Матеріали з рубрикою «Історія»

Історик Леонід Смоленський: талант націєтворця і талан людини

Наприкінці минулого року українська громадськість відзначила 160-ліття від дня народження нашого видатного земляка Євгена Харлампійовича Чикаленка, уславленого мецената, одного з визначних борців за зняття імперських заборон на освітньо-культурний розвиток української нації, за відродження української мови, преси та книговидання, відомого активіста громадсько-просвітницьких організацій Одеси та Києва кінця ХIХ — початку ХХ століть.

Як свідчать численні публікації сучасних київських дослідників його культурно-історичної спадщини Н. Миронець та І. Старовойтенко, «українство Є. Чикаленка формувалося з юних років». З рідного села Перешори життєва стежина привела Євгена до Одеси, де цікаві зустрічі та знайомства сприяли зміцненню його національних почуттів. Після закінчення в Одесі свого першого навчального закладу — приватного пансіону англійця Рандаля, який запам’ятався хлопцеві дошкульними глузуваннями однокласників над його «мужичою мовою», він продовжив навчання в одеській приватній гімназії. Тоді там працювали незабутні педагоги — історик А. Андрієвський, учитель музики, композитор П. Ніщинський і неперевершений лектор Л. Смоленський (1844 — 1905). Останнього Є. Чикаленко назвав українським пророком, впливовим і шанованим учителем, який сформував своїми лекціями не одного свідомого українця.

У селі Гвоздавка Друга Зеленогірської територіальної громади в листопаді 1941 року румунсько-німецькі окупанти влаштували концтабір. За офіційними даними, у цьому гетто фашисти закатували, заморили голодом і холодом 4772 особи. Сьогодні тут віднайдено п’ять місць масових захоронень, але їх може бути й більше.

Ще є живі свідки тих трагічних подій. Чимало спогадів залишили по собі старожили. Скажімо, збереглася розповідь жителя Гвоздавки Другої Павла Григоровича Рублі, в якій він повідав, що євреїв зганяли до табору з Молдови, Бессарабії, з Балти, Ананьєва, з Поділля та інших місць.

12 січня минуло 50 років від початку операції КДБ «Блок» проти діячів української культури, науки, духовності. Нині ця дата означена в календарі як День українського політв’язня.

Це був справжній погром українського шістдесятництва, коли за ґратами опинилися літературний критик Іван Світличний, філософ Євген Сверстюк, публіцист В’ячеслав Чорновіл. Цього ж дня або впродовж неповних півтора року були заарештовані поет Василь Стус, літературознавець Іван Дзюба, математик і публіцист Леонід Плющ, багатолітній в’язень сталінських таборів Данило Шумук, лікар Микола Плахотнюк, інженер-економіст Зиновій Антонюк, реставратор Олесь Сергієнко, поет Іван Коваленко, бібліотекарка Надія Світлична, лікар Семен Ґлузман, мистець-реставратор Олесь Сергієнко, філософ Василь Лісовий, науковець Євген Пронюк, учитель Василь Овсієнко, літературознавець і перекладач Валерій Марченко. Це в Києві.

Кінбурн, Хаджибей, Очаків, Березань, Ізмаїл…

Віднайдений малюнок 1789 року засвідчує вирішальну роль українського козацтва у відвоюванні турецьких фортець на узбережжі Чорного моря наприкінці ХІХ століття.

Козацька флотилія нараховувала близько 200 човнів й офіці-йно називалася Чорноморська веслувальна флотилія. Спочатку її очолював кошовий отаман Вірного козацтва Сидір Білий, а після його смерті у 1788 році — полковник Антін Головатий. Саме йому судилося стати тим українським адміралом, який допоміг генералу російської армії Суворову завоювати Очаків, Ізмаїл, Аккерман, Мачин та Бендери.

У минулому ХХ ст. у складі радянської імперії українська спільнота неодноразово була на межі виживання, втім, кожного разу відновлювалася. Тому у сучасних істориків практично нема жодного сумніву, що зараз, коли незалежна Україна існує вже майже 30 років та її підтримує весь цивілізований світ, вона обов’язково збереже свій суверенітет і забезпечить подальше національно-культурне відродження народу.

