Матеріали з рубрикою «Культура»

5 березня о 12.00 у Золотій залі Літературного музею (вул. Ланжеронівська, 2) відбудеться святковий концерт «Пісні Тараса», приурочений до Шевченківських днів в Одесі.

У програмі — пісні на слова Тараса Шевченка і музику Миколи Лисенка.

6 березня о 16.00 відбудеться відкриття виставки малярства, графіки, скульптури та декоративно-прикладного мистецтва, приуроченої до дня народження Тараса Шевченка.

Відкриття пройде у форматі конференції, на якій заплановані виступи відомих істориків та філологів, представників центральної бібліотеки нашого міста, культурологів, колекціонерів, кобзарів, одеських літераторів.

У Римі 20 березня відкриється музей Миколи Гоголя. Культурний центр розміститься в трикімнатній квартирі, де у 1838—1842 роках письменник написав «Мертві душі» і переробив «Тараса Бульбу».

Тут планують відтворити обстановку квартири такою, якою вона була у роки проживання в ній Миколи Васильовича. У передпокої — бібліотека на всю стіну, на вішалці як ефект присутності письменника — його плащ і тростина.

Учора, 13 лютого, в Одеському обласному центрі української культури відкрилася виставка студії «Батьки та діти» (керівник — Олександр Гаркавченко). Експозиція дає змогу пізнати творчість студійців, які закохані у глину, кераміку та декоративний станковий розпис у традиційному українському стилі.

Студія кераміки і декоративного розпису «Батьки та діти» працює в Одесі, а також у Крижанівці, Фонтанці, Вапнярці з 1988 року. Великий досвід мають студійці у проведенні майстер-класів ліплення з глини та розписів виробів з цього матеріалу, дарованого природою й освоєного людиною у сизу давнину. Окрім того вони опановують розписи декоративно-станкових композицій у традиційному північнопричорноморському стилі з глибокими мотивами у символіці та народними образами.

Творчий вечір Дмитра Павличка у Вільному університеті Українського клубу Одеси

Такого виступу давно не чули у цій залі. Зі сцени говорив поет — передусім. Говорив державний та громадський діяч. Говорив — український патріот, й саме це слово потрібно, мабуть, поставити попереду всіх інших. Без огляду на поважний вік та прожите важке, за власним його висловом, життя, попри сподівану, можливо, дипломатичність та очікуване спілкування з публікою на теми творчі, літературні, — говорив зовсім про інші речі, й слова ті падали, як добірне зерно в розвеснену землю. Був би надворі інший час, інша політична погода за вікном, то, можливо, була б іншою й та розмова. Сьогодні ж удавати, нібито нічого особливого не відбувається, в той час, коли не те що рідне слово, а й сама нація доведена до крайньої межі, — то злочин перед її майбутнім. Злочинно бути байдужим.

Поет говорив пристрасно, емоційно, схвильовано, говорив, сказати б, трибунно — це від слова Трибун. Властиво, таким знаємо його вже багато років, цитуємо його полум’яні рядки, співаємо його завше дочасні — до часу — пісні. У кожного, певна річ, своя манера говорити з багатьма водночас. І своя манера викладу. Важлива сутність. А вона — в позиції, у переконаності, у тому, що треба сказати, коли сказати можна дуже багато. Говорив запально, повним голосом виповненого почуттями серця. Шквальні оплески щирого захоплення та схвалення часто переривали ту його мову. Тому що прийшли люди небайдужі — незважаючи на оту непевність дорожньої хлюпавиці, попри тотальне танення снігів. Танення снігів… Сюди взагалі ходять люди небайдужі…

27 січня людство відзначало дві пам’ятні дати — радісну і сумну. Цього дня народився геніальний Моцарт, а також за рішенням Генеральної Асамблеї ОНН згадуються жертви Голокосту. Художній керівник і диригент Національного одеського філармонійного оркестру (НОФО), заслужений артист України Хобарт Ерл представив одеситам нову, досить неоднорідну програму, у якій традиційно звучали твори австрійських і російських композиторів.

Цьогоріч ми стали свідками виконання Симфонії № 60 Й. Гайдна, концертної арії «Vado, ma dove? Oh Dei!» для сопрано з оркестром В.-А. Моцарта та Симфонії № 11 Д. Шостаковича. У концерті також взяла участь молода співачка, вихованка одеської вокальної школи, солістка нашого оперного театру Надія Сичук, вже відома своїм виконанням творів Моцарта, зокрема участю у Моцартівських фестивалях та проекті «Від Моцарта до веризму» (Румунія, Італія).

