Матеріали з рубрикою «Пам’ять»
Творчий шлях Миколи Вилкуна
З глибоким сумом повідомляємо, що на 89-у році життя помер Микола Митрофанович ВИЛКУН, головний художник Одеського академічного театру юного глядача, заслужений художник України.
Творчий шлях Миколи Вилкуна почався з навчання в Одеському театрально-художньому училищі, за фахом — «художник-бутафор». Із 1960-го працював в Одеському театрі ляльок. Потім — в Одеському українському музично-драматичному театрі. Справжньою ж творчою домівкою Миколи Митрофановича став Одеський академічний театр юного глядача, де він працював головним художником із 1971 по 1976 та із 1991 по 2026 роки.
Муза на ймення Мавка

Його музу батьки нарекли Валентиною. Він — поетична натура — називав її Мавкою. І в повістях возвеличив свою степову Мавку, й у віршах її оспівав. Ось одна із цих посвят:
Гортає пам’ять сторінки
В живім калейдоскопі.
Вервечкою спішать роки —
Навперегін в галопі.
У той вертають дивосвіт —
Прямцем і по спіралі,
Що починався від воріт
І вів за сонцем далі.
У ті незвідані степи
(Мене ти там чекала)
Не заросли іще сліди,
Де доля повінчала.
Але й у муз закінчується земний шлях.
21 жовтня після важкої недуги на 83-у році життя відійшла в інші світи його Мавка — Валентина Іванівна ЩІПКОВСЬКА.
Атланти нашої волі
У День захисників і захисниць України в Одеській обласні універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського відбулася презентація новодруку «Атланти нашої волі» — видання, покликаного зберегти пам’ять про полеглих героїв російсько-української війни — одеситів і вихідців з Одещини.

Ця книжка, віддрукована на високому поліграфічному рівні у видавництві «Астропринт», побачила світ завдяки ініціативі й меценатській підтримці очільниці Українського клубу Одеси Наталі Чайчук. Упорядкували її Микола Коваль та Ірина Нечиталюк за сприяння відділу соці-окультурної діяльності ООУНБ ім. М.С. Грушевського.
Нема жодного серед нас, чиє серце не містить горя
У 85-ті роковини від початку масових розстрілів, здійснених гітлерівцями у Бабиному Яру, на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» поряд із пам’ятником «Менора» відбувся міжрелігійний молитовний захід за участю глав церков, духовних лідерів юдейських громад, представників органів влади та громадськості, повідомляє Інститут національної пам’яті України.
29—30 вересня 1941 року у Бабиному Яру розстріляли майже 34 тисячі київських євреїв. Цей злочин став символом так званого «Голокосту від куль». Протягом 1941—1943 років нацистська окупаційна адміністрація використовувала Бабин Яр як місце масових страт радянських військовополонених, українських націоналістів, ромів, па-цієнтів психіатричної лікарні. Всього жертвами Бабиного Яру стали близько 100 тисяч людей.
Відстрілювався, стікаючи кров’ю
Артем Костенко — перший полеглий герой Південнівської громади на Одещині періоду повномасштабного російського вторгнення

Народився на прикордонній заставі за місцем служби батька. Шестимісячним немовлям тягнувся до татового автомата як до найцікавішої іграшки. В дитинстві любив спати разом із солдатами в казармі. Попередив батьків, щоб не намагалися його «відмазати», й 2016 року охоче пішов на строкову службу. Кілька разів заспокоював маму, мовляв, от-от приїду у відпустку з армії, а сам тим часом брав участь в Антитерористичній операції України на Донеччині у складі 38-го зенітного ракетного полку. Усе це — про Артема Костенка, який свідомо обрав професію військовослужбовця.
Навіть батькам не повідомив, а вже організував переведення молодшої сестрички до школи №2 в місті Південному, в якій навчався сам. Заступився за дівчинку, над якою насміхалися однокласники. Ще школярем за відсутності батьків удома залишався на господарстві і всю роботу виконував як дорослий. Підлітком, чергуючи на охоронному посту, тричі рятував потопельників. І це теж про Артема Костенка, який виріс справжнім чоловіком.
Повернувшись з армії, між робочим місцем автослюсаря СТО й черговою вахтою на підприємстві «Дельта Вілмар» Артем вибрав охорону, бо трохи схожа на військову службу. Але невдовзі зрозумів: ні, все це не те, й повідомив батькам, що вступатиме до військового вишу.
