Матеріали з рубрикою «Духовність»

«Як козаки Хаджибей на Одесу перетворили» — лекція доцента Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, кандидата історичних наук Володимира Полторака в Одеському вільному університеті.

«Ми повернули правду історії» — читаємо на величезних біл-бордах в Одесі та поза нею. Ці написи російською мовою розраховані на людей, котрі усе ще перебувають під впливом ідеологічних міфів минулого, в якому не було — і не може бути за визначенням — місця для незалежної Української держави. Тієї невеликої частини суспільства, котра ще й досі не сприймає цієї держави та підпомагає тим внутрішнім і зовнішнім чинникам, що тягнуть нас у вчорашній день, де українці вже остаточно розчиняться як етнос і стануть розчином для будування нової імперії. Це, безперечно, політика — саме та, яку справедливо називають брудною. Не діло політиків говорити про історію, це — справа фахівців, науковців (хоча й серед них нерідко трапляються особини, підвладні політичній кон’юнктурі).

У понеділок, 30 вересня, під час консисторії кардиналів, яка відбулася у Ватикані під проводом Папи Франциска, було затверд­жено дату канонізації римських архієреїв  Івана Павла ІІ (очолював святий престол 27 років, з 1978-го по 2005-й) та Івана ХХІІІ (знаного у католицькому світі як «добрий папа», він стояв на чолі церкви у 1958—1963 роках).

Урочиста канонізація, тобто проголошення святими католицької церкви, блаженних пап Івана ХХІІІ та Івана Павла ІІ відбудеться 27 квітня 2014 року, у неділю Божого милосердя. Прикметно, що саме свято Божого милосердя в католицькій церкві запровадив саме Іван Павло II, і саме в цей день він буде зарахований до лику святих.

19 серпня — Господнє Преображення, яке святкують православні, греко-католики та протестанти.

Преображення Господнє — одне з дванадцяти найбільших свят у християнстві, встановлене на честь об’явлення божественної сили Христа Спасителя своїм учням. Християни, які живуть за юліанським календарем, святкують його 19 серпня. Святі отці називали це свято другим Богоявленням. Подію преображення описують одразу три євангелісти — Матей, Марко та Лука.

В Українській греко-католицькій церкві очікують понад 20 тисяч прочан на посвяченні патріаршого собору Воскресіння Христового та святкування 1025-річчя Хрещення Русі-України, що відбудеться 17—18 серпня у Києві.

Перші паломники прибули в Україну ще вчора, 16 серпня. Це — вірні з Канади, Бразилії, США, Аргентини, Австралії, країн Західної Європи, Великобританії, Казахстану, Білорусі та Росії, повідомляє департамент інформації УГКЦ.

Ось і добігає літо до свого кінця. До порогу вже підходить осінь, а за нею… Не дарма ж народна приказка радить: «Прийшов Спас — бери рукавиці про запас». А й справді, вже наступного тижня святкуватимемо першого Медового Спаса (14 серпня).

За переказами, саме в цей день князь Володимир прийняв хрещення, тому у стародавньому Києві 14 серпня освячували воду в Дніпрі і називали «Спасом на воді».

Християнська церква 14 серпня вшановує сім святих мучеників — братів Маккавеїв (Авіма, Антоніна, Гурія, Єлеазара, Євсевона, Аліма й Маркелла), їхню матір Соломонію (чи Соломію) та їх учителя Єлеазара, які постраждали за відмову прийняти язичництво і прийняли мученицьку смерть. Саме тому свято дістало ще одну назву — Маковія. Народ каже: де капала їхня кров, сходила велика полум’яна квітка, що одразу зацвітала, то і був мак.

Український клуб Одеси продовжує акцію «Сто книжок для сільської бібліотеки», до якої приєднався у травні минулого року — одним з перших в Україні відгукнувшись на шляхетну ініціативу. За цей час прийнято від одеситів та передано бібліотекам області понад 20 тисяч книжок. Це, назагал, фонд середньої сільської бібліотеки. А коли взяти під увагу, що в наш ну дуже освічений час бібліотеки майже не поповнюють свої фонди, бо й книги як такі виходять мінімальними накладами, то стає очевидним, що така ініціатива не могла не з’явитися.

