Матеріали з рубрикою «На життєвих перехрестях»

У нашому селищі перший танцювальний майданчик з’явився у місцевому забур’яненому парку, відразу ж по війні. Вимощений з каменю та заасфальтований су­мішшю розтопленої смоли, гравію та піску, він був урівень з землею, округлої форми й справді нагадував металеву монету. Зробили його навпроти місцевого рай­військ­­комату — через дорогу від парку. Призначення просте: не тільки піснями, а й танцями проводжати новобранців до армії. Тому під час призову сюди прибували проводжаючі з найвіддале­ніших сіл району. Малі та дорослі. І, звичайно, не обходилося без дівчат. Мелодії музик, грім духових оркестрів, запальні танці на майданчику не припинялися ні вдень, ні вночі.

Саме звідси я проводжав в армію вірного друга, сина вдови — «дитину війни» Миколу Тернового. Аж до прибуття пасажирського потягу Одеса — Вапнярка, що стояв на нашій станції якихось дві хвилини. Заплакали на прощання Миколині мама та сестра, подруга тьоті Марії — моя мама. Самі покотилися сльози і з моїх очей. Жаль було розлучатися з другом, з яким товклися на печі довгими зимовими вечорами. Поперемінно. То в нас, то в тітки Марії.

Коли в школі оголосили, що з наступного року дівчат за бажанням братимуть до армії, Марина від радості мало не до стелі підстрибувала. Байдуже, що зватимуться ті дівчата вільнонайманими, але ж як хочеться покрасуватися в гімнастерці з погонами! Втім, цього слід було ще почекати, бо попереду — дев’ятий, десятий класи. Марина вирішила: обов’язково дочекається. Їй завжди здавалося випадковістю, що народилася дівчиною. А тут хоч якась компенсація її забаганкам.

Дні минали за днями. Разом з ними пригасали й тьмяніли вчорашні пристрасті. Маринка розцвіла, округлилася, все частіше, зашарівшись, ловила на собі гарячі хлопчачі погляди. Під тими поглядами менше й менше хотілося у застебнуту на всі ґудзики гімнастерку, а праглося у світлі, легкі, звабливі платтячка. Однак омріяна військова служба до кінця не полишила дівчину навіть після заміжжя.

Кожен з нас, мабуть, пам’ятає свого кривдника зі шкільного життя. Ті капосні хлопчиська постійно смикали нас, дівчаток, за коси, ставили підніжки, вигадували бозна які інші кривди...

От, скажімо, наш Володька Стріха примудрився підливати у чорнильниці-наливайки воду, щоб чорнило зводніло і літери лягали на аркуші, ніби вицвілі. У кінці півріччя такі зошити не приймуть на шкільну виставку як кращі.

Найбільше ж усім — і школярам, і вчителям — допікав Сашко Булах. Ніякої управи на нього не було. Які тільки витівки не влаштовував! То кошеня чи вужа принесе в клас і випустить з-під парти на уроці. То дошку навощить так, що писати на ній крейдою не можна. То таке щось вигадає — і старому не додуматися, чи то правда, чи брехня. Нічого не могли вдіяти з цим капосником ні батьки, ні школа. Не раз директор погрожував виключити його з навчального закладу, але розумецький Сашко знав: то тільки лякають, шкільний всеобуч того не дозволить.

— БАБУНЮ, — мудрує п’ятирічний Іван, уважно розглядаючи її пальці, — вони в тебе товсті й покручені, як імбир. Ніби ти їх із землі викопала.

— Імбир, — пояснює шестирічний Яша, — то такий дуже пекучий овоч, який кладуть на сашимі. Бабуню, треба тобі посадити його на городі — будеш їсти!

