Матеріали з рубрикою «Людина і час»

Переглядів: 1447

Глухота

Ми вже не одну годину ведемо неквапну розмову. Софія Людвігівна не по літах (а їй же звернуло з 95-и) енергійна, з чудовою, завидною пам’яттю, раз по раз пригадує ще якийсь епізод, факт зі свого довгого життя. А потім запрошує попити чаю.

Духмяний чай заварила господиня, наклала на стіл цукерки, мовила, що любить солодке, печиво. В затишній кухні порядок, охайно. Сама підтримує і соціальна служба підсобляє.

Софія Людвігівна перехопила мій погляд, зупинений на вікні. Облуплені ветхі, протрухлі рами і підвіконня давно потребують вже не ремонту, а заміни.

— А що ви дивуєтеся? П’ятдесят сім літ служать. І на двері погляньте. Вкотре обіцяють замі­нити. Обіцяти у нас вміють і люблять, — важко зітхнула жінка. — Щоправда, якось підкинули 800, а потім ще 500 гривень. Спасибі. Та хіба їх стане на таке? Оце зо два місяці тому почула по телебаченню приємну новину. Запрошує звертатися зі своїми потребами депутат Верховної Ради від партії «Родіна». Тож і писала вже й телефонувала. Щось там не виходить у них, але обіцяють. Може, допоможуть?..

Переглядів: 1001

...Сотвори собі ім’я, або Майстри і підмайстри

...А він сидів на лаві у тіні високих акацій і читав свіжі газети. Цей міський сквер став йому, пенсіонеру-газетяру, читальним залом, місцем відпочинку, а водночас і продовженням неспокійного журналістського життя. Бо хай ти сто разів уже пенсіонер, але твої звивини за інерцією фіксують кожну подію, кожну почуту репліку чи гострий погляд — дивись, ще знадобиться. А й справді: чому б не знадобитися?

Його розпорядок дня давно усталений. Зранку натоптаною стежкою — до друкарні, де його за сорок років знають усі, від вахтера до директора. Щедро дають свіжі газети — обласні, міські, багатотиражні: «Читай, голубе!». Потім обов’язковий обхід усіх редакційних відділів — поспілкуватися з колегами. А далі — цей читальний зал: «Читай, голубе!» А він і справді схожий на пташку — сухенький і маленький чоловічок, у якого все вже у минулому. Крім лави у сквері і свіжих газет...

Переглядів: 899

Цукерки від Героя

Йшов далекий 1945 рік. Відгриміли останні бої. Переможці поверталися додому. Країна, не зволікаючи, почала відбудову. Роботи — небачений край, усе в суцільних руїнах. Більшість заводів вивезли на Урал і до Сибіру, а ті, що залишилися, — дощенту зруйнували фашисти.

То були важкі роки, але їх не зрівняти з війною. Люди розуміли, що все тепер у їхніх руках, що ніхто інший не відновить господарство, не збудує житло. Одні тішилися, що рідні повернулися з тієї триклятої війни живими, інші — остаточно переконалися, що майже немає надії на повернення своїх фронтовиків. І цей сум поселився майже в кожній родині.

Переглядів: 893

Рудий Софрон

Жив у нашому селі один затятий холостяк. Звали його Софрон, а оскільки він мав незвичайний колір волосся, якийсь золотаво-рудий, то й нарекли його Рудий Софрон.

З Софроном пов’язана одна подія, що увічнила його ім’я в селі в народному прислів’ї. Трапилося це у 1922 році, коли село вимирало від голоду цілими сім’ями. Софрон на той час був уже дорослим хлопцем. Розповідають, що тоді асоціація робітників Америки (АРА) допомогала нашим селянам. У селі так і прозвали ту допомогу — «арою». Сільська громада вирішила варити ту «ару» в одному котлі і ділити на їдока.

Переглядів: 1374

Більше розповіла б прабабуся

Велика Вітчизняна війна залишила глибокий слід, важкі спогади в пам’яті всіх, хто її пережив. На жаль, таких людей з кожним роком стає менше і менше.

Мої бабусі та дідусі народилися вже після війни. Вони відчули на собі труднощі повоєнних літ, а про той важкий воєнний час знають з розповідей своїх батьків. У мене була прабабуся Віра. На жаль, її вже немає з нами. Я була зовсім маленькою, коли вона померла, тому про її життя у роки війни розповіла мені моя мама. Ця розповідь зачепила до глибини душі.

