Коли історія сідає поруч

Дивлячись на них, мимоволі думаєш: як багато може змінитися за одне покоління і як мало змінюється те, що справді важливе. У 1991 році депутати І скликання стояли перед невідомістю. Радянський Союз ще існував, майбутнє здавалося непевним, а рішення, яке належало ухвалити, вимагало не лише політичної волі, а й особистої мужності. 16 липня 1990-го була ухвалена Декларація про державний суверенітет України. Це був важливий крок до самостійності, своєрідний політичний міст між мрією про власну державу та її реальним народженням. А через рік настав той день, який назавжди залишиться в українській історії: 24 серпня 1991-го Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України. Можливо, ті, хто натискав кнопку голосування того дня, не могли до кінця усвідомити, як далеко сягнуть наслідки цього рішення. Не знали, які ви-пробування чекатимуть на їхніх дітей та онуків. Але вони взяли на себе відповідальність за майбутнє.

Сьогодні народні депутати, які ухвалили Декларацію про державний суверенітет України та Акт проголошення незалежності, мають особливий статус — засновників сучасної держави Україна. У цьому визначенні нема перебільшення. Держава починається не лише з кордонів, законів чи офіційних символів. Вона починається з рішення людей сказати: ми хочемо бути господарями на своїй землі і самі визначати власну долю. Саме таке рішення було ухвалене 35 років тому.

А потім час зробив своє. Змінилися покоління. Україна пережила складні роки становлення, економічні кризи, полі-тичні протистояння, Майдани. Народилося покоління, для якого синьо-жовтий прапор і слово «Україна» вже не були забороненими чи небезпечними. Але історія, як виявилося, не поставила крапку. У 2014 році Росія розпочала агресію проти України. У 2022-у вона переросла у повномасштабне вторгнення. І тоді слово «незалежність» для мільйонів українців набуло нового, майже фізичного звучання. Воно стало звуком сирени, дорогою з окупованого міста. Стало формою військового на передовій, волонтерською коробкою, яку відправляють на фронт, останнім повідомленням від людини, яка більше не повернулася. Стало прапором над звільненим містом. Саме в цій реальності працює нинішній парламент. Народні депутати IX скликання отримали зовсім іншу Україну, ніж їхні попередники. Але перед ними постало те саме фундаментальне питання: що ми готові зробити заради того, щоб наша держава вистояла? Якщо у 1991 році треба було відважитися проголосити самостійність, то сьогодні її потрібно захистити.

Мабуть, тому особливо символічним було побачити поруч тих, хто творив історичний момент 1991-го, і тих, хто живе в історичному моменті сьогодення. У цій близькості є щось більше, ніж протокольна фотографія. Між ними — 35 років, але водночас їх розділяє лише одна мить. Мить, у якій одне покоління передає іншому естафету.

Є ще одна річ, про яку варто подумати. Ми часто сприймаємо історичні рішення як щось завершене. Акт проголошення незалежності лежить у підручнику. Дата 24 серпня щороку з’являється в календарі. З часом навіть найвизначніші події можуть перетворюватися на звичний ритуал. Та коли в одній залі зустрічаються люди, які голосували за незалежність, і люди, які сьогодні захищають її, історія раптом перестає бути сторінкою підручника. Вона стає живою: у поглядах, у спогадах, у мовчанні. У словах, які, можливо, не потребують пояснення. Бо одні пам’ятають, як це було — проголосити незалежність. Інші знають, як це жити в умовах війни за неї. Це різний досвід, але його об’єднує одна країна.

У День Незалежності варто говорити не лише про те, що Україна отримала 35 років тому. Варто запитати себе: що ми передамо далі? Бо кожне покоління українців отримує державу не як завершений проєкт. Воно отримує її як відповідальність. Ті, хто сидів у цій залі у 1991 році, передали нам право називати себе громадянами незалежної держави. Сьогоднішнє покоління має передати наступним не просто факт її існування, а переконання, що свобода не може бути віддана на поталу. Саме тому статус засновника сучасної держави України для депутатів І скликання має особливий сенс. Вони заклали фундамент. А нинішньому поколінню випало доводити міцність цього фундаменту. А десь попереду вже стоїть наступне покоління, яке колись також прийде до цієї зали. І, можливо, для нього найважливішим буде не те, скільки разів ми говорили про незалежність, а те, чи зуміли ми її зберегти. Бо історія це не тільки те, що вже сталося, а іноді те, що ми робимо просто зараз. І цього дня у залі Верховної Ради вона справді сіла поруч — минуле, сьогодення і майбутнє України.

Микола ГОЛОВЕНКО,
народний депутат — засновник сучасної держави Україна.

НА СВІТЛИНІ: фото на згадку про зустріч.