Рідна мова

21 лютого – Міжнародний день рідної мови

Є, є в нас доля. І є в нас воля!
Є, є земля в нас, і небеса!
Є, є в нас мова своя чудова!
Є, є в нас гордість, і є краса!
(Із пісні Юрія Рибчинського і Павла Зіброва).

А ще є у нас представник мовного омбудсмена, хочеться продовжити цю думку, захисник державної мови та мовного законодавства. Один аж на три південних області. «Один чи одна?» — ось ще запитання, яке ставить перед нами сьогодні навальна фемінізація мови. Але про це — трохи нижче. З таким навантаженням тут, на півдні, нелегко впоратися, та ще й при глухому спротиві порушників цього законодавства. Котрі вперто не хочуть визнавати престижу державної мови.

20 грудня 2022 року розпорядженням голови Одеської ОВА затверджено обласну Програму розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на 2023—2025 роки.

Мовне питання стало ключовим у гібридній війні російської федерації проти України, а маніпуляції й пропаганда навколо нього плелися довгі роки. Проросійські діячі добре розуміли, що без повноцінного функціонування української мови в усіх ділянках публічного життя суспільства на всій території України українській нації загрожує втрата статусу й ролі титульної і державотворчої нації.

Щороку 9 листопада православна церква вшановує пам’ять преподобного Нестора Літописця, автора відомого літопису «Повість минулих літ», а в Україні на державному рівні відзначається День української писемності та мови.

Українська мова — це наша рідна мова, мова нашої держави. Вона бере свій початок із сивої глибини віків. Шлях її становлення — це тернистий шлях боротьби. Та, попри все, наша мова вистояла, загартувалася і нині впевнено утверджується на теренах незалежної України.

Упродовж століть російські окупанти діють за принципом: спочатку мовна та культурна експансія, потім — військова агресія. Російське повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого стало яскравим тому свідченням. Про це в ефірі «Польського радіо» зазначив Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь.

«Політика лінгвоциду росіян на окупованих територіях жодним чином не відрізняється від полі-тики, яка була на українських землях що в часи радянської окупації, що в добу царату. Історія свідчить про 300-літній шлях знищення української мови, культури, шкільництва, університетської освіти. Нинішня стратегія російських злочинців на тимчасово окупованих територіях — випалене поле. Те, що окупанти не зупиняються перед найстрашнішими злочинами: вбивствами, ґвалтуваннями, викраденням дітей, спаленням книжок, різними видами терору щодо українців з метою змусити їх до колаборації, ми побачили на прикладі звільнених територій Київщини, Харківщини, Донеччини тощо. Все це говорить про те, що окупант діє системно, послідовно. Наша завдання — збирати факти лінгвоциду та передавати їх до відповідних структур, а також робити все можливе для наближення української перемоги», — зазначив Тарас Кремінь.

9  листопада — День української писемності та мови

Урок української мови на курсах. Слухачі різного віку, різних професій, з різним рівнем володіння мовою. Олена Петрівна не втомлюється повторювати про повноголосся української мови, в якій панує фонетичний принцип. Слухачі — дорослі люди — вже не соромляться, як на перших заняттях, помилятися й повторювати слова, чітко вимовляючи «І», «Є», «Ї».

Вдома вони мали виписати вислів про мову відомої людини. Велично звучать слова Тараса Шевченка: «Ну що б, здавалося, слова… / Слова та голос — більш нічого. / А серце б’ється — ожива, / Як їх почує!.. Знать, од Бога / І голос той, і ті слова / Ідуть меж люди!». Прочитав їх сивочолий інженер порту. Всі притихли, замислились. Молода жінка, хвилюючись, порушила тишу:

— Ми читаємо в Біблії: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог».

Наша мова — невичерпне джерело для творчості й натхнення, можливості якого приголомшують. Зберігаючи у собі досвід та історію народу, вона водночас неймовірно гнучка і відкрита до змін.

Мова — це не просто слова, що зберігаються в запилених словниках, і не довільний набір значень. Це, передусім, спосіб мислення й відображення дійсності. Мова — наше вікно у світ. Через мову ми здатні усвідомлювати себе і все, що навколо нас. Від самого народження ми починаємо малювати свою картину буття через материнські колискові. І хоча малюємо її по-різному, інструмент зображення у нас спільний.

Із 29 вересня в Одесі стартувала фінальна частина XXIII всеукраїнського конкурсу «Українська мова — мова єднання». Свої роботи на нього надіслали понад 360 авторів з усієї країни.

— Цього року ми проводимо конкурс уже в двадцять третє, — зауважив голова Одеської регіональної організації Національної спілки журналістів України Юрій Работін. — Й у воєнний час це особливо важливо, бо нині українська мова є не тільки мовою єднання, а й мовою спротиву, мовою боротьби. Нам надіслали добірки віршів «Сто днів війни», цикли статей, книги, де відображено біль та готовність до звитяги. У номінації «Первоцвіт» ми відзначили вірші та малюнки дітей про війну. Кращі з надісланих творів лягають в основу імпровізованої книгозбірні, яку формуємо на базі нашої організації НСЖУ. За 23 роки уже зібралося понад дві тисячі рідкісних видань, які є своєрідним літописом нашої країни. Цьогоріч, попри всі виклики і труднощі, ми вистояли та продовжили роботу.

Уповноважений із захисту державної мови — про мову як зброю, гімн Одеси та чому досі нікого на оштрафував

Готуючись до розмови з Уповноваженим із захисту державної мови Тарасом Кремнем, я, зізнатися, нервувався і навіть трохи побоювався. А раптом цей сухорлявий чиновник, який на фото виглядає суворим педантом і буквоїдом, причепиться до моєї української? Раптом згадає колишні грішки чи зверне увагу на помилки в українській версії «Думської», яких, на жаль, поки що чимало? І після розмови віддасть мене на поживу своїм вірним «шпрехенполіцаям», як люблять називати нечисленних співробітників секретаріату мовного омбудсмена російські пропагандисти…

Однак справжній Кремінь виявився зовсім не схожим на образ, створений медіа — це адекватна людина, науковець та інтелігент. Син поета! Ніякого захоплення владою. Вважає за краще не наполягати і наказувати, а вести діалог. Не кремінь, словом, але й не пластилін: є речі, в яких наш уповноважений безкомпромісний. І головна — це, звичайно, українська мова, яку йому довірено захищати. Проте стиль нинішнього уповноваженого найкраще описує словосполучення «м’яка сила». Скажу одразу: мені такий підхід подобається!

Майже одразу після свого призначення представниця Уповноваженого із захисту державної мови в Україні Ярослава Вітко-Присяжнюк ініціювала в Одесі зустріч з громадськістю, що відбулася в добре знаній нею бібліотеці ім. Михайла Грушевського. Зібралися люди зацікавлені, якраз ті, що можуть стати активом, помічниками представника мовного омбудсмена в поширенні та утвердженні тут, на півдні, державної мови.

Українську мову в Одесі знають всі. А вірніше, розуміють усі: вона, можна сказати, в генах Одеси ще із часів українського козацтва. Принаймні ті, кому розмовляти нею треба, як мовиться, «по роботі». Себто представники освіти, медицини, торговельних мереж тощо.

Одеська, Миколаївська та Херсонська області тепер мають свого представника Уповноваженого із захисту державної мови в Україні: нещодавно мовний омбудсмен Тарас Кремінь представив у цій ролі Ярославу Вітко-Присяжнюк, депутатку Одеської районної ради, філологиню за освітою, ініціаторку проєкту з популяризації українського слова «Одеса україномовна».

Під час зустрічі з начальником Одеської обласної військової адміністрації Максимом Марченком та головою Одеської обласної ради Григорієм Діденком Тарас Кремінь нагадав про новий етап імплементації мовного закону, який розпочався із 16 липня і передбачає використання української мови в інтернеті та в інтерфейсах комп’ютерних програм, і наголосив на важливості дотримання закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» в умовах воєнного стану.

У Теплодарі ГО «Міжнародна академія літератури і журналістики» разом з ГО «Творче об’єднання «ПАРТА» провели друге відкрите засідання україномовного розмовного клубу на тему «Традиційні народні свята літнього циклу».

Перше урочисте засідання клубу відбулося 28 червня. Члени Теплодарського відділення «МАЛіЖ», вихованці гуртків «Музична палітра», «Маскарад» і «Водограй» міського будинку дитячої та юнацької творчості разом зі своїми керівниками зібралися в кафе «Друзі», щоб відзначити 26-у річницю прийняття Конституції України.

«Мої рядки і я навколо сам» — голос Григорія Кочура з далекого, холодного заслання. Потрапив він туди, як раніше Микола Зеров і чимало інших, через те, що був добрим господарем на своїй ниві; з рідними обріями прощалися, прикипали до них поглядом і ті, хто й хліборобську ниву обробляв сумлінно, шануючи звичаї предків, які знали, що таке пісня й праця, яка сила в тій парі — доглянутого слова, що є поживою для душі, й добірного зерна, що скріплює тіло...

«То так господар робить?..» — якось, ще коли я був малий, присоромив мене батько за якусь недбалість на городці (до праці привчав змалку). Відтоді й остерігаюсь найменшого недбальства й по-особливому ставлюся до слова «господар», надто, коли чую прадавнє, поважне «Добрий вечір тобі, пане господарю...», бо ж веде ця фраза в далеке сільське дитинство, і не тільки в його поетичну казку, а й у сувору прозу — сумний сорок сьомий...

Якось у Шевченківські дні випадково (в кімнаті «говорило радіо») я почув повідомлення: «Групою військовослужбовців було покладено вінок до пам’ятника Великому Кобзареві...» (напрошується подальше: «і схилено голови»). Прикро стало за тих військовослужбовців. Не було в тій фразі ні теплоти, ні щирості: між дією і повідомленням про неї стала холоднувата «офіційна» мова. Чому б не сказати просто, щиро: «Наші вояки поклали вінок...»?..

Не можу звикнути (вже й не звикну) й до такої-от «скромності»: «Нами було досліджено (проаналізовано, встановлено...)». Гадаю, не варто й студентові ховатися за тим формально скромним «ми». Негоже боятися свого «я» (ego), важливо привчати його, те «я», до справжньої скромності, пильнувати, щоб воно не виходило поза ті межі, за якими щось найогидніше — егоїзм.

Здивуємося: певно ж, не річка — ріка. Бо річка, як про це чимало народних пісень, — невеличка, вона «в’ється, наче змійка». Інша річ — Дніпро чи ще якісь ріки. Поважні, повноводі, вони геть не грайливо в’ються, як ті річки, річечки, річеньки, але й не «під лінійку» пливуть (лінійка — почерк людини, а не природи). Скільки-то річок попересихало, коли десь у п’ятдесяті післявоєнні роки «меліоратори» понакопували каналів!.. Попрощавшись із небом, під яким вони бігли, яке віддзеркалювали, — пішли під землю, у темряву… Ріки ж перетривали те «покращення»…

Гасло «Передусім не зашкодь!» мало б стосуватися не лише лікарського мистецтва: природа теж — живий організм. Як і мова, що по-своєму віддзеркалює, оспівує природу. Мові — теж боляче… Дніпро, хай уже не гримить на давніх порогах, але ж таки ріка — за своєю славою (Славутич), за шириною («рідко яка птаха долетить до середини»), за потужною віковічною течією (у Геродота він — Бористен, північна сила: Борей — бог північного вітру); згадаймо й «людину з іменем Дніпра» — нашого славетного перекладача Бориса Тена (Миколу Хомичевського).

21 лютого — Міжнародний день рідної мови

Мабуть, тільки в Україні така ситуація: замість того, щоб милуватися рідною мовою, розвивати її через створення літературних шедеврів світового значення, ми повинні боротися за неї. Чому? Що з українцями не так? Досить кивати на важке минуле! Що заважає зараз, сьогодні одуматися й збагнути те, що не втямили в 1991, 2004, 2014 роках?

Мова, культура — основа нації. Чому ворог це розуміє краще, ніж ми? «Краще вже незалежна, але геть зросійщена Україна, ніж Україна в складі Росії, але з пануванням на її землях української мови та культури». Так сто років тому повчав В. Шульгін — російський націоналіст, депутат першої, другої та третьої Державних Дум. «Іде боротьба і не на жарт, за мову, за віру, за тлумачення минулого і модель майбутнього України. І за місце Росії в цьому українському майбутньому». Це вже слова К. Затуліна, російського політика, депутата Держ-думи, мовлені ним у 2010-у.

До написання цієї статті мене підштовхнула замітка «Державна мова в публічному просторі» («Чорноморка» від 11.11.2021). Насамперед тому, що там багато статистики.

Окрім того, в програмі «Рандеву» львівський історик Ярослав Грицак у розмові з Яніною Соколовою наголосив, що нинішня молодь уже сприймає Київ як цілком проукраїнську столицю, а ось його покоління вважало Київ... майже російським містом. Отже, все тече, все змінюється! А ще професор згадав про умовну вісь «Київ — Дніпро», яка, з його точки зору, вселяє певний оптимізм. І про значно менш проукраїнську вісь «Харків — Одеса».

І слово буває зайвим, коли воно заблукало в чужу мову, а його тулять до неї, минаючи аналогічне - питомо рідне цій лексиці.

Ще не позбулися ми в рідній мові невідчепного суржику (це процес довгий, тяжкий — як і весь колоніальний спадок не лише в гуманітарній сфері, а й у наший свідомості передовсім, й оборони, Господи, щоб не витворилася з цього бур’-яну якась «нова українська мова», як про те просторікують декотрі нібито «мовознавці»); ще нависають над квітучими луками української мови хмаровиська брудного московського матюччя, а вже нова біда хапає за горло нашу солов’їну. То допікали нашій мові росіянізми — тепер сараною налетіли на неї англіцизми. За нашого з вами активного сприяння цьому процесові.