Матеріали з рубрикою «Література, поезія»

* * *

Я не тужу й не плачу, —
Смішний то був би плач
Для тих, що одягнули
На душу грубий плащ.
А всіх людей щасливих
Мені страшенно жаль,
Від них я заховаю
Свою журбу й печаль;
Здушу я власні сльози,
Хай скажуть всі мені,
Що в мене серце — камінь,
А нерви — дротяні!
Я народивсь для пісні,
Що кволим каже: «Встань!».
Я не впаду ніколи
Сам від своїх ридань!

Два роки тому з’явилася друком цікава й самобутня збірка одеського поета, члена Національної спілки письменників України Віталія Бошкова «Вільна словом моя мова...».

Самобутність її в тому, що, по-перше, присвячена вона Міжнародному дню рідної мови, який відзначається щороку 21 лютого, а по-друге, є багатомовною — вірші у ній представлені п’ятьма мовами: українською (редактор українського тексту Дмитро Шупта), болгарською (Маріанна Чепразова), російською (Ігор Цабієнко), гагаузською (рідною для Віталія Бошкова) і французькою (в авторській редакції). Книжка вийшла за сприяння заступника голови Одеської обласної ради Юрія Дімчогло.

Є книги, які відображають мить людського життя, а є такі, які вбирають у себе епохи.

Олекса Різників — письменник, який зумів в одній особі головного героя передати цілу епоху, покоління, націю.

«Украмарс» — це суперфантастика, але в ній є дуже багато реального життя з усіма його вадами і перевагами, насолодою, брехнею і правдою, піснею та поезією.

Мало кому відомо, що знаменитий одеський скульптор Борис Едуардс (1860—1924) пробував свої сили в літературі. Швидше за все, письменство митця не призначалося для широкого загалу, хоча його машинописний варіант повісті «Агнеса» схиляє до думки, що Борис Вільямович мав намір її опублікувати.

«Агнеса» завершена наприкінці грудня 1907 року. Для втілення задуму Едуардс спеціально виписав з Німеччини досить дорогу на ті часи друкарську машинку. В Державному архіві Одеської області зберігаються дві редакції цього твору. Перший, частково втрачений, є рукописним варі-антом з правками коректора. З другим його різ-нить фінальна частина, де події перенесені в Італію, що дозволило автору заглибитися в античну міфологію. Це розповідь «від першої особи». Повість змережена есеїстикою. В останній скульптор обґрунтовує свою естетичну позицію, в основі якої — захоплення античністю. Певне місце займають міркування про етичність поведінки художника, його ставлення до моделі як об’єкта. У світлі революційних подій 1905—1907 років Едуардс обґрунтовує свою позицію щодо прав людини, стає на захист людської гідності, засуджує половинчастість реформ у Росії.

(Уривки з повісті)

«…Скульптура у кращому сенсі є найчистішою і найвитонченішою галуззю пластики, і саме тому більшій частині публіки вона недоступна.

Ви знаєте, мати у розпорядженні такий обмежений матеріал, як глина, гіпс чи кусок мармуру — однотонний, холодний, і підпорядкувати його своїй владі, змусити жити, і так жити, щоб інші відчули, затамувавши подих, стояли заворожені, не вірячи, що перед ними холодний камінь, — це велике мистецтво. Це дар Божий, який не піддається ніяким математичним розрахункам, ніякому обліку, не вирішується ніякими логарифмами, хоч і повинен сказати: наука має певну мету — встановлювати істину.

Мудрість

Так буває тільки в казках.
А можливо, й під Різдво.
Коли вам ваш добрий ангел,
Каже в ніч своє єство.

— Добрий я сьогодні, друже,
Може, хочеш що чого?
Обирай: я дам багатства,
Ще яких не мав ніхто.

Я згадую хвилю морську, часто ту,
Яка обняла мене вперше
у Чорному морі.
Там поетом я став.
Перейняв чистоту,
Що являють у морі скупані зорі.