Переглядів: 815

Віддаючи — багатієте

Ось уже три роки колектив нашої газети, як знають постійні її читачі, працює в умовах постійної боротьби за виживання. Скажемо відверто — нелегка це ноша. Але час жорстких випробувань має й іншу грань — дуже світлу, яка проявляється у підтримці, шануванні, щирій любові наших читачів. Зі скількома світлими, чистими душею і помислами людьми пощастило познайомитися! Низький усім уклін від колективу! Сьогодні розповідь про одну з них.

Не за літами підтягнута, ладна жіночка переступила поріг редакційного кабінету. З її сумки виглядали кілька примірників нашої «Чорноморки». Знаю ж бо, вона давня наша передплатниця, а решта газет навіщо?

Переглядів: 1299

Василь Польавчук. Іванові зяті

Оповідання

І

Як почула Ґандзя, кого народила, то ледь не зомліла: біль ще не вичах, судомив тіло, а тут ще й новина така приголомшлива:

— Дочка!

Породілля дивилася на крихітне створіння, яке їй показувала лікарка, і не вірила власним очам: всі ж бо сусідки, окидаючи поглядами її живіт, твердили, та й Маруся-акушерка з ними заодно, що буде син. Вже й гадкували, на честь кого — батька чи діда — назвуть хлопця. Та Бог з ними, жінками! Головне — Іван!

Учора надвечір, як привіз у пологове відділення, так і сказав:

— Дивися, Ґандзю, якщо не син, то й не дзвони — не приїду. Добирайся, як знаєш.

Переглядів: 1061

«А хто ж, крім нас?»

Вам ніколи не спадало на думку пригадати, коли, за яких обставин зустріли людину, котра згодом стала вам надійним другом? Питання ніби й зайве, та вкрай зрозуміле. Звісно, з кимось та дружба ведеться з дитинства. З іншими — зі студентської лави, армійської служби, спільної роботи, а то з несподіваного, випадкового знайомства. Просто життя підкидає щасливі зустрічі з тими необхідними, дорогими тобі людьми в різний час і за різних обставин. У народі кажуть: друзі пізнаються в біді. Та, до речі, і в радості. Щирій, не фальшивій.

«Чорноморським новинам» стрівся такий щирий друг порівняно недавно — трохи більше двох років тому. Василь Іванович Дяченко, кандидат педагогічних наук, викладач кафедри теорії та організації фізичної підготовки і спорту Військового інституту Одеської політехніки. Тепер день-два не завітає до редакції ця ділова, по-військовому організована людина — і вже відчувається брак її позитивної енергетики, яку вона завжди випромінює.

Переглядів: 1003

Шкільний підручник без купюр

Вся історія України позначена загарбницькими спробами знищити нас як націю, поневолити, асимілювати, вбити український дух, рідну мову, прадавні традиції. Для досягнення цього не гребували навіть найбільш варварськими, бузувірськими способами. Завжди, у всі часи знаходилися охочі привласнити цю благословенну землю і цю людність — таку роботящу, таку співучу, таку мирну й до всіх привітну, з такою лагідною вдачею. Таку, на лихо, толерантну. До нас приходили з мечем та гарапником, а навстріч їм — із хлібом-сіллю. А коли ми самі за меча бралися — вже було пізно. І тому вся історія України — це боротьба українського народу проти поневолення та засилля чужинців, боротьба за волю і незалежність, за відновлення своєї державності на своїй Богом даній землі.

Найбільш виразно це проявилося у ХХ столітті. Національними трагедіями та безприкладним героїзмом українців воно розтрощило чи не кожну українську родину. Давши всі підстави для виховання майбутніх поколінь у дусі високого патріотизму, вірного й чесного служіння своїй Батьківщині — Україні. Та в тім-то й біда, що й по сьогодні, вже за відновленої держави, українців хочуть повернути в минуле. Для цього потрібно, передусім, відібрати в народу його історичну пам’ять, знищити почуття національної ідентичності. З цією метою переписуються підручники історії, щоби молоде покоління українців нічого не знало про героїчне минуле свого народу, про те, як підступно його знищували, перетворюючи на рабів.

Переглядів: 971

Який він, секрет довголіття?

Нещодавно Любові Іванівні Фоміній, яка живе у Приморському районі Одеси у затишному будинку поблизу парку Перемоги, сповнилося цілих сто років. З нагоди такого солідного ювілею вона погодилася дати нам невеличке інтерв’ю.

Зустрічала нас ювілярка, елегантно вбрана, весела і привітна, на порозі своєї квартири разом з дочкою Світланою, яка приїхала з Росії, щоб привітати маму.

