Матеріали з рубрикою «Історія»

У житті завжди є місце для подвигу, який може проявлятися в різних формах у різних ситуаціях. І його може здійснити кожна людина незалежно від віку — коли для цього надходить час. І коли для цього здвигу не залишається іншого варіанту.

Так було і наприкінці 1917 року, коли соціалісти Центральної Ради усунули Симона Петлюру з посади головнокомандуючого військами УНР й розпустили здеморалізовану безкарною російською пропагандою власну українську збройну силу. Тож захищати щойно проголошену державність, яка після Третього універсалу ще мислила себе в складі демократичної й федеративної росії, не було кому, бо ті українізовані підрозділи вчорашньої російської армії розбрелися ділити землю…

В одній із поважних бібліотек Одеси до моїх рук потрапив часопис двадцятих років минулого століття під назвою «Нова громада», який видавався в Києві Всеукраїнською кооперативною радою (ВУКОРАДА). У числі 9 від 15 вересня 1923-го в рубриці «З культурного поля» привернула увагу публікація «Мистецьке об’єднання «Березіль». Поряд — дві тогочасні фотографії: режисера Леся Курбаса і колективна — режисерської лабораторії та адміністративної групи об’єднання.

Автор публікації — І. Шевченко. Вочевидь, ідеться про Йону (Іону) Васильовича Шевченка (1887 — 1940) — українського актора і театрознавця. Зокрема він є автором праць «Сучасний український театр» та «Українська драматургія» (обидві — 1929), статті «Молодий театр», його роль і робота», опублікованої у збірнику «Молодий театр. Ґенеза. Задання. Шляхи» (1991). Репресований у 1937-у.

Щоб оцінити всю облудність словесних маніфестацій вождя ворогів, досить оглянутись на вже вчинене ним зло — тисячі і тисячі загиблих, горе батьків і дітей, рідних і близьких. Перед очами всього світу — руїни підприємств, комунікацій та інфраструктури, житла, лікарень, шкіл, дитячих садочків, знівечені лани, навколишня природа. А воно все несе й несе свою словесну бридню…

Артур Шопенгауер вважав, що причиною всякої війни є жадоба грабунку. Це не стосується оборонних війн, оскільки оборонна війна є ніщо інше, як вимушений захист від озброєних бандитів. Так вважав Вольтер. Тільки нелюдь або той, хто охоплений божевільним марнославством, міг би — якщо він хоч раз бачив жахи війни — заперечувати, що розпочата чи ведена без цілковитої необхідності війна є найбільшим і непростимим злочином на Землі.

Найдавніші документи, що ілюструють життя колишнього Любашівського району, а нині — Любашівської та Зеленогірської територіальних громад, датовані 1944 роком. Це фонд районної спілки споживчих товариств. Завідувачка архівного відділу Подільської райдержадміністрації Оксана Панченко зауважила, що цінним історичним джерелом є і книга наказів виконкому Любашівської районної ради депутатів трудящих за 1944 —1952 роки.

30 березня 1944-го Любашівка була звільнена від німецько-румунських окупантів, а 1 квітня тут було відновлено радянську владу. Згідно з наказом №1 до виконання обов’язків голови райвиконкому приступає Клавдій Іванович Закревський. Наказом №2 від 2 квітня він призначає своїм секретарем І.М. Єременка, завідувачем загального відділу — М.М. Бондаренка, начальником відділу мобілізації робочої сили — М.І. Колодкова, завідувачем відділу народної освіти — А.Ф. Кошелапа, завідувачем райфінвідділу — С.Т. Бєляєва, головою райплану — О.І. Колобкову, завідувачем відділу охорони здоров’я — А.Г. Ликуна, начальником райдорвідділу — Г.І. Лук’янова. Також до штату були зараховані машиністка Ніна Гаврилицька, шофер Федір Почтарук, конюх Володимир Чебанюк і технічний секретар Євгенія Шалаган.

