Матеріали з рубрикою «Духовність»

Український науковець дослідив і запатентував вплив молитви на людину. Оформивши патент, наша держава офiцiйно визнала молитву дiєвим чинником у боротьбi з недугами.

Унікальне дослiдження проводилося на п’ятнадцятьох добровольцях. Кров для обстеження перед та пiсля читанням молитов брали з пальця і вени. Неймовiрно, але вже пiсля першого разу, як над пацiєнтом промовили слова молитви, захиснi сили його органiзму значно пiдвищилися!

Докладнiше про дослiдження та його результати розпитуємо автора — Михайла ЛАЗОРИКА, кандидата медичних наук, доцента кафедри факультетської терапiї Ужгородського нацiонального унiверситету, патентознавця, заслуженого винахiдника України.

З понеділка розпочався Великий піст — найсуворіший та най­знаковіший з усіх постів.

В усі дні посту забороняється курити і пити алкогольні напої. Не можна вживати продукти тваринного походження (м’ясо, рибу, молоко та яйця), здобний (білий) хліб, цукерки, булочки, майонез. Дозволяється тільки рослинна їжа (фрукти, овочі, сухофрукти), соління (капуста квашена, солоні і мариновані огірки), сухарі, чай, гриби, горіхи, хліб чорний і сірий, киселі, каші на воді. А на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці та Вербну неділю дозволяється риба.

Другий рік поспіль в Україні проводиться мовно-літературний конкурс учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка, що має статус міжнародного.

Проходить він у три етапи. Спочатку рівень своїх знань з української мови та літератури показують учні загальноосвітніх шкіл кожної області. Цьогоріч на Одещині учасниками першого етапу конкурсу стали 63224 учні 5 — 11-х класів із 864 навчальних закладів, а ще серед них — 18 студентів Національного університету «Одеська юридична академія», 132 — педучилищ та 944 — ВНЗ І — ІІ рівнів акредитації. Відтак на другому етапі змагалися 6037 переможців з районів області та міст обласного значення. Учасники першого та другого етапів виконували завдання не лише українською мовою, але також російською, молдовською та болгарською. У третьому — обласному — етапі конкурсу взяли участь 147 школярів 5 — 11-х класів загальноосвітніх навчальних закладів, 140 з них виконували завдання українською мовою, 4 — болгарською, 3— молдовською. Переможцями визнано 21 учня (один виконував завдання молдовською мовою). А минулої суботи відбувся фінальний етап конкурсу — він проходив в Одеській спеціалізованій загальноосвітній школі №117. Учасники: 19 учнів 5 — 11-х класів загальноосвітніх навчальних закладів, 6 курсантів військових закладів та 6 студентів ВНЗ І — ІІ рівнів акредитації. Після написання творчих робіт відбулося нагородження переможців третього — обласного — етапу змагань.

Конкурс педагогів-україністів Одеси

Мова, як знаємо, це живий організм, якщо вона не звучить, то починає хворіти і врешті перероджується. Хворіє на духовну недугу і людина, котра не послуговується рідною мовою або ж змушена багато разів на день міняти мову. Певна річ, можна жити й так, але це не є повноцінним духовним життям, і нема на таку недугу ліків. І що б там не говорили, але однією з причин нинішнього нездорового стану українського суспільства, українського середовища є й байдужість українців до своєї мови, до своєї культури.

Нашу мову нищать та відсувають кудись на узбіччя суспільного життя. Нашу культуру замінюють чужомовним сурогатом. Як протистояти? Жалітися? Кому — тим, котрі прийшли, щоби зробити Україну неукраїнською, без українців? Чи одним перед одними скиглити й нарікати? Та ні ж бо: не треба мовчати, треба протестувати, вимагати. Але не тільки. Треба діяти — активно, енергійно. Допомагати всім, хто бодай щось робить у цій царині.

«Господи, а до кого іти нам? Це ж у тебе слова життя вічного!» (Ів. 6.68) — звернувся апостол Петро до Ісуса, який представив себе людям, як хліб, що зійшов з неба, щоб дати їм життя.

