Матеріали з рубрикою «Духовність»

Вознесіння Господнє належить до дванадцяти найбільших свят у церковному році і безпосередньо пов’язане із Воскресінням Господа Ісуса Христа. Святкується воно на сороковий день після Великодня.

Подія ця описана у Євангелії: на сороковий день після Свого воскресіння у Галілеї на горі, що зветься Оливною, давши учням останні настанови, Господь вознісся перед їхніми очами на небеса. Після цього з’явилися учням ангели, які сказали: «Чого стоїте й задивляєтесь на небо? Той Ісус, що вознісся на небо від вас, прийде так, як бачили ви, як ішов Він на небо!». І тому церква, згадуючи Воскресіння Христове і Вознесіння Його, також перебуває в очікуванні другого пришестя Ісуса Христа, але пришестя вже не такого, яким було перше — пришестя через приниження, через прийняття Господом образа раба, коли Він, будучи Величним Творцем, став людиною, в усім подібною до нас, крім гріха. Друге пришестя буде вже у славі Його, коли Господь прийде як Бог, як Творець, як Суддя всесвіту.

Нинішній помічник митрополита Української помісної церкви та священик храму Теплої Софії Іван Сидор відомий українцям як дзвонар Майдану. Він, тоді аспірант Київської православної богословської академії (на той час Київського патріархату), в грудні 2013-го бив у дзвони, скликаючи людей перед загрозою розгону Майдану.

Так склалося, що номер саме його мобільного телефону стояв на сайті Михайлівського монастиря, і саме за тим телефоном дзвонили кияни, коли намагалися приїхати, прийти, привезти щось чи когось забрати з Михайлівського чи в Михайлів-ський монастир. Про най-трагічніші дні Майдану — дні розстрілу Небесної Сотні — ми говоримо сьогодні з їх учасником та очевидцем.

— Отче Іване, якими ви запам’ятали криваві дні Майдану?

— Ми десь розуміли, що влада піде на вбивства — в січні вже були вбиті Жизневський і Нігоян, — але до людських смертей неможливо підготуватися. У ніч з 19 на 20 лютого почали привозити розстріляних воїнів. Ми зі студентами складали їхні тіла біля гуртожитку (мається на увазі семінарії). Хотіли чимось накрити. Побігли в гуртожиток — взяли простирадла та покривала…

У четвер в Одеському Свято-Троїцькому гарнізонному храмі, що у сквері Космонавтів, відбувся загальновійськовий молебень за Україну та її народ, за його щастя та волю, за захоплених росіянами у полон українських моряків і за всіх полонених й ув’язнених в російських тюрмах, за тих, хто потребує допомоги і молитовної підтримки.

Серед присутніх у храмі — представники керівного та особового складу оперативного командування «Південь», Військово-Морських сил та повітряного командування «Південь», Південного територіального управління Військової служби правопорядку, Одеської військової академії, а також курсанти військово-морських навчальних закладів.

Подібний молебень, підкреслюють у прес-службі ОК «Південь», проводиться у Свято-Троїцькому храмі не вперше. Традиційно, раз на місяць, його організовує настоятель храму, капелан Одеського гарнізону отець Василь Вірозуб. «Ми показуємо всім, що ми єдині! Що ми захищаємо рідну землю і Бог нам у цьому допомагає!» — наголошує отець Василь.

Парафіяни храму святого великомученика Димитрія Солунського, що у селі Пужайковому Балтського району, першими на Одещині перейшли з Московського патріархату в лоно Православної церкви України.

Таке рішення громада прийняла 7 січня, в день Різдва Христового. А вже 19 січня, на Богоявлення, святкову божественну літургію в цьому храмі відправив секретар Одесько-Балтської єпархії Православної церкви України протоієрей Теодор Оробець.

19 січня — Хрещення Господнє, Богоявлення

Грецькою мовою слово «хрещення» звучить як «баптисма» й означає «повне занурення». В часи першої церкви обряд хрещення відбувався винятково у свідомому віці, адже пов’язаний він з особистим вибором людини.