Обрав Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Місто студентів, перша столиця України — від Харкова хлопець був у захваті. Але й Артем для Харкова був як знахідка. Успішний студент виявився ще й затятим футболістом. От недарма ще в юнацькі роки в команді «Докер» порту «Південний» отримав прізвисько Марадона! Казали, що швидкість цього гравця може виміряти лише спідометр автомобіля. Суперники намагаються його збити, тільки-но він перехопить м’яча, бо ж в обороні встояти проти нього неможливо.
Лицар з пензлем і багнетом

28 серпня могло б сповнитися 52 роки людині з незвичайною біографією — художнику, архітектору, дизайнеру, садівнику, капітану Збройних сил України Борисові Айзенбергу. За свої неповні 49 він зробив стільки добрих справ, що їх вистачило б на товстезну книгу.
Народився Борис 28 серпня 1974 року в селищі (тепер — місто) Кадамжай Ошської області Киргизької РСР (нині — Баткенської області Киргизстану) в родині інженерів тамтешнього сурм’яного гірничо-металургійного комбінату. Ріс міцним, сильним, вольовим, самостійним. У дитинстві завжди знаходив собі заняття — чи то гра, чи навчання, чи робота по дому або на присадибній ділянці. Якось помітив на грядці вирваний паросток редиски, який мама залишила після прорідження. Хлопець пересадив його, доглядав і виростив гарний овоч, який не захотів з’їсти. У школі вчився добре, був дисциплінованим учнем, допомагав друзям. У старших класах вирішив стати будівельником.
Після закінчення Кадамжайської середньої школи у 1991-у разом з батьками переїхав до Одеси і вступив на архітектурний факультет нашого інженерно-будівельного інституту. Навчаючись у виші, малював картини, які разом з друзями-художниками продавав на Дерибасівській, відпрацьовував креслярем у відомого одеського архітектора, в на третьому курсі став представником фірми «Амтек» на Одещині. У 1997-у одружився з однокурсницею Наталкою. Через рік у них народилася донька. Друзі допомагали Борису зводити будинок у селі Олександрівці, що під Одесою. У 1998-у разом з однодумцями заснував архітектурно-будівельну компанію «Сталь-проєкт», що спеціалізувалася на створенні оригінальних виробів зі скла і сталі в торговельних центрах та приватних оселях.
Взірець офіцерської честі
18 серпня сповнився б 51 рік відважному прикордонникові, колишньому начальнику Ізмаїльського прикордонного загону полковнику Ігореві Момоту. Однак у ніч із 10 на 11 липня 2014-го він разом з побратимами загинув поблизу селища Зеленопілля на Луганщині від потужного удару реактивними системами залпового вогню «Град» з території Росії.
Народився герой 18 серпня 1965 року у Тирасполі в родині військового. Невдовзі після народження сина командування відрядило батька, Федора Якимовича Момота, служити в Угорщину. Там, у містечку Комаром, що на кордоні зі Словаччиною, Ігор пішов до першого класу. Уже тоді, в школі, улюбленим його одягом були перешиті мамою батькові військові сорочки захисного кольору.
Герой-прикордонник Віктор Діхтієвський
6 серпня старшому прапорщику Віктору Діхтієвському сповнилося б 60. Але саме 6 серпня — у день свого 48-річчя — він загинув, до кінця виконавши військовий обов’язок зі збереження єдності й цілісності Української держави.
Народився Віктор Миколайович 6 серпня 1966-го у Бердичеві Житомирської області в родині простих робітників. У 1981-у закінчив 8 класів тамтешньої середньої школи №1, в а 1985-у — Бердичівський машинобудівний технікум, де отримав спеціальність «технік-технолог».
«І до останньої сторінки зумій мене перегорнуть»
До сороковин відомого українського поета, перекладача, дисидента-шістдесятника, заслуженого працівника культури України Дмитра Романовича Шупти (20.01.1938 — 29.06.2026)
Мій рід — козацький спрадавна, козацькі і прізвища моїх предків: Шупти, Жугани, Гудзі. Тепер я виразно бачу, як козацький дух роду формував мій життєвий шлях…
З інтерв’ю з Валерією НЕЧЕРДОЮ.
