Матеріали з рубрикою «Людина і час»

Оборона Донецького аеропорту, яка тривала 242 дні, стала символом незламності й бойового духу українського війська, а його захисників за стійкість і надійність назвали «кіборгами». Серед них був і випускник Роздільнянської школи-гімназії №1 — розвідник 74-го окремого розвідбатальйону Сергій Іщенко, який героїчно загинув 20 січня 2015 року.

Із 21 січня по 4 лютого у стінах нашого навчального закладу проходили заходи, присвячені його пам’яті, в яких брали участь усі школярі. Проводилися класні години, демонструвався фільм «Кіборг із Роздільної», який надав нам керівник ГО «Громада Роздільнянщини» Володимир Василенко, відбувалися уроки мужності. Та найбільше запам’яталася зустріч з матір’ю Сергія — Віліною Іщенко. Вона саме повернулася з Києва, де вшановувався День пам’яті захисників Донецького аеропорту.

Деякі вчені вважають, що батьківщиною амазонок є саме південна Україна. Збереглися історичні згадки про слов’янських жінок-воїнів. Скажімо, візантійський патріарх Никифор, змальовуючи битву ромеїв з аварсько-слов’янським військом, яка відбулася в 626 році під Константинополем, зазначає, що «серед тіл загиблих знаходили жінок-склавинок». А склавини — це давні слов’яни.

Давньоруські літописи описують життя переважно чоловіків. Усна ж народна творчість містить згадки і про жінок-воїнів. Наприклад, із фольклорних джерел постають такі прекрасні образи жінок-богатирок, як Настасія Микулична — дружина богатиря Добрині, Настасія-королівна — дружина богатиря Дуная та інші. Билини розповідають, що в київського князя Володимира бенкетують «поляниці, дівчата молодецькі». Слово «поляниці» оповідач пояснює так: «це були молодецькі воїни-жінки, богатирського роду, воїнству навчені».

До 160-річчя від дня народження видатного мікробіолога та епідеміолога Миколи Гамалії

Нема в світі справи благороднішої, ніж рятувати людські життя, подавати руку допомоги тим, хто стоїть біля краю прірви й відчуває на собі крижаний подих смерті. Й чимало вчених, лікарів присвятили себе боротьбі з невидимим, часто ще не розпізнаним ворогом, щоб змусити його відступити і навіть запобігти найменшій можливості появи знову. Одним з таких подвижників був наш земляк-одесит Микола Федорович Гамалія, 160 років від дня народження якого сповниться 17 лютого.

Походив він із старовинного козацького роду, що бере свій початок, як вважається, від полковника Григорія Висоцького, котрий перебував на дипломатичній службі у гетьмана Богдана Хмельницького. Чи то за успішні переговори з турецьким султаном, чи за богатирську статуру Висоцького прозвали «Гамалекком», що по-турецьки означає «носій важких предметів». Міцним здоров’ям та силою відзначалися й інші представники роду Гамаліїв. Дід Миколи Федоровича, Михайло Леонтійович, був штаб-лікарем і вправним хірургом. Батько, гвардійський офіцер, брав участь у війні 1812 року і в наступних походах російської армії в Європу. Після війни з Наполеоном подав у відставку і потрапив до Одеси, де спочатку керував митницею в морському порту, а пізніше тривалий час очолював міський комерційний суд. Мати, Кароліна Вікентіївна Докс, у дівоцтві — Вадецька, після смерті першого чоловіка Федора Докса стала дружиною Федора Гамалії. У них було двоє спільних дітей — старша донька Софія і Микола.

Із 2014 року ми більше говоримо про війну на Донбасі, а про Крим ніби й забуваємо. Якщо ж і згадуємо, то найчастіше — про арешти кримськотатарських активістів. А чим живуть кримські українці? Чи багато їх там залишилося? Який рівень їхньої свідомості?

Коли трапляється нагода поспілкуватися з проукраїнськими кримчанами, засипаю їх запитаннями. Відповідають по-різному, але радує те, що не втратили здатності логічно мислити. Часом вражають поінформованістю та неабиякою готовністю генерувати ідеї. Остання зустріч з Андрієм, кримчанином середнього віку, також була досить цікавою.

До 100-річчя від дня народження відомого літературознавця, доктора філологічних наук, професора Г.А. В’язовського (2.02.1919—25.02.1996)

Зродивсь у степу — на привільнім роздоллі.
Не прагнув до лісу, хоча й заганяли туди.
Благав небагато в примхливої долі:
Лиш сонця для крони, а ще — для коріння води.
В. Полтавчук. «Балада про в’яз»

Григорій В’язовський — один із активних творців лі-тературної атмосфери Одеси у період 50-х—початку 90-х років ХХ століття — народився 2 лютого 1919-го. Місце його народження: село Баштанка Херсонської губернії (нині — селище міського типу Баштанка Миколаївської області).

У рік появи Григорія В’язовського на світ його земляки «проголосили своє село окремою, незалежною, самостійною й демократичною Республікою. В цьому, — за словами Є. Черноіваненка, — був якийсь по-довженківськи надзвичайно романтичний і водночас відчайдушно веселий виклик зовсім не романтичному і не веселому світові, який все глибше занурювався у сказ громадянської війни. Баштанка проголошувала себе вільною від тотального божевілля, Баштанка встановлювала для себе свої власні закони, Баштанка шукала свій власний шлях історичного розвитку» [2, 77].

До 100-річччя видання «Стародавньої історії східних народів»

Як умру на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень!

«Лісова пісня».

У 2008 році за сприяння потужної наполегливості В. Розумієнка та безкорисливої матеріальної допомоги Ю. Підгуйка була перевидана блискуча надзвичайно потрібна сьогодні книжка Лесі Українки «Стародавня історія східних народів».

Кожен з нас зі школи пам’ятає, що Леся Українка ще юнкою вчила свою молодшу сестру і склала для неї курс стародавньої історії. Але чи багато хто чув та знає про цю працю славної доньки України?

Якось однокурсник Михайло Стрельбицький, світла йому пам’ять, так визначив суть моєї професії:

Ведеш екскурсію болгарською,
опісля польською ведеш,
потому сербською... Татарською
ще хочеш вивчитись... Ведеш,
виводиш ниточку історії
від Хаджибею аж до Лип
і навіть далі, в «Дні Факторії»,
де Дерев’янко кров’ю влип
в асфальт гарячий між акацій
упоперек прихватизацій...

Так, моя професія — гід-перекладач. Щоправда, сербською не говорю, але шкодую, що за все своє довге-коротке життя не спромоглася опанувати хоча б одну із мов народів «тюркі», бо тоді незрозумілі назви рідної землі, що так тяжко даються прочитанню на ґрунті мов сло-в’янських, стали б прозорими, як вода-кришталь, на зразок того, як казахський поет, до-слідник Олжас Сулейменов легко розтлумачив «темні» місця «Слова про полк Ігорів».

Із Сергієм Гриневецьким, екс-головою Одеської ОДА, народним депутатом трьох попередніх скликань, ми зустрілися в офісі обласної федерації гандболу, щоб поговорити про гандбол.

Із 2015 року Сергій Рафаїлович очолює Федерацію гандболу Одеської області. Не номінально. Сьогодні це основна частина його великої громадської роботи. До того ж Гриневецький — діючий гравець команди ветеранів гандболу «Одеса».

3 червня — 90 років від дня народження видатного українського актора і педагога

Доля Костянтина Петровича була надзвичайно непростою. Народився він 3 червня 1928 року в українській родині. Батько, Петро Волощук, був священиком, якого разом з дідусем майбутнього актора у 1937-у репресували і розстріляли. А матір, аби дати дитині шанс виплутатися з обставин, що склалися, й не отримати тавра «син ворога народу» знайшла Костикові опікунів в Умані, змінивши йому прізвище на своє дівоче Степанко(в). Опікунам мати віддала і свій будинок в Умані.

Ще хлопчиком Костя Степанков тікав з дому і в пошуках батька об’їздив ледь не весь Радянський Союз. Встиг побувати і в колонії для безпритульних дітей, звідки його повернули опікунам. Закінчив школу, навчався в театральній студії при Уманському міському будинку культури. Спробував вступити до Московського театрального інституту, але повернувся звідки з вердиктом: «відсутні будь-які акторські дані». Відтак у 1950-у вступив до Уманського сільськогосподарського інституту, де продовжив займатися акторством у театральній студії. І як потім писав у своїх спогадах: «З мене б вийшов прекрасний агроном...». Та доля розпорядилася інакше...

90 років тому, 1 червня 1928-го, в Одесі, на Ближніх Млинах, з’явився на світ хлопчик, який, як і всі одесити, любив море, але коли підріс, обрав іншу стихію — небо. Це був майбутній космонавт Георгій Тимофійович Добровольський.

Народився він у будинку під номером 5 у провулку Герцена. Про це сповіщає меморіальна дошка, встановлена на фасаді. Батько, Тимофій Трохимович Добровольський, був військовим і покинув сім’ю, коли Жорику сповнилося лише два рочки, тож мати Марія Олексіївна (в дівоцтві — Каменчук), виховувала сина сама, тяжко працюючи на різних роботах.

Про країну «Буковель», у якій довелося побувати наприкінці квітня (а вона славна не лише своїми гірськолижними трасами, хоча й навіть тоді, перед травневими святами, ще можна було покататися засніженими схилами), розповім згодом. Нині ж — про одного з тих, хто створив і продовжує розбудовувати цю знану нині в Європі курортну країну — народного депутата України, бізнесмена, благодійника-мецената Олександра ШЕВЧЕНКА.

Це представник нового покоління українських політиків, які гучно заявили про себе після Революції Гідності. Доти відомий передусім як підприємець, творець карпатського курорту «Буковель», у 2014 році Олександр Леонідович переміг у двох виборчих кампаніях — на довиборах у травні та парламентських перегонах у жовтні.

Цими днями сповнилося 165 років від дня народження Миколи Миколайовича Аркаса — українського культурно-освітнього діяча, письменника, композитора, історика, чиї життя й діяльність тісно пов’язані з Одесою.

Народився Микола Аркас 7 січня 1853 року в Миколаєві у сім’ї адмірала Миколи Андрійовича Аркаса, одного із засновників Російського товариства пароплавів і транспорту, а пізніше — командувача Чорноморським флотом. Батько та його старший брат Захарій були активними членами Одеського товариства історії і старожитностей. Мати Софія Петрівна (в дівоцтві — Богданович) — представниця старовинного роду козацьких старшин, донька високого обер-штер-кріг-комісара Чорноморського флоту Петра Богдановича. Під впливом цієї високоосвіченої жінки, яка любила свою Батьківщину з її звичаями і піснями, природою, рід Аркасів повністю українізувався. У подружжя було семеро дітей, вижив лише Микола.

8 січня сповнилося 130 років від дня народження Гната Юри (1888—1966), українського актора, режисера, педагога

Поспішаючи у справах або гуляючи містом, ми рідко замислюємося над тим, чому деякі вулиці названі іменами людей. Хто ці люди, удостоєні такої честі? Здебільшого, це подвижники у тій чи іншій сфері, які своєю працею, славетними справами, винаходами чи творами залишили добрий слід у звершеннях свого краю, держави чи й у світовій історії. Таким чином вдячні нащадки вшановують тих, хто, на їхню думку, заслуговує на добру пам’ять і незабуття.

Одна з київських вулиць, що на Борщагівці, із 1967 року носить ім’я видатного українського актора й режисера Гната Юри. А на будинку №2, на Ольгинській, де проживав, встановлена на його честь меморіальна дошка.

До 155-річчя від дня народження Євгена Чикаленка

Сьогодні ім’я Євгена Харлампійовича Чикаленка відоме практично всім свідомим українцям. Кажу «сьогодні», бо в тій, минулій, державі на це ім’я було накладене табу. Навіть мешканці села Перешори, де він народився, мало що знали про свого видатного земляка, бо та влада цілеспрямовано руйнувала українську історію і замовчувала українські імена.

Хто ж він був, той пан, ім’я якого так ретельно приховували від народу? Чим так не догодив учорашнім, що не дозволили навіть його синові виконати останню волю батька — розвіяти його прах над рідною землею?

Пізня осінь… Холодний поривчастий вітер несе зжовклий віджилий лист, час-двірник меланхолійно змітає жовтяки з хідника. А то враз дихне в лице колючим снігом зима…

Такого ось дня, за календарем призначеного колишнім політв’язням (нинішні колись придумають для себе щось своє), щороку збираються вони та згадують свою молодість. Згадують молодість, по якій безжально пройшовся тоталітарний коток. Майже відкрите стеження за кожним кроком, садистичні допити в КГБ, тюремні камери, етапи, табори посиленого режиму з їх барачним побутом та постійним протистоянням з карними рецидивістами, життя на поселеннях… Важко уявити сьогодні, скільки засобів понавигадувала тоталітарна система, а по-простому — комуна, комуністична влада за сім десятиліть свого існування для поборювання інакомислення. І що могла б вона сьогодні зробити з будь-ким із нас.

У тих часах запеклі вороги радвлади, рівно ж ті, хто щиро хотів змінити, трохи «поправити» існуючий лад, мусили ховатися, протестуючи підпільно, та залишаючись усе-таки на виду, під пильним контролем влади, її каральних органів. Отого КГБ, передусім, якого можна прирівняти хіба до середньовічної інквізиції. З тією лише різницею, що тоді інакодумців привселюдно спалювали на вогнищі, а в двадцятому столітті пострілом у потилицю розстрілювали десь у тюремному коридорі, чи з кулемета над ними ж викопаною ямою, або топили в холодних водах північного моря, а чи гноїли на каторжних роботах.

Та що цікаво й непояснимо: ті, хто зійшовся того осіннього дня, щоби вкотре розповісти про пережите, нині згадують той страшний час і все, що з ними тоді відбувалося, без сподіваної злості, ненависті чи прокльонів. Говорять про арешт чи допит як про щось буденне і звичне. Зібралося того дня в історико-краєзнавчому музеї людей небагато. Та їх і лишилося мало в Одесі, колишніх політ-в’язнів — лишень дванадцять. Як тих дванадцять апостолів, котрі понесли у світ Христове вчення. Вони й тоді несли своєю мужністю та своїм життєвим призначенням світло правди. Й іуди були серед них — аякже!    Дванадцять… А ті, що вже відійшли, так і не діждались почестей та визнання заслуг, і ніколи вже не розкажуть про те, що з ними відбувалося в тій країні. В країні, що була створена не для звичайних, простих людей, а для тих, що неправо правлять. Ця місія — розповісти правду — тепер покладена на цих дванадцятьох. Господи, та чи було усе це насправді? Лишень якихось двадцять п’ять — тридцять років тому! Тим, кому сьогодні ще менше літ від народження, у все те неможливо повірити.

— Якось я розповіла студентам про те, як мене допитували колись в одеському КГБ, — повідала співробітниця Літературного музею Алла Місюк. — Розповіла без нагнітання, спокійно і правдиво. Студенти не йняли віри. «Ви просто хотіли емоційно на нас вплинути, — сказали мені. — Та чи можна було так жити?!».

У кризових умовах українського сьогодення для нас дуже важливим є життєвий досвід попередніх поколінь. З-поміж батагьох особистостей минувшини особливу повагу ви-кликає ім’я нашого земляка Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861—1929), видатного громадсько-політичного діяча, мецената, видавця єдиної україномовної щоденної газети «Рада» в Наддніпрянській Україні в період з 1906 року до початку Першої світової війни. Його спогади і щоденники про українське життя другої половини  XIX — початку XX століть допомагають розібратися у складних питаннях нашої історії, поширення української національної ідеї в масах.

Не будемо забувати, що Євген Чикаленко, дворянин за походженням, який народився 9 (21 за старим стилем) грудня 1861 року в селі Перешори тодішнього Ананьївського повіту, в часи свого студентства у Харкові долучився до українського національно-визвольного руху, за що у 1884-у був заарештований царською владою та відданий  під нагляд поліції на п’ять років із забороною проживати в Одесі, Києві, Харкові, Петербурзі чи Москві. Відтак обрав для мешкання родинний маєток, куди переїхав із сім’єю у травні 1885-го і де почав ґрунтовно займатися сіль-ським господарством.

Уривки з поеми,

написаної 1998 року після смерти Ніни Строкатої-Караванської. Публікація присвячується великому одеситові, мовознавцю, політологу, репресованому за любов до України і Свободи, Святославу Караванському до дня його 95-ліття, яке він зу-стрічає у повноті сил і мудрості у Дентоні, США.

Болючий спомин

…За колючим дротом стояли босі, роздягнені жінки, діти, літні люди. Одні ще схлипували від горя, а інші, виплакавши всю свою тугу, безнадійно дивилися у враз спустошений світ і з жахом думали: «А що буде далі?» Заточені у неволю, вони знемагали від голоду і спраги.

По другий бік огорожі групкою зібралися ті, хто поки що уникнув гіркої долі. Небайдужі, співчутливі до чужої біди, вони крадькома намагалися закинути нещасним якийсь вузлик з харчем.

Його прошила автоматна черга, одна куля досі дрімає під серцем, але він переміг смерть і повернувся до активного життя, являючи зразок стійкості і незламності

Ні, тут мова не про війну, яка точиться на Сході України. Кулі, на жаль, не оминали нашу землю й раніше. Як у роки Другої світової, так і мирної пори, коли вдень і вночі йшла і йде боротьба зі злочинністю. До речі, відвага правоохоронців є складовою естафети мужності, яку сьогодні несуть воїни АТО.

Весна 1944-го принесла Одеській області визволення від фашистських загарбників. Але поки настала та весна 44-го, були довгі роки життя у неволі. Хтось відступив, виїхав, а більшість залишилася на поталу ворогові, не відаючи про свою подальшу долю.

У кожному окупованому селі, містечку й місті для наведення нового порядку ставили старост, по-ліцаїв, бургомістрів, преторів, які вірно служили рейху. Свого часу ображені радянською владою, пограбовані й покалічені їхні душі сприйняли ворога як визволителя рідної землі. Та таких була мізерна частка серед усього багатонаціонального населення Одещини.

28 лютого сповнилося 140 років від дня народження Володимира Філатова

Очі називають дзеркалом душі. І це не випадково: вони дають людині змогу повноцінно спілкуватися з довколишнім світом, дозволяють вчитися і працювати. Як стверджують учені, до 90 відсотків інформації про те, що нас оточує, що пізнаємо, ми отримуємо саме з допомогою зору. І велике горе спостигає того, хто з якихось при чин втрачає здатність бачити…

На боротьбу зі сліпотою поставив увесь свій талант, знання і вміння одеський офтальмолог світової величини Володимир Філатов. Нижче — розповідь про нього та про його дітище — інститут, який він заснував у 1936 році і який у 1945-у названий його іменем.

А  ти  готовий  захищати  Вітчизну?

Чи доводилося вам хоч раз опинятися біля потривоженого вулика? Ох, стережіться! Гудуть, дзижчать, в’ються роєм над головою, пікірують, щоб ужалити. Бо закон у них однозначно жорстокий, але справедливий: не зазіхай на чуже — знищимо!

Україна сьогодні — це той же збуджений вулик: війна! Несподівана, як землетрус, незбагненна, непередвіщувана і взагалі якась гібридна! Бандформування поливають вогнем з артилерії, «градів», мінометів луганську, донецьку, а отже, нашу, українську, землю, перетворюють на руїни міста і села, заводи і шахти, руйнують інфраструктуру.

Про  славну  Новогеоргіївку  та  знаних  людей  у  ній

Упродовж майже всієї своєї історії українське село зазнавало величезних утисків, насилля і гонінь. Ще й сьогодні цей гігантський материк на українському просторі для багатьох лишається забутим або й зовсім не відкритим. Село зіткнулося з новими проблемами: недоліками земельної реформи, втратою сталих фінансових джерел для подальших соціальних перетворень, занепадом переробної промисловості тощо.

Однак, незважаючи на всі біди, воно не втратило здатності переборювати труднощі, із покоління у покоління генерує у нашу дійсність здібних, талановитих людей. Брак умов цілком компенсується наполегливістю, цілеспрямованістю, працьовитістю.

Роде рідний! Не стлумить
Нашу жилаву породу —
Сто вітрів в ногах лежить
Мого роду і народу, —

так писав, озираючи історію свого роду, поет Іван Драч. Разом з ним сьогодні подібну спробу роблять краєзнавці з багатьох міст і сіл. Нестримна потреба знати своє справжнє минуле спонукає до появи нових і нових історичних розвідок.

До 70-річчя визволення України від фашистських загарбників

Широка, вкрита свинцево-блискучими брижами течія ріки, на березі якої зупинився Максим Величко, гарячою хвилею спогадів хлюпнула йому в груди.

— Дніпре, ми повернулися! — сказав уголос.

— Сержанте, ви вже самі з собою розмовляєте?

Станислав Стриженюк

Хроніка

У березні і в мене за плечима
До дев’носта ветеранських літ.
Дивлюсь на світ вчорашніми очима
І розумію, що змінився світ.

За класиком Твардовським не сказати,
Щоб зрозуміти — в чім же правди суть?
Про те, що всі міста здають солдати,
А потім генерали їх беруть.

(Із розділу «Життєпис»)

5 вересня 1984 р. у День пам’яті жертв червоного терору покінчив життя самогубством мій другий побратим Юрко Литвин. Цього ж року помер від нелюдських знущань Валерій Марченко. Він заплатив за те, що оприлюднив демократичному світові документи Міністерства освіти про прискорення русифікації українців.

