Матеріали з рубрикою «Культура»

На заняття літературної студії «Гарт», що відбувалися в палаці Воронцова і які вів письменник Олекса Різниченко, приходило чимало обдарованих одеських школярів. З-поміж них — і Дмитро Дроздовський, нині відомий молодий літературний критик, нещодавно прийнятий до Національної спілки письменників України.

Ось що він згодом написав про свого колишнього наставника:

«Коли я роздумую над літературним письмом Олекси Різниченка, то відчуваю в живому подиху його творчої спадщини характер цього чоло­віка, не дуже обласканого долею, тертого життям і вже обвіяного осінню літ. Та молодість, як кажуть, живе не в літах, а в душі людини. Цього письменника славить молодість і непокірний дух. Я б сказав навіть — гордий дух українця! Ні, не пихата гординя, а висока гідність людини, яка дорожить своїм родом і народом, словом материнської мови і си­нівською вірністю Україні.

Письменникові Володимиру Рутківському — 75

Письменник повинен дивувати. Своїми творами, закладеними в них ідеями та думками. Властиво, кожною новою книжкою. Тим і цікавий. Не кожному це вдається. Володимир Рутківський, здається, робить це постійно. Посудіть самі.

На початку своєї літературної «кар’єри» був поетом. Гарним поетом (а було це ще в середині 1960-х), треба визнати. Виходили книжки — «Краплини сонця», «Повітря на двох», «Відчиніть Богданкове вікно», «Рівновага», «Знак глибини», «День народження дощу»... Полюбляв історію, зокрема — археологію, а вчитися пішов... до Політехнічного нині університету. Відтак працю мав на Одеському суперфосфатному заводі. А далі — перекваліфікувався на журналіста, і вже «засві­тився» на обласному радіо, та переманила його газета обласної ради. Тож книжка нарисів стала цілком логічним вислідом цього перевтілення — «Земля мастеров» (газета ж бо російська). А далі зробив крутий зигзаг усе ж таки у бік дитячої літератури, що теж не могло не подивувати, бо ж робота у цьому «гарячому цеху» незрівнянно важча. Сказав же один чоловік з пишучих, що творити для дітей треба не лише так само як для дорослих, а — набагато краще. Впорався. Свідчення тому — казка «Прибульці», дитячі психологічні та казкові повісті: «Аннушка», «Бухтик з тихого затону», «Гості на мітлі», «Канікули у Воронівці», «Намети над річкою», «Слуга Баби Яги», «Сторожова застава», «Потерчата», «Ганнуся»... Он скільки!

До 18 квітня в дев’яти містах України, і в Одесі зокрема, триватимуть Дні польського кіно, в рамках яких демонструється сім стрічок, створених кінематографістами держави-сусідки за останні два роки.

У списку фільмів, які можна переглянути в рамках показів, є і дебютні роботи: Ґжегожа Зґлінського «Заскок», Марека Лехкого «Ерратум» та Лешека Давіда «Кі». «Це зовсім нова продукція. Таке кіно не є комерційним, воно дуже заангажоване. Ці режисери дуже цікаво «копаються» у польському суспільстві, історії. Ми обрали ці стрічки, бо хочемо показати, в якому напрямку сьогодні йде наше кіно», — цитує «Україна молода» Ярослава Ґодуна, директора Польського інституту, який є ініціатором «днів».

Любов — це життєдайний вогонь у душі людини. Засідання літературної вітальні «Любові пам’ять незабутня» підготувала зі студентами Білгород-Дністровського державного морського рибопромислового технікуму викладач української мови та літератури Оксана Матієнко, щоб на прикладах поетичних шедеврів інтимної лірики Тараса Шевченка показати красу і складність людських почуттів.

— Підготовка тривала кілька тижнів, — розповідає Оксана Анатоліївна. — Це детальне дослідження життя Шевченка, сценарій, костюми, зачіски, декор сцени і ще багато дрібниць, щоб створити атмосферу життя поета, і до того ж — щоденні репетиції.

