Матеріали з рубрикою «Людина і час»

18 січня сповниться 130 років від дня народження відомого вченого, доцента фізико-математичного факультету нашого університету Володимира Всеволодовича Кондогурі, який, перебуваючи в роки Другої світової війни на підпільній роботі в Одесі, загинув у катівні сигуранци за 10 днів до звільнення рідного міста.

Народився майбутній фізик 18 cічня 1890-го в Одесі в родині поручика Всеволода Кондогурі, який невдовзі після появи на світ сина подав у відставку і змінив військову службу на друкаря. Мати працювала в жіночому народному училищі.

У 10 років Володимир почав навчатися в Одеському реальному училищі св. Павла, яке розташовувалося на місці правого крила будівлі сучасної Національної академії зв’язку та її гуртожитку на розі вулиці Новосельського і Лютеранського провулку (там були гімнастична зала, адміністрація і квартири педагогів та служителів кірхи). Навчальний корпус розміщувався в Інвалідному (нині — Топольського) провулку, а майстерні (профшуле) й інтернат — на вулиці Ковальській (Кузнечній).

Рік минулий не обійшовся без втрат для української науки. Не стало видатного вченого, директора Інституту морської біології НАН України, професора Бориса Георгійовича Александрова. Він трагічно загинув під час нищівної пожежі 4 грудня на Троїцькій, 25 (тоді вогонь забрав життя 16 людей, ще 32 постраждали). Кілька тижнів тіло не могли відшукати — Александров вважався зниклим безвісти. Впізнали і поховали науковця лише за кілька днів до Нового року. Прощання з професором і його колегою, старшим науковим співробітником Галиною Іванович, відбулося у корпусі біологічного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова.

Борис Георгійович Александров (17.04.1958 — 04.12.2019) — учений у галузі біології та екології моря, доктор біологічних наук (із 2003-го), професор (із 2008-го), член-кореспондент НАН України (із 2015-го); заслужений діяч науки і техніки України (2008); лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2013).

Відкриваючи турнір, голова Федерації самбо Одещини, депутат Одеської обласної ради Олександр Васильович Адзеленко, який, до речі, також колись був учнем Пасічника, розповів про досягнення Миколи Антоновича у спорті та тренерській роботі, про його батькі-вську турботу і водночас вимогливість до вихованців. На чемпіонській стрічці одеського богатиря — понад півтори сотні нагород за перемоги у змаганнях різного рівня, він має звання «Кращий тренер України», «Почесний динамівець», «Відмінник фізкультури і спорту СРСР», є лавреатом конкурсів МВС України, «Люди дела» газети «Вечерняя Одесса» та інших.

Микола Пасічник — чинний чемпіон України з боротьби самбо серед майстрів спорту-ветеранів, а нещодавно йому присвоєно звання «Майстер спорту України міжнародного класу-ветеран».

З поетичних читань в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського, присвячених Василеві Стусу

Мабуть, декого подивують перших два слова цього заголовку. Справді, сьогодні не часто побачиш підлітка з книжкою в руках. Щось вони, правда, вичитують у тих своїх гаджетах (хоч найчастіше слухають у навушниках), але не факт, щоби то була художня література. Хіба що, можливо, зі шкільної програми щось. Ну а вже щоби Стуса!.. Незламного мученика, поета доволі непростого, у якого кожен рядок або й слово кожне пульсує глибокою думкою, — то вже хіба що з якогось приводу. Не випадково, мабуть, творчість Василя Стуса вивчається аж в 11-у класі.

Недавно таким приводом стали Стусівські читання в бібліотеці ім. Михайла Грушевського. Діти читали поезії Василя Стуса. Переважно учні середніх і старших класів. Декламували по-різному. Хтось частково або й цілковито (від хвилювання, мабуть) забув текст і доходив до завершення вже на підказках. Хтось зазирав у свій гаджет, що цілком природно, бо техніка в даному випадку має бути підмогою, а не тією забавкою, що жере час. Хто — скоромовкою, бо так пам’ять краще служить, а хто — занадто тихо, ніби соромлячись…

Поблизу села Корсунці, що в Красносільській об’є-днаній територіальній громаді, на прибережній території Куяльницького лиману не так давно проходив етнографічний фестиваль «Чумацький шлях», де минувшина і сьогодення тісно сплелися воєдино.