(Роздуми над книгою новел Геннадія Щипківського «Коралі»)

Для нас уже стало традицією відгукуватися лише на ті видання, котрі сподобалися. Не бачимо сенсу хоч щось писати про тексти творчих нулів, хоч їх останнім часом розплодилося чимало. Тому й хотіли спочатку написати рецензію на книгу новел «Коралі» Геннадія Щипківського. Але не випала нагода для здійснення цього задуму. Маємо на увазі ту обставину, що видання вийшло ще у 2012-у, а до нас через вади книгорозповсюдження потрапило лише восени 2015-го. І все ж вирішили вдатися до написання нотаток на берегах книги. Так і народилися ці наші розмисли.

…У книзі — 48 творів. Про їхню тематику можна говорити багато, та не це важливо. Спершу зауважимо, що Геннадій Щипківський уміє зобразити і найдраматичніші ситуації, показавши через них красу людських доль. Варто згадати ще й про те, що передмову до «Коралів» написав письменник і літературознавець Петро Сорока з Тернополя. (Якщо врахувати те, що він свого часу створив монографію про талановитого прозаїка з Одеси й нерідко згадує про нього у своїх денниках, то це можна вважати закономірним).

Ординське

Де брехня й злодійство — там біда, —
Все, чим славна Золота орда.
Хутір наречуть ординці станом,
І не зрозумієш: в чім же суть?
Чи прийде царем до нас,
Чи ханом —
Все твоє обидва загребуть!

* * *

По асфальтовій річці вулиці
Пропливає брунатне листя.
І на ключ зачинено вулики
Велелюдного сірого міста.
І наїжилися від холоду
І ліси, і сади, і трави.
Лиш вітри розгулялися молодо,
Для вітрів листопад — забава.
А душа моя листопадова
Не дає мені нині заснути:
Спотикається, часом падає,
Й вимагає від мене спокути.
І на ключ зачинено вулики
Велелюдного сірого міста.
По асфальтовій річці вулиці
Пропливає брунатне листя.

1. Місто сонця
Коцюбіїв твій, каменотесо,
У минулих століттях замрів,
Ах, надморська перлино, Одесо,
Королево південних морів!

Дивні з морем твої діалоги
На пергаменті фата-морган.
Чи не звідси далекі дороги
Пролягли в Світовий океан?

У тобі України величчя
Прочитає новітня доба —
Неповторного міста обличчя
І така неповторна судьба.

Геннадій Щипківський. Утекти від себе: роман. — Одеса: Астропринт, 2015. — 236 с.

Вислів «утекти від себе» пронизує абсолютно весь — від початку до кінця — новий роман відомого українського прозаїка Геннадія Щипківського, регулярно повторюючись у різних варіаціях (половина 14-го розділу присвячена роздумам над цією темою). Про що йдеться? Про те, що наприкінці непу та на початку суцільної насильницької колективізації українського села (1929 рік і подальші) основа його — міцний хазяїн-працівник, подолянин Іван Гора, залюблений у рідну землю-годувальницю, — не може змиритися з очевидним наближенням панування вічно п’яних нероб і водночас відчуває, що не зможе вижити серед них, тому, рятуючи себе та двох синів від рабства й загибелі, тікає з рідного подільського села Липки — спочатку до шахтарського Донбасу, а потім аж до Канади…

Та виявляється, що, тікаючи від малої батьківщини й великої Батьківщъни, людина насправді намагається втекти від себе, а це не тільки болісно, а й неможливо — біль залишається з тобою назавше, навіть тоді, коли над тобою вже не нависають ні рабство, ні смерть. А оскільки на звільнену від чужинецької орди землю самому Іванові повернутися не вдалося, то, як не прикро констатувати, рецензований твір — це не просто історичний роман, це роман-трагедія.

З глибокою печаллю і сумом у душі та серці прочитується новий роман відомого українського письменника Геннадія Щипківського «Утекти від себе».

Сповнений трагізму й відчаю його героїв, він не може викликати інших почуттів, бо насичений правдою тих історичних подій, про які, за висловом Володимира Винниченка, «не можна читати без брому».

