Від незалежності до незламності

Шлях до цiєї iсторичної подiї був складним i тернистим. Україна десятиліттями жила пiд тиском iмперiй, втрачаючи мову, культуру та мiльйони людських життiв. Столiттями українцi боролися за свою iдентичнiсть, починиючи вiд визвольної боротьби козацтва до героїчних зусиль українських нацiонально-визвольних рухiв XX столiття. Придушення «шiстдесятникiв», репресiї проти iнтелiгенцiї, мовна асиміляція — усе це були спроби знищити українську самобутнiсть.

Сьогодні легко дивитися на 24 серпня 1991 року як на неминучу подію, оскільки Радянський Союз розпався, а Україна стала незалежною. У ті серпневі дні ще не було впевненості, що Україна справді стане незалежною державою. Після провалу серпневого путчу в СРСР виникла ситуація надзвичайної полі-тичної невизначеності. Український парламент мав ухвалити рішення, наслідки якого важко було передбачити.

24 серпня 1991-го Верховна Рада Української РСР проголосила Україну незалежною демократичною державою. За Акт проголосували 346 депутатів, які були ідеологiчно, географiчно та професiйно рiзними, але того дня їх об’єднало одне бажання — бачити Україну вiльною. Незалежнiсть — це не лише полiтичний статус, а й мож-ливiсть говорити рідною мовою, шанувати свої традицiї, визначати власний шлях розвитку. Для мiльйонiв українцiв цей день став символом народження держави, яку ми маємо розбудовувати й захищати.

Нинішнього серпня ми відзначатимемо 35-у річницю проголошення незалежності України. Для когось — це далека історія, яку вивчають у підручниках, а для мене — частина особистої пам’яті, частина мого життя. Я був серед тих народних депутатів, які того історичного дня зробили свій вибір.

Сьогодні, через десятиліття, цей факт сприймається зовсім інакше, ніж тоді. У 1991-у ми не могли знати, якою буде Україна через 10, 20 чи 35 років. Не могли знати, які випробування випадуть на її долю. Не могли знати, що незалежність, яку ми проголошували голосуванням у парламенті, доведеться захищати не лише законами, дипломатією та державними інституціями, а й ціною життя. Але ми знали головне: Україна повинна мати право сама визначати своє майбутнє. Державу неможливо побудувати, якщо кожен бачить тільки свою частину України. Її можна побудувати лише тоді, коли всі усвідомлюють спільну відповідальність за ціле. Саме тому я переконаний: ми, депутати, були не «власниками» незалежності, а її політичними провідниками. А остаточне слово тоді сказав народ на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, підтвердивши Акт проголошення незалежності. Справжнім джерелом державності був і залишається український народ.

Сьогодні для мене особливого значення набуває те, що народним депутатам першого скликання офіційно надано статус «Засновника сучасної держави Україна». Я сприймаю це не стільки як визнання, а як відповідальність, бо ж бути названим «засновником» означає не лише мати право згадувати про історичний день, а й відповідати на запитання: що ми зробили з тією державою, яку започаткували? Відтоді минуло багато років і за цей період Україна пережила чимало випробувань: економічні труднощі, політичні кризи, суспільні протистояння. І все ж кожне випробування лише утверджувало в українцях розуміння того, наскільки дорогою є свобода.

Мені здається, сьогодні це питання особливо гостре, бо минуло 35 років, а боротьба за незалежність України ще не завершилася. У 2014-у Росія розпочала агресію проти України, окупувавши Крим і частину Донецької та Луганської областей. А 24 лютого 2022-го розпочалося повномасштабне вторгнення. Здавалося, що перед Україною постало випробування, здатне змінити долю всієї держави. Але український народ довів протилежне: нас неможливо зламати, якщо ми об’єднані спільною метою.

Сьогодні Україна захищає не лише свої території. Вона захищає право людини на свободу, право народу самому визначати своє майбутнє, право держави існувати й розвиватися. На передовій воїни боронять країну зі зброєю в руках, а в тилу мільйони людей допомагають армії, підтримують одне одного, працюють, навчаються, волонтерять. Кожен робить свій внесок у спільну боротьбу.

Особливо важливо пам’ятати, що за словами «незалежність» і «свобода» стоять конкретні людські долі. Це життя тих, хто віддав себе за Україну. Це сльози матерів, біль родин, мужність військових і щоденна праця звичайних людей. Саме вони сьогодні творять нову історію нашої держави. Незалежність, проголошена у 1991 році, сьогодні стала для українців не просто датою в календарі. Вона стала щоденним вибором і відповідальністю. І поки українці готові захищати свою свободу, Україна житиме, бо шлях від незалежності до незламності є шляхом цілого народу, який довів світові, що волю можна випробовувати, але український дух неможливо перемогти. Нині ми можемо впевнено сказати: Україна вистояла, бо її сила є не лише в армії чи державних кордонах, а й у людях, які не погоджуються бути рабами, у пам’яті поколінь, у любові до рідної землі та у вірі в майбутнє.

І тут я бачу надзвичайно важливий історичний зв’язок між 1991 роком і сьогоденням. У 1991-у ми, народні депутати, зробили свій вибір у парламенті. Сьогодні цей вибір робить уся Україна. Його роблять військовослужбовці, які боронять державу, медики, рятувальники, волонтери, учителі, які продовжують навчати дітей українською мовою, фермери, робітники, підприємці, інженери, науковці, батьки, які виховують дітей в Україні й для України. Його роблять мільйони людей, які, попри війну, працюють, допомагають армії, підтримують одне одного, відновлюють зруйноване і не дозволяють країні зупинитися.

Саме тому сьогодні я сказав би: якщо нас, депутатів першого скликання, називають засновниками сучасної держави України, то нині український народ і Збройні сили України є засновниками її нового етапу. Це не заперечує нашої ролі у 1991 році, а, навпаки, надає їй нового змісту. Ми проголосували за державу. Вони виборюють право цій державі жити, а щитом її незалежності є ЗСУ.

Є особлива символіка в тому, що через 35 років після парламентського голосування 1991-го питання незалежності знову вирішується щоденно, але вже не тільки в сесійній залі. Сьогодні український військовий на передовій фактично продовжує те голосування, тільки його «за» має іншу форму: служба, витримка, відповідальність перед побратимами, родиною та державою. Саме тому я не хотів би, щоб День Незалежності сприймався лише як урочисте свято. Це день, коли ми повинні особливо гостро усвідомити ціну державності. Україна сьогодні платить за свою свободу надзвичайно високу ціну. І передусім — життями своїх найкращих синів і дочок. Тому наша вдячність Збройним силам України має бути не формальністю, вона повинна проявлятися у ставленні держави, у відповідальності кожного громадянина, у здатності працювати на перемогу, у повазі до тих, хто захищає нашу землю.

Є ще одна думка, яка особливо важлива для мене сьогодні. У 1991 році ми могли сказати: «Ми проголосили незалежність», але правильніше сказати: «Ми відкрили шлях, яким пішов український народ».

Вибiр, зроблений 24 серпня 1991 року, став мiцним фундаментом не лише для сучасностi, а й для майбутнiх поколiнь. Завдяки йому нашi дiти та онуки зростають у країнi, яка має свiй голос у свiтi, свою гiднiсть i свою iсторiю. Вони отримали шанс жити в демократичнiй державi, де свобода є не мрiєю, а правом. I саме тому маємо пам’ятати: кожен день неза-лежностi ми повинні зберегти, розвинути i передати цю свободу далi.

Микола ГОЛОВЕНКО,
академік НАМН України,
народний депутат — засновник сучасної держави Україна.