Захисникові Одеси Ігореві Іванову завжди буде 27
31 липня сповнилося б 40 років українському громадському активісту, учасникові Революції Гідності, командиру-десятнику одеського осередку «Правого сектору» Ігореві Іванову. Але йому назавжди — 27. Він загинув 2 травня 2014-го від кулі проросійського бойовика на центральній вулиці Одеси. Він був першою жертвою сутички, спровокованої ворогами України та місцевими колаборантами, і його смерть стала «точкою неповернення», після якої загострення протистояння було неминучим. За оцінкою Інституту національної пам’яті України та українських ЗМІ, події 2 травня зупинили «російську весну» в Одесі.
Ігор народився 31 липня 1986 року в Білгороді-Дністровському в сім’ї Володимира і Любові Іванових. Батько — українсько-російського походження, мати — болгарсько-гагаузького. Рідний брат прадіда Ігоря по батьковій лінії — радянський маршал С.К. Тимошенко. Правнук захоплювався військовою історією та вивчав у деталях воєнні операції, якими керував його предок.
«Летять роки за виднокруг...»
У ці сонячні літні дні Любов Миколаївна Ісаєнко і Василь Іванович Рига святкували б золоте весілля.
Та, на жаль, підступна хвороба дев’ять років тому забрала відданого чоловіка, вірного супутника, надійне подружнє плече. Рана, яка ніколи не загоїться. Але в серці Любові Миколаївни поруч із болем живе палке кохання, яке не може загасити навіть смерть.
Світлий слід поета,лікаря, патріота

У ніч на 29 червня на 89-у році перестало битися серце ветерана Народного руху України, почесного жителя сіл Курінька та Чорнухи на Полтавщині, відомого поета і перекладача, шанованого лікаря Дмитра Романовича ШУПТИ.
Народився він 20 січня 1938 року в селі Курі-нька Чорнуського району Полтавської області. Із 1956-го, після закінченні одинадцятирічки, навчався в Севастопольському технічному морському училищі й працював котельником на морському заводі №497. У 1960-у закінчив з відзнакою Сімферопольське медичне училище, після чого, весь час працюючи фельдшером «швидкої допомоги» й очолюючи Кримське обласне літературне об’єднання «Гроно», з відзнакою закінчив факультет лікувальної справи Кримського медінституту. Працював хірургом, травматологом-ортопедом, експертом-хірургом Київської області, вимушено часто міняючи місця роботи й проживання через постійні переслідування. В’язень сумління 1983—1984 років. На зорі перебудови, у 1986-у, поета прийняли до Спілки письменників України.
Член Руху опору в Україні 1960—1990-х. На початку 1990-х Дмитро Романович брав активну участь у боротьбі за відновлення незалежності України у лавах Народного руху. Учасник Помаранчевої революції та Революції Гідності.
Гранатометник-герой із Полезного

Герой-захисник України Олександр Володимирович Муштяца (02.02.1996 — 27.05.2022) народився у селі Полезне колишнього Великомихайлівського, а нині Подільського району у дружній багатодітній родині. Разом із ним у сім’ї зростали ще дві сестри та четверо братів.
У 2014 році Сашко закінчив Полезненську загальноосвітню школу. За час навчання у ній запам’ятався активним, дружнім, позитивним хлопцем. Його усмішка, підтримка та добре серце назавжди залишаться у пам’яті всіх, хто його знав.
У 2016-у був призваний до лав Збройних сил України. Проходив строкову службу в Києві у складі 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу України. Мав військове звання старший матрос, обіймав посаду гранатометника.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Олександр не міг не стати на захист Батьківщини. Уже 1 березня 2022-го він був у військкоматі. Вдома залишилася вагітна дружина і маленька донечка. Перебуваючи на службі, пос-тійно думав про них, мріяв про щасливе майбутнє своєї родини, обрав ім’я для малюка — Володимир. На жаль, свого синочка так і не побачив — він народився уже після загибелі батька…
«Квіти мінних зон» Бориса Айзенберга
Завтра, 1 травня, в Музеї української книги Бібліотеки Грушевського відбудеться відкриття виставки «Квіти мінних зон» Бориса Айзенберга — художника, архітектора, ландшафтного дизайнера і воїна, який віддав життя за Україну.
Експозиція поєднає живопис, фронтові замальовки та фотографії у спільний наратив — своєрідний щоденник погляду митця, у якому зафіксовані краса, зруйновані ландшафти і життя, що проростає всупереч війні.
