Матеріали з рубрикою «Культура»

Одеська письменницька організація, дбаючи про розширення активності та повніше виявлення творчого потенціалу своїх членів (котрий очевидячки трохи таки підупав на силі), додала до свого арсеналу ще одну форму роботи — творчі звіти письменників. Та не таку вже й нову, лишень призабуту за плином стрімкого часу. Новизна тут у тому, що на такі звіти будуть запрошувати студентів-філологів одеських ВНЗ.

Перші такі збори відбулися тут у середині листопада. Майже 130 майбутніх вчителів української мови та літератури (і хтозна, можливо, є серед них поки що невідомі літературні таланти) уважно слухали, як звітують перед товаришами знані майстри слова, лавреати не однієї літературної премії Олекса Різників та Дмитро Шупта. Обидва добре відомі, зокрема і в Південноукраїнському національному педуніверситеті ім. К. Д. Ушинського, бо належать до числа тих одеських письменників, котрі часто зустрічаються зі своїми читачами, передовсім — з молоддю, популяризують свої книжки. Таке «книгорозповсюдження» є сьогодні єдино можливим способом донести до одеситів як власні літературні твори, так і — назагал — українське слово, яке тут намагаються витіснити на маргінес — поки що, правда, без видимих результатів.

Кілька думок, навіяних виставкою «Територія соцреалізму»

Експозиція з назвою «Територія соцреалізму» відкрилася у виставковому залі Одеського історико-краєзнавчого музею (Ланжеронівська, 24а).

Живопис із музейних зібрань репрезентує твори радянського образотворчого мистецтва, створені українськими майстрами в період з кінця 1940-х і до початку 1980-х. У ті роки єдиним офіційно визнаним і дозволеним творчим методом був соціалістичний реалізм. Якщо спробувати коротко охарактеризувати суть цього методу, який поширювався геть на всі види мистецтва, то соцреалізм передбачив відображення дійсності не такою, якою вона є, а такою, якою вона має бути з точки зору партійного керівництва. А це означало, що врожаї повинні бути тільки рекордні і збирати їх повинні щасливі колгоспники, як на картині Б. Єгорова «Молотьба» 1950 року. А не менш щасливі робітники разом із трудовою інтелігенцією повинні неухильно підвищувати продуктивність праці, як на картині В. Навроцкого «Раціоналізатори заводу ім. Жовтневої революції», також написаної у 1950-і.

У мистецькій галереї «Сади Перемоги» (4-й поверх однойменного торгового центру, що на площі 10 Квітня) триває персональна виставка відомого українського художника Степана Химочки, нашого краянина з Білгород-Дністровщини, який за велінням долі живе у підмосковних Хімках, але творчістю своєю тісно пов’язаний з Україною.

Одеська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Михайла Грушевського відзначила день свого патрона книжковим фестивалем пам’яті видатного вченого-історика, державника, першого президента відновленої Української держави. З огляду на День української мови і писемності, який передував даті, свято назвали урочисто і пафосно: «Велична, щедра і прекрасна мова».

Книжок на святі бібліотеки було справді багато. На стендах чисельних виставок можна було побачити все, чим може похвалитися бібліотека, — тільки читай. Це і прижиттєві видання українських класиків, і сучасна література, книги практично всіх наших видавництв, і виставка-продаж у фойє на першому поверсі, й ще багато чого.

Тихо, скромно, якщо не сказати сіро, пройшов 42-й Міжнародний кінофестиваль дебютних фільмів «Молодість». Справа не у відсутності «червоної доріжки» — її і торік не було, — і не у відсутності зірок екрана. Рік тому свою статтю про 41-у «Молодість» я назвала «Не чепурна хата убранням, а щедра частуванням», бо за всієї зовнішньої скромності церемоній відкриття і закриття фестивалю відібрані для конкурсу фільми були один кращий за іншого. Цього разу гнітюче враження справила сама конкурсна програма. Дуже слабка студентська програма і програма короткометражних фільмів. У програмі повнометражних фільмів були 3—4 непогані стрічки, але — нічого видатного.

А от позаконкурсна програма видалася багатою на цікаві події. Їх було сімнадцять.

Три дні — 17, 18 і 23 листопада — в Одеському національному академічному театрі опери та балету прем’єра — знаменитий балет Людвіга Мінкуса «Дон Кіхот».