1985 року, напередодні Дня пам’яті жертв червоного терору, не стало Василя Стуса.

Після смерті Стуса настала деяка полегкість. Проте ще й 1986 року КДБ застосовував старі методи розправи зі своїми ідейними супротивниками і завдавав ударів нижче пояса.

Нещодавно в ОННБ відбулася зустріч з кандидатом медичних наук Мариною Сусловою — заступником голови постійної міжвідомчої комісії уряду Москви з відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій (РФ). Вона презентувала кілька книжок про жертви політичних репресій.

Можливо, на тлі нинішніх кримських, донецьких, одеських подій неофіційне перебування в Одесі представника місцевого самоврядування з російської столиці, людини хоч і знаної в певних наукових колах України, не викличе особливого зацікавлення. Однак гуманітарні проблеми, яких торкалася наша гостя, актуальні й для українців. Важливо також розуміти, що, попри вкрай напружені відносини з північним сусідом, є й інша Росія, яка намагається відстоювати загальнолюдські цінності.

Сучасні історики стверджують, що заслуга жінок колишнього СРСР, які воювали з фашистами під час Великої Вітчизняної війни, не має аналогів у світі.

Словосполучення «не має аналогів у світі» включає дуже багато. Зокрема, кількість захисниць Вітчизни. Жодна армія інших країн не мала такого жіночого особового складу. За деякими даними, всього на фронтах воювали майже один мільйон жінок, 80 тисяч з них були офіцерами. Крім того, вперше в історії під час війни 1941—1945 років з’явилися жіночі бойові формування, у тому числі: три авіаційні полки, жіноча окрема стрілецька бригада, окремий жіночий запасний стрілецький полк, центральна жіноча школа снайперів, окрема жіноча рота моряків. Майже всі зенітні частини були укомплектовані молодими жінками у віці від 18 до 25 років. Були навіть партизанські загони, що складалися лише з жінок. Тільки у Червоній армії воювали жінки-кулеметники і жінки-танкісти.

З відстані пройдених літ усе виразнішим і зримішим постає перед нами безсмертний подвиг легендарних витязів священної Перемоги. І з кожним днем невтримно відлітають за журавлиними вервечками до вирію невороття обкидані снігами сивини мало вже не останні з тих, хто кував великодній день перемоги над лютим ворогом. У когорті таких був і він — Яків Савченко, який з 16 юначих літ уже став грудьми на захист Вітчизни. Дочасно подорослішали його ровесники, чимало з котрих уже з перших днів війни зодягнули солдатські шинелі.

Спізнавши злиденного дитинства, зарано зоставшись сиротою, коли жнива Голодомору викосили разом з іншими і його батька-матір. І він, дитя з Шевченкового краю, добувся, як і багато з тих, хто спізнав сирітську долю, до берегів Чорномор’я, де віднайшов прихисток у дитячому будинку ім. Комінтерну, що був на 4-й станції Великого Фонтану. Всякого випало хлопчику-сиротині, а тому, як тільки на нашу землю ступив фашистський чобіт, Яків Савченко відразу ж однайшов зв’язок з підпіллям, увіллявшись до партизанського загону імені Дзержинського, де був за вправного розвідника. Потім, забігаючи наперед, усе пережите юним месником в окупованій ворогом Одесі ляже сторінка за сторінкою до сюжетів його душевних сповідей, які складуть змістовні книги «Юність наша вогнева», «Тіні нічного міста». Справжніми животрепетними мемуарами означить Яків Савченко воєнну тематику і в своїй трилогії «Одеса — Берлін»: сповідь душі й серця полкового розвідника, який здолав шлях від Чорноморської перлини до фашистського лігва.

На адресу «Чорноморських новин» із Київщини надійшов лист. Його автор — Левко Лук’яненко, звертаючись до редактора, пише: «Шановний добродію!

В умовах московської агресії вашим читачам, як мені здається, буде корисно прочитати мою сповідь... Тож і прошу надрукувати цей уривок...»

Отож пропонуємо вашій увазі, дорогі читачі, першу подачу розділу «Життєпис» із книги «Сповідь у камері смертників» українського дисидента, політика та громадського діяча, народного депутата України чотирьох скликань, автора Акта про Незалежність нашої держави, Героя України Левка Григоровича ЛУК’ЯНЕНКА.