Матеріали з рубрикою «Пам’ять»

З нагоди Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту в Прохоровському сквері Одеси відбулася церемонія покладання квітів та вшанування пам’яті мільйонів невинних людей, знищених нацистським режимом.

Акцію ініціювала Одеська асоціація євреїв — колишніх в’язнів гетто та нацистських концтаборів. Прохоровський сквер — знакове місце трагедії, адже саме звідси у 1941 році починалася «Дорога смерті» для тисяч одеських євреїв.

До 100-річчя від дня народження Ніни Строкатої

Досить часто буває так, що дружини видатних чоловіків потрапляють у тінь. Вивести їх з цієї тіні, показати їх в усій справжній духовній красі — важливе завдання їхніх послідовниць та послідовників. Тим більше, коли йдеться про видатну одеситку масштабу світового українства — Ніну Строкату. Одна із сучасниць називала її багатьом тогочасним українцям «кому Матір’ю, кому Другом, кому Посестрою, кому Навчителькою».

Ми часто справедливо підкреслюємо факт, що у перші роки після Другої світової війни, коли тривав спротив совєтській окупації з боку УПА, Роман Шухевич відвідував Одесу. Але чи багато знають про те, що одеситка Ніна Строката брала велику участь у захисті його сина Юрка, була хресною його онука, теж Романа? Таким чином, зв’язок одеситів з українськими націоналістами загальноукраїнського мастштабу значно більший, аніж уявляється.

Вечір пам’яті Богдана Чуфуса

Минулої суботи, 24 січня, в Одеській обласній універсальній бібліотеці ім. М.С. Грушевського ми згадували актора театру і кіно, телеведучого, співака, народного артиста України, людину великої душі Богдана Чуфуса, який 2 січня покинув цей світ.

Ми говорили про людину, чиє ім’я вписане золотими літерами в історію українського ефіру, разом сумували й усміхалися крізь сльози, вдивляючись в архівні відео та світлини його сценічного життя, бережно відібрані Ксенією Сорокіною, Олегом Владимирським і В’ячеславом Богомоленком.

21 січня пішов із життя видатний український поет, публіцист, літературний критик і перекладач, лавреат Шевченківської премії Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ.

Володимир Олександрович народився 14 серпня 1937 року у селищі Павлиш на Кіровоградщині. У 1962-у закінчив Одеський державний уні-верситет ім. І.І. Мечникова. Працював кореспондентом газет «Чорноморська комуна» (Одеса), «Кіровоградська правда», старшим редактором дніпропетровського видавництва «Промінь», керував літературною студією «Сівач» у тодішньому Кіровограді (нині — Кропивницький).

2 січня відійшов у засвіти актор театру і кіно, співак, телеведучий, народний артист України Богдан ЧУФУС.

Народився Богдан Дмитрович 22 січня 1950 року в селі Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області. У 1975-у закінчив Київський театральний інститут імені І.К. Карпенка-Карого (курс А. Скибенка). Після закінчення вишу працював у Севастопольському драмтеатрі. Із 1977-го — артист Одеського драмтеатру, потім перейшов на журналістську роботу на Одеське телебачення, де багато років працював диктором.

(10.04.1939 — 5.11.2025)

«Віктор Маринюк — це ціла епоха. Він належить до покоління, яке виборювало свободу шляхом конфронтації. Це художник пульсуючий, мислячий, який через систему «білого» тяжіє до середземноморської цивілізації», — казав свого часу редактор журналу «Образотворче мистецтво» Олександр Федорук.

«Він — один із засновників Одеського андеграунду та творчого об’єднання «Мамай». Один з тих, хто із 1960 років прагненням свободи вибору беззастережно проявив самобутній образ вільної творчості. Царство небесне твоїй світлій душі, дорогий друже!» — написав у прощальному слові заслужений художник України Сергій Савченко.

Віктор Маринюк, живописець і графік, з яким Одеса попрощалася минулої суботи, був серед тих, чия творчість назавжди залишиться знаковою в історії українського мистецтва другої половини ХХ століття.

