Матеріали без рубрики

2023-й — рік українського поета, лауреата Шевченківської премії Дмитра Кременя (1953 — 2019), 70-ліття від дня народження якого (21 серпня) відзначалося на державному рівні. З цієї нагоди на Закарпатті, батьківській землі Дмитра Дмитровича, започаткували й провели конкурс на здобуття Всеукраїнської літературної премії його імені за найкращий поетичний новодрук. Першим лауреатом цієї премії став Ігор Павлюк (за книжку «Танець Мамая»).

Ігор Зиновійович — знаний в Україні і за її межами письменник, лауреат багатьох премій, зокрема імені Василя Симоненка, імені Маркіяна Шашкевича, Народної Шевченківської премії («Залізний Мамай»), премії англійського ПЕН-клубу, Міжнародної швейцарської літературної премії, Мистецької премії «Київ» імені Євгена Плужника.

(Закінчення. Початок у номері за 31 серпня)

У подальших номерах часопису «Плуг», у період 1928 — 1930 років, інтерес до висвітлення діяльності одеської філії загалом згасає. Поряд з політичними причинами, пов’язаними із згортанням процесу українізації, наступом тоталітаризму на права українців, зростанням політичного тиску й переходом влади до практики масового терору та репресій, дався взнаки і чинник суб’єктивний.

Саме про нього варто згадати, ознайомившись з матеріалами коротенької замітки під назвою «Поезії Трохима Огневика», надрукованої в журналі «Україна», №27 від 5 липня 1964 р., авторства славетного Степана Олійника. У ній він стисло повідомляє про те, що «Огневик» — це літературний псевдонім поета Трохима Петровича Блащука (1904 — 1940), з яким познайомився десь наприкінці 1926 року в Одесі, під час навчання в інституті народної освіти.

У роки, коли Павло Тичина писав «Пісню трактористки», перефразовані рядки з якої винесені у заголовок, а це був страшний 1933-й, ні в Миргороді, ні в Одесі більшість люду навіть у снах-жахіттях не бачила загрози від «старшого брата» — росії.

Ба більше, навіть після анексії Криму й окупації частини Донецької та Луганської областей у нас, на Одещині, був великий відсоток тих, хто вважав росію величною і гідною наслідування, потужною наддержавою.

Ця розповідь — про одного із засновників українського визвольного руху на Далекому Сході в 1917 — 1920 роках, полковника Армії УНР і талановитого музикознавця Федора Миколайовича Стешка, життя та творчість якого пов’язані з Одесою.

Народився він 4 вересня 1877 року в сім’ї простого київського робітника, вчорашнього селянина, в селі Кам’янка Городницького повіту Чернігівської губернії (тепер — Ріпкинська громада Чернігівської області). Музичну освіту почав опановувати у семилітньому віці, навчаючись у церковнопарафіяльній школі при Київській духовній семінарії, де співав у церковному хорі. У 1888-у вступив до Софіївської духовної школи, у якій також співав в архієрейському хорі Михайлівського монастиря. Потім музичні знання поглиблював у Київській семінарії, до якої вступив 1892-го. Одночасно навчався у приватній школі Блюменфельда, де на той час викладав Микола Лисенко, чий підпис, власне, і стоїть на свідоцтві про закінчення Федором цієї школи. Одним із його товаришів під час навчання в приватній школі був майбутній видатний хормейстер Олександр Кошиць.

Результати нещодавнього опитування, про яке і йтиметься сьогодні, не те що приголомшили, але таки здивували. Не приголомшили, бо про існування на Одещині чималої кількості прихильників «руcского міра», як відвертих, так і принишклих, не знає тільки той, хто нічого не хоче знати. І все ж таки ці результати здивували як досить високим відсотком захисників російських наративів, так і ще більшим числом тих, хто не визначився із відповідями на поставлені питання.

Що стоїть за цією невизначеністю — справді відсутність позиції щодо порушених тем чи боязнь відповісти відверто, прихована за маскою «важко відповісти» симпатія до ворога, до держави-агресорки?