Історичний аналіз новітнього процесу українського державотворення іноді доцільно розглядати саме з початку минулого століття, коли у 1917—1918 рр. була проголошена автономна, а незабаром — незалежна Українська Народна Республіка. Це дуже занепокоїло російських більшовиків, і вони вже через якийсь місяць після завоювання влади в Петербурзі оголосили нам ультиматум, а невдовзі розпочали в Києві «червоний терор». Так відкрилося найтрагічніше для нашої нації ХХ століття, впродовж якого було винищено майже половину українського населення.

Закінчення. Початок у номері за 5 грудня.

Сталін і Жуков — вороги українського народу

Чимало зафіксованих фактів свідчать: Г. Жуков був заклятим ворогом українського народу й одним із тих, хто пропонував виселити до Сибіру 20 мыльйонів українців, які перебували на території окупованої України.

З початком звільнення у 1943 році України розпочалася тотальна мобілізація до Червоної армії всього чоловічого населення від 15 до 60 років за схемою: сьогодні — мобілізований, а завтра в бою «здобути зброю і змити кров’ю ганьбу перебування на окупованій території». Офіційним приводом став наказ Ставки Верховного головнокомандувача № 089 від 9 лютого 1942-го, згідно з яким військовим радам армій та командирам дивізій було надано право необмеженого призову на військову службу людей, «які проживають на територі-ях, що звільняються від окупації».

За час звільнення України від німецьких окупантів в армію мобілізували 900 тисяч непідготовлених і ненавчених бійців. До моменту битви за Дніпро таких уже було близько 300 тисяч. Як і штрафні батальйони, їх вважали за «гарматне м’ясо» й кидали у бій перед наступаючими регулярними частинами Червоної армії без зброї, не переодягнувши в однострої. Цих людей невіть не записували до складу певних частин, бо знали, що назавтра, коли їх поженуть перед наступаючими червоноармійцями з половинками цеглин та палицями в руках, щоб німці «злякалися» й витратили на них значну частину своїх боєприпасів, усі вони загинуть. Цих приречених на смерть сотень тисяч чоловіків по всій Україні називали «чорносвитниками», «чорнопіджачниками», «чорножупанниками». Такому ставленню радянської держави до своїх громадян дивувалися навіть німці, які називали «чорносвитників» «Beutesoldaten» («трофейні солдати»).

31 жовтня зі стіни будівлі обласного військкомату, що на розі вулиць Канатної та Пироговської в Одесі, представники громадської організації «Національний спротив», з дозволу начальника квартирно-експлуатаційного відділу Міністерства оборони України, демонтували барельєф маршала Г. Жукова, оскільки цей колишній радянський воєначальник підпадає під закон про декомунізацію. Демонтований барельєф у належному стані передали до сховища музею Південного оперативного командування.

Міський голова Одеси Г. Труханов назвав демонтаж барельєфа «плювком в обличчя одеситів» і заявив, що тільки городяни мають право визначати, який з пам’ятників необхідно демонтувати, а який зберегти. Його соратник, мер Харкова Г. Кернес також веде боротьбу за «товариша маршала». Там 2 червня на проспекті імені генерала П. Григоренка, неподалік від Палацу спорту, де в той момент проходив з’їзд партії мерів Одеси й Харкова під назвою «Довіряй ділам», активісти знесли пам’ятник Г. Жукову. 11 липня цей пам’ятник відновили. Але згодом активісти здобули невелику перемогу: 8 листопада Харківський апеляційний адміністративний суд визнав незаконним перейменування проспекту імені генерала П. Григоренка на проспект імені маршала Г. Жукова.

У липні 2019-го набрав чинності закон «Про мову». Чому на 28-у році Незалежності питання мови провокує «зашквар»? Чи є хоч одна країна світу, де навколо національно-ідентичної мови відбувається те саме?

Про мову, дематюкацію, угорську експансію та інші гострі мовні питання — розмова Марини ГОЛУБ, кандидата філософських наук, засновниці комунікаційного агентства Golubi Group, з доктором філологічних наук, професором Павлом ГРИЦЕНКОМ, який очолює Інститут української мови НАН України (початок див. у номері за 9 листопада).