Це була цікава розповідь про муз Тараса Шевченка, що надихали великого поета і художника на створення геніальних літературних творів і невмирущих полотен. Сцену актового залу технікуму прикрасили репродукції жіночих портретів Шевченка-художника та його автопортрети різного періоду життя.

В експериментальному центрі сучасного мистецтва «Чайна фабрика» відкрилася виставка фотографії фотохудожниці з Румунії Мирони Раду.

Молода гарна жінка фотографує... самітність. Фотографує вона тому, що є фотохудожником. Відомою своїми працями у жанрах документального кіно, художньої фотографії. І це зрозуміло. Але зображувати на фотографіях самітність? Це може наштовхнути на певні роздуми.

Не надто часто доводиться спілкуватися зі справді великими людьми. У Міжнародний день театру журналісти отримали гарний дарунок: в Одеському оперному ми зустрілися з великим, без перебільшення, танцівником ХХ століття, народним артистом СРСР, одним з найпопулярніших артистів у багатьох країнах світу Володимиром Васильєвим.

Перше, що вразило у цій людині, — дивовижне поєднання простоти і гідності, відкритість у спілкуванні і відсутність будь-яких ознак зіркової хвороби. Володимир Васильєв розповідав нам не лише про балет, що став його життям, а й про інші речі, якими йому хотілося з нами щедро поділитися...

Маестро танцю був дуже радий своїй зустрічі з Одесою. Зізнався, що багато років тому знімався в одному з музичних фільмів саме в Одеському оперному театрі, грав роль ведучого дитячих програм, але йому, як не дивно, жодного разу не доводилося танцювати на сцені нашої опери...

Концерти гастролерів — це своєрідне подолання ізоляціонізму, запобіжний захід від провінційності, особливо, якщо культура фінансується за залишковим принципом і мрія про виїзні концерти оркестру так і залишається мрією.

Нещодавно в Одеській філармонії відбувся концерт Національного одеського симфонічного оркестру під керівництвом Берислава Скендеровича (Нови Сад, Сербія). Звучали твори американської і російської симфонічної музики кінця ХІХ — ХХ століть — Бернстайн, Гершвін, Чайковський, Шостакович. Соло на фортепіано Антонія Баришевського (Київ).

Свою музичну кар’єру Берислав Скендерович розпочинав як піаніст, згодом диригент опери. Нині він — художній керівник Сербської національної опери, засновник, незмінний диригент і художній керівник Симфонічного оркестру Воєводини. Нагадаємо, що Нови Сад — це також центр одного з найзнаніших музичних фестивалів Південно-Східної Європи — EXIT, що відбувається на початку червня у фортеці Петроварадін, яка стоїть на березі Дунаю.

Літературно-художній журнал «Дніпро» занесено до Книги рекордів України.

Часопис визнано у категорії «Видавництво» — найдавніший літературно-художній журнал сучасних україномовних авторів. Сьогодні «Дніпро» — найдавніший журнал, який публікує творчість сучасних україномовних авторів і тим самим робить вагомий внесок у розвиток української культури загалом. Постійно видається з 1927 року.

Саме на Благовіщення, 7 квітня, народилися (щоправда, в різні роки) видатні митці українського театру: режисер і художній керівник Одеського українського театру, народний артист СРСР Василь Василько й актриса, старійшина колективу «васильківців», заслужена артистка України Станіслава Шиманська.

Внесок кожного з них у розвиток національного театру України вагомий. Шляхи Станіслави Шиманської і Василя Василька перетнулися саме в Одесі, в перші повоєнні роки, коли Василько вкотре (!) повернувся сюди, а Шиманська стала одною з провідних актрис Українського театру.

Цікавий захід — «Тиждень Тараса Шевченка» — відбувся в Одеській гімназії №1 ім. А.П. Бистріної. Програма була насичена й пізнавальна. В рамках тижня пройшли літературні читання, відкриті уроки, конференції, конкурси, інтелектуальні ігри. Усе було присвячене творчості Кобзаря.