Вірній дружині Вірі

Так часто пахли йому згоряючі на ватрі соснові дрова — за давніших часів його життя, ще в рідній оселі, коли міг довго дивитися на вогонь, що з грубки пахтів жаровиськом просто йому в лице, ті дрова звалися м’якими. На відміну від твердих порід — бука чи дуба, в’яза, граба, які вдома називали, на загал, буковими. А на шпилькові породи — смереку, сосну, ялицю — казали м’які, або ж соснові…«Піди, нарубай соснових дрівець, та й буде тепло», — це мама. На морозі вони кололися легко та дзвінко, й так само весело згоряли у грубці та в шпаргаті, освіжаючи дім терпким запахом закипаючої у вогні живиці…

(Есей-етюд)

Йшов важкий квітень 2014 року...

Якось іду по вулиці Радісній. З правого боку від цієї побачив бічну вулицю, де у шалено рясному цвіті ніби аж тремтіла радісно під сонцем черешня... І тут — асоціативно — згадався мені вірш «Мамина черешня». Страшенно схожою за густотою цвіту і красою крони була ця черешня на ту — мамину...

Дума  про  Надію  Савченко

    «Надія Савченко і Путін»,
    «Дівчина проти Імперії зла» —
    таку картину, я певен,
    напишуть митці.

То не горлиця сіренька
та й діточок своїх літати навчала —
то матінка старенька
свою донечку рідненьку,
льотчицю молоденьку
на священну, та не дівочу справу —
на війну криваву
    споряджала:
«Літай, моя донечко,
    бий бандитів московських з неба,
а я — день і ніч молитимусь за тебе».

Сліпаки підмогильні
круг мене зійшлись,
І могильщик ширяє
круг мене помалу…
І нікого немає,
крім діжки смоли,
І нікого нема,
крім старого кресала.

Не ридайте за нами, благаємо вас,
                не тужіте!..
Нам не згоїть серця тихий сум
            поминальних пісень.
Обіцяйте лише, що ми зможем
            за вас порадіти
Й не зведуться на прах наш Майдан
            і останній наш день.

Одеську національну наукову бібліотеку ім. М. Горького та обласну організацію Національної спілки письменників України єднають дружні відносини і багаторічна творча співпраця на ниві укра-їнського слова. Вже стало традицією щороку під час проведення виставки-форуму «Українська книга на Одещині» презентувати нові видання наших поетів, прозаїків, літературознавців.

От і в рамках цьогорічного форуму у відділі краєзнавства «Одесика» «Горьківки» відбулася презентація книг одеських письменників — роману «Рихва часу» Геннадія Щипківського та збірки оповідань «Іванові зяті» Василя Полтавчука.

Сонечко

Його диваком вважали: сусіди, продавчині в крамниці, відпочиваючі в сквері біля фонтану, куди щодня навідувався, сідав на лавку і годував голубів, що юрмилися поруч.

І ніхто від нього не чув жодного слова. Одні казали — глухонімий, інші — заперечували: можливо, війна наклала відбиток. Але як насправді — не знали.

Жив одинаком. Знав — одну дорогу. Зайде до крамниці, візьме хлібину або пакет крупів і простує у сквер до голубів.

Із книги «Червоний журавель: поезії»
(Одеса, «Астропринт», 2013)

* * *
Чи спиш ти, глузде,
Звісивши себе
        в безодню плинності,
Як сплять старі дерева,
Свої кашкети-крони
        нахилили
У срібну безвість зоряної ночі?..

Тетралогія — рідкісний жанр у літературі, як світовій, так і вітчизняній. І не тільки тому, що вимагає особливого таланту і виняткової працездатності, а й тому, що не може народитися без глибинного знання життя. Щоб створити широке епічне полотно у чотирьох книгах, треба самому пройти через численні випробування, багато звідати, пізнати, зрозуміти і відчути. Геннадій Щипківський пише про те, що добре знає, що відкрив для себе і прагне передати іншим, «його твори — то не плід самої лишень буйної письменницької уяви (без неї письменник неможливий), а й гаряче дихання життя. Життя українського. Нашого з вами», як слушно зауважив Володимир Яворівський.

