Матеріали з рубрикою «Література, поезія»

Байка про «велику культуру»

Нам довго брехали:
«велика культура»,
«висока духовність»,
«широка натура».
Тепер ці «чесноти»
ми бачимо в дії:
це наш Маріуполь, це Буча,
це Київ,
це Харків і Суми,
зґвалтовані діти
і братські могили,
де жертви зарито…

Ти вдруге родилася — у бомбосховищі
Під звуки сирен і криваві видовища.
Під вистріли, вибухи, страшні завивання
Родилася в лютому ранесенько-зрання.

Відродження

Заплетена в сонце, у барви бурштину,
У пахощі трав-медуниць,
Обрамлена в світлу звитягу орлину,
У спалахи гострих зірниць
Встає Україна, батиями бита,
З коріння свого ожива,
Отруєний келих, до дна недопитий,
У мертвий пісок вилива.

Новела

Дарка Околотиха, по вуличному — Оката, на Петра розміняла свій сьомий десяток, але кволість до неї не підступилася, себе обходить і порає пів гектара городу.

Що тої жіночки — маленька, незавидна, проте в селі має верх. Очі не такі, як у всіх. Сильно видючі, вдень і вночі — їднако. Ліпші за зорову трубу, коли сутінки всідаються на землю, навіть у повній темряві, як заховається місяць у хмариння, ніби в подушках, бо теж втомився і має відпочити.

Новела

Вже котрий день, відколи вони переїхали сюди, Настка бачить цю моторошну картину. Високий білий будинок ген під лісом на її очах починає меншати ростом, немовби хоче швидше вгрузнути в цю землю, заховатись там; а далі розпадається, наче та пірамідка, яку Настка любила складати зі своїх книжечок ще в тому, минулому житті…

У її новому житті це — найстрашніше. Вона міцно зажмурюється, ще й затуляє личко долоньками, й починає страшно кричати, і ніщо не може спинити той крик — ні ласкавий мамин голос, ні запах улюбленої ванілі від її рук, ані запевнення, що от приїде татко й тоді все скінчиться, й Настуні вже не здаватиметься, що той висотний будинок за річкою розвалюється на шматки.

Знаю Тамару Незвінську дуже добре. Вона хоч і не ходила до моєї літературної студії «Гарт», якою я опікувався у Палаці дитячої творчості (Воронцова) з 1998 року до 2008-го і з якої виросло семеро членів Національної спілки письменників, але має такий світлий талант, що й не треба було ходити. Бажаю їй щасливої дороги в літературу!

Олекса РІЗНИКІВ.

Марія дивилася на призахідне сонце крізь величезнє провалля, що годину тому було її хатою. Сиве волосся закручене недбалим вузлом. Одна рука стискала мотузку з прив’язаною козою, інша — стягнуту з голови хустку.

Україна була, є і буде

Хто сказав, що коли говорять гармати,
Муза повинна мовчати?!.
Вірю: наснажують нас — достеменно! —
Українського Слова знамена!
Хто сказав, що ми плачемо, готуємо тризну?!.
Ми — щасливі боронити Вітчизну!
«Защіщять» нас нікого ми не просили!
Наші втрати тільки потроять нам сили!

Вирок суду

Ім’ям республіки моєї
мене засуджено тепер
лиш за любов мою до неї,
до Української СР.

Два світи

Два світи звелися дибом —
Тиранія і свобода.
Путін — людства смерть, загибель,
Україна — щит народів.

Дзвінок до мами

— Здрастуйте, мамо.
— Здрастуй, синочку.
— Що ви там, мамо?
— Я у садочку.
Яблуні квітнуть цвітом до неба.
В думах зі мною, певно, про тебе.
Журиться, мабуть, цвіт яблуневий:
Що там на фронті? Як ви? І де ви?
Як ти, синочку?
— Все, слава Богу.

