Матеріали з рубрикою «Культура»

На свято Стрітення в Одеському художньому музеї друзі, меценати, покровителі та усі зацікавлені стали свідками мистецького свята — виставки невтомного і жертовного Вадима Кучера-Куцана під відповідною назвою — «Стрітення». Ретроспективна виставка перспективного одеського художника.

Стрітення не тільки як данина традиції, але як соціа­лізація події, як місце зустрічі. Було представлено близько 150 робіт майстра, що охоплюють різні періоди творчості — від учнівських до недавно створених. Відкриття виставки у ці ще морозні, але з наростаючим весняним поступом дні виявилася вельми багатолюдною. Загальне піднесення посилювали мажорні роботи художника. Багато живих квітів було подаровано Вадиму та його дружині, музі й «прекрасній садівниці» Ользі, чий образ проглядає з площини багатьох презентованих полотен.

Керівник дитячого вокального ансамблю «Нотне намисто» Ілона Гарбар (дівоче прізвище Бобилєва) ще в дитячому садочку співала, декламувала вірші, танцювала. Мама шила їй дуже гарне вбрання для кожного сценічного образу. Навчання почала водночас у загальноосвітній і в музичній школах. Можна вважати, що вже тоді вона визначилася, ким буде, коли виросте. У школі брала активну участь у художній самодіяльності. Паралельно навчалася ще й у третій школі — балетній — при Палаці культури у місті Южному. Була дуже творчою, непосидючою: придумувала різноманітні сценарії, мистецькі ігри. Постійно отримувала відмінні оцінки зі співів. А тепер Ілонина донька Мар’яна приносить такі ж оцінки з музики. Музично обдарований і син Артемко, хоч йому лише три рочки. Мар’яна відвідує у южненському палаці культури «Дружба» одразу два колективи: хореографічний ансамбль «Цвітень» та «Нотне намисто».

Сама ж Ілона після школи вступила до Гур’євського музучилища, але провчилася там недовго. Довелося переїжджати на Одещину А було це так. Брат Ілониного батька Герман (нині, на жаль, покійний, був солістом відомого козацького гурту «Чорномор») працював тоді на Одеському припортовому заводі. Запросив брата в гості. Якраз оголосили конкурс на заміщення вакантної посади директора палацу культури «Дружба». Віктор Бобилєв взяв участь і... несподівано переміг. Невдовзі сім’я переїхала з Казахстану в Україну. Ілона перевелася в Одеське училище культури на факультет хорового диригування. Намагалася всюди встигати: брала участь у міських культурних заходах, співала в хорі, вела різні вечори.

У приміщенні Всесвітнього клубу одеситів триває персональна виставка фотомайстра Олега Владимирського

Коли ви бачите у «Чорноморських новинах» світлину, то її автор, як правило, Олег Владимирський, бо саме він є фотокореспондентом «ЧН». І газети «Вечерняя Одесса» — так само. Це звичайна, буденна й навіть рутинна робота. Прийти, побачити, сфотографувати… Але не така вже й проста, як це може видатися. У чому тут сіль? Прийти — отже, встигнути. Побачити — але як, у якому контексті? Сфотографувати — це зовсім не те саме, що просто натиснути спуск фотокамери. Бо ж аксіома про те, що добре пише той, хто добре мислить, рівнозначно достосовується й до того, хто фотографує для газети, назагал — для друку.

Усе це, втім, прописні істини. Та все ж в епоху цифрової фотографії, що підвладна й дитині навіть, вони так само важливі, як і в часах плівкової фотографії. Сьогодні фотографові навіть важче. Певна річ, є фахові апарати, великі, дорогі. Може, вигадають і такі, в яких затвор спрацьовуватиме навіть по команді мозку — фотограф лише подумав: оце воно, а те «воно» вже й зафіксоване. Але навіть тоді без особистісного ставлення до «об’єкта зйомки» — чому саме це і навіщо треба його зафіксувати, про що має вповісти світлина — нічого путнього не ви­йде. Бо ж відомо: часом один знімок може розповісти про таке, чого й на кількох сторінках не описати.