На вході до фестивального містечка на великому стенді були вміщені короткі описи про історію нашого краю і знаменитих українців, чия доля пов’язана з цілющою перлиною Півдня України. Серед них і головнокомандувач Української повстанської армії Роман Шухевич.

Про видатних особистостей та сиву минувшину південних земель розповідав учасникам етнозаходу кандидат історичних наук, викладач Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Володимир Полторак.

Мене особисто зацікавили факти, пов’язані з надзвичайно ризикованими поїздками до нашого краю цього відомого борця за незалежність України на лікування. Тому довелося звернутися до інформаційних джерел, щоб мати про нього правдиві відомості, у даному разі і як про людину з її звичайними потребами.

Головний тренер збірної України Андрій Шевченко увійшов до десятки найкращих наставників національних команд 2019 року за версією Міжнародної федерації футбольної історії і статистики (IFFHS).

Як повідомляє пресслужба Української асоціації футболу, Андрій Шевченко посів восьме місце у списку найкращих наставників футбольних збірних. А очолив цей список головний тренер збірної Португалії Фернанду Сантуш — переможець прем’єрної Ліги націй УЄФА. Нагадаємо, цьогоріч підопічні Андрія Шевченка двічі зустрічалися з командою Фернанду Сантуша (0:0, 2:1) і випередили її у відборі «Євро-2020».

У голосуванні IFFHS взяли участь представники 90 країн. Андрій Шевченко набрав 48 балів. Це стало новим рекордом для України. До того, у 2005 році, Олег Блохін здобув 28 балів.

До 25 найкращих тренерів збірних увійшов також Олександр Петраков — наставник українських чемпіонів світу у віковій категорії U-20.

Рідна Одесо, вічна Одесо,
Ніжна Одесо моя.
Кращого міста нема в піднебессі,
Кращого міста нема…

…Коли звучать ці слова, музику до яких написав композитор, народний артист України Микола Свидюк, то навряд чи хтось із слухачів засумнівається в тому, що їх автор — корінний одесит, безмежно залюблений у своє місто.

Насправді ж Іван Дузь, перу якого належать слова пісні «Рідна Одеса», — виходець із Поділля.

Народився Іван Михайлович Дузь 18 листопада 1919 року у місті Волочиську Хмельницької області. Підліткову пору його життя захмарив голод. «Це були трагічні події, і вони й досі в моїй душі, — згадував І. Дузь напередодні свого сімдесятип’ятиліття. — Ми вижили, наша сім’я. А нас було небагато-немало: батько та мати, та семеро дітей. І якби не лобода — ота трава, бур’ян, яким ми харчувалися, якби не оті затірки з устюків, то хто зна, де б я був сьогодні» [1].

До цьогорічного Дня Незалежності Президент України присвоїв 28-й окремій механізованій бригаді, що базується в смт Чорноморське, неподалік Одеси, ім’я Лицарів Зимового походу.

25 жовтня сповниться 98 років початку Другого зимового походу загонів Армії Української Народної Республіки, який мав за мету об’єднання селянського протестного руху та підняття загального антибільшовицького повстання задля відновлення української державності. Він став останньою спробою збройних сил УНР відновити незалежність України.

Після мирного договору, укладеного 18 березня 1921 року в Ризі між РСФРР та Польщею, українська армія не мала права перебувати на польських теренах. Це змушувало керівництво УНР переходити до повстанських методів боротьби за державність. З цією метою при Головній команді військ УНР був створений Повстансько-партизанський штаб на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником, діяльність якого проходила у тісній взаємодії з польським Генеральним штабом. Початок повстання планувався на 1 травня, але затримка польської сторони з видачею повстанцям зброї змусила кілька разів відкладати виступ. Попри підтримку ідеї боротьби, Річ Посполита вкрай незадовільно поставилася до забезпечення учасників походу зброєю та амуніцією.