Український клуб Одеси приймає книжки без обмежень — мовних, жанрових, вікових. Добра книга, можна сказати й так, не має терміну давності. Найголовніше: щоби книжка не пропагувала людиноненависницьку ідеологію — нацистську чи комуністичну, була пізнавальною, несла гуманістичну ідею, мала виховне значення і, певна річ, щоби її можна було взяти до рук ще багато разів.

До 100-річчя від дня смерті відомої української поетеси, громадського діяча Лесі Українки з 18 липня по 2 серпня в ОННБ ім. М. Горького проходила виставкова акція «Лесиними стежками».

Пам’ять нашої славетної співвітчизниці Лесі Українки особливо пошановується в Одесі. Сюди вона неодноразово приїздила на лікування (в будинку, де зупинялася, на вул. Жуковського, 27, встановлено меморіальну дошку). Тут народилися чудові вірші циклу «Подорож до моря» , що потім увійшли до першої її збірки «На крилах пісень». Звідси на рідну Волинь посилала вона листи, сповнені милування нашим містом, його мешканцями — щирими і веселими. Тут поетеса спілкувалася з родиною видатного українознавця М.Ф. Комарова. Через Одесу проходили і морські шляхи, якими вона з часом прямувала на європейські лікувальні курорти, в Єгипет та на Кавказ.

Одним з найдавніших і найемоційніших літніх торжеств є купальське свято, або Івана Купала. У давнину купальські розваги займали у часі тривалий період. Про це свідчать купальські пісні, яких співали з перших днів Петрівки аж до святкування дня апостолів Петра і Павла (12 липня). Але кульмінаційна точка цього святкування припадала на період літнього сонцестояння, сонцевороту (24 червня — за старим календарем, 7 липня — за новим).

За період християнізації наших предків прадавнє купальське торжество поєдналося зі святом Івана Хрестителя. Натомість ритуальна частина і час її виконання дійшли до нас здеформованими. Перші описи цього торжества датовані XVI— XVII ст., хоча перші згадки про Купала — на декілька століть старші. Вже Густинський літопис (анонімна пам’ятка XVII ст.) наголошує на тому, що купальське торжество відзначали напередодні жнив. Якщо попередні свята були опосередкованими етапами підготовки до жнив, то купальська обрядовість є її заключним етапом.

На свято Трійці в Українському домі Одеси (Катерининська, 77) презентували виставку українського одягу та прикрас. Експозицію відкривали танцями та співами. Перед присутніми виступив народний колектив «Зоресвіт» (керівник — Елеонора Шапкіна). З жартами та усмішками танцюристи на деякий час перенеслися в роки наших пращурів і вчили глядачів традиціям Зелених свят.

Як розповіла координатор Україн­ського клубу Одеси Олена Збаровська, виставку підготували студенти Одеського професійного ліцею технології та дизайну. Власне, це їхні дипломні роботи. Особливість виставки — модернізоване стародавнє вбрання із сучасних матеріалів. Експозиція не дуже велика — одне лляне плаття, 10 спідниць, 8 шифонових сорочок, з півтора десятка бантиків для волосся та дві вишиті картини із зображенням українського прапора та герба. Незважаючи  на це, студентські роботи гості клубу вподобали одразу.

До кожної значної події, до кожного свята людина в той чи інший спосіб готується: прибирає, миє, чистить помешкання, оновлює інтер’єр…

Якщо усвідомити, що тіло людини — це також помешкання, в якому живе душа, то піст можна назвати періодом генерального прибирання цього помешкання перед святом. Адже вживання протягом 40 днів лише рослинної їжі — це для здорового організму неабияке розвантаження, очищення від різноманітних шлаків, поповнення організму вітамінами. З іншого боку — це й загартування волі, виховання в собі надзвичайно важливого уміння не йти на поводу у своїх бажань і пристрастей, а підкорятися слову «треба». Адже кожен із нас бачить на безлічі прикладів, куди іноді заводить людське «хочу», не регульоване словами «треба» і «мушу».