Багато років працюючи поряд та бачачи щодень його продукцію (чи творчість, це в даному випадку слова-синоніми), мимохіть оцінюєш роботу редакційного фотографа (як і того, хто пише тексти, до слова сказати) як щось буденне й навіть тривіальне. Тож потрібен якийсь невеличкий струс (можливо, емоцій), якийсь сплеск, резонанс, щоби зненацька глянути на ці речі інакше: з іншого боку, в інакшому ракурсі — фотографічною мовою кажучи. Такою небуденною подією є, певна річ, персональна виставка фотомайстра. Це майже те, що й виставка для художника — чи й не важливіше. Час від часу Олег Владимирський влаштовує таке, сказати б, фотосвято. Це наче б огляд своїх сил і можливостей: на що ми ще здатні, що нам добре вдається, на що можемо розраховувати у найближчому майбутньому. Й огляд досягнутого від часу попередньої виставки. І, звичайно ж, реакція інших людей: як вони оцінюють, що найбільше подобається, чи цікаво їм серед оцих персонажів.

Синтез ембієнту, психоделіки та слов’янського фольклору — таким вийшов спільний альбом «Хмелева Project» всесвітньо визнаного київського етно-хаос гурту «ДахаБраха» та популярної мінської групи «Port Mone». Цими днями музиканти відіграли спільний концерт в Одесі, анонсуючи таким чином музично-поетичний проект від агенції «АртПоле» та клубу «Республіка» — «П’ять п’ятниць», запланований на весну…

Платівка отримала таку назву, бо саме в селі Хмелева, на схилах Дністровського каньйону, створені її перші композиції. Пізніше їх, такі експериментальні та хмільні, записали на «Toya Studios» у польському місті Лодзь, яке надихало не одне покоління митців (зокрема, тут навчались Анджей Вайда та Роман Поланські, а Девід Лінч знімав свою «Внутрішню імперію»). Ініціатором проекту, такою собі «свахою», виступила агенція «АртПоле», яка допомогла артистам «знайти одне одного», а потім, разом з польською фундацією «Hermetic Garage», сприяла виданню їхньої спільної платівки.

Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка визначив імена переможців, які отримають премію 2012 року. Приємна новина для Одещини: серед переможців — наш земляк, письменник Володимир Рутківський.

Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка за підсумками таємного голосування, яке відбулося у четвер, 9 лютого, визначив лауреатів Шевченківської премії 2012 року. Лауреатами премії з літератури стали Петро Мідянка за збірку поезій 2010 року «Луйтра в небо» (представлений на здобуття премії Асоціацією українських письменників) та Володимир Рутківський за історичну трилогію для дітей «Джури» 2007 — 2010 роки («Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен», представлений Держтелерадіо України).

Цю статечну жінку шляхетної зовнішності часто можна зустріти в Одеському театрі опери та балету. Під час антракту ложу, в якій вона сидить, зазвичай оточують люди мистецтва, співаки, артисти, щоб поділитися своїми враженнями і почути її думку про спектакль. А інакше й не може бути. Галина Поліванова — професор, народна артистка України, завідувач кафедри оперного співу Одеської музичної академії ім. А. В. Нежданової, яка дала путівку в життя, мабуть, тисячам співаків, що несуть горде ім’я нашої музичної одеської школи по всьому світу.

Галина Поліванова закінчила Одеську консерваторію в далекому 1953 році і одразу дебютувала на сцені Одеського театру опери та балету у ролі Чіо-Чіо-Сан в опері Дж. Пуччіні «Мадам Баттерфляй». Відтоді спливло багато років, виконано багато партій... Нині Галина Анатоліївна керує кафедрою сольного співу Одеської державної консерваторії ім. А.В. Нежданової, яка 37 років тому перейшла до неї від Ольги Благовидової. Мабуть, є щось таке, що дає їй можливість цей тривалий час очолювати колектив творчих індивідуальностей. З одного боку, це повага до неї як до фахівця, як до оперної співачки, яка об’їздила півсвіту, а з іншого — це суто людські якості характеру. Колеги по кафедрі зізнаються, що Галина Поліванова — досить строгий керівник, але ніколи не тримає зла, вміє пробачати…

