Матеріали без рубрики

19 жовтня Верховна Рада України проголосувала за проєкт закону №8371, що забороняє на теренах нашої держави діяльність релігійних організацій, які пов’язані з російською федерацією. Зокрема, йдеться про так звану Українську православну церкву (УПЦ), що насправді є структурною частиною Російської православної церкви (РПЦ). У першому читанні цей законопроєкт підтримали 267 депутатів.

Є сподівання, що цей законопроект буде схвалений у другому читанні й вступить у дію. Щоправда, є питання про його дієвість. Але вже добре хоча б те, що такий закон існуватиме.

Більше половини опитаного населення Одеської області (57%) погоджується, що увесь російський народ, а не тільки політичне керівництво держави-агресорки, відповідальний за війну проти України. Не згодні з цим твердженням 30% респондентів, ще 13% — не визначилися з власною позицією щодо цього питання. Такі дані регіонального до-слідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні, оприлюднила аналітикиня фонду Поліна Бондаренко в Медіацентрі Україна — Одеса.

Сегментарно про результати цього опитування наших земляків щодо їх ставлення до мовних і безпекових питань, до питань демобілізації, внутрішньо переміщених осіб і декомунізації/децентралізації «Чорноморські новини» писали впродовж серпня-жовтня (саме опитування проводилося у липні). Тож і градус суспільної думки, і міркування наших експертів уважний читач уже знає.

Узбережжя острова Хортиця, та й сам Дніпро, готові поділитися багатьма унікальними археологічними знахідками. Через підрив Каховської ГЕС рівень води у ріці дуже впав, і вона повернулася у своє історичне русло, відкривши науковцям унікальні пам’ятки. Деяким з них — понад 1000 років.

Війська країни-агресорки підірвали дамбу Каховської ГЕС 6 червня 2023 року. Велика вода спочатку затопила Херсонщину, вбивши людей та заливши цілі населені пункти. Потім перетворилося на пустелю Каховське водосховище, а на Дніпропетровщині з’явилися зневоднені міста та села, стався замор риби. Однак ця трагедія відкрила «вікно» для запорізьких учених, через яке вони змогли побачити «спадок», залишений нашими пращурами сотні й навіть тисячу років тому, що весь цей час зберігався на дні Дніпра.

Володимир Мурський належав до когорти українських патріотів, завдяки енергії, здібностям і харизматизму яких вершилася доля нашого народу й нашої держави у час Визвольних змагань 1917 — 1921 років. Він був багатогранною, талановитою особистістю — громадським і політичним діячем, публіцистом, педагогом, дипломатом і розвідником.

Тривалий час ім’я Володимира Васильовича Мурського залишалося невідомим для більшості українців. Своєрідним поштовхом для його повернення в історичну течію стала книжка російського історика Л.Ф. Соцкова «Неизвестный сепаратизм: На службе СД и Абвера: Из секретных досье разведки», що вийшла друком у 2003 році. (Вочевидь, добряче «насолив» представник уряду УНР у Стамбулі московським агентам ОДПУ). Ця книжка привернула увагу українських дослідників Володимира Окіпнюка і Дмитра Козлова, які й започаткували пошуки матеріалів про цього чільного учасника героїчних і трагічних подій становлення української державності, з’ясування деталей біографії, місця поховання, збирання його журналістської та літературної спадщини. Результатами цієї праці стали кілька публікацій в інтернет-виданні «Українська правда». Паралельно таким пошуком займався відомий одеський історик Олександр Музичко. Його ґрунтовна стаття під заголовком «Володимир Мурський: полум’яний вчитель з обличчям філософа» надрукована у колективній монографії «Чорноморська хвиля Української революції»: провідники національного руху в Одесі у 1917 — 1921 рр.» (Одеса. ТЕС, 2011).

У нашому суспільстві ще з радянських часів побутує стереотип, що жінка після 45 років приречена на хвороби — для неї «все пропало, життя закінчилося». Але ж у цивілізованих країнах ми бачимо багато жінок, ікон стилю, яким далеко за 80. Вони ведуть активне життя, радіють йому та зовсім не виглядають виснаженими.

Щоб поважний вік був у радість, необхідно максимально підготувати своє тіло. Як це зробити — розповідає відома українська лікарка-дієтологиня Оксана СКИТАЛІНСЬКА.

