№ 33 (22609) четвер 3 вересня 2026 року

Ворог кардинально змінив свою тактику: якщо донедавна завдавав масованого удару по Україні переважно вночі, не даючи спати, то тепер атакує і щоночі, і щодня, не даючи ні спати, ні жити — працювати, навчатися...

Одеса, як і Київ, Запоріжжя, Харків, Херсон — у постійному прицілі. В останні дві доби наша область потерпає чи не найбільше.

27 серпня, у день народження Івана Франка, у Центральній міській бібліотеці Одеси, пойменованій на його честь, відбулося урочисте нагородження лауреатів й учасників VI муніципального літературного конкурсу імені Івана Франка.

Прикметно, що ця знана книгозбірня у Книжковому провулку, яка є хранителькою і популяризаторкою українського слова в Одесі, вже століття (!) — із 1926-го — носить ім’я Великого Каменяра.

Цього літа Україна пройшла черговий період політичної турбулентності в час війни: зміну прем’єр-міністра й уряду, відставку головнокомандувача Збройних сил, вуличні протести, перетворення колишнього соратника президента Михайла Федорова на фактично опозиційного політика тощо. Без виборів — традиційного демократичного механізму зміни влади — українському суспільству доводиться розвивати інші способи вираження своєї думки і впливу на державу.

Євген Глібовицький — генеральний директор Інституту фронтиру, член наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України та викладач Українського католицького університету — пропонує helicopter view на ці процеси і явища: погляд дослідника, публічного інтелектуала й людини, яка спілкується практично з усіма стейкхолдерами (зацікавленими сторонами, впливовими особами).

Друзі, не просто раджу — закликаю: приходьте на виставку «Родина Комарових: портрет на тлі епохи», що відкрилася 27 серпня в Одеському літературному музеї. Бо це саме той випадок, коли через історію однієї родини раптом постає зовсім інша Одеса — українська Одеса кінця ХІХ — початку ХХ століть, зі своїм потужним інтелектуальним середовищем.

Саме такою є одна з головних цілей авторів виставково-видавничого проєкту «Родина Комарових: портрет на тлі епохи» — повернення до культурної пам’яті людей, які формували український інтелектуальний простір нашого міста.

30 серпня в Україні вперше відзначили День румунської мови

Спільне відзначення Дня румунської мови Україною, Румунією та Молдовою демонструє, що для українців захист мовної ідентичності нацменшин є важливою частиною добросусідства та поваги до європейських цінностей. Про це йшлося на «круглому столі» «Мова сусідів — мова друзів: румунська традиція в українському просторі», повідомляє «Укрінформ».

Заступниця посла Румунії в Україні Анамарія Вероніка Шандор підкреслила, що цього року Україна, Молдова та Румунія вперше спільно відзначають День румунської мови. За її словами, це сприяє зміцненню культурної та освітньої співпраці між країнами та засвідчує прихильність України до захисту і підтримки мовної ідентичності румунської громади.

Командування оперативно-тактичного угруповання «Одеса» запропонувало переглянути офіційно встановлену дату заснування нашого міста — 2 вересня 1794 року. Відповідного листа командир ОТУ «Одеса» полковник Денис Носіков адресував начальнику Одеської міської військової адміністрації Сергієві Лисаку, повідомляє «Інтент» (https://intent.press/).

З цією пропозицією автори звернулися також до очільника Одеської обласної військової адміністрації Олега Кіпера й тимчасового виконувача обов’язків одеського міського голови Ігоря Коваля.

Мова піде про відоме низці читачів кримінальне провадження у зв’язку з ліквідацією керівництвом Національного університету «Одеська політехніка» однієї з кращих в технічних вишах держави кафедри історії та етнографії України.

Уже четвертий рік продовжується досудове розслідування причин і мети цього незрозумілого нормальній людині рішення.

