Матеріали з рубрикою «Історія»

Перше, на що звернула увагу: всюди, де мовиться про Леоніда Анастасійовича Смоленського, знаного українського громадського діяча, одного з керівників та ідеологів Одеської української громади ХІХ ст., видатного педагога, викладача історії, визначного промовця, демонструється лише один портрет цієї талановитої людини — у зрілому віці, з пишною бородою. Він був вміщений на ст. 99 у книжці «Софія Русова. Мої спомини» (Львів, Видавнича кооператива «Хортиця», 1937).

Й от... на сайті VIOLITI я знайшла фото, означене як «Учёный Леонид Смоленский 1876 Одесса», продане 3 січня 2024 року за 1901 грн. Подивіться на цю світлину: молодий чоловік справа — точно Леонід Смоленський! Ті ж очі, той же широкий лоб, про які читаємо у спогадах його учнів і знайомих!

У січні минає 140 років від дня народження історика, краєзнавця, члена Української Центральної Ради Павла Григоровича Клепатського (Клепацького), випускника історико-філологічного факультету Одеського університету.

Про Павла Клепатського почали згадувати лише після здобуття Україною незалежності, бо ж був звинувачений в антирадянській діяльності й після 1938 року загинув у московських катівнях. Серед дослідників, які долучилися до повернення цього імені, — професори Володимир Ричко і Геннадій Стрельський з Києва, Олександр Музичко з Одеси, Тетяна Портнова з Дніпра та Олександр Завальнюк із Ка-м’янця-Подільського. Але їхні праці розраховані більше на фахівців і присвячені переважно науковій спадщині вченого, до того ж опубліковані у спеціалізованих виданнях, мало доступних для загалу. Тож цією статтею я поставив за мету ознайомити з біографією та здобутками дослі-дника української історії ширше коло читачів.

20 листопада 2024-го — у день, коли багато хто готувався ледь не до ядерного удару з боку Росії (а низка іноземних посольств навіть призупинила роботу) — у столичному музеї Революції Гідності проходила презентація мемуарів до 20-річчя Помаранчевої революції. Написав їх Володимир Філенко, передмову додав Тарас Стецьків, а допомагав із впорядкуванням матеріалів та модерував історик Олександр Зінченко. Саме з паном Олександром «Главком» (https://glavcom.ua/) тримав контакт, перепитуючи, це не скасовується, бува, захід через ядерну паніку. «Ні. Революція — за планом», — бадьоро відповідав він.

І революція, чи то пак презентація, справді відбулася за планом — у невеличкому інформаційному центрі музею, де заледве вистачило стільців для усіх зацікавлених. У вікна центру було видно Майдан, на який щоразу вказували промовці, коли хотіли уточнити, де відбулася та чи інша подія.

У вівторок, 29 жовтня, о 12.00 в Одеській національній науковій бібліотеці за підтримки Першого міжрегіонального територіального відділу Українського інституту національної пам’яті відбудеться відкриття виставки «Наказано не знати: українські археологи в лещатах тоталітаризму».

Експозицію присвячено археологам, які, попри жорстокі репресії та цензуру, продовжували свою фахову діяльність і залишили важливий слід в історії цієї науки. Виставка репрезентує долі 19 визначних археологів, які стали символами цілих поколінь репресованих науковців і чиї досягнення довгий час були приховані або навмисне забуті.

Усі знають, що Одеська наукова бібліотека є найстарішою в Україні, але й при цьому цифра «195» — вражає! Мала можливість висловити слова шани й любові та привітати чудовий колектив ОННБ, натхненний Іриною Бірюковою, під час святкування цього ювілею 25 вересня.

Промайнуло стільки буремних історичних подій, змінилися політичні обрії, сформувалися зовсім інші підходи до діяльності книгозбірень. Але Одеська наукова бібліотека, не перериваючи традицій, вистояла і не просто зберегла свої скарби, а наростила книжковий фонд, розвинула нові технології книгозберігання, допомагаючи в науковому й творчому пошуку тисячам читачів.

І це встановлена, досліджена та зафіксована в документах дата

(Закінчення. Початок у номері за 5 вересня)

— Якщо ми говоримо про Одесу та Одещину, що варто знати іншим про наш регіон?

— Доросійський період нашого міста справді є білою плямою. І це не провина сучасних істориків. Так сталося через політику, яку провадила загальна імперська історична школа. Замовчування, перекручування, не рекомендоване дослідження османсько-турецьких джерел. Не рекомендоване вивчення османсько-турецької мови, через яку можна було дослідити османські документи.

