Якщо небайдужа душа...

У такій науковій атмосфері й формувався світогляд Наталії Олександрівни. Закінчивши школу, вступила до Інституту зв’язку ім. М.С. Попова. Далі були два десятиліття роботи за фахом у різних установах і підприємствах. Створення уже своєї сім’ї, народження дітей — сина Дмитра і доньки Ольги. Жили, як тоді казали, на одну зарплату, коли рахували кожну копійку, аби вистачало на найнеобхідніше. Але так гартувався характер і міцніло бажання щось змінити і в своєму житті, і в житті суспільства. Тим паче, що і в країні відбувалися докорінні перетворення.

Наталя Чайчук, як сама жартує, все ж не перейняла від батьків великої любові до точних наук, а більше тяжіла до гуманітарної сфери, обрала новий шлях. У 1994—1998 роках завідувала загальним відділом Одеського міськвиконкому. Хто жив в Одесі у 1990-х, той знає, яким, м’яко кажучи, напруженим був той час. Але талант ладити з людьми, чути протилежну сторону і вміти довести свою позицію допомагали справитися з тими викликами.

Потім був ще один поворот у житті — підприємницька діяльність, де знадобилися і знання, набуті в інституті, й досвід роботи в різних колективах та в місцевому самоврядуванні. Бо кожен прожитий етап збагачує і розвиває, застерігає від можливих помилок і вчить їх уникати.

У 2005 році повернулася на роботу в міськвиконком уже очільницею управління внутрішньої політики. Зв’язки з громадськими організаціями і партійними осередками, налагодження діалогу між ними і владою (а роки знову не були тихими та спокійними, а часто навіть конфронтаційними) вимагали зусиль і хисту. Але ж Наталя Олександрівна — людина вольова і послідовна. За це її поважали, до неї дослухалися. Маючи авторитет у громадському секторі і серед одеситів загалом, двічі обиралася депутаткою міської ради (третє і четверте скликання).

А далі настав сумнозвісний 2010-й, коли Україна — й Одеса серед перших — зробила різкрий крен у бік москвоцентричності. Чи було місце таким, як Наталя Чайчук у тогочасній владі? А чи могла вона сама там залишатися? Та Боже збав!

Янучарська влада мало не смертним гріхом вважала послуговування українською мовою, шанування українських традицій, вибір європеського, а не рашистського способу життя. І всі «рухівці», «бандерівці», «нацисти» в уяві тогочасної влади не мали права на будь-яку діяльність у нашому краї.

Таку «лінію партії» на своїй, як то мовиться, шкірі добряче відчули (та й досі ще відчуваємо, бо подібні речі не минають безслідно) і ми — редакція «Чорноморських новин», коли кліка Януковича вирішила знищити газету. До чого це я тут? А до того, що Наталя Олександрівна разом з чоловіком Сергієм Романовичем були серед перших, хто прийшов нам на допомогу, підтримав і морально, і фінансово. Завдяки їм — родині Чайчуків, а ще сотням наших друзів-читачів ми вистояли тоді, тримаємося і зараз, за що всім безмежна вдячність.

Саме в умовах тотального наступу на все українське Наталя Олександрівна кинула виклик українофобам і разом з однодумцями на вшанування 100-річчя створення в Одесі Українського клубу відродила його діяльність. Невдовзі родинним коштом придбали приміщення, яке сьогодні знаємо як Укра-їнський дім, де проводяться різні просвітницькі і мистецькі акції, де працює Книгарня-ка-в’ярня (перша крамниця українських книжок, яка до того тулилася у підвальчику, бо не давали їй місця для нормальної роботи), де можна прийти і погомоніти зі своїми про своє.

Другим викликом для тодішньої влади став конкурс для вчителів-україністів, започаткований у 2012-у Українським клубом Одеси та Фондом Романа Чайчука. За роки його проведення (на жаль, велика війна внесла корективи в цю ініціативу) десятки педагогів стали переможцями, були відзначені цінними подарунками за те, що дають своїм учням не тільки ґрунтовні знання, а й виховують їх патріотами.

«Ми починали цей конкурс як змагання серед учителів української мови та літератури, оскільки нас понад усе цікавило національно-патріотичне виховання учнів, — згадує Наталя Олександрівна. — Складалося враження, що цим займаються саме україністи. Але згодом на конкурс подала заявку вчителька географії, потім — вчителька алгебри. Ми дивувалися: яке може бути патріотичне виховання на уроці алгебри? Але вона цілком заслужено перемогла. І ми зрозумі-ли, що до нашого змагання слід долучати всіх учителів, які на своїх уроках патріотично виховують молодь».

Як ілюстрація — спогад про урок від учительки-переможниці одного з конкурсів: «Це був дивовижний для нас, членів журі, урок математики, який почався із твердження «Крим — наш!». П’ятикласникам запропонували знайти відсоткове співвідношення Говерли і Роман-Кошу, найвищих українських вершин Карпат і Кримських гір. Усі математичні завдання були синтезовані із знаннями про Україну, наші досягнення, історію, науку. І діти цьому не дивувалися. Було помітно, що такий підхід до вивчення математики для них — норма».

Тисячі книжок українських авторів і класиків світової літератури (мова, звісно, не про ро-сійських) свого часу зібрав Український клуб Одеси і передав сільським бібліотекам, навчальним закладам та дитячим бусинкам. «Люди хочуть читати, і ми мусимо їм допомогти», — казала тоді Наталя Олександрівна, вирушаючи в чергову дорогу до віддалених сіл Одещини машиною, завантаженою книжками.

Наступним кроком до популяризації питомо українських традицій стало щорічне святкування дня Святого Миколая, яке Український клуб Одеси проводив у співпраці з Центром болгарської культури. «Щоб маленькі одесити знали народні традиції, долучалися до збереження духовної спадщини української нації», — каже Наталія Чайчук. Малеча на тих зустрічах мала можливість розважитися, продемонструвати свої таланти і, певна річ, поверталася додому з дарунками.

За рік до великої війни з нагоди 30-ліття відновлення української державності у середмісті Одеси, поруч з Українським домом, відкрили нову локацію. Ось як про неї писав тоді світлої пам’яті Роман Кракалія:

«…відтепер можна зайти у дворик Українського клубу Одеси й помилуватися українськими візерунками на стінах. Немовби вишиті багатим узором рушники хтось порозвішував на цих чисто вибілених, як традиційна українська хата, стінах. Тут і Петриківський розпис, і традиції Півдня, й навіть розлогий український краєвид, який оживлює чи то легендарний Мамай, що колись був у кожній хаті, так само, як і Господній лик, а чи такий собі козак…

Ці яскраві розписи, на яких і калина, й фантастичні птахи, промовляють до нас, розповідають нам про нас, треба лише вміти прочитати, почути, про що вони говорять. Для цього, властиво, й відновлено цей старовинний дворик у середмісті зусиллями Українського клубу Одеси, талантами і стараннями художниць Тетяни та Ольги Навроцьких...».

«Ми стоїмо лише посередині», — казала тоді президентка УКО Наталя Чайчук. — Себто роботи попереду ще стільки ж, скільки вже зроблено. Але дуже хотілося презентувати одеситам, і не лише українцям, цей український дворик старої Одеси. Щоби долучити цю, як зараз модно казати, локацію до таких питомо одеських топонімів, як Усатове, Нерубайське, Чубаївка тощо, звідкіля, властиво, й починалася Одеса, і про що не хочуть згадувати ревнителі імперського походження нашого українського міста...».

Але потім почалася велика війна. Вона змінила все. Тільки не змінила Наталю Олександрівну і її прагнення бути корисною місту, служити Україні. Просто тепер її зусилля більше спрямовані на допомогу нашим захисникам. Від перших днів повномасштабного вторгнення і дотепер вона активно залучена до плетення сіток, допомоги тим, хто потребує, як на фронті, так і в тилу. Дбає, про збереження пам’яті полеглих героїв.

Одне слово, людина, у якої є стрижень, не маліє під тиском обставин, а гартується, мов криця, стає ефективнішою, робить більше і в підсумку — змінює світ на краще.

Звісно, надійною опорою ювілярки, її затишним тилом є сім’я – чоловік Сергій Романович, син Дмиро і донька Ольга з їхніми родинами. А найбільшою втіхою-розрадою – шестеро онуків.

З ювілеєм, шановна Наталю Олександрівно!

З роси і води! Нехай Господь береже Вас і всю Вашу родину!

Від редакції «Чорноморських новин» —

Ольга СІРА.