Матеріали з рубрикою «Імена»

Легендарний наставник київського «Динамо» Валерій Лобановський увійшов до списку 50 кращих тренерів в історії футболу за версією видання 90min.

У цьому рейтингу він посів 23-є місце, повідомляє Sport.ua.

Видання відзначає, що Лобановський був першим, хто приділяв велику увагу спортивним науковим дослідженням, а також прийшов до думки, що важливі-ше команда-зірка, ніж яскравий окремо взятий футболіст.

Минулої неділі пощастило побувати на презентації дуже цікавої і, як на мене, вкрай потрібної для нинішнього молодого українця, що, здається, намертво застряг у віртуальному павутинні, книжки.

Книжка, що має назву «Радуниця», щойно вийшла у київському видавництві «Український пріоритет». Її авторка — Ярослава Різникова, заступник директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації.

Чому саме «Радуниця» і що означає це, на жаль, призабуте, а багатьом і не відоме слово?

Радуниця, Радониця, Радовниця, Радунець — у давнину у східних слов’ян — день поминання померлих, під час якого відбувалася трапеза на могилах родичів. Після включення православною церквою Радуниці до свого культу цей день отримав назву Проводи (народні назви — Гробки, Могилки, Поминки та ін.). У цей день на кладовищі відбувається спільна панахида й обіди — тризни. Це за словником-довідником з релігієзнавства.

До українських моряків, яких російські агресори злочинно захопили в полон

Дорогі сини й онуки — гордість і слава ВМС України!

Сьогодні ваші імена знають вся Україна і світ. Своєю мужністю і витримкою ви не дозволили «божевільному з ядерною кнопкою» Путіну розпочати масштабне вторгнення російських військ в Україну, з метою пробити сухопутний коридор у 100-120 км вздовж Азовського узбережжя, який би з’єднав фашистську Росію з анексованим Кримом і з виходом до Придністров’я, де є військова база агресора, а можливо, і повної окупації південно-східних областей України (підтвердженням цього є карти ГШ ЗС РФ). Це своєю чергою створило б реальну загрозу воєнної агресії Росії проти всієї Східної Європи. Світ міг опинитися на межі ядерної війни.

 …Щоб не плакать,
Я сміялась.

Леся Українка.

Обережно, як у дитинстві, беру в руки перо (хоча їх давно вже немає!). Пером писала ще тоді, коли вперше на світлині побачила яснолику дівчинку у вишиванці. Дівчинка мала великі розумні очі, що вже тоді вразили мене незвичайною глибиною, і високе чоло. Це вона написала слова, що збентежили мою душу: «Я була малою горда. Щоб не плакать, я сміялась…». Звідтоді вона стала моїм ідеалом (недосяжним) — і як особистість, і як поет. Гордою ж і незалежною вона залишалась до кінця своїх днів.

І — благородною. Коли Ольга Кобилянська, ще не будучи особисто знайомою з Лесею, запитала свою подругу, що вже знала поетесу, чи гарна вона, та відповіла: благородна! Цим сказано так багато. Це більше, ніж краса. Тут цілий неосяжний світ.

Леся Українка (Олеся)… Кажуть, ім’я визначає долю. Та доля нашої українки, з ніжним, музичним іменем, була зовсім не такою, як воно їй пророчило. Лише псевдонім — Українка — розкрив її глибинну суть, повністю відповідав її єству. Її народив україн-ський народ. Вона стала окрасою нашої літератури, культури, славою цього багатостраждального народу.

Одеські вчені та фармацевти удостоєні найвищої державної премії за розробку важливих ліків.

Державною премією в галузі науки і техніки відзначена група вчених Фізико-хімічного інституту ім. О.В. Богатського — доктор біологічних наук, завідувач відділу Микола Головенко, доктор хімічних наук Віктор Павловський, доктор хімічних наук, провідний науковий співробітник Алла Єгорова, доктор біологічних наук, провідний науковий співробітник Тамара Карасьова та представників фармацевтичної компанії «Інтерхім» — генеральний директор Анатолій Редер, його заступник Дмитро Позігун і директор з виробництва Ігор Стельмах.

Діючі речовини, які стали основною для лікарських препаратів, в одеському науковому центрі досліджували з 1980-х років. На базі цих напрацювань компанія «Інтерхім» розробила технологію виготовлення і випустила на ринок транквілізатор «Гідазепам», снодійне «Левана» та антивірусний препарат «Аміксин».