Художня дійсність Геннадія Щипківського

«Так само, як провідні феноменологи і герменевти ХХ століття (Е. Гусерль, М. Гайдеггер, Р. Інгарден, Г.Г. Гадамер, П. Рікер, М. Мамардашвілі) я трактую думку, мистецтво і, зокрема, поезію як єдиний спосіб повсякчасного людиноздійснення, без чого не можливе ані розумне «здобування хліба насущного», ані, тим паче, жодна міра його «достатності». Поезія (мистецтво, творчість, мислення, себто простір думки, совісті і свободи) — і є та «дійсність», якою ми насправді представлені у Всесвіті і яка нас, власне, тільки й обходить».

Ці міркування відомого критика і літературознавця Володимира Моренця прямо стосуються художньої «дійсності» Геннадія Щипківського, яка цілеспрямовано, серйозно і професійно почала формуватися десь із середини дев’яностих минулого століття, з поетичної збірки «Біль і спів душі моєї» (щось тут від Олександра Олеся), коли письменнику, ще тоді й не письменнику, а людині, яка палко хотіла ним стати, щойно перейшло за пів сотні.

З нової поетичної збірки «Поліття» (Одеса, «Астропринт», 2022)

* * *

Видалось поліття на хліба,
Ваговіють колоски нівроку.
Не підступиться до нас біда,
Як би не хотіла цього року.

Самовизначення

Ні розпачу, ані журби!
Лише вуста, зімкнуті тісно.
Та в час звитяги й боротьби
Я — пісня!
Чуєте? — Я пісня!

Я ж — автомат на шию
Й нагору із блокпоста.
Певен, що не накриють,
Бо я невидимим став.
 
Мене вже всі кулі знають
Й осколки снарядів тих:
Я тут, у Донецькім краї,
Назавжди серед живих.

Ніщо не сповіщало про війну

Небо чисте, неначебто тільки з купелі,
А земля розквітає волошкою  в житі.
Океаном, рікою і вітром — кохання,
По найбільшій ціні — найпалкіші бажання.
Найцінніший вогонь — це плоди яблуневі.

Стоїш одна

            Україно, ти моя молитва…
            Василь СИМОНЕНКО.

Стоїш одна на полі бою,
Із звіром вийшла сам на сам.
На тебе слиною їдкою
Знов приска ряболикий хам.

Христос воскрес!

Христос воскрес — воскресне Україна,
Як фенікс-птах, із попелу й руїн,
Започаткує в світі переміни —
Оновлення для розвитку країн.

— Не такий старий, як давній, — казав про себе Назар, — бо що то для чоловіка сорок п’ять літ?!

Хоч де не носило, хоч де не крутило ним по світах — таки повернувся у свої Соколяни. Бо не розірвав тієї невидимої нитки в душі, яка навіть у снах тримала, не відпускала від стежок дитинства, струмка Дзвіночка, джерел і споришів...

Кривава весна-2022

Ця весна найлютіша від усіх весен,
Ця весна холодніша від усіх зим.
Ні світлом осяйним, ні радістю скресла,
А вибухла  полум’ям злим…
 
Білий підсніжник терпко кров’ю стікає.
Чутно в повітрі прегіркий аромат.
Тяжко повисло моє небо безкрає —
Пронизує стрільбища град…

(Ваше) Останнє сонце

Насіння проростає крізь вашу плоть.
Воно вривається корінням в сиру землю,
П’є вашу і нашу кров.
 
Воно тягнеться сліпими очима-соняшниками,
Шукає серед порізаного трасерами неба
Клаптик мирної блакиті.

В обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського відбулася презентація книжки про визвольний рух на Одещині в 1917 — 1921 роках. Її автор — знаний краєзнавець, лауреат муніципальної премії ім. Івана Франка Василь Вельможко.

У цієї книжки, яка презентувалася у час, коли наша країна вчергове протистоїть звірячій московській навалі, проста, але промовиста назва: «Чорноморці — борці за незалежну Україну (1917 — 1921)». До речі, це друге, доповнене й розширене видання, що засвідчує: автор серйозно та прискіпливо розробляє цю тему. Перше — «Випускники Одеського піхотного училища — старшина армії УНР» — з’явилося друком 2016-го, до 150-річчя заснування цього прославленого військового навчального закладу. За цю працю Василь Вельможко удостоївся диплома лауреата загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання».

Як уже повідомляли «ЧН» (див. номер за 10 березня), Президент Володимир Зеленський підписав указ про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року.

