Рідна мова

Торік на адресу Уповноваженого із захисту державної мови надійшло 2314 звернень громадян про порушення Закону України «Про забезпечення функці-онування української мови як державної». Це на 37% менше, ніж у 2023-у (3692), і на 19% менше, ніж у 2022-у (2846).

«Хоч кількість звернень і зменшилася, але це — не про зниження уваги громадян до мовних прав, а про поступове покращення мовної ситуації в Україні. Зважаючи на виявлені факти порушень у сфері інтернету, обслуговуванні та вивісках, кількість накладених на порушників санкцій зростає», — зазначив Тарас Кремінь.

У неділю, 27 жовтня, в Україні відзначатиметься День української писемності та мови. Це свято, започатковане 1997 року указом президента на підтримку «ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства», припадає на День пам’яті Нестора Літописця.

Упродовж багатьох століть нашу мову забороняли й намагалися викоренити, а над її носіями вчиняли геноцид. Особливої ваги це свято набуло тепер — у час повномасштабного вторгнення російських військ на нашу землю. Знання української мови та спілкування нею у повсякденному житті засвідчує нашу ідентичність, громадянську позицію, захищає інформаційний простір і зміцнює зв’язок поколінь.

Всеукраїнський радіодиктант національної єдності, якому сповниться уже 24 роки, запланований на п’ятницю, 25 жовтня — до Дня української писемності та мови (його відзначатимемо 27 жовтня).

Як нагадує «Суспільне» (https://suspilne.media), всеукраїнський радіодиктант національної єдності був започаткований командою «Українського радіо» у 2000-у задля гуртування навколо мови. Відтоді щорічне проведення радіодиктанту перетворило його на найбільший україномовний флешмоб, який об’єднує українців і знавців української мови у всьому світі.

Рік тому в читальному залі Одеської національної наукової бібліотеки (вул. Академіка Філатова, 1) відбулося перше засідання літературної вітальні «Дивослово». Про суті, ця подія, яка є звичною в мирних умовах, у реаліях війни з країною-агресоркою стала для переважної більшості одеситів сходженням до пізнання української мови. Вони, а серед них й автор цих рядків, відчули в собі бажання, що йде від серця, із глибини душі, не просто вивчити українську, а й відчути себе частиною великої країни, ім’я якої — Україна. Сьогодні для учасників вітальні українська мова стала генератором, який об’єднав патріотів нашої держави.

Щосереди в читальному залі збираються люди різного віку, фаху, життєвого досвіду, які захоплюються українською мовою та українцями. Це люди з вищою і спеціальною середньою освітою — і «технарі», й «гуманітарії». І ті, хто через різні причини ніколи не вивчав українську, народившись поза межами України, як Лейла Черкезова, родина котрої була примусово вивезена в 1944 році з рідного Криму й переселена в іншу державу, де Лейла й народилася, чи уфимська татарка Лена Садикова, чи журналістка Наталя Бржестовська, народжена в Баку, чи знову ж таки автор цих рядків, який родом з Ашгабада. Це і Любов Ворона, яка побачила світ у Якутії, і Наталія Угольникова, чиє дитинство пройшло в Сибіру, й Олена Заловенко, чиїм місцем народження є П’ятигорськ.

В Одесі поступово переходять на українську мову. У магазинах — давно, а на Привоз і в 2014-у ходила слухати українську. Про школи-дитсадочки не скажу — дитина виросла. А от на вулиці стало набагато більше.

Вчора біля моря з десяти компаній та пар десь сім розмовляли українською. Бабусі, які на пірсі ловлять бичків, — суржиком, а хлопці на великах, які приїхали розпитати, на що ловлять, — українською.

По одинадцяти роках після попереднього приїзду Ірина Фаріон знову побувала в Одесі. Цього разу відома мовознавиця, глибока дослідниця історії української мови, докторка філологічних наук, приїхала з презентацією своєї книжки «Англізми та протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті».

Попри значну віддаленість від центральної частини нашого міста, прихильники та шанувальники (таких немало в Одесі, а після цієї зустрічі буде ще більше) вщерть виповнили невелику шкільну залу, щоби знову побачити, послухати «жінку-енциклопедію» — саме так зчаста називають Ірину Фаріон за її глибокі філологічні знання.

