Матеріали з рубрикою «Історія»

(Закінчення. Початок у номері за 31 серпня)

У подальших номерах часопису «Плуг», у період 1928 — 1930 років, інтерес до висвітлення діяльності одеської філії загалом згасає. Поряд з політичними причинами, пов’язаними із згортанням процесу українізації, наступом тоталітаризму на права українців, зростанням політичного тиску й переходом влади до практики масового терору та репресій, дався взнаки і чинник суб’єктивний.

Саме про нього варто згадати, ознайомившись з матеріалами коротенької замітки під назвою «Поезії Трохима Огневика», надрукованої в журналі «Україна», №27 від 5 липня 1964 р., авторства славетного Степана Олійника. У ній він стисло повідомляє про те, що «Огневик» — це літературний псевдонім поета Трохима Петровича Блащука (1904 — 1940), з яким познайомився десь наприкінці 1926 року в Одесі, під час навчання в інституті народної освіти.

Цікавою і багатогранною є творча спадщина нашого славетного земляка — поета-гумориста і сатирика Степана Олійника (1908 —1982). Він, нагадаю, народився у с. Пасицели на Балтщині, в Одесі закінчив семирічну школу імені Лесі Українки, потім — кооперативний технікум і літературний факультет Інституту народної освіти. Скласти уяву про ранній період його творчого життя, про талановитих ровесників та однодумців, а ширше — про особливості літературного процесу 20-х років ХХ століття в нашому місті допомагають автобіографічні спогади-оповідки, які становлять окремий — четвертий — том чотиритомного видання творів письменника (Київ, «Дніпро», 1979).

Зокрема, у нарисі від назвою «Поет молодості», присвяченому пам’яті свого ровесника і побратима, поета Панька (Пантелеймона) Михайловича Педи (1907 —1937), який став жертвою сталінських репресій, Степан Іванович розповідає що «в Одесі було тоді п’ять літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Потоки Октября», «Перевал» і «Молода гвардія». Певне враження про тогочасне творче розмаїття чорноморського міста дають окремі спогади про перші зустрічі молодого початківця з поетом Володимиром Сосюрою — «Ніжний, людяний», письменником-гумористом Остапом Вишнею — «Всі ми його любили», драматургом Іваном Микитенком — «Мій перший консультант».

26 червня 1954 року було придушене Кенгірське повстання — одне з найбільших табірних повстань, що їх до того не знала кривава імперія під назвою СРСР

Пригадалося, як у 2017-у ми в ці дні в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського зустрічалися з Володимиром Караташем — одним із активних учасників повстання, незламним патріотом, воїном ОУН-УПА із сотні Сталевого, що діяла — на хвилиночку! — не в Західній Україні, а на території Кіровоградщини, Черкащини тощо.

Ми встигли побачити й почути його — 91-річного. Він виглядав значно молодшим свого віку, був сильним, чітким, з феноменальною пам’яттю, але... вже 5 листопада того ж 2017-го його не стало...

З нагоди Всеукраїнського дня краєзнавства, який відзначається 28 травня, фахівці профільного відділу ОННБ запрошують читачів у подорож в часі, а саме повернутися на сто років назад, у 1923-й, і познайомитися із важливою сторінкою дослідницького життя нашого міста — діяльністю Одеської комісії краєзнавства.

Як відомо, в Одесі ще із 1839 року діяло славнозвісне Товариство історії і старожитностей, яким могло б пишатися будь-яке місто. Його ядро складали видатні вчені:  А. Скальковський, М. Мурзакевич, О. Маркевич, О. Андрієвський, В. Ястребов та інші, котрі зробили вагомий внесок у дослідження Півдня України. Гідною спадкоємицею цього товариства і стала Одеська комісія краєзнавства, заснована наприкінці 1923-го як філія створеної за рік до того Комісії краєзнавства при Всеукраїнській академії наук (ВУАН).

18 травня, у День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, у «Планеті кіно» сказав коротке слово перед показом відомого фільму «Хайтарма» (повернення) Ахтема Сеітаблаєва, що вперше з’явився у кінопоказі у 2013 році. За таку почесну місію вдячний Февзі Мамутову, депутатові Одеської обласної ради VIII скликання, голові ГО «Кримські татари Одещини».