Сповнилося 20 років, як Національний Одеський філармонійний оркестр (за прикладом Віденського фестиваль-Штраус-оркестру) вперше представив одеським слухачам різдвяно-новорічну програму, яка складалася винятково з творів Йоганна Штрауса (1825—1899).

Ювілейна програма наполовину повторювала пам’ятний концерт 1993 року: увертюра до оперети «Летуча миша», вальси «Вино, жінки і пісні», «Троянди півдня», «Французька полька» та інші. 13 і 17 січня концерти відбулися в обласній філармонії, 15 — у театрі опери та балету.

13 січня, на Щедрий вечір, інтелігенція Южного зібралася на відкриття виставки знаного одеського художника Миколи Овсійка. Вона стала центральною частиною святкової вечірньої програми, організованої освітянами й учнями НВО ім. В. Чорновола та одеським «десантом»: мистецтвознавцем і бардом Володимиром Островським, гітаристом Олексієм Покотиловим та етнографом Миколою Чумаченком.

НВО ім. В. Чорновола м. Южного (ЗОШ №4) заслужено вважається мистецьким майданчиком, який упродовж багатьох років розширює виставковий простір Одещини: твори першокласних скульпторів Міртали Пилипенко (США), ретроспектива Миколи Степанова, живопис і графіка Вадима Кучера-Куцана, Лариси Дем’янишиної, майстра народного мистецтва Зої Пасічної, автора цих рядків та інших одеських і южненських митців прикрашали інтер’єри привітної освітньої обителі. Окремі роботи подаровані закладу вдячними художниками.

Новий 2013 рік розпочався в Одеському театрі опери та балету Різдвяним фестивалем, що проводиться вже вдруге. Солідна старовинна будівля оперного театру , що «звикла» до академічного співу і танцю, наповнилася веселими дитячими голосами. Святий вечір для тих, хто вирішив провести його у театрі, а глядачів був повен зал, запам’ятався як кругосвітня подорож країнами, у яких відзначають Різдво.

Дитячі хори «Перлинки Одеси» та «Зернята» презентували різдвяні традиції різних народів, тож слухачі немов побували у Німеччині. Англії, Франції, Бразилії, Північній Америці, почули тамтешні колядки. Лунали й наші, українські різдвяні пісні. У другому відділенні вже дорослі солісти оперного тішили слух присутніх академічними творами духовного змісту.

Культурно-просвітний фестиваль «Різдвяні вечори-2013», які анонсувала «Чорноморка», урочисто відкрився 8 січня. Основний майданчик дійств, які триватимуть тут до 10 лютого, — концертно-виставковий зал Одеського обласного благодійного фонду «Медичний центр «Надія, добро і добробут», що на Французькому бульварі, 32.

Президент фонду, Герой України, голова обласної ради миру Володимир Філіпчук, відкриваючи фестиваль, привітав присутніх з Новим роком та Різдвом і побажав, щоб 2013-й став для всіх щасливим. Адже число 13 — це 12 апостолів на чолі з Ісусом Христом.

Не надто багато нових гарних традицій народилося в останні роки в нашому місті. І все ж вони є. Одна з них — новорічні вистави режисера-постановника — директора Концертно-виставкового комплексу Одеського порту, заслуженого діяча мистецтв України Ганни Чернобродської, яким завжди дають найвищу оцінку. І нова постановка «Синдбад і чарівний вогонь» — яскраве тому підтвердження.

Тема цього нового дитячого мюзиклу-казки, поставленого до Нового року на сцені Концертно-виставкового комплексу, — вічна і глобальна. Постійний автор текстів для новорічних вистав цього комплексу Михайло Крупник визначив її так: «Боротьбі Добра і Зла за життя кінця й краю нема. Й ось вкотре разом зійшлися дві сили — Морок і Світло!» І нехай не прозвучить пишномовно, але режисерсько-постановочний колектив, який з року в рік створює гарні і розумні дитячі вистави, несе світло добра одеській малечі.

Святкову програму «Чайковський-гала: різдвяний концерт» Національний одеський філармонійний оркестр під орудою Хобарта Ерла представив слухачам 25 грудня, у день католицького Різдва Христового. Це була чудова нагода насолодитися неперевершеними творами Петра Ілліча, подарувати городянам піднесений настрій, віддати шану традиції.

