Матеріали з рубрикою «Мистецство»

Прем’єрна вистава «Перевізник» за п’єсою драматургині Анни Яблонської в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. Василя Василька

Вона любила життя і вірила в свій талант, черпала з нього, як зі щедрого джерела, повними пригорщами — наче вмиваючись живою водою, і це було те рідкісне відчуття його наповнености й сили, що вело її шляхами творчости протягом усього відведеного їй недовгого життя… Його продовжують усі ті, кого встигла покликати до життя своєю уявою.

…Укласти угоду зі Смертю.

Перевезти на той берег те, що найдорожче, й повернутися назад, і самому відродитися — для життя, для любови, для відродження віри у справжність…

Стрічка «20 днів у Маріуполі» про облогу міста російськими військами в лютому-березні 2022 року отримала нагороду «Оскар» у категорії «Найкращий документальний фільм». Це перша українська робота, удостоєна найвищої відзнаки у світі кіномистецтва. Автори — фотожурналісти Мстислав Чернов, Євген Малолєтка і відеопродюсерка Василиса Степаненко.

Здавалося б, цей результат передбачуваний. До «Оскара» стрічка «20 днів у Маріуполі» визбирала призи чи не всіх фестивалів. Лише місяць тому здобула нагороду Британської академії кіно і телевізійних мистецтв (BAFTA). Торік авторів удостоїли Пулітцерівської премії в номінації «За служіння суспільству». На Батьківщині їх також пошанували: «20 днів у Маріуполі» отримали Шевченківську премію в категорії «Публіцистика, журналістика».

Кожного року у ці березневі шевченківські дні одеські художники немовби звітують творчими здобутками перед своїм, сказати б, патроном. Адже Тарас Григорович починав художником і залишався ним до кінця своїх днів.

Звітують не лише власними творами, а й, передовсім, своєю життєвою позицією, своїм розумінням й усвідомленням високої місії українського митця. Таке ось нині стоїть перед ними особисте завдання. Можливо, і цілком зрозуміло, що в інших країнах трохи інакше з цим. Наша країна — особлива. Навіть з проголошенням Незалежности не припинялася боротьба народу за власну ідентичність. Сьогодні, в часі цілком очікуваної, а все ж несподіваної жорстокої агресії московитів, ця боротьба набула найбільшої гостроти. Саме проблема національної ідентичности цього разу стала визначальною темою і виставки, що експонується у залі по вул. Торговій, 2, і виступів запрошених відомих у місті гостей. До речі, виставка триватиме до 27 березня, тож кожен охочий може ознайомитися з представленими на ній творами.

«Молочайник» — п’єса сучасної української драматургині Оксани Гриценко, написана минулого року про події 2022-го на рідній Херсонщині, — на сцені Одеського театру юного глядача. Режисер-постановник — Євгеній Резніченко.

Театр визначив жанр своєї вистави як трагікомедію. Сміх крізь сльози? Це характерно не лише для нашої літератури, це притаманне й нашій ментальності. Інакше було б часом дуже непереливки. Так і тримаємось, дивуючи багатьох у світі. «Ми дочекаємось! Ми вміємо чекати», — каже у фінальній сцені головна героїня на ім’я Мама. Символічне ім’я…

В Одеському музеї західного і східного мистецтва, як уже повідомляли «ЧН» (див. номер за 8 лютого), експонувалася пам’ятна виставка робіт відомого українського фотохудожника, полеглого торік у Бахмуті героя-захисника Дениса Кривого «Краса Бузького Гарду».

Національний парк «Бузький Гард» входить до списку семи природних див України. Історія його тісно пов’язана з діяльністю Війська Запорозького. Саме тут розташовувався Гард — адміністративний центр Буго-Гардівської паланки. А неподалік проходив кордон трьох держав: Речі Посполитої, Російської та Османської імперій.

Під такою назвою 24 лютого у Всеукраїнському центрі болгарської культури в Одесі відкрилася виставка робіт відомого фотомайстра, члена Національної спілки фотохудожників України Бориса Бухмана.

Співпрацюючи зі Збройними силами України, автор відвідав найнебезпечніші райони Донеччини, Миколаївщини, Херсонщини, зафіксувавши як воєнні будні і звитягу наших військових, медиків, волонтерів, так і життя цивільного населення на цих територіях. Звісно, не обминув увагою і рідну Одещину.

Цими днями редакція «Чорноморських новин» отримала несподіваного листа. «Ваша постійна читачка з Херсона Тамара Качаленко (творче псевдо Vita Black)» — саме так відрекомендувалася авторка листа, до якого додала серію робіт, створених під звуки вибухів та повітряних тривог, і власну світлину з цими роботами.

