Матеріали з рубрикою «Імена»

Володимир Базилевський — явище в нашому літературному й суспільному житті, й настільки яскраве та киснево необхідне справжнім українським патріотам, що тільки дух захоплює. Я маю право на цей висновок ще й тому, що знаю його з молодих літ, пов’язаних спільною роботою в нашій рідній «Чорноморці». Нуртуюча натура поета, чия зірка тільки займалася, вже тоді вражала в журналістському середовищі. Та чи могли ми уявляти, що є свідками формування богатиря думки, одягнутої і в шати буремної поезії, і в строгі форми філософських осягнень?!

Тепер, коли маємо десятки томів поезій, філософських есеїв Володимира Базилевського, відзначеного Національною премією імені Т. Г. Шевченка, коли слово поета і філософа дедалі більше стає нам конче необхідним у сьогоднішніх шуканнях істини щодо розвитку вже незалежної України, можна сказати: з такими синами Вітчизна неодмінно вийде врешті-решт на свій вірний шлях.

Знаній поетесі одеситці Надії Мовчан-Карпусь у ці дні сповнилася та кількість років, які ми називаємо «ювілейними». Але, за давньою чоловічою традицією, не лічитимемо ті роки, а віддамо данину зробленому нею на пройденому до цього дня творчому шляху.

Народжена у степовому краї, вона всотала у своє серце лагідність і тепло Чорного моря, яскраве сяйво південного сонця, ніжність і жагучість степової краси й щедро наситила ними своє поетичне слово, яке стало національною ознакою багатомовного Причорномор’я.

Мені по-справжньому пощастило у житті, бо ось уже більше 37 років приходжу на філологічний факультет нашого ОНУ і працюю поруч з моїми вчителями та випускниками, які стали колегами. Серед моїх навчителів був і Федір Павлович Смагленко — чудовий знавець української мови, світла, чуйна людина. Більше довідалася про нього з документів, які передала його донька, Тетяна Федорівна, до фондів Одеського історико-краєзнавчого музею.

Людина визначається тим, що успадкувала від батьків, від родоводу, і тим, чим збагатилася завдяки оточенню, колективу, друзям.

Федір Смагленко вийшов із селянської родини: народився 27 лютого (14 лютого за старим стилем) 1914 року в с. Нечаєве Златопільського району Черкаського округу (тепер Шполянський район Черкаської області). «З 1923 по 1927 навчався в Нечаївській початковій школі. Навчав нас, — написав в автобіо-графії (березень 2003-го) Ф.П. Смагленко, — Андрій Максимович Дзюба. Він працював у Нечаївській школі майже все своє життя, навчав багато поколінь, наших прадідів, дідів, батьків, матерів. З 1927 по 1930 рік вчився в Лип’янській семирічній школі. Навчав нас Іван Васильович Бородай, Анатолій Максимович Прокопович, Павло Іванович Прокопович та інші вчителі. Своїх вчителів ніколи не забував. В 1930 і 1931 роках працював у колгоспі…»

...і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
Тарас Шевченко.

Цього року святкуємо 200-ліття від народження генія і месії української культури та національної думки Тараса Григоровича Шевченка. З подачі його озброєної пером руки розпочалася нова епоха в долі нашої багатостраждальної Батьківщини. Його творчість містить безліч містичних та надихаючих елементів, які впродовж багатьох десятиліть стають дедалі актуальнішими. Однією з підвалин важливості заповітів Т.Г.Шевченка є його чітке усвідомлення становища українського народу, яке і сьогодні для більшості населення є неосяжним.

Як відомо, свій рідний край великий поет, з-поміж багатьох епітетів, визначив як «могилу». Варто одразу зазначити, що могила у класичному сприйнятті, як споруда сакрального значення, не є кінцевим пунктом будь-якого явища, а найвірогідніше — мостом до іншого світу або форми. Це поняття стосується і Кобзаревого розуміння Могили-України як пункту, де слава її кращих синів не є втраченою, а лише спочиває до кращих часів.