У книзі «Діяння святих апостолів», у 8-у розділі, описаний випадок хрещення ефіопського вельможі-скопця: «...І, як шляхом вони їхали, прибули до якоїсь води. І озвався скопець: Ось вода. Що мені заважає хреститись? А Пилип відказав: Якщо віруєш із повного серця свого, то можна. А той відповів і сказав: Я вірую, що Ісус Христос то Син Божий! І звелів, щоб повіз спинився. І обидва Пилип та скопець увійшли у воду, і охрестив він його».

Хрещення немовлят почалося пізніше — в часи переслідування християн: батьки-християни боялися, що можуть не дожити до свідомого віку дитини, яка, не охрестившись, усе життя нестиме на собі первородний Адамів гріх. Масово ж дітей почали хрестити у V столітті. Від немовлят, звичайно, неможливо очікувати обі-цянки віри і щирого покаяння, що, за логікою, має передувати обряду хрещення, але сучасна православна церква стверджує, що дітей хрестять у силу віри батьків і хрещених, на яких покладено святий обов’язок навчити охрещених дітей основам віри і допомогти їм відродитися для нового життя.

6 січня — напередодні Різдва Христового за Юліанським календарем і в день Богоявлення (Водохреща) за Григоріанським — Вселенський патріарх Варфоломій урочисто вручив предстоятелеві помісної Православної церкви України митрополитові Епіфанію томос про автокефалію.

Історична подія відбулася після літургії у патріаршому храмі Святого Георгія на Фанарі. Службу Божу спільно відслужили патріарх Варфоломій разом із митрополитом Епіфанієм. Богослужіння проходило грецькою та частково українською мовами. Серед присутніх — священнослужителі обох церков, Президент України Петро Порошенко та екс-глава держави Віктор Ющенко, голова Верховної Ради Андрій Парубій, представники уряду, віруючі з України, які спеціально прибули на Фанар, аби стати безпосередніми учасниками цієї епохальної миті.

У Різдвяне надвечір’я Папа Франциск очолив в базиліці Святого Петра у Ватикані нічну святу месу, під час якої виголосив цю проповідь.

Йосиф з обручницею своєю Марією пішов «у місто Давида, що зветься Вифлеєм» (Лк 2,4). Цієї ночі також і ми вирушаємо до Вифлеєму, щоб відкрити там таїнство Різдва.

1. Вифлеєм: ця назва означає дім хліба. В цьому «домі» Господь сьогодні призначає зустріч з людством. Він знає, що ми потребуємо їжі для того, аби жити, але знає також, що пожива світу не задовольняє серце. В Писанні первородний гріх людства пов’язаний саме з прийняттям їжі: «взяв плід і спожив», — говорить Книга Буття (3,6). Взяв і спожив. Людина стала жадібною та ненаситною. Володіти, наповнитися речами виглядає для багатьох сенсом життя. Ненаситна жадібність пронизує людську історію аж до парадоксу сьогодення, коли незначна кількість людей розкішно бенкетують, а надто багато не мають хліба, щоб жити.

Із виступу Президента України Петра Порошенка на Софійській площі після об’єднавчого Собору зі створення Української помісної автокефальної православної церкви

Сьогодні — 15 грудня. Прошу всіх, хто зараз нас дивиться — всередині України, по всьому світу — запам’ятайте дуже добре. Цей день увійде, вже увійшов в історію України як священний день, день створення Автокефальної помісної православної церкви України. День остаточного здобуття нашої української незалежності від Росії. Й Україна тепер уже не буде пити, кажучи словами Тараса Шевченка, «з московської чаші московську отруту».

Це день створення Церкви, визнаної світовим православ’ям у статусі незалежної структури — як у переважній більшості країн, що належать до православної християнської традиції.

Це диво стало можливим завдяки непохитній позиції його всесвятості Вселенського патріарха Варфоломія, нашої Константинопольської Церкви-Матері. Це вона скористалася своїм беззаперечним канонічним правом зцілити ті рани, які завдано українському православ’ю кількома століттями московського панування.

Вселенський патріарх Варфоломій закликав предстоятеля УПЦ (МП) Онуфрія та інших ієрархів цієї конфесії взяти участь в об’єднавчому Соборі, який відбудеться 15 грудня, та, відповідно, у виборі предстоятеля нової Української церкви. Про це йдеться у листі-зверненні патріарха Варфоломія до митрополита Онуфрія, який оприлюднив у себе на Фейсбук-сторінці митрополит Олександр (Драбинко).

Як зазначається у листі, митрополит Онуфрій може кандидатувати на пост глави нової Церкви. Водночас у Константинополі нагадали, що після вибору предстоятеля нової Церкви Онуфрій уже не зможе носити титул «Митрополит Київський».

Того дня службу Божу у храмі відправляли одразу кілька незнайомих священиків. З’ясувалось, що то військові капелани, приїхали на свої навчання. По закінченні літургії дуже поспішали, та все ж вдалося поговорити з одним із духовних наставників наших захисників.

— Моє ім’я — отець Віталій, і я є штатним військовим капеланом у військовій частині. На цю посаду мене запросили у травні минулого року. Але знайомство моє з цим служінням почалося ще в грудні 2014-го. Один священик нашого деканату час до часу нагадував нам, своїм колегам: «Отці, там триває боротьба за нашу землю, гинуть хлопці, там дуже тяжко. Вони потребують духовної підтримки. Коли боєць поспілкується зі священиком, висповідається, то і духовно, й емоційно йому стає легше, він впевненіше тримає зброю в руках, бо відтепер більш упевнений в собі». Ще влітку 2014-го я чув ці його слова. А вже у вересні чи на початку жовтня я запланував собі все ж поїхати туди. Через родинні обставини здійснив цей свій намір аж у листопаді-грудні. Потрапив у розташування 24-ї бригади, під містом Лисичанськом.

(Продовження. Початок у номері за 29 вересня.)

Трикрило мчить неспинний птах —
Минуле, нинішнє і «потім».

«Імена» — так називається книжка Галини Могильницької, презентація якої зібрала нещодавно в залі бібліотеки імені Грушевського творчу інтелігенцію Одеси. Істинно, це було свято. Давно не отримувала такого піднесення й радості за успіх колеги, бо ж річ — талановита!

Три імені — три поеми, що вмістили в собі жіночі долі на тлі історичних подій. «Рогніда», «Єлизавета», «Серафима» — княгиня, королева й проста селянка. Саме жінку життя б’є найболючіше, ставить перед нею складні питання вибору.

Три героїні в поемах, а попереду них сяє золотом ім’я Галини Анатоліївни Могильницької — педагога, публіциста, поетеси.

Сьогодні ми є свідками процесу великої історичної справедливості — відновлення в Україні Помісної православної церкви, яка може звільнитися залежності від Москви. Нагадаємо, нині у нас існують три гілки православ’я: Україн-ська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), Українська автокефальна церква (УАПЦ) та Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП). Як відомо, центр останньої перебуває в країні, яка здійснює агресію проти нашої держави. Цілком логічно, що незалежна Україна має прагнення і право на свою незалежну церкву.

Наш кореспондент зустрівся з єпископом Одеським і Балтським ПАВЛОМ (на світлині) і попросив розповісти, які думки та сподівання викликає в нього наближення отримання помісного статусу церкви.

— Потреба створення єдиної Помісної православної церкви обумовлена всім ходом історії, — зазначив владика. — Якщо поглянути углиб віків, то вся культура, писемність, традиції у нашій державі тісно пов’язані з православ’ям. І сьогодні православ’я є великою силою. Це ще раз продемонструвала недавня хресна хода з нагоди 1030-річчя хрещення Руси-України. Мені випала честь теж бути її учасником, і я можу засвідчити непохитне прагнення мирян до миру і злагоди, єднання і порозуміння.

Згадуючи вікопомний 988 рік, коли київський князь Володимир Великий хрестив Русь, маємо констатувати: служба Божа та святі таїнства для спасіння душ християн нам були передані Константинопольською церквою. Саме Константинополь виступив як церква-матір, взявши Київську митрополію під свою юрисдикцію. І в цьому статусі українська церква перебувала майже 700 років. Але в 1686-у в неканонічний, тобто незаконний, спосіб було оформлено її перехід з-під омофора Константинопольського патріархату під контроль Москви. Тому надання помісного статусу для української церкви слід розглядати, насамперед, як відновлення справедливості.

Рівно десять років тому їх було тридцять — маленька жменька вірних Української греко-католицької церкви, парафіян та благодійників у місті Южному, котрі постановили собі та громаді вийти з тісної каплички й увійти до нового дому Божого.

Та капличка, з виду простенька й невибаглива, стоїть там понині, а поряд вознісся у високе південне небо новий храм, споруджений на честь Святих верховних апостолів Петра і Павла.

У неділю, 8 липня, храм освятив та здійснив у ньому архиєрейську божественну літургію отець і глава УГКЦ блаженніший Святослав (Шевчук).

У святі взяли участь екзарх Одеський та адміністратор Кримський Михайло (Бубній), багато священиків, гостей, а також представники влади, зо-крема міський голова Южного Володимир Новацький.

Святе Письмо для незрячих дітей

Патріарх Української греко-католицької церкви Святослав у співслужінні з владикою Йосифом (Міляном) у соборі Воскресіння Христового в Києві звершив чин освячення Біблій для дітей, які написані шрифтом Брайля.

День святого Патрика — не тільки релігійне, а й культурне, навіть національне свято ірландців.

Святий Патрик — небесний покровитель Ірландії — впровадив на ірландських землях християнство, опікувався будівництвом храмів й охрестив сотні тисяч тамтешніх жителів. Як гласить легенда, під час однієї з проповідей Патрик зірвав трилисник конюшини, з допомогою якого (три листки на одній стеблині) пояснив триєдність святої Трійці — Бога Отця, Сина і Святого Духа.

Усі ми мріємо про переміну в нашому суспільстві — пишемо, дискутуємо, молимося про це. Але щоб така переміна в народі, державі та суспільстві, відбулася, потрібна особиста переміна, по-церковному — метанойя. Найперше треба змінити себе, позбутися своїх недотягнень та гріхів, а потім і все інше стане на місця.

Ми не раз говоримо про політичні, економічні, суспільні негаразди, але чомусь не згадуємо про гріхи нашого народу, нашої спільноти: аборти, штучне обмеження народин, розлучення, нешлюбні діти, домашнє насильство, алкоголізм, наркоманія, заздрість, політична та релігійна нетолерантність, ненависть до інакодумаючих або взагалі чужинців, байдужість до загальних справ, грошолюбство і погоня за матеріальними речами, визиск робітників, затримання заробітної плати, корупція, хабарництво, непрофесійність, невідповідальність і т. п.

У примітках до збірника есеїв «Шевченко понад часом» (ВМА «Терен» — ТОВ «Видавничий дім «Києво-Могинлянська академія», Луцьк—Київ, 2011) про «Останню сльозу» Євген Сверстюк зазначає таке:

«Уперше опубліковано в збірнику «Широке море України: Документи самвидаву з України» (Париж; Балтимор: Смолоскип, 1972. — С. 46—53). Написано й пішло в самвидав у 1971 році спершу як лекція, прочитана в Інституті хімії АН УРСР.

Кожна книжка з дарчим написом автора особливо цінна чи й навіть безцінна. Тим більше, коли книжка стала подією у культурному житті, а її автор — знана й шанована всіма людина. Мова про видання «Шевченко понад часом» і про Євгена Сверстюка, одного з моральних авторитетів української нації, що відійшов у вічність у 2014 році.

Збірка есеїв «Шевченко понад часом» побачила світ у 2011-у накладом 1000 примірників. Як на нинішній час — немалий тираж. Але ж хіба для такої книжки?! Це видання мало би бути в кожній українській оселі, не кажучи вже про бібліотеки, школи, коледжі, виші і т.д. Чому?

Аргументи знаходимо в анотації: Шевченкова тематика в совєтські часи належала до стратегічно важливих. Провідний революціонер-демо-крат. Учень і послідовник російських революціонерів-демократів, борець за щасливе майбутнє «в сім’ї вольній, новій»... На такому Шевченкові виховувалися три-чотири покоління читачів. Порушення цього стереотипу вважали державним злочином і карали за кримінальним кодексом. Поміщену в цій книжці статтю «Остання сльоза» — про один вірш Шевченка — було оцінено у вироку 1973 року як «антирадянську».

Автор цієї книжки був порушником ще від початку 60-х років і не зважав на обов’язкові стереотипи. Чи було це боротьбою з накинутим мітом, чи просто ігнорування його? Радше це було прагнення «не ложними устами сказати правду». Адресат цієї книжки відчує те нове прочитання, яке важко дістається, бо доводиться долати гори узвичаєних поверхових уявлень про великого поета, простих і зручних для політичного використання.

19 січня — свято Богоявлення Господнього, яке в народі називають Хрещенням, Водохрещами, Йорданом

Слово «хрещення» грецькою звучить як «баптисма» і перекладається як «повне занурення». Обряд хрещення був відомий задовго до християнства і народження Ісуса Христа. Коли саме з’явився цей обряд, достеменно невідомо, але, як стверджують історики, ще в дохристиянські часи його застосовувавали при купівлі раба, що символізувало: відтепер у невільника починається нове життя. При цьому рабові давали й нове ім’я — минуле слід було забути.

25 грудня Різдво Христове за григоріанським календарем

Різдво Христове за григоріанським календарем — відтепер неробочий день. Як відомо, відповідний закон Верховна Рада ухвалила 16 листопада, а 29 листопада його підписав Президент України Петро Порошенко.

Саме у цей день — 25 грудня — Різдво відзначає більшість християнських держав. Православний світ, який живе за юліансь-ким календарем, святкує цю подію 7 січня.

Втім, дата — категорія вельми умовна. Головне ж — щоб Христос народився у кожному серці. Адже насправді предвічний і безмежний для людського розуміння Бог втілився в людській подобі дві тисячі років тому. Тож, готуючись до Різдва Христового, передусім слід підготувати свої серця — помиритися з ближніми, пробачити образи, повернути борги — зробити все, щоб з чистим серцем перед Богом і людьми відзначити Різдво.

За католицькою традицією, святу народження Спасителя передує піст — Адвент (від латинського слова «adventus», що означає прихід). Він починається в неділю за чотири тижні до Різдва. Це час для духовного приготування до свята і для роздумів про майбутнє друге пришестя Ісуса Христа, аби в уро-чистий день кожен віруючий відчув народження Христа в своєму серці — доброту, прощення гріхів, милосердя і любов до ближніх.

У нашому українському мартиролозі грудень — місяць Святослава Караванського… Такий порядок маємо за-провадити надалі, усвідомивши його неперебутнє значення для Одеси. Поряд з Іваном та Юрієм Липами, поряд з багатьма іншими нашими достойниками, котрих ми недавно лише відкрили для себе, але ще не утвердили їх у суспільному житті, в історичній, культурній нашій свідомості. Лише 7 днів останнього місяця року розділяють дві головні дати життя Святослава Караванського: 24 грудня 1920-го і 17 грудня 2016-го. А поміж них — безнастанне віддане служіння своєму народові: і в пору юності бентежної, і в умовах війни та окупації, і на каторзі по сибірах — 31 рік ув’язнення, і на волі у рідній Одесі, і далеко за океаном, і в час підбиття підсумків, прихід якого, цілковито занурений в роботу, він не завважив… Життя Великого Українця.

Уже час, мабуть, відкинути совкову традицію згадувати своїх великих лише на ювілей, а ще — зрідка й чомусь дуже вибірково — у зв’язку з днем народження. І як визначити отой, з дозволу сказати, ступінь величі, значущості для країни? Та й чи можливе це? Головно — чи потрібне? Всім, хто працював на майбутнє України — а воно ще лишень десь там далеко зазоріло — і лишив по собі важучий спадок для прийдешнього, для всіх нас, — усі вони мають стати для нас одним великим підручником Життя, посібником у будівництві Нової України. Не навчатися же нам, справді, за совковим спадком — а він тут на кожному кроці; не конструювати за старими лекалами. На жаль, поки що ми рухаємося тим самим руслом, якщо взагалі рухаємося. Святослав Караванський знав, куди і як нам йти, «плисти в революцію далі». Та його мудрість — у кожному листі до наших очільників і в кожній публіцистичній статті, що з’являлися на шпальтах періодики. От лишень біда: таких не беруть у нас ні в порадники, ні в дорадники, ані в радники…

У Миколаївській школі на видному місці можна побачити три чоловічих портрети. Троє юнаків у строях українського війська дивляться на галасливих школярів, котрі пробігають попри них, навіть не глянувши у той бік. Бо, звісно ж, діти. Юнаки на фотознімках не ображаються: заради того вони пішли на цю війну, яка нікому не потрібна, а передовсім — їм самим, і поклали там свої молоді, повні мрій і фантазій, голови, щоби ці діти могли отак безтурботно бігати, могли спокійно вчитися, і колись так само вдягнути військові строї, щоби ніхто не посмів знову порушити наш спокій.

А попри те, чи не кожен школяр тут знає ці імена, і на запитання відповість: це — наші герої. І не важливо, які у них бойові нагороди, й чи отримали вони звання Героя. Народились і зростали вони у різних селах Миколаївського району. Микола Буданов — у Настасіївці, Вадим Тарабанов родом з Гвоздівки, а Сашко Калашник народився у Скосарівці. Це ж подумати тільки: троє з одного лише району залишилися на тій неоголошеній війні!.. Для учнів цієї школи вони справді Герої. Хоч не всі, можливо, це усвідомлюють поки що. На все свій час. Принаймні, в школі все робиться для того, щоб виховати з цих жвавих, непосидючих, розумних, як всі нинішні діти, справжніх патріотів. Саме у цьому контексті й відзначалося того дня, 14 жовтня, у Миколаївці велике свято сучасної України — Покрова Пресвятої Богородиці, що об’єднало в собі День захисника України, свято Українського козацтва та 75-у річницю створення Української повстанської армії.

…І нехай позаздрять ті, котрі не прийшли минулої суботи в бібліотеку імені Михайла Грушевського на творчий вечір Богдана Чуфуса — артиста за фахом, співака за велінням душі української співучої, телеведучого за покликом серця.

Мабуть-таки, не було б наше одеське державне телебачення таким українським, коли б не працював там Богдан Чуфус. У нього, без перебільшення, віддавна є свій вірний глядач. Той український глядач, котрий, сплачуючи податки, хоче бачити на державному телебаченні Україну. У пана Богдана свої оригі-нальні програми, вибудувані саме в цьому річищі, свій співрозмовник — людина мисляча, інтелектуал, фахівець, а передовсім — патріот. Патріот України та багатонаціональної української Одеси. У нього своя, лишень йому властива манера ведення передачі. Хоча… все дуже просто: в кадрі — лишень ведучий та його гість, один чи двоє, а то й одразу кілька гостей у студії. Ніякої дії. Розмовляють собі. Зрідка — якийсь відеоряд… І не хочеться відриватись бодай на хвильку одну від екрану. Тому що цікаво, тому що ведучий уміє розкрити співрозмовника, викликати на відвертість, тому що у Богдана Чуфуса — своя тема. Це — Україна, за великим рахунком. Українська тема. Без пафосу, отак буденно, спокійно та розмова сягає часом якихось найпотаємніших глибин душі, як гостей, так і глядачів — якщо лиш вони настроєні на душевну хвилю ведучого. А коли й ні, то за другим, третім разом це станеться. Ведучий уміє настроїти, й це — одна з важливих ознак його фаховості.

Із послань лідерів українських церков до своєї пастви

«У ці радісні пасхальні дні сердечно вітаю вас, преосвященні архіпастирі, боголюбиві пастирі, чесне чернецтво, дорогі браття і сестри, зі святом Воскресіння Христового. Вітаю з Пасхою Христовою Президента України Петра Порошенка, Верховну Раду, український народ й особливо наші Збройні сили — захисників нашої Української держави, які з любові до неї не шкодують навіть свого життя. Вітаю з великим християнським святом увесь український народ і всіх українців, які перебувають за межами України на всіх континентах, але люблять Україну і допомагають їй.

Нехай Всемилостивий Господь, Який Своїм Воскресінням переміг смерть, дарує нам перемогу над усіма нашими зовнішніми і внутрішніми ворогами і нехай приведе всіх нас до миру і єдності, щоб наше життя відповідало тому, заради чого Син Божий став людиною, постраждав, помер і воскрес», — йдеться у привітанні патріарха УПЦ КП Філарета (Денисенка).

«Святкувати християнську Пасху означає для нас сьогодні бути здатними силою Воскреслого вставати і пробудитися до дії — бути здатними до особистої пасхальної самопожертви задля добра свого народу, його свободи та кращої долі. Дивлячись на обличчя наших українських воїнів-героїв, які принесли своє життя в жертву за рідний народ, можемо бути впевнені, що Небесний Отець приймає ці жертви в імені свого Сина. Саме у них через воскреслого Христа ми вже маємо перемогу над злом і зцілення душевних і тілесних ран.

Святкувати християнську Пасху означає для нас сьогодні бути носіями перемоги життя там, де панує смерть. Щиро визнавати те, що Христос «воістину воскрес», означає повірити, що завдяки нашому особистому рішенню та зусиллю є воістину можливим побороти корупцію і неправду в нашому суспільстві, що саме від нас залежить, яким буде наша країна: чи вона буде вмирати, віддана на поталу могутнім світу цього, чи встане, пробудиться, оновиться і воскресне до справжнього життя, гідного людини як образу Божого», — пише патріарх УГКЦ Святослав (Шевчук).

Минулої неділі відбулася міжконфесійна молитва за мир в Україні. На Софійський площі у Києві свої прохання до Бога підносили представники багатьох конфесій: архиєпископ Святослав (Шевчук) від УГКЦ, єпископ Володимир (Черпак) від УАПЦ, єпископ Станіслав Широкорадюк від РКЦ, старший єпископ Михайло Паночко від ЦХВЄ та єпископ Маркос (Оганесян) від Вірменської апостольської церкви. Очолював урочистий захід патріарх УПУ (КП) Філарет (Денисенко).

На молитву зібралися численні вірні, серед яких — військовослужбовці та народні депутати. Саме ж дій-ство було пройшло у вигляді молебню, під час якого представники всіх конфесій прочитали по молитві, піс-ля чого патріарх Філарет благословив усіх віруючих.

Основна тема всіх молитов — прохання про завершення війни. Священнослужителі просили Всевишнього про перемогу, звільнення заручників у Росії, Криму та на Донбасі. Лунали прохання про здоров’я для українських воїнів, міцність держави та єдність її народу. Особливо актуальним звучало прохання «вразуми ворогів наших та поверни їм пам’ять про заповіді Твої».

Однак проблемами зовнішнього характеру ієрархи не обмежилися. Так, Єпископ Віталій (Скоморовський) акцентував увагу на проблемах безробіття, соціальної несправедливості, наркоманії, алкоголізму. Серед негативних явищ у владних кабінетах він назвав тотальну корупцію, державну зраду та пропаганду ґендерної ідеології.

Дві події останнього часу вразили мене своєю пророчою зустріччю у просторі сьогодення: перепоховання геніального українського поета Олександра Олеся і поява законопроекту «Про державну мову». Чому я називаю її «пророчою»?

Можливо, тому, що її передбачав сам поет у вірші «О слово рідне! Орле скутий!». Думаю, що газета дозволить мені навести ці три строфи, написані 110 років тому:

О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев…

О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.

У православних та греко-католицьких церквах Великодній піст — час духовної підготовки віруючих до свята Великодня — цьогоріч розпочинається у понеділок, 27 лютого.

Уже перші християни у день єврейської Пасхи розпочали практику поминання мук та смерті Ісуса Христа. Для того щоб належно провести цей день, вони вирішили проводити його у пості. У первісній Церкві цей 1—3-денний піст вважався не передпасхальним постом, а самою Пасхою.

У ІІ та ІІІ століттях Церква починає звертати велику увагу не лише на сумну подію Христових мук та смерті, але й на радісний факт Воскресіння Христа. Так виникла практика хресної та воскресної Пасхи. Протиріччя, які виникли згодом, усунув 325 року Нікейський собор.

У ІІІ ст., як зазначає у книзі «Пізнай свій обряд» о. Юліан Катрій, передпасхальний піст у деяких церквах триває уже впродовж тижня: сьогодні — це Страсний тиждень. Перші свідчення про 40-денний передпасхальний піст походять з IV ст.

Розбіжність у визначенні дати Пасхи між Сходом і Заходом виникла після введення у XVI ст. григоріанського (нового) стилю, коли на Заході почали використовувати нову формулу вирахування Пасхи, пов’язану з впровадженим календарем. У східній церковній традиції продовжує зберігатися юліанський (старий) стиль, а тому дата Пасхи вираховується від рівнодення за старим стилем, тоді як у західній традиції — від рівнодення за новим стилем. Іноді випадають роки, коли християни різних церков святкують Великдень одночасно.

Хоча говоримо про 40-денний Великодній піст, у Східній Церкві він фактично триває 36 з половиною днів — сім тижнів без субот та неділь, а також Велика субота безпосередньо перед Пасхою та половина ночі перед Пасхою.

Закінчуються літні жнива, і православні відзначають у своїх храмах три великі свята на честь Спасителя. Ці три свята ніби пов’язують увесь Успенський піст. Перше — Спас на воді, Маковія (14 серпня), друге — медовий Спас, Преображення Господнє (19 серпня), і третє — Спаса Нерукотворного — перенесення з Едеси до Константинополя нерукотворного образу Ісуса Христа на полотні (29 серпня).

Головне з трьох свят — Преображення Господнє, одна з центральних подій трьох Євангелій, яка відбулася на горі Фавор.

...Уже пролунала з вуст Ісуса промова про хрест і про славу Царства Його. Але навіть учні Його ще не усвідомили сповна, чим стануть для людства земне життя, майбутні страждання і воскресіння Сина Божого. Адже Ісус прийшов до людей такою ж простою людиною, як і вони. Не пророк, не цар, не священик. І чудеса свої Він творив далеко від людей — у якомусь скромному будинку або поблизу кам’янистої безлюдної дороги. Ким Він був в очах сучасників, які ще не повірили в Нього? Звичайним провінційним ремісником, навколо якого — селяни, рибалки, якісь бездомні й знедолені. Навіть близькі не розуміють Його. І вже учні покидають Його, і таких чимало. Навіть Петро, єдиний, який назвав Його Месією, заперечує Йому...

На Криті завершився Всеправославний Собор. Учасники зібрання — предстоятелі 10 православних церков із 14 — підписали спільне звернення, в якому йдеться про єдність Православної соборної церкви. Серед іншого, у підсумкових документах Собору йдеться і про те, що православні єпископи світу моляться «за мир і справедливість в стражденній Україні». Однак питання про автокефалію української православної церкви на Соборі не розглядали. Більше про рішення Собору та його значення в інтерв’ю «Радіо «Свобода» розповіла координатор громадської ініціативи «За Єдину помісну церкву» Лана САМОХВАЛОВА.

— Є три основні речі. Найперше — що Собор відбувся. Для простих вірян, для кліру і для єпископів дуже важливо, що вперше через 1200 років Церква показала свою реальну єдність. Що зібралися разом предстоятелі майже всіх православних церков.

Друге — головне, що цей Собор відбувся, незважаючи на демарші Московської патріархії. Тому що спротив був страшний і способи відкласти Собор, а, фактично, зірвати — були дуже цинічними.

7 квітня (25 березня за старим стилем) — Благовіщення Пресвятої Богородиці

Слово «благовіщення» означає блага, або добра, звістка. Згідно з ученням церкви, в цей день Діві Марії явився архангел Гавриїл і сповістив про прийдешнє народження Ісуса Христа — Сина Божого і Спасителя світу.

Свято Благовіщення Пресвятої Богородиці належить до дванадесятих неперехідних свят і відбувається щорічно в один і той же день.

Датою Благовіщення як православною, так і католицькою церквами вважається 25 березня. У цей день відбулося зачаття Ісуса Христа, тому ця подія віддалена рівно на дев’ять місяців від 25 грудня — Різдва Христового. У зв’язку з тим, що в Україні православна церква використовує григоріанський календар, то 25 березня (за юліанським календарем) припадає на 7 квітня (за григоріанським).