«Херсон ще живий, бореться, творить та вірить у Перемогу!», — наголосила пані Тамара, поділившись власним творчим кредо, міркуваннями про обпалене війною сьогодення й окресливши свій мистецький шлях. Отож — їй слово.

«Життя прожити — не поле перейти». У сьогодення ця народна мудрість набуває нового звучання. Непорушним залишається зв’язок між поколіннями, коли онуки навчаються життєвої мудрості у своїх стареньких бабусь чи дідусів.

«Тільки старі та діти бачать те, що не помічає більшість людей… Старечі зморшки — це найгарніші письмена життя, за якими діти навчаються читати…» — як влучно сказав відомий французький письменник-романіст Марк Леві.

Війна теж пише свою повість на обличчях людей, вкарбовуючись зморшками та передчасною сивиною. Оскільки старі та діти — найвразливіші верстви суспільства, то війна залишає на них особливо жорстокий слід.

Через товщу історії пробиваються голоси минувшини і нагадують про колись квітучі «дворянські гнізда», як, наприклад, заміський маєток харизматичного Миколи Дмитровича Кузнецова (1850—1929). Мова про Степанівку, село у Лиманському районі, що за якихось 40 кілометрів від Одеси. Подібні напівзабуті садиби ще зберігають ознаки своєї автентичності і здається, що ці давно осиротілі стіни старого одноповерхового будинку раді вібраціям людських голосів, які час від часу порушують їх столітній сон.

Про це пам’ятне місце нагадали організатори виставкової акції «Пленери у старовинній садибі», яка 19 лютого зібрала місцеву інтелігенцію в галереї «Золотий Янгол» Одеського обласного благодійного фонду реабілітації дітей-інвалідів «Майбутнє» (куратор Сергій Сєдих).

Уявляємо собі наших захисників не лише у важкому військовому обладнанні — в шоломах, бронежилетах, у всьому необхідному, часом — людьми особливими. А вони ж, назагал, такі самі, як ми. Кожен зі своїм бекграундом і своїми мріями, відкладеними до перемоги, яка також поки що у мріях. Секрет у тому, що ми бачимо їх очима художника. І це, звісно ж, отой секрет Полішинеля, як мовиться.

Та чи насправді в усьому такі самі? Щоб зрозуміти це, треба подивитися виставку Ольги Погрібної у художній залі по вул. Торговій, 2.

Окрім права на правду, мистець має право на, так би мовити, особисту ідентифікацію з героями свого часу, який — той час — відображає у своїй творчості. Маляр, кінематографіст, літератор… Крізь особливу оптику свого таланту він/вона прозірливо бачить те, чого не бачимо ми. Бачить мрію в очах тих, кого змальовує — у важкому обладнанні, в шоломах та бронежилетах, у всьому необхідному — там, де щохвилини чатує смертельна небезпека, де світ стає обертом і земля сама злітає до неба, наче просить у нього захисту.

«Ренесансно-барокові» зали Одеського музею західного і східного мистецтва привітно розкрили свій простір 150 творам нового бенефіціара — народного художника України і громадського діяча Анатолія Горбенка, який 8 лютого таким творчим звітом відзначив своє 80-ліття.

Коли твоєму незаангажованому зору відкривається добротний живопис, написаний так, як за законами виду й жанру, зі знанням технології зроблена хороша річ, то тебе охоплює відчуття причетності до справжнього мистецтва. Виникає бажання розтягнути в часі мандрівку залами, але вже без натовпу, знайти «свої» акценти, аби подовжити пережиту тиху радість і моральне задоволення від побаченого.

Щоб краще зрозуміти феномен митця, якого ось уже сімнадцятий рік більшість знає як невтомного керівника одеської спілки художників, спробуємо дещо абстрагуватися і роз-глянути його творчість у ширшому контексті. В експозиції домі-нантним є пейзаж. Авторові цих великоформатних полотен притаманний тісний зв’язок із природою, яку він тонко відчуває і з великою любов’ю не просто передає — він її оспівує. Картину важко описати словами, вона постає перед нами в гармонії фарб і ліній, викликаючи певний душевний стан і залишаючи в пам’яті образ, який у словах втрачає контури. На ці думки наводить і метафорична назва виставки — «Подих моря у співах степу».

На пам’ять спадають слова нашого вчителя Валерія Гегамяна, який казав, що «писати — це як співати». Він збуджував у серцях учнів пафос пристрасного служіння мистецтву, недолюблював кар’єристів; не був ні представником богеми, ні художником-чиновником, закутим у мундир, а, швидше, художником-мислителем й аскетом. Спілкування з такою особистістю не проходить безслідно.

