Надійна лоція Володимира Павліченка

Здавалося б, маючи таку надійну лоцію, дуже легко плисти житейським морем. Легко, впевнено й безпечно. І так, і ні. Бо ж трапляються на шляху ті (і їх, як не прикро, немало), хто, прагнучи досягти особистої — корисливої — мети, рухається не за правилами, нахабно порушує їх. З такими Володимирові не раз доводилося перетинатися. І замолоду, і потім, уже на службових щаблях. Але він завжди і скрізь чітко тримався батьківської лінії й, не маючи бодай якогось заступництва, покладався лишень на правильність, безальтернативність тих істин і, звісно ж, на самого себе.

Так і йшов по життю. Самотужки шукаючи своє місце у ньому, набираючись знань і досвіду й утверджуючись як людина, громадянин та фахівець. Успішно закінчив десятирічку в рідному Погребищі, що на Вінниччині, до армії трохи попрацював робітником на місцевому цукровому заводі, а після строкової служби вступив спочатку до одеського технікуму, де опанував професію майстра з обслуговування холодильного обладнання, потім — до одеського ж інституту холодильної промисловості. Є диплом, є гарні пропозиції щодо роботи, та, відчував, це не те, чого прагне серце, з чим назавжди пов’язав би свою долю. Переважила давня мрія, втілити яку, знав, дуже непросто (таких мрійників — кілька десятків на місце) — стати правником. Зважився, добре підготувався і подав документи на юридичний факультет ОДУ ім. І.І. Мечникова.

Так почалася нова сторінка у біографії Володимира Павловича Павліченка. Правоохоронна, а точніше — міліцейська. До тодішньої міліції (утім, як і до нинішньої поліції) ставлення у суспільстві було, м’яко кажучи, неоднозначним. Як-не-як, а силова, репресивна структура. Але без неї жодній державі не обійтися: хтось мусить охороняти громадський порядок, боротися з криміналітетом, попереджувати злочинність. Інша річ — наскільки чесно, сумлінно, з дотриманням усіх прав та свобод людини це робити. І тут якраз найважливіші особисті якості правоохоронця: уміння розібратися в тій чи іншій ситуації, ухвалити правильне рішення, не зловживати своїми повноваженнями, до чого декого спокушає міліцейська (полі-цейська) форма, бути не «ментом», якого всі бояться, а тим, до кого не лячно звернутися по допомогу, хто за будь-яких обставин захистить, бо стоїть на варті закону, тобто загально-прийнятих правил, правди, справедливості. А саме цих правил і вчили Володимира Павловича батьки.

Робота у транспортній міліції, а згодом в апараті управління МВС подобалася — відповідав за зв’язки з громадськістю. А це, передусім, контакти із засобами масової інформації й, головне, робота зі словом, із чим вправувався ще в школі та армії, дописуючи до газет. Й ось тепер з-під його пера на шпальтах відомчих «Чорноморського гудка» та «Магістралі», а також «Чорноморських новин», «Вечірньої Одеси», «Прес-кур’єра», «Порто-франко» та інших одна за одною з’являються публікації про досвід кращих колег-правоохоронців та підрозділів, ветеранів міліцейської служби, матеріали на профілактичну тематику, адресовані насамперед молоді. Так доля звела Володимира Павліченка зі ще однією сферою діяльності — журналістикою. Вступив до НСЖУ й почав активно долучатися до різних заходів, ініційованих регіональною організацією Спілки, зокрема загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання», ставши його неодноразовим лауреатом.

Отак і йшов по життю, поєднуючи професійну роботу із ще юнацьким захопленням словом. І нині, у свої 80, Володимир Павлович не зраджує цим двом найважливішим для нього справам — правничій і журналістській: є членом ради ветеранів ГУ НП в Одеській області та Народного музею поліції Одещини, а в ОРО НСЖУ очолює ветеранську організацію медійників. Як і не зраджує батьківських настанов, передаючи їх дітям-онукам й усім, хто тільки ступає на життєву дорогу. Працюй, люби, допомагай, стався до інших так, як хотів би, щоб ставилися до тебе...

Шановний Володимире Павловичу, вітаємо Вас із гарним ювілеєм і зичимо усіх людських гараздів! Здоров’я, сімейного добробуту і творчої наснаги ще на багато років!

Колектив 
«Чорноморських новин».