3 лютого минуло 150 років від дня народження Володимира Самійленка (1864—1925), українського поета, драматурга і перекладача

Майже кожен, прочитавши твір, який полонив образами, проблемами та їх авторським вирішенням, мовою, обов’язково поцікавиться, хто ж його написав. Так було і тоді, коли у 1886 році був опублікований вірш «Ельдорадо». З підпису під ним — «Сивенький» — читачі зробили висновок: його автор — літня людина з великим життєвим досвідом, яка добре обізнана з проблемами суспільства. І яким же було здивування, коли з’ясувалося, що «Сивенький» — це псевдонім, а справжнє прізвище поета — Володимир Самійленко, і що йому трохи більше за двадцять. Звісна річ, інтерес до юнака зріс. Звідки він, хто його батьки, якого походження?

Народився Володимир Іванович Самійленко 3 лютого 1864 року в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Батько його був поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко. Про історію їхніх стосунків поет розповів в «Автобіографії», яку почав писати за місяць до смерті:

«Як моя мати мала літ шістнадцять, її мати й вітчим найняли служити до покоїв до старої дідички Лисевички в х. Климово, верстов 10 від Сорочинець, у Зіньковецькому повіті, де вона проживала з сином своїм Іваном Олександровичем. Іван Олександрович Лисевич був багатий землевласник: мав п’ять тисяч десятин землі й багато всякого добра; любив бенкетування, полювання й музику. За часів кріпацтва мав власний оркестр музикантів. Сам теж гарно грав на скрипку. В той час, як моя мати вступила на службу до його матері, він мав коло 40 літ; був нежонатий.

Народився Михайло Федорович Комаров 23 січня 1844 року в с. Дмитрівці тепер Петропавлівського району Дніпропетровської області

У нашому гомінкому чорноморському місті наприкінці 1887 року відбулася подія, яка відчутно позначилася на житті громади. Творцем цих змін був Михайло Федорович Комаров, який перебрався з тихої степової Умані і в своєму помешканні на вулиці Поштовій (сьогодні — Жуковського) став фундатором одеського культурологічного товариства «Просвіта», одного з найпотужніших осередків початку ХХ століття. Коли ви йдете вулицею Жуковського, зупиніться біля будинку 27: у ньому, на другому поверсі, мешкав Комаров із родиною, а на першому — містилася нотаріальна контора, у якій він працював.

За фахом — правник, бо закінчив юридичний факультет Харківського уні­верситету, за покликанням — письменник, філолог, дослідник української минувшини.

До 175-річчя Павла Чубинського (1839—1884)

Народився Павло Платонович 27 січня 1839 року на хуторі, що нині входить у межі міста Борисполя, поблизу Києва, у сім’ї бідного дворянина. Закінчив Другу Київську гімназію, навчався у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», співпрацюючи в якому, познайомився з Тарасом Шевченком та Миколою Костомаровим.

Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині, в селі Ропша. 1861-го захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержує вчений ступінь кандидата правознавства. Повернувшись в Україну, впродовж 1861—1862 років пише статті для «Основи», співпрацює з «Черниговским листком» та «Киевскими губернскими ведомостями», в яких побачила світ його «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії».

До 90-річчя Сергія Параджанова (1924—1990)

Сергій Параджанов — людина-символ нескінченної творчості, яскравого, всеперемагаючого мистецтва, бурхливого та захоплюючого креативу. Його світ схожий на дивовижну легенду, міф. Параджанов сам створював і руйнував міфи та, врешті-решт, сам став міфом. Через те його знають майже всі й не знає ніхто. Так відгукувалися про цю незвичайну людину ті, хто хоча б раз у житті зустрічався з ним.

