Матеріали з рубрикою «На життєвих перехрестях»

Мій давній знайомий по роботі на Одеській залізниці Анатолій Смаглюк недавно подарував мені книжку з невигадливою назвою «Записки Сердюка Миколи Павловича». Це автобіографічна розповідь простого сільського вчителя, яка не претендує на художню досконалість, але містить вражаючі факти, що свідчать про глибину людських страждань за комуні-стичної епохи.

А ще ця книжка про міцну чоловічу дружбу двох людей — Анатолія та Миколи, які виросли в селі Кірове на Кіровоградщині (ото вже любов до Кірова!) і яких доля розвела по різні сторони «барикад», але вони зберегли в собі чесність, правдивість, відвертість. Непросто було це, непросто...

Розповідь про стійку до труднощів українську жінку, життєвий шлях якої співзвучний з долею країни

Драма (не)місцевого значення

Першого удару пані Ольга за-знала тоді, коли ще була зовсім маленькою. Річ у тім, що народилася вона на території нинішньої Польщі — у селі Щербанівка Лісківського повіту Жешувського воєводства — саме в той період, коли радянська та польська влада виконували договір «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України». Те переселення здійснювалося примусовими методами і призвело до багатьох страждань.

Спомин  старого  вчителя

На уроці Михайлик дав гучний ляпас донечці заможних батьків. Та відразу ж покинула школу і побігла, плачучи, додому.

— Ох, нещастя моє! — сварила хлопця вчителька Зоя Іванівна. — За що візьметься — та все на мою голову.

Цю трагічну історію розповіла мені вже немолода жінка, з якою я їхала до Полтави в одному купе. Мимоволі звернула увагу на її згорьоване обличчя, сумні очі. Байдуже дивилася кудись за вікно, не помічаючи моєї присутності. Більше пасажирів не було, і я обережно запитала, яка біда ятрить її душу. Те, що почула, мабуть, схвилювало б найчерствішу людину.

Нещодавно відійшла у вічність, не доживши до п’ятдесяти, єдина донька моєї супутниці. У цій передчасній смерті жінка звинувачує лікарів і нашу медицину загалом.

Катерині Панасівні Мороз (Кучерявій) із села Новогеоргіївка Ананьївського району cповнилося 100 років!

Із самого ранку у господі ювілярки кипіли святкові приготування. Привітати іменинницю із цією славною датою з’їхалися родичі, прийшли сусіди, односельці. А виростила ж бо вона багато поколінь сільської малечі, пропрацювавши кілька десятків літ у тутешньому дитсадочку, у тому числі й очолюючи його.

Навчаючись у шостому класі, написав Микола до шкільної стінгазети замітку «Позолочена дорога». Йшлося про шлях, усипаний колгоспним зерном, яке вивозилося у засіки держави. Аж до обласної «Чорноморської комуни» потрапила згодом та стаття, ставши для Калюжного знаковою на все життя.

Через кілька років, завдяки рекомендації «Чорноморки», Миколу взяли в районну газету «Степова комуна», що у Березівці, а в неповні двадцять (перед війною) він став її редактором — наймолодшим на Одещині. Його «районка» потрапила на столичну виставку. Запорукою успіху цього простого сільського хлопця, що навіть не мав вищої освіти, став власний публіцистичний стиль — писати для читача доступною мовою про зрозумілі речі. А ще Микола мав від роду гарне почуття гумору. Ох і діставалося від нього декотрим керівникам сільпо та комунгоспу! Не минулося це йому. «Куди слід» пішли сигнали від «трудящих»: «А вам відомо, що редактор приховує своє походження із куркульської сім’ї?!». Приховувати, власне, було нічого. Всі й так знали, що розкуркулений Миколин батько справді відсидів шість років, але завдяки листам сина до самого Калініна, врешті, був повністю реабілітований, і як повноправного громадянина разом з іншими односельцями у 1941 році його мобілізували на фронт. До речі, сміливість звертатися до столиці, мабуть, передалася Миколі ще від його діда Нестора. Того самого, що першим у волості написав листа цареві про безчинства місцевого поміщика. Чи було за те щось поміщику, вже ніхто й не пам’ятав, а ось діда довіку всі поважали.