Переглядів: 1246

Ровесниця «Чорноморки»

Вона мешкає у затишній квартирі з гарним ремонтом, хвацько користується мобільним телефоном і цікавиться політикою. У неї уважні очі, чарівна посмішка, манікюр на пальчиках і добра па-м’ять про всі події її довгого життя. Нею опікується соціальна працівниця Приморського територіального центру соціальних послуг Віра Федорівна, але вона досі сама любить готувати і господарювати у своєму домі. У цій маленькій сивій бабусі відчувається незламна сила духу, сміливість і неабиякий розум. Знайомтеся — Парасковія Андріївна ВЕРЕЩАГІНА.

— Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство, батьків, що ви пам’ятаєте з того далекого часу?

— Я народилася у 1918 році у станиці Вознесенська у великій родині донського козака Андрія Калашнікова і була серед братів та сестер найменшенькою. Батько служив у козачому полку в Петербурзі при царському палаці і був майстром на всі руки. Козачий полк ще з часів Катерини Другої існував у царській охороні. Станиці віддавали своїх чоловіків служити по черзі. Сама я не пам’ятаю цього, але мама розповідала колись, що коли мені було десять місяців, батько з Петербурга привіз маленькі рожеві черевички, такі як у цариці, пошиті ним особисто із решток дорогого царського сап’яну. Мене, маленьку, пускали погуляти просто по столу, щоб «царськими черевичками» могла милуватися уся велика козацька родина. А за спільним столом сиділо аж 17 осіб — мама, старші брати й сестри з родинами, всі жили поряд. Тато служив у палаці, мабуть, років з десять. Я його не пам’ятаю — він загинув на фронтах громадянської війни у вересні 1919-го. Жили ми дружно, допомагали одне одному. Тоді серед козацтва були поширені артілі, де люди гуртом справлялися із сільгоспроботами. Скажімо, кілька родин об’єднувалися, щоб зібрати врожай. У нас, наприклад, були воли, у когось — млин, у когось — мотокосарка чи трактор. Мама варила на всіх обід у величезному казані у дворі, пам’ятаю, як вона кидала у борщ одразу кілька курей.

Переглядів: 1633

Календар Наталії Ступак

Її декорація на бересті «Українська хатинка», якщо пригадуєте, досить вдало проілюструвала календар поточного 2012-го, надрукований у нашій газеті в новорічному номері. Які ж нові задуми у цієї талановитої дівчини? До чого прагне її творча душа? За яким таким, власне, «календарем» збирається жити ця молода людина? На запрошення Наталки та батьків, з якими вона мешкая, ми побували у неї в гостях.

Кімната Наталії нагадує музей. Попри те, що дуже багато своїх поробок вона роздарувала численним друзям та зна­йомим, у Наталчиній світлиці зібрано чимало цікавого і водночас такого, що охоплює теплим, світлим і добрим настроєм. Ось низка об’єднаних однією темою аплікацій. Придивишся — а там (якщо окремі «кадри» скласти у відповідному порядку) вийде така собі «кінострічка», на якій хтось побачить просто силуети молодих людей, а для когось чіткою і виразною лінією проступить слово: «Люблю!». У цій композиції — і зізнання, і надія, і символічна матриця з програмою подальшого життя. А ось бачимо вироби із соломи: аплікаційні, комбінованого характеру із застосуванням додаткових матеріалів. Яскраві, легкі. Оптимістичні. Вдало виходять у Наталки й вишивані рукоділля, філігранні витинанки, декоративні картини на склі, вражають неповторністю різноманітні сувеніри з підручного природного матеріалу.

Переглядів: 1270

Світла постать несвітлого століття

Пам’яті Андрія Володимировича Недзвідського (23.11.1908 — 1.06.1984)

«Якщо існує така особлива порода людей, що іменується одеситами, то Недзвідський був її чистокровним представником», — так писав свого часу про мого Вчителя київський професор С.А. Крижанівський, «зв’язковий» наукового семінару учителів-філологів при одеському Будинку вчених, започаткованого А.В. Недзвідським у 1953 році, зі столичною наукою. До речі, С.А. Крижанівський, який завідував відділом радянської літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України, небезпідставно вважав, що всі чільні представники одеської філологічної школи середини минулого століття виводили Одесу на друге після Києва місце в галузі літературознавчих досліджень. Левова частка одеських провідних вчених (серед них — доктори філології І. М. Дузь, В. В. Фащенко, Є. М. Прісовський) були вихованцями «школи Недзвідського». Географія вишів, де, захистивши дисертації, завдяки унікальному дисертантському семінару, працювали вихованці цієї школи, широка: в університетах Дніпропетровська — Нінель Заверталюк, Донецька — Любов Козак-Семенова, в Ізмаїльському педінституті — Валентина Вікаренко, Полтавському — Жанна Ляхова...

