Матеріали з рубрикою «Література, поезія»

Щипківський Г.П. На терезах пам’яті: повість. Одеса: Астропринт. 2022. — 160 с.

Не заперечимо, що любимо розмірковувати над новими творами цього письменника. Але будь-які натяки на те, що автор сам якимось чином «причарував» рецензентів і вони стали його літературно-критичною прислугою, виглядають смішнюще.

По-перше, завжди відгукуємося лише на видання, котрі вважаємо вартісними з художньої точки зору. Бо не хочемо марнувати час на словесні абищиці. По-друге, оті «уболівальники» не можуть запропонувати чогось цікавішого, бо в шухлядах їхніх робочих столів навіть миші поздихали, не дочекавшись ще не опублікованих «шедеврів».

* * *

Перехрещу усі твої дороги,
Усім святим молитви прошепчу.
Попрошу тобі захисту у Бога,
На крилах ангела надію прихищу.
Перехрещу усі твої стежини,
Які судьба вготовила тобі, —
Хай бережуть святі мою дитину
І ангел помагає у путі.
Благословлю усі твої звитяги,
Молитвами осяються шляхи,
І дух життя на олтарі свободи
В дзвонах добра постане навіки!

Холоп

Хоча не експерт, але знаю напевне:
чекати повстання у рашці даремно.
Не може холоп проти пана повстати,
бо доля холопа — терпіти й мовчати.
Тож терпить покірно знущання і бідність —
у нього давно атрофована гідність.

(З нової збірки поезій «Саме так»)

Попередній підрахунок

I

ми на своїй землі, та не одні, є і вони
що нас рахують зайвими на цій землі
вони міста рахують, села і водоймища
мости полічили, родовища та сховища
і воду міряють — збиваються з рахунку
лічба триває з двох боків — побачимо
кому серед лиману жаба цицьки дасть
чи серед лісу — хто першим вріже дуба
ми порахуємо всіх жаб, лящів і коропів
в ставку серед степів наловим карасів
на півдороги посеред лиманів і степів
наполовину наведемо лад в рахунках

Я вірю у тебе,
мій воїне!
Ти любов’ю моєю
озброєний.
Твій щит —
це моя молитва
У битві темряви й світла

Ось погасло світло,
запалили свічку —
І розвіяв темінь
вогник невеличкий.

Світ — ловець

Станси

Живим повториться колись
Отерпле в мертвім супокої.
Лишень упевнено держись
Своєї пам’яти, як зброї.

Уривок із художньо-документальної повісті

(Продовження. Початок у номерах за 4—6 березня і 20—22 травня 2021 року та 17—19 березня 2022 року).

Частина IV.

Skerco

Директор Стаменов — добрий чоловік. Він любить слухати музику, здається, що й розуміє музику. Не раз, бува, коли Данило втомиться від тривалого сидіння за фортеп’яно та підійде до вікна, або ж на вулицю вийде подихати свіжим повітрям,— міг угледіти постать директора Стаменова неподалік. Підходив до нього, запрошував до себе, на що Стаменов неодмінно відповідав, наприклад, що він оце йшов, зазвичай, попри будинок — у своїй потребі, звісно, та знову, як і минулого разу, почув музику, що линула з прочиненого вікна, а то ж його улюблений Шопен… А оце якусь незнану музику вчув, то й зацікавився, також дуже гарна, мелодійна, щось близьке до фольклору. «Що воно таке, пане вчителю?»

Картинка із життя

Так хвилююче-романтично пахне ця пізня осінь — останніми квітами, сумовитим віттям дерев і все ще зеленою, хоч і пониклою травою, та навіть оцим нудним накрапанням, на яке мало хто зважає, і тим якимось особливим запахом падолисту — навіть тут, у середмісті.

Обіч площі з великою клумбою посередині, на якій замість квітів — приземкуваті розхристані кущі, на розі вулиць біля нової пекарні, жін-ка пропонує купити у неї квіти. Скромні, без ефектного напуску, хризантеми, розкішні айстри, кожна — пишна красуня, ностальгійно-мрійливі чорнобривці — мабуть, таки останній букет. «Візьміть», — дуже тихо, майже нечутно, а може, це лише здається мені, самими очима не пропонує — просить.