Вечоріє. Дитячий майданчик спорожнів. І лише Артюша не квапиться додому, вимагаючи у мами за це цукерку. Однак цукерки скінчилися, і Ніна Петрівна прожогом кидається до недалекої сусідки по позичку, аби вдовольнити забаганки свого пестунчика. Таке повторювалося день при дні. Яких тільки бажань не висловлював п’ятирічний Артурчик — і всі мама стрімголов вдовольняла. Бо як же відмовити любому дитятку?!

Батько Артюші Дмитро працював водієм-дальнобійником. Дома бував рідко, ніколи не брав відпустки, намагаючись якомога більше заробляти. Похід із сім’єю в кіно, до театру чи в гості був чимось нездійсненним, фантастичним. Навіть футбол чолов’ягу не цікавив. Втім, і грошей родина не бачила. Видавав їх тільки на їжу. Крім робочої «фури», голова сімейства мав ще «мерса». Коли порався біля нього, все показував синові, прищеплюючи в такий спосіб любов до техніки.

Погожого літнього надвечір’я селом покотилася чорна чутка: у вдови Катерини втопилася в лимані дочка Марійка. Село те — одну вулицю із сотнею дворів — чутка облетіла вмить. Коли люди збіглися до берега, на мокрому піску побачили беззахисну дівчину у білій сорочечці. Біля неї вклякла на колінах безмовна, враз почорніла мати. Лагідні хвильки тихо торкалися дівочого тіла з ледве округлим животиком та почали замулювати піском довгу білу косу.

Марічка була єдиною удовиною дитиною. У селі її любили за шовкове, ніби вибілене, волосся, волошкові, як зіроньки, очі й завжди лагідну посмішку. Коли усміхалася, зуби, мов два разки перлів, зблискували за трохи блідуватими вустами. Називали її ласкаво — Ромашкою. Ще змалечку босоноге дівча бігало серед інших післявоєн­них бідаків, довірливо усміхалося дорослим і дітям.

Євдокії ніби на роду було написано страждати й поневірятися. Чи бодай рік-два мала щасливих, тепер і не пригадає. Хіба що за дівоцтва, коли жили на цім світі мама й тато. Втім, усвідомила те щастя вже значно пізніше, розуміючи, наскільки було надійно й затишно тоді біля рідних людей, наскільки відчувала власну захищеність.

У підліткову пору дошкуляли вічна робота, непролазна убогість, що зазвичай супроводжує багатодітні родини. Будь-яка, навіть маленька, обновка для кожного з п’яти дітей ставала неабиякою подією. Минуло понад чотири десятиліття, а Євдокія і досі пам’ятає, яке їй, дванадцятирічній, мама пошила платтячко на Великдень. Їй і молодшій сестричці Любочці. Аби гарними пішли на святкову гойдалку, де збиралися всі діти й молодь з їхнього кутка. Хіба то був не щасливий день? Казковий! Таким і залишився в пам’яті на все життя.

Тільки-но стрілки годинника зверху злипнуться, лікарняний люд наставляє вуха: чи не брязкає бідончиками та каструлями санітарка? Загримить посуд — скоро зачовгають коридором капці, заклацають ложки. Обід!

Усі, хто на ногах, поспішають «за гарячим». Для хворих то ще й моціон, нагода пройтися коридором, розім’яти залежані кістки, перемовитися словом із знайомими.

Майже кожного провідують, приносять гостинці, бігають до аптек за ліками. Тумбочки заставлені баночками і пакетами. Та зимно: у палатах холодно; вітер виє і викручує гіляки за вікнами — дерева стогнуть, але терплять. І люди терплять, сподіваючись на швидке одужання. І хочуть гарячого, щоб погріти душі.

Є люди, для яких не треба окреслювати коло обов’язків. Вони роблять не тільки те, що їм належить, а звалюють на свої плечі вантаж, який, здавалося б, їх і не стосується. Такою вродилася Наталка. Коли бачить, що комусь важко, що хтось не встигає, не осилює, мовчки стає поруч і допомагає. Просити про це її не треба — сама здогадається й підставить руки під твій клопіт.

Одні кепкують з такої безкорисливої доброти: «Ото дурна, воно їй треба?» Бо подібна роль до них самих аж ніяк не примірюється. Проте серед друзів є такі, хто називає Наталку не інакше, як «жінка — швидка допомога». Вимовляють ті слова з повагою, навіть — з ніжністю. Напевне, розуміють: така вдача людини — то велика рідкість. Бо звичайна практика привчає насамперед дбати про себе й своїх близьких. То природно. Наталка допомагала чужим людям не за рахунок рідних. Власну ношу несла сама, нікому її не наділяючи.

Білою піщаною смугою вздовж лиману повільно йшов засмаглий юнак. Залюблено подивлявся на воду та чайок, що метушилися над нею. Швидко пірнаючи, вони діставали дрібну рибку й, миттю ковтнувши, знову з гелготом падали у сині води, виловлюючи собі корм. Зрідка між ними важко ширяли великі мартини, намагаючись перехопити здобич. Та куди було неповоротким жирним птахам до легких, як пір’їни, чайок? Стояв такий пташиний гамір, що інших звуків навколо було не чуть.

Хлопець сів на спориш, що межував з теплим піском, занурив у нього босі ноги й насолоджувався ніжним літнім теплом, гіркуватим запахом полинового пилку, що линув зі схилів. Цілковитий спокій опанував його душу. Було світло й чисто, як у храмі. Синій лиман, птахи, сонце — його стихія. Мружачись на сонце, чомусь пригадав рибальську мудрість: чайки сідають на воду — гарна на морі погода. Так воно й бувало. Коли птахи, розпачливо кигичучи, билися об небеса — чекай бурі.

Вони бувають різні, сюрпризи. І не треба навіть доводити, що кожен з них для людини — стрес. Не має значення, несе він позитивний чи негативний заряд: несподіване підвищення по роботі чи звільнення. Або: кандидат у депутати за всіма підрахунками переміг на виборах, а депутатом несподівано став інший. Оце вже «сюрприз» для десятків тисяч виборців.

Юрчик, по правді, не переймався тими проблемами: вільний таксист! Його повсякденний клопіт «піймати» пасажира, благополучно довезти за адресою і не проґавити іншого.

Ще зранку настрій був нормальний. А потім... Ну чому знову згадалася Незнайомка з тролейбуса, хоча бачила її там всього кілька разів? Відтоді частенько подумки заходжу у той тролейбус, і ввижається мені знайомий профіль, коротка хвиляста зачіска, а головне — очі. Великі, сірі, вони, здавалось, ніколи не випромінювали почуттів радості, подиву чи захоплення, а тільки глибокий смуток й очікування.

Звідки й чому це у неї? А головне — чому мені, людині не байдужій, було не підійти до неї і тихенько: «Здрастуйте, можна біля вас?» Делікатно розговорити людину і хоч на якийсь час відволікти від нав’язливих думок?

У цій сім’ї їх збирали кілька років: сім’я середньостатистична, отже, кожна копійчина тут — величина. Тому й було заведено: щороку докуповувати дві-три іграшки. Так і назбиралася велика коробка всілякої всячини. Її сьогодні ввечері, коли з роботи повернеться мама, врочисто виймуть із схованки, щоб прикрасити ялинку. Мама вранці попередила татка й бабусю: доки не прийдуть, іграшки дітям не давайте, бо ще посваряться за якусь цяцьку.

А надворі, замість новорічного снігу, — ляпавиця. Дерева чорні, дороги чорні, низьке од важких хмар небо...

Вона часто бачить цей дивний сон: її груди повні молока, воно нуртує всередині, спричиняє біль і якесь поколювання. А вона чекає: ось-ось її накриє, мов літеплом, не знане досі щастя. І справді — не відомо звідки з’являється крихітне дитя, припадає до її грудей і п’є жадібно, захлинаючись. А їй хочеться продовжити миті щастя, і вона подумки благає дитину: назви мене мамою, хоч раз, хоч уві сні...

Як на сповіді, розповідала мені про свою печаль, про ті сни старіюча жінка. Запізніле каяття відлунювалось у кожному її слові, у погляді зволожених сльозами очей.

Надія Петрівна сиділа на одному із стільців похмурого коридору поліклініки й терпляче чекала своєї черги, аби втрапити до кабінету лікаря-невропатолога. Вже ж так викручувало їй руки, що ночами не знала, куди їх прилаштувати. Доки очікувала, мимоволі стала свідком людських розмов. Зводилися вони до того, що без грошей до медиків і не потикайся: це колись лікування було безплатним, а тепер... «Теоретично воно й тепер безплатне, — подумки відповіла на ті твердження Надія Петрівна. — Але, як і колись, тільки теоретично, а не фактично».

...Здається, вчилася у шостому класі, коли сталася велика прикрість зі старшою сестрою Іриною, вже десятикласницею. Одного дня, повернувшись зі школи, вона впала на ліжко, стогнучи від болю. У животі ніби повільно навсібіч поверталися гострі ножі: одночасно пекло, різало й кололо. Сільська лікарка з медпункту не зважилася на якийсь вердикт й звеліла якомога швидше дістатися обласної лікарні.

Надія вже не пригадує, де мама відшукала транспорт, аби доправити до міста хвору дитину. Пам’ятає лиш її розповідь. Поклали Іринку в коридорі, бо у палатах місць нема. Лежить — чекає, що скажуть. Втім, щось казати ніхто не збирався. Наступного дня мама з розпачем слухала, як Ірина, окрім болю, терпіла ще й образи: «Нагуляла, дівко, то лежи і не пікни».

Село наше у розлогій долині, як і більшість південних сіл Одещини, не вирізнялося розкішною природною красою: ні річки, ні лісу – лише безкрайній степ. Проте виділялося воно своїми людьми — роботящими, добрими, не байдужими до чужої біди, завжди готовими поділитися останнім шматком хліба. Переконана: про кожну сім’ю можна написати цікаву оповідь, поему, а може, й роман — люди того варті.

Я ж хочу, ні, просто зобов’язана розповісти бодай про одну свою односільчанку — повитуху бабцю Сьомиху, яка з’явилася у нашому селі дуже давно. Молоду дружину привіз сюди царський офіцер. Через важку хворобу він був комісований з армії й невдовзі помер. Дітей подружжя не мало, й зосталася молода дружина двадцятилітньою вдовою.

Навідавши хвору родичку і поклопотавшись у її господі, мама дуже припізнилася. Вертала додому майже вночі. Несла у рогозяній кошовці шмаття, аби випрати, засохлі огризки хліба, які зазвичай кидали корові у пійло. Вже минула місток через глибоченький рівчак, що перетинав стежку. До рідної домівки лишався з десяток хат, як раптом на лавці біля Дорощукових воріт побачила дівчину. Навіть у вечірньому мороку було видно, що сидить вона засмучена.

— Нема у вас чогось поїсти? — запитала, жадібно розглядаючи бокасту кошовку.

— Нема, дитино, — знічено відповіла мама: не простягнеш же сухий окраєць хліба. Додала: — Ходімо зі мною.

Дорогою розпитувала, хто вона та звідки. Дівчина назвалася Павлиною. Батьків не має. Оце їздила до троюрідного дядька, сподіваючись розжитися хоч якоюсь копійчиною. Та марно. У дядька своїх п’ятеро ротів. Тепер вертається «додому», тобто до Караваївського дитбудинку. Та ось біда — не встигла на останній автобус.

Старший брат Василь вже давно ходив кудись «парубкувати», а сімнадцятирічна Надійка все ще сиділа вдома, немов маленька. Не тому, що не тягнуло до клубу. Причина була в іншому: нічого одягти. Отож коли мама, нарешті, спромоглася справити їй ніжне креп-жоржетове плаття і туфлі на високих підборах, враз відчула себе дівчиною, якій не соромно показатися на люди.

Теплого червневого вечора по черзі з дівчатами-однолітками кружляла на вичовганому біля клубу п’ятачку під звуки сільського духового оркестру. Окличні звуки з труб видобували підлітки. Лише у ті моменти, коли вимагалося соло, наперед виходив з інструментом незнайомий юнак, доволі привабливий і майстерний у грі. Втім, незнайомим він був хіба що для Надійки, яка вперше прийшла на танці. А у декого з її подружок вже давно погляди прилипли до племінника тітки Одарки. Після профтехучилища Костя приїхав сюди працювати, вигідно прилаштувавшись у родички. Й невдовзі став місцевою музичною зіркою.

Жваву, балакучу емігрантку з України Валентину мешканці невеличкого містечка Хетч (штат Нью-Мексико) охрестили гарден-леді, що означає — садівниця. Не дивно, бо працьовиту, товариську, привітну жінку майже увесь рік сусіди бачать на городі. Дбайливо прополює огірки, підв’язує високі (понад три метри) кущі помідорів, плекає капусту, вирощує трикілограмові червоні буряки. Всім цим щедро пригощає сусідів.

До знайомства з гарден-леді далеко не всі знали, як виглядає на грядці зелений кріп. Його тут звикли бачити здебільшого сушеним або замороженим. А тут — на тобі! — цілі кущі. На Валентининому городі є все те, що й на Батьківщині: огірки, кабачки, помідори, капуста, буряки, баклажани, морква, картопля й різноманітна зелень. Поруч з городом жінка розбила молодий сад — персики, яблуні, груші, сливи, виноград, обліпиха з ожиною. Є навіть полуниці й лікарські трави — меліса, донник, цукрова тростина, соком якої сім’я підсолоджує страви.

Гадаю, не лише я, а й багато хто з мого тодішнього оточення пам’ятають великого майстра з налагодження друкарських машин Федора Дмитровича Захарченка, який працював на Одеській книжковій фабриці. Продукція цього підприємства була відома не лише в нашому місті, а й далеко за його межами. Книги, технічні посібники, плакати, календарі, різноманітна пропагандистська та рекламна література — далеко не повний перелік того, що виходило з фабричних цехів.

Серед одеситів, гостей міста все це мало великий попит. Бо майстри-офсетники надавали великої уваги якості друку, дбаючи про те, щоб їхня продукція відповідала найвищим технологічним вимогам. Цього вдавалося досягти завдяки тому, що на підприємстві панував особливий моральний клімат, коли високо цінувалася саме професійність, а не якісь інші якості.

«...Були другі, треті і п’яті любові, а потім прийшла перша». Хто це сказав — вже не згадати, але в пам’яті вкарбувалося. Скажете, до чого тут це, коли заголовок про інше? Так-от — цю бувальщину я почула з перших вуст від знайомої колеги.

А все почалося доволі банально: зустрілися двоє вже не юних, вже умудрених життєвим досвідом. На них озиралися: красива пара, особливо він. Зростом під два метри, кремезний, широка, впевнена хода. А ще чорнявий, великоокий. Йому б, правда, посмішку на вуста, — на жаль, погляд не те що похмурий, а завжди задумливий. Чому б це?

У нашому селищі перший танцювальний майданчик з’явився у місцевому забур’яненому парку, відразу ж по війні. Вимощений з каменю та заасфальтований су­мішшю розтопленої смоли, гравію та піску, він був урівень з землею, округлої форми й справді нагадував металеву монету. Зробили його навпроти місцевого рай­військ­­комату — через дорогу від парку. Призначення просте: не тільки піснями, а й танцями проводжати новобранців до армії. Тому під час призову сюди прибували проводжаючі з найвіддале­ніших сіл району. Малі та дорослі. І, звичайно, не обходилося без дівчат. Мелодії музик, грім духових оркестрів, запальні танці на майданчику не припинялися ні вдень, ні вночі.

Саме звідси я проводжав в армію вірного друга, сина вдови — «дитину війни» Миколу Тернового. Аж до прибуття пасажирського потягу Одеса — Вапнярка, що стояв на нашій станції якихось дві хвилини. Заплакали на прощання Миколині мама та сестра, подруга тьоті Марії — моя мама. Самі покотилися сльози і з моїх очей. Жаль було розлучатися з другом, з яким товклися на печі довгими зимовими вечорами. Поперемінно. То в нас, то в тітки Марії.

Коли в школі оголосили, що з наступного року дівчат за бажанням братимуть до армії, Марина від радості мало не до стелі підстрибувала. Байдуже, що зватимуться ті дівчата вільнонайманими, але ж як хочеться покрасуватися в гімнастерці з погонами! Втім, цього слід було ще почекати, бо попереду — дев’ятий, десятий класи. Марина вирішила: обов’язково дочекається. Їй завжди здавалося випадковістю, що народилася дівчиною. А тут хоч якась компенсація її забаганкам.

Дні минали за днями. Разом з ними пригасали й тьмяніли вчорашні пристрасті. Маринка розцвіла, округлилася, все частіше, зашарівшись, ловила на собі гарячі хлопчачі погляди. Під тими поглядами менше й менше хотілося у застебнуту на всі ґудзики гімнастерку, а праглося у світлі, легкі, звабливі платтячка. Однак омріяна військова служба до кінця не полишила дівчину навіть після заміжжя.

Кожен з нас, мабуть, пам’ятає свого кривдника зі шкільного життя. Ті капосні хлопчиська постійно смикали нас, дівчаток, за коси, ставили підніжки, вигадували бозна які інші кривди...

От, скажімо, наш Володька Стріха примудрився підливати у чорнильниці-наливайки воду, щоб чорнило зводніло і літери лягали на аркуші, ніби вицвілі. У кінці півріччя такі зошити не приймуть на шкільну виставку як кращі.

Найбільше ж усім — і школярам, і вчителям — допікав Сашко Булах. Ніякої управи на нього не було. Які тільки витівки не влаштовував! То кошеня чи вужа принесе в клас і випустить з-під парти на уроці. То дошку навощить так, що писати на ній крейдою не можна. То таке щось вигадає — і старому не додуматися, чи то правда, чи брехня. Нічого не могли вдіяти з цим капосником ні батьки, ні школа. Не раз директор погрожував виключити його з навчального закладу, але розумецький Сашко знав: то тільки лякають, шкільний всеобуч того не дозволить.

— БАБУНЮ, — мудрує п’ятирічний Іван, уважно розглядаючи її пальці, — вони в тебе товсті й покручені, як імбир. Ніби ти їх із землі викопала.

— Імбир, — пояснює шестирічний Яша, — то такий дуже пекучий овоч, який кладуть на сашимі. Бабуню, треба тобі посадити його на городі — будеш їсти!