Цікавою і багатогранною є творча спадщина нашого славетного земляка — поета-гумориста і сатирика Степана Олійника (1908 —1982). Він, нагадаю, народився у с. Пасицели на Балтщині, в Одесі закінчив семирічну школу імені Лесі Українки, потім — кооперативний технікум і літературний факультет Інституту народної освіти. Скласти уяву про ранній період його творчого життя, про талановитих ровесників та однодумців, а ширше — про особливості літературного процесу 20-х років ХХ століття в нашому місті допомагають автобіографічні спогади-оповідки, які становлять окремий — четвертий — том чотиритомного видання творів письменника (Київ, «Дніпро», 1979).

Зокрема, у нарисі від назвою «Поет молодості», присвяченому пам’яті свого ровесника і побратима, поета Панька (Пантелеймона) Михайловича Педи (1907 —1937), який став жертвою сталінських репресій, Степан Іванович розповідає що «в Одесі було тоді п’ять літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Потоки Октября», «Перевал» і «Молода гвардія». Певне враження про тогочасне творче розмаїття чорноморського міста дають окремі спогади про перші зустрічі молодого початківця з поетом Володимиром Сосюрою — «Ніжний, людяний», письменником-гумористом Остапом Вишнею — «Всі ми його любили», драматургом Іваном Микитенком — «Мій перший консультант».

Згадаймо перші дні, місяці, роки нашої відновленої Незалежности…
Рішуча відсіч спробам переселити на Одещину 250 тисяч росіян…
Масові протести одеситів проти спроб облради на чолі з Р. Боделаном не визнавати Акт проголошення Незалежности і проголосити «Новоросію»…
Пікети біля міськради проти ГКЧП…
Шістдесят одеситів доправили до Верховної Ради національний прапор України…

То був час, коли, воістину, «з журбою радість обнялась». Ми згадували тих, котрі не дочекалися його, без найменших вагань офірували на цю прийдешність своє життя. Потрібно було закарбувати ті імена у назвах вулиць, пам’ятниках… Але була ейфорія, вельми шкідлива для таких здвигів. І була радість, було відчуття, що здійснилось, нарешті, те, що було одвічною мрією багатьох поколінь українців.

Нещоавно в Одесі на Головпоштамті відбулася урочиста презентація поштового блоку «Нескорений Південь» у рамках проєкту «Власна марка». Нова продукція «Укрпошти» присвячена прикордонникам Півдня України.

Цей поштовий блок поповнив героїчну серію, присвячену українським військовим. «Салютувати» героям випуском філателістичної продукції — це давня традиція поштовиків. Серед учасників презентації — чимало прикордонників. З-поміж них — заступник начальника Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України полковник Денис Рижук.

Нещодавно під час свого традиційного «Вечірнього стріму» «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua) говорив з Еллою Лібановою — директоркою Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, фахівчинею із соціо-економіки, демографії та економіки праці.

Ведучий стріму Василь Самохвалов зачепив складну тему, що цікавить усіх: якими будуть Україна й українське суспільство після перемоги, після війни. Навіть тоді певних загроз і криз не уникнути, вважає професорка. Далі — найцікавіше з розмови.

У номері за 25 травня «Чорноморські новини» опублікували цікаву, пізнавальну статтю провідної бібліотекарки відділу краєзнавства ОННБ Вероніки Стягайло «Вагома сторінка одеського краєзнавства», присвячену століттю (1923) від дня заснування Одеської краєзнавчої комісії при Всеукраїнській академії наук (ВУАН). Серед видатних і часто трагічних імен представників краєзнавчого руху Одещини тієї пори якимось чином поза увагою авторки залишилося славне ім’я археолога, музеєзнавця, пам’яткоохоронця Михайла Федоровича Болтенка (1888 — 1959), який не тільки спочатку виконував обов’язки секретаря цієї комісії, а й згодом став заступником голови її археологічної секції.