Михайло Іванович Левицький — уродженець села Луги Чечельницького району, що на Вінниччині. Строкову службу проходив у Туркестанському військовому окрузі, брав участь у бойових діях в Афганістані. Після вишколу в українському Севастополі на мічмана/прапорщика продовжив службу в Одеському військовому окрузі. Зі здобуттям Україною незалежності склав присягу на вірність українському народові.

У 1997-у демобілізувався і переселився із сім’єю у Любашівський район Одеської області. Спершу родина мешкала у с. Нова Українка, в старій мазанці, згодом перебралася у с. Велика Василівка. Небайдужого до місцевих проблем Михайла обрали депутатом сільради. Близько семи років працював майстром лісу у Троїцькому лісництві, захищаючи «зелені легені» Любашівщини від пожеж та «чорних» лісорубів. Очолив Троїцький осередок Спілки ветеранів Афганістану і за всебічної підтримки місцевої влади та меценатів відкрив у центрі села пам’ятник побратимам-«афганцям».

У жовтні 2017-го Михайло Іванович підписав трирічний контракт з Військово-Морськими силами України. Зараз старший прапорщик проходить службу у 32-у реактивному артилерійському полку морської піхоти ВМС ЗСУ на посаді старшини батареї.

1 жовтня сповнилося рівно 60 років з моменту однієї з ключових подій, що кардинально змінила життя мого тата. Саме цього дня у 1959-у його було заарештовано за антирадянську пропаганду…

Це зараз він — відомий поет-шістдесятник Олекса Сергійович Різників (псевдонім — Олекса Різниченко), член Національної спілки письменників України, автор двох десятків книг поезії та прози («Озон», «Терновий вогонь», «Наодинці з Богом», «Одноримки. Словник омонімів», «Складівниця української мови. 9620 складів нашої мови», «Іллейко, з Бога турейко», «Бран», «Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?» (5 перевидань), «Маюнелла» (написана 1969-го, відновлена 20 лютого 2014-го), «Словогрона Духу. Новий кореневий словник», «УкраМарс» та інші), лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, Костянтина Паустовського, Тараса Мельничука, Степана Олійника, Бориса Грінченка, Ярослава Дорошенка, Тодося Осьмачки, Леоніда Череватенка, Юрія Горліса-Горського, Євгена Маланюка. Тоді ж він був молодесеньким морячком-радіометристом, що служив в Одесі, на 16-й станції Великого Фонтану, де в той час розташовувався береговий пост сигналізації та спостереження за входом до порту.

Він відчував, що за ним стежать «органи», і дуже добре знав, чому. На початку липня 1958 року тато і його товариш Володя Барсукі-вський (нині — філолог, член НСЖУ) склали листівку, видрукували до півсотні її примірників на машинці харчокомбінату, де працював Барсуківський, а також на машинці їхнього знайомого С. Швеця і до жовтневих свят розповсюдили в Кіровограді й Одесі. Їх «Обращение к народу» містило цілком зрілі гасла: «Довольно раскалывать мир на два так называемых лагеря! Долой атеистическую пропаганду! Дайте свободу народу! Долой фашистскую диктатуру партии! Мы стоим за признание церкви и религии государством». Листівку підписали: «Союз борьбы за освобождение народа (СОБОЗОН)».

Під час проведення обшуків у С. Швеця і в татових батьків у Первомайську, у В. Барсуківського в Одесі, у тата в кубрику було вилучено течку з віршами й оповіданнями.

Микола Суховецький — лауреат літературної премії імені Івана Корсака

У неділю, 15 вересня, в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків (м. Луцьк) уже вдруге відбулося вручення літературної премії імені Івана Корсака, повідомляють «Волинські новини» (www.volynnews.com).

Цього року на конкурс було подано 17 творів. Перемогу здобув письменник з Одеси Микола Суховецький. Поважне журі високо оцінило його трилогію про Кирило-Мефодіївське братство — «Зустріч у Лаврі», «Дівчина з голубом» та «Сніг на фортеп’яні», головними героями якої стали Тарас Шевченко, Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш.

Вітаючи присутніх, директор видавництва «Ярославів Вал» Михайло Слабошпицький наголосив на тому, що ця літературна премія має неабияку вагу і є абсолютно унікальною. «У Франції, де література є своєрідною релігією, дві з половиною тисячі літературних премій. Україна про це не сміє й думати. Та хтось мусить вести за собою наше суспільство. Тому я маю велику душевну втіху, відчуття сатисфакції від того, що у нас тепер є премія імені Івана Феодосійовича Корсака, яку започаткувала його родина спільно з видавництвом «Ярославів Вал». Нині ми вручатимемо її уже вдруге», — зауважив він.

На наших очах, властиво, нами ж таки самими, золотою ниткою тчеться полотно історії нашої України, всі ми є суб’єктами цієї історії. Нитка та раз по раз обривається, або ж — поряд з нею засновується чорна, жалобна, чи якась інакша — безбарвна, сіра… Бо не відновлюються самі по собі народом втрачені ті шляхетні риси, що були в ньому до московського та совєтського — що, власне, одне й те саме — рабства, коли нема для цього доброго ґрунту. Але ми уперто йдемо далі, до щастя й добра, то втрачаючи, а то намацуючи вірну дорогу.

Якось, пишучи про Сергія Савченка, сам по собі зродився такий образ: куди б не йшов — потрапиш до Савченка. І це правда. Хто лиш не бував у його мистецькій робітні! Тут заспівувала тихенько — бо допізна засиджувались — Ніна Матвієнко. Тут славетний художник Іван Марчук говорив про те, що таке, назагал, мистецька творчість і яким бачиться йому під нинішню пору український мистець. Й Ігор Ліховий, директор Шевченківського заповідника, а згодом посол України в Білорусі, вповідав про будні протистояння зі скоробагатьками, котрі ласо позирали на землі заповідника. У цій майстерні, де у пристраснім єднанні з натхненням квітнуть дивовижні барви та небесною музикою відгукуються у кожній мистецькій душі, співали божественних пісень хористи гурту «Спас-коло» Віктора Чепурка… Та й сам короткий провулок цей пам’ятає ті пікети і зібрання за збереження його імені — Романа Шухевича, наданого одного разу міською владою та забраного іншою, наступною. Чи треба нагадувати про те, що в центрі цього руху також був Сергій Савченко?!

Відбулося перше засідання регіональної комісії з реабілітації при Одеській обласній державній адміністрації, яка надаватиме статус реабілітованих особам, постраждалим від політичних репресій комуністичного тоталітарного режиму.

Головою комісії обрано директорку Одеського академічного центру МАН, представницю Україн-ського інституту національної пам’яті Лідію Ковальчук, заступником — заступника начальника відділу використання документів, інформації, публікацій та зовнішніх зв’язків Державного архіву Одеської області Степана Желяскова. До комісії також увійшли вчені, дослідники, громадські діячі, представники архівів області, юристи та чиновники, пов’язані з темою історичної пам’яті. Серед них — Олекса Різників, заступник голови Одеської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих.

«Мамай мандрує» — художня виставка в Одеському літературному музеї з нагоди 28-ї річниці Незалежности України та присвятою людині, котра і до, і після незабутнього 1991-го несла своє життя цьому прийдешньому великому Дню.

Сашко Циркун… Олександр Явдокимович — так його зчаста називали. Або ж тільки на прізвище, просто: Циркун. Людина, котрій вдавалося бути завше в гущині української віртуальности Одеси. Або ж — віртуальної української реальности. Архітект за освітою, мистець за покликом душі, художник і друг багатьох малярів, а за покликом серця — Українець.

Його майстерня в центральній частині Одеси, простора, а разом з тим затісна для всіх, котрі прагнули там побувати, з таємничими закапелками, з подарованими картинами, з цікавенними книжками, завше притягувала до себе, наче спраглих — до джерела. І його славетна калганівка, якою любив пригощати маленькими келишками, майже символічно, хоч сам не вживав нічого такого — ну от хіба пригубити, — всім буде у пам’ятку…

Із когорти подвижників

Виставка пам’яті архітектора й колекціонера, людини з полум’яним серцем і життєдайною вдачею Олександра Циркуна відкрилася на свято Маковія у залах Одеського літературного музею.

Олександр Євдокимович виділявся своєю активною життєвою позицією. Він намагався не пропустити жодної вартої уваги художньої виставки, проявляв солідарність з митцями, яким симпатизував. Був пристрасним поборником свободи і незалежності України, закоханим в її історію, чудово знав і шанував звичаї нашого народу. Був хранителем народної мудрості, сипав при нагоді приповідками-примовками, інколи імпровізував, завжди був приязним і хлібосольним. Вишуканим каліграфічним почерком, що нагадував козацький скоропис, складав щирі вірші, у яких основну увагу приділяв не формі, а змісту. Олександр Циркун зберіг у собі кращі ментальні риси українця.

Саме в його майстерні, що на вулиці Єлизаветинській, наголошували учасники відкриття нинішньої виставки «Мамай мандрує», зародилася ідея цього проєкту. А відтак, вирішили вони, на пошанування пам’яті О.Є. Циркуна зорганізувати імпрезу, доповнивши мандрівну експозицію роботами друзів і соратників цієї глибоко духовної людини.

До 200-річчя від дня народження Григорія Павловича Ґалаґана (1819—1888), українського громадського і культурного діяча, мецената

Усе своє життя він носив у собі потребу живої справи. Головним же стимулом до прояву цієї потреби було усвідомлення багатоскладових проблем часу. Важке родинне горе не паралізувало, а, навпаки, зміцнило в ньому бажання служити суспільству, й він, відгукуючись особистою працею, щедрими пожертвуваннями, сердечною участю на всілякі нагальні запити, мовби поспішав створити гідний пам’ятник собі й улюбленому синові, який рано пішов із життя...

Майбутній захисник принижених і знедолених народився 15 серпня 1819 року в селі Сокиринцях, родовому маєтку Ґалаґанів у Полтавській губернії. Його предки, які лише на початку XVIII століття вийшли з лав козацької старшини, до кінця того ж століття не тільки казково розбагатіли, а й отримали дворянський титул. І хоча хлопчик з’явився на світ, як то кажуть, у шовковій сорочці, та ще й із золотою ложечкою в роті, у зрілому віці свої дитинство та юність він назве «непривабливими», бо минали вони в умовах, досить яскраво змальованих Гоголем у його оповіданнях про побут українських «старосвітських поміщиків».

Увесь світ шанує ім’я американського економіста, статистика, демографа й історика економіки Саймона Сміта (Кузнеця) (1901—1985). Ще б пак! Він майже 35 років працював у Національному бюро економічних досліджень США (1927—1961), був радником урядів Японії, Індії, Південної Кореї, Ізраїлю, Тайваню, головою комітету з економіки Китаю в рамках Ради з дослідження в галузі соціальних наук, почесним членом Королівського статистичного товариства Англії, Королівської шведської академії, Міжнародного статистичного інституту…

У 1971 році Саймон Сміт став нобелівським лауреатом «за імперично обґрунтоване тлумачення економічного зростання, яке привело до нового, глибокого розуміння як економічної та соціальної структур, так і процесу розвитку в цілому».

Але мало кому відомо, що Саймон Сміт має українське коріння. Адже місто Пінськ, де він народився, розташоване на Берестейщині — українській етнічній території у складі сучасної Білорусі.

У Бучачі на Тернопільщині встановлено пам’ятник класику єврейської літератури, нобелівському лауреату Шмуелю Йосефу Чачкесу — Агнону (1888 — 1970). Його ім’ям названо одну з вулиць міста, а також Літературний центр, який популяризує творчість письменника. Будинок, де він народився і провів дитячі роки, позначений бронзовою меморіальною дошкою. Так жителі Бучача вшановують пам’ять про свого видатного земляка.

Агнон з івриту перекладається як «самотній», «покинутий». До 1924 року це був псевдонім письменника, а потім він офіційно взяв його за прізвище. Певно, Агнон не знав українського прислів’я: «Самотнім не є той, хто вміє думати». На жаль, читацька аудиторія письменника в Україні не чисельна. Порівняно нещодавно у нас з’явилися лише перші переклади його творів українською. І вони, без сумніву, заслуговують на те, щоб з ними ознайомилися.

Шмуель Чачкес народився в інтелігентній сім’ї. Батько, Шолом Мордехай Халеві Чачкес, отримав освіту рабина, змалечку знайомив сина з книгами давніх і сучасних єврейських авторів на ідиші та івриті. Мати, Естер Фарб, привчила його до читання німецької літератури, в якій добре розбиралася. Освіченим був і дід Шмуеля по материнській лінії — купець Єгуда Фарб, який мав великий вплив на майбутнього письменника.

Павлові Агромакову — 90

Як люди приходять до українства?

Два шляхи суть.

Один — це коли з дитинства прищеплюється любов до України. Усім знаний шлях Лесі Українки. Мама її, Олена Пчілка, фанатично любила Україну, бо й сама в родині отримала патріотичне виховання і такими ж виховала своїх шестеро дітей.

Таке ж виховання отримав мій співтабірник 1972—1977 років Олесь Сергієнко, син знаменитої, легендарної Оксани Мешко…

Іванові Івановичу Ніточку — 70? Мабуть, це той випадок, що й паспорту не віриш. Стільки енергії у людини, стільки задумок і клопотів, що молоді-зелені можуть позаздрити! А позаздривши, і самим наповнити своє життя великими і малими, але обов’язково добрими, позитивними, потрібними всім справами.

Напередодні ювілею Іван Іванович, як сам пожартував, зробив собі гарний подарунок: видав чергову, вже восьму, збірку поезій. Із простою і дуже символічною назвою — «Криниця».

Сьогодні свій ювілей — гідне 70-річчя — відзначає славна людина, можна сказати, заслужений козак України, ще донедавна отаман міжобласної громадської організації Чорноморський округ «Козацтво Запорозьке», а нині — почесний отаман та голова ради старійшин цього товариства Микола Филимонович Свинцицький.

Попри всю неоднорідність та розхристаність українського суспільства, Україна — в певному сенсі — є козацькою державою. Вона була й залишається козацькою і на генетичному, й на ментальному рівнях, і в історичній тяглості. Тому й постало Вільне козацтво сто років тому, в часі Української революції. Тому й відродилось козацтво майже разом із Незалежністю.

За роки, що минули, Українське козацтво пройшло непростий шлях, утім, як і наша держава. А що не чути його на всеукраїнському рівні — що ж, як мовиться, ще не вечір. Козацьких товариств та об’є-днань в Україні багато, так само, як і політичних партій. Коли діждемося, що залишаться дві-три партії, тоді й у козацтво прийдуть переміни. А поки що маємо те, що маємо. В самій лише Одесі козацьких товариств аж 33. Хто є хто? Не варто задаватись подібними запитаннями. Дивіться на історію кожного з них, на діла їхні, то й будете знати. А ще ліпше — на лідерів.

Із 8 по 23 травня в Одеській національній науковій бібліотеці до 75-річчя від дня народження Геннадія Щипківського експонується книжково-ілюстративна виставка «Я тут не гість, тут все моє…».

Геннадій Щипківський — український письменник, заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературних премій імені Олеся Гончара, імені Валер’яна Підмогильного, імені Івана Гайдаєнка, багаторічний партнер і друг ОННБ.

Нещодавно у видавництві «Астропринт» вийшла чергова, вже шоста, книжечка з авторської серії «Одеса літературна» відомого дослідника красного письменства, кандидата філологічних наук, доцента, члена НСПУ Василя Полтавчука. Цей літературно-критичний нарис присвячений творчості ще одного нашого славного земляка — Геннадія Щипківського, поета і прозаїка, лауреата премій імені Олеся Гончара, імені Івана Гайдаєнка та імені Валер’яна Підмогильного, заслуженого діяча мистецтв України.

Це видання з’явилося у світ напередодні 75-річчя письменника і, звісно, стало гарним дарунком до нього.

Редакція «Чорноморських новин» щиросердно вітає Геннадія Павловича з ювілеєм і пропонує увазі читачів два уривки з дослідження Василя Полтавчука — «Вступ, або Феномен Щипківського» та «Замість висновків, або Діалог за перед’ювілейним столом», а також свіжу новелу Геннадія Щипківського.

«Музика стоїть так високо, що розум не в силах наблизитися до неї, вона діє так, що підпорядковує собі все, ніхто не в змозі точно зрозуміти її природу», — писав великий поет Йоганн Вольфганг Ґете. Відомий український музикознавець і культуролог Олена Миколаїв-на Камінська-Маркова, якій нещодавно сповнилося 75, усе своє творче життя присвятила тому, щоб наблизити людський розум до музики і зрозуміти її природу…

Музика, час, простір, число, історія людства, нації, Схід та Захід, особистість, геніальність, сенс життя, вічність, символи — фундаментальні знання Олени Маркової дають можливість об’є-днувати, синтезувати, аналізувати, народжувати нові концепції, досліджувати й відкривати… Музична культурологія, якою вона займається, — для неї не просто наука, а, за її словами, — це можливість підніматися у небеса, щастя нових відкриттів, послідовники та учні...

Коли вперше і скільки разів ім’я Тараса Гончарука з’явилося на шпальтах «Чорноморських новин» — скажуть біографи та бібліографи (головне тут — не переплутати доктора історичних наук, професора Т.Г. Гончарука з також доктором історичних наук і професором Г.І. Гончаруком). Ми ж сьогодні — про інше. Про знаковість і, може, навіть символічність постаті Тараса Григоровича Гончарука для нашої газети.

Будь-хто, зайшовши в редакційну приймальню, відразу ж звертає увагу на дві фігури із пап’є-маше, власноруч виготовлені й подаровані нам друзями-читачами з Усатового — гарною й великою родиною Вітвицьких. Це фігури козака-вусаня й україн-ки-козачки. Якщо у лицаря в руках булава, то в козачки — що б ви подумали?! — газета. Звісна річ, «Чорноморські новини». І читає козачка (а читати в Україні, як достеменно відомо, на відміну від західних, не кажучи вже про північних, сусідів, уміли чи не всі жінки) — от вам і знак-символіка — статтю професора Тараса Гончарука із серії «Одеса в золотих променях історії» про штурм Хаджибея (Одеси) 14 (27) вересня 1789 року. Випадок? Збіг? Та ні, все в цьому житті закономірне, причинно-зумовлене, детерміноване.

Закінчення. Початок у номері за 6 квітня.

(До 100-сторіччя видатного вченого)

Проблематика модерної історії у спадщині Омеляна Пріцака

Модерна історія, національний рух, інтелектуальні пошуки завжди приваблювали Пріцака. До модерної тематики історик постійно повертається в окремих ґрунтовних статтях, історіографічних студіях, у виданні пам’яток історичної думки міжвоєнного часу. І хоча ця тематика залишається в контексті тюркських й давньоруських сюжетів, саме у ній Пріцак часто несподіваний, особливо контроверсійний і захопливий.

1966 року в «Листах до приятелів» до століття народин Михайла Грушевського вийш-ла зовсім неювілейна стаття Пріцака. Замість «звичайних трафаретів та фраз», що принижуватимуть самого Грушевського, автор пропонує «розглянути творчість і ді-яльність [Грушевського] на тлі епохи та української дійсности». Цієї засади — змалюванню контексту діяльности кожного з героїв своїх студій — вчений послідовно дотримувався у своїх персоналійних публікаціях. Мало того, міркування про контекст, епоху приваблюють його найбільше, стають полем демонстрації блискучої ерудиції і побудови вишуканих інтелектуальних гіпотез.

Вони стоять майже поряд — на початку та посередині головної алеї: провісник волі, бунтар, а водночас Пророк — і душитель свободи, поневолювач народів, жахіття поль-ських повстанців… Тарас Шевченко одвернувся од імперського символу — чого воно там стоїть, на чию втіху? Нахмурився наш батько, мовчить: він усе сказав, що лиш міг, та не спромоглися й досі краяни виконати його заповіти. Похмуро дивиться на нас усіх, і з надією — на місто, в якому не довелось йому ще за життя побувати і в якому хотів, було, оселитись, коли б не дозволили йому після гіркої салдатчини жити в якійсь із імперських столиць.

Сьогодні історики дадуть докладні пояснення, з якої нагоди і коли постала тут, у парку, на честь Олександра II ця колона з усією імперською атрибутикою. Ще більше обґрунтувань доконечної потреби цього імперського символу в Одесі, мабуть, мали місцеві чиновники, коли парадно відкрили її кілька років тому. Чомусь не замислюємося над по-дібними фактами. А варто б!

Авторка з відчуттям безмежної пошани запросила на майдан слів свого твору безсмертно-мужні рядки великого українського поета, які йдуть до нас з глибин часу, з позаминулого століття, з трагедій боротьби шістьох поколінь українців за кращу долю для рідної країни і висвітлюють нам шлях у великий світ.

І.В.

З кожним днем береги великої ріки, якою повертався із 10-річного заслання, уярмлений безпросвітною солдатською муштрою Тарас Григорович Шевченко, просувалися все ближче й ближче один до одного. Із субтропічних спекот прикаспійських пустель — в осінню холодну мряку, яка зустріла його вже на півдорозі, в розгрузле бездоріжжя на берегах, в якому вище осей тонули колеса возів і карет. Назустріч поспішала осінь у супроводі перших морозів.

Оборона Донецького аеропорту, яка тривала 242 дні, стала символом незламності й бойового духу українського війська, а його захисників за стійкість і надійність назвали «кіборгами». Серед них був і випускник Роздільнянської школи-гімназії №1 — розвідник 74-го окремого розвідбатальйону Сергій Іщенко, який героїчно загинув 20 січня 2015 року.

Із 21 січня по 4 лютого у стінах нашого навчального закладу проходили заходи, присвячені його пам’яті, в яких брали участь усі школярі. Проводилися класні години, демонструвався фільм «Кіборг із Роздільної», який надав нам керівник ГО «Громада Роздільнянщини» Володимир Василенко, відбувалися уроки мужності. Та найбільше запам’яталася зустріч з матір’ю Сергія — Віліною Іщенко. Вона саме повернулася з Києва, де вшановувався День пам’яті захисників Донецького аеропорту.

Деякі вчені вважають, що батьківщиною амазонок є саме південна Україна. Збереглися історичні згадки про слов’янських жінок-воїнів. Скажімо, візантійський патріарх Никифор, змальовуючи битву ромеїв з аварсько-слов’янським військом, яка відбулася в 626 році під Константинополем, зазначає, що «серед тіл загиблих знаходили жінок-склавинок». А склавини — це давні слов’яни.

Давньоруські літописи описують життя переважно чоловіків. Усна ж народна творчість містить згадки і про жінок-воїнів. Наприклад, із фольклорних джерел постають такі прекрасні образи жінок-богатирок, як Настасія Микулична — дружина богатиря Добрині, Настасія-королівна — дружина богатиря Дуная та інші. Билини розповідають, що в київського князя Володимира бенкетують «поляниці, дівчата молодецькі». Слово «поляниці» оповідач пояснює так: «це були молодецькі воїни-жінки, богатирського роду, воїнству навчені».