Сергій Йосипович Параджанов — вірменський та український кінорежисер, народний артист УРСР, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Народився 9 січня 1924 року у Тбілісі в заможній вірменській сім’ї. Ще з юнацтва був майстром містифікацій, вигадував про себе багато неймовір­них історій. І майже неможливо розібратися, що в цих історіях було правдою, а що — плодом його фантазії. Зрештою, все життя митця було однією геніальною містифікацією.

7 січня сповниться 100 років від дня народження відомого письменника-мариніста Івана Гайдаєнка, чиї життя і творчість тісно пов’язані з Одесою та морем.

Народився він у далекому казахському селі Семиозерне Кустанайської області, куди його батьків відправили у заслання, тому що рідний дід був матросом на легендарному панцернику «Потьомкін». Після Лютневої революції батьки повернулися на рідну Єлисаветградщину. А в 1922-у Івана взяла на літо рідна тітка, мамина сестра, щоб малюк накупався у морі. Ця поїздка стала вирішальною в житті майбутнього письменника. Тут, в Одесі, він закінчив спочатку школу, потім — морехід­ку й отримав скерування у Чорноморське морське пароплавство. Перший закордонний рейс здійснив у 18 років на пароплаві «Курськ» до німецького порту Гамбург.

E cantu dignoscitur avis
(Птаха пізнають зі співу).
Латинський вислів.

«13» було улюбленим числом Миколи Хвильового. 13 грудня він побачив світ, а 13 травня пішов із нього.

13 грудня сповнилося 120 років від дня народження найвидатнішого белетриста та революціонера.

Для багатьох Микола Хвильовий — співець «загірної комуни», марксист, який диктатуру пролетаріату називав чорним трибуналом комуни, націоналіст, який свою національну державу знущально іменував «хохландією». Та для нас, поціновувачів слова, він, як писав академік О. Білецький, — «основоположник справжньої української прози».

До 150-річчя від дня народження Ольги Кобилянської (27.11.1863—21.03.1942)

«Я люблю народ... і дивлюся на нього тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу часть природи. Одна неестетичність його, будь у словах, будь у поведенні чи в привичках, разить мене, але в суті речей — гей, яке багатство, яка свіжість, яка глибінь криється, який гарний матеріал на будучність!»

Ольга Кобилянська, «Про себе саму».

Для Ольги Кобилянської особливо гостро стояло питання української ідентичності. Зростала вона в німецькомовному оточенні, вдома мати спілкувалася з дітьми здебільшого польською, бо була наполовину полька, наполовину німкеня. В дитячому та підлітковому віці Ольга не мала змоги вдосталь читати українські книжки, чути рідну мову. Та стала класиком української літератури, за її висловом, «робітницею свого народу». Що ж її зробило такою?

У грудні 1921 року Ольга Кобилянська листувалася з професором Степаном Смаль-Стоцьким, котрий цікавився її життям як фахівець-філолог. Своїми працездатністю, терпінням і ставленням до життя, писала вона, завдячує батькам, насамперед матері. Була четвертою дитиною в сім’ї. Про матір свою, Марію, писала так: «Полюбивши мого батька, а з тим і його рідну мову, переступила без вагань на його просьбу на його віру, причинившись так до основання чисто української хати (тобто сім’ї)... Скільки безграничної доброти, біблійної лагідності, жіночої ніжності мала вона в собі... Яка велика вона була для своїх дітей... Як тихо, безгомінно помагала вона батькові, що, мов у ярмі, працював день у день нижчим урядником у бюрі, без відпочинку, без відпусток, вірно, щиро, повних 45 років». До речі, письменниця добре знала історію діда Якова, що жив у Бучачі, але помер, коли синові Юліану було 14 років. Знала деталі того, як батько здобув освіту, склав правничі іспити, як став на бік пригноблених дідичем людей. Це пішло від батька — відчувати гостро людське горе.