Продовжуємо розповіді про учасників боротьби за незалежність України в 1917 — 1921 роках. Цього разу мова про Дмитра Стопкевича, молодого офіцера, прапорщика царської армії, котрий 20-літнім зробив свій вибір на користь держави, за яку кілька століть боролися козаки. Вся його подальша біографія тісно пов’язана з долею України.

Народився Дмитро 21 жовтня 1897 року в селі Великий Бобрик Балтського повіту Подільської губернії (тепер — с. Бобрик Перший Любашівської громади Подільського району на Одещині) в родині священника Келестина Стопкевича і Марії (в дівоцтві — Васьковська).

В Одесі стартувало чергове електронне обговорення щодо перейменування об’єктів топоніміки. Цього разу — мова про назви 34 вулиць і провулків у Приморському, Пересипському (донедавна — Суворовському) і Хаджибейському (Малиновському) районах.

Прізвища Суворова і Малиновського зникли з офіційних назв районів у травні нинішнього року. Відповідному рішенню міськради, як відомо, передувало аналогічне електронне обговорення і висновки історико-топонімічної комісії при виконкомі міськради. На жаль, і до самої процедури обговорення є зауваження, та й не завжди остаточне рішення міськради збі-гається з побажаннями одеситів, які долучаються до нього.

(За матеріалами кримінальної справи, сфабрикованої НКВС)

У статті «Передвісник Одеської держдрами» («Чорноморські новини» від 4 та 18 травня ц.р.) були наведені фрагменти спогадів відомої театральної акторки, режисерки і педагога, народної артистки УРСР Поліни Мусіївни Нятко (1900 — 1994), де подана унікальна інформація про заснування в Одесі першого в Україні українського пересувного робітничо-селянського театру імені Франка (1924), про щиру дружбу акторів-франківців із членами місцевої філії письменницької організації «Гарт», засновником і керівником якої з 1923 року був тодішній студент Одеського медичного інституту, прозаїк і драматург доби Розстріляного Відродження Іван Кіндратович Микитенко (1897 — 1937).

Серед тогочасних членів «Гарту», які регулярно відвідували театральні вистави в Одесі й брали активну участь у мистецьких зустрічах та обговореннях, вона назвала й ім’я М. Войцева, щоправда, без уточнення даних щодо його особи.

Про ставлення жителів Одещини до внутрішніх переселенців, співвітчизників з інших регіонів України, а ще — до скандалів навколо центрів комплектування та соціальної підтримки (це те, що колись називалося військкоматами)

Якраз, коли я читала результати цього опитування, готуючи чергову публікацію за матеріалами соціологічного дослідження від Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, до редакції зайшла пані Ольга, колишня жителька Костянтинівни (Донеччина). Вона приїхала до Одеси 23 лютого 2022 року на день народження онука. Повернутися додому вже не змогла — не було куди.

Про її ставлення до одеситів та як, за її оцінкою, одесити ставляться до вимушених переселенців — трохи нижче. А спершу — про саме опитування, яке, чесно кажучи, мене особисто дещо збентежило.

Велетенський, ущерть заповнений лайнер з написом на борту TRANSATLANTIK прокотився злітною смугою, розвернувся й рішуче злетів угору. Летовищні будівлі швидко змаліли, завважила тільки яскраві цифри на електронному табло: 18.08.1992. Отже, цей день настав, день, про який остерігалася думати, та все одно мріяла про нього, плекала в серці. Вона летить в Україну. В свою далеку, ще недавно плюндровану росі-йську підневільну колонію, а від року — вже вільну свою Батьківщину.

Повітряний лайнер у чистому синьому небі, понад хмари та вітровії, упевнено скорочував донедавна ще немислимо далеку й нездоланну, здавалося, відстань, а її думки-спогади, думки-надії, думки-тривоги одна вперед одної побігли-полетіли назад, у минуле, в такому самому, як небо оце, безмежному часопросторі.

Сиділа при ілюмінаторі, убгалась у закуточок, щоби ніхто не заважав думати, лучитися зі своїми мріями, з рідним краєм. Який він, що побачить вона у столичному Києві, в рідній Одесі, та й що могла винести з тогочасного крутіжу пам’ять малолітньої доньки генерала армії УНР, котрий рятував своїх діточок і себе самого? Думок було аж забагато, вони мішалися і заходили одна поза одну, подібно до хмарин, які так само купчилися внизу, під надійним крилом. З внутрішнім усміхом побачила знову перед собою молоденького службовця контролю на летовищі, котрий сказав їй несміло: «Хочу запитати вас, пані, — в тій хвилі уголос прочитав у її паперах зі вже звиклою для неї англійською вимовою: Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин. — Юкрейн — це де? Сьогодні туди всі…». «Це моя Батьківщина! — ледь не вигукнула, але стрималася: негоже говорити подібне, хоч і правдиве, в цій добрій країні, де прожила стільки років — життя, фактично, — і в яку буде вертати по короткім часі — не знати з яким настроєм. — Я там народилася», — відповіла коротко і пішла до свого буса, що чекав, либонь, на неї одну…

За час, що минув після відновлення незалежності нашої держави, значно зросла кількість тих, хто цікавиться історією України, особливо періодом Визвольних змагань 1917 — 1921 років. Сучасні історики відкрили цілу когорту українських героїв, на яких комуністична влада наклала табу. Серед них яскравою зіркою засяяло ім’я генерала-хорунжого Армії УНР Андрія Гулого-Гуленка, чиє життя і діяльність тісно пов’язані з українською Одесою.

Через закритість архівів КГБ-ФСБ на московії, Гулий-Гуленко і дотепер залишається однією із загадкових постатей українського національно-визвольного руху. Досі невідома точна дата народження майбутнього українського генерала. Лише на початку 2020-х історик Юрій Митрофаненко із Кропивницького повідомив про віднайдення метричної книги, в якій зазначається, що Андрій Гуленко був хрещений 2 жовтня 1886 року.

(Закінчення. Початок у номерах за 14 і 21 вересня).

(Спогад-реквієм)

Дати і місця народження та смерті Дмитра Кременя — це просторово-часові, вимірні й засвідчені межі його життя. А власне труди і дні нам дано оцінювати чи зважувати таки за довільними показниками, параметрами, ознаками. Можливо, більш точно й об’єктивно curriculum vitae людини оці-нюється на небесах, — але ми не знаємо, чи саме класична латинь там визнається офіційною мовою…

Дмитро Дмитрович понад 40 років віддав україномовній пресі Миколаївщини.

У номерах за 31 серпня і 7 вересня «Чорноморські новини» вже розповідали про дослідження, проведене на Одещині Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва у липні цього року (було опитано 708 респондентів віком від 18 років за багатоступеневою вибіркою із застосуванням випадкового відбору населених пунктів на перших етапах та квотним відбором респондентів на заключному етапі).

У попередніх публікаціях ішлося, зокрема, про те, як сьогодні наші земляки оцінюють Революцію Гідності та події 2 травня 2014-го, кого вважають винними у загибелі людей, а також про те, чи весь російський народ несе провину за війну, розв’язану рф проти нашої держави. Другий блок питань стосувався імовірних сценаріїв завершення війни, поступок, на які може чи не може піти Україна, а ще — почуття захищеності жителів Одещини сучасними системами ППО в умовах постійних масованих атак нашої області з боку агресора.

Потяг «Одеса — Львів» плив у ніч, легко розгойдуючись, вибиваючи по рейках різноманітні ритми, а мої думки випереджали події і переносилися в Національний музей Львова ім. Андрея Шептицького (НМЛ), де вже розгорнуто довгоочікувану виставку творів відомого модерніста М.І. Жука (1883 — 1964) під назвою «Михайло Жук — вісник Відродження». Вже сама назва виставки наголошує на епохальному значенні постаті мистця.

Львів став тим містом, яке в умовах війни об’єднало багатьох музейників, галеристів, колекціонерів і всіх шанувальників мистецтва навколо постаті цього яскравого художника, письменника і педагога, чиє 140-річчя відзначатимемо 2 жовтня. Хотілося б наголосити, що особливо цікаво сприймати твори Жука саме у контексті львівського арт-простору з його історичним тяжінням, перш за все, до Відня чи Кракова — полісів, які значною мірою визначили творчі прерогативи молодого митця — уродженця Каховки (Північна Таврія).

(Продовження. Початок у номері за 14 вересня).

В есе «Козак Мамай у сузір’ї манкурта» (1990) Дмитро Кремінь засвідчив: «Коли на заключному вечорі-концерті в Кіровограді, де проходило свято української мови, наш видатний поет, неперевершений златоуст Дмитро Павличко прочитав тільки листа-звернення до уряду України з проханням надати українській мові державного статусу, — як бліднули, як жовкли державні лики, бачили б ви!».

На початку 90-х у Миколаєві не було жодної школи з викладанням українською мовою. Валерій Бойченко і закарпатець Кремінь заповзялися ламати цей льодостав у місті корабелів, не маючи підтримки офіціозу, як не мали її Павличко, Білаш у київських коридорах влади. Однак уже через рік почали функціонувати регіональні осередки Товариства української мови, зокрема й на півдні.

У жовтні 1989 року пройшла установча конференція в Донецьку. Про цю подію мені сповістили колеги з Миколаєва. Справа в тому, що у Кіровограді Павличко попросив нас опікуватися тендітною Галиною Гордасевич, літераторкою-патріоткою, яку сталінщина піддала жорстоким карам і випробуванням починаючи з підліткового віку. Її батька засудили на 10 років гулагівських таборів. Дівчинка жила у тітки (мати із сестрою поїхали добровільно до місця заслання батька).

Редактор газети, вітаючи з перемогою в іменному муніципальному конкурсі, запропонував тему: Іван Франко у моєму житті. Докинувши, що очікуватиме допис ближчим часом.

Легко сказати! Але як віднайти підходи до такої неосяжної теми? В дитинстві до українця приходить Тарас Шевченко і вже залишається там на все життя. Своїм «Заповітом», потужним звучанням «Реве та стогне Дніпр широкий», своїми думами… Приходить Леся, спонукаючи до усвідомлення себе не якимось безродьком, а саме — Українцем. Все це живе разом з тобою, незримо підказує з-поміж багатьох шляхів єдино вірний.

2023-й — рік українського поета, лауреата Шевченківської премії Дмитра Кременя (1953 — 2019), 70-ліття від дня народження якого (21 серпня) відзначалося на державному рівні. З цієї нагоди на Закарпатті, батьківській землі Дмитра Дмитровича, започаткували й провели конкурс на здобуття Всеукраїнської літературної премії його імені за найкращий поетичний новодрук. Першим лауреатом цієї премії став Ігор Павлюк (за книжку «Танець Мамая»).

Ігор Зиновійович — знаний в Україні і за її межами письменник, лауреат багатьох премій, зокрема імені Василя Симоненка, імені Маркіяна Шашкевича, Народної Шевченківської премії («Залізний Мамай»), премії англійського ПЕН-клубу, Міжнародної швейцарської літературної премії, Мистецької премії «Київ» імені Євгена Плужника.

(Закінчення. Початок у номері за 31 серпня)

У подальших номерах часопису «Плуг», у період 1928 — 1930 років, інтерес до висвітлення діяльності одеської філії загалом згасає. Поряд з політичними причинами, пов’язаними із згортанням процесу українізації, наступом тоталітаризму на права українців, зростанням політичного тиску й переходом влади до практики масового терору та репресій, дався взнаки і чинник суб’єктивний.

Саме про нього варто згадати, ознайомившись з матеріалами коротенької замітки під назвою «Поезії Трохима Огневика», надрукованої в журналі «Україна», №27 від 5 липня 1964 р., авторства славетного Степана Олійника. У ній він стисло повідомляє про те, що «Огневик» — це літературний псевдонім поета Трохима Петровича Блащука (1904 — 1940), з яким познайомився десь наприкінці 1926 року в Одесі, під час навчання в інституті народної освіти.

У роки, коли Павло Тичина писав «Пісню трактористки», перефразовані рядки з якої винесені у заголовок, а це був страшний 1933-й, ні в Миргороді, ні в Одесі більшість люду навіть у снах-жахіттях не бачила загрози від «старшого брата» — росії.

Ба більше, навіть після анексії Криму й окупації частини Донецької та Луганської областей у нас, на Одещині, був великий відсоток тих, хто вважав росію величною і гідною наслідування, потужною наддержавою.

Ця розповідь — про одного із засновників українського визвольного руху на Далекому Сході в 1917 — 1920 роках, полковника Армії УНР і талановитого музикознавця Федора Миколайовича Стешка, життя та творчість якого пов’язані з Одесою.

Народився він 4 вересня 1877 року в сім’ї простого київського робітника, вчорашнього селянина, в селі Кам’янка Городницького повіту Чернігівської губернії (тепер — Ріпкинська громада Чернігівської області). Музичну освіту почав опановувати у семилітньому віці, навчаючись у церковнопарафіяльній школі при Київській духовній семінарії, де співав у церковному хорі. У 1888-у вступив до Софіївської духовної школи, у якій також співав в архієрейському хорі Михайлівського монастиря. Потім музичні знання поглиблював у Київській семінарії, до якої вступив 1892-го. Одночасно навчався у приватній школі Блюменфельда, де на той час викладав Микола Лисенко, чий підпис, власне, і стоїть на свідоцтві про закінчення Федором цієї школи. Одним із його товаришів під час навчання в приватній школі був майбутній видатний хормейстер Олександр Кошиць.

Результати нещодавнього опитування, про яке і йтиметься сьогодні, не те що приголомшили, але таки здивували. Не приголомшили, бо про існування на Одещині чималої кількості прихильників «руcского міра», як відвертих, так і принишклих, не знає тільки той, хто нічого не хоче знати. І все ж таки ці результати здивували як досить високим відсотком захисників російських наративів, так і ще більшим числом тих, хто не визначився із відповідями на поставлені питання.

Що стоїть за цією невизначеністю — справді відсутність позиції щодо порушених тем чи боязнь відповісти відверто, прихована за маскою «важко відповісти» симпатія до ворога, до держави-агресорки?

Цікавою і багатогранною є творча спадщина нашого славетного земляка — поета-гумориста і сатирика Степана Олійника (1908 —1982). Він, нагадаю, народився у с. Пасицели на Балтщині, в Одесі закінчив семирічну школу імені Лесі Українки, потім — кооперативний технікум і літературний факультет Інституту народної освіти. Скласти уяву про ранній період його творчого життя, про талановитих ровесників та однодумців, а ширше — про особливості літературного процесу 20-х років ХХ століття в нашому місті допомагають автобіографічні спогади-оповідки, які становлять окремий — четвертий — том чотиритомного видання творів письменника (Київ, «Дніпро», 1979).

Зокрема, у нарисі від назвою «Поет молодості», присвяченому пам’яті свого ровесника і побратима, поета Панька (Пантелеймона) Михайловича Педи (1907 —1937), який став жертвою сталінських репресій, Степан Іванович розповідає що «в Одесі було тоді п’ять літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Потоки Октября», «Перевал» і «Молода гвардія». Певне враження про тогочасне творче розмаїття чорноморського міста дають окремі спогади про перші зустрічі молодого початківця з поетом Володимиром Сосюрою — «Ніжний, людяний», письменником-гумористом Остапом Вишнею — «Всі ми його любили», драматургом Іваном Микитенком — «Мій перший консультант».

Згадаймо перші дні, місяці, роки нашої відновленої Незалежности…
Рішуча відсіч спробам переселити на Одещину 250 тисяч росіян…
Масові протести одеситів проти спроб облради на чолі з Р. Боделаном не визнавати Акт проголошення Незалежности і проголосити «Новоросію»…
Пікети біля міськради проти ГКЧП…
Шістдесят одеситів доправили до Верховної Ради національний прапор України…

То був час, коли, воістину, «з журбою радість обнялась». Ми згадували тих, котрі не дочекалися його, без найменших вагань офірували на цю прийдешність своє життя. Потрібно було закарбувати ті імена у назвах вулиць, пам’ятниках… Але була ейфорія, вельми шкідлива для таких здвигів. І була радість, було відчуття, що здійснилось, нарешті, те, що було одвічною мрією багатьох поколінь українців.

Нещоавно в Одесі на Головпоштамті відбулася урочиста презентація поштового блоку «Нескорений Південь» у рамках проєкту «Власна марка». Нова продукція «Укрпошти» присвячена прикордонникам Півдня України.

Цей поштовий блок поповнив героїчну серію, присвячену українським військовим. «Салютувати» героям випуском філателістичної продукції — це давня традиція поштовиків. Серед учасників презентації — чимало прикордонників. З-поміж них — заступник начальника Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України полковник Денис Рижук.

Нещодавно під час свого традиційного «Вечірнього стріму» «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua) говорив з Еллою Лібановою — директоркою Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, фахівчинею із соціо-економіки, демографії та економіки праці.

Ведучий стріму Василь Самохвалов зачепив складну тему, що цікавить усіх: якими будуть Україна й українське суспільство після перемоги, після війни. Навіть тоді певних загроз і криз не уникнути, вважає професорка. Далі — найцікавіше з розмови.

У номері за 25 травня «Чорноморські новини» опублікували цікаву, пізнавальну статтю провідної бібліотекарки відділу краєзнавства ОННБ Вероніки Стягайло «Вагома сторінка одеського краєзнавства», присвячену століттю (1923) від дня заснування Одеської краєзнавчої комісії при Всеукраїнській академії наук (ВУАН). Серед видатних і часто трагічних імен представників краєзнавчого руху Одещини тієї пори якимось чином поза увагою авторки залишилося славне ім’я археолога, музеєзнавця, пам’яткоохоронця Михайла Федоровича Болтенка (1888 — 1959), який не тільки спочатку виконував обов’язки секретаря цієї комісії, а й згодом став заступником голови її археологічної секції.

З недавніх кроків, зроблених на пошанування пам’яті знаного одеського археолога й історика, слід назвати захід, який відбувся 10 червня цього року в рамках XXIII Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині» у приміщенні ОННБ, де директор книжкового видавництва «Яслав» (м. Миколаїв) Юрій Ковальський презентував серію біографічних видань «Миколаївські археологи». З-поміж відомих археологів-одеситів, дотичних до дослідження і збереження історичних пам’яток наших сусідів, там з вдячністю згадане й ім’я М.Ф. Болтенка, детальну інформацію про діяльність якого подав київський науковець О.О. Нестуля.

Під час «круглого столу» «Безбар’єрність — необхідний крок на шляху до подолання туберкульозу у дітей» в Одесі презентували багатопрофільну ресурсну кімнату і навчально-психологічний простір, що вже діє на базі КНП «Одеський обласний центр соціально значущих хвороб».

На початку заходу Олена Семенова, менеджерка проєктів БО TBpeopleUkraine, розповіла про дослідження «Медико-соціа-льні потреби дітей, яких торкнулася проблема туберкульозу», проведене цією організацією спільно з партнерами в 2022 році. Вона зазначила, що «серед основних проблем, які виникають під час проходження лікування та про які говорили самі діти, варто виокремити: складнощі з навчанням та сприйняттям шкільного матері-алу через можливі пропуски уроків, доступом до дистанційної освіти, спілкуванням з однолітками, погіршення психоемоційного стану, самостигматизація. Водночас експерти у галузі громадського здоров’я, які працюють із дітьми, хворими на туберкульоз, наголошували на важливості комплексного підходу та необхідності впровадження мультидисциплі-нарних команд у складі лікарів, педагогів, соціальних працівників, психологів для ефективного лікування».

У четвер, 20 липня, у відділі краєзнавства «Одесика» ОННБ доктор історичних наук Олександр Музичко прочитав лекцію «Микола Аркас — популяризатор української історії та музики на півдні України», яка й надихнула мене нагадати читачам про цю непересічну та багатогранну особистість, пов’язану, зокрема, і з нашим містом.

Микола Аркас — видатний український історик, композитор, поет, фольклорист, етнограф, педагог, громадський діяч, засновник і перший голова Миколаївської «Просвіти», меценат, людина різнобічних талантів, справжній патріот рідного краю. В імперські та радянські часи його спадщина не досліджувалася і практично замовчувалася. У радянську добу про М. Аркаса вперше написали, а згодом і заговорили тільки як про композитора наприкінці 1950-х. У дослідженнях заангажованих науковців постійно підкреслювалася «буржуазно-націоналістична» суть його творчості.

Під час війни Україна стала справжньою Меккою для іноземних ЗМІ. До нас постійно приїздять журналісти з різних країн, щоб на власні очі побачити й відчути, як ми живемо і боремося за свою свободу.

Місяць тому в Одесі побувала журналістка французького видання «Marianne» Анна Дастакіан.

Національна премія за захист свободи слова імені Ігоря Лубченка цьогоріч присуджена кримському журналістові Владиславу Єсипенку. Під час розширеного пленуму правління НСЖУ диплом лавреата вручили його дружині Катерині, оскільки сам Владислав перебуває в ув’язненні за надуманим звинуваченням окупаційної влади.

Голова НСЖУ наголосив на солідарності Спілки з незаконно ув’язненими кримськотатарськими журналістами, Владиславом Єсипенком, Іриною Данилович, Наріманом Джелялом та іншими українськими медійниками, котрі перебувають у заручниках окупантів. Сергій Томіленко нагадав, що Владислава Єсипенка та Ірину Данилович було нещодавно прийнято в лави НСЖУ, а відтак і до Міжнародної федерації журналістів.