Матеріали з рубрикою «Людина і час»

24 лютого вшановувалося 160-річчя від дня народження Івана Липи — видатного громадського і політичного діяча, одного із провідників ідеї української державності та соборності, лікаря, письменника. Він увійшов в історію як комісар визвольних змагань в Одесі у 1917-у, міністр віросповідань та охорони здоров’я Української Народної Республіки у 1919-у, член комісії з підготовки Конституції УНР у 1920-у. А ще ми пам’ятаємо його як батька Юрія Липи.

Чи може бути людина щасливою в особистому житті, коли вона повністю віддається громадянському обов’язку? Напевне, може, якщо поряд — кохана дружина, дах над головою і є надія на створення міцної і дружньої родини. На жаль, не всі жінки, до яких торкнувся своїми почуттями Іван Липа, засвітили вогник надії на щастя в його житті.

Що ми знаємо про Бориса Грінченка? Журналісти, письменники — пишуча братія, філологи — назагал, себто люди, котрі зробили своїм фахом слово. А поспільство? Наскільки поспільство потребує знань про таких людей? Хіба що ті, хто близько цікавиться. Питання риторичне.

Можливо, такими думками переймався історик і письменник Ігор Стамбол, коли наблизився до цієї теми, коли заходився писати свою книжку. А може, якраз навпаки — задля інтриги. Ніхто автора про це не запитував під час презентації новодруку. Як будь-якому авторові, йому хочеться, щоб книжка мала своїх читачів, і бажано — якнайбільше. Тим-то й назвав її досить інтригуюче — «Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка».

6–11 листопада в Одеській національній науковій бібліотеці проходить цикл заходів, присвячених 90-річчю від дня народження Григорія Дем’яновича Зленка (1934 – 2015) — письменника, літературознавця, бібліографа, заслуженого діяча мистецтв України. Проводяться вони відповідно до постанови Верховної Ради «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024/2025 роках».

Центральною подією стане сьогоднішня презентація наукового видання «Невтомний шукач скарбів духовних: книжки з автографами з колекції Г.Д. Зленка у фонді Одеської національної наукової бібліотеки».

Слідами поета і педагога Аркадія Казки

У статті «Одеська адреса Аркадія Казки», опублікованій у «Чорноморських новинах» 23 травня ц.р., автор цих рядків оприлюднив архівні матеріали щодо вірогідного мешкання талановитого українського поета, перекладача і педагога в Одесі під час його викладацької роботи в 1925 — 1929 роках на посаді вчителя української мови в залізничній трудовій школі № 77. Раніше відомий одеський письменник і краєзнавець Григорій Дем’янович Зленко (1934—2015) у своєму нарисі «…Світу білого не випив», вміщеному в книжці «Подорож у минуле: розповіді про пошуки і знахідки» (Одеса, «Маяк», 2010) встановив місце розташування цієї школи за тодішньою адресою: «вул. Свердлова (тепер Канатна. — Примітка Г.З.), 89». Зараз у цій будівлі — Одеський ліцей №59.

А як щодо місця проживання поета? Ретельно вивчивши отримані на платній основі електронні копії документів слідчої справи НКВС, відкритої проти А.В. Казки в Одесі у 1929 році у справі «СВУ», що збереглася у фондах Державного архіву Чернігівської області, я опублікував обґрунтований висновок про його вірогідне місце мешкання із сім’єю в нашому місті за адресою: вул. Пироговська, 3, кв. 6. Ці ж копії в електронному вигляді у вересні я передав для поповнення фондів до Одеського літературного музею.

Пам’яті Олександра Шкуропата

Час, ніби море, на гребнях хвиль своїх
несподівано виносить призабуті імена і події.

Через значний відтинок часу після прижиттєвих відбулася ретроспектива живописних і графічних творів О.М. Шкуропата (1964—2008) із символічною назвою «Відродження» — меморіальна виставка пам’яті одеського живописця та графіка Олександра Йосиповича Шкуропата». Відкриття цієї досить камерної експозиції творів із приватних колекцій, що займає дві затишні зали Одеського муніципального музею особистих колекцій ім. О.М. Блещунова, відбулося 3 жовтня у колі шанувальників художника. Куратор — краєзнавець і колекціонер Едуард Ратушняк.