Коли потрапляєте у філармонію, вас не лише приємно дивує розкішна красуня-ялинка, встановлена в холі, але й ущент заповнений слухацький зал і така знайома, велична і щира музика великого композитора. Аншлаг на подібні концерти — це, швидше, правило. У програмі — попурі із балетів «Лебедине озеро» та «Лускунчик», а також «Італійське капричіо» та «Осіння пісня» із циклу «Пори року».

Цей вернісаж у Музеї західного та східного мистецтва хотіли назвати просто: виставка п’яти молодих. Та коли була змонтована експозиція і працівники музею побачили всі ці роботи, як мовиться, вкупі, хтось вигукнув: «Та які ж це молоді! Погляньте лишень: вони всі зрілі майстри».

І це правда, що й засвідчила виставка. Хоч самі художники кажуть про себе, що пройшли ще лишень половину свого творчого шляху. А коли ж тоді ставати майстрами, як не тепер! Виставку свою автори назвали «Вектор п’ятьох». І хоч вони певною мірою різні у своїй творчості, але вектор у них — один. Це, передусім, майстерність, орга­нічно поєднана з фаховістю та гармонією.

Якщо ви заповзятий городник і з закритими очима можете відрізнити насіння редиски від капусти, вам неодмінно треба було б уважно розглянути й заодно помилуватися роботами прапорщика запасу Інни Лукач із Котовська. Які тільки насінини не укладає ця миловидна жінка на своїх полотнах, яких конфігурацій, забарвлень, форм — не уявити навіть за найбагатшої фантазії! Ніколи б не подумала, що баклажан або капуста може давати «сходи» не тільки на грядці. Для Інни ж кожне зернятко, нехай найменше й непоказне, відразу стає образом, мікроскопічною деталлю її майбутньої картини.

Художниця-початківець, яка самостійно освоїла цю непросту техніку в мистецтві, використовує в роботі насіння практично всіх культур. Укладає в малюнок зернятка баклажанів, помідорів, люцерни, конюшини, кунжуту, гірчиці, льону. Не залишаються без її уваги також насіння базиліка, редиски, капусти, амаранту, дробленого гороху, кукурудзяної крупи, фенхеля і ще багатьох культур. Іноді Інна «потрошить» і пакетики з приправами. Там теж можна знайти багато цінного матеріалу для художньої уяви. Наприклад, насіння такої салатної рослини, іменованої в Грузії як цицмат, дуже добре вкладається і дає гарну кольорову гаму. А по дорозі додому Інна не минає жодного бур’янчика, квітки, в яких є дозріле насіння.

В обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Грушевського відбулася творча зустріч з майстринею української іграшки-мотанки Оленою Овчинниковою.

У наш час зростає інтерес до різних видів народної творчості, до предметів ручної праці. Дедалі більше людей цікавляться народним мистецтвом. Наукова бібліотека ім. М. Грушевського проводить серію зустрічей з умільцями. Остання була присвячена темі української народної іграшки.

У Музеї західного та східного мистецтва триває персональна виставка одеського живописця Костянтина Калиновського.

Кожна персональна виставка є святом для художника, попри всі труднощі й клопоти. Для Костянтина Калиновського це свято ще й тому особливе, що саме ця виставка є достатньо великою і, сказати б, підсумковою. Художник довго чекав цієї події, готувався творчо. Вже не ті сили, щоби їздити на природу, писати з натури. Та все ж митець продовжує працювати. Тож йому дуже важливо було показати людям свою творчість у різних її проявах.

«Гамлет» в Українському театрі: божевілля, роздуми і трохи Андруховича

Із темряви виникає Гораціо, друг Гамлета. Блідий і напівпрозорий, наче привид, він промовляє голосом, що йде немов із потойбіччя. У лице віє могильним холодом. Незрозуміло, чи це погане опалення в театрі, чи почала діяти велика сила мистецтва. Як би там не було, але вже перша хвилина дійства вводить у транс, з якого виходиш лише після завершення вистави.

Вражає, перш за все, те, як київський режисер Дмитро Богомазов зумів зробити «Гамлета» видовищним та достатньо легким для перегляду, зберігши при цьому всю глибину й трагічність шекспірівського тексту.