Анфілада чотирьох зал Одеського музею західного та східного мистецтва ледь умістила велику персональну виставку — понад 150 робіт — Анатолія Горбенка, очільника Одеської обласної організації НСХУ, народного художника України, з нагоди його 80-річчя.

Життя творить мистецтво чи мистецтво творить життя? Вочевидь, істинним є перший постулат. Творчість Анатолія Горбенка одразу в такому обсязі неспростовно доводить це. Так, мистець зображує життя в його цілком реальних проявах, і це цілком реальне життя через портал його бачення, його сприйняття дійсности постає перед нами на його картинах немовби осяяним уже іншим світлом, постає вже немов умитим чистими променями цього світла, що струменить з відкритої для світу душі мистця.

В Одеському музеї західного та східного мистецтва 3 лютого відкрилася виставка робіт фотохудожника Дениса Кривого, який у травні минулого року загинув у Бахмуті.

До війни Денис Кривий був натуралістом, знімав природу, друкувався в «National Geographic Україна», перемагав у багатьох міжнародних конкурсах і входив у топ-100 фотографів світу. Він по-особливому вмів бачити природу у всьому її розмаїтті, зауважувати такі деталі, які може помітити лише справжній художник.

У Культурному центрі Посольства України у Франції відкрилася виставка картин одеського художника Ігоря Гусєва під назвою «Високоточна любов, або Третя світова війна».

В експозиції представлені роботи, в яких авторське бачення підриву росіянами Каховської ГЕС доповнюється баченням штучного інтелекту. До уваги глядачів і нові малюнки із щоденника художника «Третя світова війна», які він створює на обкладинках старих книжок, змінюючи або доповнюючи деталями за допомогою мемів.

26 січня на платформі Одеської обласної організації НСХУ стартувала виставка акварелі — прелюдія міжнародної та всеукраїнської бієнале «Море акварелі» (куратор А. Кравченко).

Більше 70 творів у цій популярній техніці сформували різноманітну експозицію, яка в перспективі автоматично стане одеським сегментом масштабнішої фінальної імпрези в Центральному будинку художника (Київ). Тож запрошуємо усіх, кому не байдужий стан вітчизняного мистецтва у цій царині, відвідати виставку, розгорнуту у великому залі спілки (вул. Торгова, 2).

Акварель (італ. — лат. — вода) — водяна прозора фарба, має тонко протертий пігмент та великий відсоток клейкої речовини (до клею додається мед, цукор, гліцерин). Виробляється у вигляді твердих плиток; напівм’яка — в керамічних ванночках (кюветках), м’яка — в тюбиках… Також аквареллю називається техніка малярства або твір, виконаний цими фарбами.

(«Образотворче мистецтво. Енциклопедичний ілюстрований словник-довідник». Упорядник — Анатолій Пасічний).

На виставці творів художника Дениса Метеліна «Декомунізація» в Одеському національному художньому музеї

Комусь, можливо, вже набридло це слово, а для когось процес видається недостатньо активним. У художника Дениса Метеліна — свій погляд на проблему. Він трохи іронічний, часом з гумором, а бува, що й драматичний. Властиво, мистець, його творчість — це, як правило, позиція, це — ставлення.

«Прибрати геть не можна залишити» — це парафраз відомого вислову. Чи зроджується така дилема серед нашого поспільства — про це статистика не говорить. Ким апріорі може ідентифікувати себе обиватель, коли не фотографується навіть, а лише проходить попри монументальну — на віки утверджену тут своєю присутністю — величну постать графа на одеській демократичній Соборці? Губернатор краю, імперська назва якого нічим українським навіть не пахла? Та вже лишень одне це не залишає місця для ідентифікації себе українцем. У кращому випадку він лише гордо скаже, що він — одесит. Та одесит, звісно, не рязанець і навіть не пітерець. Або коли йде він колишньою Італійською вулицею, а його там стрічає дженджуристий денді з тростиною і в циліндрі? І річ тут зовсім не в постаті цього поета і не в його творчості. Це так само лише один з маркерів імперії, отого «руzzкого міра», який хоче утвердитись тут назавжди. Й робить це звичними для себе способами — крилатими ракетами.

Декотрі гадають собі, що війна обмине їх. Але ж ні, вона зачепить кожного в той чи інший спосіб. Пам’ятаємо той «прильот» до музею. Тепер вхід до експозиції виглядає дещо інакше, ніж раніше. Йдеш, минаючи знайомі інтер’єри, і наростає в душі якась тривога, непевність…

Одеська художниця Тетяна Маслова, викладачка на художньо-графічному факультеті у Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського, виставила частину своїх творів у Книгарні-кав’ярні, що на вул. Катерининській, 77.