З недавніх кроків, зроблених на пошанування пам’яті знаного одеського археолога й історика, слід назвати захід, який відбувся 10 червня цього року в рамках XXIII Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині» у приміщенні ОННБ, де директор книжкового видавництва «Яслав» (м. Миколаїв) Юрій Ковальський презентував серію біографічних видань «Миколаївські археологи». З-поміж відомих археологів-одеситів, дотичних до дослідження і збереження історичних пам’яток наших сусідів, там з вдячністю згадане й ім’я М.Ф. Болтенка, детальну інформацію про діяльність якого подав київський науковець О.О. Нестуля.

Під час «круглого столу» «Безбар’єрність — необхідний крок на шляху до подолання туберкульозу у дітей» в Одесі презентували багатопрофільну ресурсну кімнату і навчально-психологічний простір, що вже діє на базі КНП «Одеський обласний центр соціально значущих хвороб».

На початку заходу Олена Семенова, менеджерка проєктів БО TBpeopleUkraine, розповіла про дослідження «Медико-соціа-льні потреби дітей, яких торкнулася проблема туберкульозу», проведене цією організацією спільно з партнерами в 2022 році. Вона зазначила, що «серед основних проблем, які виникають під час проходження лікування та про які говорили самі діти, варто виокремити: складнощі з навчанням та сприйняттям шкільного матері-алу через можливі пропуски уроків, доступом до дистанційної освіти, спілкуванням з однолітками, погіршення психоемоційного стану, самостигматизація. Водночас експерти у галузі громадського здоров’я, які працюють із дітьми, хворими на туберкульоз, наголошували на важливості комплексного підходу та необхідності впровадження мультидисциплі-нарних команд у складі лікарів, педагогів, соціальних працівників, психологів для ефективного лікування».

У четвер, 20 липня, у відділі краєзнавства «Одесика» ОННБ доктор історичних наук Олександр Музичко прочитав лекцію «Микола Аркас — популяризатор української історії та музики на півдні України», яка й надихнула мене нагадати читачам про цю непересічну та багатогранну особистість, пов’язану, зокрема, і з нашим містом.

Микола Аркас — видатний український історик, композитор, поет, фольклорист, етнограф, педагог, громадський діяч, засновник і перший голова Миколаївської «Просвіти», меценат, людина різнобічних талантів, справжній патріот рідного краю. В імперські та радянські часи його спадщина не досліджувалася і практично замовчувалася. У радянську добу про М. Аркаса вперше написали, а згодом і заговорили тільки як про композитора наприкінці 1950-х. У дослідженнях заангажованих науковців постійно підкреслювалася «буржуазно-націоналістична» суть його творчості.

Під час війни Україна стала справжньою Меккою для іноземних ЗМІ. До нас постійно приїздять журналісти з різних країн, щоб на власні очі побачити й відчути, як ми живемо і боремося за свою свободу.

Місяць тому в Одесі побувала журналістка французького видання «Marianne» Анна Дастакіан.

Національна премія за захист свободи слова імені Ігоря Лубченка цьогоріч присуджена кримському журналістові Владиславу Єсипенку. Під час розширеного пленуму правління НСЖУ диплом лавреата вручили його дружині Катерині, оскільки сам Владислав перебуває в ув’язненні за надуманим звинуваченням окупаційної влади.

Голова НСЖУ наголосив на солідарності Спілки з незаконно ув’язненими кримськотатарськими журналістами, Владиславом Єсипенком, Іриною Данилович, Наріманом Джелялом та іншими українськими медійниками, котрі перебувають у заручниках окупантів. Сергій Томіленко нагадав, що Владислава Єсипенка та Ірину Данилович було нещодавно прийнято в лави НСЖУ, а відтак і до Міжнародної федерації журналістів.

(До 100-річчя від дня народження митця)

Для мене реалізм — система бачення, орієнтована на відтворення своєрідності світу з усією доступною повнотою, це індивідуальний творчий метод. Тому він і забарвлений усім спектром імпресіонізму.
                    Альбін ГАВДЗИНСЬКИЙ.