Не секрет, що гімназія №1, якою керує зараз Л.С. Топчій, вважається одним з найпрестижніших у місті навчальних закладів 2 — 3-го ступенів. Її вчителі відомі високим рівнем методичної підготовки, а учні — своєю активною участю в різноманітних олімпіадах, науково-дослідницькій роботі, виховних заходах. Одним з таких якраз і був «Тиждень Тараса Шевченка», який став водночас і нашою навчальною практикою.

Перформенс, буккросинг, флеш-моб — такими новими словами поповнилася лексика читачів обласної бібліотеки для юнацтва ім. В.В. Маяковського у рамках проведення щорічного тижня книги. Ініціативна і невтомна директорка бібліотеки, заслужений працівник культури України Л.Ф. Пономаренко постійно спонукає співробітників до пошуків нестандартних форм роботи.

«Читати — це модно!», — склавши з окремих літер слоган, добровольці-помічники — учні школи №78 (бібліотекар Л.В. Болдінська) вишикувалися з ним на прибібліотечній території так, щоб перехожі могли це прочитати і запам’ятати. А на довколишніх лавках по вулиці Корольова волонтери залишили цікаві книжки з листівками-закликами «Прочитай! Мені сподобалося». Такий подарунок з однією умовою: після прочитання передати книгу іншим.

Конкурс з такою назвою був започаткований в Одесі позаторік, коли вихованці позашкільних навчальних закладів вперше демонстрували свою творчість. Організатором цікавого змагання стала педагог центру дитячої та юнацької творчості «Моряна» Поліна Василівна Микоткіна (на жаль, уже покійна). Відтоді вихованці поза­шкільних навчальних закладів міста щороку змагаються у знанні народних звичаїв, традицій, культурної спадщини українського народу.

Ось і на початку нинішньої весни будинок дитячої та юнацької творчості «Тоніка» Суворовського району задзве­нів дитячими голосами самодіяльних акторів та їхніх уболівальників. Творчі виступи конкурсанток та команд були напрочуд яскравими, змістовними. Вони читали поезії Тараса Григоровича Шевченка та інших авторів, виконували різні обрядові дійства, готували страви за бабусиними рецептами і, звісно, демонстрували прекрасні національні строї.

Словосполучення «французька весна» добре знайоме шанувальникам французької культури: нинішнього року цей фестиваль проходить в Україні уже вдев’яте, охоплюючи шість міст — Київ, Одесу, Харків, Львів, Донецьк та Дніпропетровськ. Цими днями він стартує у столиці, на Софійській площі, вуличною виставою оркестру «Шалені дзвонарі», а в Одесі «Французька весна» «настала» ще у четвер, коли в кінотеатрі «Родина» розпочали показ так званої «Панорами французького кіно»…

Загалом, у рамках фестивалю заплановані театральні вистави, концерти класичної музики, виставки, кінопокази та зустрічі з письменниками. Для кожного міста підготовлена окрема, неповторна, програма. То якою буде «Французька весна» в Одесі?

Великою експозицією творів Михайла Жука розпочала свою виставкову діяльність щойно створена галерея на Новосельського, 75, — «Квартира № 10» — властиво, то якраз і є її назва. Це чи не перша така виставка творів (а їх представлено півтори сотні) напівзабутого мистця не лише європейського, а світового виміру. І, до речі, саме Одеса свого часу відкрила незалежній Україні цю постать.

Як зазначив на відкритті колекціонер, мистецтвознавець і журналіст Євген Голубовський, «це справді музейна виставка, вона дає уявлення про багатогран­ність митця, широту його творчих зацікавлень, і нам треба пропагувати його творчість якнайширше». «Ми відкриваємо Жука знову, — підкреслив Тарас Макси­м’юк, колекціонер, працівник Фонду культури. — Фактично у нього була тільки одна персональна виставка, ще за життя, коли він приїхав з Кракова до Києва. Від 1972 року, коли вперше познайомився з творчістю Жука, і по сьогодні я відкриваю його для себе».