Які розумні хлопчики, її правнуки. Іван живе в Києві, Яша — у Москві. Далеко, але цього року вже вдруге приїздять до прабабці. Малі з батьками побували в Єгипті, відпочивали в Ізраїлі, але тільки тут, на вистеленому оксамитовим споришем подвір’ї, їм справжня воля! Навіть про телевізор забувають: залюбки бавляться з котиками, майструють халабудки між кущами смородини, пасуть індичат. Непосидючі й спритні на вигадки: то надумали мишей наполювати для кітної Мурки, то зібралися фарбами розмалювати білих курей, щоб були гарнішими…Одне слово, стають нормальними дітьми. А яка їй радість, яка втіха! Чотири місяці тому знайшовся й третій правнучок, але той ще зовсім крихітний, ще не виповз із пелюшок у далекій Норвегії.

Літній ранок. На маленькому столику під яблунею мама порозставляла полумиски з кукурудзяною кашею й поналивала у високі гранчасті склянки солодкої ячмінної кави з молоком. Снідайте, діточки! Не встигла донести до рота третю ложку, як почула з вулиці голос повсякденної (бо близько живе) подружки Нінки. Кликала мене голосно й настирливо. З ложкою в руці я побігла до хвіртки. Почула: «Вночі залило плавні».

Хіба можна було таке пропустити?! Як стояла у самому лиш «трико по коліна», так і вилетіла за ворота. Кинула позад себе щойно облизану ложку й поспішила за Нінкою скликати дальших подружок. Верескливою зграйкою перетнули нижню вулицю й опинилися на безкрайньому просторі. Те, що ще вчора називали зеленою толокою, нині виблискувало неглибокою водою, яка їжачилася віджилими кущиками осоки. Високо-високо над нашими дитячими головами пливли урочисті пухнасті хмари. Як же було хороше під ними бігти по мілкій теплій воді, розсипаючи довкола себе віяла бризок!

Чого тільки не почуєш у міському транспорті під час мобілкового «стрептизу» пасажирів! Хто куди їде і коли приїде, що придбав і що продав, кого недавно бачив і що виросло на дачі, що варив і що з’їв і т. ін. і т. п.

Того дня у трамваї позаду мене сиділа жіночка з немовлям на руках. Ні, телефоном вона не користувалася. Натомість поруч стояла її донька років п’яти — шести і невгамовно щебетала, звертаючись до неньки. Говорила про різне своє, дитяче. А потім питає маму:

— Ти мені трохи згодои відріжеш шмат землі на дачі?

Мама здивовано перепитує:

— А чого це ти раптом?

— Ну скажи — відріжеш?

— Буде в тому потреба, звичайно ж. І що ти робитимеш там?

— Та хочу розводити собачок-пікінесів. Вони ж такі гарненькі, розумні. Знаю, ти їх не любиш. Та й наша вівчарка Дора не стерпить. А я на межі поставлю високий паркан і ні ти, ні Дора їх не бачитимете.

Сьогодні, коли молоді пари одружуються тільки «через ліжко», уявити колишні суворі вимоги до дівочої цноти майже неможливо. На їх непохитність не діяв навіть звичай «ходити по досвітках», що означало — проводити ніч разом, але без інтимної близькості. Пригадуєте в пісні — «Ой, не зрадив я пташки малої, то не зраджу тебе, молодої». Те, що тепер стає звичайним мало не в підлітковому віці, тоді (на початку попереднього століття) дозволялося й було можливим тільки після вінчання. Інакше — ганьба, тавро на все життя.

Ці неписані закони знала, як «Отче наш», кожна дівчина на виданні. Знала їх і Софія. Але від неї вимагали ще більшого. Вимагала найавторитетніша людина — рідна матуся. Людина непохитної моралі й глибокої релігійності. Мабуть, скільки існує християнська віра, стільки й існують прогнози про кінець світу. Так було й тоді. Софійчина мама так була переконана в неминучій загибелі людства, що не пускала доньку на вулицю (тим паче — заміж), аби постала перед Господом чистою й непорочною.