Видатних майстрів пензля Одеської школи живопису, які творили із 1960 років, об’єднує головним чином тісний зв’язок із найстарішим в Україні художнім училищем. Майже всі вони в ньому навчалися, а потім тут жили і писали свої дивовижні полотна. До цієї когорти належить і пейзажист, майстер жанрового живопису та портрета, класик пленеру й імпресіонізму, народний художник України Альбін Станіславович Гавдзинський (1923 — 2014).

Центральна Рада, яка постала в Україні після падіння у лютому 1917 року російського царату, мала за мету створення на українських теренах незалежної держави. У цьому її підтримувала патріотична частина українського духовенства. З-поміж нього і полковий священник російської армії, до початку Першої світової війни — депутат Державної Думи Антон Гриневич, який став одним з ініціаторів створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).

Існує кілька версій щодо дати народження отця Антонія — від 3 липня 1868 року до 15 січня 1875-го. Це пов’язано з розбіжностями біографічних даних у різних документах. Остання дата — 15 січня 1875-го — опирається на його анкету та автобіо-графію, що зберігаються в кримінальній справі проти нього Одеського губернського революційного трибуналу. Сподіватимемося, що дослідники життя й діяльності єпископа Гриневича згодом дійдуть спільної думки в цьому питанні. Втім, як би там не було, а про людину судять за її справами і вчинками. Тож пропоную детальніше ознайомитися із звершеннями нашого героя.

26 червня 1954 року було придушене Кенгірське повстання — одне з найбільших табірних повстань, що їх до того не знала кривава імперія під назвою СРСР

Пригадалося, як у 2017-у ми в ці дні в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського зустрічалися з Володимиром Караташем — одним із активних учасників повстання, незламним патріотом, воїном ОУН-УПА із сотні Сталевого, що діяла — на хвилиночку! — не в Західній Україні, а на території Кіровоградщини, Черкащини тощо.

Ми встигли побачити й почути його — 91-річного. Він виглядав значно молодшим свого віку, був сильним, чітким, з феноменальною пам’яттю, але... вже 5 листопада того ж 2017-го його не стало...

Минулого четверга, 8 червня, т.в.о. голови Національної поліції України генерал поліції третього рангу Іван Вигівський провів нараду в ГУ НП в Одеській області. На ній були присутні голова обласної військової адміністрації Олег Кіпер, голова обласної ради Григорій Діденко, командувач оперативно-стратегічного угрупування військ «Одеса» Едуард Москальов, керівники силових відомств та представники особового складу регіональної поліції.

— За погодженням з міністром внутрішніх справ моїм наказом від сьогоднішнього дня Іван Жук призначений начальником ГУ НП Одещини. Думаю, за ці два місяці, що він виконував обов’язки керівника, ви зрозуміли завдання, які стоять перед Національною поліцією. І це не його особисті вимоги, це бачення Президента України, міністра внутрішніх справ, Нацполіції. Головне завдання — це забезпечення порядку, аби і місцеві жителі, і громадяни, які тимчасово переміщені або прибувають зараз, почувалися у безпеці. Ми всі працюємо на нашу Перемогу і для цього маємо не дати ворогові дестабілізувати внутрішню ситуацію.

3 жовтня 2023-го сповниться 140 років від дня народження Михайла Івановича Жука. Одного з перших українських художників-модерністів, прозаїка, поета, казкаря, драматурга, перекладача, графіка. Важко сказати, чого б він не вмів і не міг зробити.

Його творча доля, дуже успішна на початку, із середини 1920-х стає дедалі сумнішою. Жук повинен був поступово зрікатися того, що складало сенс його життя — перестав писати прозу, п’єси цензура забороняла. Майже всіх письменників, чиї портрети він малював, розстріляли, але самі портрети автор зберігав, не знищив і після піврічного арешту у 1931-у. Єдине, що залишалося йому — кераміка та учні. Так було і на початку 1941 року.

Як українці ставляться до росії та її громадян

«Усі війни закінчуються...» — теза, з якої часто починають розмови у контексті політики умиротворення російського агресора. «Мирні плани» Китаю, Бразилії та ПАР, заклики Папи Римського до примирення і вислови Дональда Трампа щодо можливості швидкого завершення російсько-української війни спонукають проаналізувати, як українці бачать перспективи взаємовідносин із країною-агресоркою.

