Матеріали з рубрикою «Культура»

Драма-феєрія «Лісова пісня» Лесі Українки виходила у світ багатьма мовами. А нещодавно «народилася» ще й бенгальською! Допомогла Мрідула Гош — індійська громадська діячка, яка багато років живе і працює в Україні.

Бенгалі — офіційна мова Бангладеш, а також штату Індії — Західна Бенгалія. Цією мовою розмовляють понад 215 мільйонів осіб!

Стрічка Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» претендуватиме на премію «Оскар» Американської академії кінематографічних мистецтв і наук у номінації «Фільм іноземною мовою», повідомив на своїй сторінці у соціальній мережі режисер Максим Буйницький.

До фінального відбору потрапили два фільми: «Будинок з башточкою» режисера Єви Нейман, виробництва «1+1 продакшн», і «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» режисера Михайла Іллєнка, виробництва продюсерського центру «Інсайт-медіа» за підтримки Державного агентства України з питань кіно. В результаті саме фільм про українського індіанця Додоку отримав право представити Україну в Лос-Анджелесі.

Проект представляє живопис митців, чиє становлення припало на славнозвісну «епоху змін». У підвалинах творчості кожного експонованого художника, окрім таланту, закладене планомірне й зосереджене навчання.

Вони отримали прекрасну мистецьку освіту — школу майстерності, десятиліттями плекану в Україні, зокрема в Академії мистецтв. Заснована майже сто років тому, вона називалася спочатку Українською академією мистецтв, потім Київським державним художнім інститутом, де більшість з експонованих авторів і навчалися. Навчання полягало у ретельному студіюванні натури засобами рисунка і живопису та послідовному ускладненні вправ задля уміння виконати сюжетно-тематичну композицію. Така традиційна методика забезпечила й традиційно високий професіоналізм київської школи мистецької майстерності. Проте, професіоналізм — це лише основа творчості, мова, якою необхідно володіти, щоб висловити власні думки і відкриття. І навіть якщо хтось із представлених митців закінчував не КДХІ, а інший художній ВНЗ, роки життя у Києві та взаємодії з творчим полем київської школи зробили їх виразними фігурами та творцями її життя.

Де б ми не їздили, де б не мандрували, в душі завжди залишається нестримний потяг до Батьківщини. Завжди зберігається часточка її невичерпної краси. В душі лине пісня рідного краю, зігріває серце впродовж усієї подорожі. Бо ми діти рідної землі.

Отак і одне молоде подружжя, мандруючи з малою донечкою різними цікавими містами, країнами, були у захопленні від побаченого. Та на запитання до дівчинки, чи сподобалось їй, мала дитина відповіла: «Це все добре, але краєвиди Карпат — це чудово і неймовірно». Вустами дівчинки промовляла любов до рідної країни, всмоктана з молоком матері ще від народження.

Тими мандрівниками була родина Кравченків — Галини та Анатолія, заслужених художників України, членів Одеської обласної організації НСХУ, та їхньої доньки, тепер уже дорослої, також члена НСХУ Ольги Чернишевої.

Щойно завершився перший заочний відбірковий тур V всеукраїнського фестивалю російської поезії «Пушкін в Одесі». Та головна фестивальна «битва» попереду: переможця обиратимуть 13 — 16 вересня. До фіналу потрапили поети з Харкова, Вінниці, Донецька, Одеси і навіть Ганновера та Нью-Йорка.

На турнір поетів винесений рядок Пушкіна «Вождю Украйны не мешает...» з поеми «Полтава». Переможці першого етапу зустрінуться у поетичному поєдинку на сцені Одеського академічного російського драматичного театру, де змагатимуться за звання «Король» (королева) поетів російськомовної України-2012». Фіналіст також отримає путівку на острів Балі — запрошення на літературний фестиваль «Ubud Writers & Readers Festival», який входить до п’ятірки найсерйозніших літфестивалів світу. Ще один стимул перемогти — путівка до Великобританії та запрошення на тамтешній супертурнір поетів російського зарубіжжя «Поверх бар’єрів», які також дістануться головному переможцю. А на додачу до цього головний приз, бронзова статуетка «Пушкін в Одесі» — робота одеського скульптора Клима Степанова.