Цьогоріч харківський видавець Олександр Савчук перевидав книгу нашого знаменитого земляка-мецената ХІХ-ХХ ст., уродженця села Перешори Євгена Чикаленка (1861–1929) «Розмови про сільське хазяйство».

Ретроспективне видання складається із п’яти книжок – п’яти розмов про основи ведення сільськогосподарської діяльності, призначених українським селянам.

Рівно 30 років тому, 21 липня 1992-го, день у день, сталася ця екстраординарна подія, яка, без сумніву, окремою сторінкою вписана в історію Військово-Морських сил України.

Кораблі, так само, як люди, мусять бодай раз у житті здійснити щось незвичайне, щось, що виходить за межі їхнього призначення. Бува, що це залишається надовго в історії. Але музейна доля не для них. Для них не важливо, довгим чи коротким буде їхнє життя, але важливо, щоби їх пам’ятали.

Особова справа Василя Івановича Сірого (1926—2011), розпочата гебістами 1970 року, на відміну од політв’язнів із зазначеним терміном покарання, була із грифом «Цілком таємно». Навіть після реабілітації (2001) її не видавали йому на руки під різними приводами.

Ще б пак: ішлося про злочини радянської каральної психіатрії.

Минуле ХХ століття сповнене наших помилок, наслідком яких стали страждання та смерть мільйонів українців. Але врешті ми отримали свою головну перемогу — незалежну українську державу, яка постала у 1991 році. Мета українського національного руху, сформульована Миколою Міхновським ще 1900-го, була досягнута. Гасло українських націоналістів «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї» — реалізоване. І перша його частина сталася завдяки жертві тисяч тих, хто десятиліттями йшов до кінця.

Але як українцям вдалося перемогти у 1991-у? Це складне питання. А проста відповідь, яку пропонує путінська пропаганда, — нібито американці розвалили СРСР — є неправильною. Адже поки американці до останнього намагалися вберегти глобальну «стабільність» і зберегти цілісність СРСР, ми, українці, поставили останню крапку в існуванні комуністичної імперії. Причому ми заклали основи цього краху ще на початках творення Союзу: українці змусили більшовиків змінити формат колишньої імперії, перетворивши росію на федерацію — союз умовно незалежних національних республік. Це був компроміс, на який більшовики змушені були піти з українським національним рухом, навіть попри те, що завдали йому вій-ськової поразки. Тоді, у 1920-ті, цей компроміс здавався не-

Те, що війна переломила долі — це стало вже трюїзмом. Ми і всі разом, і кожен зосібна переживаємо свою, власну війну… Головне, що ми разом, а раз так, то, як у дитячій казці про віника: окремо кожну стеблинку можна зламати, а от весь зв’язаний віник — ніколи.

Ми опинилися в Європі і до нас можна ставитися по-різному… Ми, як і всі, щораз дивимося повідомлення про війну в Україні, молимося за наших вояків, виходимо на марші та мітинги…Спілкуємося з європейцями. Розповідаємо, хто ми такі — УКРАЇНЦІ…

Уже кілька років відомий історик Андрій Красножон разом з колегами з Інституту археології НАН України займається розкопками у Білгород-Дністровській фортеці та на Приморському бульварі Одеси, за якими уважно стежать не тільки наукове співтовариство, а й люди, далекі від науки.

Незадовго до початку бойових дій Андрій Васильович став ректором Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського. Журна-лістка «Думської» (https://dumskaya.net) зустрілася з ним у кабінеті на другому поверсі головного корпусу вишу на Старопортофранківській вулиці. Поговорили про те, як працює університет в умовах повномасштабної війни, про плани. А ще — з цікавістю послухала його оцінку того, що відбувається в країні і нашому місті, як історика і вченого.

Чому Москва досі скаженіє від одного слова «бандерівці»? Чому давно вбиті і закатовані українці не дають спокою? Що знають про бандерівців ті російські, бурятські чи дагестанські молоді солдати, які за наказом гебістських злочинців ідуть на україн-ську землю, щоби, захищаючи Кремль від фантомного болю великодержавності, самим ставати злочинцями і безславно гинути на українській землі?

