Чи потрібен Україніпам’ятник Хмельницькому?

Микола Костомаров був істориком й етнографом, досліджував історію України, Білорусі та Росії, видав 12 томів «Актів Південної і Західної Росії» (1863—1884). Він був професором Київського університету святого Володимира та Петербурзького університету, член-кореспондентом Петербурзької академії наук (із 1876-го), редактором археографічної комісії у Києві та Петербурзі, друкувався у журналах «Современник», «Основа», «Киевская старина», «Вестник Европы». У 1847-у за участь у Кирило-Мефодіївському братстві був заарештований і рік провів у Петропавлівській фортеці, після чого був засланий до Саратова.

Тепер про політичні погляди Миколи Костомарова. Він оцінював розпад Речі Посполитої і входження українських земель до складу Московії крізь призму своєї концепції історичного розвитку — як трагедію втрати політичної свободи, але водночас як етап у формуванні української народності. Микола Костомаров розрізняв два типи державності — український і московський. Перший — демократичний, громадський, заснований на свободі та самоврядуванні. Його реалізацією були Давня Русь і козацька Україна. Другий — деспотичний, централізований, підпорядкований владі царя. Його втіленням стала Московія — спадкоємиця Золотої орди. Він вважав, що український народ мав природну схильність до волелюбності, а тому втрата автономії після Переяславської угоди 1654 року була історичною помилкою, яка призвела до занепаду політичної культури. У працях «Богдан Хмельницький» і «Руська історія в життєписах її головних діячів» писав, що союз із Москвою був вимушеним кроком, продиктованим військовими обставинами. «Україна, шукаючи захисту від Польщі, знайшла ярмо Москви» — ця думка проходить крізь усю його історіософію. Для Костомарова розпад Речі Посполитої і приєднання України до Московії — не визволення, а втрата історичного шансу на власну державність.

Погляди Миколи Костомарова вплинули на Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, Володимира Антоновича. Він критикував польську шляхту за соціальне гноблення українського селянства. Водночас визнавав, що польська культура позитивно вплинула на розвиток освіти й правових традицій України. Розвал Речі Посполитої сприймав не як визволення, а як зміну форми залежності — від польської до московської.

Чому ж, маючи такі доволі радикальні, як на той час, погляди, Микола Костомаров став ініціатором створення у Києві пам’ятника Богдану Хмельницькому? Адже саме війни Хмельницького на історичному шляху розвитку України стали точкою біфуркації. Кілька років війн визначили долю України на сотні і сотні років уперед.

У ті роки перед українцями вимальовувалися два шляхи. Хмельницький міг програти. Й тоді були всі шанси виникнення у центрі Європи нового потужного польсько-українського етносу. Поляки разом з українцями перевищували чисельністю населення Московії. На цій етнічній основі могутня Річ Посполита (Справа Загальна) могла змінити на краще весь історичний розвиток Європи. Абсолютне зло планети у вигляді Московії ніколи не набуло б такої загрозливої і трагічної ваги для долі сучасного європейського світу, й не лише європейського. Реалізувався другий шлях — Хмельницький виграв. Це завдало смертельного удару по Речі Посполитій, від якого вона так і не змогла оговтатися. Український етнос був відірваний від етнічно близького до нього польського і кинутий під ноги етнічно чужого й дикого напівазійського племені — прямого нащадка Золотої орди. Тепер московити разом з українцями перевищували чисельно населення Польщі.

І все-таки, чому ж Микола Костомаров першим висловив ідею встановлення в Києві пам’ятника Богдану Хмельницькому? Адже добре розумів, що, уклавши союз із Москвою, Богдан Хмельницький фактично відкрив шлях до втрати української автономії. У своїх працях він неодноразово підкреслював, що цей крок був вимушеним і мав трагічні наслідки для майбутнього України. Але водночас бачив у Хмельницькому символ національного пробудження: Гетьман очолив масовий рух, який уперше поставив питання про державність українців. Хмельницький уособлював силу козацької демо-кратії, здатність народу боротися проти шляхетського гніту. Для Костомарова пам’ятник у Києві був не стільки прославленням політичного союзу з Москвою, скільки вшануванням народного героя, який став символом прагнення до свободи. Тут проявилася його романтична історіософія: вважав, що історія — це насамперед історія народу, а великі постаті — символи цього народу. Тому Хмельницький для нього був не «винуватцем поневолення», а знаком сили й волі українців, навіть якщо його по-літичні рішення мали трагічні наслідки.

Підсумовуючи, можна сказати, що саме війни Богдана Хмельницького дали величезний поштовх для виходу на історичну арену світу нового, відособленого від інших етносу, а саме українців. Тобто Микола Костомаров фактично розглядав Хмельницького як батька майбутньої української нації з усіма трагічними подіями її майбутньої історії у вигляді культурного геноциду часів Російської імперії та фізичного геноциду часів тієї ж імперії у формі Радянського Союзу. В останньому випадку — це три голодомори із втратою 15,5 мільйона осіб, мільйони виселених з території України українців, мільйони запроторених у радянські концтабори, сотні тисяч розстріляних за надуманими звинуваченнями і колосальні жертви у двох світових війнах на боці ворожої та безжальної до українців Російської імперії у її класичній і радянській іпостасях.

Чи ті майже півтора століття, що минули від смерті Миколи Костомарова, внесли якісь суттєві корективи у його засадничу концепцію становлення української нації? Так, внесли. І перша така невідповідність стосується слов’янськості українців і московитів.

Члени Кирило-Мефодіївського товариства вважали росіян слов’янами переважно через те, що їхня державна мова була слов’янською. За тодішнього рівня наукових досліджень спільність походження інших слов’янських народів і росіян не можливо було ні довести, ні спростувати. Залишалася лише мова. Але якщо за основу спорідненості різних етносів брати мову, то афроамериканці та євроамериканці мусять вважатися одним етносом. Відповідно і всі народи Центральної та Південної Америки, крім Бразилії, разом з європейцями-іспанцями також мають вважатися одним етносом. Нині питання етнічної приналежності росіян є доволі прозорим. Це, здебільшого, нащадки угро-фінських племен, які через низку обставин змушені були за основу державної мови взяти давньоболгарську.

Тепер добре відомо, де є прабатьківщина слов’ян. Це територія між сучасними Краковом і Києвом з приблизно однаковою площею по обидва боки польсько-українського кордону. Але слов’янська складова — це лише одна із складових польської й української націй. Ще однією важливою їх складовою є скіфо-сарматська. Судячи з наявності у поляків й українців (чоловіків) приблизно по 50% гаплогрупи R1A, характерної для скіфів і сарматів, такою ж є їх частка і в генофонді обох народів. Різниця між поляками й українцями виникає лише щодо трипільської складової їхнього генофонду, область найбільшого поширення якої можна приблизно навпіл поділити між Україною і Румунією (археологічна культура Трипілля — Кукутень). В українців ця складова становить до 20%, у поляків — значно менше. Однак є інтегральна характеристика етносів, яка дозволяє оцінити їх загальну близькість між собою. Ця характеристика ґрунтується на аналізі формули крові відповідних народів. Цю різницю можна виразити числом і порівняти його для поляків і українців з відповідним числом, наприклад, для північних і південних корейців. Виявляється, що це число для поляків і українців майже втричі менше, ніж для корейців. Тобто, якщо північних і південних корейців ми сприймаємо як один народ, то, тим паче, із значно більшою впевненістю маємо сприймати поляків і українців одним народом. Якщо ж узяти українців і московитів, то відстань між ними значно перевищує відстань між північними і південними корейцями. Тобто тут взагалі не йдеться про спорідненість цих народів.

Отже, війни Богдана Хмельницького фактично розрубали єдиний етнос на дві частини і меншу з них кинули під ноги абсолютно іншому народу. Це і було передумовою подальшого усвідомлення українців себе як нового й окремого від усіх інших народів світу етносу з подальшою трансформацією його у сучасних українців.

Друга невідповідність стосується характеристики війн Богдана Хмельницького. Микола Костомаров бачив у них народний рух за свободу, що відображав демократичний дух українців. Радянська і сучасна українська історіографії вважають їх національно-визвольними змаганнями українського народу. Я спробую спростувати обидві точки зору.

Спочатку оцінимо рівень свободи у Речі Посполитій і Московському царстві.

Річ Посполита була найдемократичнішою країною тогочасної Європи з виборною монархією і зі шляхетською демократією. Вона була федеративною державою Польщі та Литви, де влада короля жорстко обмежувалася Сеймом і шляхетськими привілеями. Її устрій поєднував риси монархії та республіки, що отримало назву «Monarchia Mixta» (змішана монархія). Після Люблінської унії 1569 року Польща і Литва утворили спільну державу. Король одночасно був польським королем і великим князем литовським. Єдиним законодавчим органом був Вальний сейм. Король обирався шляхтою, а не успадковував владу. Його повноваження обмежувалися «Генріховими артикулами» (1573) та Pacta Conventa. Він мусив скликати Сейм кожні два роки й узгоджувати політику із Сенатом. Шляхта мала право відмовитися від покори королю, якщо той порушував їхні привілеї. Місцеві сеймики вирішували питання оподаткування, війська, обирали представників до Сейму. Система влади будувалася на балансі між королем і шляхтою. Правове становище селян визначали Литовські статути та сеймові постанови.

Тепер про Московію. У середині XVII століття вона мала державний устрій абсолютної монархії з сильною централізованою владою царя, опертого на боярську Думу та Земський собор. На відміну від шляхетської демократії Речі Посполитої, влада царя була майже необмеженою, а суспільство — становим і жорстко ієрархізованим. Цар мав верховну владу у військових, фінансових та судових справах. Його влада вважалася «божественною» і не потребувала підтвердження від підданих. Постійний дорадчий орган при цареві складався із бояр та вищих сановників. Він виконував функції уряду, але не обмежував царську владу. Селяни вважалися власністю землевласника і їх можна було продавати нарівні із свійськими тваринами.

Тож перехід з-під влади Речі Посполитої під владу Московії точно не обіцяв українцям більшої свободи.

Щодо національно-визвольних змагань. Такі змагання можливі лише тоді, коли народ, який розпочинає боротьбу, усвідомлює себе окремою нацією. Українському народові тих часів було дуже далеко від такого усвідомлення. Ба навіть і зараз, майже через 400 років від тих давніх часів, у частини сучасного населення України є проблеми з таким усвідомленням. То що говорити про початок довгого шляху становлення новітньої української нації в результаті Хмельниччини?..

Як же правильно назвати війни Богдана Хмельницького? Я думаю, соціальними війнами. Перед їх початком на українських землях політичну, інтелектуальну, культурну, адміністративну і майнову еліту становили потужні княжі роди Острозьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких і Сангушків. Усі вони вели свій родовід із часів Давньої Русі й прямо або опосередковано — від легендарного Рюрика. До речі, син Яреми Вишневецького Михайло-Корибут став королем Польщі (1669—1673), що спростовує розмови про дискримінацію у Речі Посполитій за етнічною приналежністю.

Цікаво, що головним своїм ворогом Богдан Хмельницький вважав саме українського (руського) князя Ярему Вишневецького, а не короля Речі Посполитої. Бажання козацької старшини підмінити князівську еліту козацькою і було спонукальним мотивом її участі у війнах Богдана Хмельницького. Бажання зруйнувати існуючу ієрархію влади, яка викликала заздрість і ворожість з боку простого люду, і була спонукальним мотивом його участі у цих війнах. Проста людина, здебільшого, сприймає владу та її ієрархію як тягар, що заважає їй вільно дихати, і намагається той тягар скинути, не розуміючи, що наявність певної влади та її ієрархії є необхідною умовою існування самої людини у прийнятних цивілізаційних рамках.

Розплата за розвал Речі Посполитої не забарилася. Козацька старшина ненадовго стала новою елітою української протодержави. Її політична й економічна вага у суспільстві й близько не змогла зрівнятися з княжою. В умовах підпорядкування Московії Вона швидко втратила свій вплив. Український народ, який покладав великі сподівання на руйнування доволі демократичної Речі Посполитої, опинився у рабстві чужої і ворожої до нього держави — Московії, а більшість селян просто стала власністю російських поміщиків. Цей сценарій повторився і в часи так званої громадянської війни. Згадайте отамана-анархіста Нестора Махна і його безславний кінець.

Третя обставина, яку слід взяти до уваги, — це ентузіазм, з яким дер-жавні органи Російської імперії зустріли ідею побудови пам’ятника. Микола Костомаров бачив у ньому символ народження нової європейської нації — українців. Московська ж влада — символ довічного приєднання України до Російської імперії. А на яку точку зору стати нам? Вважаю, що на точку зору Миколи Костомарова. Але як перекреслити сприйняття цього символу російською владою старих і нових часів?

І, нарешті, ніколи не існувало двох Русей — Південної і Північної. Була лише одна Русь зі столицею у Києві, яку доцільно тепер називати не Київською Руссю, як прийнято, а Давньою Руссю.

А як нам ставитися до сучасної Польщі й поляків? Сприймати як довершений факт виникнення на Європейському континенті нової української нації, але пам’ятати, що насправді ми є одним народом з майже ідентичним генотипом, із сотнями років спільного проживання в одній доволі демократичній державі — Речі Посполитій, з близькими мовами, християнською релігією і багатьма іншими спільними важливими ознаками.

То чи потрібен Україні пам’ятник Богдану Хмельницькому? Як на мене, ні. Але якщо він уже існує, то має бути лише одним із пам’ятників у великому пантеоні українських провідних історичних діячів. І першим кроком при створенні такого пантеону було б встановлення на тому ж Софійському майдані ще величнішого пам’ятника гетьману Іванові Мазепі — символу прагнення нашого українського народу до справжньої незалежності й національної величі. Якщо ж пам’ятник Богданові Хмельницькому на Софійській площі і далі гордовито стоятиме самітником, то краще його звідти демонтувати.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор, академік Академії наук вищої школи України.