Вибачай, біленька хато,
Що давали й нам парла,
Що прямуємо до НАТО
Від кігтистого орла.
 
Сестро Нато, треба в НАТО,
Бо сусіди йдуть туди.
В НАТО
друзів є багато
Й порятунок від біди.

6 жовтня в Стокгольмі оголошено прізвище лауреата Нобелівської премії з літератури. Її присуджено 82-річній французькій письменниці Анні Ерно — за «хоробрість і клінічну точність, з якою вона розкриває витоки відчуженості та колективні обмеження особистої пам’яті». Наголошується також, що її роботи безкомпромісні, написані простою мовою, а сама Ерно вірить у визвольну силу літератури.

Для українців постать Анні Ерно виявилася маловідомою, хоча переклади її творів українською виходили ще на початку 2000-х. Тож давайте знайо-митися з письменницею та її творчістю ближче.

Гіркий хліб

Хліб цьогоріч буде дуже-дуже гірчити —
За спалених, за катованих, за убитих.
Гірчитиме не тільки нам, а всій Європі,
Азії, Америці… Гірчитиме доти,
Доки не навчиться цей світ бути собою,
Не ховатиметься за чужою бідою,
Доки не зможе зло на корінні рубати,
Доки забуватиме про криваві дати.

Під час недавнього відзначення 85-річного ювілею відомий історик, професор Григорій Гончарук презентував свою чергову книжку «Бібліографічна пам’ять» (Одеса, «Екологія», 2022, 126 с.).

Це своєрідний ужинок людини, яка пройшла надзвичайно складний життєвий і науковий шлях. Перемоги й випробування свого буття Григорій Іванович талановито зобразив у серії «Мемуари професора» (а це десять томів), ставши родоначальником документальної мемуаристики вищих навчальних закладів. А ще, починаючи із 1957 року й до сьогодні, пос-тійно друкується в періодичній пресі та наукових виданнях, готує монографії, в тому числі колективні, брошури, збірники, де виступає в ролі ініціатора та голови редколегії.

Про доцільність лікування «лихого лихом» свого часу розмірковував ще Геродот, слушна порада якого дійшла й до нас у дні вирішальної Вітчизняної війни, коли весь наш народ не на життя, а на смерть протистоїть уособленню зла, коли ми заповзялися розгромити найпотужнішу державу-терориста, кари гідного міжнародного злочинця.

Історичний досвід засвідчує чимало парадоксальних ситуацій, надання яким елементарного сенсу залежить уже від «дійових осіб», у цих ситуаціях задіяних. У даному випадку маю на увазі «європейськість України». України, що географічно розташована у Європі, на території якої знаходиться географічний центр Європи, але яка, попри це, уже такий тривалий час «прямує до Європи».

(Про книжку поезій Геннадія Щипківського «Поліття»)

«Мою наснагу степ удвоїть...» — зізнається Геннадій Щипківський в одному з віршів щойно виданої збірки поезій «Поліття» (Одеса: Астропринт, 2022. — 200 с.). І жодних сумнівів у тому не маєш, що таки додає степ шановному автору снаги і сил, натхнення жити і любити. Та й не може бути інакше, адже: «Тут близько всім // До Бога і до хліба // І в спеку — // До холодної води...». Тож цілком закономірно, що степ, як метафора нашої багатостраждальної України, став наскрізною темою нового видання Геннадія Павловича.

Відразу ж слід зауважити, що ті позірні тематичні рамки ні на гран не збіднили поетичний світ автора, а навпаки — дозволили йому щедро вихлюпнути на сторінки книжки правдивий огром вдячності й любові, явивши нам величний гімн своєму краю.