І ще цитата, як відправний момент: «Координати прози Геннадія Щипківського варто шукати в естетичному просторі «десь» між новаторськими, модерними імпресіями Михайла Коцюбинського та глибокими іронічними міфологемами Василя Земляка, між зблисками жорсткого, праведного неореалізму Григора Тютюнника та ліричною стихією оповідей Євгена Гуцала; завважмо, що ментально-генетично всі вони, як і Г. Щипківський, — подоляни, за винятком Григора Тютюнника. Але попри природні впливи проза Г. Щип-ківського — се суто своя, індивідуальна стихія слова, що органічно виросла з пульсуючої матерії його ж поезії» (Анатолій Колісниченко).

Таку назву має упорядкована Володимиром Чуйком об’ємна антологія (з грецької anthologia — зібрання кольорів) вибраних літературно-художніх творів різних авторів, що вийшла друком у київському видавництві «Криниця».

Як пише в післямові до цього видання директор «Криниці» Леонід Андрієвський, першою у них 2003 року побачила світ «Книга про Матір», упорядкована тим же Володимиром Чуйком. І тому «Книга про Батька» (як про це зауважує у передмові сам упорядник) є своєрідним продовженням попередньої антології, бо нерозривними у своїй пошані і святій доброті є поняття «Батько» і «Мати» у слові «Батьки». Ці поняття вкорінені в український національний менталітет, про що влучно сказано у ліричному вірші самого упорядника антології:

НОВЕЛА

Листи в нашій родині були справжнім ритуалом. Як у їх написанні, так і в отримуванні. Коли приходив лист від старших сестри чи брата або якоїсь іншої рідні, за сімейним столом обов’язково відбувалася голосна «читка». З коментарями, іноді дуже смаковитими — тато був гострим на язик, а мама намагалася його приструнити: «Петю! Тут же діти!». Ми з сестрою, добряче вивчивши татусів сленг, не дуже-то й звертали на мамині зауваги, знаючи, що «горбатого могила…».

Я й досі бережу мамині листи, написані її рукою, а інколи друковані на машинці (мама працювала в радгоспі, куди закинула доля нашу ой яку непросту родину, секретарем-друкаркою). Ці листи були такими образними, що моя старша сестра-лікар за одним із них, у якому мама писала, що «стала такою стрункою дамою, що вже від вітру хилиться і ледве може додибати до хвіртки, але чомусь дуже відчуває спрагу», надіслала телеграму: «Негайно перевірся на цукор!». І виявилося, що у матусі хвороба та ще й у дуже тяжкій формі. Той діабет через кілька років таки звів її в могилу…

Отож з 24 по 26 вересня культурна громада нашого регіону мала вже звичне і, водночас (враховуючи нинішні суворі події в Україні), незвичне свято: «Українська книга на Одещині».

Мені пощастило серед численних презентацій на згаданому форумі видавців і читачів обрати лише три. Вразила їх разюча відмінність — як інтелектуальна за духом, так і неоднозначна за якістю, змістовністю, підготовленістю.

Найпотужніші презентації, як і сподівалося, випали на долю Одеської національної наукової бібліотеки ім. М. Горького, котра вже з 2000 року проводить цю культурно-просвітницьку акцію на виконання обласної цільової програми «Культура Одещини — 2012—2015 роки», затвердженої рішенням Одеської обласної ради. До речі, 25 вересня нинішнього року відбулися урочисті збори з нагоди 185-ліття від дня заснування цієї славної книгозбірні. Саме цей захід ще раз підтвердив високий рівень організації й оригінальність проведення цієї чудової і відповідальної акції усіма працівниками «Горьківки».