Чи має ще силу ідея «зійтися посередині»? Чи можливе примирення між Україною та росією? Як змінилося ставлення громадян України до громадян росії? Думками українців з цього приводу поцікавилися у рамках опитування, яке на замовлення ZN.UA нещодавно провів Центр Разумкова.

Наприкінці травня в Одеській національній науковій бібліотеці відбулася презентація дослідження доктора історичних наук, заслуженого журналіста України Данила Яневського «За що воює Україна? Відомі історії нашої держави».

Перед зустріччю із шанувальниками автор відвідав Музей книги відділу рідкісних видань та рукописів, де несподівано був винагороджений за свою невгамовну жагу до правдивої минувшини та читання. Продемонстрована рукописна книга кінця XVII століття перевернула, як зауважив, догори дриґом його переконання щодо повного списку «Переяславських березневих статей 1659 року», ухвалених при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького. Цей раритет у каталозі нашої книгозбірні має назву «Хрестоматія запорізької старшини». Більша частина рукопису — богословські, юридичні, історичні, географічні та літературні тексти. Його титульна сторінка втрачена.

Наприкінці травня в офісі Одеської регіональної організації НСЖУ відбулася презентація відразу двох нових видань доктора історичних наук, професора Григорія Гончарука.

Перша з книжок — «Григорій Іванович Гончарук. Бібліографічна пам’ять» — уже презентувалася у день 85-річного ювілею вченого, а тепер присутнім було представлене її друге, доповнене видання (Одеса, «Екологія», 2023). У ній містяться популярні наукові матеріали, назви публікацій професора за роки його творчої праці (1957 — 2023), автореферати та монографії вченого і ті праці, в яких він виступає як головний редактор чи співавтор. Тут багато світлин: з юності, курсантських років, викладацької діяльності, з церемоній вручення нагород, а також теплі сімейні фото.

Зі здобуттям Україною незалежності у вітчизняній історичній науці відбуваються значні трансформації. Переосмислення минулого спричинило зростання інтересу до багатьох постатей, які за радянських часів були маловідомими, а інформація про них майже відсутньою. До таких належить і Олександр Рябінін-Скляревський. За своє передчасно обірване більшовицьким режимом життя він встиг повноцінно реалізуватися як професійний військовий, історик, викладач та публіцист.

Народився Олександр Рябінін 11 (24 — за новим календарем) травня 1878 року в Києві (за іншими даними — в Костромі). Батько, Олександр Федорович, походив з дворян Ярославської губернії й служив письмоводителем мирового суду. Мати, Варвара Олександрівна, працювала акушеркою. Коли хлопчикові було два роки, батько помер, і мати, залишивши Київ, опинилася аж у Солігалицькому повіті Костромської губернії, де й доживала віку, подеколи маючи втіху з нечастих приїздів її єдиного Сашка. Синові вона дала сяку-таку освіту: спочатку — в повітовому училищі, потім — у реальному.

Із настанням літа, вочевидь, багато хто з нас сидітиме у темряві навіть без ворожих обстрілів енергетичної інфра-структури — заощаджуватиме.

Кабінет Міністрів схвалив рішення про підвищення із 1 червня тарифів на електроенергію. Відтепер кіловат коштуватиме 2,64 гривні.

Половина громадян — за відновлення ядерного арсеналу

До кінця війни ще далеко, й обриси повоєнного миру поки що туманні. Але в Україні вже зараз шукають варіанти, як у майбутньому убезпечитися від чергового російського вторгнення. А в тому, що рф спробує це повторити, нема сумнівів: путін зробив ставку на відродження російської імперії, і кремль прагнутиме реваншу в «Малоросії», скориставшись «замороженням» бойових дій для відновлення російської армії та підготовки до нових наступальних операцій, можливо, через три – п’ять років.