20 серпня минає 80 років від дня загибелі від рук більшовицьких катів Юрія Липи, письменника, лікаря, одного з ідеологів українського націоналізму, автора української геополітичної концепції.

Тривалий час між дослідниками біографії Юрія Липи точилася дискусія стосовно місця його народження. Зрештою, одеська історикиня Світлана Кучеренко на підставі архівних документів встановила, що Юрій (Георгій) Липа народився в селі Старі Санжари на Полтавщині в родині священника Андрія Андрійовича Геращенка та Єлизавети Іванівни (в дівоцтві — Булдовської). Влітку 1909 року, після смерті рідної матері, хлопчика всиновив хрещений батько — лікар Іван Львович Липа. Після цього йому змінили прізвище, ім’я та по батькові.

У березні вшановувалося 85-річчя проголошення незалежної Карпатської України і героїчної боротьби вояків «Карпатської Січі» з угорськими загарбниками. Серед січовиків було й кілька особистостей, життєвий шлях яких пов’язаний з Одещиною. Один із них — полковник, інженер Микола Литвицький (Літвицький). На жаль, інформації про нього обмаль. Навіть на сайті його рідного села Жерденівка Гайсинського району Вінницької області про героя-земляка нема й згадки.

Народився він 13 травня (за новим календарем) 1888 року в родині спадкового почесного громадянина Олекси Литвицького і Вікторії (в дівоцтві — Лісецької). Родина займалася сільським господарством і за статками належала до середняків. Статус спадкового почесного громадянина надавав переваги у звільненні від тілесних покарань та військової служби. На той час село Жерденівка, що розташовувалося на обох берегах річечки Дубина, вважалося великим — мало понад дві тисячі мешканців. Там була початкова школа, після закінчення якої Микола продовжив навчання у Вінниці, а згодом — у Подільській духовній семінарії (м. Кам’янець-Подільський). Після закінчення семінарії у 1908-у деякий час служив дяком у селі Бондурівці Ольгопільського повіту.

Штрихи до забутого ювілею

Із столітньої давнини, 1924 року, виринув цікавий історичний факт тодішньо-го театрального життя Одеси — про відкриття у нашому місті Шостої майстерні Мистецького об’єднання «Березіль» (МОБ), заснованого легендарним українським режисером і реформатором сцени Лесем Курбасом.

З-поміж дослідників театральної спадщини найбільшу увагу висвітленню цієї події приділив знаний одеський театрознавець, театральний і телевізійний режисер, кандидат мистецтвознавства, Володимир Голота (1939 — 1996). Свого часу він детально вивчив матеріали справи, що зберігається в Державному архіві Одеської області (Ф. 5441, Оп. 1, Од. зб. 1-2) і поклав їх в основу ґрунтовної публікації (див.: Голота В. Одеська філія «Березоля» // Театральна культура: науковий збірник / КДІТМ ім. І.К. Карпенка-Карого; ред. кол.: Р. Пилипчук (відп. ред.). — 1985. — Вип. 11. — С. 70 — 81). Як на наш погляд, на підставі нових документів, оприлюднених сучасними дослід-никами, варто внести й певні коригування до змісту опублікованого тексту.

У кінці ХІХ – на початку ХХ століть в Одесі виходили українські літературно-художні альманахи «Нива» (1875), «З-над хмар і з долин» (1903) та «Багаття» (1905), у яких друкувався цвіт українського красного письменства: Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Ольга Кобилянська, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Іван Липа та багато інших.

Утім, легальна українська преса на території Російської імперії з’явилася лише у 1905 році. Пов’язують це із проголошенням 17 жовтня маніфесту Миколи ІІ, у якому висловлювався «непохитний намір ввести основи громадянської свободи на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і спілок». Формально населення отримало свободу слова і друку, але фактично це було суто декларативним актом, адже Емський указ не був скасований.

Що не подобалося в словах поета імперській росії і радянським ідеологам?

Будь-яка тоталітарна держава дуже доскіпливо ставиться до найменших проявів вільнодумства і виходу за межі усталених ідеологічних норм, вбачаючи у цьому пряму загрозу своєму існуванню. Саме тому в усі часи творчі особистості були під пильним наглядом спеціалізованих державних структур, які намагалися не допустити «шкідливого впливу» на маси. І чим масштабнішою була постать, тим прискіпливішою була увага до творчості та наполегливішими спроби, якщо не вдавалося замовчати чи зламати митця, «приручити» його, зробити «своїм, зручним і правильним».