26 лютого Любомиру Гузару, верховному архієпископу Української греко-католицької церкви (2001—2011), сповнилося 80 років. Його бажанням було святкувати день народження разом з молоддю. Тож привітати блаженнійшого Любомира зібралося чимало юні: студенти університетів та представники молодіжних спільнот. Це був поетичний вечір.

Популярність Любомира Гузара набагато перевищує питому вагу греко-католиків серед українців. За останні два роки нам декілька разів пощастило зустрічатися з цією насправді мудрою і світлою людиною. Блаженнійший не повчає — він розповідає про своє життя і ділиться власними думками.

У Міському саду обіч круглої естради 9 березня звучала поезія Тараса Шевченка. Організатори поклали кілька томиків «Кобзаря», і кожен, хто не хотів випробовувати надійність власної пам’яті, міг взяти книжку та прочитати з неї щось на власний вибір. І називалося це: вуличний перформанс.

Первісний намір був — провести дійство на Дерібасівській, під ненависним для деякої частини одеситів балконом з веселим написом «Слава Україні!». Але хтось привів дитсадиківську малечу, поставив потужні підсилювачі та затіяв з дітьми веселі забави. Довелося перебратися до Міськсаду. Але й там ніхто не міг пригадати, щоб тут, у центрі Одеси, лунали потужні Тарасові строфи. Чи й будь-яка інша поезія.

Кароль Юзеф Войтила, якого світ знає як Івана  Павла II, за життя став світочем, духовним поводирем для усього людства, для людей різної віри. Його серце було відкрите для усіх, хто вірив у Небесного Отця й слугував добру і миру. Залишається таким він і після того, як у 2005 році полишив своє земне буття.

Він був першим Папою Римським із слов’ян. На своїй батьківщині, у Польщі, понтифік став національним героєм.

Обраний на престол 58-літній Папа, освічений та харизматичний, який був у прекрасній фізичній формі, одразу ж зарекомендував себе як глава Церкви, сповнений свіжих ідей і нових задумів. Незабаром стало очевидним, що він поєднує традиційний релігійний консерватизм з безпрецедентними рішеннями та вчинками.

Різдво Христове — одне з найтаємничіших свят. У цей час можна зустрітися з Дивом. З дивом народження Сина Божого.

Свято Різдва — найкрасивіше зимове свято. Воно приходить до людей морозної ночі в годину опівнічної храмової служби в сяйві свічок, у світлі зірок і гучному співі хору. Звуки дитячих голосів, що славословлять Бога, як ангельський глас, наповнюють торжеством Всесвіт. Небо і земля славлять Різдво Христове. На землі панує мир, а серця сповнюються доброю волею.

У різдвяні дні церква балтського Свято-Покровського Феодосіївського чоловічого монастиря набула надзвичайно святкового вигляду. Служителі храму облаштували різдвяний вертеп, у якому представлено сцену Різдва Христового. Проводилися урочисті богослужіння.

Особливої святковості храму додає те, що тут перебуває ікона і частки мощей святої блаженної Матрони Московської. Зустріти святиню, яку доставили з Московського Покровського жіночого монастиря, прийшло багато віруючих людей. Ікона та частки мощей блаженної Матрони Московської, покровительки здоров’я та захисниці від лиха, встановлені саме у цій церкві монастиря. У різдвяні дні у мешканців міста і району з’явилася можливість прикластися до святині, особисто звернутися до неї з проханнями і молитвами. Ікона прикрашена багатьма золотими виробами, які на ній з’явились не просто так. За кожним з них — ціла історія життя конкретних людей.

патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета
преосвященним архіпастирям, боголюбивим пастирям,
чесному чернецтву та всім вірним Української православної церкви
Київського патріархату

Дорогі браття і сестри!

Христос народився! Славімо Його!

Людина завжди шукала й донині шукає миру і радості на землі. Марксисти і ленінці мріяли побудувати без Бога рай на землі. До цього «раю» вони йшли шляхом руйнації і десятків мільйонів смертей невинних людей. У наш час людство теж шукає миру і радості, а в результаті опустилося до крайньої бездуховності, дійшло до глибокої аморальності, де панують наркоманія і пияцтво, розпуста і статеві збочення, неправда і владолюбство, немилосердя і жорстокість, непомірне багатство і бідність.