У своєму відеозверненні пізно ввечері 9 березня він, зокрема, зазначив, що і під час воєнного стану, коли тривають запеклі бої за свободу України, треба дотримуватися наших традицій: «Щоб ми зберегли все наше, українське, повністю, поки йдемо до перемоги. Поки йдемо до миру. Указ підписано». Глава держави пообіцяв зустрітися з лауреатами вже після перемоги України.

(Продовження. Початок у номерах за 4—6 березня та 20—22 травня 2021 року).

Уривок із художньо-документальної повісті

Частина 3. Аndante

Минулого, ще мирного року, до дня народження і дня перепоховання на Чернечій горі нашого пророка Тараса Шевченка, чиї слова нині звучать чи не ще гостріше, ніж у часи їх написання, «ЧН» почали друкувати уривки із невиданої наразі повісті шанованого нашого журналіста-«чорноморця» і знаного письменника Романа Тарасовича Кракалії. Тоді вони виходили під заголовком «Троянди на снігу».

Розмова з сином

Сідай-но, сину, посиди зі мною.
Ти вже підріс,
і знаєш кілька слів.
Одне з тих слів,
повір, є дивиною
І першим, що ти мовити зумів.
Так, вірно, ти вгадав,
це слово «Мама».
Його я першим теж колись
сказав.
І вперше обійняв її руками,
Як й ти її уперше обійняв.

Здобудемо Перемогу

Війна жорстока не на жарт,
Мов казиться паскуда Путін.
Тож розслаблятись нам
не варт —
Борімось дружно, мужньо,
путньо!

Батьківщині

Знову на тебе буря і злива.
Несправедливо.
Прости, терпелива,
Втомлена мамо, земле-калино,
Доле моя і любов — Україно.

Як вони там, ті,
що зараз в окопах,
Під небом темно насиненим?
Ті, кому дім —
то є поле широке,
Чиїм виживають іменем?
Матері, а чи коханої,
Першої зірки, останньої,
Батьковим словом чи синовим
Несуть вони Україну нам?

У час Новоріччя — ще до війни — наш земляк,  лауреат Шевченківської премії Тарас Федюк порадував шанувальників поезії новою книжкою з інтригуючою назвою «Кенотаф» (К.: Гамазин, 2022. —132 с.).

Про що ця книжка? В анотації автор представляє її так:

«…коли шаман б’є — прискорюючись — в бубон творячи круг вогню свій страшний танок і заходячи в транс — він починає розуміти світ а світ перестає розуміти його…

…справжнє мистецтво — те ж шаманство: транс — розуміння світу — нерозуміння світом — самота… та ще часом — здивовані очі тих хто розуміє і тих хто не розуміє...

(Мініпоема)

1

В пилу віків не зникне брязкіт зброї.
В ярмі подій ми навсього — воли,
Але в руїнах Антії і Трої
Святу любов на крилах підняли.
 
І люди стали у світах богами
Несмертними — нетлінні почуття.
Любов завжди — у нас, між нас, над нами
Окрилює, увічнює життя.

(Роздуми під час вручення премії імені Валентина Мороза)

Цього ковідно-зимового дня одесити тепло вітали першу в Україні лауреатку літературної премії імені нашого земляка Валентина Мороза — поетесу з Чернівців Ірину Лазоревич.

Пані Ірина закінчила філософсько-теологічний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича і продовжує навчання в аспірантурі. Досліджує сакральне у сучасній поезії. Почала віршувати зовсім недавно, але має вже вагомі перемоги в престижних поетичних змаганнях. Вона друкувалася в журналах «Дніпро», «Софія», «Літературний орієнтир», «Золота пектораль», тож має в читаючій Україні чимало симпатиків. Є вони і в Одесі, про що свідчить вшанування пам’яті Валентина Мороза і свято вручення літературної премії його імені.

В Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці імені М. Грушевського зібралися студенти, письменники, журналісти, художники, просто шанувальники високого поетичного слова, хто добре пам’ятає одного з першорядних поетів нашого краю Валентина Леонідовича Мороза. З вдячністю говорили про його благотворний вплив на їх громадянське, зокрема й професійно-мистецьке, становлення.