Практично всі знакові українські письменники в часи бездержавності пройшли через горнило ідеологічного проти-стояння з державною машиною. Тарасові Шевченку в цьому плані «пощастило» мати справу і з імперською цензурою, і з радянським Головлітом.

З імперською цензурою Тарас Шевченко зіткнувся практично з перших кроків виходу на широку публіку. І не лише тому, що в ті часи жоден літературний твір не мав права бути опублікованим без відмітки цензора, підпорядкованого Головному управлінню цензури Міністерства народної освіти Російської імперії, але й через самоцензуру, яка існувала у суспільстві і змушувала «дмухати на холодне».

Невідомі сторінки історії Одеського національного економічного університету

(Закінчення. Початок у номері за 15 лютого)

Працюючи в ОКУ та університеті, О. Маркевич мав багато можливостей спілкуватися зі своїм ровесником Георгієм Афанасьєвим. Ось що повідомляє про цю людину Вікіпедія (подаємо у скороченні).

«Георгій (Юрій) Омелянович АФАНАСЬЄВ — історик, педагог, журналіст, громадський діяч, міністр закордонних справ Української Держави…

Невідомі сторінки історії Одеського національного економічного університету

Наприкінці серпня 1862-го до будинку на розі вулиць Софіївської та Торгової при-йшли 26 хлопців віком від 14 до 18 років. Вони стали першими учнями Одеського комерційного училища (ОКУ), створеного за ініціативи й на кошти місцевих купців

і промисловців. Училище подібного зразка було лише третім у Російській імперії і першим в Україні. Від його появи можна вести відлік розвитку економічної освіти в нашій країні.

19 жовтня Верховна Рада України проголосувала за проєкт закону №8371, що забороняє на теренах нашої держави діяльність релігійних організацій, які пов’язані з російською федерацією. Зокрема, йдеться про так звану Українську православну церкву (УПЦ), що насправді є структурною частиною Російської православної церкви (РПЦ). У першому читанні цей законопроєкт підтримали 267 депутатів.

Є сподівання, що цей законопроект буде схвалений у другому читанні й вступить у дію. Щоправда, є питання про його дієвість. Але вже добре хоча б те, що такий закон існуватиме.

Узбережжя острова Хортиця, та й сам Дніпро, готові поділитися багатьма унікальними археологічними знахідками. Через підрив Каховської ГЕС рівень води у ріці дуже впав, і вона повернулася у своє історичне русло, відкривши науковцям унікальні пам’ятки. Деяким з них — понад 1000 років.

Війська країни-агресорки підірвали дамбу Каховської ГЕС 6 червня 2023 року. Велика вода спочатку затопила Херсонщину, вбивши людей та заливши цілі населені пункти. Потім перетворилося на пустелю Каховське водосховище, а на Дніпропетровщині з’явилися зневоднені міста та села, стався замор риби. Однак ця трагедія відкрила «вікно» для запорізьких учених, через яке вони змогли побачити «спадок», залишений нашими пращурами сотні й навіть тисячу років тому, що весь цей час зберігався на дні Дніпра.

(За матеріалами кримінальної справи, сфабрикованої НКВС)

У статті «Передвісник Одеської держдрами» («Чорноморські новини» від 4 та 18 травня ц.р.) були наведені фрагменти спогадів відомої театральної акторки, режисерки і педагога, народної артистки УРСР Поліни Мусіївни Нятко (1900 — 1994), де подана унікальна інформація про заснування в Одесі першого в Україні українського пересувного робітничо-селянського театру імені Франка (1924), про щиру дружбу акторів-франківців із членами місцевої філії письменницької організації «Гарт», засновником і керівником якої з 1923 року був тодішній студент Одеського медичного інституту, прозаїк і драматург доби Розстріляного Відродження Іван Кіндратович Микитенко (1897 — 1937).

Серед тогочасних членів «Гарту», які регулярно відвідували театральні вистави в Одесі й брали активну участь у мистецьких зустрічах та обговореннях, вона назвала й ім’я М. Войцева, щоправда, без уточнення даних щодо його особи.

