Матеріали з рубрикою «Мистецство»

Новий творчий етап Володимира Кудлача

У Музеї української книги Бібліотеки Грушевського 3 липня відкриється персональна виставка художника, мистецтвознавця та журналіста Володимира Кудлача «Від натури до синтезу». Експозиція об’єднує роботи, створені автором впродовж останніх трьох десятиліть, включно з найновішими, і дає змогу простежити еволюцію його творчого мислення.

Нова виставка концептуально продовжує ідеї проєкту «Візії = Естетизм», представленого у 2023 році. Якщо попередня експозиція зосереджувалася на естетичному переживанні світу та ліричному спогляданні, то нинішня демонструє прагнення автора перейти від безпосереднього натурного враження до узагальненого художнього образу. Уже сама назва імпрези визначає головний напрямок цих пошуків.

Представлені на виставці роботи демонструватимуть переосмислення художником власного багаторічного досвіду пленерного живопису, де реальний мотив постає відправною точкою для створення багатошарового образу, в якому важливу роль відіграють асоціативність, внутрішня рефлексія та символічне узагальнення. Задум, зміст і майстерність виконання постають як рівноцінні складові художнього висловлювання.

Одеситка Владислава Бевзюк презентувала унікальну колекцію панно, виготовлених винятково з природних матеріалів морського походження. Створена нею колекція отримала статус національного рекорду і внесена до Єдиної бази рекордів України.

Презентоване зібрання налічує 27 авторських панно, виготовлених упродовж останніх двох десятиліть. Серед основних матеріалів — морські камінці, мушлі та пісок. За свою унікальність та технологію виготовлення колекція визнана рекордом України (категорія «Мистецтво, колекції»).

23 травня в Музеї української книги Бібліотеки Грушевського відкрилася виставка «Паралелі» — спільний проєкт художниць Олени Садковської та Ганни Мігас. Експозиція об’єднує міські та природні мотиви, створюючи простір тонких емоцій, світла й споглядання.

«Для нас “Паралелі” — це простір, у якому старе місто зустрічається з природою, а архітектурні лінії переплітаються із живим рухом світла, повітря й ландшафту. Це діалог двох різних творчих поглядів, об’єднаних спільним відчуттям гармонії та тиші», — зазначають мисткині.

У галереї Artodessa відкрилася виставка одеського фотографа, почесного члена Національної спілки фотохудожників України Георгія Гергаї.

Маючи вагомий професійний досвід (а Георгієві Валерійовичу нещодавно сповнилося 85), майстер запропонував глядачам проєкт «ЕНСО». З японської це слово перекладається як «коло» і відображає стан художника у момент створення образу.

Колектив Одеської національної опери вирушив у тривалий гастрольний тур Королівством Нідерланди та Німеччиною.

Європейській публіці вже були представлені опери «Богема» і «Мадам Баттерфляй» Дж. Пуччіні та «Трубадур» Дж. Верді.

Храми — це більше, ніж камінь і куполи. У їхніх стінах живуть пам’ять поколінь, молитви людей та історія цілого краю. Саме цю духовну спадщину відтворили у своїх роботах художники, чиї картини нині можна побачити на виставці в Балтському історичному музеї, повідомляє https://novynar.city.

Виставка з промовистою назвою «Храми Балтщини: історія жителів рідного краю» об’єднала минуле і сучасність, особисті спогади й колективну пам’ять, нагадуючи, що релігійна споруда — це серце громади, її духовний осередок.

У рамках відзначення 155-річя від дня народження Лесі Українки Одеська національна опера презентувала сучасний балетний перформанс на дві дії LISOVA.

Уперше я побачила це вражаюче сценічне видовище за мотивами драми-феєрії «Лісова пісня» на музику композитора Тимофія Старенкова 24 травня 2025 року, і вже тоді подумалось, що це не просто «осучаснення класики» зовнішніми засобами — лише зміною пластики, світла чи мультимедійних ефектів. Це спроба поставити Лесю Українку поруч із людиною сьогоднішнього дня і раптом виявити, що болі, про які написана «Лісова пісня», нікуди не зникли.

Ми так само, як і сто років тому, стоїмо перед вибором між живим і зручним, між покликом душі та вимогами практичності, між вірністю своєму внутрішньому голосу і спокусою пристосуватися до обставин, які тиснуть на всіх нас.

Театр прямо називає LISOVA «філософською та романтичною історією кохання» і водночас акцентує на «вічних поняттях краси та цінності життя», а це означає, що перед нами не просто сценічний переказ відомого сюжету, а спроба відкрити в ньому те, що не старіє.