З того казкового вечора, що став Святим, як запалала Зоря над Віфлеємом і Велика Мати породила Великого Сина, світ змінився. Люди змінилися. Серед них жив Господь, промовляв до них своє Слово, зцілював їхні душі і тіла, заради них пішов на досі не знану жертву і навіки залишився з ними.

Як уже повідомляли «Чорноморські новини» (див. номер за 28 січня), група народних депутатів зареєструвала законопроект, яким пропонує передати церкві кілька об’єктів, розташованих на території низки українських монастирів.

Пояснюючи задум законопроекту, один з його ініціаторів, «регіонал» Василь Горбаль, сказав, що більшість депутатів підтримує «повернення храмів православній церкві». Якій саме з православних церков, зрозуміло. Адже перелічені паном Горбалем храми, у власність яких пропоновано передати «об’єкти» (Свято-Богоявленський жіночий монастир на Тернопільщині, Почаївська та Києво-Печерська лаври), належать до УПЦ Московського патріархату. «Цей документ... відновлює історичну справедливість, повертаючи церкві відібрані в неї при становленні радянської влади культові споруди», — аргументує законотворець.

В Одесу привезли мощі Святого Валентина

Сьогодні, 2 лютого, у каплиці Апостола Андрія Первозванного, на вулиці Гімназійній, 22/24, перед вечірньою службою Божою стрічатимуть мощі святого Валентина.

Цього святого, який покровительствує закоханим та зміцнює шлюб, особливо шанує молодь. За традицією, що встановилася у нас впродовж років незалежності, день 14 лютого став не лише святом усіх, хто носить це ім’я, а й Днем закоханих.

Не нудьгуйте, брати українці.
На підступність зважати не слід.
Досить битися нам поодинці
За шляхетний наш праведний рід.

Об’єднаймо знамена свободи.
Тим відродимо нації дух.
А з’єднавши зусилля народу,
Переможний спрямуємо рух.

Не жалійтесь на долю даремно.
Світло правди вже сяє для нас.
Захист Божий прийде достеменно
У піднесений істини час.

Самому собі не віриться, що серед зими за вікнами може періщити, по-осінньому холодний, січневий дощ. І так майже по всій Україні. Почнеш розказувати юнакам та дівчатам, малечі-дітлахам, як ми, «діти війни», брали найактивнішу участь у Різдвяних святах, усі затамовано слухають. Як якусь дивну-предивну казку. А вже потім задають численні запитання з неодмінним висновком: «От «повезло» нашим дідусям і бабусям! Таке воістину бачити. Та ще й не один раз». Тож приєднуйтесь до гурту та послухайте знову про невигадану історію нашого весело-гомінкого свята Водохреща.

Давно то було. Якраз по війні з ненависним фашизмом. Зими стояли люті-прелюті. Наше селище Мала Виска різала навпіл голубою стрічкою повновода річка Вись. Особливої широчіні вона набирала в районі місцевого цукрозаводу і бігла в обіймах берегів під залізничний міст, повз церкву та двоповерхову школу-десятирічку, яка пильним вартовим стояла на узвишші та спозирала хід мирян до Божого храму. Далі живильна артерія круто забирала вліво, цілувалася з кам’яними, посивілими від давності, валунами і зникала десь між вербами та очеретами. Характерно, що таку ж назву носить річка і в сусідньому славному місті Новомиргороді, яке розкинулося на її берегах за 25 кілометрів від Малої Виски.

У наш гнилий час, коли влада не хоче — не вміє! — «почути кожного», так рідко випадає зустріч з чимось рідним, близьким, по-науковому кажучи — автентичним. Себто зустріч з українською піснею, національною традицією, джерельної чистоти українською мовою… Чи то десь на сцені, чи на телеекрані, а чи й на вулиці.

