Інсайт від одеського колекціонера

Побутує думка, що збирач предметів мистецтва усвідомлює себе колекціонером, коли на стінах його квартири більше нема вільного місця для нових зразків. Особисто мені відомо про близько два десятки активних колекціонерів в Одесі, переважно збирачів живопису і графіки. Із 1972-го тут діє Одеська організація колекціонерів («ОКО»).

Стіни квартири Менчука нагадують виставки «ТЮРХу» чи французьких салонів, ущент заповнених як мініатюрними зразками графіки, живопису, скульптури, так і полотнами, що претендують на панно: брати Кузнецови, Б. Едуардс, К. Костанді, Г. Ладиженський, Т. Дворніков, О. Стіліануді, О. Браз, М. Іванов, В. Крихацький, П. Волокидін. Гордість колекціонера — твори представників неофіційного мистецтва і тих, що прокладали шлях модернізму в умовах панування «соціалістичного реа-лізму»: В. Алтанець, О. Соколов, О. Ануфрієв, В. Стрельников, Л. Ястреб, В. Маринюк, В. Басанець, О. Стовбур, О. Волошинов, Є. Рахманін, В. Хрущ, С. Сичов, В. Сад, М. Черешня та ін. Окремо варто згадати творчо неспокійного Олексія Ілюшина, який свого часу викладав на нашому «худграфі» і який не вписується у домінуючі на той час напрями. Ці твори щасливо сусідять із роботами представників сучасного постмодернізму: Ю. Пліс, Г. Верещагін, О. Котова. Певна частина творів потрапила до зібрання завдяки безпосереднім контактам з колекціонерами, митцями чи їхніми родинами або ж з аукціонів.

Денис Менчук належить до молодшого покоління збирачів, для яких в інфопросторі слово «імпресіонізм» не було лайливим, як для попередників із 1970-х. Його смаки формували не класики епох, що відгомоніли, передвижники чи метри «соцреалізму», а хрестоматійний, породжений Новим часом модернізм: французькі і вітчизняні імпресіоністи — від старця Піссаро і Моне до альтруїста Кіріака Костанді, а також екстравагантне мистецтво сюрреалістів, найперше — епатажного Сальвадора Далі. Принагідно зауважу, що пристрасть до колекціонування в Дениса визріла спершу на ґрунті нумізматичних захоплень, тож збирання творів образотворчого мистецтва — своєрідний інсайт (себто осяяння) у його біо-графії.

Мої суб’єктивні міркування, звісно, аж ніяк не вичерпні й не дають відповіді на питання: як усе почалося? Адже у кожного цей шлях — індивідуальний, неповторний, що розпочинається, здебільшого, з вражень дитинства і подальшого набуття духовної зрілості, знайомства з пасіонарними особистостями, зрештою, завдяки сприятливій фінансовій кон’юнктурі й розумінню найближчого оточення.

Денис Менчук — одесит, який любить своє місто, обожнює його культурний простір, що формувався століттями і здобутки якого в умовах урбанізованого, технологічного середовища набувають нового звучання. Твори мистецтва в кам’яних лабіринтах багатоповерхівок дають відчуття свободи, просторової протяжності й дотичності до вічних цінностей. Це екзистенційний стан пошуку сенсу життя, який живлять імпульси дій харизматичних осіб, як минулих епох, так і тих, хто нині перебуває у перманентному творчому процесі. Далеко не всі розуміють, який складний шлях проходить майстер від перших академічних вправ і запозичення чужого досвіду, до пошуку власного «Я», вибудовування власної художньої парадигми. Зрештою, для колекціонера важливо, коли творчі пошуки митця, його ментальність підсвідомо збігаються з його власними. Ми це називаємо «перебувати на одних частотах». Тому збирання зразків мистецтва — це й селекція.

Як би сухо це не звучало, але твори мистецтва є, перш за все, носіями інформації. При визначенні об’єкта зацікавлення лише емоційних критеріїв недостатньо, важливо і те, що визначається як бекґраунд, культурний контекст. Крім самоосвіти, для колекціонера велике значення мають безпосередні контакти з професіоналами, що дозволяє потрапити в мейнстрим. Ситуація не позбавлена парадоксальності: андеґраунд вписується в поняття протилежне до його значення. У цьому — іронія постмодернізму.

Перепрошую, шановний читачу, за ці занадто загальні міркування, але очевидно, що колекціонування є доволі закритою сферою діяльності й не завжди усвідомлюється його феномен. До того ж, це й досить конкурентне середовище, в якому роками вибудовується негласна ієрархія. Як і в кожній діяльності, вона має свої критерії, правила й етичні норми, свій кодекс честі. Не достатньо зібрати цінності — важливо не девальвувати своє захоплення, викликати і зберегти довіру в потенційних партнерів.

Навіть така фрагментарна в історичному сенсі колекція, якою володіє Денис Менчук, дозволяє простежити, як трансформувалася споглядадьно-пленерна традиція, що підпадає під умовне визначення «одеська школа». Чому умовне? Багато художників формувалися не лише на ґрунті одеського пленеризму, а й були професійно пов’язані з різними мегаполісами, і не лише України.

Для повнішого уявлення про одеську школу бракує сегменту так званого першого одеського авангарду, який сьогодні не для всіх є доступним. Слід брати до уваги, що на ранньому етапі формування збірки колекціонери керуються переважно уподобаннями моменту, ніж концептуальними підходами. Важливим є також рівень їхньої мистецтвознавчої осві-ти, поінформованості, уміння орієнтуватися в умовах ринку. Концепція може визрівати впродовж десятиліть.