«Світ художника. Майстерня» — під такою локалізованою назвою 12 лютого в Одеському муніципальному музеї особистих колекцій ім. О.В. Блещунова відкрилася виставка живописця, члена НСХУ (iз 1975-го) Світлани Крижевської. Вона стала черговою у серії імпрез до 80-річчя знаної мисткині й культурної діячки, яке відзначатиметься у червні. На виставці представлені твори не лише минулих років, а й останні полотна, переважно інтер’єри майстерень авторки та її чоловіка, відомого живописця і графіка Геннадія Гармидера (1945 — 2023).

Нагадаю, що у ці дні (із 24 січня) ще одна експозиція творів пані Світланипід назвою «Наш прекрасний світ» розгорнута в Одеському будинку-музеї ім. М.К. Реріха. З цим музеєм мисткинямає давні партнерські стосунки, як, власне, з багатьма іншими культурними інституціями міста, про що свідчать перманентні проєкти, зокрема нещодавні ретроспекції на вшанування пам’ятіГеннадія Гармидера, втілені зусиллями родини Крижевських-Гармидерів.

За статистично ясною констатацією факту нинішньої виставки прихований екзистенційний зміст, адже більша частина життя художника проходить у його автономному просторі — в стінах майстерні, де кожна річ, аксесуар осмислено накопичувалися роками. Вони мають свою, нехай і епізодичну, функцію, свою «біографію», з часом перетворюючись на артефакт. Майстерня художника — це простір роздумів, спогадів, мрій, переживань, і не обов’язково пов’язаних з мистецтвом. Тиша робітні є своєрідним фільтром небажаних зовнішніх впливів, що інтенсифікує внутрішній монолог творця. Майстерня — це й місце зустрічей, обговорень, точка відліку на творчому шляху художника.

Виставка «Світло надії» Ксенії Стеценко запросила відчути мистецтво, яке формується через спроби, відкриття і внутрішнє пізнання.

Мистецтво — це шлях, де кожен крок має значення. Стиль, майстерність і власний почерк формуються поступово, через спроби, помилки та відкриття. Крок за кроком художник пізнає себе, вдосконалює техніку і відкриває нові горизонти самовираження. У цьому процесі важливі терпіння, уважність до деталей і радість від самого творення. Усвідомлення краси у дрібницях, пошук гармонії в кольорі та формі, сміливе втілення власних задумів перетворюють мистецтво на мову емоцій і внутрішнього світу, яку художник передає глядачеві.

Музей української книги Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського давно став не лише простором, де експонуються роботи знаних майстрів, а й відкритою платформою для нових імен. Тут поруч із визнаними художниками молоді митці представляють свої цікаві творчі ініціативи, отримуючи можливість заявити про себе, випробувати власні ідеї та знайти свого глядача.

Як територія діалогу поколінь і живого мистецького пошуку музей послідовно відкриває виставки, що поєднують досвід і свіжий погляд на сучасний український живопис. Саме такою подією стане персональна виставка Олександра Петровського «Місця мої», що відкриється 21 лютого.

8 січня в Музеї української книги Бібліотеки Грушевського відкрилася персональна виставка знаного митця, голови Одеської обласної організації НСХУ Анатолія Горбенка. Подія-зустріч стала помітним акцентом культурного життя міста, об’єднавши мистецтво, книгу та живий діалог із сучасним українським художником.

Символічно, що саме ця виставка відкрила перший ювілейний рік Музею української книги. У 2026-у цей простір відзначатиме п’ятиліття свого заснування. Відтак виставковий проєкт Анатолія Горбенка став своєрідною точкою відліку ювілейних подій, підкреслюючи роль музею як важливого простору збереження та осмислення української культурної спадщини.

Персональна виставка народного художника України Анатолія Горбенка стала справжнім ретроспективним поглядом на творчий шлях митця.

Представлені картини охоплюють майже чотири десятиліття: від робіт 1988 року до зовсім свіжих творів 2025-го. Глядачі мають змогу побачити ліричні зимові мотиви, український степ, море та затишні куточки Седнева, Одеси й Чорноморська. Художник приділяє багато уваги українському селу. На полотні «Сільське містечко» (2018) показано стару дерев’яну архітектуру, передану густими, фактурними мазками. Інший пейзаж — «Сонце сідає» (2019), де сніг на дахах хатинок буквально світиться від вечірнього проміння, — навіює теплі спогади про спокійні часи. Але експозиція різко змінює тональність, коли переходимо до творів останніх років. Картина з морським узбережжям, де замість відпочивальників бачимо балансуючі камені поруч із протитанковими «їжаками», стає метафорою нашої дійсності.

