Тільки ім’я чи й по батькові?

«Отчєство» в Московії — це маркер соціального статусу

На Московії, а згодом у Російській імперії «отчєства» були породженням бюрократичної машини, привілеєм і маркером соціального статусу. Їх утворення, а також право присвоєння були суворо регламентовані. Російські царі не-одноразово спеціальними указами визначали, хто і в якій формі мав право називатися «по батюшке».

Російська імператриця Катерина II запровадила різні форми «отчєств» залежно від класу. Орієнтиром для неї слугував «Табель про ранги» 1722 року. Чиновникам перших п’яти класів дозволили мати по батькові на «-ович», «-євич», особам шостих — восьмих — на «-ов» та «-ін». Хто в табель про ранги не потрапляв, тобто не належав до «благородного» — дворянського — стану, а належав до нижчих верств, той, відповідно, і «по батюшці» не отримував.

Звісно, опцію по батькові не можна вважати «суто російсько-імперським винаходом». Патронімічні моделі існували в українській, білоруській, поль-ській, скандинавських та інших традиціях. Російська імперія зробила інше: перетворила патронімічне найменування на формалізований соціально-адміністративний компонент повного імені.

Чи був Богдан Хмельницький Михайловичем?

Енциклопедія історії України подає: Богдан (Зиновій-Богдан) Михайлович Хмельницький. Сьогодні ми сприймаємо таку формулу імені гетьмана як щось автентичне, що людина носила протягом життя. Але «Михайлович» не було обов’язковою частиною його імені в сучасному нам розумінні. У документах XVII століття його називали по-різному: ім’ям, прізвищем, титулом, іноді з вказівкою на батька. У тогочасних документах, козацьких реєстрах та дипломатичному листуванні його називали Богдан Хмельницький, Гетьман Війська Запорозького.

У російській історіографічній традиції XIX століття форма «Богдан Михайлович Хмельницький» поступово стає звичною. Видатних постатей української історії дедалі частіше називали за звичною для імперської культури тричленною формулою, де ім’я з по батькові на -ич було обов’язковим для підкреслення статусу та офіціозу.

Показовий момент: Микола Костомаров у своїй фундаментальній праці «Богдан Хмельницький» (перше видання 1850-х, 

друге — 1859-го) пише: «Богдан Хмельницький Михайлович». У «Хронології високославних ясневельможних гетьманів», опублікованій у збірнику «Южнорусскія льтописи» 1856 року, Хмельницький теж названий: «Гетманъ Зеновій, посля названый Феодоръ или Богданъ, Михайловичъ Хмелницкій».

Чи Григорій Сковорода — Савич?

У 1923 році Микола Хвильовий іронізував: «Григорій Савич Сковорода — так російська інтелігенція любить: Григорій Савич, Ніколай Романович, Владимир Ілліч, Тарас Григорович. І є в цьому якась північна солодкість, упертість і калузькі нетри…».

Тож чи мав Григорій Сковорода по батькові?

Сам Сковорода не був послідовним у використанні по батькові. У листах латиною він підписувався, зокрема, Gregorius Sabbin, Gregorius Skoworoda. У листуванні з учнем Михайлом Ковалинським присутня іноді й форма «Савич». Але тут є чудовий парадокс: Сковорода одночасно користувався й іншою патронімічною формою — «Варсава» («син Сави»). У творі «Благодарний Еродій» 1787 року підписується: «Григорій Варсава Сковорода». Тобто він не просто пасивно носив якесь «отчєство». Він грав із формою власного патроніма, використовував «Савич», «Варсава», латинізовані форми тощо.

Сучасне «Григорій Савич Сковорода» — це вже результат пізнішої традиції іменування, а не форма, якою він стабільно називав себе. Але ця традиція настільки міцно закріпилася, що саме вона стала фактично канонічною.

Що зробили більшовики

Після збройного перевороту 1917 року більшовики ліквідували станові привілеї, але саму модель вживання по батькові не відкинули — навпаки, поступово поширили її на всіх громадян, незалежно від їх походження.

Нові радянські органи реєстрації актів громадянського стану (РАГСи) почали фіксувати ім’я, по батькові та прізвище для кожного громадянина. У документах 1920 — 1930 років, як і в численних анкетах, черговість імені та прізвища варіювалася.

Згодом, із запровадженням єдиної паспортної системи, графа «По батькові» стала обов’язковою для отримання посвідчення особи. Звичний бюрократичний алфавітний порядок: Прізвище — Ім’я — По батькові (П.І.Б.) закріпило Положення про паспорти 1940 року. Так ПІБ стало універсальною формою офіційної ідентифікації.

«Пан» супроти «по батькові»

Після закінчення Другої світової війни й остаточного входження західноукраїнських територій до складу СРСР радянська влада зіштовхнулася з тим, що місцеві не сприймали нових форм звертань. І не лише «товаріща» — «гражданіна», але й по батькові. Традиційними на західноукраїнських теренах були «пан» і «пані», а також ім’я та прізвище.

Тож радянським пропагандистам довелося попрацювати. У газетах почали з’являтися «роз’яснювальні» матеріали. Наприклад, «Радянський Львів» за 2 квітня 1946 року надрукував статтю відомого радянського письменника і журналіста Володимира Островського, в якій пояснювалося, що по батькові — це питомо українська форма імені, тому «Помиляється той, хто думає, що звичай цей не український, а запозичений у наших сусідів — росіян». Автор наводить чимало цікавих аргументів, а закінчує таким пасажем: «Здавалося, що ми зараз же виметемо зі своєї хати чуже сміття — звернення «пан», «пані». Та де там! Не тільки ті наші люди, що не знайомі з рідною історією, але й деякі інтелігенти, які мусять бути носіями української культури, не тільки не зріклися ще чужого звичаю, але часто-густо обороняють його й відвертаються від своїх рідних назв «по батькові». Далі автор пропонує попередні звернення «викинути… на історичний смітник, а відновити стародавній звичай звернення «по батькові», додавши до нього нові, соціалістичні «громадянин» і «товариш».

Як Степан Бандера став «Андрійовичем»

У 2020 році очільнику ОУН Степану Бандері було присвоєно звання Героя України. В указі його названо «Степаном Андрі-йовичем». Але насправді це бюрократичний курйоз новіт-нього часу.

Степан Бандера народився в Галичині (Австро-Угорщина), а згодом жив у Другій Речі Посполитій. У західноукраїнській та загалом європейській традиції відсутня офіційна форма по батькові. У паспортах, анкетах та документах Бандери (і його сучасників, як-от Романа Шухевича чи Андрія Мельника) ніколи не було графи «по батькові». Його знали винятково як Степана Бандеру. Так, його батька звали Андрієм, тож у церковній метриці могло бути вказано «син Андрія», але не більше.

Курйоз в указі виник через те, що сучасна українська державна нагородна система і діловодство спираються на радянські цивільно-правові шаблони, де ПІБ (Прізвище, Ім’я, По батькові) є обов’язковим неподільним тріо для ідентифікації громадянина. Тому й була штучно сконструйована «радянсько-пострадянська» форма «Бандера Степан Андрійович».

Прикметно, що в українській Вікіпедії Степан Бандера — теж Андрійович. Так само, як і на російській, білоруській сторінках інформаційного ресурсу. У більшості інших мовних версій Вікіпедії він просто Степан Бандера. Так само, як і Андрій Мельник, якого нещодавно з урочистостями перепоховали в українській землі, викарбувавши на могильному хресті й по батькові: Атанасович.

Чи готові українці відмовитися від по батькові?

По батькові давно стало частиною ідентичності багатьох українців — настільки звичною й природною, що в педагогічному, науковому, медичному, юридичному та інших профе-сійних середовищах звертання на ім’я й по батькові досі переважає над «паном» чи «пані». Радянська система не просто закріпила цю форму: після кількох поколінь вона перетворилася на вцементовану со-ціальну звичку, яку багато хто сприймає як природну і навіть бажану.

Юрій Шевельов згадував, що в перші повоєнні роки навіть серед українських інтелектуалів-емігрантів МУРу (Мистецький український рух) всі зверталися один до одного на ім’я й по батькові, і лише Євген Маланюк принципово наполягав, щоб його називали паном Євгеном. Тому закріплення по батькові не можна вважати лише мовною дрібницею: за цією формою стоїть тривала історія інтеграції українського суспільства спершу в російське імперське, а потім — у радянське соціальне й адміністративне середовище.

Утім, було б історичним спрощенням просто оголосити по батькові «російським» реліктом і закликати всюди від нього відмовитися. Важливіше запитати, чи було воно частиною самоідентифікації конкретної людини та чи відповідало культурі й практиці середовища, в якому вона жила. Для радянської людини 1970-х це могло бути цілком природною частиною імені, але для українського козака XVIII століття чи діяча УНР в еміграції ситуація вже зовсім інша. І, можливо, саме тут відкривається головне питання: чи не наклали ми заднім числом звичну нам адміністративну форму іменування на кілька століть української історії?

Світлана ШЕВЦОВА.

Джерело: https://www.ukrinform.ua.