Пам’яті Олександра Шекери
27 квітня на 88-у році перестало битися серце багаторічного керівника видавництва «Чорномор’я» Олександра Івановича Шекери.
Він був з когорти тих справжніх поліграфістів, які професійно знали свою справу, поважали і цінували важку працю друкарів та інших працівників підприємства, а свою кар’єру будували винятково завдяки діловим і фаховим якостям.
Патріарх Філарет. Неромантичний герой
Якщо хтось напише справжню біографію патріарха УПЦ КП Філарета — без цензури та купюр — читати її буде цікавіше, ніж будь-який політичний детектив. Людина, вихована радянською системою — церковною та світською, — він був тим, хто ламав її, створюючи новий політичний і духовний ландшафт, що випадав та виводив із густої тіні імперії.
Постать патріарха Філарета в історичній перспективі парадоксальна: вихованець РПЦ, інтегрований у радянську церковну, партійну та чекістську мережу, він став найпослідовнішим і найпотужнішим двигуном української церковної незалежності. Він не був творцем української автокефальної ідеї. До певного моменту він не був навіть її найближчим родичем. Він був єпископом РПЦ. Екзархом України, якому випало протистояти УАПЦ й УГКЦ — церковним національним рухам, що відроджувалися. Він був місцеблюстителем престолу московського патріарха та «кандидатом номер один» на патріарший престол. Але саме він став людиною, яка домоглася від московського патріарха автономії УПЦ. Потім зажадала автокефалії. А коли цього не вдалося зробити мирним — договірним — шляхом, не посоромилася (і не злякалася) порушити правила, щоб досягти своєї мети.
Пам’яті просвітянина із Чорноморська
З глибоким сумом повідомляємо, що 8 березня на 63-у році життя раптово перестало битися щире серце українського патріота, поета і просвітянина, члена Національної спілки письменників України
Олександра Григоровича КРИВОШАПКИ.
Народився він 22 вересня 1963 року в селі Мала Перещепина Новосанжарського району, що на Полтавщині. Ще дитиною, у 1968-у, переселився з батьками на Одещину. Закінчив ЗОШ №3 м. Іллічівська (тепер — Чорноморськ). Здобув спеціальність «техніка-метролога» в Одеському вищому училищі метрології та якості радіотехнічних вимірювань.
Нескорений Володимир Караташ
13 березня в Одеській обласній універсальній бібліотеці ім. М.С. Грушевського у межах проєкту «Читаємо. Пам’ятаємо» відбувся меморіальний вечір, присвячений 100-річчю від дня народження людини незвичайної долі, якій двічі оголошували смертний вирок: у 1943-у — німецькі окупанти, а через десять років — окупанти московські.
Мова — про Володимира Караташа, вояка УПА із Кіровоградщини, політичного в’язня, учасника Кенгірського повстання, а після відбуття термінів покарання — письменника, публіциста, педагога та громадського діяча.
Вернись на Золотий Берег
Світлій пам’яті Романа Кракалії
Книжка під такою назвою означена як «дрібка малої прози». Втім, буває, що дрібка цінніша великого твору. Якраз такою і є коротка проза Романа Кракалії.
Особливо щемка новела «Запах соснових дрів», присвячена покійній дружині Вірі.
Гуманіст, дисидент, правозахисник
На 80-у році життя помер відомий лікар-психіатр, правозахисник, радянський дисидент та політв’язень Семен ГЛУЗМАН.
Народився він 10 вересня 1946 року в Києві. У 1970-у закінчив Київський медичний інститут за спеціальністю «психіатрія». У 1971-у підготував незалежну заочну судово-психіатричну експертизу в справі генерала Петра Григоренка (дисидента, якого покарали за захист прав кримських татар), визнавши його психічно здоровим і всупереч офіційному висновку довівши незаконність застосування щодо нього методів примусового лікування. За це у 1972-у був засуджений до семи років таборів та трьох років заслання.
Поліг, боронячи свій край
У неділю, 8 лютого, Одеса провела в останню земну дорогу захисника України Максима Дегтярьова.
Він народився 16 січня 1984 року у селі Новоіванівка Сіверськодонецького району Луганської області. Після закінчення Новоіванівської загальноосвітньої школі здобув фах електрогазозварювальника у професійному ліцеї №74 міста Первомайськ (нині — Сокологірськ).