Вишиванкове свято на честь Дня Незалежності України проходитиме вже вчетверте. Цього року організатори сподіваються на активність українців, а відтак на те, що вдасться утворити рекордно довгий живий ланцюг людей у вишиванках. Загалом фестиваль, який проходитиме на Приморському бульварі, обіцяє бути яскравим не тільки завдяки барвам на вишиванках, а й розмаїттям запланованих заходів (а їх у рамках фестивалю — аж два десятки).

21 серпня на вулицях міста уже стартував перший захід в рамках фестивалю — «Патруль Незалежності», під час якого волонтери прикрашали авто одеситів синьо-жовтими стрічками (їх планується роздати 40 тисяч). Такі ж стрічки пропонуватимуть на Приморському бульварі в дні фестивалю у рамках акції «Наша стрічка».

Понад 150 умільців з різних куточків України представлятимуть свої роботи, даватимуть майстер-класи на ярмарку народних майстрів. Кожен гість «Вишиванкового фестивалю» тут зможе безкоштовно навчитися зробити власну ляльку-мотанку, зіткати полотно на старовинному ткацькому верстаті, довідатися таємниці гончарського ковальського, склодувного та інших ремесел. А ще тут можна буде запустити власноруч змайстрованого повітряного змія, самотужки виготовити собі чи у дарунок оберіг, прикрасу, листівку тощо.

Невпинно плине час, і вже минув місяць відтоді, як ми святкували 95-ліття «Чорноморки». Шляхетна атмосфера Золотої зали Літературного музею відповідала настрою свята, і підтримувати це відчуття краси й гідності нам допомагала музика. Викладачі та студенти Одеської національної музичної академії ім. А. В. Нежданової підготували для присутніх вишуканий концерт.

Почався він з духовної музики. Світлій пам’яті редакторів, журналістів, усіх працівників «Чорноморських новин», які творили газету від самого початку до сьогодення, і яких уже нема з-поміж нас лунала «Аве Марія» Качіні у виконанні доцента кафедри сольного співу, кандидата мистецтвознавства, лауреата міжнародних конкурсів Антоніни Кулієвої. Супроводжувала спів грою на фортепіано лауреат міжнародних конкурсів Олена Удрас. Після світової класики у виконанні співачки лунала й українська музика. На радість присутнім прозвучала пісня Наталки з опери Миколи Лисенка «Наталка Полтавка».

Молодий музикант Алесь Мікус приїхав з Білорусі. Упродовж цього року він уже вдруге в Одесі — на запрошення міського осередку «Свободи». Ця пісня, каже, написана одразу після повернення додому. Відкрив для себе, що справжні речі робляться під впливом особистих стосунків. Є там такі рядки:

Не можемо без тебе, Україно,
І без тебе не можем, Литва.

Він цілковито погоджується з тим, що разом — так, але не в азійському просторі, бо в тому просторі, безперечно, загубимось, згинемо, й сліду не зостанеться.

Щойно на засіданні молодіжного ідеологічного клубу йшлося про перспективи Балтсько-Чорноморської вісі, якби така була створена реально. Ідея не нова, про це ще Юрій Липа писав. Алесь також взяв активну участь у розмові. Говорив про свою Білорусь, про її роль у цій вельми (слівце і з білоруської, і з української мови) природній, а не штучній, як євразійство, перспективній ідеї. Всі довколишні сусіди мають вихід до моря, й лише Білорусь є країною суходільною, тому вона — як міст у цій майбутній вісі. Міст між морями. Красиво.

22 серпня о 15.00 в Одеському обласному центрі української культури (вул. Польська, 20) відбудеться відкриття виставки «Барви рідної землі», приуроченої до Дня Незалежності України.