Часом трапляються в нашому житті несподівані збіги радісних обставин, витісняючи все інше та відгортаючи завісу людської долі. Цілковито фантастичним, емоційно наснаженим стало відкриття цієї невеличкої виставки, перетворившись на зворушливу зустріч, на вияв щирості та глибини почуттів.

Усміхаються зі стін великої читальні Одеської національної наукової бібліотеки квіткові натюрморти народної художниці України Галини Кравченко, академіка, кавалера ордена Княгині Ольги двох ступенів. А поміж ними — твори 19-річної Вікторії Кравченко, також випускниці — з відзнакою — художнього коледжу ім. М.Б. Грекова, нині студентки Київської державної академії декоративно-ужиткового мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука, учасниці ХІІ Всесвітньої виставки акварелі в місті Фабріано (Італія), Всеукраїнської програми «Золотий фонд нації. Україна. Європа. Світ». Роботи молодої художниці — в музейних та приватних колекціях в Україні та поза нею.

Мати і донька.

Якщо душі наших найдорожчих десь поряд з нами невидимо — а ми здебільш віримо в це — і якщо пильно стежать вони, як ми тут, у житті своєму, без них і з ними водночас, і якщо ми з ними водно — як і за життя їх тілесного, — то душа Галини Кравченко просвітлено упокоєна. Її діти, її квіточки, котрих несподівано полишила в непорадну годину, пишно квітнуть у її саду, бережуть пам’ять про неї не лише в серцях своїх, а й у всьому тому, до чого покликала їх доля.

Якось так несподівано в Одесу повернулася із небуття, із забуття-непам’яті її невизнана свого часу донька і цілком можлива у майбутньому гордість Анна Яблонська…

У неокрайому безмірі мистецького центру Віри Холодної, який своїми розмірами (а того вечора — ще й нечисленністю, властиво, публіки, що мала би все-таки заповнити цей простір) нагадував ангар без літака, могло б навіть видатися, що от зараз ці такі прихильні до нас гості, зобачивши цю дрібку людей, розчаруються та з тієї гіркоти полетять назад у свою Прагу.

6 жовтня в Одеській обласній філармонії ім. Давида Ойстраха відбувся авторський концерт Володимира Зубицького «За Україну помолюсь», присвячений 70-річчю композитора, баяніста і диригента, вихованця Київської національної музичної академії, учня М. Скорика (клас композиції) та В. Бесфамільного (баян).

У концерті, під орудою Дмитра Радика (1-е відділення) програму втілювали Національний одеський філармонійний оркестр (головний диригент і художній керівник, народний артист України Хобарт Ерл) і Народна академічна хорова капела імені Павла Чубинського (художній керівник Дмитро Радик, Київ).

«Довбуш» крокує Україною, і не тільки. Одночасно відбувається широкий прокат фільму в Німеччині.

Історичну стрічку Олеся Саніна вже побачили жителі Львова і Києва, Чернівців та Івано-Франківська. Нині прем’єра — в Одесі.

До другої річниці від дня смерті Олексадра Ройтбурда (1959—2021) на могилі митця встановлено надгробний пам’ятник за моделлю скульптора і живописця Валерія Басанця та за безпосередньої участі скульптора Миколи Худолія.

Ця подія викликала у мене бажання розлогіше розповісти про творчість і художні принципи Валерія Лукича Басанця.

У виставковій залі Одеської обласної організації Національної спілки художників України, що за адресою: вул. Грецька, 20, відкрилася виставка малярської творчості одеської мисткині Ольги Погрібної.

Візуальний план виставки сформований полотнами двох жанрів олійного живопису — краєвиду і портрета, створеними в період нинішньої війни росії проти України…

Минулої п’ятниці наш Український академічний муздрамтеатр ім. Василя Василька завершив свій театральний сезон виставою «Карпатський вестерн». Режисер — Максим Голенко (що вже перебрався до славетного Львівського театру ім. Марії Заньковецької), художник — Юлія Заулична, музичне оформлення — Вадим Бассараб, пластичне рішення — Павло Івлюшкін, заслужений діяч мистецтв України.

Про що вистава? Невже про ковбоїв, бандюків, роковану жінку, чисту й невинну головну героїню… тут можна продовжити. А от і ні. Тобто майже ні, тобто все це у виставі є, бо таки ж вестерн. Є дівчина Марічка (ну хіба може карпатська дівчина зватись якось інакше?) і є двоє рідних братів, гонорових легінів з топірцями, обидва прагнуть взяти собі за дружину саме її, найгарнішу, не поступаючись один одному ні на йоту. Молодший, Янчо, таки любить її по-справжньому, старший, Василь, лише говорить, що любить. Все це досвідчений глядач бачить одразу. Наш глядач залюбки дивиться такі речі. Тому-то глядна зала щоразу виповнена. До того ж — вестерн!