Велетенський, ущерть заповнений лайнер з написом на борту TRANSATLANTIK прокотився злітною смугою, розвернувся й рішуче злетів угору. Летовищні будівлі швидко змаліли, завважила тільки яскраві цифри на електронному табло: 18.08.1992. Отже, цей день настав, день, про який остерігалася думати, та все одно мріяла про нього, плекала в серці. Вона летить в Україну. В свою далеку, ще недавно плюндровану росі-йську підневільну колонію, а від року — вже вільну свою Батьківщину.

Повітряний лайнер у чистому синьому небі, понад хмари та вітровії, упевнено скорочував донедавна ще немислимо далеку й нездоланну, здавалося, відстань, а її думки-спогади, думки-надії, думки-тривоги одна вперед одної побігли-полетіли назад, у минуле, в такому самому, як небо оце, безмежному часопросторі.

Сиділа при ілюмінаторі, убгалась у закуточок, щоби ніхто не заважав думати, лучитися зі своїми мріями, з рідним краєм. Який він, що побачить вона у столичному Києві, в рідній Одесі, та й що могла винести з тогочасного крутіжу пам’ять малолітньої доньки генерала армії УНР, котрий рятував своїх діточок і себе самого? Думок було аж забагато, вони мішалися і заходили одна поза одну, подібно до хмарин, які так само купчилися внизу, під надійним крилом. З внутрішнім усміхом побачила знову перед собою молоденького службовця контролю на летовищі, котрий сказав їй несміло: «Хочу запитати вас, пані, — в тій хвилі уголос прочитав у її паперах зі вже звиклою для неї англійською вимовою: Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин. — Юкрейн — це де? Сьогодні туди всі…». «Це моя Батьківщина! — ледь не вигукнула, але стрималася: негоже говорити подібне, хоч і правдиве, в цій добрій країні, де прожила стільки років — життя, фактично, — і в яку буде вертати по короткім часі — не знати з яким настроєм. — Я там народилася», — відповіла коротко і пішла до свого буса, що чекав, либонь, на неї одну…

(Закінчення. Початок у номері за 31 серпня)

У подальших номерах часопису «Плуг», у період 1928 — 1930 років, інтерес до висвітлення діяльності одеської філії загалом згасає. Поряд з політичними причинами, пов’язаними із згортанням процесу українізації, наступом тоталітаризму на права українців, зростанням політичного тиску й переходом влади до практики масового терору та репресій, дався взнаки і чинник суб’єктивний.

Саме про нього варто згадати, ознайомившись з матеріалами коротенької замітки під назвою «Поезії Трохима Огневика», надрукованої в журналі «Україна», №27 від 5 липня 1964 р., авторства славетного Степана Олійника. У ній він стисло повідомляє про те, що «Огневик» — це літературний псевдонім поета Трохима Петровича Блащука (1904 — 1940), з яким познайомився десь наприкінці 1926 року в Одесі, під час навчання в інституті народної освіти.

Цікавою і багатогранною є творча спадщина нашого славетного земляка — поета-гумориста і сатирика Степана Олійника (1908 —1982). Він, нагадаю, народився у с. Пасицели на Балтщині, в Одесі закінчив семирічну школу імені Лесі Українки, потім — кооперативний технікум і літературний факультет Інституту народної освіти. Скласти уяву про ранній період його творчого життя, про талановитих ровесників та однодумців, а ширше — про особливості літературного процесу 20-х років ХХ століття в нашому місті допомагають автобіографічні спогади-оповідки, які становлять окремий — четвертий — том чотиритомного видання творів письменника (Київ, «Дніпро», 1979).

Зокрема, у нарисі від назвою «Поет молодості», присвяченому пам’яті свого ровесника і побратима, поета Панька (Пантелеймона) Михайловича Педи (1907 —1937), який став жертвою сталінських репресій, Степан Іванович розповідає що «в Одесі було тоді п’ять літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Потоки Октября», «Перевал» і «Молода гвардія». Певне враження про тогочасне творче розмаїття чорноморського міста дають окремі спогади про перші зустрічі молодого початківця з поетом Володимиром Сосюрою — «Ніжний, людяний», письменником-гумористом Остапом Вишнею — «Всі ми його любили», драматургом Іваном Микитенком — «Мій перший консультант».