У ХХІ столітті з винайденням сучасних засобів комунікації остаточно з’ясувалося: пропаганда — це зброя потужніша за ядерну. На наших очах вона позбавила залишків людяності 140-мільйонний багатонаціональний народ росії.

Лютнева революція 1917 року стала поворотним пунктом в історії українського народу, який після падіння самодержавства пережив справжнє національне відродження. Розпочався новий етап боротьби за українську державність.

Уже 13 березня 1917-го з телеграфних повідомлень в Одесі дізналися про петроградські події. У місті виникла рада громадських організацій, яка закликала населення згуртуватися для підтримки Тимчасового уряду й провести 16 березня маніфестацію.

Із глибин бібліотечних скарбів

Напередодні російського військового вторгнення в Україну в одній з поважних бібліотек нашого міста до моїх рук цілком випадково потрапила рідкісна як для нашого часу книжка Василя Глуздовського «На «Новій Україні» (Зелений Клин)»: Харків, Книгоспілка, 1928, іл., мапа. Крім назви, зацікавило мене й те, що майже за століття свого існування сторінки цього видання виявилися не розрізаними. Тому можу припустити, що ця книжка з моменту виходу з друку одразу ж потрапила до сумнозвісного радянського бібліотечного «спецхрану» і таким чином зберігалася до наших днів, перебуваючи поза читацькою увагою кількох поколінь одеситів.

Попри поважний вік видання, варто зазначити, що значна частина наведених у ньому фактів щодо українства Далекого Сходу ще й сьогодні вимагає новітнього сприйняття, належної оцінки та переосмислення. Загалом дослідник досить органічно сприймає назву «Зелений Клин» як свідчення тривалого переселення українців на Амур, Далекий Схід, в Уссурійський край, розглядаючи його «як віхи, що їх розставляло українське селянство» (С. 3) та сприймаючи це в реаліях двадцятих років минулого століття в якості «Нової України» (С. 5).

(Закінчення. Початок у номерах за 17—19 та 24—26 лютого).

Павло І під час свого нетривалого правління намагався відновити історичні назви міст Криму. При ньому, в кінці XVIII ст., Феодосія знову стала Кафою, Сімферополь — Ак-Мечетю, Євпаторія — Козловим, Севастополь — Ахтіаром, Левкополь — Старим Кримом, Боспор — Керчю та ін. Та після вбивства Павла І головним пунктам краю повернули грецькі назви — Сімферополь, Севастополь, Феодосія. Цьому посприяв і цар-шовініст Микола І. Так, своїм указом від 1826 р. він повелів: «чтобы город Севастополь не именовать впредь Ахтиаром, а всегда Севастополем, также город Евпаторию не именовать Козловым, но Евпаториею».

(Продовження. Початок у номері за 17-19 лютого)

Як Московія стала Росією

Колишнім січовикам назва «чорноморці» ніби була до вподоби (за словами Аполлона Скальковського, козаки, зібрані Г. Потьомкіним, «хотя весьма близко нарядом, видом и службою были сходны с Запорожцами, но … названы Черноморцами, т.е. именем, которое им было давно известно и которое они брали на себя всегда, когда бывало пускались в свои наезды на берега Черного моря»), а в Катерини ІІ неприємних асоціацій не викликало.

Як Московія стала Росією

На початку 1990-х в Україні був популярним анекдот-байка про те, як росіянин, напросившись переночувати в хату українця, звечора поставив на порозі свої капці. А прокинувшись вранці, сказав: «Бачиш, чиї на порозі капці стоять? Чиї капці — того й хата». І вигнав українця з хати.

Для Московії та Російської імперії такими «капцями» протягом століть були, з-поміж іншого, вербальні маркери. Запозичуючи чужі назви й нав’язуючи іншим свої, чіпляючи на супротивників усілякі ярлики, ця держава обґрунтовувала своє право на панування над іншими народами. Зокрема й над українцями.

