героїв. Був серед дарунків і малюнок дівчинки-волонтерки Ліди, на якому зображене повернення ще й досі полонених катерів і буксира на Батьківщину. (До слова: неповернуті Україні кораблі є виявом непокори Росії, її публічної неповаги до вердикту Міжнародного трибуналу ООН з морського права, серед пунктів якого були негайне та беззастережне звільнення екіпажів і таке ж негайне та беззастережне повернення «Нікополя», «Бердянська» та «Яни Капу»).

Ближче до півночі за містечком спалахнула радгоспна скирта. Здалеку крізь прозору морозну тишу люди чули, як зверху промерзла солома сичала, їжачилася і гучним тріском відлякувала вогонь. Той опір тільки злив його: вдаючи на мить, що відступає, Молох голодним лютим звіром накидався на відсирілу здобич, облизував її сіро-жовтими язиками полум’я і жадібно ковтав знесилену, спльовуючи пасмами їдкого диму.

Хто ще не вклався спати, вибіг на вулицю. Люди бачили, що горить скирта, але безпорадно розводили руками: такого вогню відрами не збити.

Ця розповідь Євгенії Степанівни Матіяш (Козаченко), 1950 року народження, працівниці відділу побуту державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ», про події, які сталися в її родині під час Другої світової війни. Про них їй повідала мати — Марія Єфремівна Козаченко.

Йшла Друга світова. На той час, коли до Котовська, що на Одещині, увірвалися гітлерівці, дівчинка на ймення Клара успішно закінчила середню школу. Тривога й страх затаїлися в кожному куточку міста. А ще — люта ненависть до ворогів. Велике горе, людські втрати й масштабні руйнування міст і сіл несли окупанти на українську землю.

Коли фашисти зібрали всіх євреїв на розстріл, серед яких були сусіди та батьки Клари, дівчинці якимось чином вдалося втекти. Майнувши за ріг будинку, бідолашна дивом урятувалася від автоматної черги, випущеної їй навздогін німецьким солдатом. На щастя, кулі прошили лише ріг будинку, який зразу ж обвалився. Тільки-но все затихло, Клара в розпачі пустилася бігти світ за очі. Від пережитого жаху вона навіть не зчулася, як опинилася досить далеко від міста — у полі, поблизу села Долинського.

Відлуння Афгану

2007 рік. До палати 411-го госпіталю в Одесі зайшов хірург і попрямував до ліжка Віктора Нейченка, жителя Роздільної, який знемагав від кепського самопочуття та високої температури, що сягала 40 градусів.

— Щойно отримав знімок з томографа, — сказав він. — На ньому чітко видно, що у твоєму тілі, козаче, сидить три осколки. І де ти їх стільки нахапав?

— На Афганській війні, у 1983-у…

— Ось як буває, — похитав головою лікар. — Відтоді минуло 24 роки, і що, досі ніхто не сказав тобі про них?

— Ніхто. Та й вони про себе ніяк не нагадували.

Одеса. Зима. Неділя. «Привоз». Молочний корпус. Айсберги сиру, острівці сметани, архіпелаги бринзи. Сморід прокислого молока... Шум, гам, штовханина, метушня. Юрби тих, що пробують і вибирають...

Хтось приходить сюди, щоб купити, хтось — просто поснідати свіжим сирком зі сметанкою... А що робити? Вся пенсія йде на «комуналку» — треба ж якось виживати! Тому так багато в цих рядах бабусь, які вдають, що торгуються. Вони простягають зморшкуваті руки, і господині — хто з жалем, хто з ненавистю (набридло годувати жебраків) капають сметаною на ті руки, немов кидають милостиню...

— Прокисла. Гірка. Сир нежирний, — придираються бабусі зверхньо і рухаються далі між рядами.

У пошуках «правильного» сиру пробігаю крізь натовп, і раптом краєм ока бачу поруч із сиром... шахову дошку.

Кілька місяців тому «ЧН» писали про долю моряка-одесита Андрія Новічкова, якого звинуватили у вбивстві іранського матроса.

У січні 2019-го мине два роки, як Андрій перебуває під слідством у в’язниці Евін у столиці Ірану Тегерані, куди не мають доступу ні український консул, ні адвокат звинуваченого. Слідство ведеться на фарсі, мові, якої наш земляк не розуміє. Перебування під слідством, за законами Ірану, не може тривати більше двох років, тож часу в Андрія залишається дуже мало. З іранського боку цілком можна очікувати винесення обвинувального вироку, а це — смертна кара.