У чому полягає причина відсутності миру і радості? Причиною є гріх, який панує в людській природі. Для того, щоб знищити гріх і наслідок його — смерть, Сину Божому треба було стати людиною. Сьогодні ми святкуємо день народження від Пресвятої Діви Марії Сина Божого. Заради нас, грішних, Бог підкорив Себе законам природи. Він принизив Себе, був розіп’ятий на хресті, щоби знищити в нашій природі гріх. Він помер, щоби Своїм воскресінням знищити наслідок гріха — смерть.

«У розмовах про українську літературу другої половини ХХ століття ім’я Миколи Вінграновського звучить як метафора, що уособлює все найкраще, найсвітліше, найдобірніше на ниві красного письменства від початку шістдесятих років до сього часу. Він прийшов у поезію так, як приходять справжні, як з’являються великі майстри. Прийшов зі святістю і чистотою Духу і залишиться у ній величним Маестро з першого подиху його вірша. Він прийшов тріумфально, відразу з творчими перемогами, про які можуть мріяти навіть найобдарованіші...»

Цими словами розпочав вступну статтю до тритомника поета Тарас Салига. Їх важко оминути, бо в одному абзаці ніби вирізьблено образ «величного Маестро». Учень і послідовник генія Олександра Довженка — гідний імені свого Вчителя. Та й не лише Довженка, а й великого Кобзаря. Він син України. Увібрав у свою душу надбання кращих дітей її. Високо піднесений вірш поета прагне (за словами Леоніда Талалая) недосяжного ідеалу.

Завершується Рік пам’яті Йосифа Сліпого — Блаженнійшого патріарха Української греко-католицької церкви, оголошений з нагоди 120-річчя від дня його народження.

З ініціативи адміністрації Одеської вечірньої школи №25 та за підтримки й участі Одесько-Кримського екзархату УГКЦ у приміщенні кірхи Св. Павла відбулася конференція «Патріарх Йосиф Сліпий: життя для Бога й України». Конференція проведена згідно з постановою Верховної Ради про відзначення 120-річчя Йосифа Сліпого та рекомендаційними листами Міністерства освіти і, відповідно, обласного та районного управлінь.

Чому саме ця школа зініціювала конференцію? На запитання відповідає її директор Теодор Оробець:

— У нас склалися дуже добрі стосунки з представниками греко-католицької церкви. Ми ознайомили учнів з цими документами, і декотрі з них виявили бажання підготувати реферати. Тим більше, що наші учні на уроках художньої культури, історії України знайомляться з різними конфесіями, знають не лише християнство, а й інші релігії. До їхньої участі в конференції ми підійшли на засадах цілковитої добровільності. А матеріали для своїх робіт вони брали, назагал, з Інтернету, користувалися літературою, люб’язно наданою нам Українським католицьким університетом.

Колекційне видання Біблії з ілюстраціями Сальвадора Далі нарешті з’явилося в Україні. Та Слово Боже не всякому доступне: тираж Біблії, оформленої сюрреалістичними картинами, обмежений. В Україні у світ вийдуть лише п’ятсот примірників. Репродукції Сальвадора Далі, якими знаменитий іспанець проілюстрував Біблію, та лімітоване видання можна побачити і придбати на експозиції, що відкрилася в одеському торговому центрі «Сади Перемоги».

«Біблія Далі — це унікальний фоліант ручної роботи на дев’ятсот сторінок із текстом Старого та Нового Завітів. Літографії Далі були віддруковані за допомогою найточніших сучасних технологій передачі кольо­рів. Палітурка з натуральної шкіри покрита позолотою та інкрустована коштовним камінням: діамантами, рубінами, аметистами та малахітами. Виготовляли цей витвір мистецтва друкарі, палітурники і ювеліри трьох країн: Німеччини, Чехії і Словаччини. Сальвадор Далі проілюстрував ключові сюжети Біблії ще в 1967 році, загалом вийшло 105 літографій. Спеціальний комплект, виконаний у білій шкірі і прикрашений золотом, прийняв у подарунок Папа Римський», — розповіли організатори виставки.

Як уособлення небесного вогню, свіча відігравала значну роль не тільки в повсякденному, а й в обрядовому житті українців. Вона була обов’язковим ритуальним атрибутом в усі три найважливіші моменти: під час народження, весілля та смерті. Свічка набула особливого значення в народній магії, її застосовували як один з найважливіших оберегів. Особливо зросла роль свічі за часів християнства.

Спалювання дідуха, великодні багаття, вогнища на Купала — всі ці звичаї відображають особливе ставлення до вогню. Годилося вшановувати його, звертатися до нього з побожністю. Аж ніяк не  дозволялося, як свідчить переказ, поводитися з полум’ям фамільярно: «Ніколи не кажи вогню: «Брате!» Пошанування його було пов’язане з культом Сонця, про життєдайні й водночас караючі властивості якого українці знали з давніх-давен.

Багато народів світу вірили, що життя в тілі й вогонь, який запалювали в оселі, — явища взаємозалежні. Якщо він раптом погасав — тієї ж миті мало скінчитися й життя людини. Тому вогонь у помешканні завжди намагалися підтримувати. Лампадка, яка горить перед образами, не загасаючи, — це християнізований відгомін давнішого уявлення про домашній вогонь як аналог людського життя, відповідник душі, що перебуває в тілі.

14 серпня православна церква відзначає свято Маковія (Маковея) на честь іудейських мучеників — семи братів Маковеїв, яких їх мати Соломонія благословила на мученицьку смерть за віру. Однак воно закорінене ще в прадавніх часах народної культури і збігається з початком сівби озимини та освячуванням насіння.

Ще задовго до прийняття християнства у цей день відбувалося дитяче та дівоче свято, під час якого освячувалися також квіти і городина; вода у річках і криницях вважалася цілющою, тому біля них проводилися різні обряди, а хворі шукали у воді зцілення. Це свято ще називають перший, мокрий або медовий Спас.

У селі Ряснопіль, що в Березівському районі, минулої неділі відбулися урочистості з нагоди освячення каплиці Святих Первоверховних апостолів Петра і Павла місцевої громади вірних греко-католицької церкви. На свято до ряснопільців завітали єдиновірці із сусідніх сіл, делегації з інших районів Одеської і Миколаївської областей. Освятив каплицю та відслужив у ній урочисту літургію екзарх Одесько-Кримський Української греко-католицької церкви Василь Івасюк.

Про деякі деталі з історії своєї церкви розповіли нам Віра Кіщенко та Ніна Глазунова, що стали її прихожанками з перших же днів. Отець Володимир Кічатий, кажуть вони, приїхав до Ряснополя півтора десятиліття тому. На прохання місцевих віруючих подбав про цей приїзд колишній голова КСП «Іскра» Сергій Лабунський. Сергій Петрович на той час був одним з наймолодших керівників у районі, але переймався не лише запитами молоді, а й з щиро приймав до душі те, що турбувало старших. Як переповідають старожили, сільський храм у Ряснополі за наказом районного керівництва місцеві атеїсти зруйнували ще під час хрущовського правління. Аби похрестити дитину, людям доводилося їздити аж до Березівки, що за 25 кілометрів. Комсомольці та комуністи робили це потайки. Щоб поховати по-християнськи покійника, у пошуках священиків мандрували ряснопільці сусідніми селами, бувало — навіть до Миколаївської області. Траплялися, на жаль, і такі сумні випадки, коли доводилося ховати людей без належних релігійних ритуалів. Якось Лабунський поїхав у Західну Україну у виробничих справах. Там і зустрівся з молодим священиком Володимиром Кічатим та вмовив його на переїзд до Ряснополя, де, до речі, компактно проживають переселенці саме із західноукраїнського регіону.

Нещодавно сталася довгоочікувана подія — юридичне оформлення Савранського козацтва. На честь цієї знаменної події савранські козаки зібралися на коло.