Та й дав же Господь нам сусідів — щоб ми, боронячись од них та побиваючи їх, вилюднювали і ставали на ноги по тривалих часах поневолення, подібно до того, як одужує хвора людина після тяжкої недуги, як виліковується після важкого поранення воїн-герой та поривається знов у те саме пекло, де смерть засіває, а життя усе-таки знаходить заціліле колосся й відроджує до нового життя і колосся те, і ту ниву…

Про це думалось у залі Одеської філармонії, та навіть раніше — під час пресконференції чотирьох неймовірно обдарованих талантами любови — до Вітчизни своєї, до людей, до обраного в житті шляху, до невтолимої спраги шукати можливості, щоби завше бути корисними саме там і в тому часі, де доконечна в цьому потреба — мисткинь, винятково творчих та глибоко патріотичних.

Обласні художні виставки з нагоди днів матері та пам’яті і примирення міцно утвердилися в презентаційному репертуарі Одеської обласної організації НСХУ — цієї на сьогодні найбільш монолітної та громадсько-активної творчої спільної України. Незважаючи на той скорботний факт, що нинішня імпреза (відкрилася 5 травня у виставковій залі НСХУ, що на вул. Торговій, 2) відбувається на похмурому тлі війни і тривоги, у залі панувало відчуття піднесення й доброзичливості.

Цей проєкт є своєрідним творчим каталізатором, адже збільшується вага тематично вмотивованих творів, а відтак зменшується відсоток формальних учасників. Безсумнівно, кожен автор прагнув поділитися своїми напрацюваннями і докласти зусиль до створення у глядача святкової, емоційно насиченої атмосфери. Нам так бракує нині відрадного! У цей карколомний час не тільки творчий процес, а й подібні імпрези, як, власне, й сталося під час відкриття цієї виставки, періодично переривають сирени повітряної тривоги. Можливо, тому важко уникнути певного пафосу. Навіть за зовнішнім спокоєм і вдаваним благополуччям струни нашої душі гранично натягнуті.

Присутніх привітали голова правління облорганізації НСХУ, народний художник України Анатолій Горбенко, куратор виставки, заслужений художник України Сергій Савченко та почесні гості — представниця Уповноваженого із захисту державної мови Ярослава Вітко-Присяжнюк і доцентка ОНУ ім. І.І. Мечникова Ірина Нечиталюк.

І знову про весняний розмай нагадала нам творчість одеських митців — викладачів кафедри рисунка, живопису та архітектурної графіки Архітектурно-художнього інституту Одеської академії будівництва та архітектури.

Чудова експозиція, яка об’єднує різні стилі та напрямки живопису, відкрита для перегляду у виставковій залі «Будинку з янголом» (Дитячому реабілітаційному центрі імені Бориса Литвака).

Творчість живописця Геннадія Кіма (смт Саврань) давно приваблює мою увагу своєю позитивною енергетикою та «ретроспективною» технікою письма. Нещодавно вдалося не тільки безпосередньо споглядати його камерні, медитативні й не позбавлені декоративності пейзажі, а й поспілкуватися з ним особисто. 27 квітня виставка творів цього самобутнього митця відкрилася в двох невеличких залах Одеського муніципального музею особистих колекцій ім. О.В. Блещунова. Представлено 35 полотен.

«Пуантилістичні» пейзажі Геннадія Кіма споглядальні, а відтак ліричні, ніби варіації на одну тему — торжества світла, сонцепоклоніння, яке для самого автора має, швидше, християнські смисли у дусі пантеїзму. У ширшому сенсі це своєрідна метафора, поетична ідея присутності Бога.

Якщо порівнювати з музикою, то за формою представлені полотна близькі до короткого ноктюрну, а в експози-ційному ряду — до дивертисменту. В них не тільки зникає сюжетність, але й нівелюється сама предметність, яка зводиться до плями, силуету, що розчиняється у потоці світла. Предмет — як натяк, ніби спогад. Отримуючи безпосередні імпульси від натури, не пориваючи з предметним світом, твір художника таким чином набуває символічного звучання. До речі, порівняння з музикою не випадкове, адже поді-бну асоціативність викликають й окремі назви полотен, як, наприклад, копія дипломної роботи «Мелодія південного моря» (оригінал не зберігся). Свого часу ця картина експонувалася на міжнародній студентській виставці.