У Мирона Вітряка було дві дочки — Горпина й Килина. Доки зростали, ніби й клопоту з ними ніякого. Обидві тихі, чемні, роботящі. Трохи повчилися в школі, але батькові дівчача наука була ні до чого. На просторому й таки досить заможному обійсті завжди прірва всілякої роботи. Доньки разом з матір’ю від досвіта до смерку майже не розгинали спин. Коли стали на порі, ледь викроювали годину-другу, аби побігти на вигін, послухати гармошку, а може, й потанцювати.

Невдовзі у молодшої Килини, як жартували дівчата, з’явився «хвостик» — кремезний жвавий хлопець з іншого кутка села. Весну й літо походив на побачення, а на осінь сватів заслав. Старшій Горпині тільки й було радіти за сестру, бо їй залицяння навіть непоказних парубків не судилося. З дитинства знала, що, на відміну від молодшої, вродилася негарною: ніс картоплиною, низьке чоло, грубі кошлаті брови. Ще й як на гріх після якоїсь тривалої простуди почала недочувати. Сама розмовляла голосно, того вимагала й від інших, часто перепитуючи непочуте слово. А загалом, вважала за краще мовчати.

Тільки-но з’являлася свіжа зелень весняних трав, як у недалеких від села плавнях здіймався такий рейвах, що хоч вуха затуляй. То заявляли світові про свої любовні ігри полчища жаб, що населяли густі очеретяні зарості. А найвиразніше звучало їхнє квакання надвечір, коли довкруж усе стихало, а на темно-синє небо виходив молодий місяць.

Молоде сільське пагіння мало чим відрізнялося від коханців у плавнях, чий хор вкупі з місячним сяйвом бентежили юні серця до знемоги. То вже пізніше з’явилися радіоли, магнітофони, транзистори, а от в пору Маринчиного дівування в ідилію теплої ночі впліталися хіба що звуки гармошки й дівочі голоси. Вони пливли понад квітучими вишнями, створюючи атмосферу незбагненного зачарування, яке, огорнувши душу в юності, залишається у пам’яті на все життя. Ось і тепер, по стількох десятиліттях, ледь приплющивши очі, Марина ніби знову поринає у таїну тих давніх весняних вечорів...

Із самого дитинства ми пам’ятаємо мудрі слова про те, що боятися треба не стільки самого зла, скільки байдужих людей, з чиєї мовчазної згоди те зло коїться. І то таки правда. Активна життєва позиція, власне, і робить людину людиною. Якою? Це питання суперечливе. Бо де та межа, що відділяє небайдужість, активність від нетактовності, знахабнілості, загребущості? Ті, кому притаманні останні з перелічених рис, часом ще й які всюдисущі... Інакше як би досягали своєї, зазвичай не вельми шляхетної, мети? Тож мудрість життя полягає якраз у тому, щоб зуміти відокремити одне від іншого, зрозуміти, з чим іти до людей.

Ця дилема постає переді мною, коли думаю про свою давню знайому, із вдачі якої часто дивувалася, захоплювалася. Траплялося — навіть не розуміла. Як тоді давно, ще в школі, коли наша однокласниця з якоюсь складною хворобою потрапила до лікарні. Нас, кілька дівчат, раз чи два провідали недужу подружку, тим і обмежилися. А Тетяна звалила на свої плечі все, що змогла. Аби однокласниця не відстала у навчанні, щодня носила і забирала назад домашні завдання, віддаючи на перевірку вчителям. Ще й допомагала її матері-інваліду. Бо жили вони одиноко, тільки вдвох. У класі не те що підсміювалися з такого альтруїзму, ба навіть відкрито глузували: вічно цій Таньці більше за всіх потрібно. І думаєте вона ображалася? Де там! Дивилася на насмішників, як на малих нерозумних дітей: не годні второпати простої речі — хіба можна інакше?