Ми кажемо, не замислюючись: мова. І в слові цьому — все: наша відданість рідній українській мові, її державність, наша любов до рідного слова — добре, коли незрадлива, не позірна… А ще — наша зброя і захист наш…

О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співучий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.

Уперше прочитав ці рядки в далеких роках юности, в тому підлітковому, ще майже дитячому, віці, коли, пізнаючи життя, у всьому вбачаєш таємниці, до яких дошукуєшся з упертістю і натхненням.

У 2023 році на адресу Уповноваженого із захисту державної мови надійшло 3692 звернення громадян про порушення Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Це найбільша кількість скарг за всі роки існування інституту Уповноваженого і на 30% більше, ніж у 2022-у (2846).

«Така статистика свідчить як про збільшення кількості порушень мовного закону, так і про критичну чутливість громадян України до відстоювання своїх мовних прав. В умовах війни державна мова стала серед головних чинників національної безпеки, символом боротьби проти ворога, фактором гідності та свободи», — наголошує мовний омбудсмен Тарас Кремінь.

Єдність, обороноздатність і незламність України — серед найбільших загроз для російських злочинців, які не спинилися у своїх намірах вбити кіл між різними категоріями наших співвітчизників.

Злочинна російська пропаганда, створюючи чергові мильні бульбашки для свого внутрішнього споживача, продовжує використовувати наратив про захист так званих «російськомовних», яким донедавна послуговувалися і в нашому інформаційному просторі, ігноруючи законодавство України.

#Євроінтеграція_без_русифікації — під таким хештегом науковці, політики, громадські діячі і просто небайдужі б’ють на сполох: українська мова в Україні знову загрожена і ми можемо повернутися до часів сумнозвісного закону «Ківалова—Колесніченка».

Під приводом європейської інтеграції уряд вніс до Верховної Ради законопроєкт №10288, спрямований буцімто на захист національних меншин. Однак поряд із положеннями, що справді захищають права меншин, законопроєкт містить зміни до законів про мову, освіту, медіа, видавничу справу, які звужують застосування української мови й руйнують механізми її захисту. І що найнебезпечніше — після 5-річного перехідного періоду дозволяють масштабну русифікацію телебачення, радіомовлення, аудіо- й відеореклами, книговидання та інших галузей.

День української писемності та мови цьогоріч уперше відзначили 27 жовтня, але як і завше — в день пам’яті преподобного Нестора Літописця. До цієї дати на Одещині відбулася сила-силенна цікавих, розмаїтих за формами заходів — уроків, лекцій, флеш-мобів, конференцій, фестивалів.

Але переважна більшість учасників всіх цих заходів (і, звичайно, не лише вони) були об’єднані під час написання Диктанту єдності. Авторкою тексту стала українська поетка і перекладачка Катерина Калитко. Начитував диктант актор Олексій Гнатковський, який зіграв Івана Довбуша у фільмі «Довбуш».

Розповідь про патріотичних вчителів і директорів шкіл, які гальмували русифікацію

Чи варто вшановувати вчителів, які в роки радянської влади чинили спротив русифікації? Гадаю, що так. Поки викладати українською дозволялося, великого героїзму в педагогічній роботі не було. А ось період адміністративного тиску на все українське був справжнім викликом. І ця сторінка, на мій погляд, є недостатньо дослідженою.

Почну з конкретного прикладу. В 2007 році дослідники Визвольних змагань відкрили для себе книгу житомирянина Володимира Плотницького «Останні постріли повстанців». Найцікавішим було те, що колишній червоний партизан, який у 1942-у очолював Житомирський підпільний райком комсомолу, написав цю книжку саме про УПА! І написав позитивно.

У ці важкі, вирішальні для нашої Держави роки питання Мови знову виходить на перший план. Саме її ненавидять рашисти. Саме вона стоїть їм поперек горла.

25 березня 2002 року я написав такі рядки:

Слони навчаються ходити
На двох ногах, як ходим ми,
Папуги вчаться говорити
Людською, хоч не є людьми.
 
І тільки бідні московити,
Вік живучи помежи нас,
Так і не годні научитись
Людською хоч би двійко фраз.

Тому я дозволяю собі кожну хвилину віддавати Мові, її дослідженню.

Не було б того «ще раз», якби серед отих «давайте» (їм же «ність числа») так часто не вражало слух ще одне — «давайте почуємо» (перед включенням чийогось голосу). «Чути» — особливе слово, воно не зносить фальшу: слух — пряма дорога до серця («чуття», «почуття», «чуйність», «чулість», «чутливість»); чутливість — передусім до мови, якщо правдою є те, що вона — «душа народу».

Невже ж наша мова така немічна, щоб бігти за допомогою до іншої, ще й у той важкий, вирішальний час, коли маємо показати всьому світу й передусім собі, що ми — інші, що іншою є наша мова — своя, рідна, своєрідна?.. Та якщо замало нашого «послухаймо», то є ж іще сполучник: «Тож послухаймо». Є такий заклик у нас. Нема в російській (та й в інших мовах): «Давайте послушаем», «let us listen»…

І знову — про вивіски та рекламу. Це перше, на що звертаєш увагу, проїжджаючи трасою Одеса-Рені в межах колишнього Біляївського району. Великий Дальник, Маяки, Біляївка — у багатьох місцях складається враження, що ти перебуваєш не в Україні, а в росії. Повсюди до тебе звертаються російською вивіски магазинів, кафе, закладів побутового обслуговування.

Найбільше порушників — серед закладів харчування, торгівлі та обслуговування. «Продукты», «Стройматериалы», «Парикмахерские», «Ритуальные услуги», «Бюро ритуальных услуг» тощо є у кожному із населених пунктів, які ми відвідали.

Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її.

       Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ.

Погодьтеся, є й досі у цих словах щось дуже гірке й навіть кривдне. Надто — коли прилітають із Заходу вістки, не вельми приємні хоч би й тому, що засвідчують зчаста нерозуміння наших реалій — історичних та сьогочасних. Попри глибоку вдячність за поміч у війні з диким агресором, доводиться, бува, й подивуватись дечому. І не тільки.

Недавно справжню бурю в українському суспільстві викликали висновки та рекомендації Венеційської комісії щодо нового закону про національні меншини (ухвалений у грудні 2022 року).

Якщо хтось думає, що писати диктанти можна лише в школі чи лише до Дня української писемності (9 листопада), то він дуже помиляється.

Слухачі напрямку «Українська платформа багатонаціональної Одещини» Приморського терцентру — учасники Українського розмовного клубу, що діє у відділі соціокультурної діяльності Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Михайла Грушевського, пишуть їх регулярно. Це дозволяє перевірити набуті знання, а також дає можливість відчути єднання з іншими людьми, що мають схожі погляди на життя.

«Я не Сіркова, а Сєркова».
Проня Прокопівна (І. Нечуй-Левицький, «За двома зайцями»).

Найкращим соціологічним опитуванням — сказати б: соціологічним слуханням (прислуховуванням) — є мовна стихія вулиці. Тут вам усе: і хто якою мовою розмовляє і в яких кількостях та співвідношеннях, і ставлення до мовних проблем назагал, і рейтинги у цьому зв’язку тих чи інших політиків — від низового до найвищого керівництва. Й навіть отой пресловутий відсоток похибки, яким соціологи прикриваються… Мова вулиці — мова населення, або, якщо більш етично сказати, народу. (Поки що одеська вулиця розмовляє переважно мовою агресора, — зазначу в дужках, бо далі — не про це).

Мова народу — його дух,
а дух народу — його мова.

        Вільгельм ГУМБОЛЬДТ.

«Дивослово». Лише так можна було назвати цей проєкт Одеської національної наукової бібліотеки — мовно-літературну вітальню, відкриття якої відбулося 2 квітня у читальній залі, що на вул. Філатова, 1.

А ще — дивосвіт, у якому чи не кожне слово — дивна дивниця й дивовижа, дивина й дивогляд. І диво дивне, як лишень вижила наша мова, бо ніщо живе не могло б лишитися таким, якби уподовж століть зазнавати таких катувань і мук, і знущань, і вбивства, до яких вдавалася російська імперія з маніакальною метою знищити нашу мову, а відтак і нас, українців — це відбувається і тепер на тимчасово захоплених ними територіях. А вона знову й знову оживала, відроджувалася, розквітала, як щовесни відроджується природа, тому що мова наша — це те, що не можливо знищити, не можливо забути, коли навіть люди, котрі вік свій прожили в чужомовному оточенні, а потраплять у рідномовну стихію чи навіть українське слово зачують, у тій же хвилі пам’ять починає видобувати для них ще й ще рідних слів, немовби дрівець у ще слабеньке вогнище, щоби розгорялося воно, освітлювало той шлях людини до її ріднизни. А саме звучання рідної мови, музика того звучання викликає в душі щем і розчулення, а бува, що й сльози, якщо є душа і не камінь — серце.