Історик Леонід Смоленський: талант націєтворця і талан людини

Наприкінці минулого року українська громадськість відзначила 160-ліття від дня народження нашого видатного земляка Євгена Харлампійовича Чикаленка, уславленого мецената, одного з визначних борців за зняття імперських заборон на освітньо-культурний розвиток української нації, за відродження української мови, преси та книговидання, відомого активіста громадсько-просвітницьких організацій Одеси та Києва кінця ХIХ — початку ХХ століть.

Як свідчать численні публікації сучасних київських дослідників його культурно-історичної спадщини Н. Миронець та І. Старовойтенко, «українство Є. Чикаленка формувалося з юних років». З рідного села Перешори життєва стежина привела Євгена до Одеси, де цікаві зустрічі та знайомства сприяли зміцненню його національних почуттів. Після закінчення в Одесі свого першого навчального закладу — приватного пансіону англійця Рандаля, який запам’ятався хлопцеві дошкульними глузуваннями однокласників над його «мужичою мовою», він продовжив навчання в одеській приватній гімназії. Тоді там працювали незабутні педагоги — історик А. Андрієвський, учитель музики, композитор П. Ніщинський і неперевершений лектор Л. Смоленський (1844 — 1905). Останнього Є. Чикаленко назвав українським пророком, впливовим і шанованим учителем, який сформував своїми лекціями не одного свідомого українця.

У селі Гвоздавка Друга Зеленогірської територіальної громади в листопаді 1941 року румунсько-німецькі окупанти влаштували концтабір. За офіційними даними, у цьому гетто фашисти закатували, заморили голодом і холодом 4772 особи. Сьогодні тут віднайдено п’ять місць масових захоронень, але їх може бути й більше.

Ще є живі свідки тих трагічних подій. Чимало спогадів залишили по собі старожили. Скажімо, збереглася розповідь жителя Гвоздавки Другої Павла Григоровича Рублі, в якій він повідав, що євреїв зганяли до табору з Молдови, Бессарабії, з Балти, Ананьєва, з Поділля та інших місць.

12 січня минуло 50 років від початку операції КДБ «Блок» проти діячів української культури, науки, духовності. Нині ця дата означена в календарі як День українського політв’язня.

Це був справжній погром українського шістдесятництва, коли за ґратами опинилися літературний критик Іван Світличний, філософ Євген Сверстюк, публіцист В’ячеслав Чорновіл. Цього ж дня або впродовж неповних півтора року були заарештовані поет Василь Стус, літературознавець Іван Дзюба, математик і публіцист Леонід Плющ, багатолітній в’язень сталінських таборів Данило Шумук, лікар Микола Плахотнюк, інженер-економіст Зиновій Антонюк, реставратор Олесь Сергієнко, поет Іван Коваленко, бібліотекарка Надія Світлична, лікар Семен Ґлузман, мистець-реставратор Олесь Сергієнко, філософ Василь Лісовий, науковець Євген Пронюк, учитель Василь Овсієнко, літературознавець і перекладач Валерій Марченко. Це в Києві.

Кінбурн, Хаджибей, Очаків, Березань, Ізмаїл…

Віднайдений малюнок 1789 року засвідчує вирішальну роль українського козацтва у відвоюванні турецьких фортець на узбережжі Чорного моря наприкінці ХІХ століття.

Козацька флотилія нараховувала близько 200 човнів й офіці-йно називалася Чорноморська веслувальна флотилія. Спочатку її очолював кошовий отаман Вірного козацтва Сидір Білий, а після його смерті у 1788 році — полковник Антін Головатий. Саме йому судилося стати тим українським адміралом, який допоміг генералу російської армії Суворову завоювати Очаків, Ізмаїл, Аккерман, Мачин та Бендери.