Наталія Чайчук є не лише очільницею Українського клубу Одеси, громадською активісткою, яка давно формує в нашому місті простір української культури, мистецтва і традицій, а й умілою майстринею.

Війна, розв’язана Росією проти нашої держави, зродила велику потребу в маскувальних сітках для захисників. Наталія Олександрівна була однією з перших, хто плів ті сітки і гуртував «павучків», аби прикрити українське воїнство від ворога.

Дух нації живе в її культурі, адже саме мистецтво формує світогляд, цінності та спосіб мислення народу. Вона є духовним фундаментом, на якому тримається національна ідентичність. А без нього народ втрачає свою унікальність і голос у світовій спільноті. Саме тому відкриття персональної виставки Оксани Здоровецької «Воля в мені» 15 листопада у Музеї української книги Бібліотеки Грушевського стане не просто мистецькою подією, а важливою нагодою переосмислити багатство української спадщини.

Роботи художниці є відображенням української душі, щирої й чутливої. Її картини сповнені любові до рідної землі, до традицій, до людини. Вони нагадують, що культура є пульсуючим серцем нації.

16 серпня в Музеї української книги бібліотеки імені Михайла Грушевського відкрилася виставка «Календар на двох. Графічне десятиріччя». На відкриття зібралися ті, кому близьке мистецтво, що промовляє не голосно, але глибоко: про особисте, щоденне, прожите й пережите.

Пастель і акварель, представлені в експозиції, постають не просто як технічні прийоми, а як засоби щоденного фіксування дійсності — мовчазні сторінки особистого щоденника, написані не словами, а кольором, лінією, ритмом.

«Паперові крила» — так художниця Ірина Резніченко назвала свою виставку графіки, що відкрилася у залі Музею книги в бібліотеці ім. Михайла Грушевського.

Десь у Празі… Десь у Кракові… Десь в Одесі… Назви її робіт. Творчі маршрути художниці… Це просто чудово, коли майстер має таку можливість — мандрувати світом. І мандрівки ці — заради того, щоби уповні оприявнити свій талант.

26 липня в Музеї української книги, розташованому в улюбленій для багатьох бібліотеці імені Михайла Грушевського, відкрилася персональна виставка графіки Ірини Резніченко — художниці родом з Одеси, яка нині живе та працює в Норвегії. Назва експозиції — «Паперові крила» — символічна і промовиста: це не лише метафора творчості, а й вияв внутрішньої свободи, здатності мистецтва долати кордони й обставини.

«Крила, які дарують подорож крізь час і простір, дарують натхнення й відчуття свободи. Вони відкривають нові горизонти, дозволяють побачити світ під іншим кутом, відчути іншу реальність. Навіть якщо ці крила зроблені з такого крихкого й, здавалось би, ненадійного матеріалу, як папір — вони все одно здатні нести вперед, допомагати рухатися, мріяти і творити», — ділиться художниця.

Незважаючи на відстань, Ірина Резніченко не відділяє себе від України. У перші дні повномасштабної війни вона разом з нашою діаспорою в Норвегії об’єдналася для допомоги Батьківщині. Це і збір коштів, й участь у благодійних акціях, і публічне представлення українського мистецтва за кордоном. Художниця активно підтримує ЗСУ, долучається до аукціонів, віддаючи свої твори на доброчинні цілі.

Із 14 червня у залах Музею української книги Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського експонувалася персональна виставка «Графіка сенсів» художниці Тетяни Маслової. Ця подія стала глибоким мистецьким переживанням і тонким емоційним доторком до духовного.

Виставка — не просто галерейний показ. Розмова без слів, діалог у мовчанні ліній, образів і тиші, де кожна робота перетворюється на медитацію, спробу віднайти внутрішню гармонію, зчитати закодовані сенси буття. Простір глибокого переживання, що не диктує, а запрошує. Не ілюструє, а відкриває. У відкритості цього мистецького світу народжується живий, чесний зв’язок між твором і глядачем.

За що ми любимо театр? Запитання, звісно, до переконаних театралів, котрі намагаються не пропустити жодну прем’єру, знають акторів і навіть знайомі з декотрими із них, майже фахово обговорюють та аналізують кожну виставу. Магія театру, якщо ви підпали під її чари, вже нізащо не відпустить вас.

У Празі є театр, властиво, частина Національного театру, який називається Laterna Magika. Ця назва перекладається як Магічний ліхтар. Вона повністю відповідає одній з найважливіших особливостей театру: немовби магічним променем освітити життя з іншого боку. Вчарувати вас. Таких особливостей багато. У театрі ми можемо бути учасниками дійства та навіть персонажами п’єси, вірніше, вистави; можемо бути і режисерами, й диригентами оркестру, і навіть музикантами. Якщо ми любимо театр…

На сцені Одеської опери — «Наталка Полтавка». Це свято подарували нам постановники: Василь Коваль — диригент, заслужений артист України, Вадим Сікорський — режисер, заслужений діяч мистецтв України, Наталія Тарасенко — художниця, Валерій Регрут — хормейстер, заслужений діяч мистецтв України.

Будеш, батьку,
панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Ці рядки, як знаємо, Тарас Шевченко присвятив Івану Котляревському, котрий своєю творчістю увічнив славну дівчину-полтавку на таке ласкаве українське ім’я Наталка. На таку вірну в коханні і в дочірніх почуттях, відзначену багатьма іншими чеснотами, на які — на все це оптом — накинув оком пан Возний, який забажав узяти собі за дружину цю просту, роботящу, розумну, ще й гарну дівчину. На заваді тому стоїть Петро, її коханий, якому заприсягла вірно чекати його повернення із заробітків, щоби не казали люди, що от, мовляв, бідак на сироті-бідачці жениться. Та от біда: роки минають, а його все нема.

У кожного з нас є своє бачення рідної землі й унікальний набір елементів, без яких ми не уявляємо її. Це можуть бути сонячні поля пшениці, мінливе море, яке вабить незалежно від пори року та погоди, заспокійлива мелодія осіннього дощу чи літній аромат солодкої акації. І попри те, що думки можуть відрізнятися, всі вони об’єднані спільним бажанням — жити у вільній, квітучій та незалежній Україні.

Персональна виставка робіт одеської художниці, членкині НСХУ Ольги Погрібної, яку вона презентувала 18 січня в Музеї української книги обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського під назвою «Моя Україна», яскраво відображає глибоку любов і відданість природі, рідній землі та її героям, як історичним, так і сучасним. Експозиція приурочена до Дня пам’яті захисників Донецького аеропорту та Дня Соборності України.

З виставки малярства Світлани Крижевської, заслуженої художниці України, викладачки художньо-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського, в Арт-просторі по вул. Європейській, 67.

Здається, сьогодні майже ніхто вже так не малює. Ці селянські подвір’я та старі хати з усім домашнім спожитком, розмальовані печі, ці піраміди подушок, скатертини, серветки, й усе воно вбирає очі своїми вишитими взорами, а ще — глиняний посуд, мисник, домоткані коци й доріжки… Де ви побачите все це багатство внутрішнього, духовного світу звичайних, як зазвичай мовиться, людей? Тих, котрі спрадавна своїм життям учать нас любити цю землю, шанувати її красу і щедрість. Любити і захищати.

Холодного грудневого надвечір’я у Грецькій залі (не найтеплішій) Українського театру було тепло, й було це теплом людських сердець, які зібралися тут на духовну розмову з тими, кого — і яких — так гостро бракує нині в нашому духовному просторі, в одеському поспільстві.

Хрестоматійні біографії й навіть уривки з творів світлої пам’яті Святослава Караванського (1920—2016); Галини Могильницької (1937—2021), Василя Барладяну-Бирладника (1942—2010), Станіслава Конака (1937—2016), майстерно прочитані тут же, доповнювали портрети й цитати на мультимедійному екрані.

Трапляється, що один випадково виявлений артефакт може через століття змусити схвильованого Хроноса своєю невидимою рукою відкрити нам потайне вікно в романтизоване минуле, вкотре нагадати славні імена невиправних мрійників, чия діяльність продовжує надихати вже нові покоління ідеалістів. Випадково чи закономірно виявлений? — питання спірне, адже відкриттю передувала системна наукова робота. Утім, незаперечним є те, що провидіння подарувало нам кілька рідкісних фотографій, зроблених у 1908 році одним із чільних учасників художньої виставки в чернігівській «Просвіті». Мова — про Михайла Жука.

На першій із світлин — портрет немолодої киянки з мережевним бантом на грудях і в уквітчаній сукні. На жаль, ім’я її нам не відоме. На іншій, зробленій автором, очевидно, в момент формування експозиції, зафіксовано два ряди із шести неоформлених полотен на підрамниках, приставлених до стіни у слабо освітленому приміщенні. На полях світлини, навпроти однієї з робіт, рукою художника вказаний розмірний маркер — висота найбільшого полотна в аршинах і сантиметрах.