«...За кілька кілометрів від Тарасівки сторожова пра-Звенигора, край села — старовинні кургани, які бентежать уяву. Це — мій світ, моя колиска. Мій Космос».
Такими рядками закінчив Володимир Невмитий свою «Замість автобіографії», датувавши її 12 травня 2013 року. А 3 вересня того ж
2013-го, тільки-но переступивши 59-літній поріг, назавжди покинув цю прекрасну і грішну землю. Покинув лише «в сорочці із туману», залишивши нам усе інше: Звенигору, кургани, свій світ і свій Космос — справді-таки космічну поезію...
Збірку «П’ята пора року» (а це п’ята книга відомого одеського поета — раніше були «Tаbula rasa», «Озонна зона», «Найясніше між усіма сонцями сонце» і «Втіхи на воді») Володимир Невмитий підготував до друку ще за життя, але дочекатися її виходу в світ йому не судилося. Й ось недавно вона стала набутком поціновувачів справжньої поезії.

Лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, ім. Степана Олійника, Фонду Тараса Шевченка, заслужений працівник культури України Микола Палієнко віддавна веде свою Шевченкіану. Пам’яті українського пророка, чий 200-літній ювілей вшановуємо нинішнього року, присвячена й нова книжка одеського поета — «У світлі Кобзаря», що вийшла друком у видавництві «Астропринт» за сприяння Одеської обласної державної адміністрації. Оформила збірку художниця Лариса Дем’янишина.

Шановні читачі «Чорноморки», пропонуємо вашій увазі добірку віршів і балад з цього видання.

2014-го минає шістдесят п’ять років від скоєння жахливого злочину комуністично-совєтськими безпощадними каральними органами — знищення трьох тисяч українських дівчаток-підлітків, яких вони потопили в колимських бездонних болотах.

Перед тим, у 1945-у, в Німеччині свої визволителі відібрали десять тисяч дівчат-українок, вивезених насильно німецькими окупантами як остарбайтерів, і розстріляли на далекій чужинській землі, щоб вони нізащо не дісталися до рідного дому.

Гончар

Дід Павло був схожий на Кирила Кожум’яку. Дужий і добрий. Дядьки розповідали, що за молодих років він розгинав підкови. Та й досі виглядав нічого собі. Сиві вуса, срібна коротка чуприна, величезні руки. Люди казали, що то глина дає йому здоров’я. Бо змалечку був гончарем. І батько його був гончарем, і дід, і прадід, а далі — він і сам не знав. Правда, син у нього — інженер.

«Скиглик приїздив», — казав дід. Я його питаю: «Ну як, синку, втомлюєшся за роботою?» А воно мені: «Понімаєшь, папа, я інжєнєр!» — І де воно у мене таке вродилося?..»

Мова у нього була чиста, гучна. Серце добре й веселе. Я любив приходити до нього у гончарню. Просто так. Без діла. Заходив і сідав на ослоні. Він мовчки кивав мені очима й пестив глину. Пахло тисячоліттями. Часом ми з ним до ночі сиділи й дивились, як грають вогняні відблиски у щілинах запорів.

Чому людина береться за перо? Що спонукує її виливати душу в слові, важко шукати відповідні фрази і словосполучення? Чим це викликане й обумовлене? На ці питання ще нікому не вдалося знайти вичерпну і точну відповідь. І тому, що в кожної людини це відбувається по-різному, і тому, що таємниця творчості досі залишається найбільш загадковою і непізнаною сферою. Хочеться вірити, що такою вона буде завжди. Бо творчість — це завжди таїна душі. А хто може пізнати душу, крім самого Бога?

Своє головне завдання Геннадій Щипківський вбачає в тому, щоб правдиво і реалістично відобразити непросте, здебільшого сільське, життя, яке він добре знає. І виражальні засоби, якими він послуговується, завжди прозово-ясні, зрозумілі й метафорично-глибинні. Маститих письменників в Україні, які сьогодні пишуть про село, можна перелічити на пальцях рук. Але це особлива, світла й висока сила. В іменах це відбито так: Василь Міняйло, Василь Шкурган, Йосип Струцюк, Святослав Праск, Андрій Кондратюк, Ольга Яворська… Вони зберігають українську духовність і звичаєвість, створюють противагу урбаністичній, найчастіше обезлюднюючій лектурі.