10 вересня 1894 року народився видатний український кінорежисер і письменник Олександр Довженко

«У кінці 1956 року похмурого зимового дня ми були присутніми на похованні творця масштабу Бетховена, а чи Моцарта. Ми це всі відчували. Мабуть, подібне відчуватимуть і люди ХХІ чи ХХІІ століття. Ясно одне: ми втратили творця, по працях якого слухатимуть наш час нащадки.

Гірко, що не з’явиться він серед нас — скромний, красивий, мужній і мудрий, тихий і чистий. Та гіркоту втрати тамує захоплення його творіннями, їхнє величезне духовне й художнє багатство. І що б не додав великий майстер до того, що вже створив (якби був серед нас), а чи хтось інший, ніхто не зрушить його з того місця в світовому кіномистецтві й літературі, яке належить тільки йому…»

23 серпня одеському історикові, автору дослідження «Одесі — 600» Олександрові Болдиреву сповнилося б 50

Талановитому історику, громадському діячеві, просвітянину Олександрові Васильо­вичу Болдиреву доля відпустила лишень неповних 38 років земного життя. Та вражає ґрунтовність й актуальність залишеної ним наукової спадщини, як і приклад самовідданого служіння справі духовного відродження України.

Олександр Болдирев — корінний одесит, з Молдаванки, де він ріс разом зі своєю майбутньою дружиною Наталею, надійним другом і помічницею. Назва цього району Одеси не випадкова. Як доводять історики, Молдаванка існувала вже в ХVІІІ ст., у період завоювання турками Гаджибея (таку назву тоді мало наше місто). Населена вона була, певна річ, молдаванами, які й займалися відбудовою фортеці в 1765 році. Найцінніше в науковому доробку О. Болдирева — нариси про Одесу.

Щойно повернувся з-під Києва, із села Глевахи, яке вже увійшло в літературну історію України як те місце рідної землі, де народилися й продовжують народжуватися Богом дані, я б сказав, буремні твори Володимира Базилевського. Привіз подарований Володимиром Олександровичем його ювілейний том поезій — «Тепер і тут» з дарчим написом, що кличе мене (та, мабуть, і автора цього тому) в далекі шістдесяті роки двадцятого століття, в редакцію газети «Чорноморська комуна», на вулицю Пушкінську, 32, в Одесі. Бо ж саме там до завідувача відділу культури Дуброва прийшов буйночолий молодий літпрацівник Базилевський.

Що я знав тоді про Володимира? Ну, те, що приїхав він з Кіровоградщини, перехрещений перед дорогою в незнане матір’ю — вдовою фронтовика, що пройшов «крізь стрій» «могутньої купки» видатних літературознавців в Одеському уні­верситеті, куди потрапив із риштовань однієї з післявоєнних новобудов, що вже вірші друкує. А газеті ж потрібні газетярі, здатні й у відділі культури працювати на квадратно-гніздовий спосіб сівби кукурудзи — за вимогами Хрущова. Це бентежило. Але дуже швидко я полегшено зітхнув: Володя Базилевський на всіх фронтах — і квадратно-гніздовому, і поетичному — показав себе у відділі неабияк. Здавалося, от і попливе човник по невисоких хвилях життя...

Подружжя Івана і Домініки Огієнків може бути прикладом того, як треба любити свою Україну, служити їй не принагідно, а цілеспрямовано й жертовно, як виховувати власних дітей.

Іван Іванович і Домініка Данилівна (дівоче прізвище Литвинчук) були однодумцями в головному — вони безмежно любили Україну і хотіли бачити її вільною самостійною державою. У передмові до першої частини історичної епопеї «Наш бій за державність», написаній у віршованій формі та виданій в 1966 році у Вінніпезі (Канада), Іван Огієнко так сформулював ідею, якій присвятив своє життя: «Найголовніша й найсвятіша ідея українського народу, від довгих років уна­слідувана, це — незалежна Українська Держава. Вона в нас була…, була довгі роки, але року 1240 татари окупували її на 122 роки — і спинили її. Спинили нашу Самостійну Державу, але не спинили нашої самостійницької ідеології. Вона горіла в свідомих українських душах пекучим і ясним полум’ям, і породила наш лицарський бій за Державність».