«На ріці на Каялі тьма світ покрила», — свідчить автор «Слова о полку Ігоревім». «З тієї ж Каяли Святополк повелія отця свого між угорських іноходців до Святої Софії в Києві». «Тут русичі сватів попоїли, а самі полягли в землю». Каяла — ріка на Донбасі (ріка Тор) — ввійшла в історію України як вісниця лихоліття. Після поразки на річці Каялі «по Руській землі простерлися половці, як пардужий виводок», — сказано про половецькі нашестя, а для нас звучить так, ніби про партію «регіоналів» Азарова — Януковича. Пророцтво — притаманне тільки справді геніальним творам.

Пояснимо, що дієслово «повелія» — з латинської мови, де «velo» — кутати, загортати. Отже, Святополк закутав тіло вбитого батька Ізяслава між верхових коней («угорські» — верхові) і відправив у Київ до Собору Пресвятої Софії, Престольної церкви України.

У видавництві Національного університету «Острозька академія» побачила світ монографія «Ян Лятос: ренесансна філософія та наука на українських землях».

Наукова розвідка здійснена колективом учених під керівництвом доктора філософії, заслуженого діяча науки і техніки України, проректора Національного університету «Острозька академія» Петра Кралюка.

Минулої п’ятниці в Одеській обласній філармонії відбувся концерт, у якому прозвучали твори Ф. Шуберта (1797—1828) та Ю. Конюса (1869—1942) у виконанні Національного одеського філармонійного оркестру (художній керівник і диригент Хобарт Ерл) під диригуванням народного артиста України Олексія Гуляницького (АР Крим). Соліст — заслужений артист АР Крим Олексій Гуляницький (молодший). Прозвучали Увертюра  з музики до драми «Розамунда» та етапна Шоста (Мала) симфонія Ф. Шуберта, а також Концерт для скрипки з оркестром Юлія Конюса, позначеного пізньо-романтичними рисами.

Нам пам’ятні останні гастролі кримського диригента (див. «Диригент із роду козацького» у «ЧН» від 17.12. 2010). Цьогорічний виступ в Одесі (вже одинадцятий у творчій біографії майстра, з 1970-го) мав свою інтригу, адже вперше до нас завітав як соліст син диригента — скрипаль Олексій Гуляницький-молодший, успішний виконавець і педагог, заступник концертмейстера групи 1-х скрипок ДАСО Росії ім. Є.Свєтланова, нині доцент Московської консерваторії ім. П.І. Чайковського (РФ). Цей факт, як зізнався Олексій Феодосійович, дає йому велике моральне задоволення, хоча й визнає, що диригувати концертом за участі сина — справа нелегка. Своє завдання як диригент він бачить у створенні максимально сприятливої атмосфери для соліста. Нагадаємо, О.Ф. Гуляницький до недавнього часу впродовж сорока років незмінно керував Кримським симфонічним оркестром.

27 січня у день народження В.-А. Моцарта (1756 — 1791) відбувся концерт за участі диригента В’ячеслава Валєєва (Москва, РФ) та піаністки Олени Дмитрієвої (Одеса, Україна — Москва, РФ). Звучали Концерт № 20 великого австрійського композитора та симфонія «Матіс» німецького модерніста П. Ґіндеміта (1895 — 1963).

Моцарт — культова у музиці фігура. Він завжди надихає своїми безсмертними творами, що слугують зразком досконалості музичної форми, глибини переживань і багатством емоцій. Концерт ре мінор для клавіру з оркестром композитор створив в один день, «на одному подиху» — 10 лютого 1785 року. У творчості Моцарта для його галантної епохи цей динамічний, місцями тривожний, то печальний, то рішучий в інтонаціях, твір вважається одним із найбільш драматичних у жанрі концерту. Це проявляється вже у вступній частині оркестрової партії.

1160-літтю першої літописної згадки нашої держави Руси присвячується

П’ята всеукраїнська виставка «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників», що проводиться як бієнале Міністерством культури і туризму та Національною спілкою художників, відкрилася, вже традиційно, напередодні Дня Соборності 20 січня. Виставка проводиться з метою відродження історичного жанру (насамперед історичної картини) в українському образотворчому мистецтві та стимулювання художників на створення великих високохудожніх творів, що правдиво відображали б нашу минувшину — від найдавніших часів до сьогодення.