…Зізнаюся вам, що ми, науковці, маємо великий гріх перед суспільством. І сьогодні в архівах ще лежать стоси писемних пам’яток, які ніколи ніким не досліджувалися. Мало яка європейська країна має сьогодні пам’ятки, які не оцифровані, не опубліковані у паперовому варі-анті і не досліджені. Фактично моїм колегам за кордоном часто нема вже що робити, і вони уже не знають, як придумати якусь тему, щоб зайнятися і це було б наукоподібне. А тут отакенні стоси лежать…

(Продовження. Початок у номерах за 5, 12  та 19 жовтня)

Війна Гітлера і Сталіна проти Польщі у 1939 році

Затиснута між двома тоталітарними режимами, Польща в тих умовах була приреченою. Інспіроване Гітлером загострення відносин супроводжувалося активізацією диверсійної діяльності німецьких спецслужб у прикордонних районах Польщі. В рамках операції «Гімлер» влаштовувалися напади на польські об’єкти і численні провокації з метою загострення міжнаціональних відносин. У німецькій пресі ці інциденти подавалися як доказ польського «терору» проти етнічних німців — громадян Польщі. У ніч перед вторгненням німецьких військ у Польщу 1 вересня 1939 року за завданням Гітлера шеф гестапо Р. Гейдріх організував інсценування «нападу» підрозділів польських збройних сил за участю переодягнених у польську військову форму бойовиків спецслужб Рейху на радіостанцію в прикордонному німецькому місті Гляйвіц, що було використано як привід для початку бойових дій вермахту проти сусідньої країни.

Ці гітлерівські інсценування нагадують дії російських спецслужб, які у 2014—2015 роках і пізніше завозили автобусами до Криму, на Донбас, у Харківську, Херсонську, Миколаївську та інші області України тисячі «зелених чоловічків», «казаков» і «тітушек», які змішувалися з місцевим населенням, зображуючи демонстрантів та ополченців, і закликали до повалення «київської хунти» й об’єднання з Росією...

(Продовження. Початок  у номерах за 5 та 15 жовтня)

Співпраця СРСР з Німеччиною

Після «пакту Молотова-Ріббентропа» впродовж наступного півтора року було підписано ще кілька угод, які можна розглядати як доповнення до нього. Так, 28 вересня 1939-го скріпили «Договір про дружбу та кордон між СРСР і Німеччиною», до якого також додавалося кілька таємних протоколів, де, зокрема, регулювався обмін населенням між двома країнами, змінювалися межі «сфер впливу», визначені «пактом Молотова-Ріббентропа». 31 серпня 1940-го у Берліні підписали «Договір між СРСР і Німеччиною щодо прикордонних правових відносин» на новому державному кордоні між цими державами. 10 січня 1941-го уклали угоди про радянсько-німецький кордон від річки Ігорки до Балтійського моря, а також про переселення до Німеччини етнічних німців з Литви, Латвії та Естонії.

11 лютого 1940 року був підписаний договір про торгівлю, яким передбачався вчетверо більший обсяг товарообігу порівняно з попереднім, укладеним у серпні 1939-го. Ця торговельна угода з СРСР допомогла Німеччині витримати блокаду з боку Британії. В перший рік Німеччина отримала мільйон тонн зерна, пів мільйона тонн борошна, 900000 тонн нафти, 100000 тонн бавовни, 500000 тонн фосфатів та інші важливі матеріали в значних обсягах. Під час воєн Третього Рейху з Францією, Британією, Норвегією, Данією, Нідерландами, Бельгією, Люксембургом німецькі танки, автомобілі і літаки заправлялися радянським паливом. Радянський Союз, натомість, отримував з Німеччини електричне та нафтопереробне обладнання, локомотиви, турбі-ни, генератори, дизельні двигуни, машинне обладнання та певну кількість німецьких гармат, танків, вибухівки, хімічної зброї тощо.

(Продовження. Початок у номері за 5 жовтня).

Чому не була створена коаліція Заходу з СРСР?