Уперше в Одесі всесвітньо відомий мотиваційний оратор, благодійник, автор багатьох бестселерів, батько чотирьох дітей Нік Вуйчич представив програму «Життя без обмежень».

Нік Вуйчич — легендарна особистість, яскравий приклад того, як внутрішня сила і воля до життя допомагають долати будь-які перешкоди. Нагадаємо, внаслідок генетичного захворювання він народився без кінцівок, але це не завадило йому стати знаменитою на весь світ особистістю, яка надихає, повертає віру мільйонам зневірених.

25 червня сповнилося 115 років від дня народження автора антиутопії «1984»

Ерік Артур Блер народився 1903 року в індійському селі Мотігарі на кордоні з Непалом. У той час Індія була частиною Британської імперії, і батько майбутнього письменника, Річард Блер, служив в одному з департаментів індійської адміністрації Великої Британії. Мати була дочкою французького торговця.

Коли Еріку сповнилося вісім років, його без проблем влаштували до приватної підготовчої школи в графстві Сассекс. Згодом, виявивши неабиякі здібності, хлопчик одержав стипендію для подальшого навчання в Ітоні, найпривілейованішій приватній школі Великої Британії. В есе «Чому я пишу» Орвелл згадував, що вже у 5-6 років він твердо знав, що буде письменником, а в Ітоні визначилося коло його літературних захоплень — Джонатан Свіфт, Ісаак Стерн, Джек Лондон.

25 листопада сповнилося 205 років від  дня народження Миколи Івановича Пирогова, якого ще за життя називали «чудесним доктором». З його ім’ям пов’язано багато відкриттів у медицині. Він вважається творцем воєнно-польової хірургії, засновником товариства Червоного Хреста. Відомий педагог і громадський діяч.

Про те, що його покликання — медицина, Микола Пирогов усвідомив ще в дитинстві. У «Щоденнику старого лікаря» згадував, що ще хлопчиком любив «гру у лікаря»... На маленького Миколку — тринадцяту дитину в сім’ї дрібного московського чиновника Івана Пирогова — незабутнє враження справив відомий московський лікар Єфрем Осипович Мухін. Доктор приїжджав у садибу Пирогових, щоб лікувати одного зі старших братів. Микола спостерігав, як до ґанку будинку підкочувала карета, запряжена четвіркою коней, лакей відкривав дверцята і на землю ступав високий сивочолий пан. Після призначеного Мухіним лікування хворий пішов на поправку. А Микола почав наслідувати доктора: просив когось з домашніх «захворіти» й обі-цяв неодмінно його «вилікувати». З поважним виглядом підходив до ліжка «хворого», розпитував  про самопочуття, мацав пульс, міряв температуру, виписував рецепти і пояснював, як правильно приймати ліки.

6 листопада — 160 років від дня народження Дмитра Івановича Яворницького (1855—1940), українського історика, археолога, фольклориста, етнографа, письменника Дмитро Яворницький родом з Харківщини.

Батько — Іван Якимович (1827—1885) —походив зі збіднілого дворянського роду, родоначальник якого належав до козацької старшини. За свідченням самого історика, з діда й прадіда він був панського коліна і виводив свій родовід від панів з Галичини, які з часом оселилися у Зміївському повіті на Харківщині. Іван Якимович належав до духівництва, а останнім місцем його служби було село Сонцівка, де він був дяком. За словами Дмитра Івановича, його батько був «грамотій самоучка», добра й розумна людина, хоч і не вчився ні в якій школі, а сам із себе вивчився писати й читати. Мати вченого, Ганна Матвіївна Терновська (1830—1916), була простою селянкою. Сім’я жила бідно, у селянській хаті.

28 жовтня минуло 120 років від дня народження Майка Йогансена (1895—1937), українського письменника, перекладача, критика, журналіста.

Звісно, ніяким Майком він від народження не був, батьки нарекли його Михайлом, але один з фундаторів українського панфутуризму цілком логічно слідом за своїми однодумцями Михайлом Семенком, який взяв собі ім’я Михайль, Георгієм Шкурупієм (Гео) та Бажаном (іноді підписувався як Нік), обрав незалежне європейське ім’я.

Цього року Одеса, як ніколи, багата на ювілеї, два з яких тісно пов’язані між собою: 13 травня відзначали 150-ліття університету ім. І.І. Мечникова, а 15 травня — 170-ліття від дня народження вченого, чиє ім’я з гордістю носить цей найстаріший вищий навчальний заклад.