Уперше одесити побачили цей балет у 1933 році в постановці Павла Вірського та Миколи Болотова. У 1936-у Михайло Мойсєєв запропонував свою версію, що мала довге сценічне життя. У 1952 році спектакль був відновлений Вахтангом Вронським, який опирався на кращі зразки класичної традиції. Згодом на сцені оперного йшли різні версії балету, поки він не був знятий з поточного репертуару через реставрацію театру.

День української писемності і мови — свято, встановлене указом Президента України в 1997-у, відзначається щороку 9 листопада, в день вшанування пам’яті преподобного Нестора, послідовника творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія, монаха Києво-Печерського монастиря, давньоруського письменника й літописця, одного з авторів «Повісті временних літ». Та чи свято це сьогодні? Якщо так, то для кого?

Українська —
мати слов’янських мов

За традиційною версією похо­дження східнослов’янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов’язковою, вважалося, що після завершення праслов’янської епохи розпочався спільний східнослов’янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI—XII ст. під час феодальної роз­дрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов’ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов’янські — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом — радянської епохи. Сьогодні, коли нарешті існує можливість відходу від усталених ідеологічних догм, науковці вносять істотні корективи в цю схему.

Поміж різноманітних концепцій походження української мови суттєво виокремлюється одна, не схожа на інші, нова і навіть революційна в українській лінгвістиці. Це гіпотеза Олександра Царука, який на основі аналізу вже відомих та нових історичних, археологічних, етнографічних, антропологічних та лінгвістичних фактів доводить: дві, за традиційною класифікацією, «східнослов’янські» мови — українська й російська — на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов’янськими мовами, які найяскравіше відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп. На думку вченого, ці мови не вичленовуються з одного «давньоруського» тіла, а лише певний час взаємодіяли, що й призвело до виникнення певних ізоморфних ознак. Отакої!

З нагоди 50-річчя творчої діяльності відомого художника Віктора Маринюка в Одеському музеї західного та східного мистецтва відкрито персональну виставку майстра.

Цієї виставки давно чекали, хоча правильніш буде сказати: вона давно мала відбутися. Перше, що майстер давно і широко знаний у мистецькому світі, котрий, як відомо, не визнає кордонів. Знаний своєю послідовністю, себто він концептуально незмінний у своїй творчості й водночас невтомний у розширенні діапазону можливостей та виражальних засобів. А друге — майже містична дата: 50-річчя творчої діяльності (хай би яким канцеляризмом війнуло від цих слів, але таки ж факт, і що містичне число — також факт, бо й рубіж — не рубіж, а лише, вважайте, середина, й тому підсумок — і водночас ні, бо он який потенціал виказує ви­ставка: чотири зали на другому поверсі музею — ущерть маринюківські). Та й чи можна встановити, що було отим початком — перший малюнок чи перша виставка, а виставки таких, як він, нонконформістів були тоді нелегальні, підпільні.

7 листопада Одеський український академічний музично-драматичний театр ім. Василя Василька відсвяткував свій день народження.

Хоч дата, як мовиться, й не кругла — 87 літ, а проте свято виявилося подвійним. Рівно десять років тому, у листопаді 2002-го, тут відбулася прем’єра вистави «Щастя поруч» за п’єсою Івана Франка «Украдене щастя» (режисер-постановник Дмитро Богомазов, м. Київ). Свого часу ця вистава номінувалася на здобуття Національної премії ім. Т.Г.Шевченка (2003), стала учасником ХІ міжнародного театрального фестивалю «Мистецьке Березілля. Лідери» (2003) та переможцем VI загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання» (2005).

31 жовтня — 2 листопада на сцені Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька пройшли прем’єрні покази нової роботи трупи — вистави за п’єсою М. Старицького «Сорочинський ярмарок» за мотивами повісті М. Гоголя.

Режисер-постановник театру, заслужений діяч мистецтв України Костянтин Пивоваров задіяв у яскравій і великій постановці майже всю трупу «васильківців» і, звісно ж, провідних акторів, улюбленців одеської публіки — народну артистку України Ольгу Равицку, заслужених артистів України Павла Шмарьова, Марію Пивоварову, Діану Малу та інших.

Олег ВЛАДИМИРСЬКИЙ.

Завершився п’ятий Міжнародний конкурс піаністів пам’яті Еміля Гілельса

Конкурс проходив при повних залах: одеська публіка тепло вітала учасників змагання — піаністів, що прибули з 13 країн світу. Зважаючи на високий рівень підготовки учасників, члени журі назвали його «конкурсом лауреатів конкурсів».