У минулому ХХ ст. у складі радянської імперії українська спільнота неодноразово була на межі виживання, втім, кожного разу відновлювалася. Тому у сучасних істориків практично нема жодного сумніву, що зараз, коли незалежна Україна існує вже майже 30 років та її підтримує весь цивілізований світ, вона обов’язково збереже свій суверенітет і забезпечить подальше національно-культурне відродження народу.

Історичний аналіз новітнього процесу українського державотворення іноді доцільно розглядати саме з початку минулого століття, коли у 1917—1918 рр. була проголошена автономна, а незабаром — незалежна Українська Народна Республіка. Це дуже занепокоїло російських більшовиків, і вони вже через якийсь місяць після завоювання влади в Петербурзі оголосили нам ультиматум, а невдовзі розпочали в Києві «червоний терор». Так відкрилося найтрагічніше для нашої нації ХХ століття, впродовж якого було винищено майже половину українського населення.

Закінчення. Початок у номері за 5 грудня.

Сталін і Жуков — вороги українського народу

Чимало зафіксованих фактів свідчать: Г. Жуков був заклятим ворогом українського народу й одним із тих, хто пропонував виселити до Сибіру 20 мыльйонів українців, які перебували на території окупованої України.

З початком звільнення у 1943 році України розпочалася тотальна мобілізація до Червоної армії всього чоловічого населення від 15 до 60 років за схемою: сьогодні — мобілізований, а завтра в бою «здобути зброю і змити кров’ю ганьбу перебування на окупованій території». Офіційним приводом став наказ Ставки Верховного головнокомандувача № 089 від 9 лютого 1942-го, згідно з яким військовим радам армій та командирам дивізій було надано право необмеженого призову на військову службу людей, «які проживають на територі-ях, що звільняються від окупації».

За час звільнення України від німецьких окупантів в армію мобілізували 900 тисяч непідготовлених і ненавчених бійців. До моменту битви за Дніпро таких уже було близько 300 тисяч. Як і штрафні батальйони, їх вважали за «гарматне м’ясо» й кидали у бій перед наступаючими регулярними частинами Червоної армії без зброї, не переодягнувши в однострої. Цих людей невіть не записували до складу певних частин, бо знали, що назавтра, коли їх поженуть перед наступаючими червоноармійцями з половинками цеглин та палицями в руках, щоб німці «злякалися» й витратили на них значну частину своїх боєприпасів, усі вони загинуть. Цих приречених на смерть сотень тисяч чоловіків по всій Україні називали «чорносвитниками», «чорнопіджачниками», «чорножупанниками». Такому ставленню радянської держави до своїх громадян дивувалися навіть німці, які називали «чорносвитників» «Beutesoldaten» («трофейні солдати»).

31 жовтня зі стіни будівлі обласного військкомату, що на розі вулиць Канатної та Пироговської в Одесі, представники громадської організації «Національний спротив», з дозволу начальника квартирно-експлуатаційного відділу Міністерства оборони України, демонтували барельєф маршала Г. Жукова, оскільки цей колишній радянський воєначальник підпадає під закон про декомунізацію. Демонтований барельєф у належному стані передали до сховища музею Південного оперативного командування.

Міський голова Одеси Г. Труханов назвав демонтаж барельєфа «плювком в обличчя одеситів» і заявив, що тільки городяни мають право визначати, який з пам’ятників необхідно демонтувати, а який зберегти. Його соратник, мер Харкова Г. Кернес також веде боротьбу за «товариша маршала». Там 2 червня на проспекті імені генерала П. Григоренка, неподалік від Палацу спорту, де в той момент проходив з’їзд партії мерів Одеси й Харкова під назвою «Довіряй ділам», активісти знесли пам’ятник Г. Жукову. 11 липня цей пам’ятник відновили. Але згодом активісти здобули невелику перемогу: 8 листопада Харківський апеляційний адміністративний суд визнав незаконним перейменування проспекту імені генерала П. Григоренка на проспект імені маршала Г. Жукова.