Напередодні ж, 17 травня, долучився до «круглого столу» в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці імені М.С. Грушевського «Наш спільний біль», учасники якого (зокрема, Ф. Мамутов і такі видатні українці Одеси, як Я. Різникова, С. Гуцалюк, І. Нечиталюк) обговорювали болючі питання депортації кримців, наші завдання, що мають неодмінно привести нас до повернення в Крим, але вже як справжніх господарів, без урахування інтересів вічно ворожої нам російської меншини, злочинного «русского міра».

(Закінчення. Початок у номері за 4 травня).

Так ми виправдали довір’я наших старших товаришів — Василя Блакитного, Олександра Довженка, Юрія Смолича. Відважились залишити «вигідні» місця з забезпеченою зарплатою у столичному театрі і, виконуючи свій громадянський обов’язок, почали формувати групу акторів Театру Франка.

Встановлення дати заснування міста як протидія російському фейку в інформаційній війні

Одеса — одне з найбільших міст України, розташоване на півдні країни, на березі Чорного моря. Це місто є історичним і культурним центром нашої держави, приваблює туристів з усього світу своєю архітектурою, історичними пам’ятками та унікальною атмосферою.

Утім, багато хто помилково вважає, що Одесу було засновано лише 230 років тому, — в 1794-у. Ця хибна думка пов’язана з тим, що того року начебто вийшов указ про заснування Одеси. Це результат поширення пропагандистською машиною російської імперії та радянського союзу історичного міфу, що до 1789-го на місці сучасної Одеси нічого не було, але прийшли російські солдати і за наказом московської імператриці катерини ІІ було збудовано перспективне, квітуче місто.

Яскрава сторінка театрального краєзнавства

Ще в мирний час одного літнього надвечір’я до автора цих рядків звернулася невеличка група туристів, яка прямувала потягом до Києва після відпочинку на морському узбережжі Одещини, з проханням провести пішохідну екскурсію центром нашого міста. Після цієї екскурсії одна з учасниць зізналася, що з особливим інтересом сприймала інформацію про мистецьке життя Одеси, оскільки її мати, відома українська театральна акторка Поліна Мусіївна Нятко, входила до найпершого складу трупи Українського театру (Держдрами) в Одесі в далекому від нас 1925 році (на момент його відкриття).

Саме за таких обставин відбулося моє знайомство зі Світланою Ісаївною Табачниковою, поважною киянкою, яка повідомила й про те, що насправді кар’єра П.М. Нятко розпочалася в Одесі дещо раніше, і порадила звернутися до цікавої сторінки театральної культури України — історії заснування в нашому місті Робітничо-селянського театру. А ще запросила відвідати, за можливості, Київ, де пообіцяла надати для ознайомлення певні документи із сімейного архіву родини Нятко-Табачникових.

У житті завжди є місце для подвигу, який може проявлятися в різних формах у різних ситуаціях. І його може здійснити кожна людина незалежно від віку — коли для цього надходить час. І коли для цього здвигу не залишається іншого варіанту.

Так було і наприкінці 1917 року, коли соціалісти Центральної Ради усунули Симона Петлюру з посади головнокомандуючого військами УНР й розпустили здеморалізовану безкарною російською пропагандою власну українську збройну силу. Тож захищати щойно проголошену державність, яка після Третього універсалу ще мислила себе в складі демократичної й федеративної росії, не було кому, бо ті українізовані підрозділи вчорашньої російської армії розбрелися ділити землю…

В одній із поважних бібліотек Одеси до моїх рук потрапив часопис двадцятих років минулого століття під назвою «Нова громада», який видавався в Києві Всеукраїнською кооперативною радою (ВУКОРАДА). У числі 9 від 15 вересня 1923-го в рубриці «З культурного поля» привернула увагу публікація «Мистецьке об’єднання «Березіль». Поряд — дві тогочасні фотографії: режисера Леся Курбаса і колективна — режисерської лабораторії та адміністративної групи об’єднання.

Автор публікації — І. Шевченко. Вочевидь, ідеться про Йону (Іону) Васильовича Шевченка (1887 — 1940) — українського актора і театрознавця. Зокрема він є автором праць «Сучасний український театр» та «Українська драматургія» (обидві — 1929), статті «Молодий театр», його роль і робота», опублікованої у збірнику «Молодий театр. Ґенеза. Задання. Шляхи» (1991). Репресований у 1937-у.

Щоб оцінити всю облудність словесних маніфестацій вождя ворогів, досить оглянутись на вже вчинене ним зло — тисячі і тисячі загиблих, горе батьків і дітей, рідних і близьких. Перед очами всього світу — руїни підприємств, комунікацій та інфраструктури, житла, лікарень, шкіл, дитячих садочків, знівечені лани, навколишня природа. А воно все несе й несе свою словесну бридню…

Артур Шопенгауер вважав, що причиною всякої війни є жадоба грабунку. Це не стосується оборонних війн, оскільки оборонна війна є ніщо інше, як вимушений захист від озброєних бандитів. Так вважав Вольтер. Тільки нелюдь або той, хто охоплений божевільним марнославством, міг би — якщо він хоч раз бачив жахи війни — заперечувати, що розпочата чи ведена без цілковитої необхідності війна є найбільшим і непростимим злочином на Землі.

Найдавніші документи, що ілюструють життя колишнього Любашівського району, а нині — Любашівської та Зеленогірської територіальних громад, датовані 1944 роком. Це фонд районної спілки споживчих товариств. Завідувачка архівного відділу Подільської райдержадміністрації Оксана Панченко зауважила, що цінним історичним джерелом є і книга наказів виконкому Любашівської районної ради депутатів трудящих за 1944 —1952 роки.

30 березня 1944-го Любашівка була звільнена від німецько-румунських окупантів, а 1 квітня тут було відновлено радянську владу. Згідно з наказом №1 до виконання обов’язків голови райвиконкому приступає Клавдій Іванович Закревський. Наказом №2 від 2 квітня він призначає своїм секретарем І.М. Єременка, завідувачем загального відділу — М.М. Бондаренка, начальником відділу мобілізації робочої сили — М.І. Колодкова, завідувачем відділу народної освіти — А.Ф. Кошелапа, завідувачем райфінвідділу — С.Т. Бєляєва, головою райплану — О.І. Колобкову, завідувачем відділу охорони здоров’я — А.Г. Ликуна, начальником райдорвідділу — Г.І. Лук’янова. Також до штату були зараховані машиністка Ніна Гаврилицька, шофер Федір Почтарук, конюх Володимир Чебанюк і технічний секретар Євгенія Шалаган.

Цьогоріч харківський видавець Олександр Савчук перевидав книгу нашого знаменитого земляка-мецената ХІХ-ХХ ст., уродженця села Перешори Євгена Чикаленка (1861–1929) «Розмови про сільське хазяйство».

Ретроспективне видання складається із п’яти книжок – п’яти розмов про основи ведення сільськогосподарської діяльності, призначених українським селянам.

Рівно 30 років тому, 21 липня 1992-го, день у день, сталася ця екстраординарна подія, яка, без сумніву, окремою сторінкою вписана в історію Військово-Морських сил України.

Кораблі, так само, як люди, мусять бодай раз у житті здійснити щось незвичайне, щось, що виходить за межі їхнього призначення. Бува, що це залишається надовго в історії. Але музейна доля не для них. Для них не важливо, довгим чи коротким буде їхнє життя, але важливо, щоби їх пам’ятали.

Особова справа Василя Івановича Сірого (1926—2011), розпочата гебістами 1970 року, на відміну од політв’язнів із зазначеним терміном покарання, була із грифом «Цілком таємно». Навіть після реабілітації (2001) її не видавали йому на руки під різними приводами.

Ще б пак: ішлося про злочини радянської каральної психіатрії.

Минуле ХХ століття сповнене наших помилок, наслідком яких стали страждання та смерть мільйонів українців. Але врешті ми отримали свою головну перемогу — незалежну українську державу, яка постала у 1991 році. Мета українського національного руху, сформульована Миколою Міхновським ще 1900-го, була досягнута. Гасло українських націоналістів «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї» — реалізоване. І перша його частина сталася завдяки жертві тисяч тих, хто десятиліттями йшов до кінця.

Але як українцям вдалося перемогти у 1991-у? Це складне питання. А проста відповідь, яку пропонує путінська пропаганда, — нібито американці розвалили СРСР — є неправильною. Адже поки американці до останнього намагалися вберегти глобальну «стабільність» і зберегти цілісність СРСР, ми, українці, поставили останню крапку в існуванні комуністичної імперії. Причому ми заклали основи цього краху ще на початках творення Союзу: українці змусили більшовиків змінити формат колишньої імперії, перетворивши росію на федерацію — союз умовно незалежних національних республік. Це був компроміс, на який більшовики змушені були піти з українським національним рухом, навіть попри те, що завдали йому вій-ськової поразки. Тоді, у 1920-ті, цей компроміс здавався не-

Те, що війна переломила долі — це стало вже трюїзмом. Ми і всі разом, і кожен зосібна переживаємо свою, власну війну… Головне, що ми разом, а раз так, то, як у дитячій казці про віника: окремо кожну стеблинку можна зламати, а от весь зв’язаний віник — ніколи.

Ми опинилися в Європі і до нас можна ставитися по-різному… Ми, як і всі, щораз дивимося повідомлення про війну в Україні, молимося за наших вояків, виходимо на марші та мітинги…Спілкуємося з європейцями. Розповідаємо, хто ми такі — УКРАЇНЦІ…

Уже кілька років відомий історик Андрій Красножон разом з колегами з Інституту археології НАН України займається розкопками у Білгород-Дністровській фортеці та на Приморському бульварі Одеси, за якими уважно стежать не тільки наукове співтовариство, а й люди, далекі від науки.

Незадовго до початку бойових дій Андрій Васильович став ректором Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського. Журна-лістка «Думської» (https://dumskaya.net) зустрілася з ним у кабінеті на другому поверсі головного корпусу вишу на Старопортофранківській вулиці. Поговорили про те, як працює університет в умовах повномасштабної війни, про плани. А ще — з цікавістю послухала його оцінку того, що відбувається в країні і нашому місті, як історика і вченого.

Чому Москва досі скаженіє від одного слова «бандерівці»? Чому давно вбиті і закатовані українці не дають спокою? Що знають про бандерівців ті російські, бурятські чи дагестанські молоді солдати, які за наказом гебістських злочинців ідуть на україн-ську землю, щоби, захищаючи Кремль від фантомного болю великодержавності, самим ставати злочинцями і безславно гинути на українській землі?

У ХХІ столітті з винайденням сучасних засобів комунікації остаточно з’ясувалося: пропаганда — це зброя потужніша за ядерну. На наших очах вона позбавила залишків людяності 140-мільйонний багатонаціональний народ росії.

Лютнева революція 1917 року стала поворотним пунктом в історії українського народу, який після падіння самодержавства пережив справжнє національне відродження. Розпочався новий етап боротьби за українську державність.

Уже 13 березня 1917-го з телеграфних повідомлень в Одесі дізналися про петроградські події. У місті виникла рада громадських організацій, яка закликала населення згуртуватися для підтримки Тимчасового уряду й провести 16 березня маніфестацію.

Із глибин бібліотечних скарбів

Напередодні російського військового вторгнення в Україну в одній з поважних бібліотек нашого міста до моїх рук цілком випадково потрапила рідкісна як для нашого часу книжка Василя Глуздовського «На «Новій Україні» (Зелений Клин)»: Харків, Книгоспілка, 1928, іл., мапа. Крім назви, зацікавило мене й те, що майже за століття свого існування сторінки цього видання виявилися не розрізаними. Тому можу припустити, що ця книжка з моменту виходу з друку одразу ж потрапила до сумнозвісного радянського бібліотечного «спецхрану» і таким чином зберігалася до наших днів, перебуваючи поза читацькою увагою кількох поколінь одеситів.

Попри поважний вік видання, варто зазначити, що значна частина наведених у ньому фактів щодо українства Далекого Сходу ще й сьогодні вимагає новітнього сприйняття, належної оцінки та переосмислення. Загалом дослідник досить органічно сприймає назву «Зелений Клин» як свідчення тривалого переселення українців на Амур, Далекий Схід, в Уссурійський край, розглядаючи його «як віхи, що їх розставляло українське селянство» (С. 3) та сприймаючи це в реаліях двадцятих років минулого століття в якості «Нової України» (С. 5).

(Закінчення. Початок у номерах за 17—19 та 24—26 лютого).

Павло І під час свого нетривалого правління намагався відновити історичні назви міст Криму. При ньому, в кінці XVIII ст., Феодосія знову стала Кафою, Сімферополь — Ак-Мечетю, Євпаторія — Козловим, Севастополь — Ахтіаром, Левкополь — Старим Кримом, Боспор — Керчю та ін. Та після вбивства Павла І головним пунктам краю повернули грецькі назви — Сімферополь, Севастополь, Феодосія. Цьому посприяв і цар-шовініст Микола І. Так, своїм указом від 1826 р. він повелів: «чтобы город Севастополь не именовать впредь Ахтиаром, а всегда Севастополем, также город Евпаторию не именовать Козловым, но Евпаториею».

(Продовження. Початок у номері за 17-19 лютого)

Як Московія стала Росією

Колишнім січовикам назва «чорноморці» ніби була до вподоби (за словами Аполлона Скальковського, козаки, зібрані Г. Потьомкіним, «хотя весьма близко нарядом, видом и службою были сходны с Запорожцами, но … названы Черноморцами, т.е. именем, которое им было давно известно и которое они брали на себя всегда, когда бывало пускались в свои наезды на берега Черного моря»), а в Катерини ІІ неприємних асоціацій не викликало.

Як Московія стала Росією

На початку 1990-х в Україні був популярним анекдот-байка про те, як росіянин, напросившись переночувати в хату українця, звечора поставив на порозі свої капці. А прокинувшись вранці, сказав: «Бачиш, чиї на порозі капці стоять? Чиї капці — того й хата». І вигнав українця з хати.

Для Московії та Російської імперії такими «капцями» протягом століть були, з-поміж іншого, вербальні маркери. Запозичуючи чужі назви й нав’язуючи іншим свої, чіпляючи на супротивників усілякі ярлики, ця держава обґрунтовувала своє право на панування над іншими народами. Зокрема й над українцями.

Історик Леонід Смоленський: талант націєтворця і талан людини

Наприкінці минулого року українська громадськість відзначила 160-ліття від дня народження нашого видатного земляка Євгена Харлампійовича Чикаленка, уславленого мецената, одного з визначних борців за зняття імперських заборон на освітньо-культурний розвиток української нації, за відродження української мови, преси та книговидання, відомого активіста громадсько-просвітницьких організацій Одеси та Києва кінця ХIХ — початку ХХ століть.

Як свідчать численні публікації сучасних київських дослідників його культурно-історичної спадщини Н. Миронець та І. Старовойтенко, «українство Є. Чикаленка формувалося з юних років». З рідного села Перешори життєва стежина привела Євгена до Одеси, де цікаві зустрічі та знайомства сприяли зміцненню його національних почуттів. Після закінчення в Одесі свого першого навчального закладу — приватного пансіону англійця Рандаля, який запам’ятався хлопцеві дошкульними глузуваннями однокласників над його «мужичою мовою», він продовжив навчання в одеській приватній гімназії. Тоді там працювали незабутні педагоги — історик А. Андрієвський, учитель музики, композитор П. Ніщинський і неперевершений лектор Л. Смоленський (1844 — 1905). Останнього Є. Чикаленко назвав українським пророком, впливовим і шанованим учителем, який сформував своїми лекціями не одного свідомого українця.

У селі Гвоздавка Друга Зеленогірської територіальної громади в листопаді 1941 року румунсько-німецькі окупанти влаштували концтабір. За офіційними даними, у цьому гетто фашисти закатували, заморили голодом і холодом 4772 особи. Сьогодні тут віднайдено п’ять місць масових захоронень, але їх може бути й більше.

Ще є живі свідки тих трагічних подій. Чимало спогадів залишили по собі старожили. Скажімо, збереглася розповідь жителя Гвоздавки Другої Павла Григоровича Рублі, в якій він повідав, що євреїв зганяли до табору з Молдови, Бессарабії, з Балти, Ананьєва, з Поділля та інших місць.

12 січня минуло 50 років від початку операції КДБ «Блок» проти діячів української культури, науки, духовності. Нині ця дата означена в календарі як День українського політв’язня.

Це був справжній погром українського шістдесятництва, коли за ґратами опинилися літературний критик Іван Світличний, філософ Євген Сверстюк, публіцист В’ячеслав Чорновіл. Цього ж дня або впродовж неповних півтора року були заарештовані поет Василь Стус, літературознавець Іван Дзюба, математик і публіцист Леонід Плющ, багатолітній в’язень сталінських таборів Данило Шумук, лікар Микола Плахотнюк, інженер-економіст Зиновій Антонюк, реставратор Олесь Сергієнко, поет Іван Коваленко, бібліотекарка Надія Світлична, лікар Семен Ґлузман, мистець-реставратор Олесь Сергієнко, філософ Василь Лісовий, науковець Євген Пронюк, учитель Василь Овсієнко, літературознавець і перекладач Валерій Марченко. Це в Києві.

Кінбурн, Хаджибей, Очаків, Березань, Ізмаїл…

Віднайдений малюнок 1789 року засвідчує вирішальну роль українського козацтва у відвоюванні турецьких фортець на узбережжі Чорного моря наприкінці ХІХ століття.

Козацька флотилія нараховувала близько 200 човнів й офіці-йно називалася Чорноморська веслувальна флотилія. Спочатку її очолював кошовий отаман Вірного козацтва Сидір Білий, а після його смерті у 1788 році — полковник Антін Головатий. Саме йому судилося стати тим українським адміралом, який допоміг генералу російської армії Суворову завоювати Очаків, Ізмаїл, Аккерман, Мачин та Бендери.

У минулому ХХ ст. у складі радянської імперії українська спільнота неодноразово була на межі виживання, втім, кожного разу відновлювалася. Тому у сучасних істориків практично нема жодного сумніву, що зараз, коли незалежна Україна існує вже майже 30 років та її підтримує весь цивілізований світ, вона обов’язково збереже свій суверенітет і забезпечить подальше національно-культурне відродження народу.

Історичний аналіз новітнього процесу українського державотворення іноді доцільно розглядати саме з початку минулого століття, коли у 1917—1918 рр. була проголошена автономна, а незабаром — незалежна Українська Народна Республіка. Це дуже занепокоїло російських більшовиків, і вони вже через якийсь місяць після завоювання влади в Петербурзі оголосили нам ультиматум, а невдовзі розпочали в Києві «червоний терор». Так відкрилося найтрагічніше для нашої нації ХХ століття, впродовж якого було винищено майже половину українського населення.

Закінчення. Початок у номері за 5 грудня.

Сталін і Жуков — вороги українського народу

Чимало зафіксованих фактів свідчать: Г. Жуков був заклятим ворогом українського народу й одним із тих, хто пропонував виселити до Сибіру 20 мыльйонів українців, які перебували на території окупованої України.

З початком звільнення у 1943 році України розпочалася тотальна мобілізація до Червоної армії всього чоловічого населення від 15 до 60 років за схемою: сьогодні — мобілізований, а завтра в бою «здобути зброю і змити кров’ю ганьбу перебування на окупованій території». Офіційним приводом став наказ Ставки Верховного головнокомандувача № 089 від 9 лютого 1942-го, згідно з яким військовим радам армій та командирам дивізій було надано право необмеженого призову на військову службу людей, «які проживають на територі-ях, що звільняються від окупації».

За час звільнення України від німецьких окупантів в армію мобілізували 900 тисяч непідготовлених і ненавчених бійців. До моменту битви за Дніпро таких уже було близько 300 тисяч. Як і штрафні батальйони, їх вважали за «гарматне м’ясо» й кидали у бій перед наступаючими регулярними частинами Червоної армії без зброї, не переодягнувши в однострої. Цих людей невіть не записували до складу певних частин, бо знали, що назавтра, коли їх поженуть перед наступаючими червоноармійцями з половинками цеглин та палицями в руках, щоб німці «злякалися» й витратили на них значну частину своїх боєприпасів, усі вони загинуть. Цих приречених на смерть сотень тисяч чоловіків по всій Україні називали «чорносвитниками», «чорнопіджачниками», «чорножупанниками». Такому ставленню радянської держави до своїх громадян дивувалися навіть німці, які називали «чорносвитників» «Beutesoldaten» («трофейні солдати»).