«Якщо цілеспрямовано шукати, то в умовах Одеси достатньо кинути клич і можна знайти те, що тобі до душі, — наголосив мій співрозмовник. — Щодо аукціонів, зокрема київських чи львівських, то, здебільшого, це динамічна процедура з абсолютно неринковою ціною. Окремі твори я придбав на аукціонах, наприклад, роботу Миколи Кузнецова, яка пройшла експертизу авторитетного спеціаліста Володимира Цитовича».

Щодо персонального представництва, то найпоказовішими у колекції Дениса Менчука є експозиційні блоки таких митців, як Микола Кузнецов, Олександр Стіліануді, Киріак Костанді, Геннадій Ладиженський, Володимир Стрельников, Віктор Маринюк й особливо — Станіслав Сичов (близько 40 картин). В останньому випадку домінує цикл жіночих театралізованих образів у дусі історизму, навіяних міфологією та літературою. Цілком натурні персонажі автор трансформував в умовні, рясно декоровані, вишукані образи у форматі картини-панно в дусі ар-деко. Вони також цікаві в сенсі еволюції авторського письма, яке видозмінилося від щільного, ретельного, з багатством деталей у ранній період до енергійного, з узагальненим пластичним відбором — у пізніший, писаних а ля прима.

«У цих творах явно відчувається авторська думка про «жінку-Богиню», — зазначив мій співрозмовник. — Адже вони складають тематичні серії: «Патриція», «Валькірія», «Есмеральда», «Єгиптянка», «Пісня Еллади»... Художник вписував своїх героїнь у певний історичний контекст. Мені подобаються його ранні експериментальні твори в змішаній техніці з поєднанням акварелі, гуаші та подальшою обробкою поверхні воском. Таким чином досягався ефект перламутровості — якості, характерної для багатьох картин Сичова. У моїй колекції є твори «самаркандського періоду», ранні роботи початку 1970-х, багато з яких — улюблені. Я захоплююся його колоритом. Уперше твори Сичова я побачив зо п’ять років тому і зрозумів, що з усієї групи нонконформістів це мені найближче».

Самарканд у багатьох асоціюється з Діною Фруміною, у якої Сичов навчався в училищі. Дивлячись на згадані роботи, мене особисто не покидало відчуття, ніби вони створені нещодавно. Часова дистанція, як правило, зникає, коли твір написаний потужно, емоційно, коли авторська психіка вгадується в кожному квадратному сантиметрі полотна.

Порушуючи хронологію, коротко охарактеризую групу картин деяких представників Товариства південноруських художників. Один із притягальних центрів — портрети пензля Миколи Кузнецова. Приваблює красою живопису й інтимізмом портрет молодого чоловіка, який помилково приписували зображенню зятя художника, Альберта Альбертовича Бенуа (1905). А відкриває родинну серію портрет дядька художника по матері, відставного ротмістра Олександра Гавриловича Леонтоновича, написаний у суто академічній манері в 1882 році (є і пізніше його зображення, 1894-го).

Рідкісний зразок для українських зібрань — роботи менш відомого молодшого брата Миколи Кузнецова, Дмитра Дмитровича Кузнецова, який жив переважно в Парижі. Його портрет невідомої приваблює емоційністю і якісним письмом у дусі салонів. Деякі з цих робіт потрапили в Україну після розпродажу майна Марії Кузнецової її паризькими нащадками в аукці-йному домі «Millon» у 2021 році. Характерний для 1920—1930-х елегійний портрет самозаглибленої жінки в капелюшку, який свідчить про те, що митець згодом позбувся педантичної сухості більш ранніх робіт. Версія, що на портреті зображена одна з дружин Буковецького (можливо, Прокудіна), не витримує критики.

Зібрання урізноманітнює скульптура, інтерес до якої визрів у пана Дениса відносно недавно. Особливу увагу привертає одна з перших мармурових робіт Бориса Едуардса — славнозвісний «Шурка» (1891). Сам автор зізнавався, що створив десь півтора десятка копій цього бюсту (зокрема теракотових, у гіпсі й бронзі). Ще близько 150 було тиражовано іншими скульпторами від Петербурга до Лондона і Нью-Йорка. «Коли я побачив цю симпатичну, глибоко психологічну річ на аукціоні, то не втримався й дав собі слово придбати такий рідкісний зразок пластики», — зізнався щасливий новий власник.

Володар цієї розкішної колекції цікавиться походженням, обставинами створення артефактів, переймається долею їх авторів. Щодо нонконформістського сегменту, то його виняткова добірність пояснюється не тільки смаками колекціонера, а й консультаціями обізнаних людей, зокрема, галеристки Надії Кореновської чи Олени Марущак, дружини покійного Віктора Маринюка. До речі, у зібранні Дениса Менчука є перший варіант картини Маринюка «Клоун» (початок 1990-х), яким дорожив сам автор і яким нині пишається колекціонер. Наскільки можна судити, він видається дещо контрастнішим від наступних реплік, у тому числі з колекції Михайла Кнобеля (нині — в МСМО).

Формат статті не дозволяє охарактеризувати всі групи творів приватної експозиції, адже це сотні зразків живопису, графіки, скульптури, зокрема й не оформлених. Для цього потрібен мистецтвознавчий огляд у спеціальному виданні.

Володимир КУДЛАЧ.
НА СВІТЛИНІ: Денис Менчук з дружиною Інною.