Відстрілювався, стікаючи кров’ю

В Харкові грав у студентській команді, а також за футбольний клуб «Слобожанщина». Трибуни фан-клубу «Слобожанщини» буквально шаленіли, коли Марадона зі швидкістю вітру гнав м’яча до штрафного майданчика — втримати його потужний удар у воротаря не було ніякого шансу. Марадона мріяв зіграти на стадіоні імені легендарного тренера Валерія Лобановського. 2021 року саме там проходив чемпіонат України з футболу. «Слобожанщина» посіла третє місце, завдячуючи результативному удару свого Марадони. Тож це було не лише здійснення мрії, а й серйозний спортивний успіх Артема Костенка.

У грудні 2021-го ділився з мамою мрією: карантин з ковіду скасовано, тож у його курсу буде справжній випускний — без захисних масок і з великою кількістю гостей. Щоправда, насторожувало скупчення російської армії на кордоні з Харківщиною. Як учасник Антитерористичної операції і без п’яти хвилин лейтенант Збройних сил України Артем Костенко розумів, що все це не просто навчальні маневри російського війська — напад цілком можливий. Але на державному рівні, принаймні в публічному просторі, розповідали, що для хвилювання підстав нема, до того ж на випускному курсі зовсім не хочеться думати про сумне, коли тебе чекає отримання диплома й початок омріяної служби у Повітряних силах ЗСУ.

Артема Костенка можна вважати одним із прототипів героїв серіалу «Фортеця» про оборону Харкова. На початку фільму кілька друзів вирішили поганяти м’яч міським футбольним полем. Штовхаються, намагаючись відібрати один в одного м’яча й поцілити у ворота, сміються, жартують. А на екрані зависла дата: 23 лютого 2022 року… От тільки герої фільму проходять довгий бойовий шлях, Артему ж судилося стати героєм на другий день повномасштабного вторгнення.

Студенткам університету Повітряних сил, серед яких була Артемова сестра Віка, порадили знищити свої документи військового вишу, одягтися в цивільне й сховатися в метро. А хлопців вишикували на плацу й повідомили, що ворог планує захоплення аеродрому Харківського авіаційного заводу і для оборони злітно-посадкової смуги потрібні добровольці. Студент четвертого курсу Артем Костенко зробив крок уперед першим. І на розгортання зенітної установки теж пішов першим. Розвіддані про наміри ворога 25 лютого висадитися на аеродромі авіаційного заводу виявилися точними. Але спрацювала й наводка зрадника. Росіяни потужно обстріляли летовище. Під вогонь потрапила перша зенітка, Артем отримав тяжке осколкове поранення з пошкодженням правої стегнової артерії. Хлопці з бойових розрахунків зеніток, які стояли далі, встигли поховатися, а Костенко, стікаючи кров’ю, намагався відстрілюватися, поки не втратив свідомість…

24 лютого Катерина Костенко не додзвонилася в Харків ні до сина, ні до доньки, ні до зятя — у телефонах усіх трьох звучали довгі гудки. 25-го відповів зять, намагався говорити спокійно, але у трубці було чути вибухи. Материнське серце відчуло біду: о другій ночі вона прокинулася чи то від нестерпного болю, чи то від несамовитого страху, чи від того й іншого разом, ніби всю її придушило кам’яною брилою. Підвелася з ліжка, не могла зрозуміти, де перебуває, що це з нею діється і хто вона така. Так тривало пів години.

— Це якраз були ті пів години, коли Артем втрачав останні краплі крові, його душа силкувалася втриматися за життя, тож моє серце рвалося йому на допомогу. О 2-й годині 30 хвилин 26 лютого його не стало, — розповідає пані Катерина. — Йому не надали медичної допомоги.

При цих словах вираз обличчя згорьованої матері стає злим, бо дізналася, що під час обстрілу аеродрому медики опікувалися викладачем, якому роздробило п’яту, а її син тим часом стікав кров’ю… А потім розповідає історію, від якої її погляд теплішає. Теж про викладача ХНУПС, але іншого. Цей воював, отримав поранення, потрапив на реабілітацію до лікарні Південного, поняття не маючи про те, що це місто, де виріс його колишній студент Артем Костенко. Прогулюючись центром, чоловік відчув, що йому в спину дивляться очі. Озирнувся — перед ним на банері знайоме обличчя з виразними очима. Артем! Розпитав місцевих, замовив таксі й поїхав до села Любопіль поблизу Південного. Познайомився з батьками Артема, зрадів зустрічі з Вікторією, провідав могилу свого героїчного студента.

Випуск четвертого курсу ХНУПС таки відбувся, але суто формально. Випускникам вручили дипломи і лейтенантські погони. Артемові Костенку — посмертно...

Артем Костенко — перший полеглий герой Південнівської громади на Одещині періоду повномасштабного російського вторгнення. Його ім’я вшановане в експозиції музею нашого міста, портрет розміщений на еспланаді полеглих героїв. Володимир і Катерина Костенки ініціювали й разом з іншими родинами, які втратили синів на війні, профінансували будівництво каплиці на цвинтарі села Любопіль, де похований Артем. Пані Катерина намагається відвідувати всі міські заходи із вшанування пам’яті полеглих, де звучить ім’я і її сина-героя. Оформила бокс із його нагородами. Набила на руці тату «Половина мого серця живе на небі». Часто одягає іменну футболку з портретом Артема й тоді відчуває синочка на відстані душі, сльози, самого серця…

Тетяна ЄРОШЕНКО-АФАНАСЬЄВА,
директорка музею міста Південного.

Замість післяслова. Артем Костенко нагороджений нагрудним знаком «Ветеран війни», орденом «За мужність» ІІІ ступеня, почесною відзнакою «За заслуги перед містом Південним», відзнакою Президента «За оборону України», відзнакою начальника ХНУПС «Хрест Орла», почесним нагрудним знаком «Комбатанський хрест». Студентсько-викладацький колектив вишу зібрав підписи під петицією про присвоєння йому звання Героя України.