Починаючи із 1934 року Сталін усвідомлював можливість нападу гітлерівської Німеччини на СРСР в контексті політики «умиротворення» Гітлера з боку Заходу. В політичних колах Франції і Великої Британії не виключали, за певних умов, можливості створення коаліції з СРСР, щоб запобігти катастрофі Другої світової війни, що насувалася. Однак з огляду на сталінський тоталітаризм, масові репресії і штучний Голодомор в Україні СРСР був не надто прийнятним партнером Заходу для протидії агресивним зазіханням Гітлера. У Парижі й Лондоні найкращим виходом із ситуації вважали зіткнення гітлерівського і сталін-ського тоталітарних режимів, які могли б якщо й не знищити одне одного, то, принаймні, значно послабити. Зі свого боку, Сталін також вважав малоймовірним бодай ситуативний військовий союз СРСР із Францією і Британією для відсічі агресивної політики Гітлера.

Презентація ресурсу «Скарби України: цифрова колекція книжкових пам’яток у фонді Одеської національної наукової бібліотеки» відбулася в рамках міжнародної науково-практичної конференції «Бібліотека як складова культурного, наукового та національного розвитку держави. До 190-річчя ОННБ».

Подія викликала великий інтерес: у відділі рідкісних видань і рукописів — аншлаг. Серед гостей — визнані фахівці бібліотечної справи з низки областей України, науковці, краєзнавці, ну і, звісно, читачі. Атмосфера дружня, ділова і водночас святкова.

Першого вересня минуло 80 років від початку Другої світової війни, закарбованого в історії нападом на Польщу двох тоталітарних режимів — гітлерівської Німеччини і сталінського СРСР (17 вересня 1939-го). Другого ж вересня 2020-го сповниться 75 років від її завершення — підписанням акту про беззастережну капітуляцію Японії на борту американського лінкора «Міссурі». У цій війні брали участь 62 держави із 73, що існували на той час. Бойові дії велися на території Європи, Азії, Африки й у водах усіх океанів. Це поки що єдина і, сподіваємося, остання війна, в якій було застосовано ядерну зброю. За найсвіжішими даними, загалом у ній загинули від 50 до 70 мільйонів людей — громадян десятків країн світу.

З нагоди 80-х роковин Другої світової війни у Польщі відбулися міжнародні пам’ятні заходи, в яких взяли участь представники близько 40 країн, у тому числі 20 президентів. Узяв у них участь і Президент України В. Зеленський, який під час зустрічі з президентом Польщі А. Дудою заявив, що «Україна і Польща мають спільне розуміння глибини загроз, які несе для всієї Європи Росія, і ми разом боремося за те, щоб ЄС залишався єдиним і солідарним з Україною у боротьбі проти агресії».

Минулого тижня в Одесі перебувала відома письменниця і публіцистка Наталія Дзюбенко-Мейс — вдова авторитетного історика, дослідника Голодомору в Україні Джеймса Мейса. Одеська національна наукова бібліотека запросила містян на зустріч із шановною гостею. Її виступ був, як завжди, цікавим, хвилюючим…

Як відомо, Джеймс Мейс був послідовником знаного дослідника масового терору в Україні Роберта Конквейста. Саме Мейс одним із перших серед істориків Заходу доводив, що голод 1932—1933 років в Україні був геноцидом, цілеспрямованим нищенням українців. І за цей злочин відповідальна Москва.

У Києві запрацював музей «Становлення української нації», в якому представлені понад 100 воскових фігур видатних українців.

«Сто фігур видатних українців» – від княгині Ольги до сучасних видатних постатей нашої держави. Усі історичні сюжети у нашому музеї відтворені за описами істориків і підтверджені науковими органі-заціями. Зовнішній вигляд історичних постатей, їхній вік та одяг відповідають тому часу, коли відбувалася подія, показана в сюжеті, або тому періоду, коли вони були на піку своєї слави чи в період найбільшого піднесення. Тепер кожен на власні очі зможе побачити, як виглядали козаки, Тарас Шевченко, Леся Українка, Степан Бандера та інші відомі реформатори української нації», – йдеться на сторінці музею у Fаcebook.