Без «парасольки» НАТО…

Найкращою гарантією безпеки нашої країни була б її участь у колективній системі безпеки — НАТО. І так вважає не тільки керівництво України, а й її громадяни. Як випливає з результатів опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» на замовлення Центру аналізу та соці-ологічних досліджень Міжнародного республіканського інституту (IRI), у березні 2023 року 82% українців підтримали б вступ України до НАТО, воліючи концентруватися на практичній допомозі. Це на 10% більше, ніж у червні 2022-го, і на 23% — ніж у квітні минулого року.

З нагоди Всеукраїнського дня краєзнавства, який відзначається 28 травня, фахівці профільного відділу ОННБ запрошують читачів у подорож в часі, а саме повернутися на сто років назад, у 1923-й, і познайомитися із важливою сторінкою дослідницького життя нашого міста — діяльністю Одеської комісії краєзнавства.

Як відомо, в Одесі ще із 1839 року діяло славнозвісне Товариство історії і старожитностей, яким могло б пишатися будь-яке місто. Його ядро складали видатні вчені:  А. Скальковський, М. Мурзакевич, О. Маркевич, О. Андрієвський, В. Ястребов та інші, котрі зробили вагомий внесок у дослідження Півдня України. Гідною спадкоємицею цього товариства і стала Одеська комісія краєзнавства, заснована наприкінці 1923-го як філія створеної за рік до того Комісії краєзнавства при Всеукраїнській академії наук (ВУАН).

18 травня, у День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, у «Планеті кіно» сказав коротке слово перед показом відомого фільму «Хайтарма» (повернення) Ахтема Сеітаблаєва, що вперше з’явився у кінопоказі у 2013 році. За таку почесну місію вдячний Февзі Мамутову, депутатові Одеської обласної ради VIII скликання, голові ГО «Кримські татари Одещини».

Напередодні ж, 17 травня, долучився до «круглого столу» в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці імені М.С. Грушевського «Наш спільний біль», учасники якого (зокрема, Ф. Мамутов і такі видатні українці Одеси, як Я. Різникова, С. Гуцалюк, І. Нечиталюк) обговорювали болючі питання депортації кримців, наші завдання, що мають неодмінно привести нас до повернення в Крим, але вже як справжніх господарів, без урахування інтересів вічно ворожої нам російської меншини, злочинного «русского міра».

Родючість ґрунту — один з найважливіших параметрів ділянки. Відтак збереження і підвищення його родючості — чи не головне питання, яке доводиться вирішувати при вирощуванні як овочевих, так і плодових або декоративних рослин.

Передусім родючість ґрунту зумовлена наявністю в ньому основних елементів живлення — азоту, фосфору і калію, а також мікроелементів. Однак вона не обмежується лише хімічним складом. Це ще й структура, повітро- та вологоємність, комплекс мікроорганізмів, мікроскопічної фауни, що робить живлення для рослин доступним. Тільки такий ґрунт здатний забезпечити посаджене усім необхідним й уможливити нормальну його життєдіяльність.

Як ви? Чи вдалося пристосуватися до нового життя на новому місці? Як сприйняла місцева громада? Що сподобалося, а до чого було важко звикнути? Що викликало невдоволення? Що допомагає пережити важкі часи?

Такі прості питання ми поставили перед різними людьми, яких сьогодні об’єднує одне: вони — внутрішньо переміщені особи, які знайшли прихисток в Одесі.

Подружжя Андрій і Ганна Паньшини, пенсіонери, виїхали з Херсона у грудні 2022 року.

— Всю окупацію ми пережили в Херсоні, наглядали за квартирами, нашою і дітей, та ще й дача у нас за Антонівським мостом... Вони, звичайно, звірі, у місті — обшуки, облави. Та нас якось, Бог милував, не чіпали.

(Закінчення. Початок у номері за 4 травня).

Так ми виправдали довір’я наших старших товаришів — Василя Блакитного, Олександра Довженка, Юрія Смолича. Відважились залишити «вигідні» місця з забезпеченою зарплатою у столичному театрі і, виконуючи свій громадянський обов’язок, почали формувати групу акторів Театру Франка.