Урочиста частина відбувалася біля села з символічною назвою Гетьманівка. Тут, у глибокому яру, стоїть 400-річний дуб та є старовинна криниця, які народна традиція пов’язує з іменами Максима Залізняка та Івана Гонти. Саме тут, як переказують старожили, відпочивали славні керівники Коліївщини під час одного зі своїх походів.

Свято Трійці (П’ятидесятниця) входить до найбільших християнських свят і відзначається на державному рівні (є офіційним неробочим днем). Відтак, з урахуванням положень Кодексу законів про працю України, у понеділок матимемо додатковий вихідний.

На 50-й день після Великодня, свята воскресіння Христового, весь християнський світ відзначає Трійцю (П’ятидесятницю) — одне з провідних свят церковного календаря.

У християнстві це свято сформувалося у IV ст., після прийняття церквою догмата про трійцю — існування єдиного Бога у трьох іпостасях. «Ідіть, научайте всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого» (Матвія, 28, 19) — так наставляв своїх учнів Христос невдовзі після свого воскресіння. І, згідно з Біблією, у день єврейського свята Шавуот — П’ятидесятниці зійшов на апостолів з неба дух святий, і пішли вони між народи, «говорячи іншими мовами, як дух їм провіщав» (Діяння, 2, 1 — 4).

Із  великодніх  послань  глав  християнських  церков  України

«Ще вчора ми розпиналися і погребалися разом з Христом, і серця наші були сповненні співчуття до Розіп’ятого. А сьогодні ми сповнені радості та тріумфу, бо повстав із мертвих наш Спаситель і Переможець пекла! До цього торжества ми прийшли через співчуття Страстям Господнім, бо «той, хто не став співпричасником у Страстях Христових через покаяння й послух і не зробився співучасником Його смерті, — за словами преподобного Симеона Нового Богослова, — не буде також співучасником у духовному воскресінні й не отримає Святого Духа»…

Святкуючи Світле Христове Воскресіння, ми маємо пам’ятати, що те торжество духу, яке ми отримали, проходячи Великий піст, не повинно закінчитися з приходом Пасхи, але навпаки — ще посилитися і зрости. «Будьмо уважні, — закликає нас преподобний Феодор Студит, — щоб нам провести це свято світло і боголіпно, бо це Пасха — перший і найбільший дар Божого Домобудівництва. За допомогою благоговіння приборкаємо своє тіло так, щоб, хоч і зміниться їжа, не змінився наш духовний стан. У цьому полягає для нас сенс таїнства: померти для світу (тобто гріха) і жити тільки для Бога», — йдеться у Великодньому посланні митрополита УПЦ (МП) Володимира.

Напередодні Великодня, 13 квітня, в Одеському театрі опери та балету прозвучить «Реквієм» великого італійського композитора Джузеппе Верді.

Зовсім нещодавно, у грудні 2011 року, цей твір увійшов до репертуару Одеського оперного, але вже полонив серця глядачів: практично завжди під час виконання «Реквієму» — повний зал. Твір цей виконується в особливі дні, з особливого приводу. Страсна п’ятниця — один з таких особливих днів, і саме цього дня в театрі розпочинається нова традиція: виконання великих творів духовного та сакрального змісту.

У виставковій залі Одеської організації Національної спілки художників України по вул. Торговій, 2, відкрилася персональна виставка художниці Тетяни Маслової.

Гостей маминої виставки першим стрічав біля входу жвавенький джура у прегарній вишитій сорочечці.

— Як тебе звати?

— Остапом звуся, — поважно так.

— І скільки ж рочків тобі?

У відповідь — розчепірена долонька.

— Та з таким ще й іменем ти вже справдешній козак!

Він побіг до мами, котра стояла біля своїх робіт, і прекрасна вишивка на сорочці художниці вкупі зі старовинним монистом була дивовижно згармонізованою з її роботами, на яких лінії модерної графіки творили чистий, глибокий та світлий образ. Тому що навіть наймодерніше мистецтво не може народитися чи вважатися таким, якщо воно твориться без глибокого знання майстром його витоків — мистецтва народного, яке завжди є сучасним...

