Матеріали з рубрикою «На захисті Вітчизни»

В той день, коли закінчиться війна
І хлопці змучені повернуться додому,
Впаде на землю мамина сльоза
За тими, хто не вернеться ніколи.
Ми пригадаєм, як горів Майдан,
Крізь чорний дим Михайлівського дзвону,
Кров наших побратимів на щитах
І з кулями смертельні перегони.

………………………………………………….

В той день, коли закінчиться війна.

Олександр РОЖКО.

При кожній розмові з матір’ю Героя — чи відзначеного цим високим званням, чи ні, без різниці, вони всі герої, хто звідтіль, — після кожної такої зустрічі невідступно переслідує думка про потривожену материнську святу і світлу пам’ять, а разом з тим — відчуття якоїсь особистої вини за це.

Щойно заходиш у виставкову залу — і ніби опиняєшся серед них. Зі світлин дивляться усміхнені, сильні, люблячі чоловіки. Учора вони були будівельниками, вчителями, істориками, інженерами, айтішниками, водіями... Планували майбутнє, ростили дітей, ремонтували дім, збиралися у відпустку… Але коли війна прийшла в їхнє життя — вони стали до зброї.

2 жовтня у музеї «Степова Україна» — експозиції Одеського історико-краєзнавчого музею (вул. Ланжеронівська, 24) відкрилася фотовиставка «Не народжені для війни».

…А слава — заповідь моя.

Тарас ШЕВЧЕНКО.

Слава ходила за ним назирці. Куди він — туди й вона. Він — у ворожі тили, і вона — туди ж. Він на «нуль» зібрався зі своїми побратимами-снайперами, і вона ж. Він — в Америку за протезами, отам вже подивувала всіх.

Нарешті, заповзялася таки довідатися, звідкіля це у нього такі гарні трафунки щоразу, та й заховалася, непоміченою ніким, у тому непередбачуваному бункері «Азовсталі». Вона ж пильнувала своїх, а не чужинців. Свіча ледве блимала, то й не помітили, фотографуючись та розглядаючи фотки в телефоні. А ворог підступний. Важка бомба — і нема бункера. І нікого в живих. Тільки слава знову на волі, щоби нагадувати кожному, хто знав чи лише чув про нього і про всіх з того бункера, а новачкам, котрі приходили у військо, розповідати, що от був такий воїн з позивним «Хват» — справді хват, який на льоту міг вихопити золоте перо дивовижного птаха — птаха військової удачі; трохи згодом те все перетвориться в реальне щире золото Зірки Героя України, яким він завжди був — од самого початку своєї воєнної кар’єри.

Вони всі там — герої. Ветерани чи новачки в боях, на «нулі» чи неподалік, герої зіркові чи ні, зі щитом чи на щиті…

Яскрава зірка зірвалася і летить небосхилом, і гасне — ще й не вимовлені ці слова. Це — життя. Хтось устиг загадати бажання. Яке воно? Сьогодні може бути, назагал, одне бажання: про перемогу, про мир, про щасливу зустріч з рідними. Про повернення наших захисників.

«Повертайся живим!». Пісня-заклинання. Коли високий дівочий голос (чомусь хочеться, щоб саме дівочий) на повну силу просить, наказує, заклинає, знесилено спадаючи враз до шепоту, це — не прохання матері, і не наказ, це сама душа материнська, душа Вітчизни виповідає найсокровенніше. Повертайся, солдате… Зі щитом повертайся. А коли ні — то перетне високе небо ще одна яскрава зірка: такий рясний зорепад в Україні... А ми продовжуємо кожен зоряний слід не лише поглядом, а вже своїм власним світінням, власним життям. А чи наше воно, чи усе-таки в їхньому сонмі перебуває — хтозна?..

Золоті луки ведуть у небокрай,
І сумно навкруги. Тополя,
Тополя похилилась. Там старі батьки
Заплакані стоять,
Прощати буду їм сина.
А він героєм став,
Молодий юнак, молодий козак…

Тарас ЧУБАЙ, Коzak System.

23 травня 2024 року указом Президента України №344/2024 подвиг воїна мінометного взводу роти вогневої підтримки 2-го батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського старшого матроса Павла Малофеєнка із с. Іванівка Новокальчевської сільської громади Березівського району відзначено найвищою державною нагородою — званням Героя України (посмертно).

Офіційне вручення нагороди відбулося 29 серпня 2024-го. І саме в цей день на Алеї Пам’яті в парку ім. Тараса Шевченка в Одесі було встановлено банер Павла Малофеєнка.

— Я здивувалася, тому що з такими труднощами ми йшли до всього цього… Зазвичай ти домагаєшся чогось, б’єшся, телефонуєш, ходиш по тих установах… А тут вони самі… тобто інформації ніякої не було. Ми навіть не знали, що буде встановлення цього банера. Там коротка біографія і пояснення, за що його удостоїли звання Героя України.

Я живу, бо живеш у мені.
У сльозі, у молитві, у слові.
Ти — як зірка на темній стіні,
Що веде крізь печаль — з любові
У нечастих стрічах у сні.
 
«Вірний завжди» і «Танкова рота» —
Чорний прапор висить на стіні,
Твій берет і у рамках фото…
Не забути щасливі дні.
 
І колись, коли тиша зітхне,
Ми зустрінемось в інших світах…
А сьогодні — болюче й земне —
Поряд завжди, мій сину, в думках.

— Справжня людина-оркестр. А ще — людина-мікрофон. Побратими часто так і називали мого сина: «мікрофон». Голос його звучав завжди дуже гучно. В танку стрілець завжди кричить: «Постріл!», попереджаючи екіпаж. Дмитрові мікрофон був не потрібен. Голос його було чути крізь гуркіт бойової машини і клекотання бою. Він був гучним з першого вигуку. Колись я робила йому зауваження, а зараз так не вистачає його голосу… Вмикаю голосові повідомлення і просто слухаю… І згадую, згадую…

Пам’ятаєте наших легендарних кіборгів? Жменька українських воїнів числом лише кілька десятків з легкою стрілецькою зброєю у вересні 2014-го несхитно тримала оборону Донецького аеропорту, що мав під ту пору важливе логістичне значення для ЗСУ. Оборона тривала 242 дні. Майже всі вони, за рідкісним винятком, залишили там своє життя. Тоді саме й назвали цих героїв кіборгами, залізними солдатами, що стали справжньою легендою сьогочасних українських реалій.

Він був серед них, і щасливо вижив у тому пеклі. Господь беріг його. Беріг для життя з коханою дружиною, з котрою щойно лише запізнався. Беріг для вимріяної донечки Полінки. Це її слова, його Катерини, Катрусі. Небагато днів судилося їм побути разом, і то були найщасливіші дні в житті обох.

Ми розмовляємо в затишній залі бібліотеки ім. Михайла Грушевського (щира дяка за це милим бібліотекаркам), я бачу перед собою таку майже мініатюрну, таку тоненьку, як балерина, молоду жінку у строгому чорному платтячку, з великими чорними очима, і розумію Сергія та його захват. І його любов — чисту й велику. Її розповідь виважена, спокійна, і я відчуваю, скільки за цим страждань і сердечного болю.

Олександр Островський. 11.06.1994, м. Одеса — 29.07.2023, с. Терни Донецької області

«Не вберегла я сина…» — нечутно каже Мама голосом тихих сліз.

Фото в телефоні… На одному з них він лежить, майже повністю забинтований, коло голови якась машинерія з багатьма дротиками. Офтальмологія, торакальне відділення, хірургія? Якщо бомба прямим наведенням… це вже не важливо…

Якщо зібрати сльози всіх матерів, розіллються вони морем без берегів, і довго, довго не висихатиме воно. Так довго, доки житимуть матері загиблих у цій війні воїнів українських…

Тихі сльози, тиша у телефоні, і нема слів, щоби заспокоїти Матір. Цей білий кокон на лікарняному ліжку… Хоч захований у телефоні, все одно відтепер він — у наших з вами серцях.

— Я ж у раю спочиватиму, нене…
— Відпускаю, синочку, лети…
                     Зоряна ДОВГАНЮК.

 З першої миті життя схиляються над нами обличчя матерів. І чаклують над своєю крихіткою, замовляють їй щасливу долю, просять усі сили земні й небесні дарувати їй квіти радості й благополуччя. Всім своїм життям і працею утверджують кращі риси людяності й добра. Закривають грудьми від усього лихого.

Та не можуть матері захистити своїх дітей од війни, коли вона палить рідну землю, одривають од серця юних синів і посилають захищати Вітчизну. Тому війни найперше спрямовані проти матерів.

Він частенько сидів у саду на великій гойдалці, але, пробігаючи повз нього, я могла його й не помітити — дорослий чоловік, він виглядав як хлопчик-підліток, худенький, слабенький, тихий… «Мов з хреста знятий», — сказала б моя бабуся.

Справді, ті, хто пройшов рашистський полон, пройшли свою Голгофу. Вони повертаються в Україну з «букетом» хвороб, серед яких — дистрофія, виразки, проблеми із травленням та зором, захворювання опорно-рухового апарату, серцево-судинні недуги… Виснажені, але не зломлені.

Навідник «Хан» і механік-водій «Румин» — військовослужбовці 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади, яка наразі виконує бойові завдання на Донеччині. Хлопці не просто члени екіпажу БТР, а й двоюрідні брати родом із Білгорода-Дністровського.

Їхня історія сповнена неймовірних збігів: обидва були мобілізовані одночасно і зустрілися вже на розподілі. «Всі були шоковані, звичайно, що так ніде не бачилися, а тут зустрілися. Де зустрілися? В армії». Відтоді вони тримаються разом, підтримуючи один одного на шляху служби. «Куди він, туди і я. Без нього — нікуди. Брати!», — з посмішкою каже «Румин», дивлячись на брата.

1. Знав: Херсон чекає

Нетерпляче очікував зустрічі з Херсоном. Ось він, на тому березі. Ще наче вчора — закарбувала пам’ять: змагання, нагородження — привіз тоді до Одеси почесні відзнаки. Команда їхня гарно виступила, честь міста вони відстояли. Все це таке вже далеке… Честь країни — от що сьогодні найважливіше… І найважче.

Знав: Херсон чекає. Щойно довідався про наступ (у військах така інформація швидко розповсюджується), негайно перевівся в штурмовики. Скористався відпусткою командира: він добрий, простить, та й солдати ми — таки ж не ледащо якесь. Щирий друг Богдан — рішуче: «Я з тобою! Будемо разом звільняти». Та й куди ж Богданові без нього? А йому — без Богдана? Вірний друг у житті часом надійніший од батька-матері. Не обійтися без нього й на військовій службі. А вже на війні без друга надійного — ну просто ніяк. Вони ж із Богданом ще з часів спільної служби в теробороні Одеси, один без одного — нікуди. Хоч друзів мав подостатком, та мусить бути один — найвірніший.

Але звідкіль це в очах Богданових ніби дрібка якоїсь непевности появилася? «Не сумнівайся, друже, ми ж не перший раз беремо участь у боях. Та й укріпилися добряче на цьому березі». Утім у глибині душі розумів: небезпека велика, мабуть, немало їх тут залишиться, на цих берегах.

1 червня Служба безпеки України провела успішну спецоперацію колосального розмаху і складності, уразивши складник ядерної тріади росіян — стратегічну авіацію на аеродромах базування.

Юліан Рьопке, німецький журналіст, старший редактор розділу «Політика безпеки та конфлікти» видання Bild, написав у своєму Х: «Це найбільша атака, коли-небудь здійснена на стратегічні сили Росії». У тому-таки Х інший німецький політик Ніко Ланґе, колишній керівник апарату попереднього міністра оборони ФРН, зазначив, що «зменшення кількості російських стратегічних бомбардувальників — це чистий позитивний ефект для безпеки Німеччини і Європи». Пана Ланґе СБУ за-тримувала в червні 2010-го за підозрою у шпигунстві, до речі. Відпустила — дипломат усе ж таки.

І пташок випустили! Дрони Служби безпеки України масовано атакували стратегічні бомбардувальники армії РФ. У межах спецоперації «Павутина» ударів зазнав 41 ворожий літак у тилу ворога. Крім того, вдень одразу в двох регіонах Росії сталися інциденти з потягами й мостами.

Дрони відпрацювали по аеродромах «Дягілево» в Рязанській області, «Оленья» в Мурманській, «Белая» в Іркутській та «Іваново» в Іванівській. Є дані, поки що не підтверджені, про військове летовище «Украинка» в Амурській області.

Можливо, зараз небо над тобою похмуре, але знай: у кожному промінчику сонця, що пробивається крізь хмари, є тепло наших сердець, вдячність і віра в твою перемогу. Цей лист — як маленька іскра підтримки, яка, сподіваюся, додасть тобі сил у ці складні часи.

Ти — наш захисник, наш янгол-охоронець у камуфляжі. Завдяки тобі ми можемо жити, навчатися, мріяти. Кожен день, коли ми бачимо мирне небо над головою, ми знаємо, що це твоя заслуга — і серце переповнюється вдячністю.

Він смерть свою пророкував,
Він з нею ходив на гульки
                явно й тет-а-тет.

(З Володимира БАЗИЛЕВСЬКОГО).

І. Солдат

Поверталися з «мінуса». Хто не знає, що це таке, той дуже мало знає про війну. Можливо, такі знання ні до чого, хоча — як сказати. Живемо в такий час, коли воєнна термінологія наче розчинена в повітрі. Отож, «мінус» — це ворожа територія, та, що зайнята ворогом, це, як мовиться, по той бік фронту, куди заходять лише розвідники, а вже опісля — штурмові батальйони.

Ішли мінним полем, навпростець. Не вперше, звісно, це їхня робота на війні. Поверталися тим самим шляхом, яким ішли на виконання бойового завдання. Були певні: робота зроблена добре. Поверталися вже з іншим настроєм: завдання виконане, дорогу знають, тож можна наддати темпу. Хоча старший групи Артем Орлянський майже біг. Додому ж! За його сягнистими кроками ледве встигали.

Для бійця позиція його частини — рідний дім. Тут він живе, поки не прийде заміна або не втрапить — боронь, Боже! — до шпиталю, або… Про це вони там вчаться не думати. Думати можна — і треба — про рідний дім, про батьків, коханих, дітей — якщо вони є… Можна мріяти про те, як воно буде по війні. А найкраще думати про ворога. Бо хто ж іще про нього подумає? Не треба вважати, що він зовсім таки безголовий. І треба знати, що у тій голові всередині. Думати про те, як його випередити, захопити зненацька. Треба готуватися до виконання наказу, коли його отримано. Та хіба мало думок у бійця на «нулі»? Ви скажете, що найголовніше завдання — все-таки вижити. А от і ні. Коли починаєш думати про це, тоді вже бережись. А як вбережешся? Один лише Господь щось знає про це.

Незабаром під такою назвою в одеському видавництві «Астропринт» вийде книжка нашого краянина із Балти (нині — жителя Ірпіня під Києвом) Сергія Мартинюка (Світогора Лелеко). Нижче пропонуємо уривки із майбутнього новодруку, в якому — спогади учасника оборони української землі у перші дні повномасштабної навали нашого одвічного ворога.

Нас зрадили і списали зі списків живих. Вже намалювали нові карти світу без України. Нам давали три дні. Ми мали впасти, здатися і зустрічати нових (старих) загарбників квітами… Усі світові лідери вже підготували чергові звернення, в яких вони в черговий раз висловлюють своє занепокоєння і начебто засуджують путіна та його поплічників-убивць. Але готові взяти участь, звичайно ж, «заради миру в світі», в розподілі України і подальшому її знищенні. Військові експерти з Америки, Європи, Азії билися об заклад і робили ставки, як на тоталізаторі, — через скільки днів впаде Україна. Одні говорили, що через три дні, інші доводили, що через чотири-п’ять. Одні пророкували, що росіяни дійдуть до Львова за тиждень, а інші переконували (спираючись на наукові розробки!), що їм знадобиться десять днів. Вони вкотре хотіли впасти на коліна перед рашистом-людоїдом і благати не чіпати їхні країни. Фу, гидота світова, яка називає себе елітою. Елітою чого? Елітою боягузтва і зради? Огидно до п’ят.

Шановні читачі «Чорноморки», сьогодні розповім вам не про героїв минулого, а про нашого сучасника, якому 25 квітня сповнилося б лише 35 років. Це захисник України Олександр Станков, який загинув у неповні 33 під Бахмутом і на честь якого в історичній частині Одеси названа вулиця.

Народився Сашко в той час, коли конав у передсмертних конвульсіях Радянський Союз — колишня тюрма народів або імперія зла. Перші кроки робив уже у вільній Україні, яка в серпні 1991-го відновила свою незалежність. Дитинство проходило між стадіоном «Спартак» та Куликовим полем. За десять хвилин ходу як до моря, так і до Привозу. Одинадцять років навчався в школі №59 олімпійського резерву, після закінчення якої разом з атестатом отримав звання кандидата в майстри спорту з карате.

У вівторок, 29 квітня, прапору Військово-Морських сил України сповнилося 107 років. Саме 29 квітня 1918-го на кораблях Чорноморського флоту та у Севастопольській фортеці було піднято українські стяги.

На вшанування цієї події прапор Військово-Морських сил ЗСУ урочисто здійнявся нинішнього вівторка на кораблях і катерах національного флоту та на адмінбудівлях міст України.

Чимало загадок таїть у собі нинішня російсько-українська війна. Але, як написано в Еклезіасті, «для всього свій час, і година своя кожній справі під небом...». Колись ми дізнаємося про все...

Одна із таких загадок — це блискавичний безперешкодний прорив росіян із Криму в Херсонську область, досить несподіваний, бо вузький перешийок, що з’єднує Кримський півострів з материковою Україною, експерти вважали непрохідним, якщо вміло організована оборона.

    Як колись, горіти і п’яніти,
    Шоломом п’ючи,
    І життя наопашки носити
    На однім плечі.

Олег ОЛЬЖИЧ,
«Давнім трунком, терпкістю Каяли…»

Як написати про смерть воїна?.. Як розпитувати матір про сина, котрого вже нема на цім світі?..

Коли розумієш: скільки б не минуло часу, хоч кілька місяців, а хоч кілька років, а він усе перед очима недремної материнської пам’яти… Хіба от розмовляти як про живого… А розмова дедалі важча: смерть мовчкома стоїть посеред цього спілкування… Стоїть за плечима кожного. Здається, всі ми звикли до цього за час війни, та й саме слово це стало вагомою часткою людського життя нашого — життя всієї української людности, яка мусить змиритися з тим, що війна забирає все-все і саме життя, й ні на що не зважає. І на це нема ради. Хоча насправді є: вона — у вмотивованості тих, хто пішов першим навстріч ворогові, і тих, хто відтоді приходить їм на заміну…

Історія  Івана  та  його  побратимів  від  Ігоря  Грабового

Щоразу з нетерпінням очікуємо кожну нову розповідь захарівчанина Ігоря Грабового про бойові будні та побратимів. З болем і щемом у серці вглядаємося в такі прості й прекрасні обличчя наших захисників, іноді — безмежно втомлені, іноді — безтурботні, але в будь-якому випадку — близькі та рідні.

Війна залишає свої відбитки не лише на землі, а й на людських обличчях — у зморшках, сивині, шрамах. Адже в кожній лінії на їхніх лицях, у кожній рані, в кожній сивій волосині живе історія мужності та безмежної любові до рідних, рідної землі! І ці історії мужності та відданості варто розповідати.

Історія воїна Дмитра Медзяновського, який повернувся з полону

Наталія Пірожок, торкнувшись долонями основи для нової маскувальної сітки, яку вже почали плести, тихо прочитала молитву. Прив’язала на край червоно-зелений браслетик-оберіг з ниток: невдовзі ця сітка захищатиме наших хлопців на передовій. Саме в цей момент до нас підійшла Ольга Задерей, головна спеці-алістка відділу зв’язків з громадськістю та ЗМІ Балтської міської ради, разом із чоловіком у військовій формі.

«Знаєте, хто це? Дмитро Медзяновський. Він нещодавно повернувся з полону…».

Зустріч супроводжувалося обіймами та непроханими слізьми. А в пам’яті одразу спливло відео, зняте росіянами, яке сколихнуло всю громаду. У ньому шістьох українських військовополонених допитують озброєні окупанти: ім’я, частина, місце проживання… Серед них — двоє балтян. Майже через два роки потому нарешті дочекалися одного з них — Дмитра Медзяновського.