Дивно, що в «Словнику української мови» (в 11 томах) не знайдемо цього надважливого слова — «тяглість».

Тяглість — в усьому: в часі, у праці, в боротьбі, в традиціях, тобто у передачах (лат. tradere — передавати) чогось важливого з уст в уста, з рук до рук, від серця й до серця, як про це Лукрецій: «Так іде зміна людських поколінь у короткому часі: / передають, біжучи, одні одним життя смолоскипи»...

Упродовж першого кварталу 2023 року на адресу Уповноваженого із захисту державної мови надійшло 880 звернень громадян про порушення Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», повідомляє сайт мовного омбудсмена. Серед лідерів — Одещина.

Більшість із цих звернень (понад 56%) стосуються сфери обслуговування споживачів (ст. 30). Зокрема, 327 — щодо відсутності української версії сайтів інтернет-магазинів та веб-сайтів, через які здійснюється обслуговування споживачів, 170 — щодо порушень безпосередньо під час обслуговування.

21 лютого – Міжнародний день рідної мови

Є, є в нас доля. І є в нас воля!
Є, є земля в нас, і небеса!
Є, є в нас мова своя чудова!
Є, є в нас гордість, і є краса!
(Із пісні Юрія Рибчинського і Павла Зіброва).

А ще є у нас представник мовного омбудсмена, хочеться продовжити цю думку, захисник державної мови та мовного законодавства. Один аж на три південних області. «Один чи одна?» — ось ще запитання, яке ставить перед нами сьогодні навальна фемінізація мови. Але про це — трохи нижче. З таким навантаженням тут, на півдні, нелегко впоратися, та ще й при глухому спротиві порушників цього законодавства. Котрі вперто не хочуть визнавати престижу державної мови.

20 грудня 2022 року розпорядженням голови Одеської ОВА затверджено обласну Програму розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на 2023—2025 роки.

Мовне питання стало ключовим у гібридній війні російської федерації проти України, а маніпуляції й пропаганда навколо нього плелися довгі роки. Проросійські діячі добре розуміли, що без повноцінного функціонування української мови в усіх ділянках публічного життя суспільства на всій території України українській нації загрожує втрата статусу й ролі титульної і державотворчої нації.

Щороку 9 листопада православна церква вшановує пам’ять преподобного Нестора Літописця, автора відомого літопису «Повість минулих літ», а в Україні на державному рівні відзначається День української писемності та мови.

Українська мова — це наша рідна мова, мова нашої держави. Вона бере свій початок із сивої глибини віків. Шлях її становлення — це тернистий шлях боротьби. Та, попри все, наша мова вистояла, загартувалася і нині впевнено утверджується на теренах незалежної України.

Упродовж століть російські окупанти діють за принципом: спочатку мовна та культурна експансія, потім — військова агресія. Російське повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого стало яскравим тому свідченням. Про це в ефірі «Польського радіо» зазначив Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь.

«Політика лінгвоциду росіян на окупованих територіях жодним чином не відрізняється від полі-тики, яка була на українських землях що в часи радянської окупації, що в добу царату. Історія свідчить про 300-літній шлях знищення української мови, культури, шкільництва, університетської освіти. Нинішня стратегія російських злочинців на тимчасово окупованих територіях — випалене поле. Те, що окупанти не зупиняються перед найстрашнішими злочинами: вбивствами, ґвалтуваннями, викраденням дітей, спаленням книжок, різними видами терору щодо українців з метою змусити їх до колаборації, ми побачили на прикладі звільнених територій Київщини, Харківщини, Донеччини тощо. Все це говорить про те, що окупант діє системно, послідовно. Наша завдання — збирати факти лінгвоциду та передавати їх до відповідних структур, а також робити все можливе для наближення української перемоги», — зазначив Тарас Кремінь.

9  листопада — День української писемності та мови

Урок української мови на курсах. Слухачі різного віку, різних професій, з різним рівнем володіння мовою. Олена Петрівна не втомлюється повторювати про повноголосся української мови, в якій панує фонетичний принцип. Слухачі — дорослі люди — вже не соромляться, як на перших заняттях, помилятися й повторювати слова, чітко вимовляючи «І», «Є», «Ї».

Вдома вони мали виписати вислів про мову відомої людини. Велично звучать слова Тараса Шевченка: «Ну що б, здавалося, слова… / Слова та голос — більш нічого. / А серце б’ється — ожива, / Як їх почує!.. Знать, од Бога / І голос той, і ті слова / Ідуть меж люди!». Прочитав їх сивочолий інженер порту. Всі притихли, замислились. Молода жінка, хвилюючись, порушила тишу:

— Ми читаємо в Біблії: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог».

Наша мова — невичерпне джерело для творчості й натхнення, можливості якого приголомшують. Зберігаючи у собі досвід та історію народу, вона водночас неймовірно гнучка і відкрита до змін.

Мова — це не просто слова, що зберігаються в запилених словниках, і не довільний набір значень. Це, передусім, спосіб мислення й відображення дійсності. Мова — наше вікно у світ. Через мову ми здатні усвідомлювати себе і все, що навколо нас. Від самого народження ми починаємо малювати свою картину буття через материнські колискові. І хоча малюємо її по-різному, інструмент зображення у нас спільний.

Із 29 вересня в Одесі стартувала фінальна частина XXIII всеукраїнського конкурсу «Українська мова — мова єднання». Свої роботи на нього надіслали понад 360 авторів з усієї країни.

— Цього року ми проводимо конкурс уже в двадцять третє, — зауважив голова Одеської регіональної організації Національної спілки журналістів України Юрій Работін. — Й у воєнний час це особливо важливо, бо нині українська мова є не тільки мовою єднання, а й мовою спротиву, мовою боротьби. Нам надіслали добірки віршів «Сто днів війни», цикли статей, книги, де відображено біль та готовність до звитяги. У номінації «Первоцвіт» ми відзначили вірші та малюнки дітей про війну. Кращі з надісланих творів лягають в основу імпровізованої книгозбірні, яку формуємо на базі нашої організації НСЖУ. За 23 роки уже зібралося понад дві тисячі рідкісних видань, які є своєрідним літописом нашої країни. Цьогоріч, попри всі виклики і труднощі, ми вистояли та продовжили роботу.

Уповноважений із захисту державної мови — про мову як зброю, гімн Одеси та чому досі нікого на оштрафував

Готуючись до розмови з Уповноваженим із захисту державної мови Тарасом Кремнем, я, зізнатися, нервувався і навіть трохи побоювався. А раптом цей сухорлявий чиновник, який на фото виглядає суворим педантом і буквоїдом, причепиться до моєї української? Раптом згадає колишні грішки чи зверне увагу на помилки в українській версії «Думської», яких, на жаль, поки що чимало? І після розмови віддасть мене на поживу своїм вірним «шпрехенполіцаям», як люблять називати нечисленних співробітників секретаріату мовного омбудсмена російські пропагандисти…

Однак справжній Кремінь виявився зовсім не схожим на образ, створений медіа — це адекватна людина, науковець та інтелігент. Син поета! Ніякого захоплення владою. Вважає за краще не наполягати і наказувати, а вести діалог. Не кремінь, словом, але й не пластилін: є речі, в яких наш уповноважений безкомпромісний. І головна — це, звичайно, українська мова, яку йому довірено захищати. Проте стиль нинішнього уповноваженого найкраще описує словосполучення «м’яка сила». Скажу одразу: мені такий підхід подобається!

Майже одразу після свого призначення представниця Уповноваженого із захисту державної мови в Україні Ярослава Вітко-Присяжнюк ініціювала в Одесі зустріч з громадськістю, що відбулася в добре знаній нею бібліотеці ім. Михайла Грушевського. Зібралися люди зацікавлені, якраз ті, що можуть стати активом, помічниками представника мовного омбудсмена в поширенні та утвердженні тут, на півдні, державної мови.

Українську мову в Одесі знають всі. А вірніше, розуміють усі: вона, можна сказати, в генах Одеси ще із часів українського козацтва. Принаймні ті, кому розмовляти нею треба, як мовиться, «по роботі». Себто представники освіти, медицини, торговельних мереж тощо.