З глибини історії народ України йшов стежками боротьби за волю. Десятками років, століттями, тисячоліттями за неї молилися, її прагнули, за неї боролись, вмирали і перемагали. Маючи глибочезну, з карколомними, драматичними поворотами долю, знаючи вершини злету національного духу до свободи, освіти і культури, але знаючи і моторошний шлях неслави, забуття, існування наче поза історією, тільки на початку третього тисячоліття від Різдва Христового ми, українці, відзначаємо 21-й день народження нашої держави.

21— 22 вересня Одеський обласний центр української культури проводитиме п’ятий обласний фестиваль-конкурс «Народний костюм: минуле і сучасність». Анкети-заявки на участь у цьому фестивалі приймаються до 31 серпня.

Для майстрів та колекціонерів Одещини проводиться конкурс костюмів за номінаціями: «Національний колорит у сучасному одязі» — пошив сучасного вбрання з елементами національної символіки; «З бабусиної скрині» — подання традиційного народного костюма, що зберігся до наших днів (із зібрань приватних колекцій, експонати центрів національних культур, краєзнавчих музеїв тощо); «Етнічний костюм» — пошив костюмів різних національностей; показ традиційного народного вбрання і сучасних колекцій одягу — дефіле.

Віктор Суворов (Володимир Різун) — пись менник, історик, дослідник, у минулому — розвідник, капітан ГРУ. Автор історичних бестселерів «Криголам», «Акваріум», «День «М». Ворог Радянського Союзу, заочно засуджений до розстрілу. Персона нон ґрата в пострадянських країнах.

Праці Суворова здійснили переворот в історії ХХ століття, і попри те, що з ним постійно сперечаються представники офіційної російської науки, нікому не вдалося спростувати його висновків.

Людино! Звідкіля оте перо,
Яким ти пишеш будні —
на тумані?
Василь Павленко.

Вийшла друком нова поетична збірка іллічівського поета, просвітянина Василя Павленка «Фіалки пізньої осені».

Хоч і пізньої осені, але ж цвітуть оті фіалки, і дурманять спогадами поетове серце, і шарпають його роздумами, і змушують вдивлятися у світ: «З ясних долонь небесного отця / Промінилось ясне благословення. / На все живе — нікчемне і славетне, / Що вилупилося з Божого яйця».

Здається, приказку «з миру по нитці — голому сорочка» відома українська художниця Оксана Мась переінакшила на «з миру по писанці — мені слава»: за вісім років вона планує представити на суд глядачів свій «Вівтар націй» — відтворення Гентського вівтаря фламандських художників ХV сторіччя братів ван Ейків із 3400000 писанок, розписаних людьми з усього світу.

Фрагменти цієї грандіозної інсталяції — 250 тисяч писанок, прикріплених на 5 панно заввишки 12 і завширшки 18 метрів — вже можна побачити на Грецькій площі Одеси (інсталяція простоїть там до кінця серпня). Безпрецедентний за масштабом та задумом витвір мистецтва вперше демонструється у Східній Європі. В Одесі представлені саме ті фрагменти, які торік були встановлені у церкві Сан Фатін та презентували український проект на Венеційському бієнале 2011 року. Тоді цей проект Оксани Мась став лідером глядацьких симпатій і саме його найчастіше обговорювали у світових ЗМІ.

8 серпня в Одесі відбувся літературно-творчий вечір, присвячений 100-річчю з дня народження відомого письменника Дмитра Сергієвича.

Коли народний письменник Білорусі Янка Бриль, який народився в Одесі в сім’ї залізничника, вирушив на свою історичну батьківщину, де, власне, й утвердився як майстер слова, інший одесит, етнічний білорус, Дмитро Сергієвич сказав: «Янка поїхав представляти Україну в Білорусі, я ж навпаки — презентуватиму Білорусь в Україні».

Закінчення. Початок у номерах за  26 та 28 липня.

Камо грядеши?