Від самого народження Галинка зростала в невеличкому, загубленому серед південних степів селі. Скільки себе пам’ятає, завжди була закохана у вільну неосяжну широчінь. Душу тішила кожна дика рослинка, найменша стеблинка. Можливо, тому Галя й тепер доволі байдуже сприймає красу випещених садових квітів.

Тоді ж сформувалися й інші цінності. В сім’ї з діда-прадіда понад усе цінувалися порядність, людяність, любов до праці й зневага до ледарства. Мама Галинки була гарною господинею. В невеличкій сільській хатині завжди панувала охайність, пахло смачним українським борщем і свіжим домашнім хлібом.

Цю літню жінку знали жителі навколишніх будинків у мікрорайоні неподалік від бювету, що на вулиці І. Рабина. Більшість вважали її просто дивачкою, дехто — блаженною, а мій молодий друг називав її красиво й шанобливо Феєю і не раз розповідав про зустрічі з нею.

Дивацтво Феї полягало в тому, що цілих вісім років жила вона, по суті, на вулиці, у закуточку на розі будинку. Ні, вона не була так званим бомжем. Там, навпроти, в сусідньому будинку мала квартиру, де мирно мешкала зі своїми дорослими дітьми — дочкою й сином. Вони не зовсім розуміли таке переселення матері на вулицю. Але вона зробила свій вибір й заходила додому лише за конче необхідних особистих потреб. Значить, чогось бракувало людині серед рідні.

Тієї весни річка Тилігул поглибшала, підживлена талими водами й дощами. Біля села Скосарівки водяне плесо почало часто й таємниче скипати від якоїсь нечистої сили. І тоді головний енергетик Василь Калашник сказав хлопцям:

— Закиньте надвечір сітку, може, прояснимо, що то за чудовисько лякає людей.

Хлопці так і зробили, і в сітку потрапила півтораметрова щука. Звідки вона взялась? Що з нею робити? Подався Василь Іванович до голови колгоспу Петра Захаровича Гошуренка, а той аж об поли руками вдарив:

— Я ж оце збираюся до Києва, то й повезу гостинця нашому славетному землякові Степану Івановичу Олійнику! Як ти вважаєш, Василю?

— А що, гарно буде. Від тих далеких-предалеких віків, коли батько історії Геродот ходив по цих місцях, стільки легенд народ створив про Тилігул. І ця півтораметрова щука — хіба не жива легенда? Везіть, Петре Захаровичу, разом з нашим привітом!

На околиці села стоїть похилена, з потрісканими стінами невелика хата. Замість огорожі — зарості колючої акації та бузку. Підсліпуваті вікна дивляться на цвинтар, що сумно світить хрестами трохи за поворотом. А за ним — безмежний степ.

Влітку, майже щодня, обідньої пори з хати, повільно тягнучи ноги, виходить стара згорблена жінка з дірявим ряденцем у руках. Пооране зморшками лице, очі, що вже не знати, якого кольору і якими чуттями світяться. Жінка кидає ряденце на спориш біля самого порогу і важко опускається на нього. Якусь хвилину сидить у задумі, втупившись невидющими очима вдалечінь. Потім лягає на ряденце, скулившись, ніби собака, що стереже домівку. У ногах, згорнувшись клубочком, притулився рудий кіт — усе її господарство і єдина жива істота в дворі. Пустка. Тиша. Тільки горобці цвірінькають та вовтузяться попід стріхою і щедро світить сонечко.

Про Пелагею Гаврилівну, дружину Макара Онисимовича Посмітного, пам’ятають у рідному селі як про взірець жінки, матері, бабусі.

Бути дружиною — для неї означало бути не лише жінкою у простому значенні жони. Вона своєму Макарові була супутником у всьому, другом-однодумцем і товаришем, що надійно і нарівні тягне спільного воза. Чимало документів з її життя зібрано у місцевому музеї, де постійно проходять зустрічі ветеранів знаменитого колгоспу з молодими розквітянцями (збереженням традицій, а відтак і самим музеєм, нині опікується агрофірма ім. М.О. Посмітного, яку очолює Олександр Родік). Ось і до Міжнародного жіночого дня, що збігається з днем народження Пелагеї Гаврилівни, пройшли у нас такі бесіди-спогади.