Ще довго — не то що через двадцять, а й упродовж цілої сотні років, бо таки ж добряче знову одкинуто нас назад — будемо відкривати самих себе: свою ідентичність, свою культуру. Відкривати і дивуватися, як дивуємося щоразу, коли сповна розпізнаємо нове ім’я. Та хоч б й не дуже нове, а нібито знане вже, майже сучасника. Придивишся ближче й одразу питаєш себе: чи є хоч пам’ятна таблиця бодай десь на стіні, іменна вулиця, не кажучи вже про погруддя? А вже щоб музей!..

Після тривалих гастролей у Франції та Швейцарії повернулася балетна трупа Одеського оперного театру. Понад 30 міст, 46 ви­став за 55 днів — ось короткий підсумок поїздки наших артистів до Європи. Танцівники та головний балетмейстер поділилися своїми враженнями на прес-конференції.

Головний балетмейстер театру Юрій Васюченко розповів:

— Пропозиція поїхати до Франції та Швейцарії надійшла несподівано. Готувалися гастролі Київського оперного театру, але в останній момент трупа відмовилась від поїздки, зголосилися лише провідні солісти. Тож одесити готувалися до гастролей впродовж лише півтора місяця, а не року, як годиться. Театр показував балет «Жізель» А. Адана. На гастролі поїхала команда із 44 осіб.

Саме такий, дуже незвичний вибір належало зробити комісії, що обирала проект пам’ятника Володимирові Висоцькому, встановлення якого заплановане в День міста.

Із 17 поданих на конкурс проектів було визначено три кращі. Саме ці роботи й зумовили вибір, виненсений в заголовок, — кентавр, Жеглов чи вітрило-роз­п’яття.

За рішенням комісії третє місце присуджено роботі київського скульптора Олександра Родіонова, який зобразив Висоцького у звичному вигляді — в куртці і джинсах. А от тінь за ним своїми обрисами нагадує Жеглова в капелюсі і плащі з піднятим коміром. Ця робота особливо припала до душі одеським кіномитцям.

Рік відділяє нас від попереднього концерту з Національним одеським філармонійним оркестром за участю російського диригента Юрія Ткаченка (Москва). Цього разу музикант виступив із шлягерною програмою (перше відділення) — твори Е. Шоссона, Ф. Ваксмана, що не в останню чергу продиктовано участю у концерті скрипаля Олексія Семененка (Україна — Німеччина). У другому відділенні звучала Симфонія № 8 А. Дворжака.

Олексій відразу заволодів увагою залу. Один з найпопулярніших творів Ернеста Шоссона «Поема для скрипки з оркестром» і не менш популярна «Фантазія на теми опери Ж. Бізе «Кармен» Франца Ваксмана сповна продемонстрували одеситам, яких висот майстерності досяг колишній вихованець школи ім. П.С. Столярського та академії ім. А.В. Нежданової. Нині навчається він у Кельнській вищій музичній школі (Німеччина).

Традиційний обласний огляд-конкурс дитячої танцювальної творчості, що пройшов на сцені Великого залу Одеської філармонії, цього року зібрав рекордну кількість учасників — 19 ансамблів.

У двох вікових номінаціях і трьох обов’язкових видах танцю — класичному, народному, а також естрадному або бальному — демонстрували свої таланти учні молодших і старших класів хореографічних відділень дитячих музичних шкіл та дитячих шкіл мистецтв. Відтак перед журі на чолі з народною артисткою України Наталією Баришевою стояло непросте завдання — переглянути більше сотні виступів і визначити кращих з кращих.

«Співець українського слова» — така назва щорічного обласного фестивалю літературно-музичних композицій, моновистав та читців, присвяченого 200-річчю Тараса Шевченка, три роки тому зініційованого Одеським обласним центром української культури. Недавно тут знову — уже втретє — звучала поезія нашого Пророка і Кобзаря.

Цього року учасниками стали школярі з районів області. Підбадьорювали аматорів своїми виступи знані вже й поза нашим краєм колективи — народна хорова капела «Співуче гроно» будинку культури села Шабо Білгород-Дністровського району, тріо бандуристок «Млада» та інші. Вони подарували глядачам хвилини справжнього зачарування. Літературно-мистецький рівень учасників фестивалю оцінювало фахове журі, а зала була виповнена до останнього стільця. Себто організаційна складова заходу не викликала заперечень. Заперечення викликали інші моменти, хоч вони й не могли вплинути на висновки журі. На них якраз і варт застановитися.

Яскраве свято української мови, літератури та культури у рамках Шевченківських днів відбулося в одеській загальноосвітній школі № 5.

У залі — учні, вчителі та гості, на сцені — дівчата та хлопці у вишиванках. За українською традицією господарі-школярі зу­стрічали всіх короваєм, уквітчаним калиною. Свято почалося знаменитим «Реве та стогне Дніпр широкий». Під цю мелодію діти поклали квіти до портрета Великого Кобзаря. Найменший учасник свята, учень 2-Б класу Олександр Шушин проникливо прочитав Шевченкову «Молитву».

Архітектура Одеси отримала ще одну історичну мітку — на фасаді будинку по вулиці Софіївській, 18, відкрито меморіальну дошку з рельєфом Михайла Врубеля (1856 — 1910).

Цей запізнілий вияв поваги до геніального російського художника — ініціатива Всесвітнього клубу одеситів. А матеріалізувався він завдяки меценатській підтримці члена клубу Євгена Деменка. Щоправда, багатолюдним це відкриття не назвеш — зо три десятка осіб разом з журналістами і телеоператорами. Подумалося, не більше, як колись на похороні Врубеля...

Той, хто цікавиться долею співучої Одеси, не міг не помітити, що чільне місце серед одеситів займає сім’я Володимира Даниловича Стаховського («Чорноморка» про цю родину писала неодноразово — «Музичний діалог поколінь», О.Філіппова, «Моє серце співає», В. Павліченко). Складається враження, що ця сім’я є давнім другом вашої газети.

Справді, і батько, і донька Олена Володимирівна — знані та шановані в Одесі люди. Але ж свого часу, а було це 55 років тому (і знову ювілей!), глава сім’ї долучився до розвитку співучої культури нашого села. Думаю, це було на зорі його творчої кар’єри. То були часи тісної співпраці міста і села. Щойно в Полянецьке прибув та очолив великий і багатогалузевий колгосп представник «двадцятип’ятитисячників» Михайло Андрійович Носков. Із притаманною йому енергією взявся за об’єднання малих колгоспів у єдине ціле і за створення належної, сучасної, як на той час, інфраструктури. Мріяв про повноцінне життя селян. Звісно, й культура посідала чільне місце. Тоді ж, у 1957 році з’явився у селі посланець Одеси, великий ентузіаст культурної, зокрема співочої, хорової, справи Володимир Данилович Стаховський. Він приїхав з ідеєю і бажанням створити сільський хор з високою виконавською культурою. Обидва учасники війни йшли паралельно: один розвивав економіку, інший — культуру. Спільне для обох — кирзові чоботи для сільського бездоріжжя.