Чотири попередні виставки розкрили великий потенціал українських митців у цьому жанрі, причому не лише видатних майстрів старшого покоління, а й талановитої молоді, що залучилася до вивчення історії рідного народу і, ламаючи стереотипи, подає сучасне не заангажоване мистецьке переосмислення історичних подій і постатей.

Роздуми над книгою балад Ізмаїла Гордона «Красная полынь»

Нещодавно одеські письменники разом з рідними і близькими Ізмаїла Борисовича Гордона зібралися в нашому будинку, аби теплим і щирим словом згадати про славетного поета-романтика двадцятого століття… То була злива правдивих слів про автора балад, в яких щемливо і до неможливості пронизливо та яскраво проступає лірична історія Великої Другої світової війни. Так про неї, окопну правду, на мою ( і не тільки мою) думку, ніхто не написав у віршах. Саме лірична історія. Бо лице війни було не тільки страшним і жорстоким, але й щомиті в ньому вимальовувалось і прекрасне лице солдата, воїна, що мусив зі сльозами зрубувати яблуньку, що демаскувала його… І ту яблуньку теперішня душа Ізмаїла Борисовича (істинного сучасного Дон-Кіхота, як він іронічно назвав себе у поемі «Фронтовой дом отдыха») не може забути. Не забути той жаль, той біль…

Отож на згаданому зібранні багато хто з нас одержав як особисту пам’ять про поета одну з книжок Ізмаїла Гордона. Мені дісталася «Красная полынь. Баллады» (Одеса, «Астропринт», 2007). Пам’ять моя погойднулася і пішла по світах разом з нещадною і чистою правдою воїна-піхотинця. Згадалося дитинство, чужинці, вість про загибель тата.

Справжнім мистецьким відкриттям для Одеси став заслужений художник з Кишинева Тудор Збирня. На відкриття його персональної виставки у Художньому музеї прийшли генеральний консул Республіки Молдова в Одесі Петря Роша, голова республіканської Спілки художників Геннадій Жалоба та його одеський колега Анатолій Горбенко, місцеві художники, допитливі студенти художнього училища ім. М. Б. Грекова.

Вже сама назва виставки — «Архетипальний простір» — якнайточніше відповідає глибинним основам його творчості. «Що означає ця назва?» — таким було запитання до майстра перед відкриттям виставки.

Виконання українського «Щедрика» у класичній обробці Миколи Леонтовича принесло дівочому колективу з Китаю дві золоті медалі всесвітнього хорового конкурсу у Венеції.

Побачивши в інтернеті відеозапис цього виступу, журналісти ТСН відшукали автора зйомок, викладених на You Tube. Ним виявився український перекладач Олексій Москаленко, якого вразив виступ китаянок.

Сповнилося 80 років від дня народження талановитого мистця, художника-самоука, заслуженого майстра народної творчості України Ростислава Палецького.

Доля відпустила йому 46 років життя, з них лише десять найяскравіше сяяла його зірка на мистецькому небосхилі, дивуючи всіх та освітлюючи присмеркові сутінки у багатьох душах.

Тривалий час це ім’я перебувало у забутті: покликаний бути виразником української самобутності, мистець не вписався у радянську систему, і про нього навіть не згадували. Й лише у 2007-у він знову повернувся до нас, повернувся до свого народу, як і за життя приходив до нього, мистецьким відкриттям та щирим захопленням. Повернувся в час, коли знову доводиться захищати нашу автентичну культуру, яку постійно прагнуть відсунути кудись на узбіччя, принизити, знищити.

У ніч з 13 на 14 січня в Одеському літературному музеї розгорнулося театралізоване дійство, стилізоване під народні гуляння-щедрування «сивої давнини». На Щедрий вечір там пригощали кутею і розповідали, хто з літературних героїв українських письменників «водив Меланку з Василем»…

Як відомо, Старий Новий рік, або по-іншому «Меланка», — свято калейдоскопічне, бо увібрало в себе християнські традиції вшанування преподобної Меланії та народні звичаї щедрування — масові гуляння з переодяганням, співанками й забавами. З огляду на це й програма того святкового вечора була мозаїчною.