26 червня 1954 року було придушене Кенгірське повстання — одне з найбільших табірних повстань, що їх до того не знала кривава імперія під назвою СРСР

Пригадалося, як у 2017-у ми в ці дні в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського зустрічалися з Володимиром Караташем — одним із активних учасників повстання, незламним патріотом, воїном ОУН-УПА із сотні Сталевого, що діяла — на хвилиночку! — не в Західній Україні, а на території Кіровоградщини, Черкащини тощо.

Ми встигли побачити й почути його — 91-річного. Він виглядав значно молодшим свого віку, був сильним, чітким, з феноменальною пам’яттю, але... вже 5 листопада того ж 2017-го його не стало...

З нагоди Всеукраїнського дня краєзнавства, який відзначається 28 травня, фахівці профільного відділу ОННБ запрошують читачів у подорож в часі, а саме повернутися на сто років назад, у 1923-й, і познайомитися із важливою сторінкою дослідницького життя нашого міста — діяльністю Одеської комісії краєзнавства.

Як відомо, в Одесі ще із 1839 року діяло славнозвісне Товариство історії і старожитностей, яким могло б пишатися будь-яке місто. Його ядро складали видатні вчені:  А. Скальковський, М. Мурзакевич, О. Маркевич, О. Андрієвський, В. Ястребов та інші, котрі зробили вагомий внесок у дослідження Півдня України. Гідною спадкоємицею цього товариства і стала Одеська комісія краєзнавства, заснована наприкінці 1923-го як філія створеної за рік до того Комісії краєзнавства при Всеукраїнській академії наук (ВУАН).

18 травня, у День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, у «Планеті кіно» сказав коротке слово перед показом відомого фільму «Хайтарма» (повернення) Ахтема Сеітаблаєва, що вперше з’явився у кінопоказі у 2013 році. За таку почесну місію вдячний Февзі Мамутову, депутатові Одеської обласної ради VIII скликання, голові ГО «Кримські татари Одещини».

Напередодні ж, 17 травня, долучився до «круглого столу» в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці імені М.С. Грушевського «Наш спільний біль», учасники якого (зокрема, Ф. Мамутов і такі видатні українці Одеси, як Я. Різникова, С. Гуцалюк, І. Нечиталюк) обговорювали болючі питання депортації кримців, наші завдання, що мають неодмінно привести нас до повернення в Крим, але вже як справжніх господарів, без урахування інтересів вічно ворожої нам російської меншини, злочинного «русского міра».

(Закінчення. Початок у номері за 4 травня).

Так ми виправдали довір’я наших старших товаришів — Василя Блакитного, Олександра Довженка, Юрія Смолича. Відважились залишити «вигідні» місця з забезпеченою зарплатою у столичному театрі і, виконуючи свій громадянський обов’язок, почали формувати групу акторів Театру Франка.

Встановлення дати заснування міста як протидія російському фейку в інформаційній війні

Одеса — одне з найбільших міст України, розташоване на півдні країни, на березі Чорного моря. Це місто є історичним і культурним центром нашої держави, приваблює туристів з усього світу своєю архітектурою, історичними пам’ятками та унікальною атмосферою.

Утім, багато хто помилково вважає, що Одесу було засновано лише 230 років тому, — в 1794-у. Ця хибна думка пов’язана з тим, що того року начебто вийшов указ про заснування Одеси. Це результат поширення пропагандистською машиною російської імперії та радянського союзу історичного міфу, що до 1789-го на місці сучасної Одеси нічого не було, але прийшли російські солдати і за наказом московської імператриці катерини ІІ було збудовано перспективне, квітуче місто.

Яскрава сторінка театрального краєзнавства

Ще в мирний час одного літнього надвечір’я до автора цих рядків звернулася невеличка група туристів, яка прямувала потягом до Києва після відпочинку на морському узбережжі Одещини, з проханням провести пішохідну екскурсію центром нашого міста. Після цієї екскурсії одна з учасниць зізналася, що з особливим інтересом сприймала інформацію про мистецьке життя Одеси, оскільки її мати, відома українська театральна акторка Поліна Мусіївна Нятко, входила до найпершого складу трупи Українського театру (Держдрами) в Одесі в далекому від нас 1925 році (на момент його відкриття).

Саме за таких обставин відбулося моє знайомство зі Світланою Ісаївною Табачниковою, поважною киянкою, яка повідомила й про те, що насправді кар’єра П.М. Нятко розпочалася в Одесі дещо раніше, і порадила звернутися до цікавої сторінки театральної культури України — історії заснування в нашому місті Робітничо-селянського театру. А ще запросила відвідати, за можливості, Київ, де пообіцяла надати для ознайомлення певні документи із сімейного архіву родини Нятко-Табачникових.