Народилася Марія Лук’янівна Ружицька в селі Златоустове Березівського району, коли нашим краєм котилася Друга світова війна. Тож довелося їй пережити і воєнне лихоліття, і важкі повоєнні роки.

У сім’ї, крім неї, виховувалося ще шестеро дітей. Усі вони рано дорослішали, в усьому допомагали батькам, котрі по війні працювали в колгоспі: батько Лук’ян Сергійович — на тракторі, мати Анастасія Василівна — у рільничій бригаді. Після закінчення восьми класів місцевої школи Марія пішла працювати на ферму. Спочатку трудилася телятницею, а згодом і дояркою. В 1959 році остаточно вирішила присвятити своє життя тваринницькій справі, вступивши на навчання до Заводівського сільськогосподарського технікуму на зоотехнічне відділення. Але на цьому не зупинилася. Продовжила навчання в Одеському сільськогосподарському інституті. Після першого курсу зі стаціонару перейшла на заочне відділення, бо треба ж було і батькам допомагати, і про власне життя подбати.

Жінка, з якою мене познайомили, виявилася гречанкою. Мені й на гадку не могло спасти, що вона так бездоганно володіє українською мовою та ще й виступає в ролі її пристрасного пропагандиста. На вчительку української мови й літератури вивчилася в Одеському педагогічному інституті (нині університет) імені К. Д. Ушинського. Ось така гречанка-українка на ім’я Тамара Панасівна Сазонова.

Якось телефонний дзвінок давнього друга покликав мене до Одеси. Пригадую похмурий осінній день. Однак обличчя людей, які зібралися на подвір’ї жіночого монастиря були урочисті й просвітлені, хоч і не без смутку. У черговий раз гурт праведників-миротворців зібрався, аби посадити молоді деревця на алеї, що символізує пам’ять про активістів обласного осередку Ради миру, які відійшли у вічність. Тут уже не алея, а справжній сад.

Нарешті вони заживуть, як люди! Як же раділа з того душа дівчини. Планувала, що весною за свої гроші купить картоплі, посадять город; восени братів відведе до школи в усьому новому, з універмагу, а не в ношених сорочках і штанцях, які їм віддає зі своїх дітей вчителька. Куплять трюмо і наставлять на нього фігурок зі скла, бо так дуже гарно.

...Жили вони дуже тяжко, траплялися, що й голодували. Тато, який зостався вдівцем, не дуже й дбав про трьох своїх малолітніх дітей. Народився не розбитним, навіть трішки слабував на голову. Сторожував на пилорамі, не пив, не гуляв. Отримував невеличку зарплатню, то десь, здогадувалися, ховав частину грошей, бо тих, що залишалися в нього у кишені, вистачало лише на хліб, на борошно та на цибулю.

Чорна темрява огорнула задубілу від морозу землю. Позаду залишилися вогники гасових ламп у вікнах. Попереду — степ і розбита вантажівками дорога. Колії такі, що в темряві можна поламати ноги. Настя востаннє озирається на вогні теплих домівок і поринає в чорноту зимового досвітку. На небі ні місяця, ні зірок — всуціль хмари.

Щоранку у юрбі дітей ходить вона з рідного села у сусіднє. До школи п’ять кілометрів. А повертається сама, бо до старших класів охочих нема. Закінчать семирічку — і хто куди. Хлопці допомагають у колгоспі батькам, рибалять на лимані. Дівчатка здебільшого тікають до міста, найматися у заможні сім’ї доглядати дітей.