Вижницьку коляду зареєстровано в Книзі рекордів України як «найбільшу коляду в найменшому місті», повідомив офіційний сайт Чернівецької облдержадміністрації.

Для збереження і розвитку різдвяних традицій у місті Вижниця Чернівецької області відбулося масове святкування коляди. Тут кожен охочий міг почути та заспівати колядки, щедрівки, виголосити віншування. У масовому дійстві взяли участь учні загальноосвітніх закладів Вижниці, народні фольклорно-аматорські колективи району та делегація з Броварів (Київська область). Спільно колядку «Нова радість стала» виконали 615 осіб. Така кількість колядників і дала підстави  записати Вижницьку різдвяну коляду до Книги рекордів України.

Коли повертаєшся до творчості Анни Яблонської, перечитуючи її поезію та драматургію — кілька поетичних збірочок і тринадцять п’єс подарувало нам її коротке життя, — то неодмінно з’являється відчуття якоїсь тривоги, непевності, часто виникає бажання не перегортати сторінку, зупинитись, помислити...

Справжні творчі натури, поети багато що знають наперед — про себе і про життя, про світ. Анна Яблонська поспішала жити, творити, вона попереджувала людей. Про що? Треба вміти прочитати її саме так, як вона написала.

Кожна зустріч з Майстром — це справжнє свято. І йдеться не лише про особисте спілкування з творцем (а будь-який майстер — це і є творець, творець прекрасного, незалежно від того, чи це матерільне щось, чи духовне, чи якесь дійство).

Холодний вітер з моря, що дув того першого вже таки зимового вечора, не зменшив кількості гостей затишної мистецької галереї Nt-art. Серед них можна було бачити колег, що працюють у різних напрямках, письменників, журналістів, людей, нечебто далеких від мистецтва... Здавалося, вже нема куди й ногою стати, але чи не щохвилини розчинялися двері, і тісне коло ставало ще тіснішим. А проте, іменинника вечора — заслуженого художника Сергія Савченка, як рівно ж і галериста Анатолія Демчука, це анітрохи не турбувало.

Традиційно щороку напередодні Новорічних та Різдвяних свят у виставковій залі Одеської організації Національної спілки художників України, що по вул. Торговій, 2, відкривається виставка творів образотворчого мистецтва.

Нині, в час занепаду нашої духовності та знецінення моральних чеснот, зневаження українського етнічного первня, важко сподіватися від мистців якихось творчих злетів. Ні ті з них, кого пригнічує цей ганебний час, ні, тим більше, їхні антиподи (що цілком природно) не можуть осягнути вершин творчого натхнення. Що, властиво, й засвідчила виставка — назагал рівна, спокійна, без особливих сплесків таланту чи творчих осяянь. Є в експозиції роботи добротні, твори міцних, як мовиться, майстрів, а є й епігонські, сказати б, такі, рівень яких не набагато перевищує школярство; є кращі, є й гірші. 50 творів малярства, графіки, скульптури (двох останніх жанрів таки обмаль), декоративно-ужиткового мистецтва ре­презентують одну з найбільших у країні обласних спілок художників чисельністю 250 мистців. Хоча, як зазначив голова Одеської організації НСХУ Анатолій Горбенко, на всеукраїнському рівні одеські художники — на висоті. Під час відбору робіт для Різдвяної виставки у столиці лише Одесу та Харків було відзначено — не тільки за творчу активність і не лише за фахову майстерність, а й за творчі здобутки.

Основний напрямок сучасного мистецтва — постмодернізм — передбачає створення автором нового шляхом переосмислення старого, точніше — вічного, а саме — світових шедеврів. Сучасний автор не може створити твір, не опираючись на роботи своїх попередників, на здобутки світової культури. Таким чином сучасне мистецтва твориться шляхом асоціацій з його ж минулим. З огляду на це культурологи вважають, що людство тупцює на місці і що на зміну постмодернізму от-от прийде абсолютно новий, ні на що не схожий, художній напрямок. Та поки що вирватися з епохи постмодернізму жодному із сучасних митців не вдалося, як нікому не вдається потрапити у майбутнє.

