Матеріали з рубрикою «Духовність»

Різдво Христове — одне з найтаємничіших свят. У цей час можна зустрітися з Дивом. З дивом народження Сина Божого.

Свято Різдва — найкрасивіше зимове свято. Воно приходить до людей морозної ночі в годину опівнічної храмової служби в сяйві свічок, у світлі зірок і гучному співі хору. Звуки дитячих голосів, що славословлять Бога, як ангельський глас, наповнюють торжеством Всесвіт. Небо і земля славлять Різдво Христове. На землі панує мир, а серця сповнюються доброю волею.

У різдвяні дні церква балтського Свято-Покровського Феодосіївського чоловічого монастиря набула надзвичайно святкового вигляду. Служителі храму облаштували різдвяний вертеп, у якому представлено сцену Різдва Христового. Проводилися урочисті богослужіння.

Особливої святковості храму додає те, що тут перебуває ікона і частки мощей святої блаженної Матрони Московської. Зустріти святиню, яку доставили з Московського Покровського жіночого монастиря, прийшло багато віруючих людей. Ікона та частки мощей блаженної Матрони Московської, покровительки здоров’я та захисниці від лиха, встановлені саме у цій церкві монастиря. У різдвяні дні у мешканців міста і району з’явилася можливість прикластися до святині, особисто звернутися до неї з проханнями і молитвами. Ікона прикрашена багатьма золотими виробами, які на ній з’явились не просто так. За кожним з них — ціла історія життя конкретних людей.

патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета
преосвященним архіпастирям, боголюбивим пастирям,
чесному чернецтву та всім вірним Української православної церкви
Київського патріархату

Дорогі браття і сестри!

Христос народився! Славімо Його!

Людина завжди шукала й донині шукає миру і радості на землі. Марксисти і ленінці мріяли побудувати без Бога рай на землі. До цього «раю» вони йшли шляхом руйнації і десятків мільйонів смертей невинних людей. У наш час людство теж шукає миру і радості, а в результаті опустилося до крайньої бездуховності, дійшло до глибокої аморальності, де панують наркоманія і пияцтво, розпуста і статеві збочення, неправда і владолюбство, немилосердя і жорстокість, непомірне багатство і бідність.

У чому полягає причина відсутності миру і радості? Причиною є гріх, який панує в людській природі. Для того, щоб знищити гріх і наслідок його — смерть, Сину Божому треба було стати людиною. Сьогодні ми святкуємо день народження від Пресвятої Діви Марії Сина Божого. Заради нас, грішних, Бог підкорив Себе законам природи. Він принизив Себе, був розіп’ятий на хресті, щоби знищити в нашій природі гріх. Він помер, щоби Своїм воскресінням знищити наслідок гріха — смерть.

«У розмовах про українську літературу другої половини ХХ століття ім’я Миколи Вінграновського звучить як метафора, що уособлює все найкраще, найсвітліше, найдобірніше на ниві красного письменства від початку шістдесятих років до сього часу. Він прийшов у поезію так, як приходять справжні, як з’являються великі майстри. Прийшов зі святістю і чистотою Духу і залишиться у ній величним Маестро з першого подиху його вірша. Він прийшов тріумфально, відразу з творчими перемогами, про які можуть мріяти навіть найобдарованіші...»

Цими словами розпочав вступну статтю до тритомника поета Тарас Салига. Їх важко оминути, бо в одному абзаці ніби вирізьблено образ «величного Маестро». Учень і послідовник генія Олександра Довженка — гідний імені свого Вчителя. Та й не лише Довженка, а й великого Кобзаря. Він син України. Увібрав у свою душу надбання кращих дітей її. Високо піднесений вірш поета прагне (за словами Леоніда Талалая) недосяжного ідеалу.

Завершується Рік пам’яті Йосифа Сліпого — Блаженнійшого патріарха Української греко-католицької церкви, оголошений з нагоди 120-річчя від дня його народження.

З ініціативи адміністрації Одеської вечірньої школи №25 та за підтримки й участі Одесько-Кримського екзархату УГКЦ у приміщенні кірхи Св. Павла відбулася конференція «Патріарх Йосиф Сліпий: життя для Бога й України». Конференція проведена згідно з постановою Верховної Ради про відзначення 120-річчя Йосифа Сліпого та рекомендаційними листами Міністерства освіти і, відповідно, обласного та районного управлінь.