Коли у 1908 році Нобелівський комітет присуджував премію в галузі фізіології та медицини, він не знав, представник якої країни здобув цю високу нагороду. Членів комітету можна було зрозуміти. За походженням молдованин та єврей, Ілля Мечников на той момент уже більше двох десятків років не жив на території Росії, підданим якої себе вважав.

Закінчення. Початок у номері за 3 вересня

Карцери розміщені в північній частині бараку, в невеликому поперечному коридорі. Стуса утримували в 3-у карцері, що на розі, у найближчому до вахти. Звідти до нас не доходили ніякі звуки. 2 вересня нам з робочих камер було чути, що Стуса водили коридором до якогось начальства. Повертаючись звідти, він у коридорі зумисне голосно сказав: «Накажу, накажу... Та хоч знищіть, гестапівці!» Так він оповіщав нас, що йому погрожували новим покаранням.

Естонець Енн Тарто ввечері забирав готову продукцію (шнури до прасок) з камер і розносив роботу на завтра. 3 вересня близько 17-ї години він почув, що Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що нема лікаря. Тоді Енн Тарто сам сказав лікареві Пчельникову, і той дав Стусові валідолу. Отже, йому було прикро з серцем.

Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері «учреждения ВС-389/36» у селі Кучино Чусовського району Пермської області загинув поет і правозахисник Василь Стус.

Я в той час перебував у 20-й камері цієї «установи», тому вважаю своїм громадянським і людським обов’язком свідчити про обставини й причини його загибелі.

Насамперед, що це за сором’язлива назва така — «установа ВС-389/36»?

Радянська влада взагалі соромилася деяких термінів, тому, наприклад, називала своїх противників не політичними в’язнями, а «ворогами народу», «особливо небезпечними державними злочинцями», «жалкими отщепенцами». У тюремному побуті мого часу «гражданин осуждённый» мусив звертатися до наглядача «гражданин контролёр».

Доброго дня, шановні працівники редакції!

Звертається до вас старший науковий співробітник «Національного заповідника «Софія Київська» Шакула Світлана Володимирівна. В заповіднику я працюю на півставки, а в інший час займаюся до-слідженням життя та творчості кіноактора Влади-слава Дворжецького (1939—1978). Цього року у видавництві «Вадим Карпенко» вийшла моя книга «Феномен кіноактора Владислава Дворжецького».

Промова, виголошена 22 червня 2015 року на відкритті літньої школи «Соціальна думка митрополита Андрея Шептицького» Українського католицького університету

Про Шептицького важко говорити стандартними фразами, його вчинки були нестандартними, він завжди діяв out of the box [ексклюзивно, поза рамками]. Це був глобальний лідер, і українцям, греко-католикам Галичини просто пощастило, що він народився саме в цей час.

І хоч у народному рейтингу найвидатніших українців він займає 55-е місце — між Василем Стусом і Павлом Полуботком, після Щербицького, Андрія Шевченка та Олега Блохіна, — проте навряд чи через 70 років після їхньої смерті молоді люди вивчатимуть їхню спадщину. Я вважаю, що Шептицький — найбільший українець ХХ століття. Його спадщина тільки зараз розкривається.

Мабуть, нема жодної людини, котра не знала б контексту терміну «30-ті роки» і яким чином він був вписаний в історію радянської України. Логічно, звісно, що й слово «репресії» також відоме кожному.

Історія нашого героя доволі типова для свого часу. У минулому меншовик, а потім професор державного вишу, він не вистояв, потрапив у жорна радянського режиму і вибратися з них уже не зміг. Лише час і пам’ять змогли виправдати невинну людину.

Серед відомих особистостей, що навчалися на фізико-математичному, а пізніше — фізичному факультеті Одеського університету, який нині відзначає 150-річчя заснування, особливо виділяється ім’я Михайла Філіпова. Його ще називають останнім вченим-енциклопедистом. Михайло Михайлович відомий і як письменник, публіцист, видавець та популяризатор науки.

Народився Михайло Філіпов 30 червня 1858 року в селі Осокине Звенигородського повіту Київської губернії (тепер — село Вікнине Катеринопільського району Черкаської області). Його батько, Михайло Аврамович, був відомим російським письменником та юристом. Мати, Ганна Лаврентіївна, походила зі старовинного козацького роду, близького до Богдана Хмельницького.