Хто сказав, що море закрите? Ось воно перед нами, на всю свою широчінь, зі своєю мінливістю барв, як завше — прекрасне, пульсуюче, неспокійне… Живе! І немає нічого живішого од нього. І саме тому — смутне… То завше таке веселе, грайливе, а оце — посмутніле…

Що сталось, чого нестає тобі, чом на виду бентега? Щось воно каже у відповідь, квапливо, стурбовано — не добереш іздаля, з високого берега, зі схилів цих наших улюблених. Не чутно нічого. Та, звісно ж, знана добре відповідь його, ми ж із ним, як у подружжя щирого, де втямки все з пів слова, з пів натяку, з короткого погляду… Сумно морю без нас. Хоч і вдає, що, мовляв, байдуже. Що вистачає клопотів… А в кого ж нема їх?

Того літа місто було засипане квітом софори. Вже, здавалося, мали б скінчитися всі суцвіття, а вони вигулькували з-поміж густого листя й розквітали, щоби далі творити ефект снігопаду.

Білий цвіт кружеляв у повітрі, сповільна опускаючись долу, на льоту висихаючи, устеляв собою вуличні хідники-тротуари, змішаними з пилюкою вихорами закручувавсь за прудкими автівками, лежав у дворах, на траві, устеляв доріжки міських скверів та парків. Жовтавий цвіт сипався чи то снігопадом, чи то загадковою пересторогою втомленої природи. Було дивно ловити себе на подібних асоціаціях посеред гарячого літа, коли в голові ліниво тлумились лише думки про затінені місця, охолоджувані приміщення супермаркетів, офісів чи власні помешкання.

«Нехай святиться ім’я Твоє…» — друга книжка мого давнього доброго знайомого, письменника, заслуженого журналіста України Валерія М’ятовича, видана на початку літа нинішнього року (Кам’янець-Подільський, друкарня «Рута», 335 с.). Як зазначає сам автор, над нею він працював більше десяти років — із 2011-го по 2022-й, а це свідчить про те, що йому знадобилося чимало часу для глибинного осмислення нашої недавньої історії.

Перш ніж говорити детальніше про книжку, кілька слів скажу про автора. Народився Валерій М’ятович на Кіровоградщині. По закінченні в 1975 році юридичного факультету ОДУ ім. І.І. Мечникова несподівано захопився журналістикою. Завідував відділом комінтернівської районної газети «Слава хлібороба», був редактором любашівського «Хлібороба». 1983-го повернувся на Кіровоградщину, де очолював місцеву «районку» «Зоря комунізму», відділ обласної газети «Кіровоградська правда». Впродовж двадцяти років — із 1990-го по 2010-й — був головним редактором газети облради й облдержадміністрації «Народне слово», заснованої з ініціативи добре відомого одеситам літературознавця, публіциста і політика Володимира Панченка (1954 — 2019), який на той час працював у місцевому педінституті.

Ми, письменники Чорноморська, в ці трагічні дні разом зі своєю Батьківщиною.

Кажуть, що служителі слова повинні аналізувати глобальні процеси, вивчати суть людини, її душу. Але що вивчати у душах нападників-рашистів, якщо там тільки злоба й ненависть?

Україна збувається, панове! Україна відроджується, росте і мужніє! Коли отакі чудові юнки-поетки, що писали колись московською мовою, переходять на українську, яка, ніби море, повниться, виходить з берегів і захоплює-затоплює щирі й по-дитячому спраглі краси-вроди душі.

Як захопила душу одеситки Євгенії Красноярової. У 2000—2002 роках вона відвідувала літстудію «Гарт», яку я провадив в Одеському палаці дитячої і юнацької творчості. Її тодішні вірші відрізнялися від творів інших літстудійців оригінальною поетикою. Талановита дівчина видала вже кілька книжок, якими заявила про себе як про професійну поетесу. Та згодом стався (на мою думку, цілком закономірний для нинішньої України) поворот у її свідомості — і вона перейшла на писання українською.

...Ще жовтень літа не зборов.
Андрій МАЛИШКО.

Катерина-старша, прокинувшись рано-вранці й продершись крізь дрімоту та гальма свідомості, почала згадувати: «Де я?», «Хто я?».

Надворі сипав, зарядивши ще вночі, дрібний тихий дощ. Брезьє ще спало. В сусідній кімнаті хропів величезний кіт-сфінкс, на ім’я Семен, дуже рідкісної канадської породи, геть лисий, з приємною велюровою шкірою і зі страшною загостреною мордочкою. Але неймовірно доброзичливий і ніжний.

В Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського відбулася презентація книжки Тетяни Тхоржевської «Одеса очима «понаєхавших»: Усна історія урбанізації 50 — 80 рр. XX ст.».

Попри цікаву художню назву, ця книга — наукова. Кандидатка історичних наук, викладачка ОНУ ім. І.І. Мечникова Тетяна Тхоржевська збирала інтерв’ю людей, які переїхали жити в Одесу з різних міст та сіл, починаючи з 2016 року.

Важко знайти українського поета, який так чи інакше не сказав би про Шевченка. Хтось віддає данину загальноприйнятому стереотипу сприйняття Генія, хтось плідно шукає свій шлях до його думок і натури. Саме останнє засвідчує збірка Дмитра Шупти «GENIUS NUDITATE», «УкрСІЧ» (Київ) — «Букрек» (Чернівці), 2022 р. (Електронний варіант видання).

Кожен українець — від Батька Тараса. Бо возвеличив Великий Кобзар нас («малих отих рабів німих») і поставив на сторожі коло нас СЛОВО. Українське слово. Слово, що має неймовірну силу, довговічність і глибокий зміст. Тому автор цієї збірки слушно заявляє: «Перед лицем Великого Тараса в нас кожне слово граниться й душа». Принагідно варто зауважити, що у Дмитра Шупти, про якого, власне, і йдеться, увага і повага до Слова звучить повсякчас, а збірка «Золотоустий мед» цілком побудована на цьому мотиві.

Мав я також свій рідний край,
Цвіли там квіти у діброві,
Шумів таємну пісню гай,
Збіжа стелилися чудові
На паску і на коровай, —
Мав я також свій рідний край.

Щипківський Г.П. Поліття: поезія. — Одеса: Астропринт. 2022. — 200 с.

Чимало віршів з цієї книжки знаємо з попередніх видань неординарного поета. І це відразу ставить цікаве і, можливо, дещо несподіване питання: чи варто, мовляв, акцентувати увагу на повторах і ламати критичні списи навколо проблеми, яку порушив друк оригінального версифікатора?

Але давайте не будемо теоретизувати, а поговоримо про очевидне. Нагадаємо, що звернення до римованих ремейків — справа кожного автора. (Зрештою, не можна, напевно, негативно ставитися до явища в умовах мізерності накладів.) Це — з одного боку. А з другого? Хочемо того чи ні, а повторення знаного належить до особливостей полігра-фічного виробу, який римувальник сам вважає підсумковим на певному етапі творчості. (Оскільки пан Геннадій не заперечує проти такої постановки питання, то «танцюватимемо» від цього.)

* * *

Ще в нас вогонь не згас
в грудях,
Ще має наш народний стяг.
І тільки січі прийде час,
Злетяться враз мільйони нас.

Образок

У блакитних сукнях
по житньому полю
Зорями волошки,
ті, що люблять волю.
Опустило щедро небо
їх у жито —
Поміж колосками,
у красу налиту.

Байка про «велику культуру»

Нам довго брехали:
«велика культура»,
«висока духовність»,
«широка натура».
Тепер ці «чесноти»
ми бачимо в дії:
це наш Маріуполь, це Буча,
це Київ,
це Харків і Суми,
зґвалтовані діти
і братські могили,
де жертви зарито…

Ти вдруге родилася — у бомбосховищі
Під звуки сирен і криваві видовища.
Під вистріли, вибухи, страшні завивання
Родилася в лютому ранесенько-зрання.

Відродження

Заплетена в сонце, у барви бурштину,
У пахощі трав-медуниць,
Обрамлена в світлу звитягу орлину,
У спалахи гострих зірниць
Встає Україна, батиями бита,
З коріння свого ожива,
Отруєний келих, до дна недопитий,
У мертвий пісок вилива.