27 жовтня у залі Одеської філармонії відбулося вручення нагород переможцям. Першу премію та золоті медалі отримали одразу троє учасників — Хідака Шіно з Японії, Лев Терсков та Анна Цибульова з Росії.

Сказати, що Одеса — одне з улюблених міст Григорія Гусейнова, значить — образити цю даму. Отож, це таки улюблене місто українського письменника та редактора з Кривого Рогу. «Кур’єр Кривбасу» — так називається створений ним уже далекого 1994 року журнал (література, культурологія, політика, народознавство). Наші читачі, безсумнівно, знають про цей часопис — бодай з публікацій у газеті. Та нагадати не зайве. І можна лише подивуватися,  беручи до рук нову книжку Григорія Гусейнова або ж свіже число журналу «Кур’єр Кривбасу», подивуватися й захоплено подумати: та коли ж він усе це встигає? А таки ж встигає!

Зовсім недавно Григорій Гусейнов знову побував в Одесі. Цього разу — не в пошуках слідів перебування тут славетних українців (або ж відомих діячів, чиє життя і творчість пов’язані з Україною) для нової книги-дослідження. У книгарні-кав’ярні по вул. Катерининській, 77, просякнутій пахощами доброї кави та книжковим духом (українських книжок, завважимо), а точніше — у конференц-залі на третьому поверсі Українського клубу Одеси, у прихильному колі одеських колег, друзів, допитливої молоді, письменник і редактор презентував свіже число журналу «Кур’єр Кривбасу».

Галерея НТ-Арт (Лідерсовський бульвар, 5) презентує виставку нових творів відомого одеського нонконформіста Віктора Павлова — «останнього із могікан андеграунда», як нині визначають його унікальність на тлі постмодерного мистецтва початку ХХІ століття.

У Віктора Павлова є своє коло шанувальників серед одеситів. Його люблять, а кого любиш, то, певною мірою, привласнюєш, вважаєш частинкою себе, відповідно і розумієш предмет любові по своєму. Було цікаво спостерігати, як під час відкриття виставки мистецтвознавці, колекціонери й особи, не надто наближені до мистецтва, у змагальному режимі характеризували персону і творчість художника, який сторониться об’єднань та спілок і справді є неповторним, феноменальним явищем на горизонті сучасного мистецтва Одеси й України.

Творчість Віктора Павлова через індивідуальний досвід своєрідно акумулює естетику і філософію архаїки, античності і Ренесансу, християнську міфологію і Фройдівське вчення психоаналізу. Він не сприймає час лінійно, всі епохи у нього переплітаються із сучасністю. У минуле митець вживається, осягаючи тип мислення і цінності попередніх епох. Він сприйняв ренесансну концепцію художника-універсала, який не знає обмежень у своєму прагненні пізнання світу: філософія, література, історія, психоаналіз, дарвінізм, музика — це далеко не повний перелік сфер інтересів цієї людини неспокійного, допитливого розуму. Але провідним залишається мистецтво. Давню суперечку митців Павлов вирішив на користь живопису.

Приємним сюрпризом для меломанів стало відкриття малої сцени Одеської опери «Бельетаж», що відбулося у рамках фестивалю, приуроченого до 125-ї річниці відкриття театру у будівлі, спроектованій архітекторами Фердинандом Фельнером і Германом Гельмером.

Головний диригент оперного Олександр Самоїле розповів, що у багатьох театрах світу існують так звані малі сцени, і в Одеській опері вона також існувала в первинному варіанті — з часом її перебудували під кабінети. Необхідність малої сцени у театрі очевидна. Насамперед, це гарна можливість для молодих артистів, які мають де показати себе ще до того, як у них з’явиться шанс вийти на велику сцену. До того ж, зазначив Олександр Самоїле, у світі існує величезний пласт прекрасної класичної музики, яка не призначена для великих залів і потребує камерного виконання, і мала сцена театру — найкраще місце для таких проектів.

В Одеському обласному центрі української культури (вул. Польська, 20) відкрилася виставка чотирьох одеських художників. Усі вони ще молоді, ще в пошуках свого стилю, своїх тем, на шляху до розриття своєї творчої особистості.