Їх душили байдужістю, їх душили холодом і скандалами. Але вони не зламалися! Дитяча державна театральна школа, випускники якої прославляють Південну Пальміру в усьому світі — єдина не лише в Одесі, а й в Україні, — продовжує жити! Нещодавно, 1 грудня, «Театралочка» — саме так з ніжністю називають цю школу учні та їхні батьки, педагоги — відзначила своє 16-річчя. Без професійної сцени, зате з великими планами на майбутнє.

Однієї проблеми позбулися (напівзруйнованої будівлі на Сабанєєвому мосту, 3), а іншу отримали взамін. З переїздом в 2011-у на Софіївську, 24, театрали залишилися без найголовнішого — професійної сцени. Знову принижуватися, а тим більше стояти з протягнутою долонею під стінами мерії та оббивати пороги спонсорам колектив «Театралочки» не став. Вирішили твердо: допоможемо собі самі!

Концерти за участю Національного одеського філармонійного оркестру (художній керівник і диригент Хобарт Ерл) — це завжди розширення музичного горизонту. Досить часто ми є свідками виконання творів маловідомих, переважно сучасних авторів або маловідомих творів відомих композиторів. Не став винятком і концерт за участю львів’ян — заслужених артистів України диригента Мирона Юсиповича та солістки Львівської філармонії Наталії Дитюк (сопрано), який відбувся у Великому залі Одеської філармонії.

Звучали Симфонія № 14 Дмитра Шостаковича (1906—1975) і Концерт для оркестру польського композитора Вітольда Лютославського (1913—1994). Інший заявлений львів’ян, нині студент Одеської консерваторії Ігор Назаров (бас), на жаль, в останній момент занедужав і змушений був відмовитися від виступу, хоча напередодні, під час прес-конференції, з великою відповідальністю ставився до своєї участі у виставі. Тож симфонія Шостаковича виконувалася із купюрами (лише сольні партії сопрано). Із одинадцяти частин вокально-симфонічного твору прозвучали шість: «Малагенья», «Самовбивця», «Насторожі», «Мадам, погляньте!», «Смерть поета» та «Завершення».

Оригінальною, чистою і світлою виставкою відзначили День Свободи одеські художники, назвавши її «Одеський нефігуратив». Той нефігуратив, котрий у задушливих 1970-х прорвав липке павутиння конформізму в образотворчому мистецтві рішучим наступом на мистецтво офіційне, дозволене, наступом на несвободу у творчості. В авангарді того прориву були молоді одеські художники. За час, що минув, ані дрібки не розтрачено з їхніх порохівниць.

За широкими вікнами виставкової зали по вул. Торговій, 2, — присмерк пізньої осені, тьмаві полиски моря. Та враз міняється все, щойно обступить тебе зусібіч це ясне світло і ця чистота, ця відкритість життю і ця сповідальність кольору, і цей соняшний темперамент переважної більшості творів. Як не дивно, але це лише друга така виставка, хоч Одеса, за визначенням самих митців, є центром абстрактного мистецтва. І виставка це підтверджує: чи не кожне ім’я викликає певні спогади, асоціації, а для справжніх поціновувачів — естетичну насолоду. Хоча прикро: більшість людей цього мистецтва не розуміє. Мабуть, це нормально. Хоч і нема тут їхньої вини. Естетичні уподобання не одного покоління совєтських людей виховувалися на творах соцреалізму — штучно створеного ідеологами творчого методу, який силував до конформізму та ламав творчі, а то й життєві долі митців. Тим людям дуже важко, а почасти й неможливо, перебудуватись, бо це неабияка праця душі. Відповідно, «ці роботи не просять грошей, але вони щось таки роблять з нами, вони несуть свободу, ні перед ким не прогинаючись» (з виступу на відкритті вернісажу). Принципи побудови пластичного образу тут кардинально відрізняються від історично-традиційних. Тому споглядання таких робіт потребує і певної теоретичної підготовки. Художники ці опираються на яскраві модерні тенденції ще минулого століття. А починали вони, гай-гай, ще у 1960—1970-х роках — незважаючи на цілковито негативне сприйняття цих ідей у суспільстві. Це засвідчує і книга відгуків однієї з виставок тих часів, «а ми ж тоді ще не виставляли справжню абстракцію» (свідчення художника Валерія Басанця). І слава Богу, що у ті роки не було зроблено репресивних кроків з боку владних структур. Це вже пізніше каральні органи взяли на свій облік всіх бунтарів, котрі не бажали творити так, як було наказано митцям у всіх жанрах.