Слово, за Олександром Олесем, це те, що «чарує, тішить і п’янить», підносить до зірок, а то й боляче б’є, навіть — нівечить. Як донести до читача красу Слова, схвилювати, змусити мислити? Як з величезного лексичного розмаїття вибрати найточніші, найпроникливіші, найніжніші слова? Перелопативши гори словесної руди, письменник буває винагороджений перлинками-золотинками, які зблиснули й розсипалися на аркуші паперу, знайшовши своє місце. Виразно сказав про це Роман Лубківський:

І раптом чуєш: злато слово, злато!
Аж хочеться скупатися у тім
Отецькім слові, слові золотім!
І хочеться, і прагнеться без тями
До цього слова припадать устами,
Ридати і радіти водночас…

Доброю традицією музею «Степова Україна» стало відкриття тематичних експозицій, приурочених до Міжнародного жіночого дня. У попередні роки з успіхом пройшли виставки «Полна-полна коробушка...», «Дамські капелюшки» і «Рукоділля. Мережива». Інтерес до них не випадковий, адже відвідувачі мали унікальну можливість наочно побачити справжні деталі побуту минулого, про який тепер можна тільки прочитати в книжках чи побачити в кіно.

Нинішня виставка «Рукоділля. Вишивка», яка відкрилася 6 березня, продовжила цю серію. В основі представленої експозиції — домашні вишивки, якими турботливі господині у 40-х — 50-х роках минулого століття намагалися прикрасити буденний домашній побут. Тоді майже в кожному домі можна було зустріти вишиті вручну настінні килимки, подушки і подушечки, штори, фіранки і навіть цілі картини. З небагатого вибору кольорових муслінових ниток, якими торгували в магазинах, створювалися різноманітні квіти і візерунки, зворушливі дитячі голівки в крислатих і матроських шапочках, різна екзотична і звичайна звірина, і звісно, сюжети з казок.

Надія Бабіч очолила Одеський національний театр опери та балету у листопаді 2010 року, залишивши посаду начальника управління культури та туризму облдержадміністрації. Після затяжної реставрації театр працював, але тривала перерва давалася взнаки. Колектив постійно лихоманили внутрішні війни, скандали, мітинги, які призводили до частої зміни керівництва і головне — до дестабілізації творчого процесу. У ті бурхливі роки Одеський оперний славився на весь світ, але не своїми творчими досягненнями, а, на жаль, переважно скандалами.

За останні півтора року у театрі стало значно спокійніше. Про те, чим сьогодні живе колектив, про його досягнення і плани на майбутнє — наша розмова з генеральним директором Одеського оперного, заслуженим працівником культури України Надією Матвіївною БАБІЧ.

Нинішній концертний сезон в Одеській філармонії став благословенним для спраглих української музики — пізнання як вітчизняної композиторської, так і диригентської шкіл.

Одеський глядач відкрив для себе невідомі або мало популяризовані тут, на півдні, твори Б. Лятошинського, М. Колесси, С. Борткевича, М. Скорика, Є. Станковича, Л. Колодуба, В. Рунчака у виконанні Національного одеського симфонічного оркестру (художній керівник і диригент Х. Ерл) під диригуванням А. Власенка і Ю. Луціва, Н. Пономарчук і В. Жадько, В. Рунчака, І. Каждана та М. Сукача. Серед останніх — яскравий виступ Вікторії Жадько, що представляє київську школу (навчалася в А. Власенка).

«На крилах Лесиних пісень» злетілися того дня до Одеського обласного центру української культури ті, хто наблизився до її палкого, ліричного, високого слова, готуючись до цього конкурсу, як рівно ж і ті, що прийшли сюди почути її поезію. Серед глядачів — студенти-філологи, майбутні вчителі української мови та літератури (а може, й визначні у вже близькому часі майстри слова), яких привела доцент Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Любов Ісаєнко, а також учні 26-го профтехучилища — майбутні майстри смачних страв. Мета літературно-мистецького заходу — вшанування пам’яті Лесі Українки: саме у лютому день її народження.