Дмитро Станіславчук — ще студент Одеського національного педуніверситету ім. К.Д. Ушинського. А творчістю Ірини Малярчук зацікавився музей сучасного мистецтва м. Маріуполя, є її роботи і в приватних колекціх. Ірина Гончаренко — реставратор, дає друге життя пам’яткам історії та архітектури, учасник 4-го міжнародного «Карнавалу боді-арту» в Одесі. Андрій Яневич багато подорожує, відтворюючи свої враження на полотні. Усі четверо — неодноразові учасники різних вернісажів.

З-поміж усіх прадавніх досягнень людського генія і витворів роботящих рук дивом дивним залишається донині народне вбрання. Знаменита українська вишита сорочка, жіноча й чоловіча, кожна неповторна через безліч узорів і технік вишивання, має магнетичну силу краси. Це обереги долі, це закодований запис Всесвіту! З отих глибин історії і проростає ідея нашого фестивалю «Народний костюм: минуле і сучасність».

Засновник фестивалю-конкурсу — Одеський обласний центр україн­ської культури за підтримки управління культури та туризму облдержадміністрації та «Інтелектуального форуму». Цього року він відзначив невеличкий ювілей — проводився вже вп’яте.

Така назва — з алюзією на відому біблейську фразу — до розповіді про міжнародний джазовий фестиваль «Odessa JazzFest» вибрана умисно, а не заради красного слівця. Нею хочеться одразу натякнути: упродовж трьох фестивальних днів звучала така музика, що повірити у те, немов вона створена людьми, які походять від мавп, неможливо, чи, точніше, що усе живе та суще, включаючи витвори мистецтва, — не походить від Бога… Але про все — докладно і по черзі.

Спочатку було слово,
а потім — музика

Перший з трьох фестивальних днів розпочався спомином про Тетяну Боєву, примадонну одеської джазовой сцени, яка не так давно пішла від нас у той, віриться, кращий із світів, і тепер належить вічності. У пам’ять про талановиту співачку прозвучали «хвилина мовчання» та музично-літературна композиція у виконанні відомого одеського джазового піаніста, президента фестивалю Юрія Кузнецова і поетеси Олександри Велич. Музиканти знають, що помилки тут ніякої нема: саме «прозвучала» хвилина мовчання, бо тиша — звук без звуку, і це чи не найважливіший звук, бо без нього неможлива музика, а на письмі його можна передати хіба що трикрапкою…

27—28 вересня Національний Одеський філармонійний оркестр виступив з програмою музики ХІХ — ХХ ст. Звучали твори М. Мусоргського і С. Прокоф’єва. Перший концерт для скрипки з оркестром Сергія Прокоф’єва запам’ятався виконанням заслуженого діяча мистецтв РФ Валерія Ворони.

Валерій Ворона — це, без перебільшення, подвижник музики. Усе його свідоме життя, починаючи від школи й училища у Херсоні, до «Гнесінки» та Московської консерваторії, Московського молодіжного камерного оркестру, діяльності у громадських організаціях, просякнуте служінням високому мистецтву. Людина, яка мала щастя розпочинати своє становлення як музикант в «епоху титанів» — Ростроповича, Гілельса, Когана, Ойстраха, Ріхтера, вражає своєю самовідданістю музиці, інтелектуалізмом, широтою та глибиною осягнення сучасних проблем музичної культури.

Яка вона, Україна? Хто її населяє і як живеться її народові? Як почувається в ній її ж державна мова? Ці та схожі запитання покликали в дорогу учнів Київської міжнародної школи — дітей дипломатів та бізнесменів з різних країн світу. Цими днями вони завітали у гості до Українського клубу Одеси…

Якою мовою розмовляють одесити? Чи діє в Одесі нещодавно прийнятий «мовний закон»? Чим загрожує прийняття такого закону Україні? Такі запитання ставили юні гості з Києва. До Південної Пальміри вони приїхали на чолі з учителями, керовані бажанням якомога більше дізнатися про нашу країну. В Українському клубі Одеси школярі, які не знають ані української, ані російської, цікавилися переважно сьогоденням жителів нашого краю. «Минуле» вони побачили раніше навіч, відвідавши Аккерманську фортецю та неповторне місто Вилкове.

В Одеському національному театрі опери та балету відбудеться фестиваль, приурочений 125-й річниці його відкриття у будівлі, спроектованій віденськими архітекторами Фердинандом Фельнером і Германом Гельмером.

Як відомо, перший оперний театр в Одесі розпочав діяти у 1809 році, але у 1873-у будівля згоріла. На тому ж місці у 1887-у постав театр, який і сьогодні вважається одним з найгарніших у світі. Задум віденських колег втілили, дещо доповнивши, одеські зодчі Юрій Дмитренко, Фелікс Гонсіоровський та Олександр Бернардацці.