Десь років із тридцять тому в невеличкій збірочці Галини Могильницької був вірш, присвячений сестрі легендарних засновників Києва — найпершій жінці, що залишила своє ім’я на сторінках нашої історії: Либідь.

…Кий — град воздвиг, — писала авторка, —
Твої брати возсіли на горах по тому.
А ти, Либідонько, а ти?
Ну що про тебе нам відомо?
Кого любила, чим жила? —
Ніхто не знає… Лиш імення
Луна віків перенесла,
Смутне ласкаве і пісенне —
Як тихий зойк через віки…
Либідонько! Скажи, навіщо
Його залишила? Який
Таємний смисл в іменні віщім?..

…Таємниця імені… Чи, радше, таємниця долі людської, запнутої щільною завісою віків, на якій лише ледь видимим, нерозгаданим кодом проступають напівзабуті імена, в кожному з яких — «доля, коротка, як мить, і, як мить, неповторна», і отой «тихий зойк», і отой «таємний смисл» існування людини на землі — той неписаний заповіт нащадкам, що «тече у віки», і який ми обов’язково повинні почути, щоб не обривався зв’язок часів, не згубилася пам’ять у великого роду — народу, щоб, як каже поетка, «не лишить для доньки а чи сина пустельний світ в зіянні чорних дір».

55 років тому, 27 червня 1964-го, у Вашингтоні було відкрито пам’ятник Тарасові Григоровичу Шевченку

Його спорудили задовго до здобуття Україною незалежності з нагоди 150-річчя від дня народження поета у розпал «холодної війни» між СРСР та США.

Історія появи монумента у столиці Сполучених Штатів досить цікава. Хоч його було встановлено з ініціативи і на кошти української емігрантської діаспори: люди давали, хто скільки міг — по 5, 10, 50, 100 доларів (загалом пам’ятник обійшовся у 300 тисяч доларів — досить солідну на той час суму), до його відкриття були причетними принаймні п’ять американських президентів. Г. Трумен як почесний голова очолював комітет зі створення монумента, а майбутній президент Р. Рейган був у цьому комітеті. Чинний на той час президент Д. Ейзенхауер підписав схвалений парламентом закон про спорудження пам’ятника,

Д. Кеннеді допоміг реалізувати задум, а спеціальне послання президента Л. Джонсона замурували під постаментом.

Ще одна цікава деталь: при закладанні пам’ятника Кобзареві користувалися спеціальною лопатою, яку до цього використовували лише при закладанні в американській столиці пам’ятників Д. Вашингтону та А. Лінкольну.

Бути першим, поєднувати хист аналітика й організатора, не боятися сміливих і неоднозначних думок, вірити в науку й в Україну. Більшість із наведених характеристик видається в наш час атрибутами мало не казкового, уявлюваного персонажа, відображають мрію про науку, якою вона мала б і, либонь, могла би бути. Ця стаття є спробою зробити перші замальовки до портрету Омеляна Пріцака — історика модерної України, цієї неординарної людини.

Сторінки біографії

Омелян Пріцак народився 7 квітня 1919 року в селі Лука (тепер Озерна) на Самбірщині, коли ця місцевість юридично була частиною Західноукраїн-ської Народної Республіки. Батько — Осип Пріцак, інженер-залізничник, майже одразу після народження сина загинув в українсько-польській війні. Мати, Емілія Пріцак, удруге вийшла заміж. Вітчим Омеляна Павло Сарамага також брав участь у військових діях. Його майно в Луці було конфісковане польською владою, і родина мусила переїхати до Тернополя, де майбутній вчений закінчив гімназію. Можливо, навчений гірким досвідом, вітчим вирішив виховати Омеляна (він був для нього як рідний син) у польському дусі. За спогадами Пріцака, свою українськість він відкрив у 13-й день народження, коли «помер Еміль, народився Омелян». А після смерти вітчима у 1934 році він і маму «заставив повернутися до українства».

До 100-річчя Української революції

Дев’яносто років тому, наприкінці січня — на початку лютого 1929-го — у Відні зібралося кількадесят українських діячів, які після поразки національно-визвольних змагань залишили рідні терени. Наслідком їхньої зустрічі стало створення Організації українських націоналістів (ОУН) — політичної сили, яка відіграла дуже помітну роль в українській історії середини ХХ століття. Серед її засновників був і випускник Одеського юнкерського піхотного училища, генерал-полковник Армії УНР Микола Капустянський.