У липні 2019-го набрав чинності закон «Про мову». Чому на 28-у році Незалежності питання мови провокує «зашквар»? Чи є хоч одна країна світу, де навколо національно-ідентичної мови відбувається те саме?

Про мову, дематюкацію, угорську експансію та інші гострі мовні питання — розмова Марини ГОЛУБ, кандидата філософських наук, засновниці комунікаційного агентства Golubi Group, з доктором філологічних наук, професором Павлом ГРИЦЕНКОМ, який очолює Інститут української мови НАН України (початок див. у номері за 9 листопада).

…Зізнаюся вам, що ми, науковці, маємо великий гріх перед суспільством. І сьогодні в архівах ще лежать стоси писемних пам’яток, які ніколи ніким не досліджувалися. Мало яка європейська країна має сьогодні пам’ятки, які не оцифровані, не опубліковані у паперовому варі-анті і не досліджені. Фактично моїм колегам за кордоном часто нема вже що робити, і вони уже не знають, як придумати якусь тему, щоб зайнятися і це було б наукоподібне. А тут отакенні стоси лежать…

(Продовження. Початок у номерах за 5, 12  та 19 жовтня)

Війна Гітлера і Сталіна проти Польщі у 1939 році

Затиснута між двома тоталітарними режимами, Польща в тих умовах була приреченою. Інспіроване Гітлером загострення відносин супроводжувалося активізацією диверсійної діяльності німецьких спецслужб у прикордонних районах Польщі. В рамках операції «Гімлер» влаштовувалися напади на польські об’єкти і численні провокації з метою загострення міжнаціональних відносин. У німецькій пресі ці інциденти подавалися як доказ польського «терору» проти етнічних німців — громадян Польщі. У ніч перед вторгненням німецьких військ у Польщу 1 вересня 1939 року за завданням Гітлера шеф гестапо Р. Гейдріх організував інсценування «нападу» підрозділів польських збройних сил за участю переодягнених у польську військову форму бойовиків спецслужб Рейху на радіостанцію в прикордонному німецькому місті Гляйвіц, що було використано як привід для початку бойових дій вермахту проти сусідньої країни.

Ці гітлерівські інсценування нагадують дії російських спецслужб, які у 2014—2015 роках і пізніше завозили автобусами до Криму, на Донбас, у Харківську, Херсонську, Миколаївську та інші області України тисячі «зелених чоловічків», «казаков» і «тітушек», які змішувалися з місцевим населенням, зображуючи демонстрантів та ополченців, і закликали до повалення «київської хунти» й об’єднання з Росією...

(Продовження. Початок  у номерах за 5 та 15 жовтня)

Співпраця СРСР з Німеччиною

Після «пакту Молотова-Ріббентропа» впродовж наступного півтора року було підписано ще кілька угод, які можна розглядати як доповнення до нього. Так, 28 вересня 1939-го скріпили «Договір про дружбу та кордон між СРСР і Німеччиною», до якого також додавалося кілька таємних протоколів, де, зокрема, регулювався обмін населенням між двома країнами, змінювалися межі «сфер впливу», визначені «пактом Молотова-Ріббентропа». 31 серпня 1940-го у Берліні підписали «Договір між СРСР і Німеччиною щодо прикордонних правових відносин» на новому державному кордоні між цими державами. 10 січня 1941-го уклали угоди про радянсько-німецький кордон від річки Ігорки до Балтійського моря, а також про переселення до Німеччини етнічних німців з Литви, Латвії та Естонії.

11 лютого 1940 року був підписаний договір про торгівлю, яким передбачався вчетверо більший обсяг товарообігу порівняно з попереднім, укладеним у серпні 1939-го. Ця торговельна угода з СРСР допомогла Німеччині витримати блокаду з боку Британії. В перший рік Німеччина отримала мільйон тонн зерна, пів мільйона тонн борошна, 900000 тонн нафти, 100000 тонн бавовни, 500000 тонн фосфатів та інші важливі матеріали в значних обсягах. Під час воєн Третього Рейху з Францією, Британією, Норвегією, Данією, Нідерландами, Бельгією, Люксембургом німецькі танки, автомобілі і літаки заправлялися радянським паливом. Радянський Союз, натомість, отримував з Німеччини електричне та нафтопереробне обладнання, локомотиви, турбі-ни, генератори, дизельні двигуни, машинне обладнання та певну кількість німецьких гармат, танків, вибухівки, хімічної зброї тощо.