Не раз доводиться чути від людей про невтримне бажання гримнути кулаком по тому зомбоящику — телевізору, котрий від ранку до вечора показує одне й те саме — чуже, остогидле, дурнувато-примітивне, від ранку до вечора — не по-нашому. І не треба цього робити — для такої злості є інше спрямування. Українець у такій ситуації повинен почувати себе людиною якогось третього сорту, без батьківщини, без своєї мови, без нічого. Та, власне, цього якраз і хочуть домогтися окупанти. Як зупинити цей брудний потік — то вже інша тема. А нині мова про свято, яке відбулося у Палаці культури ім. Лесі Українки. (Прочитайте ще раз уголос це ім’я, бо може статися, що воно зникне з вивіски, як зникають з карти Одеси українські імена, он вже й Парк культури та відпочинку ім. Тараса Шевченка хочуть перейменувати — якщо ми це допустимо, то так і станеться.)

А відбулося наше свято якраз на Старий Новий рік, 14 січня, і називалося воно, як і сто, й тисячу років тому у нас в Україні — Різдвяний вертеп. Люди, спраглі за українським, ущерть виповнили глядну залу, і можна було не сумніватися: навіть у втричі більшій залі вільних місць не було б так само. Люди стояли попід стінами у проходах, радісно було бачити багато молодих облич, чимало прийшли з дітками. Повсюдно чулася українська мова… (Через багато років який-небудь дослідник, читаючи щось подібне, подивується: про те, що мало би бути повсякчас, як повітря для дихання, говориться як про щось дуже рідкісне, мало не екзотичне. Але такий нині час, історія всім виставить свої оцінки.)

Послання патріарха Київського і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА
преосвященним архіпастирям, боголюбивим пастирям,
чесному чернецтву та всім вірним Української православної церкви Київського патріархату

Дорогі браття і сестри!

Христос народився! Славімо Його!

Цього року ми святкуємо Різдво Христове у складних, а багато хто й у тяжких умовах життя. Чому світ став таким жорстоким? Чому невелика частина суспільства багатіє, а більшість страждає? Чому так багато неправди, жорстокості й соціальної несправедливості?

Відповідь може бути тільки одна: людство відкинуло Бога — як центр історичного процесу — і на Його місце поставило людину з її правами. Європейська цивілізація, в основі якої лежить християнство, керована вічними духовними цінностями, створила неперевершені матеріальні цінності. Але сьогодні християнський світ став не таким, яким він був раніше. У наш час християни поділяються на практикуючих і непрактикуючих. Практикуючі християни не тільки вірять у Бога, але й моляться Йому, відвідуючи храми Божі, і живуть за Його заповідями. Непрактикуючі християни — це ті, що прийняли таїнство хрещення, але живуть без Бога, за законами гріховного світу. Таких у європейській цивілізації, в тому числі і в Україні, — переважна більшість. Правдивих християн мало. Тому рівень моралі в суспільстві пішов на спад, християнські шлюби майже зруйновані. Навіть у церковному середовищі мораль знецінюється. Не лише миряни, але й священнослужителі забувають про своє високе християнське покликання. Ось чому нам так важко живеться на землі.

Для всіх християн різдвяний час — пора величного свята, до якого вони особливо готуються, яке намагаються зустріти і відзначити спільними молитвами у своїх храмах.

Та до одного із храмів Одеси у такі дні приходять не лише його парафіяни, а й віруючі інших парафій і навіть інших конфесій. І не лише тому, що городянам здавна відома надзвичайно зцілююча сила молитви у ньому. А й тому, що цими днями тут свято подвійне, — ще й храмове.

Понад двісті років тому, на зорі заснування Одеси, одною з перших постала ця пристань віри над Пересипом — церква Різдва Христового, що на вулиці Пастера, 5а, біля нинішньої інфекційної лікарні.

Нещодавно до Одеси завітав український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, організатор амністерського руху в Україні, директор Українського католицького університету у Львові Миро­слав Маринович — людина, яка всім своїм життям доводить, що таке патріотизм.
Його «зустрічі» з КДБ почалися ще в університетські роки. А «прорив» на сцену Київської філармонії на вечорі пам’яті Тараса Шевченка в 1977-у, коли він разом з Миколою Матусевичем, здолавши опір організаторів, закликали присутніх у залі проспівати «Заповіт», коштував йому свободи. Звинувачений у «проведенні антирадянської агітації і пропаганди» Мирослав Маринович не один рік змушений був провести у пермському таборі й у засланні, та навіть там продовжував відстоювати права українця усіма доступними засобами.