Андрій Володимирович був одеситом, закоханим в українську культуру, й усіма силами сприяв її збереженню та розвитку, знав і любив російську культуру, що лише збагачувало його студії і не шкодило його відданості українській ідеї. На жаль, до цього часу ще не побачила світ книга Недзвідського «Ти — одесит», над якою він працював упродовж всього життя. Він не лише любив рідне місто, а й проводив величезну краєзнавчу роботу: написав десятки статей про одеських митців, учених, бібліофілів. Саме з його захоплення краєзнавством і літературознавством та бажання донести свої енциклопедичні знання до широкого загалу з’явилися його студії «Пушкін і Одеса», «Маяковський і Одеса», що діяли як семінари кілька десятиліть при Будинку вчених та при Музеї-квартирі О. Пушкіна. І це окрім його академічних робіт по лінії Спілки письменників України (він був одним із авторів наукової біографії Т. Шевченка та неперіодичних збірників «Письменники Радянської України»), ґрунтовних досліджень як науковця філологічного факультету Одеського університету.

Переглядів: 1007

«Дух Еллади з нами»

Одеська філія Грецького фонду культури проводить XVII конкурс серед дітей на кращий твір живопису і графіки «Дух Еллади з нами».

Роботи, присвячені національному святу Відродження Греції (25 березня), прийматимуться з 7 по 15 березня за адресою: провулок Красний, 20. Вони мають бути присвячені образам грецьких пейзажів чи давньогрецьким поселенням на Півдні України. Матеріал та техніка конкурсних творів — довільні. Розмір — не більше 50 на 70 сантиметрів. (Назву роботи, ім’я та вік автора, адресу, контактний телефон слід вказувати винятково (!) на зворотному боці.)

Переглядів: 1162

На ялинку до баби Дуні

Як же давно це було! Перший повоєнний Новий рік. І від того велика радість, і велика гіркота смутку. Радість, бо позаду ота страшна, триклята війна, а смуток — від неймовірних втрат. Спалене фашистами село поволі відроджувалося спочатку землянками серед згарищ, руїн. У багатьох родинах не повернулися з фронту чоловіки, батьки, брати, сини, іншим сім’ям пощастило дочекатися рідних, нерідко скалічених, з підірваним здоров’ям.

Та все ж переважала радість зустрічі того першого мирного року і в дорослих, а що вже казати про нас, малечу. Буде ж ялинка і подарунки, а Дідові Морозу можна буде замовити найпалкіше бажання, яке неодмінно збудеться.

Переглядів: 1672

«Ми просто йшли; у нас нема зерна неправди...»

Так  міг  би  сказати  про  свою  долю  й  український  художник  Іван  Козирод

Сьогодні, коли зневіра і відчай, як осінні хмари, низько пливуть над землею, для нас є корисними приклади стійкості до випробувань. А саме такий взірець дає життя і діяльність члена Національної спілки художників України, мистецтвознавця Івана Козирода (на знімку), за плечима якого велике життя. Він був свідком усуспільнення селянських господарств, Голодомору, репресій, учасником війни, з якої повернувся інвалідом. Перейшовши всі страждання, ще гостріше відчув красу навколишнього світу, віру в те, що добро переможе зло, чесність — брехню, а мудрість — лицемірство.
Пропонуємо вашій увазі, шановні читачі, деякі сюжети з життя митця.

Переглядів: 1281

Лейтенант Надія Главацька, або Війна закінчилася. Але не з байдужістю

Їй було лише двадцять, коли розпочалася кровопролитна і страшна Велика Вітчизняна… Важко й уявити, як це — бути жінкою на війні: цілодобово, роками жити в надзвичайних фізичних та психологічних перенавантаженнях, на власні очі бачити, як гинуть ті, з ким ще вчора їли кашу з одного казана, і при цьому мати вдосталь мужності, аби залишатися жінкою. Ще живі ті неймовірні люди, які пройшли через це, та з кожним роком їх менше і менше... Ті ж, хто, на наше щастя, ще поруч з нами, потребують турботи, уваги, тепла… Найстрашніше, що й зараз війна в їхньому житті продовжується. Війна з хворобами та байдужістю.
Нещодавно одеситці, ветеранові Великої Вітчизняної війни Надії Григорівні Главацькій сповнилося дев’яносто. Ані міська, ані жодна інша влада про заслужену людину не згадали...

Сторінка 4 з 4«1234

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua