Матеріали без рубрики

(Закінчення. Початок у номері за 2 жовтня)

Мартинюк Сергій (1962) — письменник, публіцист, громадський діяч, активний учасник національно-демократичного руху кінця ХХ — початку ХХІ ст. Його громадянська позиція сформувалась у добу утвердження незалежності України й загартувалась у подіях Помаранчевої революції та Революції Гідності, в яких він брав активну участь. Був постійним учасником з’їздів НРУ, козацьких рад, культурно-просвітницьких заходів у Холодному Яру. Визнаний популяризатор українського світогляду і традицій. За вагомий внесок у розвиток української культури і духовності нагороджений низкою літературно-мистецьких премій. З початком повномасштабної війни 24 лютого 2022 р. Сергій Мартинюк приєднався до Ірпінського загону територіальної оборони та безпосередньо брав участь у героїчному захисті Ірпеня й підступів до Бучі. Враження від пережитого він втілив у книзі «Позивний «Письменник», або Як ірпінці русню відірпінили», центральною ідеєю якої є сила й героїзм простих людей у вирішальні історичні моменти. У виданні зібрані щоденникові записи з перших місяців війни — чесні й відверті свідчення про війну, ворога, українську боротьбу та національну ідентичність. Сергій Мартинюк безкомпромісно розкриває суть «русского міра», демонструючи глибину спротиву українців, сплетену з історичними паралелями, ненавистю до агресора і великою любов’ю до Батьківщини. Книга багата на влучні цитати, які точно передають суть війни. Автор різко засуджує мовчання і байдужість частини суспільства, відкрито критикує помилки влади перед війною, стан освіти та культури, але найголовніше — надихає читача до активної боротьби.

Як уже повідомляли «ЧН» (див. номер за 11 вересня), 8—9 вересня в Одесі відбулася ХІ Всеукраїнська наукова конференція «Народний рух України: місце в історії та політиці». Сьогодні пропонуємо вашій увазі одне із досліджень, вміщених у збірнику матеріалів конференції — «Діячі Народного руху України на шпальт ах газети «Чорноморські новини» періоду повномасштабної війни росії проти України: біобібліографічні портрети». Через великий обсяг статті робимо це без посилань на газетні публікації (а їх за цей період було аж 114), в яких ішлося про відомих рухівців.

Після російського військового вторгнення 24 лютого 2022 р. журналістика України зазнала кардинальних змін. Інформа-ційне поле радикально змінилося, а теми, на яких сфокусувалися медіа, стали значно гострішими та більш патріотичними. Газети й онлайн-видання почали активно висвітлювати події війни, героїзм українських захисників, спротив цивільного населення, а також викривати військові злочини та пропаганду ворога. Важливою складовою стало підкреслення національної ідентичності та єдності у боротьбі за свободу. Особливу роль у цьому процесі відіграють персоналії — видатні діячі й борці за незалежність України, чиї історії надихають і зміцнюють патріотичний дух.

Судний день (День суду) — в есхатології авраамічних релігій — останній день існування світу, коли над людьми з метою виявлення праведників і грішників Богом буде здійснено останній страшний суд. В історії людства він має бути один, та в долі українського народу кожне століття мало не один такий день. І тільки незламність духу, неймовірне прагнення свободи і любов до рідної землі дозволяла українцям бути нескореними. Завжди вистояти в нерівній боротьбі з ворогом, зміцнити дух і передати його міць наступним поколінням допомагали Кобзарі. Сила українського слова і пісня й досі тримають наш народ на улюбленій землі.

Таким сучасним Кобзарем постає Станіслав Стриженюк, автор драматичної козацької думи «Судний день», де оживають доленосні події початку ХVIII століття. Про цей період української історії вже багато написано, але тільки коли факти наповнюються емоціями, переживаннями і нервом бринять у серці, вони перемагають байдужість і піднімають людей на великі справи. І саме так своєю художньою майстерністю, своїм нервом Станіслав Стриженюк минуле робить сучасним і ставить у стрій нових патріотів України.

За майже чотири роки війни припинили роботу понад 50% друкованих видань та понад 300 інших медіа. Наша країна стала єдиною в Європі, де нема щоденних друкованих видань, і навіть у столиці відсутня міська газета. Інформаційний простір заповнюють анонімні ресурси, які не дотримуються професійних стандартів.

П’ять українських медіаорганізацій і майже 150 локальних редакцій закликали включити до плану дій уряду і донорів заходи з підтримки незалежних медіа. Про це йдеться у відкритому листі, спрямованому 27 серпня на адресу Кабінету Міністрів України і міжнародних донорів.

До 130-річчя видатної актриси, режисерки та педагогині українського театру Олімпії Добровольської

Вона народилася в Одесі 12 серпня 1895-го. Так збіглося, що саме цього року місто практично не покидали українські театральні трупи. Актори любили Одесу ще відтоді, як тут на початку 1870-х розпочав свою професійну діяльність Марко Кропивницький, який вважається «батьком українського театру». І з того часу майже не було сезону, щоб до Одеси не завітали національні антрепризи. Місцеві театрали мали змогу побачити на сцені всіх корифеїв — Миколу Садовського, Михайла Старицького, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого... Особливо тепло одесити приймали Марію Заньковецьку — недарма саме тут у 1912-у відбулося святкування 30-річчя її творчої діяльності…

Бували на цих виставах і батьки Олімпії — родовий козак Остап Доброштан, який пізніше змінив своє прізвище на Добро вольський, і римокатоличка Марія, дівоче прізвище якої Паневич-Чайковська. Можливо, саме тому вони дали своїй доньці таке знакове ім’я, мовби передбачаючи, що колись вона зійде на театральний Олімп. А поки що, йдучи на якусь виставу, часто брали із собою донечку, яка із захватом дивилася на сцену і мріяла стати актрисою.

Кожного 24 серпня, коли над країною лунає Гімн і майорить синьо-жовтий стяг, я згадую день 24 серпня 1991 року, що змінив хід історії. Це була мить, коли ми, депутати Верховної Ради першого скликання, разом із народом України піднялися над страхом, сумнівами й багатовіковим тиском імперій і проголосили: Україна буде незалежною! Ми були різними — ідеологічно, географічно, професійно, але того дня нас об’єднало бажання бачити Україну вільною. Цей день подарував нам свободу, державну суб’єктність, право на власну долю.

Саме цього дня Верховна Рада Української РСР закарбувала навіки: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року… Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави України».

Це рішення не виникло на порожньому місці. Воно визрівало в серцях мільйонів українців століттями. У словах Шевченка і Франка, у співі лемківських коломийок, у тиші сибірських таборів і в плакатах Руху на центральних площах Києва та Львова. Шлях до цієї історичної події був складним і тернистим.

Про запорозького козака, який переміг Мішку Япончика

Його прізвище майже не відоме на Одещині, хоча в 1919 — 1920 роках він брав участь у Першому Зимовому поході, звільняючи від червоних банд землі Балтського повіту та Ананьївщини. Однак не тільки за це я хочу згадати свого земляка із Запорізького краю. У липні 1919-го полк, очолюваний Олександром Вишнівським, під час боїв за станцію Вапнярку вщент розбив 54-й полк імені Леніна, яким командував відомий одеський злочинець Мішка Япончик, а сам він чкурнув із поля бою. Після цього більшовицька ЧК поставила остаточну крапку в біографії Мойші Вінницького аж під Вознесенськом.