Непросто бути художником, коли довкола тебе майже вся родина так чи інак причетна до цього мистецтва, тобто обертається довкола мольберта з палітрою. Невипадково в таких родинах діти, внуки, як правило, ступають на ту саму доріжку.

Бува, спробує нащадок уникнути мистецької долі, приховати власний талант, як природа одразу ж запротестує. Візьме за руку, вручить олівець або ж одразу пензель і виведе на стежину — свою чи не свою, то вже як зірки покажуть. Це не аксіома, звісно, але життєва практика засвідчує живучість таких традицій у середовищі мистців. Та ще коли прізвище достатньо відоме!..

Того дня в бібліотеці ім. Михайла Грушевського зібрались учасники одеського Майдану. Згадували ті події, у декого збереглось відео, обговорювали спогади один одного. У кожного тоді був, мабуть, свій Майдан, але всі жили одним спільним прагненням свободи, утвердження власної гідности — люд-ської, національної, громадянської. Розмірковували, аналізували…

Сигнал тривоги змусив ненадовго спуститися в сховище, і це було трохи навіть символічно. Слухали патріотичні пісні Максима Трубнікова. Говорили про війну.

Одеський художній музей репрезентує велику виставку Людмили Ястреб

Як і в далекі вже нині часи її життя, так і сьогодні художники називають її просто: Люда. Про творчий і жіночий феномен цієї постаті — феномен мисткині й дружини, котра дуже дочасно пішла із життя, розповів художник Віктор Маринюк. Його доповнив колега і друг ще з тих часів Валерій Басанець.

Вони всі були, як нині зазвичай говорять, з однієї команди, а якщо точніше визначити — з одного кола обдарованих мистців, людей неспокійної вдачі, постійного творчого пошуку власного місця у мистецтві, а в цьому сенсі — незгодою з панівним тоді творчим методом соцреалізму, далеким від людини з її внутрішнім світом, її правдивим життям та справжніми життєвими, а передовсім — духовними потребами.

Ретроспекція творчості Степана Химочки

В арт-галереї «Муза» — такому притягальному для багатьох одеських художників центрі — відбулася знакова подія для тих, хто щиро любить живопис і шанує пам’ять яскравого українського митця Степана Івановича Химочки (1936—2020). У цьому камерному просторі (Єврейська, 19) на виставці «Дорога додому» презентовано близько трьох десятків картин та етюдів, у тому числі й таких, що експонуються чи не вперше, з родинного зібрання живописця.

Зауважу, це не перша посмертна виставка вихованця одеської та київської художніх шкіл. На початку 2022-го вже представлялася ретроспекція його картин в Одеському будинку-музеї ім. М.К. Реріха, де також зберігаються роботи Степана Химочки (див. «З когорти обраних», «Чорноморські новини», 2022, №2-3).

І ще раз — про етюди. Всяк, заходячи до виставкової зали по вул. Торговій, 2, щоби побачити цю виставку, з несподіванки зупинявся в подиві. Зі стін, щільно одна при одній, взорували маленькі дива. Властиво — етюди. Всі — невеликого розміру, гарно, зі смаком, оформлені — що особливо цінується в середовищі художників, всі — несподівана зваба очей. Та які ж це етюди? Кожен — справжня маленька картина, достоту викінчена, з ретельно прописаними деталями, окраса для будь-якого інтер’єру. Сказати б: маленький шедевр.

Свою персональну виставку етюдів презентував Анатолій Горбенко, віднедавна почесний член Академії мистецтв України (для Одеси — важлива подія), очільник одеської спільноти художників. Представив на цій виставці експозицію етюдів числом подиву гідним — понад 250 робіт (і це, зізнався, лише невелика частина від того, що лишилося поза виставкою).

Кінострічка «Конотопська відьма» як наш світоглядний маркер

Цими днями подивився у кінотеатрі нову українську стрічку «Конотопська відьма». Не пожалкував.

Розумію, чому цей фільм отримав негативні відгуки від псевдоукраїнської «общественності», зокрема на Одеському кінофестивалі. Мімікрантам ніколи не потрібна сильна, мілітарна Україна, яка цілковито розірве з усім ворожим російським, і такі українці, в яких усе московитське викликатиме бажання стріляти на звук «языка». Їм потрібна така собі «Украина-лайт», така собі майже росія. Радий, що наш кінематограф рухається, розвивається у, хотілося б вірити, правильному напрямку.