Сьогодні, 25 вересня, свій 79-й день народження міг би відзначати Євген Васильович Боровик

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

        Тарас ШЕВЧЕНКО.

Село під боком в Одеси. Лиманський район (тоді була інша назва). Школа —не міська й не сільська. А в школі — синьо-жовтий прапор. Отак зненацька, як диво-птах, що залетів сюди з наміром тут-таки й залишитись…

Директор, заклопотаний своїм, директорським, коли йде кудись, не минає прапора. Душа співає, хода легка… Він зробив це! А далі — побачимо.

Вчителі — а це завжди різнорідна публіка — хто вголос, а хто пошепки: «Знову наш Боровик у центрі скандалу». А йому якраз того й треба: бути в епіцентрі, щоб закрутив його вихор подій. Друзі казали: перегнув. А він завжди знав, що йому робити. Так, діяти, не чекати, поки само зробиться, Україна випростується, вилюднює, скине з пліч імперську лахманину.

26 вересня у «Будинку з Ангелом» (вул. Італійська, 51) відбудеться відкриття виставки «Образ води в творчості Анатолія Шевченка, композитора і художника» на вшанування 87-річчя від дня його народження.

Існує вислів, що про художника має говорити тільки художник. І це справедливо, але в тому випадку, коли ви неупереджені й щирі, а ваша су-б’єктивність у своїх засадах глибоко аналітична, що лише на користь об’є-ктивності. Яскравий гітарист-виконавець, теоретик музики і художник Анатолій Антонович Шевченко (29.09.1938 — 25.03. 2012), був талантом багатогранним, який прагнув універсальності через опанування звуку, кольору і слова. Адже крім віртуозної гри на гітарі, написання і дослідження музики, професійно займався живописом, бездоганно володів словом.

Моє зацікавлення цією непересічною постаттю виникло за щасливих обставин — під час відкриття моєї персональної виставки в галереї міста Південне в 2003 році, куди запросили музиканта мої приятелі, мистецтвознавець і бард Володимир Островський та художниця і педагогиня Лариса Дем’янишина. Музична програма, яку Анатолій Шевченко виконав у парі з дружиною Наталією (кастаньєти), включала низку популярних творів і, звичайно ж, у стилі запального фламенко — концертної фішки артиста. Було зрозуміло, що перед нами — першокласний музикант, не побоюся цього слова, світового масштабу.

У суботу, 30 серпня, близько 12-ї години дня у середмісті Львова кількома пострілами впритул вбито відомого політика, громадського і державного діяча Андрія Парубія.

Вбивця, пересвідчившись, що зробив свою чорну справу, з місця злочину втік. Як показало розслідування, далі він перевдягнувся, позбувся зброї і виїхав за межі області. У Нацполіції розповіли, що на прямий слід підозрюваного вийшли через 24 години після вбивства, а через 36 годин його затримали на Хмельниччині.

Три роки тому, в ніч на 31 липня 2022-го, у власному будинку разом з дружиною загинув від ворожої ракети уродженець Одещини, засновник сільськогосподарського підприємства «Нібулон», Герой України Олексій Вадатурський, на честь якого в Одесі названо вулицю (колишня — Маршала Малиновського). На відміну від багатьох олігархів, походження статків Олексія Опанасовича не викликало сумнівів. Його життєвим кредо був вислів: «Бути чесним перед людьми, перед партнерами по бізнесу, банківською системою, перед суспільством».

Народився Олексій Вадатурський у старовинному селі Бендзари Балтського району 8 вересня 1947 року в сім’ї колгоспника. У рідному селі закінчив восьмирічну школу, а в старші класи ходив пішки до райцентру. Після закінчення середньої школи у 1966-у вступив до Одеського технологічного інституту харчової промисловості (нині — Одеський національний технологічний університет). Часто доводилося проводити вечори не за конспектами, а підробляти вантажником в аеропорту і майже щоліта працювати у студентських будівельних загонах. Зводив елеватори, млини, олійниці та інші споруди харчової промисловості.

На початку травня у розквіті творчих сил передчасно пішов із життя Віктор Миколайович Гоманюк (9.07.1960 — 2.05.2025), талановитий художник і графік, член НСХУ, викладач-методист спеціальних дисциплін, голова циклової комісії та заві-дувач художньо-професійного відділення «Художнє оформлення» Одеського художнього фахового коледжу ім. М.Б. Грекова.

Його творчий внесок у розвиток образотворчого мистецтва та підготовку молодих талановитих мистців України можуть належно оцінити мистецтвознавці, а передусім — колеги по роботі, які понад два десятиліття пліч-о-пліч працювали з ним на педагогічній ниві. Мені ж пощастило познайомитися з Віктором порівняно недавно — 15 грудня 2018 року, під час закриття тематичної виставки «Мамай мандрує», якою він опікувався і завершення якої відбулося у виставковій залі Одеського історико-краєзнавчого музею на Ланжеронівській.

Перебуваючи в творчих роздумах, він у колі друзів висловив щирий жаль з приводу того, що такий цікавий мистецько-просвітницький проєкт, звернений перш за все до урбанізованої української спільноти, добіг фінішу. У подальшій товариській бесіді Віктор Миколайович виявив щиру зацікавленість у висловленій йому пропозиції щодо особистої участі в окремих експедиціях рідним краєм, присвячених вивченню унікального, суто українського суспільно-історичного явища — чумацтва і соляних шляхів у безкраїх степах, прокладених чумаками.

(26.09.1958 — 4.07.2025)

Світлий образ Віри назавжди залишиться у наших серцях. Знали її і як журналістку, а потім — редакторку «Вістей Кодимщини», і як власну кореспондентку «Чорноморських новин».

Уже навіть відійшовши від активної журналістики через важку недугу, яку багато років тому вона змогла перемогти, продовжувала час від часу надсилати в «Чорноморку» цікавинки із життя Балтського району, де мешкала із сестрою Надією, інформації про події в рідному Кодимському і сусідніх Красноокнянсьому та Подільському районах, бо як справжня газетярка переймалася, що там відбувається, мала багато знайомих, які розповідали їй про важливі зміни в їхніх громадах. Попри обмеження в мобільності, вона залишалася відкритою до світу, була оптимісткою і життєлюбкою.

Світлій пам’яті педагогині, яка виховувала українців, наближала нашу Перемогу

14 червня навічно залишила нас учителька української мови та літератури Одеського ліцею «Маріїн-ський» Лариса Василівна Сторожук. На дев’ятий день її смерті ми подали до редакції цей текст у пам’ять про дорогу для нас Людину, Українку.

Цей текст вирішили написати удвох, хоча належимо до різних поколінь. Але ми спільні у нашій повазі до Лариси Василівни, знали її та спілкувалися за різних обставин.

Зараз, коли у війні з російським агресором гинуть Герої, найкращі сини і доньки України, важливо пам’ятати про тих, хто багато років скромною вчительською працею послідовно виховував це покоління Героїв, дуже часто всупереч усяким приписам та папірцям, суперечливим хитанням політиків, спротиву «п’ятої колони». І багато в чому таки виховав тих, без яких не було б нас.

Лариса Василівна зрощувала, відроджувала, захищала українське світоглядне зерно не лише серед тих, кого називають етнічними, кревними, українцями, хоча часто, на жаль, серед цих людей бачимо нехтування, відкидання, свого, національного «Я», а й серед тих, хто належав до начебто далеких до української культур. У номері 47—48 «Чорноморських новин» за 2022 рік вміщено прекрасний лист від учня в’єтнамського походження, але на той момент уже світоглядного українця, який вартує, аби його тут процитувати ще раз:

У рамках виставки-форуму «Українська книга на Одещині» у головному залі Одеської національної наукової бібліотеки відбувся меморіал пам’яті Євгена Акимовича, який пішов із життя у березні цього року.

Відомий вчений і викладач, письменник і публіцист, щирий патріот України і громадський діяч Євген Олександрович Акимович написав і видав (переважно власним коштом) півтора десятка історико-культурологічних і публіцистичних книжок, неодноразово був лауреатом премій Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині», часто проводив публічні презентації своїх видань у бібліотеках Одеси.

Трагічна звістка сколихнула усю мистецьку спільноту України. 8 червня, виконуючи свою волонтерську місію на Сумщині, загинув соліст Одеської національної опери, тенор світового рівня, волонтер, батько, людина великого серця, заслужений артист України

Владислав Вікентійович ГОРАЙ.

Його голос знав увесь світ, а серце належало Україні.

Напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій, яке щорічно в Україні відзначається у третю неділю травня, в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського відбулася щемлива зустріч під назвою «Повернення з небуття» із головою ГО «Постраждалі від політичних репресій», завідувачем Музею історії політичних репресій 1917 — 1991 років, головою «Одеського Меморіалу», членом Національної комісії з реабілітації при Українському інституті національної пам’яті, дослідником-архівістом, краєзнавцем Ігорем Комаровським.

Ігор Леонідович — корінний одесит, народився в 1961 році у сім’ї інженерів. Закінчив Одеський інститут народного господарства (нині — Одеський національний економічний університет). Майже двадцять років життя віддав заводу «Будгідравліка».

На 65-у році життя передчасно відійшов у засвіт талановитий живописець і графік, член Національної спілки художників України Віктор Миколайович ГОМАНЮК (9.07.1960 — 2.05.2025).

Народився він у селі Михайлівка Березанського району Миколаївської області. Закінчив Суздальське художньо-реставраційне училище (1990) та Московську академію друку (1997). Із 2001 року пов’язав свою трудову й творчу діяльність з Одеським художнім училищем ім. М.Б. Грекова (нині — КЗ «Одеський художній фаховий коледж ім. М.Б. Грекова»), де до останніх днів обіймав посаду викладача-методиста спеціальних дисциплін, голови циклової комісії та завідувача освітньо-професійного відділення «Художнє оформлення».

Людина високого інтелекту, унікальної обдарованості, багатогранного мистецького досвіду. Як педагог він усю свою життєдайну енергію віддавав підготовці молодих художників-оформлювачів, їх патріотичному вихованню, залученню студентства до активної творчої діяльності на благо рідної України.

Творчий світогляд Віктора Гоманюка вирізнявся емоційним сприйняттям природи і людини, а стиль поєднував традиційні та сучасні техніки і створював глибокі, символічні образи. Його роботи та педагогічна діяльність — це вагомий  внесок у сучасне українське мистецтво.

У суботу Світлого тижня, перед Провідною неділею, з благословення архі-єпископа Одеського і Балтського Афанасія секретар Одеської єпархії протоієрей Теодор Оробець у співслужінні соборного духовенства та військових капеланів освятив нову секцію Стіни пам’яті загиблих за Україну Героїв, що біля кафедрального собору Різдва Христового в Одесі.

На освяченні були присутні парафіяни собору, родини загиблих захисників у російсько-українській війні, військовослужбовці, ветеранська спільнота, волонтери, громадськість.

Сердечна дяка всім, хто долучається до увічнення пам’яті наших Героїв-захисників. Подяка жертводавцям, парафіянам та духовенству за реалізацію цієї ініціативи з ушанування пам’яті тих, хто віддав своє життя задля майбутнього.

Нагадаємо, ініціаторами створення Стіни пам’яті стали бійці підрозділу «Одещина» Української добровольчої армії за підтримки керуючого та секретаря Одеської єпархії ПЦУ.

Відійшла у вічність старійшина одеської журналістики Майя Володимирівна Фідчунова (19.01.1926 — 25.04.2025).

Вона присвятила раз і назавжди обраному фаху все своє довге, майже столітнє, й украй насичене — і радощами, і випробуваннями — життя. Так і книжку свою назвала: «Журналістико, доле моя!» (Одеса, «Астропринт», 2019). Прикметно, що до цього збірника увійшли її статті, нариси та роздуми, опубліковані на шпальтах «Чорноморських новин» упродовж 2011 — 2019 років, тобто тоді, коли авторці було 85, а потім і за 90. Дописувала б, як зізнавалася в телефонних розмовах, і надалі, бо хотіла й мала ще про багато чого сказати, але завадили проблеми із зором. Вона дуже вболівала за рідну Херсонщину і мріяла дожити, коли її мала батьківщина — Нова Маячка у самобутньому Олешківському районі з його найбільшою в Європі пустелею — Олешківськими пісками, як і вся наша Україна, буде звільнена від ворога...

17 квітня 1938 року — чорний день в історії кримськотатарського народу. Про цю трагедію громадська організація «Кримські татари Одещини» на своїй фейсбук-сторінці розповіла так.

Цього дня сталінський режим вбив не просто 36 людей. Він цілеспрямовано знищив серце кримськотатарської культури — інтелігенцію, що формувала дух і самосвідомість народу.

На 78-у році життя відійшов у вічність наш колега-журналіст, політичний оглядач «Чорноморських новин» Леонід Абрамович Заславський (1.09.1947 — 22.04.2025).

Людина з гарячим серцем і розсудливим, аналітичним розумом, він завжди був у гущі подій, у перших лавах тих, хто, захищаючи правду й демократичні цінності, протистояв злу в усіх його личинах — від комуністичної тиранії до імперського рашизму. Участь, ще за радянських часів, у «Меморіалі», у відновленні української державності, зокрема в утвердженні Одеси як українського міста, у захисті конституційних прав і свобод громадян, активна журналістська діяльність спочатку в газеті «Юг», а потім і до останнього дня в «ЧН» —  скрізь, на кожному етапі свого життя Леонід Абрамович проявляв себе як гуманіст, правдоборець, патріот, професіонал. Історик за фахом, він був активним творцем і талановитим літописцем сучасної історії, нашого буремного сьогодення.

Пам’ять про побратима по духу і перу назавжди залишиться у наших серцях.

У день народження знаного українського гумориста і сатирика Степана Олійника (3.04.1908 — 11.01.1982) біля пам’ятника, розташованого на подвір’ї Балтського ліцею №1 імені Олеся Гончара, відбулася урочиста церемонія вшанування його постаті.

На заході, як розповів «Новинар» (https://novynar.city), зібралися учні, вчителі, гості й усі ті, хто добре пам’ятає, ким для нашої культури була і залишається ця людина — майстер глибокого, тонкого гумору, який бачив життя крізь призму сміху.

19 березня в Одесі попрощалися з тим, хто дуже любив її, хоч і народився в іншому місті, та все своє свідоме й таке коротке життя утверджував тут правду. Його ім’я: Дем’ян Ганул.

Дев’ята година ранку. Майданчик біля пам’я-тника Шевченку — сакральне місце передовсім для кожного українця. Людей дедалі більше, у багатьох в руках квіти, перевиті траурними стрічками...

Наприкінці минулого року з Києва надійшла сумна звістка про те, що відійшла у засвіти Світлана Ісаївна Табачникова, дочка видатної акторки театру і кіно, режисерки і педагогині, народної артистки України, лауреатки державних премій Поліни Мусіївни Нятко-Табачникової (1900 — 1994). Ця подія стала певним чуттєвим приводом для теплої згадки про непоказну, але важливу роль цієї надзвичайно скромної жінки у відтворенні призабутих сторінок історії театральної минувшини Одещини.

Можна вважати, що моє знайомство зі Світланою Ісаївною відбулося майже за випадковим збігом обставин, коли невеличка група поважних за віком киян, а було це ще в мирну, довоєнну пору, поверталася з відпочинку на морі з курортної Затоки. Оскільки до відправлення потяга за столичним напрямком залишався певний час літнього надвечір’я, гості виявили зрозуміле бажання долучитися до пішохідної екскурсії Дерибасівською. По її завершенні пані Світлана довірливо поділилася зі мною інформацією про збережені в родині цікаві документи із сімейного архіву матері та про копітку працю щодо їх підготовки до майбутньої публікації.

З глибоким сумом повідомляємо, що 8 березня на 79-у році життя після тривалої хвороби перестало битися серце відомого вченого і викладача, письменника й публіциста, громадського діяча, щирого патріота України Євгена Олександровича Акимовича.

Народився він 29 жовтня 1946 року в місті Фастові Київської області. 1970-го закінчив історичний факультет Московського державного університету, 1982-го — аспірантуру Інституту філософії Академії наук СРСР. Кандидат філософських наук, доцент, усе життя працював на кафедрі філософії та культурології Одеського національного економічного університету.

Із 1989-го до 1993-го — співголова Одеської крайової організації Народного руху України. Із 2002-го — голова Всеукраїнської громадської організації «Демократична коаліція».

Євген Акимович — автор ідеологічної концепції «Демократичний патріотизм» (1992). 2004 року видав книгу «Філософія тотальності та громадянське суспільство», а 2005-го — монографію «Філософія тотальності» (обидві праці кілька разів перевидавалися).

З глибоким сумом сповіщаємо, що 17 лютого на 79-у році життя після тяжкої хвороби відійшла у засвіти відома українська художниця і педагогиня Алла Іванівна Ворохта.

Українське мистецтво втратило яскраву, талановиту художницю, яка багато років віддала творчості у різних жанрах, головним з яких для неї завжди була графіка.

24 січня сповнилося б 50 років Решату Мідатовичу Аметову — кримськотатарському активісту, першій жертві росі-йської агресії в Криму в лютому-березні 2014-го. За свій героїчний вчинок він посмертно удостоєний відзнаки «Народний Герой України» (2015) і звання «Герой України» (2017). В Одесі на його честь названо вулицю (колишня Романа Кармена).

Решат виріс у родині, яка добре розуміла ціну боротьби за свободу. Дід, Кадир Аметов, під час Другої світової війни, коли після важкого поранення його комісували, був радянським розвідником, організував підпільну мережу, яка діяла в районі Севастополя, Сімферополя та Бахчисарая, передаючи в штаб фронту потрібну інформацію. Утім, це не врятувало його з родиною від насильницької депортації у травні 1944 року в далеку Самаркандську область Узбекистану. Батько Решата, Мідат Аметов, був активним учасником кримськотатарського національного руху в Узбекистані, але рано помер, залишивши дружину з трьома дітьми.

В останній день січня біля меморіалу «Борцям за Україну», що у сквері Слави і Волі в Одесі, вперше провели траурну церемонію «Дзвін пам’яті».

Схиливши у скорботі голови перед пам’яттю всіх, хто віддав своє життя за Україну від початку бойових дій у 2014 році, надалі поіменно згадали тих наших земляків, які полягли у січні. Виголошення 124 імен Героїв супроводжували удари дзвона.

Війна, з якою загарбницька росія прийшла на територію України, продовжує забирати життя як цивільного населення, так і наших військових. 11 січня земляки провели в останню путь сержанта-кулеметника ЗСУ, жителя Рені Івана Чеботаря. Він не дожив до свого 32-річчя 18 днів. А 28 січня «на щиті» навіки повернувся в село Новосільське молодший сержант Борис Доброта, віддавши за нас найдорожче, що мав — своє життя.

Вірний військовій присязі, даній народу України, Борис мужньо боровся з ворогом у боях за свою країну, її свободу та незалежність, але 23 січня, за місяць до свого 27-річчя, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Новополтавка Покровського району Донецької області загинув. Його ім’я, як і імена інших 25 Героїв Ренійської громади, полеглих у цій війні, назавжди закарбоване в історію нашої держави, пише «Південь сьогодні» (https://yug.today).

У Чорноморську 22 січня, у День Соборності України, на Алеї Пам’яті встановили 11 нових стендів з іменами полеглих Героїв-земляків.

Алею Пам’яті відкрили у Приморському парку, поблизу колонади, 1 жовтня минулого року, в День захисників і захисниць України. Тоді тут було 108 стендів з портретами воїнів-чорноморців, які віддали свої життя у російсько-українській війні, що триває із 2014-го.