Його слово, мов криця

Пам’яті журналіста і письменника Івана-Романа Кракалії (06.09.1940 — 31.01.2026)
Ми прийшли в «Чорноморку» майже одночасно — на початку 1980-х. Я — новоспечений випускник ЛДУ імені Івана Франка і він — теж вихованець того ж Львівського університету, але вже досвідчений журналіст, який ще на рідній Буковині встиг опанувати газетярське ремесло, а тут, в Одесі, попрацювати на обласному телебаченні та в книжковому видавництві «Маяк». Проте, казав, його більше тягне до газети — саме в ній почувається у своїй стихії. Звісно, лише україномовній.
Такою газетою в нашому місті якраз і була «Чорноморка» — тоді «Чорноморська комуна». Так, як і всі інші, партійна, заідеологізована, і все ж рідномовна. Газета, яка всупереч політиці тотального зросійщення вже своїм фактом існування (а українською вона виходить із 1929 року), попри всю багатонаціональність, полікультурність Одещини, потверджувала українськість цього Причорноморського краю. На той час це було немало. І Роман Тарасович це добре розумів.
Але час змінювався. І міняли його люди. Такі, як Кракалія. Його слово, скуте рамками радянської цензури, дедалі впевненіше й гучніше пробивалося на газетні шпальти й наснажувало, будило читачів. Особливо привертали увагу статті на захист упослідженої в Одесі (та й в усій країні) української мови, утвердження нашої історичної самобутності, ідентичності, уславлення замовчуваних, заборонених комуністичним режимом імен борців за незалежність України, зокрема представників Розстріляного відродження та воїнів УПА, розбудову власної, відокремленої від Москви, помісної Церкви. І йдеться не про десятки, а про сотні таких публікацій від кінця 1980-х й аж до того лихого моменту, коли автор не зміг тримати перо. А його лебединою піснею стала серія нарисів у «Чорноморських новинах» про наших земляків, які полягли, боронячи Батьківщину від одвічних ворогів — московитів.
Літописець ренійського краю

2 лютого відійшов у засвіти головний редактор газети «Ренійський вісник», член Національної спілки журналістів України Петро Федорович ХАДЖИ-ІВАН.
Народився він 22 вересня 1957 року у с. Копчак Чадир-Лунгського району тодішньої Молдавської РСР. Петро Федорович був із тієї когорти творчих людей, які обирають свій життєвий шлях раз і назавжди. Ще зі шкільних років прагнув освоїти початкові ази професії журналіста, друкуючи інформаційні замітки в місцевій пресі, а будучи вже професіоналом, публікувався у республіканських та всесоюзних виданнях. Знаковим фактом є те, що він, гагауз за національністю, вступив на навчання до українського вишу — Львівського державного університету ім. Івана Франка, маючи вже певний життєвий і професійний досвід після служби в армії.
Свій невгамовний потяг до подорожей та спілкування з різними людьми Петро Федорович, певно, успадкував від свого предка Івана із ХІХ сторіччя, який за здійснення хаджу до святих місць у Єрусалимі отримав прізвище Хаджи-Іван.
Журналістський шлях як штатний працівник розпочав із районної газети в м. Сарата, де був заввідділом і заступником редактора, а після отримання другої вищої освіти на журналістському факультеті у Києві, в цій же газеті більше року виконував обов’язки редактора. Наділі назавжди пов’язав свою долю з ренійським краєм. Із грудня 1988-го – редактор районної газети «Придунайская искра», в якій працював по 1992-й.
Вшановуємо, борючись за життя
З нагоди Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту в Прохоровському сквері Одеси відбулася церемонія покладання квітів та вшанування пам’яті мільйонів невинних людей, знищених нацистським режимом.
Акцію ініціювала Одеська асоціація євреїв — колишніх в’язнів гетто та нацистських концтаборів. Прохоровський сквер — знакове місце трагедії, адже саме звідси у 1941 році починалася «Дорога смерті» для тисяч одеських євреїв.
Одеська героїня українського спротиву
До 100-річчя від дня народження Ніни Строкатої
Досить часто буває так, що дружини видатних чоловіків потрапляють у тінь. Вивести їх з цієї тіні, показати їх в усій справжній духовній красі — важливе завдання їхніх послідовниць та послідовників. Тим більше, коли йдеться про видатну одеситку масштабу світового українства — Ніну Строкату. Одна із сучасниць називала її багатьом тогочасним українцям «кому Матір’ю, кому Другом, кому Посестрою, кому Навчителькою».
Ми часто справедливо підкреслюємо факт, що у перші роки після Другої світової війни, коли тривав спротив совєтській окупації з боку УПА, Роман Шухевич відвідував Одесу. Але чи багато знають про те, що одеситка Ніна Строката брала велику участь у захисті його сина Юрка, була хресною його онука, теж Романа? Таким чином, зв’язок одеситів з українськими націоналістами загальноукраїнського мастштабу значно більший, аніж уявляється.
На сцені наших сердець
Вечір пам’яті Богдана Чуфуса
Минулої суботи, 24 січня, в Одеській обласній універсальній бібліотеці ім. М.С. Грушевського ми згадували актора театру і кіно, телеведучого, співака, народного артиста України, людину великої душі Богдана Чуфуса, який 2 січня покинув цей світ.
Ми говорили про людину, чиє ім’я вписане золотими літерами в історію українського ефіру, разом сумували й усміхалися крізь сльози, вдивляючись в архівні відео та світлини його сценічного життя, бережно відібрані Ксенією Сорокіною, Олегом Владимирським і В’ячеславом Богомоленком.
Талант найвищої проби
21 січня пішов із життя видатний український поет, публіцист, літературний критик і перекладач, лавреат Шевченківської премії Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ.
Володимир Олександрович народився 14 серпня 1937 року у селищі Павлиш на Кіровоградщині. У 1962-у закінчив Одеський державний уні-верситет ім. І.І. Мечникова. Працював кореспондентом газет «Чорноморська комуна» (Одеса), «Кіровоградська правда», старшим редактором дніпропетровського видавництва «Промінь», керував літературною студією «Сівач» у тодішньому Кіровограді (нині — Кропивницький).
Незабутній актор і диктор
2 січня відійшов у засвіти актор театру і кіно, співак, телеведучий, народний артист України Богдан ЧУФУС.
Народився Богдан Дмитрович 22 січня 1950 року в селі Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області. У 1975-у закінчив Київський театральний інститут імені І.К. Карпенка-Карого (курс А. Скибенка). Після закінчення вишу працював у Севастопольському драмтеатрі. Із 1977-го — артист Одеського драмтеатру, потім перейшов на журналістську роботу на Одеське телебачення, де багато років працював диктором.
Пам’яті Віктора Маринюка

(10.04.1939 — 5.11.2025)
«Віктор Маринюк — це ціла епоха. Він належить до покоління, яке виборювало свободу шляхом конфронтації. Це художник пульсуючий, мислячий, який через систему «білого» тяжіє до середземноморської цивілізації», — казав свого часу редактор журналу «Образотворче мистецтво» Олександр Федорук.
«Він — один із засновників Одеського андеграунду та творчого об’єднання «Мамай». Один з тих, хто із 1960 років прагненням свободи вибору беззастережно проявив самобутній образ вільної творчості. Царство небесне твоїй світлій душі, дорогий друже!» — написав у прощальному слові заслужений художник України Сергій Савченко.
Віктор Маринюк, живописець і графік, з яким Одеса попрощалася минулої суботи, був серед тих, чия творчість назавжди залишиться знаковою в історії українського мистецтва другої половини ХХ століття.
Він випереджав свій час

Сьогодні, 25 вересня, свій 79-й день народження міг би відзначати Євген Васильович Боровик
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Тарас ШЕВЧЕНКО.
Село під боком в Одеси. Лиманський район (тоді була інша назва). Школа —не міська й не сільська. А в школі — синьо-жовтий прапор. Отак зненацька, як диво-птах, що залетів сюди з наміром тут-таки й залишитись…
Директор, заклопотаний своїм, директорським, коли йде кудись, не минає прапора. Душа співає, хода легка… Він зробив це! А далі — побачимо.
Вчителі — а це завжди різнорідна публіка — хто вголос, а хто пошепки: «Знову наш Боровик у центрі скандалу». А йому якраз того й треба: бути в епіцентрі, щоб закрутив його вихор подій. Друзі казали: перегнув. А він завжди знав, що йому робити. Так, діяти, не чекати, поки само зробиться, Україна випростується, вилюднює, скине з пліч імперську лахманину.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
050-55-44-203, 050-55-44-206