Прямуючи на персональну ви­ставку молодого перспективного одеського художника Андрій Бабчинського, мріялося про неможливе — про дисоціації з минулим культури, адже назва експозиції була багатообіцяючою — «Дисоціація». Та сталося не так, як гадалося…

У грудні вже минулого року один з найкращих українських прозаїків ХХ століття Григір Тютюнник міг би відзначити своє 80-ліття. До цієї дати в його рідному Луганську у Національному університеті ім. Тараса Шевченка вийшла друком монографія Олексія Неживого «Григір Тютюнник: текстологічна та джерелознавча проблематика життя і творчості».

Саме цю книжку я й побачив у руках одеського поета Дмитра Шупти під час недавньої з ним зустрічі. Взяв погортати. Книжка добре скомпонована, два з чотирьох розділів побудовані на матеріалі записників письменника. Це хоч і наукова праця, але читається з неослабним інтересом. Читач наче проникає у творчу лабораторію майстра слова, який стає доступнішим, зрозумілішим. І разом з тим постає у всій повноті як творча особистість.

Відомий український поет Тарас Федюк, лауреат Шевченківської премії, один із засновників і перший президент Асоціації українських письменників, головний редактор літературно-публіцистичного журналу «Сучасність» — на сьогодні найкращого в Україні «товстого» журналу — представив в Одесі свою нову книжку «Хуга». Презентація відбулася у книгарні-кав’ярні в Українському домі.

Це вже друга така зустріч упродовж місяця — на початку грудня зі своїми читачами спілкувався головний редактор майже аналогічного часопису «Кур’єр Кривбасу», знаний письменник й так само Шевченківський лауреат Григорій Гусейнов. Як тоді, так і тепер мова йшла про долю українського літературного журналу — не глянцевого, а таки серйозного, який би знайомив суспільство з талановитими творами та новітніми тенденціями літературного процесу, й не лише в Україні. З тією лише різницею, що Григорій Гусейнов, живучи в зросійщеному пролетарському Кривому Розі, усе-таки віднайшов спонсорів для такого потрібного в Україні видання. А журнал «Сучасність» з його унікальною історією (як відомо, до 1992 року видавався у Мюнхені українською діаспорою) змушений був призупинити свій вихід на 20-му році Незалежності. Але про це — опісля.

Переможцем літературної премії «Книга року Ві-Ві-Сі» стали «Сині води» Володимира Рутківського. Автор отримав премію — 1000 фунтів стерлінгів.

Нагадаємо, премія «Книга року Ві-Ві-Сі» існує уже сім років. Номінантів — нові українські прозові твори — висувають видавництва. Визначає переможців журі, а паралельно серед користувачів сайта «Ві-Ві-Сі — Україна» відбувається конкурс читацьких рецензій.

Минулого тижня у приміщенні демонстраційної зали Одеської кіностудії відбулася перша зустріч Одеського народного університету.
При вході молоді люди роздавали анкету, яка запрошувала відповісти на кілька запитань. Зокрема: чи сподобались орга­нізація, спілкування та запропонована тема, що найбільше припало до душі, пропонувалося висловити свої зауваження та пропозиції для майбутніх зустрічей.

Галерея сучасного мистецтва АВС-арт (Київ) у серії «Імена» випустила у світ альбом-монографію «Сергій Савченко» — науково-популярне видання українською та англійською мовами про творчість одного з найяскравіших художників сучасної України, активного учасника «Одеської групи», як її називають на Заході, та мистецького об’єднання «Мамай» — так вони самі себе іменують.
Сергій Савченко народився в Одесі, тут сформувався як мистець і як громадянин незалежної України — ці дві іпостасі його постаті невіддільні одна від одної. Його палітра сповна увібрала в себе яскраві, насичені барви Півдня, а бунтарський дух південця, нащадка козацької вольниці, неминуче мав привести його до табору нонконформістів. Себто: людей, не згідних з офіційно усталеною творчою концепцією. Від тих часів протистояння офіційній догматиці у мистецтві колір залишився домінантою його творчості

В останні дні листопада в Одеській національній науковій бібліотеці ім. М. Горького в рамках декади наукової книги «Розсекречена пам’ять» відбувся захід «трибуна науковця», присвячений Дню голодоморів та репресій. У виставковій залі зустрілися краєзнавці, журналісти, художники, викладачі та студенти вищих навчальних закладів.
Заступник директора з наукової роботи Одеського історико-краєзнавчого музею Юрій Слюсар у своєму виступі наголосив на важливості наполегливої роботи в означеній темі, зокрема й молодих науковців. Досвідом роботи з використання усних джерел дослідження голодоморів та репресій поділилася доцент кафедри археології та етнології України історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова Наталія Петрова. Емоційно насиченим був виступ відомої одеської художниці, члена НСХУ Світлани Крижевської, адже жахіття, пов’язані з голодоморами в Україні 1932 — 1933 та 1946 — 1947 років, торкнулися її родини. Як зазначила Світлана Григорівна: «Трагедія нації — в моєму серці…» Художниця поділилася з присутніми не лише гіркими спогадами, а й фотодокументами з особистого архіву.

Безробіття — не лише сьогоднішня біда. Пригадую, як на початку шістдесятих років минулого століття скоротили штатну одиницю в спортивному товаристві «Спартак» і я опинився на вулиці. Як тоді сказали — в «шаткомі», де вже тинявся без діла класний електрик Сашко. Прилаштуватися десь на роботу в невеличкому райцентрі було і є справою не з легких. Невідомо, як би склалася наша з другом подальша доля, якби не лист з Павлограда від двоюрідної сестри, з якою в дитинстві іноді сварилися, але більше товаришували.
«Що ти, братику, сховався біля маминої спідниці? — писала Світлана. — Їдь сюди та скуштуй сорокаградусних морозів, справжньої дружби. Будь мужиком! Наших земляків тут багато, навіть твій однокласник Семен. Не лякайся — ризикни!»
Читали листа разом із Сашком. Тож удвох і вирішили ризикнути.

Ні, я не про водогін чи посуху, а про спрагу душі, про голод, який нічим вгамувати. Увімкну телевізор — плакати хочеться: два десятки каналів, і всуціль, як не російське кіно чи якісь сумнівної якості шоу, то примітивна попса. Випивки, бійки, секс — дивись, «насолоджуйся». За всім цим роками не бачу наших рідних українських акторів, митців.
Спасибі першому каналу національного радіо. Завдяки йому можна бодай почути рідне слово і рідних виконавців. Нещодавно програма «Добридень» запросила прекрасного поета, композитора й виконавця власних пісень Анатолія Матвійчука. Його твори настільки талановиті й до щему пронизливі, що мимоволі сльози навертаються на очі. Світлі сльози. Справжній нектар для душі.

25 листопада не типову для філармонійних концертів, по суті, фестивальну програму запропонував одеситам відомий київський музикант, композитор і диригент Володимир Рунчак (на знімку). Звучала «Пассакалія» А. Веберна, а також вперше в Одесі були виконані «Пустеля» Е. Вареза та «Реквієм» В. Рунчака. Символічно, що постановку цього твору здійснено автором у Великій залі Одеської філармонії напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору.
Програма досить ризикована, враховуючи авангардистський характер музики. Диригент відзначив професіоналізм оркестру, який освоїв нові твори всього за чотири репетиції.
Під час прес-конференції Володимир Рунчак так прокоментував ситуацію: «Це класика, що давно визнана світом. Опус 1 — це ще не той Веберн, якого ми знаємо, де усе атонально і кришталево додекафонно. Це ближче до Малера. Але комусь потрібно знайомити публіку й з іншою, менш благозвучною музикою, і тим самим заповнювати прогалину, що виникла у нас з різних причин. Варез — композитор, який першим увів електронні звуки в симфонічні твори, і це вже класика. Я дуже радий, що саме цю програму затвердив художній керівник оркестру. Як казав Стравінський, «публіка звикла не пізнавати, а впізнавати». Будемо йти шляхом Стравінського і розвивати смаки наших слухачів».