Черговий концертний сезон Національний одеський філармонійний оркестр розпочав, як свідчать офіційні заяви, у ювілейний — 75-й — рік своєї діяльності. Під керівництвом заслуженого артиста України, художнього керівника і диригента Хобарта Ерла були виконані популярні твори, що давно не звучали у стінах Одеської філармонії — «Серенада для струнного оркестру», Симфонія № 6 («Патетична») Петра Чайковського (1840—1893) та Adagietto із Симфонії № 5 молодшого сучасника російського романтика, австрійського композитора і диригента Густава Малера (1860—1911).

Представники ЗМІ, запрошені на прес-конференцію, були свідками інтенсивної підготовки оркестру до відповідального виступу. Кожна фраза шліфувалася багаторазово, що дало привід одній журналістці (яка, вочевидь, мало посвячена у таємниці «музичної кухні» Хобарта Ерла), чи то здивовано, чи то з докором диригенту, зауважити: «А ви суворий!..».

Після репетиції, спізнившись (ситуація небувала), диригент помітно нервував. Можливо, підготовка до відзначення ювілейної дати в умовах передвиборної кампанії стала справою… самого оркестру. Що­правда, за якихось п’ять хвилин перед нами був звичний Хобі (як ласкаво його називає оточення) — комунікабельний, відкритий, доброзичливий.

Під такою назвою 23 вересня в рамках благодійної культурно-просвітницької акції «Золота осінь миру-2012» відбувся концерт, який організували активісти Одеської обласної Ради миру.

Автор програми і ведуча заслужений працівник культури України Анна Розен провела присутніх у чарівний світ українськорї пісні й музики, розповіла про сторінки життя і творчості славетних українських композиторів і виконавців Дмитра Бортнянського, Степана Гулака-Артемовського, Анатолія Кос-Анатольського, Миколи Лисенка та багатьох інших.

З 21 по 23 вересня в Одесі вдруге пройшов Міжнародний джазовий фестиваль Odessa JazzFest, що зібрав як всесвітньо відомих легенд джазу, так і молодих музикантів із 11 країн світу. З більшістю учасників фестивалю одеська публіка зустрілася вперше.

Так, на нинішньому Odessa JazzFest вперше виступив із своїм квінтетом, який належить до зірок першої величини у світі джазу, легендарний польський саксофоніст Збіґнев Намисловський. Також уперше на одеській сцені виступили і номінанти на премію Grammy — німецьке тріо Klazz Brothers, котре представило свій спільний проект із грецькою співачкою і піаністкою Марією Маркезіні.

Що таке масова бібліотека? Це бібліотека для всіх і кожного, в якій можна знайти книжку на будь-який смак і потребу. Народившись ще у 1957 році на проспекті, який нині носить ім’я Юрія Гагаріна, книгозбірня, про яку наша мова, достойно увійшла до системи культосвітніх закладів Одеси і, сподіваємося, ще довго житиме на радість наступних поколінь. Принаймні, цього їй зичимо ми, читачі.

У рік заснування бібліотеки Рита Ісаївна Кафель закінчила Харківський інститут культури, і так склалося, що саме вона, молодий спеціаліст, підібрала книгу першому читачеві щойно відкритого закладу. Людей, які полюбили бібліотечну справу, Рита Ісаївна зуміла об’єднати в дружний колектив професіоналів і керувала ним, аж поки не вийшла на заслужений відпочинок. Вона була віддана не тільки бібліотеці та рідному, єдиному для неї трудовому колективу, а й взагалі — Приморському району Одеси, адже саме в той період співробітники книгозбірні багато працювали з літературою краєзнавчого напрямку і створили картотеку «Культурний та економічний профіль району».

Російський театр, індійська культура і двадцятиліття дипломатичних взаємин Делі з Києвом. Таким ось поєднанням порадували одеситів асоціація «Індія — Україна», місцева індійська діаспора за підтримки посольства Індії в Україні.

Якщо святкувати, то так, щоб знали всі! Країна слонів, східних солодощів, країна гостинності — Індія — подбала, аби на відзначенні 20-ї річниці дипломатичних взаємин з нашою державою зміг побувати кожен охочий. Двері Російського театру цього дня були відчинені для всіх. Сюди приходили цілими родинами. Тут чинно сиділи пані у віці в домотканих шалях, заколених фібулами на римський зразок і в хустках, пов’язаних як у циганок. Юні дівчата в барвистих шальвар-камизах або звичайних джинсах та кофтах. Поважні літні чоловіки з красивими, довгими і білими, як у Діда Мороза, бородами...

Нудьгувати одеситам більше не доведеться: у місті покладено початок масовим арт-мобам. Перший з них пройшов біля фонтана поруч з Оперним й об’єднав понад тисячу учасників різного віку і професій. Започаткував добру традицію творчий колектив Одеської кіностудії «Арт-Середа».

«Вогонь, вода і мідні труби!» — перший одеський арт-моб (вуличний перформенс) — відбувся в самому серці міста, біля Оперного театру. Він розпочався о 19.40, коли вже спадали сутінки. Сотні хлопців і дівчат у футболках кольорів одеського прапора, взявшись за руки, повели хоровод довкола фонтана. В цей же час безстрашні фаєрщики малювали химерні вогняні візерунки під супровід відомої єврейської мелодії «сім-сорок» у виконанні оркестру Одеської консерваторії.

«Не треба, люди, боятися!» — прем’єра музично-поетичної вистави, присвяченої російському поетові, драматургу, барду і правозахиснику Олександрові Галичу, стала справжнім відкриттям для тих, хто завітав цими днями до театру Перуцького в Одесі.

Ім’я Олександра Галича і досі залишається у тіні. Його сучасникам Володимиру Висоцькому, Булату Окуджаві, Юрію Візбору в цьому сенсі пощастило більше — їхні пісні добре знайомі публіці.

Його називали декабристом свого часу. Будучи досить благополучним поетом і сценаристом, як він писав про себе, «благополучним радянським холуєм», Олександр Галич зрозумів, що більше так не може, і почав писати та виконувати «незручні» пісні. Він порушував болючі питання, звертаючись не до влади — до людей, своїх сучасників. Його пісні та вірші будили совість у тій країні, де всі голосували одностайно, ходили строєм і вірили в КПРС.

Уже вдруге, з 21 по 23 вересня, в Одесі пройде міжнародний джазовий фестиваль «Odessa JazzFest». У програмі — імена музикантів з одинадцяти країн.

Сім учасників виступлять в Україні вперше. Серед них — легендарний польський джазмен Збігнев Намисловський зі своїм квінтетом, номінанти на премію Grammy — німецьке тріо «Klazz Brothers!», джазові зірки одразу трьох країн — Австрії, Болгарії та Франції — проект «Brein’s Cafй», а також а-капела квартет з Південної Африки «Soweto Entsha» (у новому складі: Георг Брайншмід, Антоні Дончев, Маріо Форте).

На Одеській кіностудії у кінотеатрі U-Cinema відбувся «щасливий», тринадцятий, фестиваль польського кіно.

Глядачів, що прийшли на відкриття, вітали директор музею кіно з польського міста Лодзь Мечислав Кузьмицький, який з року в рік займається добором фільмів для цього фестивалю, режисер Дорота Кендзежавська, представники муніципалітету Лодзі Бартоломей Войдак та Даріуш Гурчинський, продюсер Влодзімеж Нідерхауз, відомий польський актор Лех Диблік та інші шановні гості.

— На щастя, нам є з чого вибирати, — зазначив Мечислав Кузьмицький, — польське кіно в останні роки розвивається досить динамічно. Спільним знаменником для підбору фільмів одеського фестивалю стала історія, її вплив на сучасність.

Так називається виставка робіт великого грузинського художника Ніко Піросмані, присвячена 150-літньому ювілею з дня його народження, що відкрилася 3 вересня у Міській художній галереї на території Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря (вул. Успенська, 46).

Зорганізувало виставку генеральне консульство Грузії в Одесі, приурочивши її відкриття до Дня міста. Генеральний консул Республіки Грузія в Одесі Теймураз Нішніанідзе, відкриваючи виставку, висловив упевненість, що вона послужить подальшому зміцненню культурних зв’язків між Україною та його батьківщиною. Він також оголосив про проведення конкурсу живопису і графіки, присвяченого 150-літньому ювілею Ніко Піросмані, до участі в якому запросив як студентів художніх навчальних закладів Одеси, так і художників-професіоналів. На переможців чекають грошові премії. Ознайомитися з умовами конкурсу можна на сайті Одеської міської ради.