170 років тому, 20 березня 1842-го, народився видатний укаїнський композитор, музичний педагог, громадський діяч Микола Лисенко

Якраз добра нагода поговорити про українську музику. Про ту музику, якої ми тут майже не чуємо, бо така культурна політика. Як також не чуємо музики тих 130 національностей, про котрі нам постійно торочать, що треба, мовляв, усім нам жити в мирі і дружбі. А ми хіба не так живемо? Але ж у кожної з них таки є своя культура, і культура ця має не лише етнографічну складову. Як і культура українського народу, яка впродовж століть, незважаючи на утиски та бузувірські заборони, розвивалася і йшла вперед, хоч і не такими темпами, як імперська. Тим-то й заслуговують на особливий пошанівок такі постаті, як Микола Лисенко.

У часах, коли діяли жорсткі заборони на все українське, такі люди — аристо­крати духу, інтелектуали, українські патріоти — робили все, щоби зсувати важкі камінні брили, якими привалено було українські культурні традиції, національну пам’ять. При дуже скромних статках, часто не маючи навіть засобів для існування, вони дбали про духовний розвиток українців, про навчання молоді. Ще навчаючись у Лейпцизькій консерваторії, Микола Лисенко мріяв про відкриття музичної школи. «Потрібна школа, потрібна негайно, і така школа, котра б мала народні рідні основи, бо інакше вона дасть, як усе у нас, блеклий колір з іноземними рум’янами», — писав він у листі додому. Хоча сам жив у винайнятих помешканнях, а коли громадськість зібрала йому трохи грошей для купівлі хутора або ж дачі, він усе те витратив на створення музично-драматичної школи, де, вважав, треба виховувати акторів та музикантів для української сцени.

В Одеській національній науковій бібліотеці ім. М. Горького відбулися щорічні Шевченківські читання, традиція проведення яких відновилася тут 1999 року у рамках відзначення 185-ліття від дня народження національного і світового генія, поета, художника, громадського діяча Тараса Григоровича Шевченка (перше повідомлення про проведення читань у бібліотеці датується 1951 роком).

Нинішні Шевченківські читання присвячені 100-річчю видання «Вінок Т. Шевченкові: із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів» (автор передмови та приміток М. Комаров, Одеса, 1912).

Якщо ми все ж таки хочемо запанувати «в своїй сторонці», то мусимо вивчити свою історію, не минаючи «ніже тої титли», та своїми-таки очима, українськими, поглянути на неї. Поглянути й запишатися: були в нас і герої відважні, і перемоги славні. Якщо хочемо державницького майбутнього, української державності справжньої, не бутафорної, то маємо навчити нащадків своїх цієї науки: пишатися героїчним минулим свого народу вкраїнського, та щоби не пізнавали вони історію країни своєї з чужих пожадливих рук, а зі своїх-таки чистих та незамулених джерел, бо лише у своїй хаті та правда, з якою можна і треба йти у майбутнє. Сьогодні ж до неї підсипано ще й чимало повільно діючої отрути — олжі лукавої та брехні одвертої, й цю мішанину ідеологічну дають до спожитку нашим дітям. Лихі часи минуться, бо таки ж направду «все йде, все минає», та заки мине воно, ким виростатимуть вони? Уявити сьогодні дитину за книжкою, українською книжкою, чи за переглядом українського фільму, та ще й на історичну тематику, дуже важко. Всі ми знаємо, чому так сталося. Та знаємо й те, як зарадити цьому. І нехай дитина собі читає про Гаррі Поттера українською мовою. Але віднині вона читатиме і про джур козацьких — книжку ще більш захоплюючу, пригодницьку, від якої важко одірватися навіть людині дорослій. Тому що збудити в юному читачеві захоплення від прочитаного, бажання бути подібним до героїв книжки, дуже й дуже непросто.

Відомий український письменник Володимир РУТКІВСЬКИЙ зробив це блискуче. Тож нині з гордістю кажемо, що Одеса збагатилася ще одним лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка.