Рідна мова

Якось у Шевченківські дні випадково (в кімнаті «говорило радіо») я почув повідомлення: «Групою військовослужбовців було покладено вінок до пам’ятника Великому Кобзареві...» (напрошується подальше: «і схилено голови»). Прикро стало за тих військовослужбовців. Не було в тій фразі ні теплоти, ні щирості: між дією і повідомленням про неї стала холоднувата «офіційна» мова. Чому б не сказати просто, щиро: «Наші вояки поклали вінок...»?..

Не можу звикнути (вже й не звикну) й до такої-от «скромності»: «Нами було досліджено (проаналізовано, встановлено...)». Гадаю, не варто й студентові ховатися за тим формально скромним «ми». Негоже боятися свого «я» (ego), важливо привчати його, те «я», до справжньої скромності, пильнувати, щоб воно не виходило поза ті межі, за якими щось найогидніше — егоїзм.

Здивуємося: певно ж, не річка — ріка. Бо річка, як про це чимало народних пісень, — невеличка, вона «в’ється, наче змійка». Інша річ — Дніпро чи ще якісь ріки. Поважні, повноводі, вони геть не грайливо в’ються, як ті річки, річечки, річеньки, але й не «під лінійку» пливуть (лінійка — почерк людини, а не природи). Скільки-то річок попересихало, коли десь у п’ятдесяті післявоєнні роки «меліоратори» понакопували каналів!.. Попрощавшись із небом, під яким вони бігли, яке віддзеркалювали, — пішли під землю, у темряву… Ріки ж перетривали те «покращення»…

Гасло «Передусім не зашкодь!» мало б стосуватися не лише лікарського мистецтва: природа теж — живий організм. Як і мова, що по-своєму віддзеркалює, оспівує природу. Мові — теж боляче… Дніпро, хай уже не гримить на давніх порогах, але ж таки ріка — за своєю славою (Славутич), за шириною («рідко яка птаха долетить до середини»), за потужною віковічною течією (у Геродота він — Бористен, північна сила: Борей — бог північного вітру); згадаймо й «людину з іменем Дніпра» — нашого славетного перекладача Бориса Тена (Миколу Хомичевського).

21 лютого — Міжнародний день рідної мови

Мабуть, тільки в Україні така ситуація: замість того, щоб милуватися рідною мовою, розвивати її через створення літературних шедеврів світового значення, ми повинні боротися за неї. Чому? Що з українцями не так? Досить кивати на важке минуле! Що заважає зараз, сьогодні одуматися й збагнути те, що не втямили в 1991, 2004, 2014 роках?

Мова, культура — основа нації. Чому ворог це розуміє краще, ніж ми? «Краще вже незалежна, але геть зросійщена Україна, ніж Україна в складі Росії, але з пануванням на її землях української мови та культури». Так сто років тому повчав В. Шульгін — російський націоналіст, депутат першої, другої та третьої Державних Дум. «Іде боротьба і не на жарт, за мову, за віру, за тлумачення минулого і модель майбутнього України. І за місце Росії в цьому українському майбутньому». Це вже слова К. Затуліна, російського політика, депутата Держ-думи, мовлені ним у 2010-у.

До написання цієї статті мене підштовхнула замітка «Державна мова в публічному просторі» («Чорноморка» від 11.11.2021). Насамперед тому, що там багато статистики.

Окрім того, в програмі «Рандеву» львівський історик Ярослав Грицак у розмові з Яніною Соколовою наголосив, що нинішня молодь уже сприймає Київ як цілком проукраїнську столицю, а ось його покоління вважало Київ... майже російським містом. Отже, все тече, все змінюється! А ще професор згадав про умовну вісь «Київ — Дніпро», яка, з його точки зору, вселяє певний оптимізм. І про значно менш проукраїнську вісь «Харків — Одеса».

І слово буває зайвим, коли воно заблукало в чужу мову, а його тулять до неї, минаючи аналогічне - питомо рідне цій лексиці.

Ще не позбулися ми в рідній мові невідчепного суржику (це процес довгий, тяжкий — як і весь колоніальний спадок не лише в гуманітарній сфері, а й у наший свідомості передовсім, й оборони, Господи, щоб не витворилася з цього бур’-яну якась «нова українська мова», як про те просторікують декотрі нібито «мовознавці»); ще нависають над квітучими луками української мови хмаровиська брудного московського матюччя, а вже нова біда хапає за горло нашу солов’їну. То допікали нашій мові росіянізми — тепер сараною налетіли на неї англіцизми. За нашого з вами активного сприяння цьому процесові.