Які розумні хлопчики, її правнуки. Іван живе в Києві, Яша — у Москві. Далеко, але цього року вже вдруге приїздять до прабабці. Малі з батьками побували в Єгипті, відпочивали в Ізраїлі, але тільки тут, на вистеленому оксамитовим споришем подвір’ї, їм справжня воля! Навіть про телевізор забувають: залюбки бавляться з котиками, майструють халабудки між кущами смородини, пасуть індичат. Непосидючі й спритні на вигадки: то надумали мишей наполювати для кітної Мурки, то зібралися фарбами розмалювати білих курей, щоб були гарнішими…Одне слово, стають нормальними дітьми. А яка їй радість, яка втіха! Чотири місяці тому знайшовся й третій правнучок, але той ще зовсім крихітний, ще не виповз із пелюшок у далекій Норвегії.

Літній ранок. На маленькому столику під яблунею мама порозставляла полумиски з кукурудзяною кашею й поналивала у високі гранчасті склянки солодкої ячмінної кави з молоком. Снідайте, діточки! Не встигла донести до рота третю ложку, як почула з вулиці голос повсякденної (бо близько живе) подружки Нінки. Кликала мене голосно й настирливо. З ложкою в руці я побігла до хвіртки. Почула: «Вночі залило плавні».

Хіба можна було таке пропустити?! Як стояла у самому лиш «трико по коліна», так і вилетіла за ворота. Кинула позад себе щойно облизану ложку й поспішила за Нінкою скликати дальших подружок. Верескливою зграйкою перетнули нижню вулицю й опинилися на безкрайньому просторі. Те, що ще вчора називали зеленою толокою, нині виблискувало неглибокою водою, яка їжачилася віджилими кущиками осоки. Високо-високо над нашими дитячими головами пливли урочисті пухнасті хмари. Як же було хороше під ними бігти по мілкій теплій воді, розсипаючи довкола себе віяла бризок!

Чого тільки не почуєш у міському транспорті під час мобілкового «стрептизу» пасажирів! Хто куди їде і коли приїде, що придбав і що продав, кого недавно бачив і що виросло на дачі, що варив і що з’їв і т. ін. і т. п.

Того дня у трамваї позаду мене сиділа жіночка з немовлям на руках. Ні, телефоном вона не користувалася. Натомість поруч стояла її донька років п’яти — шести і невгамовно щебетала, звертаючись до неньки. Говорила про різне своє, дитяче. А потім питає маму:

— Ти мені трохи згодои відріжеш шмат землі на дачі?

Мама здивовано перепитує:

— А чого це ти раптом?

— Ну скажи — відріжеш?

— Буде в тому потреба, звичайно ж. І що ти робитимеш там?

— Та хочу розводити собачок-пікінесів. Вони ж такі гарненькі, розумні. Знаю, ти їх не любиш. Та й наша вівчарка Дора не стерпить. А я на межі поставлю високий паркан і ні ти, ні Дора їх не бачитимете.

Сьогодні, коли молоді пари одружуються тільки «через ліжко», уявити колишні суворі вимоги до дівочої цноти майже неможливо. На їх непохитність не діяв навіть звичай «ходити по досвітках», що означало — проводити ніч разом, але без інтимної близькості. Пригадуєте в пісні — «Ой, не зрадив я пташки малої, то не зраджу тебе, молодої». Те, що тепер стає звичайним мало не в підлітковому віці, тоді (на початку попереднього століття) дозволялося й було можливим тільки після вінчання. Інакше — ганьба, тавро на все життя.

Ці неписані закони знала, як «Отче наш», кожна дівчина на виданні. Знала їх і Софія. Але від неї вимагали ще більшого. Вимагала найавторитетніша людина — рідна матуся. Людина непохитної моралі й глибокої релігійності. Мабуть, скільки існує християнська віра, стільки й існують прогнози про кінець світу. Так було й тоді. Софійчина мама так була переконана в неминучій загибелі людства, що не пускала доньку на вулицю (тим паче — заміж), аби постала перед Господом чистою й непорочною.