Народився Олександр Вишнівський 12 (24 за н.ст.) серпня 1890 року в старовинному козацькому селі Заливному (Брозолевому) Олександрівського повіту Катеринославської губернії (тепер — село Заливне Новомиколаївської громади Запорізького району Запорізької області), яке на той час було центром однойменної волості. Батьки належали до київської гілки дворянського роду Вишневських. Навчався в Київській торговій школі М.А. Терещенка, що на Подолі. Маючи документ про середню освіту, добровільно вступив до російського війська, а через два роки — до Віленського юнкерського піхотного училища. Деякі дослідники називають Чугуївське училище, однак прізвище О.Й. Вишнівського можна побачити серед випускників 1913 року саме Віленського училища.

Червень і липень 2025-го позначені двома датами, пов’язаними з подіями, що відбувалися на рейді Одеського порту: 120-річчям повстання матросів Чорноморського флоту на панцернику «Потьомкін» та 150-річчям від дня народження одного з керівників цього повстання, морського інженера Олександра Коваленка, єдиного офі-цера, який до кінця був разом з екіпажем, а після 1917-го повернувся в Україну й працював у морському департаменті УНР та Української Держави.

Народився Олександр Коваленко 8 серпня (27 липня) 1875-го у містечку Ромни Полтавської губернії (тепер — Сумська область). У 12 років батьки віддали сина до місцевого реального училища, де він навчався разом зі Степаном Тимошенком, у майбутньому відомим математиком і механіком. У своїх спогадах «На межі двох віків» Олександр Михайлович згадує, що в училищі, як і в усіх інших школах, культивувався офіційний загальноросі-йський патріотизм, девізом якого було «Самодєржавіє, православіє і народность» (зрозуміло, російська).

Як уже повідомляли «ЧН», у Музеї сучасного мистецтва Одеси (МСМО) проводиться цикл лекцій, присвячених художникам-педагогам — фундаторам художньої освіти в Одесі у 1919—1960 роках. Чергова доповідь (27 липня) буде присвячена Миколі Артемовичу Павлюку (1901—1984). Ця стаття (початок — у номері за 16 липня) охоплює творчу й освітню діяльність митця у роки Другої світової війни та в повоєнний час.

У роки окупації

Окрема, дещо дражлива тема — життя М.А. Павлюка в умовах німецько-румунської окупації Одеси. Під час ворожого наступу, як свідчать документи, Микола Артемович був в ополченні, у лавах «винищувального загону Ворошилівського району» (тепер — Приморський). Син Георгій партизанив у катакомбах у Нерубайському, тож сім’я періодично переховувала підпільників у себе на квартирі. У ті часи Павлюки мешкали на вулиці Фрунзе, 5, кв. 24 (нині — Балківська). Принаймні станом на 1952 рік згадувалася саме ця адреса. Підтвердженням є також імпресіоністичний пейзаж «Вулиця Фрунзе», написаний у 1939-у (у 1957-у сім’я переїхала на вулицю Подбельського, 3, кв. 39 (нині — Павла Зеленого).

Із листопада 1941-го по вересень 1942-го Микола Артемович не працював. Можливо, як і Михайло Жук, він не дочекався евакуації, а може, не міг залишити сина-підпільника. Вступ до Одеської спілки художників (із 1943-го — Спілка художників Трансністрії) — альтернативи СРХУ, змінив становище. Його взяли на роботу в художнє училище (реорганізоване окупаційною владою в Академію образотворчих мистецтв Трансністрії) викладачем рисунку і малярства.

Широко розповсюджене переконання, нібито кращих Господь забирає до себе раніше (щоправда, існує й протилежна формула: Бог оберігає тих, хто має зробити щось велике), сповна стосується деяких одеських митців минулого. Згадаймо трагічні долі 25-річного Володимира Фемеліді і 19-річного Сергія Орлова, які у 1930-х виділялися в тогочасному одеському композиторському колі. Що стосується ближчого минулого, то за останні десятиліття наше музичне мистецтво передчасно втратило надзвичайно талановитих композиторів Юлію Гомельську і Георгія Успенського.

Ставши одним із помітних композиторів Одеси у 1980–1990-х роках, Георгій Леонідович Успенський був цілком позбавлений кар’єрного гена, категорично недооцінюючи зовнішні сторони соціального буття. Зокрема, відмовився від висунення його на посаду доцента, вважаючи, що композитора і педагога прикрашають не наукові звання чи офіційні нагороди, а успіхи його вихованців на великих міжнародних конкурсах, виконання власних творів на заходах планетарного значення і т.п.

Із 25 червня на Приморському бульварі Одеси тривають археологічні розкопки, які провадять студенти Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського спільно з фахівцями Інституту археології НАН України.

Цими днями ректор університету Андрій Красножон презентував результати експедиції меру Одеси Геннадію Труханову, повідомляє пресслужба міської ради.

27 липня Музей сучасного мистецтва Одеси (МСМО) продовжить цикл лекцій про фундаторів одеської художньої школи. Йтиметься про Миколу Артемовича Павлюка (1901 — 1984)

Коли ми потрапляємо у хол МСМО (вул. Європейська, 32), нашу увагу привертають три великі портретні постери художників, що належать до двох поколінь однієї епохи, — Михайла Жука, Теофіла Фраєрмана і Миколи Павлюка. Три провідні особистості, чия художня практика й культурна діяльність залишили особливо яскравий слід в історії Одеси та всієї України. Після руйнації старої освіти в 1919 році саме вони стали фундаторами нової. В умовах нелюдської політичної системи всі троє залишалися гуманістами і несли світло знань новій генерації митців. Мені імпонує, як послідовно команда МСМО просуває, даруйте за прозу, цей бренд.

Вперше Миколу Артемовича Павлюка я побачив на «худ-графі» десь у 1978 році, куди він як куратор часом навідувався на запрошення професора П.А. Злочевського. Невисокий, кремезний, уже літній чоловік з’я-вився на сходах адміністративного корпусу. Він міг «стріляти» цигарки в когось з викладачів чи студентів, оскільки, піклуючись за його здоров’я, сім’я заборонила йому курити. Ми, тоді третьокурсники, вже знали, що це авторитетний художник і педагог, про якого наш учитель Валерій Гегамян говорив з повагою. Валерій Арутюнович найбільше цінував у колегах порядність, тактовність і професіоналізм. Павлюк як художник і педагог був методично грамотний, здебільшого дотримувався системи П. Чистякова. Наприклад, Микола Резніченко згадував, що Микола Артемович як консультант особливу увагу приділяв композиції, ілюструючи свої пояснення графічними схемами на клаптиках паперу.

9 липня відзначила гарний ювілей українська майстриня сонячного пензля, «південна чаєчка» (з грецької мови ім’я Лариса перекладається як «чайка»), «легка як пір’їнка» (за висловом світлої пам’яті її колеги-друга Віктора Гоманюка, який народився цього ж дня), «жінка-мрія» (як пише мистецтвознавець, художник Володимир Кудлач), «найулюбленіша, мудра, талановита мисткиня» (наголошує філологиня-письменниця Любов Ісаєнко) — Лариса Семенівна Дем’янишина.

Вона — живописець, графік, художниця-ілюстраторка, педагогиня, член правління Одеської обласної організації Національної спілки художників України і Творчого об’єднання художників м. Південного «Новація», голова Південного міського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка, віцепрезидентка Клубу творчої інтелігенції, лауреатка премії імені Ростислава Палецького, громадська діячка, волонтерка, організаторка й активна учасниця численних проєктів, виставок, пленерів, майстер-класів, як в Україні, так і за кордоном.

Івана Нечуя-Левицького часто сприймають як побутописця села — і не без підстав. Він — автор «Кайдашевої сім’ї», творець галереї яскравих персонажів з українського села XIX століття.

Але Нечуй-Левицький не лише хроніст сільського життя, а й уважний спостерігач міста, його інтелектуальних процесів, нових ідей, людей і суперечностей. Як приклад — роман «Над Чорним морем», завершений у 1888 році. Це перший твір в українській літературі, присвячений Одесі, яку автор називає в чоловічому роді — Одес. Роман звучить напрочуд сучасно: це широка панорама дискусій про націю, освіту, рівноправ’я і свободу вибору. Усе це в урбаністичній атмосфері великого міста.

Мозок важить лише близько 1,3 кілограма, але саме в ньому зосереджена вся ваша особистість. Мільярди нервових клітин, нейронів, забезпечують зв’язок між мозком і тілом, передаючи сигнали, які дозволяють вам рухатися, діяти, відчувати. Якщо ці клітини пошкоджуються, з’являються проблеми з координацією, втрата чутливості в різних частинах тіла, сповільнення розумових процесів тощо. Нейрони зазвичай не відновлюються після пошкодження, тому важливо зберігати мозок здоровим упродовж усього життя.

Про те, як дбати про мозок, — у матеріалі, підготовленому Центром громадського здоров’я МОЗ (https://phc.org.ua) у співавторстві з Юрієм Фломіним, лікарем-неврологом, заслуженим лікарем України, доктором медичних наук, національним експертом з інсульту Бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я в Україні.

Учора, 18 червня, столиця України була у жалобі: внаслідок масованої комбінованої (безпілотники і ракети різних типів) атаки, яку рашисти здій-снили у ніч на 17 червня, у Києві загинули 28 осіб, понад 130 отримали поранення. Тієї ж ночі від ворожого бомбардування в Одесі загинули двоє людей, 17 осіб зазнали поранень.

Це був один з наймасовіших ударів по Києву з початку повномасштабного вторгнення. А загалом тої ночі московити послали на голови українців понад 440 дронів і 32 ракети. «Брати»-кровопивці цілилися на Київ, Одесу, Запоріжжя, Чернігівщину, Житомирщину, Кіровоградщину, Миколаївщину...

Цьогорічний День журналіста України припав на п’ятницю, тож у попередньому номері «ЧН», що вийшов 5 червня, напередодні нашого професійного свята, ми не могли повноцінно охопити медійну тему, бо ж основні події ще не відбулися, а заяви не прозвучали. А ця тема, на нашу думку, варта уваги суспільства, оскільки стан свободи слова є мірилом і дзеркалом того, куди рухається держава.

У своєму зверненні-привітанні голова Національної спілки журналістів України, член керівного комітету Європейської федерації журналістів Сергій Томіленко, зокрема, зазначає:

«Шановні колеги, у це професійне свято, яке вже вчетверте ми зустрічаємо під звуки сирен, хочу сказати: завдяки вам Україна звучить. Завдяки вам світ знає правду. І завдяки вам ми всі тримаємося.

До 140-річчя від дня народження українського філософа та історика

Сьогодні, коли український народ веде збройну боротьбу з російськими загарбниками і вшановує нових героїв, які не шкодують свого здоров’я, а в багатьох випадках і життя у кривавій борні за волю, ми не повинні забувати про тих, хто прокладав шлях до нашої незалежності в минулі часи і є прикладом для нащадків. До таких особистостей належить професор Одеського університету Михайло Гордієвський, який усе своє свідоме життя мав чітку проукраїнську позицію, за що й був розстріляний більшовиками в роки репресій. Восени 2024-го на його честь в Одесі перейменовано провулок Гагаріна.

Після смерті професора й до початку 1990-х його прізвище перебувало під цілковитою забороною. Перша публікація про нього з’явилася лише в 1997-у в «Чорноморських новинах». Її автор — відомий письменник і краєзнавець Григорій Зленко. Згодом до дослідження біографії вченого долучилися одеські історики Валерій Левченко, Едуард Петровський, Олександр Музичко та інші.

Всеукраїнська кампанія «Молодь вільна від куріння» у партнерстві з Центром громадянського представництва «Життя» оприлюднила результати моніторингу 500 кафе, барів та ресторанів у семи містах: Києві, Львові, Одесі, Дніпрі, Рівному, Вінниці, Тернополі.

Моніторинг тривав протягом листопада 2024-го — лютого 2025-го. Волонтери перевіряли, чи дотримуються заклади ресторанного господарства антитютюнового законодавства (Закону України №2899-IV). Нагадаємо, чинне законодавство із 2012 року забороняє будь-яку рекламу тютюнових виробів, а також куріння тютюнових виробів, електронних сигарет та кальянів у всіх приміщеннях закладів ресторанного господарства. Із 2022-го до цього переліку включені тютюнові вироби для нагрівання (так звані айкоси).

(До 610-ї річниці першої писемної згадки про місто)

Одеса

…Та вічно над тобою погляд верхівців,
Що із Гетьманщини, із крові, пімсти й горя
Принесли гіркості завзятої порив,

І край червоних скель, стріляючи в простор’я,
Ясу складали обрію, що сив,
А коні бочились розгніваного моря.

Юрій ЛИПА.

Для істориків доби становлення новітньої незалежності України була очевидною істина, яку поділяю і я, що історик має передусім бути представником власної нації та держави. Руйнівна позиція «безсторонньої об’єктивності та космополітизму» почала прищеплюватися серед українців дещо пізніше, хоча й тоді використовувалася прибічниками «новоросійської» та й просто російської ідеї як контраргумент проти поширення української моделі українського історіописання та історичної пам’яті.

Толерування цих поглядів ледве не коштувало українцям їх державності, і ці наслідки ми долаємо до сьогодні вже в умовах кривавої війни з нашим одвічним ворогом — росією.

Юрій Липа — один із яскравих представників українського національного руху, який своїм життям і смертю засвідчив найвищий рівень жертовного служіння Україні.

Лікар і громадський діяч, поет і прозаїк, історіософ і геополітик — він постає як виняткова, багатогранна постать в українській історії. Сьогодні його геополітичні погляди набувають особливої актуальності, та, попри зацікавлення дослідників, вони й досі залишаються маловідомими широкому загалу. Значною мірою це наслідок цілеспрямованої полі-тики радянської влади, яка прагнула стерти його ім’я з колективної пам’яті, витіснити його спадщину з культурного простору, не допустити поширення його ідей.

У неділю, 4 травня, благодійні фонди Happy Paw та «Ковчег-Одеса» запрошують на день відкритих дверей у притулку для тварин.

Притулок «Ковчег-Одеса» існує вже понад 15 років, має кілька локацій у межах міста та області й опікується понад 800 котами і собаками, які чекають на нові домівки.

Регіональні медіа перебувають у критичному стані: 26% редакцій працюють без оплати праці, тримаючись лише на ентузіазмі журналістів, а більшість має обмежений запас фінансової міцності. Про це свідчить масштабне дослідження «Від екстрених заходів до стратегічних рішень», проведене Національною спілкою журналістів України.

Це дослідження, реалізоване на запит Міністерства культури та стратегічних комунікацій України, демонструє системні проблеми в медіагалузі, які загострилися в умовах війни та економічної кризи і які ще більше посилилися після згортання зовнішньої фінансової підтримки.

Нещодавно, 19 березня, Україна відзначила 130-у річницю від дня народження видатного поета, перекладача, літературного критика Максима Рильського

Він давно увійшов до сонму класиків української літератури, його біографія ви-вчається в школах. Але попри весь іконостас нагород та лауреатських відзнак, яким ощасливила поета радянська влада, він до кінця залишився для неї «надзвичайно небезпечною особою». Ба більше — його життя не раз висіло на волосині, про що відверто заявляв Микита Хрущов.

Народився у сім’ї Тадея Розеславовича Рильського, громадського і культурного діяча, етнографа, економіста, і селянки Меланії Федорівни (у дівоцтві — Чуприна) із с. Романівка (нині — Житомирська область), де був маєток Рильських. Належність батька до кола «хлопоманів», діячів «Старої громади» визначила атмосферу, в якій зростав майбутній поет, засади його виховання та освіти.

Інсульт може трапитися у будь-кого, але за певних передумов його ризик значно зростає. Ці передумови у медицині називають чинниками (факторами) ризику.

Саме про ці фактори ризику — у матеріалі, підготовленому Центром громадського здоров’я МОЗ (https://phc.org.ua) у співавторстві з Юрієм Фломіним, лікарем-неврологом, доктором медичних наук, національним експертом з інсульту Бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) в Україні.

Наприкінці 1980-х років вперше було встановлено прямий взаємозв’язок між вживанням алкоголю та виникненням раку, і сучасні наукові дослідження лише підтверджують цю залежність.

Алкоголь провокує розвиток щонайменше семи видів раку: ротової порожнини; глотки; гортані; молочної залози в жінок; колоректального раку; печінки; стравоходу.

Цими днями «Народна трибуна», газета Балтщини, мала гарну нагоду для свята — 105 років від виходу першого номера цього видання. Нагода гарна, але часи для друкованих медіа… ой які негарні.

Багатьох, якщо не більшості, уже нема й не буде в паперовому форматі. І це величезна проблема для інформаційної безпеки нашої держави. Але державі — не до газет. Тим більше до тих, які вона не контролює. А ті, які контролює, листоноші змушені доставляти абонентам. Такі ж, як ми, що не в зеленому кольорі виходять, борсаються в океані проблем (океан — не перебільшення).

Уже самі ім’я й прізвище Серафима Орфеєва вказують на його духовне походження. Такі імена, як Серафим, давали випускникам семінарій, позначаючи обраний ними шлях служіння Всевишньому, а посилання на Орфея, міфічного героя-співака, від першохристиянських часів ідентифікованого з Ісусом Христом, повертало той життєвий шлях у музичне русло.

І таки справді, батько Серафима Орфеєва був священником, що в радянські часи могло не лише затримати кар’єрне зростання сина, а й взагалі викинути його із соціального буття чи й навіть життя. Але божественний дар музичного мислення допоміг йому попервах утриматися на щаблях професі-йного сходження. Клас композиції в консерваторії він опановував в одного з найвідоміших композиторів-педагогів початку ХХ століття П.У. Молчанова, а згодом став асистентом професора М.М. Вілінського, блискучого представника першого випуску консерваторії 1917 року, двоюрідного брата знаного музикознавця і композитора О.В. Оссовського. Однак просування посадами для людини з такими іменем і прізвищем не передбачалося: таких, «в ім’я революції», потрібно було «стирати» й забувати.

Майже містична історія одного вірша Володимира Сосюри

Володимир Сосюра та Іван Мазепа… Знаходимо немало спільного у життєписах обидвох. Тож і не дивно, що у відомого вірша українського поета, написаного в Одесі, — своя цікава історія. Та й життєписи обидвох у чомусь таки містично схожі.

Навколо радости так мало!
Який у чорта «днів бадьор»,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зор.

Рак — це не просто захворювання, не просто статистика, а виклик для суспільства і сфери охорони здоров’я у всьому світі. В Україні онкологічні захворювання посідають друге місце — після серцево-судинних — серед причин смертності, що робить їх одними з найсерйозніших загроз для життя людей. За даними Національного канцер-реєстру, у 2023 році 110022 українців й українок зіткнулися з цим діагнозом, і серед них майже 7000 — жителі Одеської області.

Проблема раку ускладнюється тим, що навколо нього існує безліч міфів, які можуть бути шкідливими та викликати більше страху і паніки, ніж сама хвороба. Через думки, що рак — стовідсотково смертельний вирок, чи недостатню поінформованість людина відмовляється від обстеження та лікування або ж обирає неефективні методи, втрачаючи дорогоцінний час.