За життя Андрія не припиняють боротися його друзі та бабуся — 81-літня одеситка Олена Вірановська. Нещодавно з’явилася можливість обміняти українця на громадянина Ірану Алі Джедуея, який був затриманий у Харкові та звинувачений у шпигунстві на користь його країни. Цим займається Мініс-терство закордонних справ України, але справа рухається дуже повільно — комісія з цього питання ще й досі не зібралася.

Не встигли зайти до хати, як на столі вже гостинно розсілася широка миска зі смаженою картоплею, довкруж миски — солоні діжкові огірки, почеревина, стіжком на тарілці гарячі коржі. Змовницьки дзенькнули дрібні чарочки — на слив’янку.

— Що є в хаті, дівчатка, те й на столі! Мостіться ближче!

Ми — дівчатка! Одній ось-ось 50, другій уже й далі гайнуло! Але ж приємно, що для когось ми за віком ще діти. Нема вже наших матусь, ровесниць тітки Ніли. Вони дружили. Коли навідуємося до своїх осиротілих будинків, де нас уже ніхто не зустрічає, неодмінно заглянемо з гостинцями до неї.

Далеко не кожен має за честь одержати особисте послання з резиденції Папи Рим-ського. А саме такий лист надійшов на адресу одеського художника Альберто Павлюка.

Одразу скажемо, що пан Альберто, як і глава католицької церкви, народився і тривалий час прожив в Аргентині. Нижче — про все докладніше.

Там, за океаном...

Мелодія аргентинського танго неодмінно викликає зворушливі почуття, журливі та пристрасні водночас. У ній наче відлунює пережите, віддалене в часі, але близьке серцю. Згадуючи минуле, бачимо молоде подружжя з Волині — Семена та Василину, які, відважившись на далеку подорож у пошуках кращого життя, у 1920-х перебираються до Аргентини. Для танго треба два партнери, а для успіху у житті — дві умови: працьовитість і підтримка держави. Волиняни були беручкі до роботи, й Аргентина подбала про них.

На нашому кутку дядько Микола був другою людиною, яка побувала за кордоном. Пальма першості назавжди залишилася за бухгалтеркою районної газети — тендітною Нілою, біографія якої була яскраво осяяна десятиденною туристичною поїздкою до Румунії. Особливий статус жінки дозволяв їй навіть трохи зверхньо дивитися на сусідів і всіх тих, хто не перетинав державних кордонів СРСР.

А дядько Микола був на Кубі, аж в Америці! Делегація, у складі якої він двічі перелітав океан, порівну складалася, розповідав, із простих людей і начальства. Наш партійний Микола Іванович на посаді досвідченого заготівельника, про що не раз писала районна газета, із року в рік перевиконував план із заготівель лікарських трав, кабакового насіння і кролячих шкурок. Тож не за гарні очі потрапив до списку обраних для такої далекої закордонної подорожі.

Казали, на той час по лінії зовнішторгу наш район мав якісь прямі угоди про поставки сировини для фармацевтичної промисловості котроїсь із європейських країн. Деталей цієї угоди ніхто з простих людей не знав, але вигода від неї була для місцевих очевидною: за зібраний, висушений і зданий заготівельникам якісний польовий хвощ, спориш, кукурудзяні рильця, тисячолисник, липовий цвіт і першосортне кабакове насіння райзаготконтора отримувала імпортні товари, які за талончиками розподілялися між тими, хто не лінувався походити з мішечком по степу, допомагаючи країні заробляти на югославські шкіряні туфлі та на дефіцитні мохерові кофти.

Реєстраторка шлюбів у Лиманському перебачила багато наречених, але таких, котрі стали тоді перед нею на рушничок, зустріла вперше: молодий був з протезами обох рук, а молода — з протезом ноги.

Сплеск емоцій викликав момент, коли молодятам піднесли обручки. Хто не знає, що цей шлюбний символ надівається на безіменний палець?! У цьому ж випадку, аби зберегти традицію, нареченій довелося надіти судженому каблучку на пластиковий замінник пальця. А обранцеві взагалі непросто було виконати таку дію.

Молода вродлива пара з обмеженими можливостями викликала водночас розчуленість, зворушеність, повагу і прихильність, але десь там, у глибині душі, зринало питання: «Як попливе їхній сімейний човен у бурхливому життєвому морі, в якому навіть цілком здорові люди не завжди можуть дати собі раду?».

Дні летять на старість з роками наввипередки. Ніби вчора їздили з Віктором Марченком на риболовлю, а вже десять літ, як він почив у Бозі. Добрий був чоловік до людей і мудрий до землі — агроном.

Народився в селі Любашівського району, тому гордо називав себе Сином Землі. Закінчив Ананьївське ПТУ, потім — Одеський сільгоспінститут. Будучи чесним комуністом, пройшов безвідмовно складну школу життя: колгосп, райком — за розум, райком профспілки працівників сільського господарства, бо не колінкував ні перед ким. Після здобуття Україною незалежності капітан Марченко працював воєн-руком у своєму ПТУ, а після розвалу військової підготовки у школах — завучем з виховної роботи в Ананьївській школі-інтернаті. Огледівся лишень один раз — пенсія.

Якось прийшов до мене в гості з пляшкою оковитої, привітом з рідного села, заткнутою кукурудзяним качаном. Знав, що дружина в санаторії, син — у Києві, а донька — у турпоїздці. Його ж дружина поїхала до Польщі «за шмутками», а його з собою принципово не взяла. Мати мені саме дала на обід літровий слоїк дрібненької звареної картоплі, таку колись викидали свиням, присмаченої товченим часником з олією та золотисто-посмаженою цибулькою. Так її навчила подруга, тітка Ніна Осадча, дружина адмірала запасу Павла Осадчого, яка приїздила з Одеси до 90-річної матері на фазенду. Так ото Кононович глянув на оту дрібноту в посудині й спитав, посміхаючись:

— Що це? Хто мав час на чищення такої дрібноти? Можна, спробую?

15 лютого — День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

В’ячеслав Мильников — голова Спілки ветеранів Афганістану Суворовського району міста Одеси. Був важко поранений у бою 24 жовтня 1987 року під час засідки в кишлаку Кобай. Нагороджений орденом Червоної Зірки.

— М’ясорубка… Неможливо прицілитися. Сили надто нерівні: більше 200 «духів» проти 46 спецназівців. Із 500 метрів стріляли з гранатометів, потім — з мінометів, почали викурювати нас зверху. Кулі сипалися, мов зернята. А ще зовсім недавно я думав, що в армії буду кашоварити…

Призвали мене у листопаді 1986 року. З Одеси нас було чотирнадцятеро. Перон. Запитуємо прапорщика-узбека (нашого «покупця»), де будемо служити. Той відповів, що під Ташкентом, у школі військових кухарів. Ну який одесит не мріє про службу на кухні?! Щастю просто не було меж. А далі — Одеса — Грозний — Ташкент… Ще 40 хвилин електричкою — і ми в місті Чирчик. При вході в частину помітили вивіску «Військова школа кухарів». Отже, не обманув «прапор». Нас залишили в бесідці, наказали чекати. Аби не гаяти часу дарма, дістали гітари та під веселі юнацькі мелодії наминали ще домашні смаколики. Аж раптом у брамі КПП з’явилася кремезна постать. З блакитного берета зрозуміли, що десантник. Він одразу рушив до нас. Гітари змовкли, ми ж притихли, мов миші під віником.

— Ви з Одеси?

— Ми…

— Зараз я поясню, синки, куди ви потрапили. Шикуватися в колону по двоє!

Ми покірно рушили за здорованем у частину навпроти, із сумом прово-джаючи поглядом так і нездійснену мрію — школу кухарів.

Минуло ще п’ять років після закінчення нами Одеського політехнічного інституту. За цей час ми знайшли всіх друзів з групи того пам’ятного випуску 1961-го. Ці пошуки могли б бути радіснішими та результативнішими, якби не втрати.

55 років тому 25 юних однокурсників вийшли освоювати нелегку дорогу життя. Сьогодні, подолавши всі труднощі на цьому шляху, нас залишилося десятеро. З них Н.Ф. Горожанова, С.В. Борбела, Н.А. Ємельянов, Ж.С. Петрова, Р.Н. Потерейко, Ф.П. Хмелевський, В.Т. Фадєєв продовжують працювати або посильно займатися домашнім господарством, а А.Л. Крамной, В.М. Осадчий і В.Р. Струцинський — на заслуженому відпочинку.

Ми з глибоким сумом вклоняємося світлій пам’яті тих наших друзів, яких з нами вже нема. Хай охороняє їхній вічний спокій добра пам’ять та любов рідних і близьких. Серед тих, хто пішов із життя, — В.М. Алексєєв, О.Ф. Білоусова, В.І. Бурий, Л.Н. Бура, Л.В. Гінкер, В.А. Демченко, В.А. Дудка, Л.В. Ємельянова, В.А. Кретов, А.С. Мізюк, В.А. Леоненко, О.Д. Сергієнко, А.А. Степенков, В.П. Фомічов, Р.Ф. Шароватов.

Усі ми багато років віддавали свої сили й знання справі розвитку промисловості і зміцненню економіки країни. Наше виховання вимагало жити не в спокої і бездіяльності, а прагнути бути корисними сім’ї, колективу, суспільству. І сьогодні кожен з нас, залежно від сил і можливостей, продовжує працювати з притаманною йому активною життєвою позицією.