Народився майбутній генерал у старовинному козацькому селі Чумаки Томаківської волості на Катеринославщині (тепер — Томаківський район Січеславської області) в сім’ї священика. Щодо дати народження, то в різних джерелах вона вказується по-різному. За даними полтавської дослідниці Т.О. Шаравари, яка посилається на архівну копію дорожнього паспорта, Микола Олександрович Капустянський з’явився на світ 6 лютого 1880-го. З раннього дитинства виховувався на християнських традиціях, у рідному національному середовищі, що закріпило в його серці українське самоусвідомлення. Зміцненню національної стрижня посприяли мандрівки по Катеринославщині Дмитра Яворницького, який збирав спогади про славну козацьку минувшину й не оминув давнє село Чумаки, де зустрівся із священиком Капустянським. У 15 років, за наполяганням батьків, Микола вступив до Катеринославської 4-класної духовної семінарії (сьогодні це будівля головного корпусу Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара).

Дорогі земляки!

87 років тому, 27 лютого 1932-го, було утворено Одеську область. Сьогодні це найбільший регі-он в Україні, де дружньо проживають люди понад ста національностей.

Завдяки вигідному географі-чному розташуванню нашого краю, розвитку рекреаційно-туристичного комплексу, сільського господарства та промисловості, а також розумному впровадженню державних реформ тут зручно працювати, навчатися, народжувати, встановлювати трудові та спортивні рекорди. Саме тому Одещина посідає провідне місце у структурі народногосподарського комплексу України.

Про тварину, яка удостоїлася честі стати знаком нового року за Східним календарем, кажуть бозна-що. Як-от: «На свиню хоч і сідло надінь, все конем не буде», «Не кидай перлів свиням, бо потопчуть», «Розбирається, як свиня в апельсинах»… Коли люди хотіли закріпити свої спостереження у прислів’ях-приказках, то вони звертали увагу насамперед на тих, хто все життя був поряд. І наділяли рийку різними ознаками не злобливо, прагнучи досконалості.

Свиня — тварина миролюбна, любить достаток, відтак Східний календар орієнтує нас на ці вічні цінності.

Цікаво, а як світові події перегукуються з роками Свині? Гляньмо хоча б на попередні п’ять таких літ: 1959-й, 1971-й, 1983-й, 1995-й та 2007-й. Можливо, це відкриє нам шпаринку, щоб зазирнути у 2019-й?

Зрозуміло, що тема статті про війну не дуже відповідає нинішнім святковим дням. Але річ у тім, що під кінець 2018 року побачила світ українською мовою дуже цікава книжка Енн Еппл-бом «Червоний голод. Війна Сталіна проти України».

Не менш цікавою є і постать самої авторки. Про неї в українській Вікіпедії написано, що це «польсько-американський історик, письменниця і журналістка єврейського походження». Здається, що саме така «поліетнічність» дослідниці позитивно позначилася на висвітленні наших складних проблем, бо у її свідомості гармонійно поєдналося багато ментальних рис — й американська відповідальність за долю світу, і традиці-йний протест польського громадянина проти імперської російської полі-тики, й особливе співчуття до жертв українського Голодомору з боку людини, народ якої сам пережив страшний геноцид — Голокост. У результаті ми маємо чудове видання, яке вражає й захоплює не тільки багатством історичного матеріалу та глибоким проникненням у проблему, її всебічним філософським осмисленням, а й внутрішньою пасіонарністю, націленістю на добро та утвердження високих моральних цінностей ХХІ ст. Доречно відзначити, що й попередні праці авторки, особливо «Історія ГУЛАГу», здобули дуже високу оцінку читачів.

«Чорноморські новини» уже повідомляли про з’яву прекрасного видання — «Українська вишиванка» (упорядкування і художнє оформлення Лариси Дем’янишиної, дизайн — Катерини Дем’янишиної), в якому досліджується історія українського костюма Північно-Західного Причорномор’я. Ця книжка — плід багаторічної напруженої праці істориків, етнографів, художників, дизайнерів, краєзнавців.