У її генетичному коді, а також ментальності й характері намішано чимало різних складових. По материнській лінії дід Фаат — татарин, бабуся Ольга — росіянка. Прожити основну частину свого життя їм випало у Таджикистані. Там же свого часу опинився й інший дід Віки, Анатолій, від якого пішло її українське коріння. До таджицького міста Курган-Тюбе (через гору — Афганістан) Анатолія Мамотенка направили на роботу до військкомату. Покохав молодий офіцер росіянку Тамару, одружився з нею, і там, на азійській землі, народився й виріс Вікин тато — Юрій. А ось доля самої Вікторії склалася так, що все її життя проходить в Україні.

У далекому 1993-у (за три роки до народження Віки) через громадянську війну, що спалахнула в Таджикистані після розвалу Радянського Союзу, Мамотенки вимушені були покинути рідне місто. Переїхали на Одещину, оскільки саме тут, у селі Балайчук, колись жили їхні прадіди. У Березівці, що неподалік того села, залишилися близькі родичі — вони й надали на першій порі необхідну підтримку та допомогу. Зараз Вікині батьки мають власний будинок на околиці райцентру. Тато працює на Одеській залізниці, мама доглядає домашню живність. Віка добре вчиться в школі, разом з тим багато допомагає по господарству. Вже освоїла всі премудрості приготування бринзи, що стало сімейною справою. Таким ремеслом, до речі, володіють далеко не всі селяни. А Мамотенки мають ще й свої «фірмові секрети» у цій справі. Робота не проста: потребує і праці, і розуму. Зате прожити допомагає. Старшу сестру Христину, меншого брата Юру і Віку у сім’ї виховано на прадідівських правилах. Діти змалечку знають прості й незаперечні речі: «Як дбаєш, так і маєш», «Добре роби — добре й буде», «Бджілка мала, а й та працює».

З таким кредо живе одесит пан Андрій, який з «допомогою» «доброзичливців» і суду став віднедавна безхатьком

Як будівельник з Одеси потрапив на засідання уряду

Йшов 1980 рік. На вході до ЦК Компартії України «ходакам» з Одеси дорогу перепинив черговий. Він ввічливо поцікавився, які справи привели їх сюди. Андрій С., виконроб з пересувної монтажної колони № 3, коротко виклав суть проблеми: у колективі невдоволені розподілом квартир. Черга на житло підходить, а квартири раптом кудись щезають…

Багато років я прожила у Саврані. Природна краса цих місць завжди чарує приїжджих. Улітку райцентр і довколишні села потопають у зелені, квітниках. Є великі масиви соснових і листяних лісів, через які протікають дві річки — Південний Буг та Савранка. Треба бачити, як полощуть свої віти у прозорій воді задумливі верби, чути різноголосий пташиний спів!

Архіви свідчать: Саврань втричі старша за Одесу, бо має понад шістсот років. Поважний вік. Але головний скарб тутешніх місць — люди. Можу впізнати їх скрізь — розумні, добрі, чуйні і талановиті.

Тетяна не йшла, а летіла додому. Не могла навіть повірити своєму щастю. Вже, було, й перестала мріяти про Андрія, котрого кохала, здається, чи не з молодших класів. Як раптом сам озвався до неї. Спокійно і впевнено запросив сьогодні увечері в кіно. Нічого подібного зранку не сподівалася. Як же ж усе може змінитися ще до полудня! Біля дівчини давно увивався її одноліток — тендітний, сором’язливий хлопчина: підвозив зі школи на велосипеді, вчив триматися на ковзанах, та її очі завжди дивилися у бік старшого на два роки Андрія.

Можливо, так би все і минулося, якби одного сонячного дня мало не лобами зіткнулися на порозі райцентрівського універмагу. Андрій зупинив на Тетяні уважний погляд, мабуть, уперше розгледів, як розквітла, покращала. «З такою не соромно й на люди вийти», — подумки сказав сам собі. Та й час підганяв: мати вже замучила отим настирливим: «Одружуйся та одружуйся, скільки можна гуляти?!» Ніби він так давно парубкує.