Коли читаєш або слухаєш Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, то не полишає відчуття вражаючої актуальності багатьох їхніх творів, висловлених у них думок та висновків. Багато з них наче сьогодні написані. Вони не писали про політику, а писали про життя — свого народу, своєї країни, котрій щиро бажали кращої долі, та як могли наближали цей час. Тож коли на подібних заходах мовиться про те, що не треба, мовляв, політики, бо йдеться винятково про літературу, то це дуже сумно. Бо політика — у її найширшому, громадському вимірі — сама виходить на авансцену, виповнюючи наш простір і нас самих, як повітря. І цього не треба ані боятися, ані остерігатись: молодь завжди була і буде на гребені суспільно-політичного життя, її рушійною силою, якщо тільки не оберігати її від цього — з лукавства чи зі страху. Отож література сьогодні максимально наближена до політології — як і розуміння та сприйняття класичної літератури, — треба лише навчитися читати класику: у ній українські письменники дуже багато говорили про наболіле.

150 років тому народився український художник Микола Пимоненко, майстер реалістичного побутового жанру у вітчизняному живопису, академік

Його полотна вводять нас у життєве повсякдення села у межичассі XIX і XX століть. Діапазон інтересів художника в побутових картинах широко охопив різноманітні життєві епізоди: звичаї, обряди та трудову діяльність простого люду.

Народився Микола Корнилович Пимоненко 9 березня 1862 року в передмісті Києва в сім’ї іконописця. Батько його мав невелику майстерню, в якій робив різьблені іконостаси, писав ікони. У цій майстерні майбутній живописець проводив увесь свій вільний час — шліфував дошки для ікон, ґрунтував полотна. Коли підріс, батько йому самому доручав писати ікони, часто брав з собою для виконання замовлень. Підлітком набував уміння та знань в іконописній майстерні Іванова — кращій на той час у Києві. Тут його живописні здібності запримітив Микола Мурашко, засновник і директор Київської рисувальної школи, й запропонував навчатися у цій школі. 1878 року його прийняли на безкоштовне навчання. Школа давала основи ґрунтовної підготовки з малюнку та живопису. На заняттях учні малювали гіпсові архітектурні деталі, орнаменти, погруддя і статуї, писали натюрморти, живу модель, копіювали твори відомих художників. Школа мала пристойну збірку робіт видатних художників: І. Шишкіна, В. Полєнова, П. Крачковського, італійські краєвиди М. Ге, роботи І. Рєпіна, І. Крамського, В. Орловського, марини І. Айвазовського. Тут розвивали розуміння ролі мистецтва, проводились екскурсії до художньої галереї Б. та В. Ханенків, яка налічувала понад 300 полотен живописців Західної Європи, зразки античної скульптури, італійської кераміки, стародавніх меблів, давньоруських ікон. Взірцем майстерності були виставки Товариства передвижників, які проходили тоді у Києві.

Гастрольна афіша Одеської обласної філармонії рясніє знаними іменами, про що регулярно інформують «ЧН». От і нещодавно у нас побував відомий диригент, народний артист України Алін Власенко. Під його орудою Одеський національний симфонічний оркестр та соліст Іліан Гирнец (Молдова) виконали Концерт для скрипки з оркестром Яна Сібеліуса (1904). У другому відділенні програми звучала також європейська класика — Симфонія ре мінор Сезара Франка (1888).

Алін Власенко добре відомий одеським слухачам не лише в заявленій іпостасі. Як професор Національної музичної академії він виховав цілу плеяду першокласних диригентів, які сьогодні є гордістю української музичної культури — Володимир Сіренко, Наталія Пономаренко, Вікторія Жадько та інші, чиї неодноразові виступи радували одеського слухача.

У великому степовому селі Сичавка, що одним крилом майже сягає безкрайньої морської стихії, живе світловолоса, з іскринкою в уважних очах, чарівна жінка Надія Любка. На крилах карпатського вітру прилетіла вона до наших широких степів і стала поеткою. Мабуть, саме це незвичайне поєднання — гірських хребтів, потічків, смерекових лісів із пшеничними та полиновими просторами (скільки око сягає) — і покликало її до ліричного пера.

Уже в зрілому віці Надія видала дві збірки віршів «Благословляю я життя» (2008) та «Під священним покровом» (2012), порадувавши читача непідробною щирістю, мудрістю філософської думки, хвилюючим інтимним ліризмом та тонкою жіночністю.