Основна інтрига зав’язалася із з’ясування причин ліквідації. Ректор політехнічного університету від початку провадження висував причиною ліквідації кафедри начебто її реорганізацію. Але за детальної перевірки не було знайдено навіть ознак реорганізації, яка мала б дати поштовх до розвитку кафедри, бо, фактично, не залишилося й ознак її існування. З’явилися публікації про цю невідповідність тверджень керівництва політехнічного університету про «добрі наміри», а насправді — безслідне зникнення цієї навчально-методичної, адміністративної і наукової структури. Тоді керівництво миттєво «перефарбувало» причини. Мовляв, ідеться про реорганізацію і зміну структури. Але й тут незрозуміло: зміна структури, виявляється, зведена до зникнення кафедри.

Артем Костенко — перший полеглий герой Південнівської громади на Одещині періоду повномасштабного російського вторгнення

Народився на прикордонній заставі за місцем служби батька. Шестимісячним немовлям тягнувся до татового автомата як до найцікавішої іграшки. В дитинстві любив спати разом із солдатами в казармі. Попередив батьків, щоб не намагалися його «відмазати», й 2016 року охоче пішов на строкову службу. Кілька разів заспокоював маму, мовляв, от-от приїду у відпустку з армії, а сам тим часом брав участь в Антитерористичній операції України на Донеччині у складі 38-го зенітного ракетного полку. Усе це — про Артема Костенка, який свідомо обрав професію військовослужбовця.

Навіть батькам не повідомив, а вже організував переведення молодшої сестрички до школи №2 в місті Південному, в якій навчався сам. Заступився за дівчинку, над якою насміхалися однокласники. Ще школярем за відсутності батьків удома залишався на господарстві і всю роботу виконував як дорослий. Підлітком, чергуючи на охоронному посту, тричі рятував потопельників. І це теж про Артема Костенка, який виріс справжнім чоловіком.

Повернувшись з армії, між робочим місцем автослюсаря СТО й черговою вахтою на підприємстві «Дельта Вілмар» Артем вибрав охорону, бо трохи схожа на військову службу. Але невдовзі зрозумів: ні, все це не те, й повідомив батькам, що вступатиме до військового вишу.

Обрав Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Місто студентів, перша столиця України — від Харкова хлопець був у захваті. Але й Артем для Харкова був як знахідка. Успішний студент виявився ще й затятим футболістом. От недарма ще в юнацькі роки в команді «Докер» порту «Південний» отримав прізвисько Марадона! Казали, що швидкість цього гравця може виміряти лише спідометр автомобіля. Суперники намагаються його збити, тільки-но він перехопить м’яча, бо ж в обороні встояти проти нього неможливо. 

Високо в Альпах на перевалі Вршич, у самому серці Словенії, стоїть дерев’яна каплиця. Вона була збудована у 1915—1916 роках. Перша Світова, як і всі війни, принесла багато горя і страждань усім її учасникам. Особливо простим солдатам, які були змушені залишати свої домівки і брати участь у тяжких баталіях. Українцям у тій війні довелося воювати по обидва боки. І за кайзера Австро-Угорщини, і за російського царя. А любили вони найбільше свої домівки, свої традиції, своє просте затишне життя.

Військовополонені російської армії, що походили переважно із сіл України — з Волині, Поділля, Придніпров’я, та полонені галичани вимушені були в нелюдських умовах будувати високогірну дорогу в недоторканих цивілізацією, первозданних Альпах. Це був неймовірно тяжкий труд, який ще й закінчився трагедією. У березні 1916 року з гір зійшла снігова лавина і поглинула сотні полонених. Товариші ховали їх уздовж дороги, випалюючи та вишкрябуючи на дерев’яних хрестах конкретні українські прізвища (на -енко, -ук, -юк).

Каплиця на перевалі Вршич була зведена за принципом «зрубу». Її вежі й барокові куполи, що звужуються догори, копіюють традиційне карпатське дерев’яне зодчество (бойківський та лемківський стилі). Українські теслярі відтворювали в австрійському полоні ту сакральну архітектуру, яку з дитинства бачили вдома. Внутрішній іконостас і різьблення мають чіткі геометричні елементи, притаманні саме українським храмам початку ХХ століття. Каплиця присвячена Святому Володимиру — князю Київському.

Громадська організація «Піксельовані реальності» запрошує на відео-інсталяцію «Хрести Куяльника», що реалізується в межах виставкового проєкту «Для Одеси з любов’ю», приуроченого 40-річчю муніципального музею особистих колекцій імені О.В. Блещунова.

Уже сьогодні можна побачити перші результати нового зацифрування козацьких хрестів Куяльницького кладовища у форматі Ґаусового розбризкування. Ці цифрові візуалізації створені в процесі польових досліджень і 3D-документування.

У День Державного Прапора України (23 серпня) відбувся 16-годинний поетично-музичний марафон «Від Ранньої Зорі», який об’єднав країну від світанку до вечора — через музику, поезію, історію, підприємництво, культурні та соціальні ініціативи.

Трансляція розпочалася о 05.27 із села Рання Зоря, що на Луганщині, звідки символічно стартувала подорож країною. Протягом дня марафон пройшов через 14 історичних земель України, розповідаючи про них не лише через географію та історію, а передусім через людей, які творять на цих землях сьогодні. Завершився ефір на Закарпатті. Загалом 16 годин 13 хвилин прямої трансляції без жодної паузи.

Літературні генії завжди залишають після себе спадщину — духовні заповіти. То що ж залишив нам український Мойсей і Каменяр Іван Франко?

Однією із найсильніших та найактуальніших тем у творчості Івана Франка й водночас його заповітом є заклик до боротьби. Сам митець був ге-ніальною та сміливою людиною. Девізом його життя можна назвати вис-лів з вірша «Vi-vere memen-to!», який став відомим афоризмом:

Лиш боротись значить жить…

Законопроєкт №15431 «Про мисливське господарство, полювання та стале використання мисливських тварин» містить норми щодо видів із Червоної книги України, передбачає строки полювання, які припадають на чутливі періоди розмноження тварин, а до переліку знарядь полювання включає, зокрема, мисливські списи, безпілотники, тепловізори та прилади нічного бачення. Експерти Всесвітнього фонду природи WWF-Україна, проаналізувавши цей законопроєкт у контексті збереження біорізноманіття та євроінтеграційних зобов’язань нашої держави, закликають не підтримувати його у чинній редакції та відкликати ініціаторами.

За результатами аналізу WWF-Україна вважає, що документ містить системні природоохоронні, правові та концептуальні ризики, а окремі його положення можуть послабити чинні природоохоронні гарантії. Особливе занепокоєння викликають положення, які допускають включення до переліку «мисливських» видів диких тварин, занесених до списків Червоної книги України, використання негуманних або високотехнологічних способів полювання, а також низка нечітких або юридично невизначених термінів.

Гадаєте, що з найбільшою небезпекою радіаційного опромінення у своєму професійному житті стикаються працівники установ ядерної медицини або рентгенологічних відділень? Наука свідчить про інше.

Насправді робочі місця, які є найризикованішими щодо розвитку раку, пов’язаного з радіацією, знаходяться далеко не поблизу ядерної інфраструктури чи лікарень, а буквально за багато миль над ними, пише Science Alert. Першу і другу позиції в цьому сумному рейтингу посідають стюардеси та пілоти. Такі результати нового аналізу, опублікованого в JAMA Internal Medicine.

Прости, моє Велике Море,
Прости за цей Великий Жах,
Що зазнаєш такого Горя —
На узбережжі гине птах.

Навіщо годувати-доглядати худобу, якщо можна «доїти» бюджет держави? Про одну таку оборудку (і не першу), на якій наші спритні земляки при відповідних посадах «надоїли» майже чотири мільйони гривень, розповіли у Державному бюро розслідувань.

Працівники ДБР, повідомляється на офіційному сайті відомства, викрили на Одещині масштабну оборудку з державними дотаціями на утримання свійських тварин. На папері учасники схеми «намалювали» майже дві тисячі голів, яких насправді не існувало. За кожну зареєстровану тварину держава виплачувала дві тисячі гривень на рік. У результаті, за попередніми підрахунками, з бюджету ділки незаконно отримали 3,8 мільйона гривень.