Матеріали з рубрикою «На життєвих перехрестях»

У Мирона Вітряка було дві дочки — Горпина й Килина. Доки зростали, ніби й клопоту з ними ніякого. Обидві тихі, чемні, роботящі. Трохи повчилися в школі, але батькові дівчача наука була ні до чого. На просторому й таки досить заможному обійсті завжди прірва всілякої роботи. Доньки разом з матір’ю від досвіта до смерку майже не розгинали спин. Коли стали на порі, ледь викроювали годину-другу, аби побігти на вигін, послухати гармошку, а може, й потанцювати.

Невдовзі у молодшої Килини, як жартували дівчата, з’явився «хвостик» — кремезний жвавий хлопець з іншого кутка села. Весну й літо походив на побачення, а на осінь сватів заслав. Старшій Горпині тільки й було радіти за сестру, бо їй залицяння навіть непоказних парубків не судилося. З дитинства знала, що, на відміну від молодшої, вродилася негарною: ніс картоплиною, низьке чоло, грубі кошлаті брови. Ще й як на гріх після якоїсь тривалої простуди почала недочувати. Сама розмовляла голосно, того вимагала й від інших, часто перепитуючи непочуте слово. А загалом, вважала за краще мовчати.

Тільки-но з’являлася свіжа зелень весняних трав, як у недалеких від села плавнях здіймався такий рейвах, що хоч вуха затуляй. То заявляли світові про свої любовні ігри полчища жаб, що населяли густі очеретяні зарості. А найвиразніше звучало їхнє квакання надвечір, коли довкруж усе стихало, а на темно-синє небо виходив молодий місяць.

Молоде сільське пагіння мало чим відрізнялося від коханців у плавнях, чий хор вкупі з місячним сяйвом бентежили юні серця до знемоги. То вже пізніше з’явилися радіоли, магнітофони, транзистори, а от в пору Маринчиного дівування в ідилію теплої ночі впліталися хіба що звуки гармошки й дівочі голоси. Вони пливли понад квітучими вишнями, створюючи атмосферу незбагненного зачарування, яке, огорнувши душу в юності, залишається у пам’яті на все життя. Ось і тепер, по стількох десятиліттях, ледь приплющивши очі, Марина ніби знову поринає у таїну тих давніх весняних вечорів...

Із самого дитинства ми пам’ятаємо мудрі слова про те, що боятися треба не стільки самого зла, скільки байдужих людей, з чиєї мовчазної згоди те зло коїться. І то таки правда. Активна життєва позиція, власне, і робить людину людиною. Якою? Це питання суперечливе. Бо де та межа, що відділяє небайдужість, активність від нетактовності, знахабнілості, загребущості? Ті, кому притаманні останні з перелічених рис, часом ще й які всюдисущі... Інакше як би досягали своєї, зазвичай не вельми шляхетної, мети? Тож мудрість життя полягає якраз у тому, щоб зуміти відокремити одне від іншого, зрозуміти, з чим іти до людей.

Ця дилема постає переді мною, коли думаю про свою давню знайому, із вдачі якої часто дивувалася, захоплювалася. Траплялося — навіть не розуміла. Як тоді давно, ще в школі, коли наша однокласниця з якоюсь складною хворобою потрапила до лікарні. Нас, кілька дівчат, раз чи два провідали недужу подружку, тим і обмежилися. А Тетяна звалила на свої плечі все, що змогла. Аби однокласниця не відстала у навчанні, щодня носила і забирала назад домашні завдання, віддаючи на перевірку вчителям. Ще й допомагала її матері-інваліду. Бо жили вони одиноко, тільки вдвох. У класі не те що підсміювалися з такого альтруїзму, ба навіть відкрито глузували: вічно цій Таньці більше за всіх потрібно. І думаєте вона ображалася? Де там! Дивилася на насмішників, як на малих нерозумних дітей: не годні второпати простої речі — хіба можна інакше?

Від самого народження Галинка зростала в невеличкому, загубленому серед південних степів селі. Скільки себе пам’ятає, завжди була закохана у вільну неосяжну широчінь. Душу тішила кожна дика рослинка, найменша стеблинка. Можливо, тому Галя й тепер доволі байдуже сприймає красу випещених садових квітів.

Тоді ж сформувалися й інші цінності. В сім’ї з діда-прадіда понад усе цінувалися порядність, людяність, любов до праці й зневага до ледарства. Мама Галинки була гарною господинею. В невеличкій сільській хатині завжди панувала охайність, пахло смачним українським борщем і свіжим домашнім хлібом.

Цю літню жінку знали жителі навколишніх будинків у мікрорайоні неподалік від бювету, що на вулиці І. Рабина. Більшість вважали її просто дивачкою, дехто — блаженною, а мій молодий друг називав її красиво й шанобливо Феєю і не раз розповідав про зустрічі з нею.

Дивацтво Феї полягало в тому, що цілих вісім років жила вона, по суті, на вулиці, у закуточку на розі будинку. Ні, вона не була так званим бомжем. Там, навпроти, в сусідньому будинку мала квартиру, де мирно мешкала зі своїми дорослими дітьми — дочкою й сином. Вони не зовсім розуміли таке переселення матері на вулицю. Але вона зробила свій вибір й заходила додому лише за конче необхідних особистих потреб. Значить, чогось бракувало людині серед рідні.

Тієї весни річка Тилігул поглибшала, підживлена талими водами й дощами. Біля села Скосарівки водяне плесо почало часто й таємниче скипати від якоїсь нечистої сили. І тоді головний енергетик Василь Калашник сказав хлопцям:

— Закиньте надвечір сітку, може, прояснимо, що то за чудовисько лякає людей.

Хлопці так і зробили, і в сітку потрапила півтораметрова щука. Звідки вона взялась? Що з нею робити? Подався Василь Іванович до голови колгоспу Петра Захаровича Гошуренка, а той аж об поли руками вдарив:

— Я ж оце збираюся до Києва, то й повезу гостинця нашому славетному землякові Степану Івановичу Олійнику! Як ти вважаєш, Василю?

— А що, гарно буде. Від тих далеких-предалеких віків, коли батько історії Геродот ходив по цих місцях, стільки легенд народ створив про Тилігул. І ця півтораметрова щука — хіба не жива легенда? Везіть, Петре Захаровичу, разом з нашим привітом!

На околиці села стоїть похилена, з потрісканими стінами невелика хата. Замість огорожі — зарості колючої акації та бузку. Підсліпуваті вікна дивляться на цвинтар, що сумно світить хрестами трохи за поворотом. А за ним — безмежний степ.

Влітку, майже щодня, обідньої пори з хати, повільно тягнучи ноги, виходить стара згорблена жінка з дірявим ряденцем у руках. Пооране зморшками лице, очі, що вже не знати, якого кольору і якими чуттями світяться. Жінка кидає ряденце на спориш біля самого порогу і важко опускається на нього. Якусь хвилину сидить у задумі, втупившись невидющими очима вдалечінь. Потім лягає на ряденце, скулившись, ніби собака, що стереже домівку. У ногах, згорнувшись клубочком, притулився рудий кіт — усе її господарство і єдина жива істота в дворі. Пустка. Тиша. Тільки горобці цвірінькають та вовтузяться попід стріхою і щедро світить сонечко.

Про Пелагею Гаврилівну, дружину Макара Онисимовича Посмітного, пам’ятають у рідному селі як про взірець жінки, матері, бабусі.

Бути дружиною — для неї означало бути не лише жінкою у простому значенні жони. Вона своєму Макарові була супутником у всьому, другом-однодумцем і товаришем, що надійно і нарівні тягне спільного воза. Чимало документів з її життя зібрано у місцевому музеї, де постійно проходять зустрічі ветеранів знаменитого колгоспу з молодими розквітянцями (збереженням традицій, а відтак і самим музеєм, нині опікується агрофірма ім. М.О. Посмітного, яку очолює Олександр Родік). Ось і до Міжнародного жіночого дня, що збігається з днем народження Пелагеї Гаврилівни, пройшли у нас такі бесіди-спогади.

Народилася Марія Лук’янівна Ружицька в селі Златоустове Березівського району, коли нашим краєм котилася Друга світова війна. Тож довелося їй пережити і воєнне лихоліття, і важкі повоєнні роки.

У сім’ї, крім неї, виховувалося ще шестеро дітей. Усі вони рано дорослішали, в усьому допомагали батькам, котрі по війні працювали в колгоспі: батько Лук’ян Сергійович — на тракторі, мати Анастасія Василівна — у рільничій бригаді. Після закінчення восьми класів місцевої школи Марія пішла працювати на ферму. Спочатку трудилася телятницею, а згодом і дояркою. В 1959 році остаточно вирішила присвятити своє життя тваринницькій справі, вступивши на навчання до Заводівського сільськогосподарського технікуму на зоотехнічне відділення. Але на цьому не зупинилася. Продовжила навчання в Одеському сільськогосподарському інституті. Після першого курсу зі стаціонару перейшла на заочне відділення, бо треба ж було і батькам допомагати, і про власне життя подбати.

Жінка, з якою мене познайомили, виявилася гречанкою. Мені й на гадку не могло спасти, що вона так бездоганно володіє українською мовою та ще й виступає в ролі її пристрасного пропагандиста. На вчительку української мови й літератури вивчилася в Одеському педагогічному інституті (нині університет) імені К. Д. Ушинського. Ось така гречанка-українка на ім’я Тамара Панасівна Сазонова.

Якось телефонний дзвінок давнього друга покликав мене до Одеси. Пригадую похмурий осінній день. Однак обличчя людей, які зібралися на подвір’ї жіночого монастиря були урочисті й просвітлені, хоч і не без смутку. У черговий раз гурт праведників-миротворців зібрався, аби посадити молоді деревця на алеї, що символізує пам’ять про активістів обласного осередку Ради миру, які відійшли у вічність. Тут уже не алея, а справжній сад.

Нарешті вони заживуть, як люди! Як же раділа з того душа дівчини. Планувала, що весною за свої гроші купить картоплі, посадять город; восени братів відведе до школи в усьому новому, з універмагу, а не в ношених сорочках і штанцях, які їм віддає зі своїх дітей вчителька. Куплять трюмо і наставлять на нього фігурок зі скла, бо так дуже гарно.

...Жили вони дуже тяжко, траплялися, що й голодували. Тато, який зостався вдівцем, не дуже й дбав про трьох своїх малолітніх дітей. Народився не розбитним, навіть трішки слабував на голову. Сторожував на пилорамі, не пив, не гуляв. Отримував невеличку зарплатню, то десь, здогадувалися, ховав частину грошей, бо тих, що залишалися в нього у кишені, вистачало лише на хліб, на борошно та на цибулю.

Чорна темрява огорнула задубілу від морозу землю. Позаду залишилися вогники гасових ламп у вікнах. Попереду — степ і розбита вантажівками дорога. Колії такі, що в темряві можна поламати ноги. Настя востаннє озирається на вогні теплих домівок і поринає в чорноту зимового досвітку. На небі ні місяця, ні зірок — всуціль хмари.

Щоранку у юрбі дітей ходить вона з рідного села у сусіднє. До школи п’ять кілометрів. А повертається сама, бо до старших класів охочих нема. Закінчать семирічку — і хто куди. Хлопці допомагають у колгоспі батькам, рибалять на лимані. Дівчатка здебільшого тікають до міста, найматися у заможні сім’ї доглядати дітей.

У її генетичному коді, а також ментальності й характері намішано чимало різних складових. По материнській лінії дід Фаат — татарин, бабуся Ольга — росіянка. Прожити основну частину свого життя їм випало у Таджикистані. Там же свого часу опинився й інший дід Віки, Анатолій, від якого пішло її українське коріння. До таджицького міста Курган-Тюбе (через гору — Афганістан) Анатолія Мамотенка направили на роботу до військкомату. Покохав молодий офіцер росіянку Тамару, одружився з нею, і там, на азійській землі, народився й виріс Вікин тато — Юрій. А ось доля самої Вікторії склалася так, що все її життя проходить в Україні.

У далекому 1993-у (за три роки до народження Віки) через громадянську війну, що спалахнула в Таджикистані після розвалу Радянського Союзу, Мамотенки вимушені були покинути рідне місто. Переїхали на Одещину, оскільки саме тут, у селі Балайчук, колись жили їхні прадіди. У Березівці, що неподалік того села, залишилися близькі родичі — вони й надали на першій порі необхідну підтримку та допомогу. Зараз Вікині батьки мають власний будинок на околиці райцентру. Тато працює на Одеській залізниці, мама доглядає домашню живність. Віка добре вчиться в школі, разом з тим багато допомагає по господарству. Вже освоїла всі премудрості приготування бринзи, що стало сімейною справою. Таким ремеслом, до речі, володіють далеко не всі селяни. А Мамотенки мають ще й свої «фірмові секрети» у цій справі. Робота не проста: потребує і праці, і розуму. Зате прожити допомагає. Старшу сестру Христину, меншого брата Юру і Віку у сім’ї виховано на прадідівських правилах. Діти змалечку знають прості й незаперечні речі: «Як дбаєш, так і маєш», «Добре роби — добре й буде», «Бджілка мала, а й та працює».

З таким кредо живе одесит пан Андрій, який з «допомогою» «доброзичливців» і суду став віднедавна безхатьком

Як будівельник з Одеси потрапив на засідання уряду

Йшов 1980 рік. На вході до ЦК Компартії України «ходакам» з Одеси дорогу перепинив черговий. Він ввічливо поцікавився, які справи привели їх сюди. Андрій С., виконроб з пересувної монтажної колони № 3, коротко виклав суть проблеми: у колективі невдоволені розподілом квартир. Черга на житло підходить, а квартири раптом кудись щезають…

Багато років я прожила у Саврані. Природна краса цих місць завжди чарує приїжджих. Улітку райцентр і довколишні села потопають у зелені, квітниках. Є великі масиви соснових і листяних лісів, через які протікають дві річки — Південний Буг та Савранка. Треба бачити, як полощуть свої віти у прозорій воді задумливі верби, чути різноголосий пташиний спів!

Архіви свідчать: Саврань втричі старша за Одесу, бо має понад шістсот років. Поважний вік. Але головний скарб тутешніх місць — люди. Можу впізнати їх скрізь — розумні, добрі, чуйні і талановиті.

Тетяна не йшла, а летіла додому. Не могла навіть повірити своєму щастю. Вже, було, й перестала мріяти про Андрія, котрого кохала, здається, чи не з молодших класів. Як раптом сам озвався до неї. Спокійно і впевнено запросив сьогодні увечері в кіно. Нічого подібного зранку не сподівалася. Як же ж усе може змінитися ще до полудня! Біля дівчини давно увивався її одноліток — тендітний, сором’язливий хлопчина: підвозив зі школи на велосипеді, вчив триматися на ковзанах, та її очі завжди дивилися у бік старшого на два роки Андрія.

Можливо, так би все і минулося, якби одного сонячного дня мало не лобами зіткнулися на порозі райцентрівського універмагу. Андрій зупинив на Тетяні уважний погляд, мабуть, уперше розгледів, як розквітла, покращала. «З такою не соромно й на люди вийти», — подумки сказав сам собі. Та й час підганяв: мати вже замучила отим настирливим: «Одружуйся та одружуйся, скільки можна гуляти?!» Ніби він так давно парубкує.