(Продовження. Початок у номері за 5 жовтня).

Чому не була створена коаліція Заходу з СРСР?

Починаючи із 1934 року Сталін усвідомлював можливість нападу гітлерівської Німеччини на СРСР в контексті політики «умиротворення» Гітлера з боку Заходу. В політичних колах Франції і Великої Британії не виключали, за певних умов, можливості створення коаліції з СРСР, щоб запобігти катастрофі Другої світової війни, що насувалася. Однак з огляду на сталінський тоталітаризм, масові репресії і штучний Голодомор в Україні СРСР був не надто прийнятним партнером Заходу для протидії агресивним зазіханням Гітлера. У Парижі й Лондоні найкращим виходом із ситуації вважали зіткнення гітлерівського і сталін-ського тоталітарних режимів, які могли б якщо й не знищити одне одного, то, принаймні, значно послабити. Зі свого боку, Сталін також вважав малоймовірним бодай ситуативний військовий союз СРСР із Францією і Британією для відсічі агресивної політики Гітлера.

Презентація ресурсу «Скарби України: цифрова колекція книжкових пам’яток у фонді Одеської національної наукової бібліотеки» відбулася в рамках міжнародної науково-практичної конференції «Бібліотека як складова культурного, наукового та національного розвитку держави. До 190-річчя ОННБ».

Подія викликала великий інтерес: у відділі рідкісних видань і рукописів — аншлаг. Серед гостей — визнані фахівці бібліотечної справи з низки областей України, науковці, краєзнавці, ну і, звісно, читачі. Атмосфера дружня, ділова і водночас святкова.

Першого вересня минуло 80 років від початку Другої світової війни, закарбованого в історії нападом на Польщу двох тоталітарних режимів — гітлерівської Німеччини і сталінського СРСР (17 вересня 1939-го). Другого ж вересня 2020-го сповниться 75 років від її завершення — підписанням акту про беззастережну капітуляцію Японії на борту американського лінкора «Міссурі». У цій війні брали участь 62 держави із 73, що існували на той час. Бойові дії велися на території Європи, Азії, Африки й у водах усіх океанів. Це поки що єдина і, сподіваємося, остання війна, в якій було застосовано ядерну зброю. За найсвіжішими даними, загалом у ній загинули від 50 до 70 мільйонів людей — громадян десятків країн світу.

З нагоди 80-х роковин Другої світової війни у Польщі відбулися міжнародні пам’ятні заходи, в яких взяли участь представники близько 40 країн, у тому числі 20 президентів. Узяв у них участь і Президент України В. Зеленський, який під час зустрічі з президентом Польщі А. Дудою заявив, що «Україна і Польща мають спільне розуміння глибини загроз, які несе для всієї Європи Росія, і ми разом боремося за те, щоб ЄС залишався єдиним і солідарним з Україною у боротьбі проти агресії».

Минулого тижня в Одесі перебувала відома письменниця і публіцистка Наталія Дзюбенко-Мейс — вдова авторитетного історика, дослідника Голодомору в Україні Джеймса Мейса. Одеська національна наукова бібліотека запросила містян на зустріч із шановною гостею. Її виступ був, як завжди, цікавим, хвилюючим…

Як відомо, Джеймс Мейс був послідовником знаного дослідника масового терору в Україні Роберта Конквейста. Саме Мейс одним із перших серед істориків Заходу доводив, що голод 1932—1933 років в Україні був геноцидом, цілеспрямованим нищенням українців. І за цей злочин відповідальна Москва.