Чому саме ця школа зініціювала конференцію? На запитання відповідає її директор Теодор Оробець:

— У нас склалися дуже добрі стосунки з представниками греко-католицької церкви. Ми ознайомили учнів з цими документами, і декотрі з них виявили бажання підготувати реферати. Тим більше, що наші учні на уроках художньої культури, історії України знайомляться з різними конфесіями, знають не лише християнство, а й інші релігії. До їхньої участі в конференції ми підійшли на засадах цілковитої добровільності. А матеріали для своїх робіт вони брали, назагал, з Інтернету, користувалися літературою, люб’язно наданою нам Українським католицьким університетом.

Колекційне видання Біблії з ілюстраціями Сальвадора Далі нарешті з’явилося в Україні. Та Слово Боже не всякому доступне: тираж Біблії, оформленої сюрреалістичними картинами, обмежений. В Україні у світ вийдуть лише п’ятсот примірників. Репродукції Сальвадора Далі, якими знаменитий іспанець проілюстрував Біблію, та лімітоване видання можна побачити і придбати на експозиції, що відкрилася в одеському торговому центрі «Сади Перемоги».

«Біблія Далі — це унікальний фоліант ручної роботи на дев’ятсот сторінок із текстом Старого та Нового Завітів. Літографії Далі були віддруковані за допомогою найточніших сучасних технологій передачі кольо­рів. Палітурка з натуральної шкіри покрита позолотою та інкрустована коштовним камінням: діамантами, рубінами, аметистами та малахітами. Виготовляли цей витвір мистецтва друкарі, палітурники і ювеліри трьох країн: Німеччини, Чехії і Словаччини. Сальвадор Далі проілюстрував ключові сюжети Біблії ще в 1967 році, загалом вийшло 105 літографій. Спеціальний комплект, виконаний у білій шкірі і прикрашений золотом, прийняв у подарунок Папа Римський», — розповіли організатори виставки.

Як уособлення небесного вогню, свіча відігравала значну роль не тільки в повсякденному, а й в обрядовому житті українців. Вона була обов’язковим ритуальним атрибутом в усі три найважливіші моменти: під час народження, весілля та смерті. Свічка набула особливого значення в народній магії, її застосовували як один з найважливіших оберегів. Особливо зросла роль свічі за часів християнства.

Спалювання дідуха, великодні багаття, вогнища на Купала — всі ці звичаї відображають особливе ставлення до вогню. Годилося вшановувати його, звертатися до нього з побожністю. Аж ніяк не  дозволялося, як свідчить переказ, поводитися з полум’ям фамільярно: «Ніколи не кажи вогню: «Брате!» Пошанування його було пов’язане з культом Сонця, про життєдайні й водночас караючі властивості якого українці знали з давніх-давен.

Багато народів світу вірили, що життя в тілі й вогонь, який запалювали в оселі, — явища взаємозалежні. Якщо він раптом погасав — тієї ж миті мало скінчитися й життя людини. Тому вогонь у помешканні завжди намагалися підтримувати. Лампадка, яка горить перед образами, не загасаючи, — це християнізований відгомін давнішого уявлення про домашній вогонь як аналог людського життя, відповідник душі, що перебуває в тілі.

14 серпня православна церква відзначає свято Маковія (Маковея) на честь іудейських мучеників — семи братів Маковеїв, яких їх мати Соломонія благословила на мученицьку смерть за віру. Однак воно закорінене ще в прадавніх часах народної культури і збігається з початком сівби озимини та освячуванням насіння.

Ще задовго до прийняття християнства у цей день відбувалося дитяче та дівоче свято, під час якого освячувалися також квіти і городина; вода у річках і криницях вважалася цілющою, тому біля них проводилися різні обряди, а хворі шукали у воді зцілення. Це свято ще називають перший, мокрий або медовий Спас.

У селі Ряснопіль, що в Березівському районі, минулої неділі відбулися урочистості з нагоди освячення каплиці Святих Первоверховних апостолів Петра і Павла місцевої громади вірних греко-католицької церкви. На свято до ряснопільців завітали єдиновірці із сусідніх сіл, делегації з інших районів Одеської і Миколаївської областей. Освятив каплицю та відслужив у ній урочисту літургію екзарх Одесько-Кримський Української греко-католицької церкви Василь Івасюк.

Про деякі деталі з історії своєї церкви розповіли нам Віра Кіщенко та Ніна Глазунова, що стали її прихожанками з перших же днів. Отець Володимир Кічатий, кажуть вони, приїхав до Ряснополя півтора десятиліття тому. На прохання місцевих віруючих подбав про цей приїзд колишній голова КСП «Іскра» Сергій Лабунський. Сергій Петрович на той час був одним з наймолодших керівників у районі, але переймався не лише запитами молоді, а й з щиро приймав до душі те, що турбувало старших. Як переповідають старожили, сільський храм у Ряснополі за наказом районного керівництва місцеві атеїсти зруйнували ще під час хрущовського правління. Аби похрестити дитину, людям доводилося їздити аж до Березівки, що за 25 кілометрів. Комсомольці та комуністи робили це потайки. Щоб поховати по-християнськи покійника, у пошуках священиків мандрували ряснопільці сусідніми селами, бувало — навіть до Миколаївської області. Траплялися, на жаль, і такі сумні випадки, коли доводилося ховати людей без належних релігійних ритуалів. Якось Лабунський поїхав у Західну Україну у виробничих справах. Там і зустрівся з молодим священиком Володимиром Кічатим та вмовив його на переїзд до Ряснополя, де, до речі, компактно проживають переселенці саме із західноукраїнського регіону.

Нещодавно сталася довгоочікувана подія — юридичне оформлення Савранського козацтва. На честь цієї знаменної події савранські козаки зібралися на коло.

Урочиста частина відбувалася біля села з символічною назвою Гетьманівка. Тут, у глибокому яру, стоїть 400-річний дуб та є старовинна криниця, які народна традиція пов’язує з іменами Максима Залізняка та Івана Гонти. Саме тут, як переказують старожили, відпочивали славні керівники Коліївщини під час одного зі своїх походів.

Свято Трійці (П’ятидесятниця) входить до найбільших християнських свят і відзначається на державному рівні (є офіційним неробочим днем). Відтак, з урахуванням положень Кодексу законів про працю України, у понеділок матимемо додатковий вихідний.

На 50-й день після Великодня, свята воскресіння Христового, весь християнський світ відзначає Трійцю (П’ятидесятницю) — одне з провідних свят церковного календаря.

У християнстві це свято сформувалося у IV ст., після прийняття церквою догмата про трійцю — існування єдиного Бога у трьох іпостасях. «Ідіть, научайте всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого» (Матвія, 28, 19) — так наставляв своїх учнів Христос невдовзі після свого воскресіння. І, згідно з Біблією, у день єврейського свята Шавуот — П’ятидесятниці зійшов на апостолів з неба дух святий, і пішли вони між народи, «говорячи іншими мовами, як дух їм провіщав» (Діяння, 2, 1 — 4).

Із  великодніх  послань  глав  християнських  церков  України

«Ще вчора ми розпиналися і погребалися разом з Христом, і серця наші були сповненні співчуття до Розіп’ятого. А сьогодні ми сповнені радості та тріумфу, бо повстав із мертвих наш Спаситель і Переможець пекла! До цього торжества ми прийшли через співчуття Страстям Господнім, бо «той, хто не став співпричасником у Страстях Христових через покаяння й послух і не зробився співучасником Його смерті, — за словами преподобного Симеона Нового Богослова, — не буде також співучасником у духовному воскресінні й не отримає Святого Духа»…

Святкуючи Світле Христове Воскресіння, ми маємо пам’ятати, що те торжество духу, яке ми отримали, проходячи Великий піст, не повинно закінчитися з приходом Пасхи, але навпаки — ще посилитися і зрости. «Будьмо уважні, — закликає нас преподобний Феодор Студит, — щоб нам провести це свято світло і боголіпно, бо це Пасха — перший і найбільший дар Божого Домобудівництва. За допомогою благоговіння приборкаємо своє тіло так, щоб, хоч і зміниться їжа, не змінився наш духовний стан. У цьому полягає для нас сенс таїнства: померти для світу (тобто гріха) і жити тільки для Бога», — йдеться у Великодньому посланні митрополита УПЦ (МП) Володимира.

Напередодні Великодня, 13 квітня, в Одеському театрі опери та балету прозвучить «Реквієм» великого італійського композитора Джузеппе Верді.

Зовсім нещодавно, у грудні 2011 року, цей твір увійшов до репертуару Одеського оперного, але вже полонив серця глядачів: практично завжди під час виконання «Реквієму» — повний зал. Твір цей виконується в особливі дні, з особливого приводу. Страсна п’ятниця — один з таких особливих днів, і саме цього дня в театрі розпочинається нова традиція: виконання великих творів духовного та сакрального змісту.

У виставковій залі Одеської організації Національної спілки художників України по вул. Торговій, 2, відкрилася персональна виставка художниці Тетяни Маслової.

Гостей маминої виставки першим стрічав біля входу жвавенький джура у прегарній вишитій сорочечці.

— Як тебе звати?

— Остапом звуся, — поважно так.

— І скільки ж рочків тобі?

У відповідь — розчепірена долонька.

— Та з таким ще й іменем ти вже справдешній козак!

Він побіг до мами, котра стояла біля своїх робіт, і прекрасна вишивка на сорочці художниці вкупі зі старовинним монистом була дивовижно згармонізованою з її роботами, на яких лінії модерної графіки творили чистий, глибокий та світлий образ. Тому що навіть наймодерніше мистецтво не може народитися чи вважатися таким, якщо воно твориться без глибокого знання майстром його витоків — мистецтва народного, яке завжди є сучасним...

170 років тому, 20 березня 1842-го, народився видатний укаїнський композитор, музичний педагог, громадський діяч Микола Лисенко

Якраз добра нагода поговорити про українську музику. Про ту музику, якої ми тут майже не чуємо, бо така культурна політика. Як також не чуємо музики тих 130 національностей, про котрі нам постійно торочать, що треба, мовляв, усім нам жити в мирі і дружбі. А ми хіба не так живемо? Але ж у кожної з них таки є своя культура, і культура ця має не лише етнографічну складову. Як і культура українського народу, яка впродовж століть, незважаючи на утиски та бузувірські заборони, розвивалася і йшла вперед, хоч і не такими темпами, як імперська. Тим-то й заслуговують на особливий пошанівок такі постаті, як Микола Лисенко.

У часах, коли діяли жорсткі заборони на все українське, такі люди — аристо­крати духу, інтелектуали, українські патріоти — робили все, щоби зсувати важкі камінні брили, якими привалено було українські культурні традиції, національну пам’ять. При дуже скромних статках, часто не маючи навіть засобів для існування, вони дбали про духовний розвиток українців, про навчання молоді. Ще навчаючись у Лейпцизькій консерваторії, Микола Лисенко мріяв про відкриття музичної школи. «Потрібна школа, потрібна негайно, і така школа, котра б мала народні рідні основи, бо інакше вона дасть, як усе у нас, блеклий колір з іноземними рум’янами», — писав він у листі додому. Хоча сам жив у винайнятих помешканнях, а коли громадськість зібрала йому трохи грошей для купівлі хутора або ж дачі, він усе те витратив на створення музично-драматичної школи, де, вважав, треба виховувати акторів та музикантів для української сцени.

В Одеській національній науковій бібліотеці ім. М. Горького відбулися щорічні Шевченківські читання, традиція проведення яких відновилася тут 1999 року у рамках відзначення 185-ліття від дня народження національного і світового генія, поета, художника, громадського діяча Тараса Григоровича Шевченка (перше повідомлення про проведення читань у бібліотеці датується 1951 роком).

Нинішні Шевченківські читання присвячені 100-річчю видання «Вінок Т. Шевченкові: із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів» (автор передмови та приміток М. Комаров, Одеса, 1912).

Якщо ми все ж таки хочемо запанувати «в своїй сторонці», то мусимо вивчити свою історію, не минаючи «ніже тої титли», та своїми-таки очима, українськими, поглянути на неї. Поглянути й запишатися: були в нас і герої відважні, і перемоги славні. Якщо хочемо державницького майбутнього, української державності справжньої, не бутафорної, то маємо навчити нащадків своїх цієї науки: пишатися героїчним минулим свого народу вкраїнського, та щоби не пізнавали вони історію країни своєї з чужих пожадливих рук, а зі своїх-таки чистих та незамулених джерел, бо лише у своїй хаті та правда, з якою можна і треба йти у майбутнє. Сьогодні ж до неї підсипано ще й чимало повільно діючої отрути — олжі лукавої та брехні одвертої, й цю мішанину ідеологічну дають до спожитку нашим дітям. Лихі часи минуться, бо таки ж направду «все йде, все минає», та заки мине воно, ким виростатимуть вони? Уявити сьогодні дитину за книжкою, українською книжкою, чи за переглядом українського фільму, та ще й на історичну тематику, дуже важко. Всі ми знаємо, чому так сталося. Та знаємо й те, як зарадити цьому. І нехай дитина собі читає про Гаррі Поттера українською мовою. Але віднині вона читатиме і про джур козацьких — книжку ще більш захоплюючу, пригодницьку, від якої важко одірватися навіть людині дорослій. Тому що збудити в юному читачеві захоплення від прочитаного, бажання бути подібним до героїв книжки, дуже й дуже непросто.

Відомий український письменник Володимир РУТКІВСЬКИЙ зробив це блискуче. Тож нині з гордістю кажемо, що Одеса збагатилася ще одним лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка.

Український науковець дослідив і запатентував вплив молитви на людину. Оформивши патент, наша держава офiцiйно визнала молитву дiєвим чинником у боротьбi з недугами.

Унікальне дослiдження проводилося на п’ятнадцятьох добровольцях. Кров для обстеження перед та пiсля читанням молитов брали з пальця і вени. Неймовiрно, але вже пiсля першого разу, як над пацiєнтом промовили слова молитви, захиснi сили його органiзму значно пiдвищилися!

Докладнiше про дослiдження та його результати розпитуємо автора — Михайла ЛАЗОРИКА, кандидата медичних наук, доцента кафедри факультетської терапiї Ужгородського нацiонального унiверситету, патентознавця, заслуженого винахiдника України.

З понеділка розпочався Великий піст — найсуворіший та най­знаковіший з усіх постів.

В усі дні посту забороняється курити і пити алкогольні напої. Не можна вживати продукти тваринного походження (м’ясо, рибу, молоко та яйця), здобний (білий) хліб, цукерки, булочки, майонез. Дозволяється тільки рослинна їжа (фрукти, овочі, сухофрукти), соління (капуста квашена, солоні і мариновані огірки), сухарі, чай, гриби, горіхи, хліб чорний і сірий, киселі, каші на воді. А на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці та Вербну неділю дозволяється риба.

Другий рік поспіль в Україні проводиться мовно-літературний конкурс учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка, що має статус міжнародного.

Проходить він у три етапи. Спочатку рівень своїх знань з української мови та літератури показують учні загальноосвітніх шкіл кожної області. Цьогоріч на Одещині учасниками першого етапу конкурсу стали 63224 учні 5 — 11-х класів із 864 навчальних закладів, а ще серед них — 18 студентів Національного університету «Одеська юридична академія», 132 — педучилищ та 944 — ВНЗ І — ІІ рівнів акредитації. Відтак на другому етапі змагалися 6037 переможців з районів області та міст обласного значення. Учасники першого та другого етапів виконували завдання не лише українською мовою, але також російською, молдовською та болгарською. У третьому — обласному — етапі конкурсу взяли участь 147 школярів 5 — 11-х класів загальноосвітніх навчальних закладів, 140 з них виконували завдання українською мовою, 4 — болгарською, 3— молдовською. Переможцями визнано 21 учня (один виконував завдання молдовською мовою). А минулої суботи відбувся фінальний етап конкурсу — він проходив в Одеській спеціалізованій загальноосвітній школі №117. Учасники: 19 учнів 5 — 11-х класів загальноосвітніх навчальних закладів, 6 курсантів військових закладів та 6 студентів ВНЗ І — ІІ рівнів акредитації. Після написання творчих робіт відбулося нагородження переможців третього — обласного — етапу змагань.

Конкурс педагогів-україністів Одеси

Мова, як знаємо, це живий організм, якщо вона не звучить, то починає хворіти і врешті перероджується. Хворіє на духовну недугу і людина, котра не послуговується рідною мовою або ж змушена багато разів на день міняти мову. Певна річ, можна жити й так, але це не є повноцінним духовним життям, і нема на таку недугу ліків. І що б там не говорили, але однією з причин нинішнього нездорового стану українського суспільства, українського середовища є й байдужість українців до своєї мови, до своєї культури.

Нашу мову нищать та відсувають кудись на узбіччя суспільного життя. Нашу культуру замінюють чужомовним сурогатом. Як протистояти? Жалітися? Кому — тим, котрі прийшли, щоби зробити Україну неукраїнською, без українців? Чи одним перед одними скиглити й нарікати? Та ні ж бо: не треба мовчати, треба протестувати, вимагати. Але не тільки. Треба діяти — активно, енергійно. Допомагати всім, хто бодай щось робить у цій царині.

«Господи, а до кого іти нам? Це ж у тебе слова життя вічного!» (Ів. 6.68) — звернувся апостол Петро до Ісуса, який представив себе людям, як хліб, що зійшов з неба, щоб дати їм життя.

З того казкового вечора, що став Святим, як запалала Зоря над Віфлеємом і Велика Мати породила Великого Сина, світ змінився. Люди змінилися. Серед них жив Господь, промовляв до них своє Слово, зцілював їхні душі і тіла, заради них пішов на досі не знану жертву і навіки залишився з ними.

Як уже повідомляли «Чорноморські новини» (див. номер за 28 січня), група народних депутатів зареєструвала законопроект, яким пропонує передати церкві кілька об’єктів, розташованих на території низки українських монастирів.

Пояснюючи задум законопроекту, один з його ініціаторів, «регіонал» Василь Горбаль, сказав, що більшість депутатів підтримує «повернення храмів православній церкві». Якій саме з православних церков, зрозуміло. Адже перелічені паном Горбалем храми, у власність яких пропоновано передати «об’єкти» (Свято-Богоявленський жіночий монастир на Тернопільщині, Почаївська та Києво-Печерська лаври), належать до УПЦ Московського патріархату. «Цей документ... відновлює історичну справедливість, повертаючи церкві відібрані в неї при становленні радянської влади культові споруди», — аргументує законотворець.

В Одесу привезли мощі Святого Валентина

Сьогодні, 2 лютого, у каплиці Апостола Андрія Первозванного, на вулиці Гімназійній, 22/24, перед вечірньою службою Божою стрічатимуть мощі святого Валентина.

Цього святого, який покровительствує закоханим та зміцнює шлюб, особливо шанує молодь. За традицією, що встановилася у нас впродовж років незалежності, день 14 лютого став не лише святом усіх, хто носить це ім’я, а й Днем закоханих.

Не нудьгуйте, брати українці.
На підступність зважати не слід.
Досить битися нам поодинці
За шляхетний наш праведний рід.

Об’єднаймо знамена свободи.
Тим відродимо нації дух.
А з’єднавши зусилля народу,
Переможний спрямуємо рух.

Не жалійтесь на долю даремно.
Світло правди вже сяє для нас.
Захист Божий прийде достеменно
У піднесений істини час.

Самому собі не віриться, що серед зими за вікнами може періщити, по-осінньому холодний, січневий дощ. І так майже по всій Україні. Почнеш розказувати юнакам та дівчатам, малечі-дітлахам, як ми, «діти війни», брали найактивнішу участь у Різдвяних святах, усі затамовано слухають. Як якусь дивну-предивну казку. А вже потім задають численні запитання з неодмінним висновком: «От «повезло» нашим дідусям і бабусям! Таке воістину бачити. Та ще й не один раз». Тож приєднуйтесь до гурту та послухайте знову про невигадану історію нашого весело-гомінкого свята Водохреща.

Давно то було. Якраз по війні з ненависним фашизмом. Зими стояли люті-прелюті. Наше селище Мала Виска різала навпіл голубою стрічкою повновода річка Вись. Особливої широчіні вона набирала в районі місцевого цукрозаводу і бігла в обіймах берегів під залізничний міст, повз церкву та двоповерхову школу-десятирічку, яка пильним вартовим стояла на узвишші та спозирала хід мирян до Божого храму. Далі живильна артерія круто забирала вліво, цілувалася з кам’яними, посивілими від давності, валунами і зникала десь між вербами та очеретами. Характерно, що таку ж назву носить річка і в сусідньому славному місті Новомиргороді, яке розкинулося на її берегах за 25 кілометрів від Малої Виски.

У наш гнилий час, коли влада не хоче — не вміє! — «почути кожного», так рідко випадає зустріч з чимось рідним, близьким, по-науковому кажучи — автентичним. Себто зустріч з українською піснею, національною традицією, джерельної чистоти українською мовою… Чи то десь на сцені, чи на телеекрані, а чи й на вулиці.

Не раз доводиться чути від людей про невтримне бажання гримнути кулаком по тому зомбоящику — телевізору, котрий від ранку до вечора показує одне й те саме — чуже, остогидле, дурнувато-примітивне, від ранку до вечора — не по-нашому. І не треба цього робити — для такої злості є інше спрямування. Українець у такій ситуації повинен почувати себе людиною якогось третього сорту, без батьківщини, без своєї мови, без нічого. Та, власне, цього якраз і хочуть домогтися окупанти. Як зупинити цей брудний потік — то вже інша тема. А нині мова про свято, яке відбулося у Палаці культури ім. Лесі Українки. (Прочитайте ще раз уголос це ім’я, бо може статися, що воно зникне з вивіски, як зникають з карти Одеси українські імена, он вже й Парк культури та відпочинку ім. Тараса Шевченка хочуть перейменувати — якщо ми це допустимо, то так і станеться.)

А відбулося наше свято якраз на Старий Новий рік, 14 січня, і називалося воно, як і сто, й тисячу років тому у нас в Україні — Різдвяний вертеп. Люди, спраглі за українським, ущерть виповнили глядну залу, і можна було не сумніватися: навіть у втричі більшій залі вільних місць не було б так само. Люди стояли попід стінами у проходах, радісно було бачити багато молодих облич, чимало прийшли з дітками. Повсюдно чулася українська мова… (Через багато років який-небудь дослідник, читаючи щось подібне, подивується: про те, що мало би бути повсякчас, як повітря для дихання, говориться як про щось дуже рідкісне, мало не екзотичне. Але такий нині час, історія всім виставить свої оцінки.)

Послання патріарха Київського і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА
преосвященним архіпастирям, боголюбивим пастирям,
чесному чернецтву та всім вірним Української православної церкви Київського патріархату

Дорогі браття і сестри!

Христос народився! Славімо Його!

Цього року ми святкуємо Різдво Христове у складних, а багато хто й у тяжких умовах життя. Чому світ став таким жорстоким? Чому невелика частина суспільства багатіє, а більшість страждає? Чому так багато неправди, жорстокості й соціальної несправедливості?

Відповідь може бути тільки одна: людство відкинуло Бога — як центр історичного процесу — і на Його місце поставило людину з її правами. Європейська цивілізація, в основі якої лежить християнство, керована вічними духовними цінностями, створила неперевершені матеріальні цінності. Але сьогодні християнський світ став не таким, яким він був раніше. У наш час християни поділяються на практикуючих і непрактикуючих. Практикуючі християни не тільки вірять у Бога, але й моляться Йому, відвідуючи храми Божі, і живуть за Його заповідями. Непрактикуючі християни — це ті, що прийняли таїнство хрещення, але живуть без Бога, за законами гріховного світу. Таких у європейській цивілізації, в тому числі і в Україні, — переважна більшість. Правдивих християн мало. Тому рівень моралі в суспільстві пішов на спад, християнські шлюби майже зруйновані. Навіть у церковному середовищі мораль знецінюється. Не лише миряни, але й священнослужителі забувають про своє високе християнське покликання. Ось чому нам так важко живеться на землі.

Для всіх християн різдвяний час — пора величного свята, до якого вони особливо готуються, яке намагаються зустріти і відзначити спільними молитвами у своїх храмах.

Та до одного із храмів Одеси у такі дні приходять не лише його парафіяни, а й віруючі інших парафій і навіть інших конфесій. І не лише тому, що городянам здавна відома надзвичайно зцілююча сила молитви у ньому. А й тому, що цими днями тут свято подвійне, — ще й храмове.

Понад двісті років тому, на зорі заснування Одеси, одною з перших постала ця пристань віри над Пересипом — церква Різдва Христового, що на вулиці Пастера, 5а, біля нинішньої інфекційної лікарні.

Нещодавно до Одеси завітав український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, організатор амністерського руху в Україні, директор Українського католицького університету у Львові Миро­слав Маринович — людина, яка всім своїм життям доводить, що таке патріотизм.
Його «зустрічі» з КДБ почалися ще в університетські роки. А «прорив» на сцену Київської філармонії на вечорі пам’яті Тараса Шевченка в 1977-у, коли він разом з Миколою Матусевичем, здолавши опір організаторів, закликали присутніх у залі проспівати «Заповіт», коштував йому свободи. Звинувачений у «проведенні антирадянської агітації і пропаганди» Мирослав Маринович не один рік змушений був провести у пермському таборі й у засланні, та навіть там продовжував відстоювати права українця усіма доступними засобами.