До 150-ліття від дня народження Д. М. Овсянико-Куликівського

Дмитро Миколайович Овсянико-Куликівський народився 4 лютого 1853 року в Каховці на Херсонщині в сім’ї поміщика. В його жилах текла українська, російська, грецька, польська і турецька кров. Та не генеалогія, а культурні і політичні симпатії визначили коло його інтересів й уподобань.

Під час навчання в Новоросійському університеті, який він успішно закінчив, Овсянико-Куликівський познайомився з М. П. Драгомановим; потоваришував з ним та з М. І. Зібером під час підготовки до професури, коли проживав у Женеві та інших містах Західної Європи.

Дмитрові Шупті — 75!

Вітаючи добре знаного і шанованого в Україні та за її межами поета Дмитра Романовича Шупту з його пресимпатичним ювілеєм, хочеться побажати йому решту дистанції до справді круглої дати (лишилось якихось там чверть століття) пройти на тому ж диханні, з тією ж відвагою і поетичним результатом, не нижчим.

У спорті це називається висока стабільність. От і тепер, у щойно минулому році, поет подарував читачеві дві свої книги — «Турецький вітер» та «Зелені ріки зріючого літа», оригінальна поезія і переклади, — про які хотілося б сказати кілька слів по гарячих слідах.

Йосип Юлійович Каракіс (1902 — 1988) — один з найяскравіших архітекторів українського конструктивізму

Нещодавно кореспондент «Чорноморських новин» Валентин Щегленко опублікував на сторінках нашої газети цікаві подорожні нотатки про людей, якими заслужено гордиться Балтський район, про справжніх звитяжців, котрі за нинішніх часів бережуть у цьому краї історичну пам’ять, про перспективи розвитку на цих теренах туризму, зокрема сільського, «зеленого». Пропоную продовжити оповідь про цей справді самобутній край, який, окрім іншого, славиться іменами (сьогодні, на жаль, незаслужено забутими) видатних особистостей, відомих далеко за межами України.

У славній когорті цих імен — Йосип Юлійович Каракіс, видатний архітектор, містобудівник, художник і талановитий педагог радянських часів, один із знакових забудовників Києва. Архітектор світового рівня, архітектор від Бога, знаний на теренах колишнього Союзу й за кордоном як неперевершений зодчий короткої епохи українського конструктивізму та активний борець за збереження історичних ландшафтів. На думку спеціалістів у галузі архітектури, багато новаторських ідей автора значної кількості житлових та громадських споруд 30-х років ХХ століття набагато випередили свій час.

Марія Бальтазарівна Станішевська — перша жінка-доктор медичних наук та приват-доцент університету в Україні, український патріот У 2011-у минуло 140 років з дня народження, а у 2012-у — 75 років з дня смерті унікальної особи в історії української науки Марії Бальтазарівни Станішевської. Для одеситів важливо, що великий життєвий етап у біографії вченої пов’язаний з нашим містом, а для українців Одеси додаткову цінність має патріотичне українське почуття, що керувало її поведінкою. Сьогодні про першу жінку — доктора медичних наук та приват-доцента університету в Україні, на жаль, майже не згадують.

Марія Станішевська народилася 12 червня 1871 року в місті Олешки Таврійської губернії (нині Цюрупинськ Херсонської області). До 1917-го вона вказувала своє дворянське походження, що підтверджується й мемуарними джерелами. Однак у 1930-х змушено писала про своїх батьків як про службовців. Її юність минула у селі Гуляївка Ананьївського повіту. Середню освіту одержала в Одеському інституті шляхетних дівчат, вищу медичну — у другій половині 1890-х років в університеті французького міста Нансі. Диплом про звання лікаря з відзнакою оформила в Московському університеті у 1900 році після складання державних іспитів. За рік до цього склала іспити на звання фельдшерки при Одеській лікарській управі та влаштувалася на службу в Одеську міську лікарню. Брала безпосередню участь у профілактиці та лікуванні холери і дифтериту в Одесі. Працювала на цій посаді до 1913 року, поєднуючи свою практичну діяльність з науковою при медичному факультеті Новоросійського університету під керівництвом Д.П. Кишенського в якості понадштатного ординатора.

Ювілей  історика  сучасності

У розташування кафедри історії та етнографії України Одеського національного політехнічного університету на п’ятому поверсі потрібно підніматися пішки — ліфт у п’ятиповерхових будівлях не передбачався, і це єдине, що залишилося тут від радянської системи. Наступного року кафедрі виповниться 20.

Про ювіляра — доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри історії та етнографії України ОНПУ, заслуженого працівника освіти України Григорія Івановича Гончарука — можна говорити й говорити. І не тому, що так заведено, а сливе тому, що серед науковців-істориків Одеси ця постать є дуже неординарною в усіх відношеннях, а його наукова діяльність, безперечно, може стати темою солідної монографії. І така книжка, без сумніву, таки стане на полицю — поряд з багатьма його власними книжками.

Того дня, коли за попередньою домовленістю ми зустрілися у скромному робочому кабінеті вченого, сюди саме привезли з друкарні видавництва «Астропринт» щойно видані книжки — одразу три назви, й на кожній — прізвище: Гончарук. Нетерпляче розпаковані примірники виповнювали невеличку кімнату лоскочучим душу запахом друкарської фарби — найприємніші хвилини для того, хто, нарешті, бачить свою щоденну та наполегливу працю — плід нелегких пошуків, роздумів, сумнівів, відкриттів — втіленою у таке чудо, як книжка. Незалежно від того, скільки вже їх на рахунку автора. А порахувати книжки Григорія Гончарука непросто — полиці вгинаються. У них — політична історія нашої сучасності, написана крізь призму непростих і незрідка заплутаних не лише одеських, а й українських реалій. А проте на всі намагання поговорити на цю тему автор ухильно відсилає до самих книжок або ж говорить про колектив кафедри — про наукові пошуки молодих вчених та їхні здобутки — статті і дисертації, участь у наукових конференціях тощо. Це те, чим він найбільше пишається у своєму науковому житті. Тому що Григорій Гончарук — це, властиво, і є кафедра історії та етнографії, а кафедра історії та етнографії — це, без сумніву, Григорій Гончарук. Є причина для гордості і в житті особистому, родинному, але про це — трохи згодом.

Наступного року цей колектив однодумців, людей, котрі прийшли сюди за покликом душі і серця, cвяткуватиме двадцятиріччя свого наукового підрозділу.

Минуло 100 років від народження Олекси Гірника — мужньої людини та Великого Українця, Героя України

У ніч на 22 січня 1978 року — у 60-у річницю проголошення самостійності України Центральною радою — він спалив себе на Чернечій горі у Каневі, поряд з Шевченком. Живим смолоскипом спалахнувши на коротку мить посеред глухої тоталітарної ночі, якою огорнута була підневільна Батьківщина...

Але як у січні 2012-го, так і в нинішні березневі дні ані державні чинники, ні громадські структури не згадали про Олексу Гірника. Нічого не домігся в парламенті для відзначення цієї дати й син Героя, Євген Гірник, двічі депутат Верховної Ради. Про це розповів в Одесі член політради ВО «Свобода» Сергій Рудик, виступивши перед «Студентською «Свободою», котра — єдина у місті — минулої суботи пошанувала пам’ять щирого патріота, людини мужнього українського серця — Олекси Гірника.

До 130-річчя поетки і педагога

Сто тридцять років тому, 16 березня 1882-го, у Харкові в родині Алчевських народилася донька, яку нарекли іменем святої Христини на честь матері, що також носила це ім’я.

Родина Алчевських була знана на теренах тодішньої імперії. Олексій Кирилович був відомим українським промисловцем і банкіром (мав власний Харківський торговельний банк, заснував низку металургійних підприємств на Луганщині, навіть місто Алчевськ на Донеччині назване на його честь) і був людиною передових поглядів, активно займався громадською діяльністю. А ще більше знали про цю родину через матір — Христину Данилівну — відомого українського педагога, організатора народної освіти, яка 1862 року заснувала Харківську жіночу недільну школу — безкоштовний заклад освіти для дорослих, який існував аж до 1919-го. Замолоду у цьому навчальному закладі вчителював Борис Грінченко, інші видатні українські педагоги. Христина Данилівна підготувала і видала вкрай необхідні селянству та робітникам посібники «Що читати народові» та «Книга для дорослих», її перу належить також низка педагогічних статей про навчання дорослих, а ще — спогади «Передумане й пережите».

а їй казали за хвилину до біди:
«Олено, сестро, зупинись, не йди,
там засідка, там смерть...»
враз спохмурніло личко:
«Піду, не можу не піти!
там люди, київ… Там вогонь мети!..»
Сказала так —
й зробила крок у вічність…

Леся СТЕПОВИЧКА.

Сімдесят років тому, морозного 9 лютого 1942-го, до приміщення Спілки українських письменників на вулиці Трьохсвятительській, 3, у Києві, де зібралися члени спілки письменників на чолі з Оленою Телігою, увірвалися гестапівці. Запропонувавши не членам спілки покинути приміщення, вони заарештували решту людей. Один з членів спілки, скориставшись нагодою, вислизнув з приміщення. Натомість залишився інший, який не мав ніякого відношення до письменництва. Але він був чоловіком і другом голови спілчан. Це був Михайло Теліга… Заарештованих перевели на вул. Володимирську, 33, у катівні гестапо. А за кілька тижнів тіла розстріляних членів українського націоналістичного підпілля були скинуті у братську могилу в Бабиному Яру, де вже кілька місяців поспіль тривали масові розстріли євреїв, циган, військовополонених Радянської армії. Так обірвалися життя 35-літньої поетки, публіциста-літературознавця, члена ОУН, полум’яної патріотки Олени Теліги, її вірного друга і соратника Михайла та багатьох українських патріотів, яких пізніше назвуть «трагічними оптимістами».

До 125-річчя від дня народження Леся Курбаса

«Якщо ми, нарешті, наважимося розкрити для себе самих зв’язну й послідовну картину нашої історичної трагедії, тоді матимемо куди менше претензій до дійсності, менше підстав для депресій, суспільної апатії, рукоопускання… Важливо пам’ятати Сандармох: він — необхідна ланка в тому історичному ланцюгу, в результаті якого ми «маємо те, що маємо».

З інтерв’ю з О. Забужко «Якою була б цивілізація, якби не Сандармох…»
(«День»від 2 — 3.02.2012).

Ім’я Леся Курбаса, 125-річчя від дня народження якого відзначатимемо 25 лютого, в списку жертво­приношення до 20-ї річниці Жовтня в урочищі Сандармох (Карелія) 3 листопада 1937-го було 163-м після М. Зерова та Г. Епіка. А всього в цьому розстрільному списку був 201 український митець і вчений, втрата яких невідшкодовна. Лише за 5 днів було знищено 1111 осіб різної національності. За роки Великого терору, 75-ліття якого припадає на нинішній рік, в Сандармосі обірвано життя близько 9 тисяч людей, найбільше з них — українців. Сандармох, як й інші українські меморіали, треба пропустити через свідомість кожному з нас, так само як поляки усвідомили жертви Катині.

Олександр-Зенон Курбас, видатний український режисер-новатор, реформатор театру, драматург, публі­цист, перекладач, педагог, народився у м. Самборі на Львівщині в родині акторів Ванди та Степана Яновичів (сценічний псевдонім). Лесь виріс за лаштунками мандрівного театру, рано усвідомив підневільне становище української культури і робив усе, щоб, за словами І. Ільєнка, «відкрити українському народові світові надбання, влити національну кров у кровообіг світової культури». Він знав польську, російську, німецьку, англійську та норвезьку мови, в його розпорядженні була багата бібліотека діда, котрий був священиком в с. Старий Скалат Підволочиського району Терно­пільської області. Сім’я з 1908-го там мешкала, а в 1987 році, після реабілітації імені Леся Курбаса, до його сторіччя, там відкрито меморіальний музей.

До 125-річчя з дня народження видатного поета

Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук, —
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну...

Так сказав про себе видатний український поет Євген Маланюк, який прийшов у цей світ 125 років тому, щоб, проживши даний Господом вік, залишити нащадкам у спадок оригінальні твори, неперевершені переклади світової поезії, свої мрії-роздуми про Україну й українську культуру, про місце і роль митця у духовному поступі нації.

Євген Маланюк не з доброго дива став поетом-вигнанцем рідної землі. Він розпочав свою літературну творчість після революції, на чужині, після поразки української державності, за яку сам воював. У час визвольних змагань старшина армії УНР Євген Маланюк — ад’ютант генерала Василя Тютюнника, активний учасник полі­тичних і воєнних подій. Разом з десятками тисяч переможених бійців армії УНР після поразки відступає за Збруч, де їх інтернують 1921 року в Каліші. Опинившись за дротами польських таборів для інтернованих, тоді 23-літній старшина Української армії глибоко й боляче переживає поразку і разом з бойовими побратимами дошукується причин трагічної невдачі.

Минулої суботи, 14 січня, відбулося урочисте відкриття пам’ятної меморіальної дошки на фасаді залізничної станції Красилів (Хмельницька область) усесвітньо відомому одеському лікареві-гомеопату, українському політичному діячеві, полковнику армії УНР Іванові Митрофановичу Луценку.

Ініціатором встановлення пам’ятної таблиці виступила хмельницька молодіжна організація «Пластовий рух «Сокіл» за підтримки місцевої міської і районної влади, повідомив «Рупор Одеси» (http://rupor.od.ua) з посиланням на члена Спілки краєзнавців України Віталія Лавренчука.

До 130-річчя від дня народження Богдана Комарова

Серед імен видатних українських науковців ХХ ст. чільне місце належить Б.М. Комарову (1882 — 1975) — бібліографу, лексикографу, перекладачеві, мемуаристу.

Богдан Комаров народився 18 січня 1882 року у Києві. Його батько — Михайло Федорович — родом із Наддніпрянщини. Після закінчення Харківського університету Михайло Комаров практикував як юрист. Працював також на різних судових посадах в Острогорську (Воронезька область), Умані, а з 1887-го і до кінця життя — нотаріусом в Одесі. Тут, як відомо, М.Ф. Комаров заснував одну з перших «Просвіт» (1905 — 1909).

У передмові до своїх «Спогадів» Євген Чикаленко зазначив: «...писав обережно, щоб не підвести людей і себе, бо время було люте...»

Ось так, Шевченковими словами, визначив наш великий земляк епоху, в якій він жив, працював і боровся за Україну, де вільно почувалася б рідна українська мова, культура, освіта, журналістика, література.
Він пройшов не довге, але буремне життя, сповнене надій, розчарувань, зустрічей з великими людьми, з якими його зводила і розводила доля — іноді на якийсь час, іноді назавжди. Але кожен з них залишив по собі помітний слід у його житті, так само, як і він — у їхньому.
Євген Чикаленко був надзвичайно діяльною і працьовитою людиною, яка вміла дотримувати слова, не кидаючи його на вітер, ділитися з близькими, друзями і товаришами не тільки своєю увагою та приязню, але часто й грошима, які він заробляв власною працею, впроваджуючи у своєму господарстві новітні технології сільськогосподарського виробництва.