…Він дуже схуд. Хоча й посміхався, але в очах — смуток з утомою. Відчувалося, що розмова про полон дається нелегко…

Головнокомандувач Збройних сил України генерал Олександр Сирський, перебуваючи на найважливіших ділянках східного фронту російсько-української війни, зокрема на Покровському напрямку, відзначив державними і відомчими нагородами особовий склад 68-ї Окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Формувалася ця бригада на Рівненщині, але в її складі захищають Батьківщину доблесні воїни з усієї України. З Одеси — також.

Серед нагороджених Почесним знаком «Хрест хоробрих» — старший солдат Ігор із позивним «Одеса», оператор відділення радіо-електронної боротьби з безпілотними літальними апаратам одного з підрозділів цієї бригади.

Позивний у захисника не випадковий: він моблізований на військову службу Приморським РТЦК та СП м. Одеси. Старший солдат із 10 вересня 2022 року до 22 липня 2023-го виконував бойо-ві завдання з відсічі збройної агресії російської федерації в оперативному підпорядкуванні ОТУ «Хортиця», а згодом і до тепер — на Лиманському напрямку.

Служби безпеки України оприлюднила деталі унікальної спецоперації, проведеної у ніч із 5 на 6 грудня.

Тієї ночі група морських дронів СБУ «Sea Babу» вступила в бій з російськими вертольотами, літаками та патрульними катерами «Раптор», які намагалися їх перехопити.

Творчий вечір з військовим і письменником В’ячеславом Раєвським

Чому військові під час війни звертаються до муз? Хтось — інтуїтивно, як запевняють психологи, через терапевтичний ефект мистецтва і письменства зокрема, що допомагає упорядкуванню думок та емоцій. Хтось — заради добре усвідомленого бажання поділитися досвідом із менш досвідченими побратимами та широким загалом у час випробувань нашої держави на міцність.

Давні греки нам підказують: богиня пам’яті Мнемозіна — це мати де-в’яти муз. Окрім покровительок різних напрямків літератури, серед доньок Матері пам’яті — муза історії Кліо і муза жертовності й патріотизму Калліопа. Українських воїнів на передовій відвідує навіть муза танцю Терпсіхора, яка уособлює зв’язок із рідною землею і культурою та абсолютну гармонію рухів душі й тіла. Напевне, саме тому імпровізовані танці наших захисників у повному екіпіруванні «вірусяться» у соцмережах, неабияк піднімаючи бойовий дух і «солістам», і побратимам, і рідним.

За постійну підтримку, партнерство та сприяння підвищенню боєздатності Третьої окремої штурмової бригади Одеська міська рада отримала Подяку від командира легендарного підрозділу Андрія Білецького.

А ще міській раді в особі її голови Геннадія Труханова вручили прапор Третьої штурмової з підписами бійців, повідомив офіційний телеграм-канал мерії.

(Закінчення. Початок у номері за 15 лютого)

Командувач Об’єднаних сил ЗСУ

Юрієві Содолю 53 роки, народився в Чугуєві на Харківщині. Є вихідцем з родини військових: дід, батько та тесть — артилеристи. Двоє синів Юрія Содоля, як зазначає «АрміяInform«, також військові. Закінчив Сумське вище артилерійське командне училище та Національний університет оборони України (Київ). Герой України, генерал-лейтенант. До призначення на нинішню посаду був командувачем Морської піхоти України.

10 лютого на сайті Президента України з’явилося повідомлення про нараду глави держави з військовим керівництвом. На опублікованих фото Володимир Зеленський стояв оточений генералами та комбригами, більшість яких уже встигли охрестити командою нового головнокомандувача Олександра Сирського.

Частина з генералів на цьому фото й справді вже призначена на посади в Генеральному штабі ЗСУ. Частина, як твердять джерела «УП» (pravda.com.ua) у військових колах, буде призначена на нові пости згодом. Однією з головних інтриг є те, на яку посаду стане комбриг 93-ї бригади Павло Паліса.

«Борман», такий позивний Георгія, у цивільному житті займався прокатом машин. Хоч і закінчив Одеський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, пов’язувати своє життя зі службою в армії не планував. Але з початком повномасштабного вторгнення рф на нашу землю вже другого дня став до лав 122-ї окремої бригади Територіальної оборони ЗСУ.

Сьогодні він пильно стежить за небом, захищаючи нас від нальотів ворожих безпілотників.