26 квітня — 125 років від дня народження Миколи Зерова (1890—1937), українського поета, літературознавця, перекладача, педагога

«Микола Зеров — не герой легенди, не прижиттєво канонiзований клясик, навiть не автор якогось знаменитого твору... I разом з тим навколо його iмени залишається те магнитне поле, яке було навколо його особи. Зараз нам уявляється Зеров як одна з наймаштабнiших постатей часу, що заповiдався як доба українського вiдродження». Так оцінив роль Миколи Зерова відомий український письменник, доктор філософії, громадський діяч Євген Сверстюк (1928—2014).

Упевнена: більшість зрозуміла, що означають у цьому контексті слова «магнітне поле» — людина, її думки, вчинки, погляди притягують до себе інших. А Зерова навіть найбільші вороги називали «академічним авторитетом». Пояснюючи, що ж то за сила така притягальна, яку мав Микола Костянтинович, дослідники називають довжелезний перелік усіх його багатогранних, воістину енциклопедичних здібностей. Поет, талановитий педагог, літературознавець, перекладач, науковець, критик, блискучий оратор, полеміст, редактор, видавець, знавець 20 мов. А ще він міг прочитати цікаву лекцію про зоряне небо, умів за розташуванням сонця і зірок досить точно визначити час, вражав знанням географії, природознавства...

До 120-річчя М.О. Посмітного

Про дуже непросте, але славне життя нашого незабутнього земляка — «генерала степу Причорномор’я» — я написав книжку «Призьба Посмітного», яка згодом була удостоєна Всеукраїнської літературної премії його імені. Вона й сьогодні є в сільських (та й міських) бібліотеках Одещини. Її, знаю, читають.

З нагоди ж нинішньої дати пам’яті хочу познайомити читачів «Чорноморки» з фотознімком Макара Онисимовича з його власноручним підписом «чорноморцеві», зробленим за два місяці до відходу Посмітного у вічність. Я був останнім журналістом, який брав інтерв’ю у цієї знаменитої людини, двічі Героя Соціалістичної Праці.

Продовження. Початок у номері за 1 січня.

А тепер, шановний читачу, звернімося до подій, людських портретів, життя Одеси 20-х років минулого століття, які закарбувала феноменальна пам’ять Миколи Бажана. Мабуть, краще від нього цього не зробив жоден з істориків кіно.

Відомо, що погані книжки не крадуть, а ось збірку Василя Симоненка, яку взяв у мене почитати мій однокурсник, і досі не повернув. Вона поїхала з ним (я так думаю) на Херсонщину, звідки він родом, після завершення навчання у Шевченковому університеті... Тоді він виправдовувався: Симоненка повернути не маю змоги — вкрали у гуртожитку. Я дуже засмутився. А було це, гай-гай, уже сорок років тому. Зате сьогодні, коли «зелені чоловічки» зупинилися на межі Херсонщини, а самі степовики ділом доводять вірність Вітчизні, я радію. Бо певен: у їхній непохитності перед ворогом є й Симоненковий внесок, а його пророчі слова чути на всій землі: «Україно — ти моя молитва, ти моя розпука вікова! Гримотить над світом люта битва за твою любов, твої права!»

Василь Андрійович Симоненко народився у селі Біївці Лубенського району на Полтавщині 8 січня 1935 року. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Спочатку була школа, яку закінчив із золотою медаллю у селі Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ). У 1957—1960 роках працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960-у —1963-у — в газеті «Молодь Черкащини», був власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю.

7 листопада відомий літературознавець, бібліограф, письменник і журналіст, заслужений діяч мистецтв України Григорій Дем’янович Зленко відзначив своє 80-ліття. Пропонуємо фрагмент статті українського театрознавця, літературознавця, історика культури Ростислава Пилипчука, надруковану у четвертому випуску збірника «Скарбниця культури» (О., 2014) — виданні, підготовленому співробітниками ОННБ ім. М. Горького з нагоди 185-річчя бібліотеки.

<…> Від початку 1960-х років Григорій Зленко живе і працює в Одесі. Три роки віддає редагуванню газети Інженерно-будівельного інституту «Кадри — будовам», вісім — роботі в республіканському видавництві «Маяк» (старший редактор, завідувач редакції художньої літератури, головний редактор). З видавництва довелося піти під тиском триклятої «маланчуківщини», що далася взнаки інтелектуальній Україні. Добрі друзі порадили залишити «Маяк» і пошукати «непомітну» посаду. Про те, що його ім’я занесли до єзуїтського реєстру Маланчука, стало відомо аж 2004 року зі спогадів колишнього працівника ЦК КПУ, поета Володимира Бровченка, умі-щених у журналі «Дніпро» (№ 11—12, с. 96). Восени 1972 року Григорій Зленко перейшов на посаду завідувача новоствореного редакційно-видавничого відділу найстарішої на півдні України бібліотеки — Одеської державної наукової імені М. Горького.

12 листопада — 125 років від дня народження Остапа Вишні (1889—1956)

Ніхто не вірив, що після мученицького шляху довжиною в десять років Павло Губенко (Остап Вишня) знову візьметься за свою справу. Та й сам він, стверджують дослідники, зарікався. При цьому, зокрема, посилаються на спогади його друга, актора театру «Березіль» Йосипа Гірняка (вони перебували в одному таборі), якому Павло Михайлович казав: «Як дасть Бог вижити каторгу — то нехай мені рука всохне, як візьму перо в руки. Тільки — Сибір, глушина! Сільця розставляю і рибу ловлю».

...Свою майбутню долю він відчув ще на початку 1930-х, коли почали з’являтися статті, в яких критикувалася вся діяльність письменника, а його називали «літературним обивателем», «кулацьким блазнем». Павла Михайловича арештували 25 грудня 1933 року за звинуваченням у належності до Української військової організації, яка, за офіційною версією, намагалася повалити владу в Радянському Союзі, вбити другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. Зазнавши численних тортур, «зізнався» в усьому, чого домагалися від нього слідчі. На судовому засіданні, що відбулося 3 березня 1934-го, ухвалили: «Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишню) засудити до розстрілу із заміною на ув’язнення у виправтрудтаборі терміном на 10 років...»

Тарас Федюк, як і понад сімдесят інших літераторів України, — родом із класичного Одеського університету. Він є універсантом у другому поколінні — сином випускників філологічного факультету Лідії Кирилівни Охріменко й Олексія Григоровича Федюка.

Народився Тарас Федюк 6 жовтня 1954 року у місті Ананьєві — на півночі Одещини. Виростав у сім’ї, яка, за словами Ярослава Голобородька — автора монографії «Ель класіко: формація Тараса Федюка» (2004), «відрізнялася сформованими духовними цінностями, пріоритетами і не просто цікавилася — жила літературою і мистецтвом». У такій родинній атмосфері і визрівав інтерес Тараса до художнього слова, до секретів його творення, а відтак — і намір самому прилучитися до кола тих, чиї імена значилися на обкладинках багатьох книг, які складали велику сімейну бібліотеку.

24 вересня минуло 120 років від дня народження Романа Купчинського (1894—1976), українського письменника, критика, композитора

Думка, закладена у відомий всім афоризм: «коли говорять гармати, музи мовчать», себто про несумісність війни і творення музики, поезії, підтверджується далеко не завжди. З нею не погоджувалися й самі митці. У перерві між боями в роки Першої світової війни почав творити свою поезію і Роман Григорович Купчинський.

Його ім’я за радянських часів замовчувалося, оскільки він був вояком легіону Українських січових стрільців (УСС). Тут принагідно навести кілька фактів з матеріалів істориків та дослідників про історію створення УСС.

11 вересня сповнилося 150 років від дня народження Павла Грабовського (1864—1902)

«Там — квітка, та блиск, та чари, залицяння та вино; тута ж — праця, сльози, свари, пекло голоду одно». Це рядки з вірша «Тут і там» українського поета, перекладача, публіциста Павла Арсеновича Грабовського, ювілейну дату народження якого — 150 років — внесено до календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО.

Я не випадково обрала саме цей уривок, оскільки характерний для нього принцип контрасту, що підкреслює несправедливість системи, побудованої на соціальній нерівності, визначає композицію більшості його творів. Так, грізним звинувачувальним актом порядкам, за яких людина працює «на других дні та ночі, ... поки останнього хабітку не розметають глитаї», можна назвати вірш «Робітникові». Ця ж тема — у поезіях «Допусти», «Сироти». Особливо показовим у цьому контексті є вірш «Я не співець чудовної природи». У ньому автор пояснює, чому він не зміг стати таким співцем: «Серед ясних, золочених просторів я бачу люд без житнього шматка... Блакить... пташки... з-під соловйових хорів, мов ніж вража скрізь стогін мужика. Нехай кругом розумний лад та втіха, не здужа їх мій мозок осягти, бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха, як хижий звір гризуть братів брати».

До  120-річчя  від  дня  народження  Олександра  Довженка

Читаю «Сторінки щоденника» Олександра Петровича Довженка. З болем, з сумом, з якимось невимовним пригніченням. Раніше мало що знала про нього (такі якісь собі невиразні загальні думки). На факультеті філології його як прозаїка зовсім не вивчали. Про режисерську діяльність у його посмертні, комуністичні, часи, майже нічого не говорилося. Можливо, в науково-мистецьких колах, щось якось відзначалося — не знаю, але загалу інформація про Довженка подавалося краплинами, на які той же загал мало звертав уваги.

Й ось у бібліотеці потрапило до рук, як з’ясувалося, «найбільш повне видання щоденників» О. Довженка (1941—1956 рр.): Київ, Видавництво гуманітарної літератури, 2004. Добра справа зроблена. Але зазначається: видання «розраховане на широке коло читачів» — і при цьому тираж 2000 примірників. Не знаю, чи є «Сторінки» в школах, сільських читаннях, чи включені до факультетських програм. Звісно, наклад дуже незначний для нашої великої країни. Втім, не раз подумалося, спасибі і за таке — якась кількість українців таки прочитає. Хоча цей вірний син українського народу мав би стояти в одному ряду з Шевченком, Франком, Лесею і його також мали б широко вивчати…

16  серпня  минуло  130  років  від  дня  народження  Ісака  Мазепи  (1884–1952), українського  громадського  і  державного  діяча  УНР

Зараз можна тільки дивуватися, як агроном за освітою Ісак Прохорович міг завчасно передбачити в подробицях, що зі встановлення радянської влади в Україні нічого доброго не буде і категорично висловлювався проти неї. Коли ж йому нагадували, що серед населення багато її прибічників, пояснював: «радянські настрої» в народних масах — це ілюзії, які зникнуть під час зустрічі з режимом більшовицької диктатури й терору. На аргументи, що окремі отамани армії або ж вступили в союз з Червоною армією, або почали з нею переговори, заявляв, що державна політика не може бути додатком до нерозважливих рішень наївних отаманів. Як стверджують дослідники, переконання, що більшовики, які силою захопили владу в Росії, нав’яжуть свою диктатуру й Україні, зробило боротьбу за вільну Україну, за звільнення її від великодержавної російської опіки, за право націй на культурне й політичне самовизначення справою життя Ісака Мазепи.

Звичайно ж, особливо великий вплив на хід українського національно-визвольного руху він мав, обіймаючи посади міністра внутрішніх справ Української Народної Республіки (УНР), прем’єр-міністра УНР, голови Ради Народних Міністрів УНР у вигнанні.

...Очевидно, не сумніваючись, що її ніхто не бачить, жінка дала волю своїм стражданням: сльози заливали її обличчя, вона у відчаї заламувала руки, ставала на коліна перед образами, благаючи Господа захистити її. Але свідком цієї сцени була Марійка — донька Адасовських, у яких жінка служила: дівчинка гралася у віддаленому кутку, а тому її не було видно.

Ця подія мала продовження. Коли ввечері вся родина зібралася «на посиденьки», під час яких обговорювали події дня, співали, читали разом, а також із захопленням зна-йомилися з черговою імпровізованою сценкою, підготовленою Ма-рійкою, котра, переодягаючись у різне вбрання, зображала своїх рідних та знайомих, дівчинка, ви-йшовши на цю вечірню зустріч у селянському одязі, скопіювала всю гаму важких переживань служниці.

29 липня — 165 років від дня народження видатної українки

Поетеса, автор прозових та драматичних творів, перекладач, фольклорист, редактор, мистецтвознавець, етнограф, публіцист, видавець, активна громадська діячка — це все про Ольгу Петрівну Косач (у дівоцтві — Драгоманова; літературний псевдонім — Олена Пчілка).

Не було такої сфери гуманітарної науки та культури, до якої б ця жінка не доклала своїх старань. За словами Панаса Мирного, вона була «родюча, як земля, а робоча — як бджола». Причому, у більшості напрямів своєї діяльності Олена Пчілка відзначилася якимось нововведенням, започаткувала якусь справу. Зокрема, була однією з перших українських жінок-видавців, а праця «Український народний орнамент» принесла їй славу першого в Україні знавця цього виду мистецтва. Оцінюючи її оповідання «Чад», Іван Франко писав: «Ви перші і досі одинокі виводите в українській мові правдиву, живу конвертацію (розмову) освічених людей. Досі ми її ніде не бачили: ні у Нечуя, ні у Мирного, ні у Кониського. Всі вони дуже гарно вміють підхопити розмову селянську, але розмови освіченого товариства — годі...» Як бачимо, і в цьому питанні сам Великий Каменяр визнає її першість.