Одеська письменницька організація, дбаючи про розширення активності та повніше виявлення творчого потенціалу своїх членів (котрий очевидячки трохи таки підупав на силі), додала до свого арсеналу ще одну форму роботи — творчі звіти письменників. Та не таку вже й нову, лишень призабуту за плином стрімкого часу. Новизна тут у тому, що на такі звіти будуть запрошувати студентів-філологів одеських ВНЗ.

Перші такі збори відбулися тут у середині листопада. Майже 130 майбутніх вчителів української мови та літератури (і хтозна, можливо, є серед них поки що невідомі літературні таланти) уважно слухали, як звітують перед товаришами знані майстри слова, лавреати не однієї літературної премії Олекса Різників та Дмитро Шупта. Обидва добре відомі, зокрема і в Південноукраїнському національному педуніверситеті ім. К. Д. Ушинського, бо належать до числа тих одеських письменників, котрі часто зустрічаються зі своїми читачами, передовсім — з молоддю, популяризують свої книжки. Таке «книгорозповсюдження» є сьогодні єдино можливим способом донести до одеситів як власні літературні твори, так і — назагал — українське слово, яке тут намагаються витіснити на маргінес — поки що, правда, без видимих результатів.

Кілька думок, навіяних виставкою «Територія соцреалізму»

Експозиція з назвою «Територія соцреалізму» відкрилася у виставковому залі Одеського історико-краєзнавчого музею (Ланжеронівська, 24а).

Живопис із музейних зібрань репрезентує твори радянського образотворчого мистецтва, створені українськими майстрами в період з кінця 1940-х і до початку 1980-х. У ті роки єдиним офіційно визнаним і дозволеним творчим методом був соціалістичний реалізм. Якщо спробувати коротко охарактеризувати суть цього методу, який поширювався геть на всі види мистецтва, то соцреалізм передбачив відображення дійсності не такою, якою вона є, а такою, якою вона має бути з точки зору партійного керівництва. А це означало, що врожаї повинні бути тільки рекордні і збирати їх повинні щасливі колгоспники, як на картині Б. Єгорова «Молотьба» 1950 року. А не менш щасливі робітники разом із трудовою інтелігенцією повинні неухильно підвищувати продуктивність праці, як на картині В. Навроцкого «Раціоналізатори заводу ім. Жовтневої революції», також написаної у 1950-і.

У мистецькій галереї «Сади Перемоги» (4-й поверх однойменного торгового центру, що на площі 10 Квітня) триває персональна виставка відомого українського художника Степана Химочки, нашого краянина з Білгород-Дністровщини, який за велінням долі живе у підмосковних Хімках, але творчістю своєю тісно пов’язаний з Україною.

Одеська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Михайла Грушевського відзначила день свого патрона книжковим фестивалем пам’яті видатного вченого-історика, державника, першого президента відновленої Української держави. З огляду на День української мови і писемності, який передував даті, свято назвали урочисто і пафосно: «Велична, щедра і прекрасна мова».

Книжок на святі бібліотеки було справді багато. На стендах чисельних виставок можна було побачити все, чим може похвалитися бібліотека, — тільки читай. Це і прижиттєві видання українських класиків, і сучасна література, книги практично всіх наших видавництв, і виставка-продаж у фойє на першому поверсі, й ще багато чого.

Тихо, скромно, якщо не сказати сіро, пройшов 42-й Міжнародний кінофестиваль дебютних фільмів «Молодість». Справа не у відсутності «червоної доріжки» — її і торік не було, — і не у відсутності зірок екрана. Рік тому свою статтю про 41-у «Молодість» я назвала «Не чепурна хата убранням, а щедра частуванням», бо за всієї зовнішньої скромності церемоній відкриття і закриття фестивалю відібрані для конкурсу фільми були один кращий за іншого. Цього разу гнітюче враження справила сама конкурсна програма. Дуже слабка студентська програма і програма короткометражних фільмів. У програмі повнометражних фільмів були 3—4 непогані стрічки, але — нічого видатного.

А от позаконкурсна програма видалася багатою на цікаві події. Їх було сімнадцять.

Три дні — 17, 18 і 23 листопада — в Одеському національному академічному театрі опери та балету прем’єра — знаменитий балет Людвіга Мінкуса «Дон Кіхот».

Уперше одесити побачили цей балет у 1933 році в постановці Павла Вірського та Миколи Болотова. У 1936-у Михайло Мойсєєв запропонував свою версію, що мала довге сценічне життя. У 1952 році спектакль був відновлений Вахтангом Вронським, який опирався на кращі зразки класичної традиції. Згодом на сцені оперного йшли різні версії балету, поки він не був знятий з поточного репертуару через реставрацію театру.

День української писемності і мови — свято, встановлене указом Президента України в 1997-у, відзначається щороку 9 листопада, в день вшанування пам’яті преподобного Нестора, послідовника творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія, монаха Києво-Печерського монастиря, давньоруського письменника й літописця, одного з авторів «Повісті временних літ». Та чи свято це сьогодні? Якщо так, то для кого?

Українська —
мати слов’янських мов

За традиційною версією похо­дження східнослов’янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов’язковою, вважалося, що після завершення праслов’янської епохи розпочався спільний східнослов’янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI—XII ст. під час феодальної роз­дрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов’ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов’янські — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом — радянської епохи. Сьогодні, коли нарешті існує можливість відходу від усталених ідеологічних догм, науковці вносять істотні корективи в цю схему.

Поміж різноманітних концепцій походження української мови суттєво виокремлюється одна, не схожа на інші, нова і навіть революційна в українській лінгвістиці. Це гіпотеза Олександра Царука, який на основі аналізу вже відомих та нових історичних, археологічних, етнографічних, антропологічних та лінгвістичних фактів доводить: дві, за традиційною класифікацією, «східнослов’янські» мови — українська й російська — на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов’янськими мовами, які найяскравіше відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп. На думку вченого, ці мови не вичленовуються з одного «давньоруського» тіла, а лише певний час взаємодіяли, що й призвело до виникнення певних ізоморфних ознак. Отакої!

З нагоди 50-річчя творчої діяльності відомого художника Віктора Маринюка в Одеському музеї західного та східного мистецтва відкрито персональну виставку майстра.

Цієї виставки давно чекали, хоча правильніш буде сказати: вона давно мала відбутися. Перше, що майстер давно і широко знаний у мистецькому світі, котрий, як відомо, не визнає кордонів. Знаний своєю послідовністю, себто він концептуально незмінний у своїй творчості й водночас невтомний у розширенні діапазону можливостей та виражальних засобів. А друге — майже містична дата: 50-річчя творчої діяльності (хай би яким канцеляризмом війнуло від цих слів, але таки ж факт, і що містичне число — також факт, бо й рубіж — не рубіж, а лише, вважайте, середина, й тому підсумок — і водночас ні, бо он який потенціал виказує ви­ставка: чотири зали на другому поверсі музею — ущерть маринюківські). Та й чи можна встановити, що було отим початком — перший малюнок чи перша виставка, а виставки таких, як він, нонконформістів були тоді нелегальні, підпільні.

7 листопада Одеський український академічний музично-драматичний театр ім. Василя Василька відсвяткував свій день народження.

Хоч дата, як мовиться, й не кругла — 87 літ, а проте свято виявилося подвійним. Рівно десять років тому, у листопаді 2002-го, тут відбулася прем’єра вистави «Щастя поруч» за п’єсою Івана Франка «Украдене щастя» (режисер-постановник Дмитро Богомазов, м. Київ). Свого часу ця вистава номінувалася на здобуття Національної премії ім. Т.Г.Шевченка (2003), стала учасником ХІ міжнародного театрального фестивалю «Мистецьке Березілля. Лідери» (2003) та переможцем VI загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання» (2005).

31 жовтня — 2 листопада на сцені Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька пройшли прем’єрні покази нової роботи трупи — вистави за п’єсою М. Старицького «Сорочинський ярмарок» за мотивами повісті М. Гоголя.

Режисер-постановник театру, заслужений діяч мистецтв України Костянтин Пивоваров задіяв у яскравій і великій постановці майже всю трупу «васильківців» і, звісно ж, провідних акторів, улюбленців одеської публіки — народну артистку України Ольгу Равицку, заслужених артистів України Павла Шмарьова, Марію Пивоварову, Діану Малу та інших.

Олег ВЛАДИМИРСЬКИЙ.