Науково-популярне видання накладом 2000 примірників побачило світ в одеському видавництві «ТЕС» завдяки підтримці меценатів Тетяни Житкової, Олександра Федчуна, Дмитра Іоргачова, Лінь Тао, Євгена Чоліо, Ганни Кисіль, Віталія Жуковського та за сприяння кафедри історії України ОНУ ім. І.І. Мечникова.

«Вишивальне мистецтво цього краю (Північне Причорномор’я), — як сказано у передмові, — досі не відоме широкому загалу співгромадян і не представлене у світовій культурній спадщині. Це видання — перша спроба його оприлюднення, введення у культурно-суспільний та науковий простори».

Книга містить каталог вишитих старожитностей Одещини, опис семантики вишиваних образів — мотивів, орнаментів, композицій, а також відомості про сучасних майстрів вишивального мистецтва, що працюють у руслі національної традиції.

У проекті були задіяні Національний музей українського народного декоративного мистецтва, Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», Одеський історико-краєзнавчий музей (відділ «Степова Україна»), Одеська національна наукова бібліотека, кафедра історії та етнографії ОНУ ім. І.І. Мечникова. Вітаємо цю натхненну колективну працю.

Надзвичайно цікавими є фото народних костюмів, витоки яких — у часах Київської Русі, яка увібрала в себе технічні можливості вишивки різних народів. Зрозуміло, що чорно-білий варіант не дає повного уявлення про особливості народного орнаменту з його закодованою в кольорі символікою.

(Тема голодоморів на сторінках «Щоденників» Олеся Гончара)

Щоб емоційно збагнути трагедійну велич українського народу, який пройшов крізь жахіття голодоморів та злочинів тоталітарної системи, як і крізь уперте й тривале замовчування цих фактів з боку її відвертих прибічників та різного штибу нікчемних посіпак, на велику увагу як цінне джерело історичної пам’яті заслуговує мемуарна література представників старших поколінь. З позицій часу в цьому сенсі особливої ваги набуває творча спадщина славетного українського письменника і громадського діяча Олеся Терентійовича Гончара, століття від дня народження якого (3.04.1918) відзначили цьогоріч і в Україні, і за кордоном.

Важливим документом епохи трагічних випробувань нашого народу є сторінки його «Щоденників», які вийшли друком у трьох томах впродовж 2002 — 2004 років, уже після смерті письменника, й були впорядковані копіткою і наполегливою працею його дружини та однодумця — Валентини Данилівни Гончар. Для підготовки матері-алів цієї публікації автор використав їх друге видання — Гончар, Олесь. Щоденники: В 3-х т. /О.Т. Гончар, упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу В.Д. Гончар. — 2-ге вид., випр. і доп. — К.: Веселка, 2008.

В урочищі Бармацьке, що неподалік Рівного, археологи України та Німеччини знайшли стоянку періоду палеоліту віком майже 15 тисяч років.

«Знаходимо наконечники для метальної, дистанційної зброї, якою тодішні мисливці полювали на тварин, переважно на північних оленів. Це — основна фауна, рештки якої ми тут знаходимо. Серед знахідок також — крем’яні знаряддя праці та відходи їх виробництва, кістки тварин, на яких тоді полювали. А ще — прикраси, які переважно нашивалися на одяг. Виготовляли їх із мушель, викопних молюсків, які знаходимо у місцевих пісках», — цитує UA:Рівне доктора історичних наук, члена-кореспондента Національної академії наук України, директора Інституту археології НАНУ Віктора Чабая.

До 100-річчя Української революції

Справжня сила духу завжди в опозиції до сили влади і в завершенні протистояння завжди перемагає.
Василь ЯРЕМЕНКО.