Святий отче, Миколаю, охорони нашу церкву і віру, наше місто і кожну родину, святими твоїми молитвами!
Між Чорним і Середземним морем лежить великий край, що зветься тепер Малою Азією, а в давнину звався Лікією. В тому краю, ще й до сьогодні, лежить у руїнах стародавнє місто Патера. Це була батьківщина прославленого Святителя Миколая, архієпископа Мирлікійського — чудотворця, ревнителя і поборника святого православ’я.

Услід за блаженнішим Любомиром (Гузаром), донедавна главою Української греко-католицької церкви, минулого тижня на Одещину завітав нинішній патріарх УГКЦ Святослав (Шевчук). Під час свого душпастирського візиту до Одесько-Кримського екзархату, а тривав він п’ять днів, блаженніший провів низку офіційних і неофіційних зустрічей та виступив на місцевому телебаченні. Зокрема, глава українських греко-католиків зустрічався з євангелізаторами і катехизаторами, священиками і ченцями Одеського та Миколаївського протопресвітерств, прихожанами Свято-Андріївської і Свято-Михайлівської парафій УГКЦ в Одесі, лідерами християнських конфесій міста, співробітниками благодійного фонду «Карітас Одеса УГКЦ». Особливу увагу патріарх Святослав завжди приділяє молоді, тому один із днів він присвятив спілкуванню з молодими одеситами. Оскільки свого повноцінного храму в одеських греко-католиків досі нема, зустріч молоді з патріархом проходила в стінах лютеранської кірхи. Не обділив увагою глава УГКЦ і представників ЗМІ.

«Одеса — це такий особливий центр зустрічей дуже багатьох культур, людей різних національностей, різних віросповідань», — розпочав патріарх Святослав свою прес-конференцію, яка пройшла в Українському клубі Одеси.

У неділю, 11 листопада, в останній день пастирського візиту до нас на Південь блаженнішого Святослава (Шевчука), глави і отця Української греко-католицької церкви, у каплиці Апостола Андрія Первозванного (що на вул. Гімназичній) відбулася урочиста літургія.
Маленький цей храм не міг умістити всіх бажаючих побачити, послухати нового главу церкви. Сюди прийшли вірні не лише з Одеси, а й з інших парафій Одесько-Кримського екзархату УГКЦ, а поміж них і мешканці навколишніх вулиць, котрих часто можна бачити у цьому храмі, хоч далеко не всі вони розмовляють українською мовою. Але церква наша українська приймає всіх, бо вона сповнена благодаті, сповнена миру та любові, бо ж сказано: Бог є любов.

Під такою назвою 27 листопада відбувся сольний концерт заслуженої артистки України, професора Одеської державної музичної академії ім. А. В. Нежданової Олени Стаховської.
На деякий час переповнена камерна зала Одеської обласної філармонії перетворилася в царство української пісні, романсу, музики. Ведуча концерту — заслужений працівник культури України Ганна Розен — висвітлила внутрішні джерела творчості талановитої співачки, яку давно називають «одеським соловейком».

Другий побут Євгена Чикаленка в Одесі

У попередньому матеріалі (див. «ЧН» за 18 червня) я зупинився на тому, що 1875 року юний гімназист Євген Чикаленко перервав стале проживання в Одесі і поїхав разом з дядьком влаштовуватися до Єлисаветграда в тамтешньому Вищому земському реальному училищі. Було йому тоді неповних чотирнадцять років… Продовжу цю тему.
Восени 1894 року зовсім дорослий Є. Чикаленко знову опинився в Одесі й винайняв житло для по­стійного проживання з родиною. Маючи вже вік Спасителя, він, однак, приїхав сюди з тією ж метою: по науку. Уже — не для себе, «едукованого» в Єлисаветі й Харкові, а для своєї малечі.