Зі слів організаторів, виставка логічно переросла у тривалий проєкт, оскільки зараз укладається каталог творів мистця з наступною презентацією; знято першу частину однойменного документального фільму «Олександр Шкуропат. Відродження», на етапі підготовки — його друга частина. Подібні заходи мають не лише гуманітарну складову, а й у перспективі сприятимуть просуванню творів художника на артринку. Як творча особистість митець може відбутися і в майстерні, але як соціально-культурне явище — лише завдяки синергії його шанувальників.

6 жовтня сповниться 160 років від дня народження видатного українського вченого-правника, громадського і політичного діяча Сергія Шелухіна (1864 —1938). Сучасники називали його оборонцем української національної ідеї, а дослідники сходяться в тому, що його діяльність стала своєрідним «правовим виміром» процесу державотворення. З-поміж одеситів вагому лепту у вивчення життєвого і творчого шляху цієї постаті, безпосередньо пов’язаної з нашим містом, внесли, зокрема, Григорій Зленко, Анатолій Мисечко та Олександр Музичко.

Сергій Шелухін народився в селі Деньги Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Золотоніський район Черкаської області). Сім’я мала глибоке українське коріння. Одна з гілок родоводу бере свій початок із XVIII ст. від полковника Панькевича, соратника Богдана Хмельницького. Батько, Павло Якович, був офіцером російської армії, й носив змінене на російський лад прізвище Шелухін (справжнє — Шолуха). Після тяжкого поранення у 40-річному віці капітан Шелухін одружився з деньгівчанкою Явдохою Григорівною Демченко. Невдовзі, (6)19 жовтня 1864-го у них народився син Сергій.

Про релігійність та містичний досвід Івана Франка

(Закінчення. Початок у номері за 19 вересня)

— Яку роль відігравала віра у практичному й професійному житті Івана Франка?

— Вона була одним із джерел, звідки він черпав натхнення, брав сюжети для творів, адже багато з них мають релігійні мотиви. Той же ж Мойсей. Під час вікової авторевізії Франко цікавився апокрифами, його завжди цікавили неканонічні версії того, що відбувалося в часи перших християн. Усе це знаходить втілення в його психологічній прозі. Франко переходить від реалізму, накинутого Драгомановим, до модернізму. Його починають цікавити не стільки соціум та його проблеми, скільки душевні переживання людини в контексті цих проблем. Власне, саме в акценті на внутрішньому світі людини відображаються релігійні погляди самого Франка.

Про релігійність та містичний досвід Івана Франка

Постать Івана Франка є з одного боку доволі відомою в Україні та світі. Проте і не повністю дослідженою та неоднозначно сприйманою через його контроверсійні погляди, зокрема у царині релігії. Рік тому вийшла книга-монографія доктора Ігоря Медведя «Пророк чи єретик? Релігійний світогляд Івана Франка та його взаємини з духовенством».

Ті, хто знає про наукову педантичність і скрупульозність дослідника, з радістю зітхнули: що це питання нарешті вже не буде таке вкрите порохом-павутиною мітів та стереотипів, що досліднику вдалося його просвітити. І це, певно, перша думка, яка звучить у всіх рецензіях та відгуках на книгу.

«На цю книгу ми давно вже чекали. Про релігійність Івана Франка — чи, навпаки, про його безбожність — у літературі гуляє чимало домислів та припущень, які накопичувалися вже більше століття. Опубліковані також ґрунтовні дослідження відомих франкознавців, хоча теми релігійності Франка вони торкалися лише принагідно. Відтак ситуація аж благала, щоб з’явилася чиясь доброзичлива й господарська рука, яка увесь цей доробок — часом аж надто полемічний та емоційний — належно упорядкує», — написав з нагоди виходу цієї книжки Мирослав Маринович.

До 100-річчя від дня народження Людмили Семикіної (23.08.1924 — 12.01.2021)

Ця художниця більше відома як мисткиня з когорти шістдесятників і близька подруга Алли Горської, авторки проєкту вітражу «Шевченко. Мати» у вестибюлі Київського державного університету з драматичною долею, по-варварськи знищеного молотком ще до офі-ційного відкриття. І менше або майже не знана як авторка оригінальних костюмів у народному стилі, а передовсім — як авторка чисельних картин — краєвидів, портретів — про Одеський порт, який любила так само, як рідну Одесу, де побачила світ 100 років тому.

Людмила Семикіна… Правдоподібно, її предки були тими козаками, котрі штурмували фортецю Хаджибей та залишилися тут розбудовувати місто. В часі жорсткого російщення краю їхнє козацьке українське прізвище Семикінь було змінене на російський копил. Принаймні, її батько вже був Семикіним…

Три захоплення були у юної художниці: Одеса, море і порт, змалюванню якого віддавала увесь свій вільний час. Там, що називається, кипіла робота. Людмила прилаштовувалася з етюдником так, щоб нікому не заважати, і працювала, забувши про все на світі. Зазвичай то були портрети робітників. Не просила нікого позувати, малювала, як мовиться, в один сеанс. Це додавало її портретам тієї динаміки, експресії, які даються найважче. В часі ремонту малювала океанські судна, зображувала їх крупним планом, що підкреслювало їхню міць, а уява глядачів домальовувала їх десь посеред розбурханого океану.

Він народився і виріс під сонцем Українського Півдня. Вижив у віхолі Першої світової війни. Був свідком Української революції. Воював за вільну Литву. У рядах литовської армії вступав до Вільнюса. Пройшов через горнила сталінських репресій і повернувся. Добився реабілітації та зустрів розпад СРСР. Він знову побачив Литву й Україну незалежними. Коротка оповідь про довге життя Вітаутаса Жостаутаса.

Головний герой відомого твору Володимира Лиса «Століття Якова» мав декілька прототипів і прожив ту ж епоху, що й наш герой. Утім, на відміну від поліського Якова, збірного образу, талановито укладеного митцем, наш — реальний, одеський, поки не дочекався свого літературного майстра. Думаю, це попереду.

(С. Караванський, О. Різниченко, В. Барладяну-Бирладник)

Є щонайменше два інформаційні приводи для публікації на шпальтах «Чорноморських новин» цієї статті відомого літературознавця, кандидата філологічних наук, доцента кафедри теорії літератури та компаративістики Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Миколи Пащенка. По-перше, серпень — місяць народження Василя Барладяну-Бирладника (23.08.1942 — 3.12.2010), а по-друге, ім’я цього талановитого поета, історика мистецтва, публіциста й активного учасника руху опору тоталітарній системі недавно увічнене у назві однієї з вулиць (колишня Омська) нашого міста. Як відтепер закарбоване на мапі Одеси й ім’я ще одного славного нашого земляка — знаного мовознавця, поета, перекладача, понад 30-літнього в’язня радянських таборів Святослава Караванського (24.12.1920 — 17.12.2016): на його честь перейменована одна з центральних вулиць — Жуковського.

Статтю, вміщену у збірнику «Осягнення художності: рецепція літературознавчого та художнього тексту» (Одеса, «Астропринт», 2021), передруковуємо з люб’язної згоди автора.

Часто доводиться чути нарікання на те, що багатостраждальна Україна сама стримує московську орду, тоді як більшість європейських держав ставляться до нашої війни як до чогось далекого, абстрактного. Такого, що не надто впливає на їхнє повсякденне життя. Нам від цього прикро й сумно. Мабуть, те ж саме відчували чехи в 1938 році. Або фіни в 1940-у. З іншого боку, треба розуміти, що позиції держав не змінюються раптово. Хто ж, як не ми, повинні забезпечити базис для того, щоб процеси йшли у вигідному для нас напрямку?

Утім, і позитивних прикладів, коли іноземці закохуються в Україну, є предостатньо.

Ось що написав мені італієць Массімо Піллоні: «Мені подобається вивчати вашу мову, і я сподіваюся, що незабаром зможу спілкуватися й писати тексти без допомоги перекладача. Почав я вивчати українську щонайменше рік тому. У лютому 2022-го, коли почув про можливе вторгнення в Україну російських терористів, захотів якомога більше дізнатися про українську культуру, з якою досі не перетинався. Почав шукати інформацію про ваших найвидатніших письменників, спробував знайти італійські переклади класичних романів або поетичних збірок. Дещо вдалося знайти завдяки допомозі моєї університетської професорки і перекладачки Ярини Груші, але це були твори мовою оригіналу. Це й стало поштовхом до глибшого вивчення української…».

Цього року уже вдвадцяте відзначатимемо велике свято — День Державного прапора України, яке встановлене указом президента Л. Кучми № 987/2004 від 23 серпня 2004 р., доповненим указом президента В. Ющенка № 602/2009 від 23 серпня 2009 р.

Напередодні цієї дати хочу розповісти про двох знакових українців — підпоручника Армії УНР Василя Бибіка, який у березні 1917-го ніс синьо-жовтий стяг на маніфестації в Одесі, й уродженця нашого міста Георгія Москаленка, який у ніч на 1 травня 1966-го підняв українське знамено над Київським інститутом народного господарства.

2 серпня у Музеї геноциду «Територія пам’яті» відкрилася виставка, приурочена до 80-х роковин геноциду ромів.

Виставка «Пораймос: забутий геноцид», автором якої є директор музею Павло Козленко, не просто про тисячі загиблих у роки Другої світової війни представників ромської національності, а про конкретних людей, про їхні життєві долі, знайомство з якими робить глибшим наше сприйняття трагедії і сили ромського народу.

Наприклад, нікого не залишить байдужим доля Альфреди Марковської, яка під час Другої світової врятувала від смерті майже п’ятдесят єврейських і ромських дітей.

Світлій та вічній пам’яті Ірини Фаріон

19 липня біля під’їзду багатоквартирного будинку, де у заповненій книгами квартирі вона мешкала, було застрелено видатну українську мовознавицю, професорку, докторку філологічних наук Ірину Фаріон. Під час повномасштабної війни росії проти українського народу було багато смертей військових та цивільних, але це вперше так зухвало ворог продовжив справу своїх прямих попередників — комуністичних катів Судоплатова та Сташинського.

У ці дні вже з’явилося та ще з’явиться багато дописів про Ірину Дмитрівну. Безумовно, найціннішими будуть тексти авторства найближчих друзів, колег, учнів. Я не належав до цього найближчого кола, не є філологом, а проте, відчуваю духовну потребу написати цей текст, адже мав за честь досить тривалий час знати пані Ірину, іноді спілкуватися з нею, поділяв її світогляд, коментував та популяризував її творчість, наші статті видавалися під однією обкладинкою збірників, майже завжди отримував від неї схвальні відгуки про свою діяльність. І головне — вона цікавилася Одесою, цінувала це місто як місто С. Караванського та О. Різникова, й тому Одеса має вшанувати її пам’ять, зокрема, й цими рядками.

Коли потрапляю до своєї майстерні, то часто милуюсь портретом Івана Івановича Козирода, який я намалював три роки тому, невдовзі після того, як на 98-у році життя цей чоловік овдовів. Погляд портретованого спрямований у майбутнє із думками про минуле… Тепер, коли Івана Івановича не стало, ця графічна робота набуває підвищено емоційного звучання як свідчення тривалих і високих переживань мудрої людини, сприйнятих через призму часу, як артефакт, набуток історії.

Пригадую, це був короткий сеанс у його квартирі, не більше 30—40 хвилин. На порозі свого століття господар охоче погодився на поді-бний контакт, я ж боявся його втомити, що тільки додавало роботі емоційності. «У мене тепер багато часу», — не раз наголошував мій візаві. Конструктивна форма схоплювалась відразу, а пластичне обличчя «ліпилося» легко. Як не погодитися з тими, хто стверджує, що літню людину малювати значно цікавіше, адже на її обличчі прочитується біографія. Це вже був другий мій портрет шанованого Івана Івановича. Перше, дещо гротескно вирішене, зображення я створив десь у 2018-у і подарував Козиродам, але, на відміну від останнього, ніколи не показував на публіці.

На певному етапі у моє життя ця особистість увійшла природно, як закономірність — на одних і тих самих частотах у потрібний час у потрібному місці. Зараз не пригадаю деталей, але, швидше за все, наше знайомство відбулося на одній із виставок 2010 року, можливо, наших спільних знайомих — Степана Химочки чи Зої Пасічної, а можливо, й на черговій ретроспекції Михайла Жука, яку проштовхував невтомний Тарас Максим’юк. Незважаючи на 35-літню вікову різницю, ми відчували духовну спорідненість, що завжди робило наше спілкування змістовним і невимушеним.

Руслан Антонюков, голова громадської організації «Воїнське братство «Гідність і честь», учасник АТО — людина, яка пережила важке поранення, але не сидить, склавши руки, бо просто не вміє цього робити. У 2018 році він разом з другом, пужайківським фермером, меценатом Сергієм Покотилом і його сином Артемом відкрили завод з виробництва пелетів із соломи та кукурудзиння для обігріву приміщень — перший на півночі Одещини. А тепер ще й очолює волонтерський рух у Балтській громаді.

Зазвичай мовчазний і суворий на вигляд, під час нашої зустрічі, що відбулася наприкінці березня, Руслан розговорився. Напевно, тому, що ми згадували про Сергія Покотила, який не дожив до повномасштабного вторгнення, але залишився у пам’яті, зокрема й мудрими висловлюваннями, що не втратили актуальності й сьогодні. Одне з них красномовно характеризує й життєвий принцип Руслана Антонюкова: «Краще щось одне маленьке зробити, ніж багато говорити про те, що «все погано». Зроби сам щось хороше! Подивись, он — яма на асфальті. Купи мішок цементу і залатай одну яму. Нас — сорок мільйонів! Залатаємо 40 мільйонів ям!». Або ще: «У нас хлопці, які повернулися з АТО, розчинилися серед інших, уже не носять плямисту робу — зносилася. Скалічені душі й тіла… Їм потрібна допомога. Руслан, як ластівка, б’ється об скло. Ми розуміємо, що вони все одно (рано чи пізно) запитають: чому?».

Не відзначаємо сумні дати — лише пам’ять, лише гірке каяття: не повірили, не підтримали, не розгледіли… Й цим допустили до непоправного… 25 березня — роковини вбивства В’ячеслава Чорновола.

«Я ніколи не повірю, що злодій може бути патріотом», — сказав колись В’ячеслав Чорновіл. Це було ніби давно, а насправді — вже у наш час, в епоху відродженої Незалежности. І хтозна: якби його обрали президентом, якби розгублений та ніби сп’янілий від несподіваної волі народ, котрий, як правило, обирає не тих президентів, не тих депутатів, обрав тоді В’ячеслава Чорновола, якби його не вбили — підло й боягузливо, зі страху (бо він таки міг бути обраним), то чи не пішла б наша країна правильним шляхом, а не кривулястими стежками за вказівками хижого сусіда та його емісарів у нашому державному керівництві? І чи оддали б отак бездумно, по-дурному свою ядерну зброю, позбулися літаків і всього, чим сьогодні можна було б стримати ворога ще на самім початку війни — та й чи розпочалася б вона? І чи було б захоплення наших територій? І чи?..

На 87-у році життя помер український політик та політв’язень радянських часів Степан Хмара, повідомила у фейсбук його дружина Роксолана. Останнім часом він лікувався від онкологічного захворювання.

Степан Хмара казав, що він ніколи не бачив тієї України, про яку мріяв. І саме цим пояснював свою багаторічну опозиційність до влади. Дисидент й антикомуніст, він був в опозиції все своє політичне життя. Так було у радянські часи, так було після проголошення незалежності України.

15 тез Ігоря Козловського про ідентичність та українську ідею

16 лютого історикові та релігієзнавцю Ігореві Козловському мало б виповнитися 70. У 2016—2017 роках він провів у полоні бойовиків так званої «ДНР» 700 днів. Після звільнення у грудні 2017-го науковець активно виступав та читав публічні лекції про свій досвід, адже вважав себе «боржником свободи і любові». У хабі «Освіторії» у 2020-у Ігор Козловський розповів про те, що таке ідентичність, як відбувається дорослішання особистості та нації і чим пахне «хліб зі свободи». Повну лекцію можна переглянути у записі на youtube-каналі «Освіторії». Нижче — її стислий конспект.

Ідентичність — це відповідність, тотожність. Людина впродовж життя має багато ідентичностей: стати учнем, студентом, взяти шлюб, стати батьком чи матір’ю. Із кожною новою ідентичністю перед людиною постають нові запитання. На них треба відповісти, щоб досягти відповідності, тобто ідентичності.

У «ЧН» за 4 січня з інтересом прочитав публікацію «Отаман Заболотний». Утім, будучи трохи обізнаним з фактами його біографії, хочу звернути увагу на деякі неточності, допущені автором.

По-перше, бездоказово стверджується, що Семен Заболотний був уродженцем м. Ананьєва. По-друге, непоінформованого читача може ввести в оману назва Березівка без зазначення району. На Одещині є добре відоме містечко, колишній райцентр Березівка (з наголосом на і), а в колишньому Балтському (нині — Подільському) районі — село Березівка (з наголосом на друге е), розташоване поруч із селом Обжиле, і саме цю Березівку більшість дослідників, зокрема вінницьких, та місцеві жителі вважають батьківщиною згаданого отамана, активного борця за інтереси селянства, проти більшовизму, прибічника УНР. За іншою версією (історика С.М. Богана), місце народження Семена Федоровича Заболотного — с. Тридуби Балтського повіту (нині — Кривоозерського району Миколаївської області). Існують й інші припущення, як-от село поблизу Ольгополя, що на Вінниччині. Невідома точно й дата його народження — 1894-й чи 1892 рік.

Зустріч в Одеській бібліотеці ім. М. Грушевського з Ільмі Умеровим, заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу. А ще — презентація книжки Марини Гримич «Умерови: історія однієї родини на тлі кримськотатарського національного руху ХХ–ХХІ ст.» (на жаль, авторка не дісталася до Одеси).

Лише кілька разів пощастило побувати в Криму. Довелося походити гірськими стежками, й від одеської чуми вирватись. Не здивувати нас морем, але там воно особливо блакитне й тепле. Не здивувати нас горами, але кримська яйла неймовірно прекрасна будь-якої пори року. І на все життя запам’ятався запах кипарисів — насичений смолами і водночас надзвичайно тонкий аромат цього дивовижного дерева, який одразу викликає в пам’яті призабуті картини…

Відгук на книжку Олекси Різникова «Під пресом репресій»

З Олексою Сергійовичем Різниковим маю честь бути знайомим уже понад три десятиліття. І це не дивно, адже він добре знаний серед одеських українців своєю невтомною просвітницькою діяльністю, своїм патріотичним словом і своєю нелегкою долею двічі ув’язненого комуністичним режимом поета-дисидента.

Доволі часто зустрічалися з ним на різних комунікативних заходах, зокрема й на «круглих столах» і конференціях, що проводив наш Одеській філіал Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), який я очолював із 2003-го по 2011 рік. Уже одна його участь у цих заходах додавала їм особливого значення. Майже при кожній зустрічі він дарував мені свою нову книжку. От і нещодавно я отримав від пана Олекси його черговий новодрук «Під пресом репресій», що наприкінці минулого року побачив світ у видавництві Марка Мельника.

Про трагічні долі двох директорів Одеського театру держдрами

(Закінчення. Початок у номері за 28 грудня 2023 року).

Зібрані Військовою прокуратурою матеріали послугували основою для її звернення до Верховного Суду СРСР з клопотанням про реабілітацію. Постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР від 4 квітня 1957 року присуд Військової колегії Верховного Суду СРСР від 26 жовтня 1937-го стосовно Шостацького Миколи Федоровича за наново відкритими обставинами був скасований, а провадження у справі припинено за відсутністю складу злочину, про що 26 квітня 1957-го відповідну довідку отримала його дружина — К.М. Файнберг.

У грудні на базі Одеської національної наукової бібліотеки відбулася всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю «Пам’ятки письменності та культури: вивчення, збереження, популяризація». До матеріалів цієї конференції увійшла й доповідь, присвячена діяльності відомого музиканта, музикознавця, соліста-інструменталіста Одеської філармонії, гітариста Анатолія Шевченка.

2023-й — ювілейний рік для Маестро: 29 вересня йому сповнилося б 85…

Про трагічні долі двох директорів Одеського театру держдрами

Український дослідник професор Юрій Шаповал, знаний фахівець з історії комуні-стичного терору і комуністичних спецслужб в Україні та в СРСР, автор численних публікацій раніше засекречених документів з архівів ЧК-ГПУ-НКВС-КДБ і з архіву Компартії України, свого часу оприлюднив матеріали з виступу тодішнього компартійного керманича УРСР Павла Постишева на пленумі ЦК КП(б)У 29 серпня 1937 року про викриття в радянській республіці «буржуазно-націоналістичної антирадянської організації колишніх боротьбистів» (див.: Шаповал Ю.І. Україна 20—50-х років: сторінки ненаписаної історії. — К. 1993).

З ініціативи тодішнього одіозного наркома НКВС УРСР Ізраїля Леплевського (1894 — 1938), якому, на догоду Кремлю, ввижалася наявність широкого націоналістичного підпілля «як у Києві, так і у всіх областях України», за сфабрикованою енкаведистами справою протягом 1937-го було заарештовано і страчено численну групу безневинних жертв, серед них — і чимало одеситів.

У балтянки Віри Буяновської — своя формула щастя. Міська жителька, яка була далека від сільського господарства, переїхала в село Гольму до коханого. А коли він пішов захищати країну, замінила його — зайнялася фермерством, не покидаючи свого основного заняття — викладання в Балтському педагогічному коледжі. Її життєва історія переплетена війною. Про щоденні труднощі, сміливі рішення та очікування на щасливе повернення чоловіка і піде мова нижче.

«Стовідсотково — з дитинства»

Віра виросла в сім’ї медиків. Батько був військовим лікарем, тому доля одного разу завела їх у Балту. Обоє — Віктор Олексійович і Тетяна Антонівна — з Луганщини, але невеличке місто на півночі Одещини стало для них рідним. За словами Віри, в сім’ї завжди панувала атмосфера любові та демо-кратії: батьки давали право вибору, не нав’язуючи своїх думок. Це стосувалось й обрання професії.

— Я розумію, що діти зазвичай продовжують справу своїх батьків. Нас у батьків троє дівчат, але жодна не стала медиком, не пішла в медицину. Хоча з мене вийшла б хороша лікарка, це я точно знаю. Просто ніхто навіть не натякнув на це. Моя старша сестра Катя, якось повернувшись додому з Києва, із захопленням розповіла мені про своїх знайомих, які навчалися на архітектурному факультеті. Запевнила, що мені як творчій людині це буде дуже цікаво. І я вирішила спробувати. Для мене було принциповим державне навчання, а не за контрактом. Тому обрала художньо-графічний факультет Одеського педагогічного університету. Мені там дуже сподобалося. А про те, що стану педагогом, і не думала. Для мене головною була художня освіта.

Останнім часом дедалі більше замислююся над тим, наскільки готові до реінтеграції нинішні Луганщина та Донеччина. З якими труднощами ми зіткнемося після деокупації цих територій? Адже населення там потужно оброблене імперською пропагандою. І в орків так багато «доказів» «ісконнорусскості» цих земель!

Парадокс, але свою брехню вони проштовхують набагато успішніше, ніж ми доносимо до світу правду. Споконвічне українське на сході завжди зберігалося з величезними труднощами. На щастя, до наших послуг є деякі цінні матеріали. Скажімо, книжка просвітянина зі Слов’янська Василя Горбачука «Тридцять років на Донбасі. Щоденникові записи». Лише одна його нотатка, зроблена навесні 1977 року, свідчить дуже багато: «Ось 23 березня викликали мене в справі Олекси Тихого. І треба ж такому статися — Ліда (дружина. — Прим. С.Л.) саме привезла від мами мої записи, які я зберігав замурованими в грубці чотири чи п’ять років. А тут несподіваний виклик в КГБ! Де це все подіти? Знищити? Але ж тоді пропаде дуже цінна інформація, зникне частинка моєї душі! А не знищиш — погубиш себе, родину і ще декого...». Так було на Донбасі. Хранителі рідної спадщини мали купу проблем і ходили по лезу ножа. На жаль, з часом перемагало російське.

А чи є матеріали щодо Луганщини? Чи була там Україна? Чи все українське туди проникало-завозилося лише в останні десятиліття «бєндєровцамі»?

Часто буває з нами так: ходимо, внурені у свої думки, замотеличені якимись нагальними турботами та клопотами… Й не помічаємо, не усвідомлюємо, що оточуюча дійсність — оте завше кипуче, мінливе та зі своїм темпом і ритмом, властиво, життя — попервах намагається йти поряд, потім починає обганяти, потроху залишаючи позад себе, а далі й не озирнеться…

І вже воно далеко попереду, і що йому тепер до того, що чи не щоднини ми дедалі частіше буркочемо та нарікаємо на нього. І ліньки нам, а то й нема коли роззирнутись довкола та розмислити, де ми і що ми, а може, й здивуватися, вчаруватись…

Чи не щодня, а бува, що й не раз за день, проходив цією вулицею — односторонній рух, швидкість, хтось обганяє тебе, сам когось випереджаєш… Аж раптом — зупинило щось погляд, вчарувало водномить. Щось таке небуденне, майже фантастичне, багатобарвне. Диво-дивнеє, наче райський куточок тут, на шумній вулиці середмістя: різне зело, найрозмаїтіші квіти, а поміж них — звичайнісінькі… гарбузи, тюки сіна, незвичне гілля та зрізи дерев, і все це прикрашене ягодами, кумедними мордасиками та ще бозна чим. Композиція краси незрівнянної! Й от сидить посеред усієї цієї краси така собі Настя — щирий усміх, симпатична чолка над сяючими очима, в руці — філіжанка з кавою: перепочинок на коротку хвильку. Та не така собі, а сама — як частка цієї розкішної композиції. Хвилинний перепочинок, поки нема нікого. Бо краса — це натхнення, праця з радістю обіруч, а вже потім — дарунок очам і душі.

Два поети — Михайло Жук і Павло Тичина. Учитель і учень, художник і натурник, професор і академік. Саме учитель увічнив свого учня в образі чорного янгола з панно «Біле і чорне», саме в архіві вчителя зберігся рукопис юнацької поеми учня «Панахидні співи», що вважався безнадійно втраченим. А учень зберіг пошану до вчителя на довгі роки.

Кажуть, що у 1944 році саме завдяки Павлу Тичині, який тоді був міністром культури України, Михайла Жука оминула лиха доля багатьох викладачів, заарештованих за працю в навчальних закладах у часи окупації. Так чи ні, але саме з листів до Тичини відомо багато гірких деталей повоєнного побуту Жука.