Недавно громадське об’єднання «Одесі — 600» до 100-ліття Української національної революції 1917—1921 років випустило календарики з портретами відомих діячів національно-визвольних змагань на Одещині. Про багатьох з них видано книги, надруковано статті в газетах та журналах, захищено дисертації. Багато досліджень є і про Андрія Ніковського, заступника голови Центральної Ради та міністра закордонних справ УНР, який 75 років тому трагічно загинув від голоду та холоду в блокадному Ленінграді. Але його життєвий шлях, культурно-просвітницька та громадсько-політична діяльність, пов’язані з Одещиною, й досі недостатньо вивчені, розкриті. Це випливає, зокрема, з того, що прізвища Ніковського нема, на жаль, серед змінених після декомунізації назв вулиць Одещини.

11 листопада 1918 року закінчилася Перша світова або Велика війна. Крім усього іншого, вона закарбувалася в історії численними фактами порушення міжнародних правил та звичаїв ведення війни, а саме застосуванням зброї масового знищення (отруйних газів, наприклад, у квітні 1915-го німці вперше використали хлорний газ, порушивши Гаазьку конвенцію 1907 року) та інформаційної війни (підривної антидержавної пропаганди; як писав німецький генерал Макс фон Гофман, пропаганда іноді ефективніша від газів). Статистика воєнних втрат — 10 мільйонів загиблих та близько 20 мільйонів скалічених. Як наслідок війни — відбулися революції й зникли чотири імперії: Російська, Австро-Угорська, Німецька та Османська, на місці яких виникли нові незалежні держави, зокрема й Україна.

Перша світова мала вирішальний вплив на історію XX століття. Фактично, її результатом стали сучасні кордони у Західній та Східній Європі (за невеликими змінами після Другої світової війни, яка сформувала кордони країн Центральної Європи). Як результат війни постала також Ліга Націй — перша міжнародна організація заради збереження миру та протидії агресії, яка після Другої світової була переформована на ефективнішу та дієздатнішу Організацію Об’єднаних Націй. Були проголошені принципи непорушності кордонів і суверенітету країн та право націй на самовизначення.

Як повідомив офіційний сайт Одеси, розпорядженням міського голови Геннадія Труханова (№651 від 15.07.2015) створено оргкомітет з координації проведення заходів святкування Дня міста. Очолив оргкомітет сам голова.

Про яку саме дату йдеться? Відповідь очевидна: рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради №213 від 25.06.2015 р. у проекті від 11 червня «Про орієнтовний поточний план роботи виконавчого комітету Одеської міської ради на III квартал 2015 року» заплановано «святкування 221-ї річниці від дня заснування міста Одеси».

Протягом тривалого періоду, коли Хаджибей перебував у занепаді, його відвідували не тільки невеликі загони козаків, якими керували маловідомі ватажки. Іноді через терени Хаджибея проходили і  помітніші постаті української історії на чолі досить значних козацьких відділів. Особливо з кінця ХVІІ століття. Опубліковані документи надають нам лише уривчасті свідчення про «військовий промисел» таких ватаг під Хаджибеєм, який здебільшого фігурував у тогочасних документах під назвою «Кучубей».

Яскравим прикладом таких подій є лист гетьмана І. Самойловича з Батурина російському царю від 5 травня 1676 року. В ньому, зокрема, йшлося про те, що гетьман сумлінно виконує царський «наказ …, щоб для взяття язиків та … свіжих і достовірних  відомостей про задуми ворожі, охочих та добрих людей з полків своїх на той бік Дніпра надсилати», і повідомляє, що за наказом гетьмана полтавський полковник біля урочища Кучубей розбив татар. Шістьох полонених татар разом з двадцятьма козаками, що були під Кучубеєм, гетьман І. Самойлович відправив до Москви. Перших — для надання свідчень «про поведінку та задуми свої бусурманські», других — для нагороди [1, c. 637, 638].

Страшні роки Другої світової війни залишили незагойні рани на тілі української нації. Українці в цій війні були гарматним м’ясом, переконаний її учасник, Герой України Левко Лук’яненко, а Г.К. Жуков, на честь якого встановлена іменна медаль, не «великий полководець», а один з катів українського народу.

Один з найвідоміших і найавторитетніших наших співвітчизників присвятив цій темі книгу-дослідження «Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні», що вже витримала десять видань. З люб’язної згоди автора вміщуємо один із розділів цієї книжки та його відкритий лист тодішньому президенту Леонідові Кучмі.