Думку про те, що ОМКФ стрімко розвивається поділила більшість почесних гостей фестивалю, серед яких — відомі кінокритики: Ієн Сміт (Англія), Сергей Рахлін (США), Антон Мазуров (Росія) та Сергій Тримбач (Україна). Експерти запевнили, що в такого «юного», трирічного, кінофестивалю організаторам всесвітньо відомих кінофорумів уже є чому повчитися. Так, британський кінознавець Ієн Сміт поділиться з організаторами Лондонського кінофестивалю ідеєю створення Школи молодих кінокритиків, на зразок тієї, що існує на ОМКФ. А його російський колега Антон Мазуров, життя якого складається з відвідин кінофестивалів світу, відзначив, що такої кількості майстер-класів для учасників фестивальної кіношколи, йому ще ніде не доводилося бачити. Однак, похваливши ОМКФ, він одразу ж поглузував з його «червоної доріжки». І справді: навіщо наслідувати Каннському фестивалю і в цьому? Тим паче, що одесити за відсутності справжньої світської культури виглядають карикатурно, гротескно елегантно — забагато блиску, замало смаку...

Ще одне запитання, яке ставить Мазуров організаторам кінофоруму: яким чином обиралися фільми до конкурсної програми? Позиція команди з відбору не простежується, і слова на кшталт зміни курсу ОМКФ з фестивалю комедій на фестиваль «арт-мейнстриму» (кіно з авторською позицією, зрозуміле кожному), насправді видаються лише виправдуванням.

Минулого тижня у великому фойє Одеського академічного театру музичної комедії святкували завершення літніх відпусток та початок нового театрального сезону.

Колектив привітала директор театру Олена Редько:

— Бачу, ви добре відпочили, засмагу видно звіддалік. Тож з новими силами — до праці у новому сезоні!

Одеський театр музкомедії, безперечно, один з найпопулярніших. Цим завдячує, звісно, не лише своїм розташуванням, архітектурним обрисам, а й, насамперед, репертуарній афіші, на якій час від часу з’являються привабливі назви. Та й не дивно, адже оперета — це завжди свято, яке надовго залишається в душі, відлунюючи там романтичною, хвилюючою музикою та чудесними аріями, які легко запам’ятовуються. Що не кажіть, а оперета віддавна є одним з наймасовіших мистецтв. Багато одеситів ще й по сьогодні з неабияким хвилюванням згадують мелодії оперет «Вільний вітер», «Біла акація», інших знакових вистав, які тривалий час були справжньою візитівкою театру. Понад те, ці вистави відображали самий дух Одеси, її незалежну та веселу вдачу, її волелюбність та оптимізм. Обидві названі вистави й до нині не втратили своєї актуальності, як не старіють і мелодії, створені композитором І. Дунаєвським, тому що в основі їх — вічні теми сценічного мистецтва.

Початок у номері  за 26 липня

Інь фестивалю

«Кіно в собі» та «кіно для нас» Тодда Солондза

Вважається, що Тодд Солондз знімає кіно для інтелектуалів. Однак, приїхавши до Одеси, сам американський режисер та сценарист таку думку спростував: «Я хочу і роблю фільми, які подобаються насамперед мені. Я не працюю на касу. Інші режисери знімають один фільм для себе, інший — для заробітку. Я так не можу, я хочу все — тільки для себе. А якщо фільм, який ви зняли, нікому не сподобається, — не біда».

Під час зустрічі митця з учнями Літньої кіношколи здалося, що він — прихильник філософії Локка і Канта, які ще у ХVIІІ сторіччі розробили концепцію світосприйняття з урахуванням особливостей способу людського сприйняття дійсності. Великі мислителі розмірковували про «річ у собі» (річ, як вона існує сама по собі, незалежно від нас та нашого сприйняття) і «річ для нас» (річ, як вона відкривається людині у процесі її пізнання), а Тодд Солондз мовив про те, що шукати дороговкази у кіномистецтво не потрібно. Мовляв, ніхто не має права вказувати глядачеві, який фільм — вартий уваги. Тому що кіно — це, до певної міри, «річ у собі», яка кожному відкривається по-різному, бо в кожного — свій життєвий досвід, який впливає на сприйняття картини.

Виставка до 195-річчя від дня народження Івана Айвазовського

16 липня в Одеському художньому музеї відкрито виставку творів Івана Айвазовського (1817—1900). Тут представлені як твори з постійної експозиції, так і з фондів музею, не доступних широкому загалу. Ці заходи проводяться на виконання постанови Верховної Ради України, згідно з якою 17 липня на державному рівні відзначалося 195-річчя від дня народження видатного мариніста.

Відкриття виставки відбулося у великому «танцювальному» залі музею за присутності міського голови Олексія Костусєва, заступника начальника управління культури і туризму облдержадміністрації Ярослави Різникової, начальника міського управління культури і туризму Наталії Маркової, віце-консула Греції в Одесі Андреаса Цакаса, генерального консула Росії в Одесі Олександра Грачова, в. о. директора Художнього музею Віталія Абрамова та інших.

Протягом тижня, поки тривав Одеський міжнародний кінофестиваль-2012, журналісти крутилися, немов білка в колесі: графік передбачав з десяток подій щодня — і прес-покази, і прес-конференції, і дискусії на тему кіно й не тільки. Голова йшла обертом від спеки і біганини. Здавалося, все змішалося у «фестивальному палаці» — Театрі музичної комедії ім. М. Водяного: змішалися у купу кінозірки, звичайні люди... Третій кіномарафон промайнув швидко і залишив по собі враження локомотива, за рухом якого довелося спостерігати.

Інь фестивалю

Вогні великого міста Одеси

Усі дороги ведуть у Рим, але всі дороги ведуть з Одеси: за однією з легенд, метр німого кіно Чарлі Чаплін, свідоцтво про народження якого втрачене, родом з…Одеси! Його дочка Джеральдін — найяскравіша зірка цьогорічного кінофестивалю. Її візит письменник Михайло Жванецький прокоментував на церемонії відкриття кінофоруму жартома-серйозно: «Моя порада геніям: народжуйте пізніше. От Чаплін зробив усе правильно — і тепер ми маємо щастя познайомитися з його нащадками!»

Пізніше, на прес-конференції з Джеральдін, 67-річною, тендітною та розважливою, на особистому рахунку якої — ролі у понад 130 фільмах, акцент теж робився на її походженні. Та увагу до свого батька актриса приймала зі щирою посмішкою на обличчі: «Я ніколи не цуралася свого походження і не соромилася використовувати те, що дано мені Богом. Прізвищу Чаплін я зобов’язана усім, що маю зараз. Коли артистка спо-творює своє гарне обличчя, бо прагне, аби її цінували лише за акторські здібності, — це нісенітниця… Я дуже щаслива бути дочкою самого Чапліна. Тінь батька мені не заважає, навпаки — вона мені допомагає. Я — щаслива дитина знаменитості. Бродяга (персонаж, якого втілював у своїх фільмах Чарлі Чаплін, — Прим. Авт.) — мій герой, і я не бачу у цьому чогось поганого».

«О, Боже, якою дивною є моя доля! Невже я існую?»
М. Пруст.

У сучасне мистецтво Одеси Андрій Коваленко увійшов, що називається, у широко відчинені двері — яскраво і впевнено. І не лише тому, що прізвище Коваленків у нашому місті є знаковим. Зору глядача відкрилося мистецтво свіже, енергетичне, яке через індивідуальний досвід значно розширює межі нашої внутрішньої свободи.

Якщо персональна ви-ставка 2008 року в Одеському художньому музеї, при всій сформованості художника, мала відбиток певного драматизму світосприйняття автора, поборювання впливів, то нова, яка на початку липня відкрилася також в ОХМ (куратор — Сергій Остапенко), — це вже інша фаза творчого розвою Андрія.

До нинішньої виставки Одеський художній музей підготував ґрунтовний каталог, який переконує у тому, що у рідному місті прискіпливо слідкують за творчою еволюцією перспективного митця. Каталог, крім репродукцій картин, містить ви-словлювання колег, статті мистецтво-знавців, фото, бібліографію, участь у ви-ставках та біографічну довідку про художника. Нагадаємо деякі біографічні факти: народився 20 квітня 1976 року у родині художників Юрія Коваленка та Світлани Коваленко-Шведової. Мати також викладала в ОДХУ ім. М. Грекова, яке Андрій закінчив у 1996-у (педагоги П. Борисюк, О. Дьокіна, О. Кучинська, В. Осташова, К. Філатов). Перед захистом диплома провів першу персональну виставку, яких сьогодні у його послужному списку, включно з нинішньою, вісім.

Ще юнаком французький піаніст Джонатан Бенішу здивував самого Мстислава Ростроповича. І сьогодні це далеко не найважливіше його здобуття, а лише один з фактів біографії, багатої на лауреатські звання та нагороди численних міжнародних конкурсів та фестивалів. До Одеси відомий музикант прибув, аби дати концерт, організований місцевим осередком Французького культурного центру «Альянс Франсез»…

— Під час концерту здалося, що ви зовсім не звертаєте увагу на публіку, її реакцію, а ведете внутрішній монолог…

— Скоріше, це був діалог між мною, виконавцем, та авторами творів, які я виконував. Виконання — це завжди інтерпретація твору, і, граючи, інколи я подумки перепитую в його автора, в самого себе: «Чи правильно я інтерпретую?» Адже музика не звучить сама по собі, її має хтось зіграти, «витягти» з музичного інструмента. На жаль, скільки б музикант не намагався, але він, як і будь-хто, не може уникнути своєї особистості та розкриття свого «я» у своїй роботі. Як то кажуть: від себе не втечеш. Так-от, виконуючи музичний твір, ти дещо переінакшуєш його.

Закоханість у свою професію, розуміння її високої місії і важливої соціальної функції спонукала відомого в Одесі музейного працівника і мистецтвознавця Людмилу Сауленко (на знімку) до написання книги, назва якої говорить сама за себе — «Її ясновельможність колекція, його величність музей». Науково-популярне і гарно проілюстроване видання побачило світ на початку 2012 року у видавництві «Астропринт» завдяки спонсорській підтримці місцевих благодійників і меценатів, імена яких відомі одеситам: Володимир і Людмила Філіпчуки, Михайло Кнобель, Віталій Оплачко, Євген Деменок. Вперше книжку презентували під час цьогорічного відзначення Міжнародного дня музеїв — 18 травня, а ширшій публіці її було представлено на нещодавній ХІІІ Всеукраїнській виставці-форумі «Українська книга на Одещині».

Нове видання розкриває історію зародження колекціонування як такого, природу цього захоплення, досліджує появу музеїв і музейної справи та інші питання, пов’язані з цим видом людської діяльності. Ґрунтовна філологічна освіта, глибоке знання історії мистецтва, просвітницька ангажованість та багаторічна праця науковця на посаді заступника директора Одеського музею західного і східного мистецтва — закладу, відомого своєю першокласною колекцією світового рівня, ставлять книгу Людмили Сауленко у розряд цінних як щодо проблематики, так і фактології. Автору притаманний глибоко особистісний підхід, емоційність і навіть пристрасність у викладі теми.

Одеський обласний відбірковий конкурс ХІІІ Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона рута» 2012 року

У 2012 — 2013 роках відбудеться ХІІІ Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні та популярної музики «Червона рута», який протягом своєї діяльності сформував українську національну музичну масову культуру і є основним постачальником нових імен для української естради.

Фестиваль складається з двох етапів — відбіркового та фінального.

У 2012 році з 31 березня по 9 грудня по всій Україні пройдуть 27 відбіркових конкурсів ХІІІ Всеукраїнського фестивалю «Червона рута-2013» згідно з планом роботи Міністерства культури України за підтримки Державного комітету телебачення та радіомовлення України з метою виконання доручення Кабінету Міністрів від 13.01.2012 р. №63623/1/1-11.

Одеський обласний відбірковий конкурс відбудеться 7 липня в Одеському театрі юного глядача ім. М. Островського (вул. Грецька, 48а). Реєстрація учасників о 9.00, початок прослуховування — о 10.00. Переможці отримають право виступати у фіналі «Червоної рути» в 2013 році у Києві та гідно представляти свій регіон на всеукраїнському рівні.

На виставці Степана Химочки в Музеї західного та східного мистецтва

Степан Химочка народився в селі Старокозачому Білгород-Дністровського району, свій творчий шлях розпочинав тут, в Одесі, далі — Київ, Академія образотворчого мистецтва, і, нарешті, російські Химки. Жителі цього підмосковного містечка давно числять його своїм: «он же ведь Химочка — значит, из Химок». Понад те: його ім’я згадується у довіднику найвідо­міших людей «Хто є хто в Російській Федерації». Він має респект, має виставки. Це добре — наш чоловік там, серед них. Але в цьому випадку якраз дуже важливо, ким він сам себе вважає. Хоча, скажімо, ті, хто буває на його виставках — а він там не тільки бере участь у різноманітних вернісажах, а й сам досить часто, як на наші мірки, влаштовує свої персональні виставки, — отож ті, хто бачить там його роботи, розуміють: цей художник усе-таки дистанційований від тих широт, і то виразно в південному напрямку, до гарячих степів українських, до лиманів, до моря…

Отож Степан Химочка хоч і пристав до чужого берега, та від свого таки не відрікся, як це буває зчаста навіть серед тих, котрі фізично нібито й тут, на цій стороні, хоча насправді — десь там. Його ж коріння, чіпке та глибоке, міцно тримається рідного ґрунту, живлячи душу художника та заряджаючи його мистецьке єство отією сонячною енергетикою українського Півдня. Ми переконуємося в цьому щоразу, коли мистець привозить до рідної йому Одеси свої роботи, щоби показати у місті, яке дало йому не лише фахову освіту — диплом Художнього училища ім. М.Б. Грекова, а й добрих друзів, з якими поряд шукав і знаходив свою мистецьку дорогу. Властиво славетна Греківка, за всієї тодішньої обмеженості рамками догматичної доктрини, все ж, окрім розширення світогляду, допомагала проявитися природним здібностям, додавала впевненості у своїх силах та можливостях. А талант, якщо він був, налаштовувався на критичне сприйняття дійсності й навіть радикальне мислення, і в такий спосіб вигранювався та міцнів. І подібні до себе швидко віднаходили один одного.

Чим сьогодні живе Одеса, які тенденції культурно-мистецького плану стали традиційними, а які торують собі шлях у нових, не завжди сприятливих умовах? Частково відповідь на ці питання дають репортажі з двох знакових подій у культурному житті міста — завершального у цьому концертному сезоні виступу Національного одеського філармонійного оркестру та «реінкарнації» Музею сучасного мистецтва Одеси.

Її величність скрипка, його ясновельможність оркестр

Своє десятиріччя у статусі національного Одеський філармонійний оркестр відзначив виступами 14 і 15 червня, які закрили черговий концертний сезон.

Щоправда, цей знаменний факт для широкої публіки й офіціозу залишився непоміченим. Цю прикрість значною мірою компенсував переповнений слухацький зал обласної філармонії. Звучали сонатні твори М. Равеля, К. Дебюссі та Р. Штрауса у сольному виконанні скрипачки Дори Шварцберг (Австрія). А завершила програму сюїта з балету «Жар-птиця» І. Стравінського, яка, поза сумнівом, стала найбільшою музичною подією того вечора.

Коли відшукав сайт Музею сучасного мистецтва Одеси, то подумалось, що у нинішній час відображення нашої віртуальної присутності у світі довговічніше (з відчуттям ілюзорної стабільності), ніж реальної — сайт прописки не змінює. Натомість, музей, який з моменту виникнення декларує свою відданість Одесі як простору культурному, вже вдруге змінює місце дислокації. 11 червня двері нового-старого закладу гостинно відкрилися за адресою: Французький бульвар, 8.

Нове приміщення дещо поступається попередньому розмірами експозиційної площі, яка, однак, любовно обжита. Нині акцент робиться на виставковий простір, який у цей достопам’ятний день охоплений ліричною абстракцією відомої одеської мисткині Світлани Юсим.

Як уже повідомляли «ЧН», в Одесі стартував третій міжнародний фестиваль німого кіно та сучасної музики «Німі ночі». У програмі — 5 класичних німих стрічок із живим музичним супроводом у виконанні колективів з України, Великої Британії, Італії, Польщі та Німеччини. Усі саундтреки були спеціально написані для фільмів фестивалю самими виконавцями.

Започатковану торік традицію демонстрації відреставрованих німих фільмів — продовжено: у нинішній програмі — реставровані версії свого часу заборонених українських стрічок «Мірабо» (1930) Арнольда Кордюма та «Шкурник» (1929) Миколи Шпиковського. І це — світові репрем’єри...

В Одеській філармонії відбувся вечір пам’яті Анатолія Шевченка. Друзі, колеги та, власне, всі, хто був відданий його творчості за життя, зібралися докупи: одні — в залі, інші — на сцені. Цілий вечір звучала його музика. Й варто було заплющити очі, щоби легко уявити собі: ось він знову отут перед нами, зосереджений на своїй гітарі, весь — у своїй музиці... А він — вже з великого портрета — летів понад морем, над сценою, міцно тримаючи кохану свою гітару, усміхнений та щасливий, — вже десь там, вже у позапросторі, в позачассі...

Людині мистецтва, особистості творчій, неординарній, з таким прізвищем в Одесі не надто затишно. Нелегко утверджуватися, творити, завжди бути самим собою, зберігаючи в серці любов до рідного краю, до його культури. Анатолій Шевченко не зраджував собі ніколи, завжди робив те, що любив. За що б не брався, все у нього виходило однаково талановито. Він жив своїм мистецтвом. Жив гітарою, і вона була — разом з ним — справжньою чарівницею. Жив улюбленою музикою, й це були не лише пристрасні ритми фламенко, в якому він досяг досконалості та зрівнявся зі щонайкращими виконавцями світового рівня; це була мелодика рідного краю, та музика, що завжди жила в народі; і це були оті особливі, неповторні синкопи Причорномор’я, Одеси, яку він — як, мабуть, ніхто інший, — оспівав у своїй творчості. Він жив і своїм малярством — дві музи, наче дві сестри, допомагали одна одній. Можливо, що тільки на тому вечорі люди побачили багато його графічних творів — бодай лиш на відео. Жив своїми музикознавчими дослідженнями: над його книжками, розвідками та розробками ще довго сидітимуть теоретики музичного мистецтва гітари, яку він підняв на немислиму до цього висоту. Йоганн-Себастьян Бах і Вольфганг-Амадей Моцарт були його вчителями.

Сьогоднішня дитина часто замислюється над вибором: прочитати текст з книги чи з комп’ютера? Аякже, нині час такий, що хлопчина з Бостона може, не виходячи з хати, відвідати музей у Гельсінкі й обмінятися ідеями з дівчинкою з Японії, яка щойно відвідала бібліотеку Конгресу у Вашингтоні. І це добре! Головне ж бо, щоб інформація сприймалася, була зрозуміла і засвоєна.

Що ж робити, аби читання не перестало бути «чарівним ключем, яким відчиняють нам вглибині нас двері оселі, куди ми інакше не змогли б увійти»? Над цим замислилися працівники обласної юнацької бібліотеки ім. В.В. Маяковського. Й обрали ось який метод. Під час традиційного триденного фестивалю української книги для молоді «Читай, юносте!», який цього року проходив під девізом «Читай! Формат не має значення!», вирішили провести «круглий стіл» про роль батьків у прищепленні любові дітей до читання.

Світ належить тим, хто вірить у красу своєї мрії — лише уявіть, яким сірим та буденним було б життя, якби не було мрійників.

Перший міжнародний фестиваль мистецтв, що завершився цими днями в Одеській опері, також спочатку був лише мрією, причому мрією кількох людей, які захотіли створити в Одесі свято високого мистецтва.