У житті завжди є місце для подвигу, який може проявлятися в різних формах у різних ситуаціях. І його може здійснити кожна людина незалежно від віку — коли для цього надходить час. І коли для цього здвигу не залишається іншого варіанту.

Так було і наприкінці 1917 року, коли соціалісти Центральної Ради усунули Симона Петлюру з посади головнокомандуючого військами УНР й розпустили здеморалізовану безкарною російською пропагандою власну українську збройну силу. Тож захищати щойно проголошену державність, яка після Третього універсалу ще мислила себе в складі демократичної й федеративної росії, не було кому, бо ті українізовані підрозділи вчорашньої російської армії розбрелися ділити землю…

В одній із поважних бібліотек Одеси до моїх рук потрапив часопис двадцятих років минулого століття під назвою «Нова громада», який видавався в Києві Всеукраїнською кооперативною радою (ВУКОРАДА). У числі 9 від 15 вересня 1923-го в рубриці «З культурного поля» привернула увагу публікація «Мистецьке об’єднання «Березіль». Поряд — дві тогочасні фотографії: режисера Леся Курбаса і колективна — режисерської лабораторії та адміністративної групи об’єднання.

Автор публікації — І. Шевченко. Вочевидь, ідеться про Йону (Іону) Васильовича Шевченка (1887 — 1940) — українського актора і театрознавця. Зокрема він є автором праць «Сучасний український театр» та «Українська драматургія» (обидві — 1929), статті «Молодий театр», його роль і робота», опублікованої у збірнику «Молодий театр. Ґенеза. Задання. Шляхи» (1991). Репресований у 1937-у.

Щоб оцінити всю облудність словесних маніфестацій вождя ворогів, досить оглянутись на вже вчинене ним зло — тисячі і тисячі загиблих, горе батьків і дітей, рідних і близьких. Перед очами всього світу — руїни підприємств, комунікацій та інфраструктури, житла, лікарень, шкіл, дитячих садочків, знівечені лани, навколишня природа. А воно все несе й несе свою словесну бридню…

Артур Шопенгауер вважав, що причиною всякої війни є жадоба грабунку. Це не стосується оборонних війн, оскільки оборонна війна є ніщо інше, як вимушений захист від озброєних бандитів. Так вважав Вольтер. Тільки нелюдь або той, хто охоплений божевільним марнославством, міг би — якщо він хоч раз бачив жахи війни — заперечувати, що розпочата чи ведена без цілковитої необхідності війна є найбільшим і непростимим злочином на Землі.

Найдавніші документи, що ілюструють життя колишнього Любашівського району, а нині — Любашівської та Зеленогірської територіальних громад, датовані 1944 роком. Це фонд районної спілки споживчих товариств. Завідувачка архівного відділу Подільської райдержадміністрації Оксана Панченко зауважила, що цінним історичним джерелом є і книга наказів виконкому Любашівської районної ради депутатів трудящих за 1944 —1952 роки.

30 березня 1944-го Любашівка була звільнена від німецько-румунських окупантів, а 1 квітня тут було відновлено радянську владу. Згідно з наказом №1 до виконання обов’язків голови райвиконкому приступає Клавдій Іванович Закревський. Наказом №2 від 2 квітня він призначає своїм секретарем І.М. Єременка, завідувачем загального відділу — М.М. Бондаренка, начальником відділу мобілізації робочої сили — М.І. Колодкова, завідувачем відділу народної освіти — А.Ф. Кошелапа, завідувачем райфінвідділу — С.Т. Бєляєва, головою райплану — О.І. Колобкову, завідувачем відділу охорони здоров’я — А.Г. Ликуна, начальником райдорвідділу — Г.І. Лук’янова. Також до штату були зараховані машиністка Ніна Гаврилицька, шофер Федір Почтарук, конюх Володимир Чебанюк і технічний секретар Євгенія Шалаган.

Цьогоріч харківський видавець Олександр Савчук перевидав книгу нашого знаменитого земляка-мецената ХІХ-ХХ ст., уродженця села Перешори Євгена Чикаленка (1861–1929) «Розмови про сільське хазяйство».

Ретроспективне видання складається із п’яти книжок – п’яти розмов про основи ведення сільськогосподарської діяльності, призначених українським селянам.